Різанина в Нанкіні. Трагедія, яка не повинна повторитися

Нещодавно Україна вшановувала мільйони жертв Голодомору. Скорботну естафету приймає Китай, де в грудні молитимуться за сотні тисяч невинно убієнних під час кривавої різанини в Нанкіні.

У грудні 1937 року вояки японської імператорської армії захопили Нанкін, тодішню столицю Китаю. На той час у місті проживало майже мільйон мешканців, більшість із яких були біженцями, що переселились із північної частини країни, рятуючись од воєнних дій. Загарбники влаштували в місті криваву різанину мирних жителів та обеззброєних військовополонених, внаслідок якої загинуло, за різними даними, від 300 до 500 тисяч людей. Вогонь знищив третину цього великого міста, розграбовано понад 12 тисяч магазинів.

Важко пояснити, чому так трапилось. Цивільне населення не чинило жодного спротиву японським військам. А частини китайської армії, погано підготовані, сформовані в основному з селян, деморалізовані поразкою під Шанхаєм, в паніці просто відступили. Звичайно, ніхто не воює в білих рукавичках, але об’єктивних передумов такої жорстокої та кривавої різанини не було. Найімовірніше, причиною стали старанно виплекані та всіляко підтримувані владою Японії ідеї про месіанську роль в Азії Країни сонця, що сходить та про вищість японської нації. У серпні 1937 року імператор Хірохіто навіть підписав указ, яким анулював усі міжнародні договори про поводження з військовополоненими, фактично узаконивши цим знущання і тортури китайських вояків та наперед звільнивши від відповідальності катів у військовій формі. Понад те, стосовно полонених китайців не вживали навіть терміна військовополонений, замінюючи його словечками на кшталт “річ”, “тіло”, “матеріал”, “колода”. Тобто японські військові, переконані у своїй вищості, просто не сприймали китайців як таких самих людей, що й вони.

Убивства перетворились на азартний спорт. Англомовна газета “Japanese Advertiser”, що виходила в Токіо, опублікувала в ті дні замітку про вельми специфічне змагання двох офіцерів. У ній ішлося про те, що “старший лейтенант Мукаі і старший лейтенант Нода влаштували дружнє змагання – хто перший уб’є мечем сотню китайців. …Триває запекла боротьба. Поки що результат такий: на рахунку Мукаі – 89 осіб, а на рахунку Ноди – 78. У цьому змаганні Мукаі злегка пошкодив клинок. За його словами, це сталося, коли він розсік одного китайця навпіл”. Коли в “героїв” брали інтерв’ю, вони так і не змогли визначитися, хто переміг, тож вирішили, що виграє той, хто швидше доведе число жертв до 150.

Дев’ятого грудня принц Асака, тимчасовий командувач японських сил у Нанкіні, віддав наказ про знищення всіх полонених. Ощадливі японці економили навіть патрони – здебільшого під час страт вогнепальну зброю не застосовували. Жертв заколювали багнетами, відрізували їм голови чи просто закопували живцем. Щоправда, відбулись два масові кількатисячні розстріли, частину тіл спалили, а частину просто скинули в річку танці львів. Але, якщо жорстокість до полонених ворогів, хоча й неможливо виправдати, та можна якось спробувати зрозуміти, то страшні злочини щодо мирного населення обілити неможливо.

Не шкодували нікого: ні малих ні старих. Японці використовували китайців як живі опудала, відпрацьовуючи штикові прийоми і змагаючись, хто зітне більше голів; на закопаних по пояс у землю людей нацьковували вівчарок. Ґвалтували не тільки дорослих жінок, а й маленьких дівчаток і навіть бабусь. За деякими даними, було зґвалтовано від 20 до 80 тисяч китаянок. Зневаженим жінкам відрізували груди, розпорювали животи і вивертали нутрощі. Батьків змушували ґвалтувати своїх дочок, а синів – матерів, і це на очах інших членів сім’ї.

Ті з небагатьох європейців, що залишилися на той час у Нанкіні, намагалися хоч якось допомогти китайському населенню. Було засновано міжнародний комітет на чолі з Йоном Рабе, який організував так звану Нанкінську зону безпеки. Це була територія площею приблизно п’ять квадратних кілометрів, на якій переховувались майже дві з половиною сотні тисяч людей. Понад півтисячі китайців жили безпосередньо в маєтку Рабе, який зумів налагодити постачання до зони харчів та медикаментів і залишався в Китаї, попри настирливі вимоги німецького уряду повернутися до Фатерлянду. Через те, що Йон Рабе був німцем, а на додачу ще й членом гітлерівської партії, японці мало зачіпали Нанкінську зону безпеки.

Саме завдяки європейцям, зокрема й Рабе, який, повернувшись до Німеччини, виступав із лекціями про жахливі вчинки японських військ, про бійню в Нанкіні дізнався весь світ. Збереглось чимало викривальних фото, на які неможливо дивитися без жаху. До речі, чимало з них належали японським солдатам, які берегли їх як спогади про свої “героїчні” вчинки. П’ятого лютого 1938 року міжнародний комітет за посередництва американських, британських і німецьких дипломатів надіслав японському уряду список військових злочинів, скоєних на території Нанкінської зони безпеки, в якому було 450 пунктів.

Для китайців Нанкін став символом глибокого національного горя. У місті споруджено величний скорботний меморіал жертвам трагедії. Символічна братська могила – це площадка, всипана галькою. Кожен камінець – жертва нелюдської бійні. Як не злічити всіх камінців, так і не порахувати тих, хто загинув у грудні 1937 року. На території комплексу чимало пам’ятників, та особливим є монумент, присвячений пам’яті американської журналістки китайського походження Айріс Чан, авторки всесвітньовідомої англомовної книги “Насилля в Нанкіні: забутий голокост часів Другої світової війни”. Саме завдяки їй після спеціальних слухань Конгрес США звернувся до Японії із закликом офіційно попросити пробачення за здійсненні військові злочини. Матеріали, над якими працювала письменниця, були настільки жахливими, що це зрештою відбилось на її психічному здоров’ї, і вона наклала на себе руки. Айріс Чан офіційно зарахували до числа жертв Нанкінської різанини.

Ксенія Зданєвська