БІЖЕНЦІ, або «ЗАХІД СОНЦЯ»

Вони приїхали у сиве надвечір’я, коли сонце вже хилилось до заходу і асфальт, розтоплений від літньої cпеки, перестав прилипати до підошов. Приїхали тихі, розгублені, перелякані… Жінка і троє дітей. Найстарший хлопчик, уже майже юнак, притискав до грудей ноутбук, очевидно, найбільшу його цінність. Двоє менших – дівчатка. Десь так семи та дванадцяти років, як визначила «на око» Оксана. Вони теж тулили до грудей якісь вузлики. Жінка назвалася Надєждою і відразу почала плакати, коли почула, що Оксана може запропонувати їм тимчасовий притулок.

– Тимчасовий,  – пояснила, вловивши німе запитання в заплаканих зеленкувато-сірих очах Надєжди,  – бо за три місяці приїж­джає господиня квартири, яка зараз перебуває на заробітках у Португалії. Я з нею зв’язалася, то вона дозволила мені на цей час, до її приїзду, поселити біженців із Криму або з Доне­цька. А потім щось місцева влада придумає… А­дже так, Миколо Петровичу? – звернулася до розпорядника житла для біженців.

– Звичайно, звичайно,  – поспішно закивав той лисуватою головою, підтвер­джуючи Оксанині слова і полегшено зітхнувши в душі, що один клопіт, нехай і тимчасово, бодай на три місяці, зсунувся з його голови.

– Ми не з Криму, ми з Донєцка,  – непривітно буркнув підліток, насторожено прислухаючись до розмови.

– Я знаю,  – кивнула головою Оксана, трохи здивована грубим тоном хлопця, але відразу засоромилася. Та що це вона?! Хіба можна звертати увагу на такі дрібниці? Ці люди стільки всього натерпілись!

– Як ти називаєшся? – усміхнулася до хлопця.  – Не важко нести і комп’ютер, і валізу? Може, допомогти?

– Нє понімаю,  – неохоче крізь зуби процідив той і насупився.

– Альошка він, Альошка,  – квапливо втрутилась Надєжда, розписуючись у відомості за отриману грошову допомогу, і непомітно від Оксани дошкульно штурнула сина в плечі, від чого той засичав якось по-зміїному і метнув на матір лютий погляд.  – А дєвочки – Лєночка і Женя, старшенька.

– Гарні імена,  – ласкаво усміхнулася Оксана до дітей і мимоволі погладила меншу по білявій голівці.

Та злякано сіпнулася вбік і судомно вчепилася у мамину спідницю.

– Чого ти? – не зрозуміла Оксана і здивовано подивилася на Надєжду.

– Втомилася,  – пояснила та, ховаючи очі.  – Тяжолий був переїзд.

– Я розумію. Нічого, зараз прийдемо у квартиру, помиєтеся з дороги, відпочинете… Відразу легше стане.

У квартирі прибульці здивовано розглядалися.

– Карті-і-ін!…  – захоплено протягнув Альошка.  – Як в музєє!

– Моя подруга – художниця,  – пояснила Оксана.  – Кілька разів навіть виставляла свої полотна. Хвалили її, казали, що талановита, але купляють її роботи рідко… Не той стиль! Вона пише картини в стилі ретро.

– Я в етом плохо разбіраюсь,  – призналась Надєжда і якось винувато подивилася на Оксану.

Діти теж принишкли, знітились. Оксана розуміла: в чужій домівці їм ніяково! Відразу розчулилась, подумала, скільки їм довелось пережити, все покинути, бо що можна взяти з собою в ті сумки, які несла Надєжда? Невелику затерту валізу допомогла нести Оксана, дорогою рішуче відібравши її в хлопця. Та що та валіза?! Що особливого в неї поміститься? Все, абсолютно все довелось їм покинути, втікаючи з рідного дому від страшної війни!..

– Ми почті нічєго не взяли з собой, всьо оставілі,  – ніби читаючи Оксанині думки, мовила Надєжда і голосно схлипнула.

– Ось що,  – взяла ініціативу в свої руки Оксана (вона вважала себе жінкою рішучою, хоч зазвичай ніяковіла від грубощів і була абсолютно безсила перед хамством),  – ви поки що влаштовуйтесь, купайтеся з дороги, розбирайте речі, займайте ліжка, де кому подоба­ється. Рушники і постільна білизна є в шафі. Квартира у вашому розпоря­дженні на три місяці. А я піду до крамниці по продукти, в холодильнику нічого немає, він вимкнений. Що зазвичай ви готуєте дітям? – звернулася з запитанням до На­дєжди, яка, почувши про крамницю, зсутулилась, аж ніби зменшилась.

– Всьо! Они всьо їдять,  – поспішно затараторила тим своїм особливим суржиком, яким розмовляють східняки.

– Я колбасу люблю! – втрутився Альошка і якось запобігливо, улесливо усміхнувся до Оксани.  – І м’ясо…

– Ось ти, м’ясоїде, і пі­деш зі мною по продукти,  – весело розсміялася Оксана. Їй дуже хотілося якось прихилити до себе цього набурмосеного підлітка, хотілося, щоб він до неї усміхнувся, щоб розгладилася сувора складка між бровами, яка появилася на юному чолі занадто рано.

Поживна трапеза того дня складалася з курячого бульйону з дрібненькою вермішеллю, пельменів, соків та фруктів. А ще Оксана подала до столу кілька салатів, м’ясну нарізку, мариновані гриби з цибулькою та оселедець. На десерт – каву з цукерками і морозиво.

Надєжда здивовано оглядала щедро заставлений стіл. На таку розкіш вона не чекала… Оксана ж бідкалась, що все приготовлене нашвидкуруч, що в хаті немає ні картопельки, ні інших овочів… Cьогодні вже пізно, а ось завтра вона встане раненько, піде на базар і нагодує своїх гостей справжнім україн­ським борщем та варениками.

– То, може, мені теж піти з вами? – нерішуче запитала Надєжда і заклопотано почала копирсатися в тоненькому, як листок, гаманці, який витягла із засмальцьованої ­джинсової сумки.

– Як носій? – усміхнулася Оксана,  – Не треба! Відсипляйтесь! Я «кравчучку» візьму, то нею привезу все, що потрібно. Основне – картоплю купити, цибулю, моркву, фрукти якісь…. Які фрукти любите найдужче? – повернулась до дівчаток, але відповіді не дочекалася. Мала Лєночка знову вхопилась за материну спідницю. Натомість несподівано обізвався Альошка:

– А што такоє «кравчучка»?

– Візок такий,  – охоче взялась пояснювати Оксана, втішена, що хлопець хоч чимось зацікавився і обізвався до неї, бо до крамниці й назад ішов, наче німий, їй так і не вдалось витягнути з нього жодного слова.  – А «кравчучкою» назвали, бо президент наш перший був Кравчук. Тоді ці візки появилися.

– Смєшно… Візки…

– Візок – ето коляска, Льоха,  – поспішно втрутилась Надєжда.

– А він хіба не розуміє по-україн­ськи? – здивувалась Оксана.  – В школі вчиш україн­ську мову і літературу? – звернулась уже до Льоші.

– У нас есть такой прєдмєт, но я еті урокі нє посєщаю.

– Чому? – щиро здивувалася жінка.

– Освобождьон…

– Звільнений від вивчення державної мови та україн­ської літератури? – Оксана повернулась до Надєжди. Очі її від здивування стали круглими.

– Нє с-способєн к язикам,  – затинаючись, промимрила та і зашарілася.

– Але як можна не вчити державну мову? Не знати її?..

– Зачєм она мнє? – стенув плечима підліток.  – Я в русской школє учусь… І вообще, скоро государствєнним язиком у нас будєт ру­ський.

– Замолчі нємєдлєнно! Сейчас же замолчі! – заволала Надєжда і щосили сіпнула сина за руку.  – Ізвінітє його, мілая Ксюша! – повернулась до Оксани.  – Ізвінітє, пожалуста, дурака. Він сам не знаєт, що меле своїм язиком… Наслухався на своїх мітінгах дурацкіх! Донєцкой рєспублікі захотєлі? Да? – звернулась до сина, в якого аж ніздрі роздулися від злості, як у дикого коня.

– Ось воно що,  – протягнула здивована Оксана,  – сепаратист? Га?

– Змилуйтесь! Як-кий с-сепаратист? Дурь бйот в голову,  – Надєжда від хвилювання почала заїкатися.

– То чому ж ти втік із Доне­цька? – не звертаючи уваги на слабкі потуги На­дєжди допомогти синові виплутатися зі складної ситуації, суворо подивилася на підлітка.  – Чому ж не залишився боротися за свою ДНР?

– Мамка забрала,  – похмуро буркнув.

– Якщо вже ти такий патріот Росії, то до чого тут мамка? – в Оксаниних словах пролунав їдкий сарказм.  – Свої переконання треба відстоювати. Боротися за них. А ти виступаєш проти цілісності України, за створення доне­цької народної республіки, а сам втік, а сам – у куші, мов той заєць. Відважно, нічого не скажеш!..

– Я не проти! Пусть Україна будєт єдіная. Я только протів бандєровцев.

Оксана не витримала і голосно зареготала.

– Чого ж тоді приїхав до бандерівців, якщо ти проти них? Чому ж не втікав у Росію? Ти, мабуть, теж вимахував росій­ським триколором і горлав: «Расєя!»?

– Мамка прівєзла.

– Знову мамка! Вдаєш із себе самостійного, береш участь у сепаратизмі, мабуть, і зброєю вимахував, не лише прапором, а якщо доходить до серйозних рішень, то ховаєшся за мамку. Герой! – Оксана глузливо засміялася.  – Там у вас всі такі «герої»? Та й плутанина в твоїй голові неймовірна! Суцільна каша! Якщо ратуєш за ДНР, то єдину і неділиму Україну доведеться ділити на окремі республіки, а якщо хочеш єдиної України, то про всілякі там ДНР та ЛНР ніякої мови бути не може, бо одне суперечить другому. Невже не зрозуміло? Хто ж там у вас ідеолог, що такого елементарного не пояснює? І чого ж ви все-таки хочете? Чим вас Україна не влаштовує?

Підліток скривився і вперто мовчав. Як усі фанатики, був обмежений, а тому не схильний до аналізу та логічного мислення. Сперечатися з Оксаною йому було важко.

– Гаразд! – змилосердилась над ним Оксана.  – Іди і подумай добре над моїми словами. За три місяці ми з тобою ще матимемо нагоду поговорити на цю тему. А поки що,  – жінка окинула поглядом великі полиці в передпокою, густо заставлені книгами,  – а поки що пошукай собі між книжками щось про бандерівців, про УПА і прочитай. Може, хоч трохи просвітліє в голові…

Час біг швидко… Минали дні. Оксана довгенько і марно чекала, що Надєжда нарешті візьметься за свої прямі обов’язки: готуватиме їжу (за власні гроші, які отримала від держави, а не за Оксанині), прибиратиме у квартирі, пратиме одяг і постільну білизну. Але так і не дочекалась… Надєжда, видно, вирішила, що знайшла собі в особі Оксани безплатну служницю, сіла разом із трьома дітьми їй на шию, ще й ноги звісила. Її цілком влаштовувало, що це все робить Оксана, і вона вже коверзувала, помикала нею, як справжньою служницею. Не відставали від матері й дітки. До найменшої не мала претензій. Дитина!.. А Женя й Альошка могли б хоч після себе ванну помити, повитирати підлогу, ліжка позастелювати. Надєжда зникала з дому на цілий день. У пошуках роботи, як пояснювала Оксані свої зникнення. Діти залишалися в квартирі самі. І перетворювали її до вечора на кошмар, прихитрялися все в хаті перевернути з ніг на голову.

А Оксана теж працювала, мала свою сім’ю. І вечорами поспішала до біженців, щоб навести хоч якийсь лад у квартирі, попідливати квіти, почистити меблі, щоб, приїхавши за три місяці, Марта змогла впізнати свою квартиру, а не впала від запаморочення, переступивши поріг. Надєжда не бралася ні за холодну воду, тільки готувала дітям їсти. І за це їй спасибі! Оксана втомилась, вона вже рахувала дні, коли ті непрохані гості нарешті покинуть Мартину квартиру. А вони, мабуть, про це і не думали… Навіщо? Їм було добре! Чудово влаштувалися, нічого не скажеш! Куди поспішати? Вдома триває вій­на… Оксана все розуміла, але вона ж погодилася прихистити людей на три місяці. Тільки на три місяці, а Микола Петрович, зда­ється, забув про це і навіть не завдавав собі клопоту шукати Надєжді з дітьми інший притулок. Він здивовано втупився в Оксану, коли та прийшла нагадати йому, що термін оренди наближа­ється до кінця.

– Куди ж я їх подіну? – розгублено запитав Оксану.

– Не знаю! – розсердилась жінка,  – Не знаю! За тиждень приїж­джає моя подруга, власниця квартири. До її приїзду квартира повинна бути вільна.

– Але ж іще тиждень є в запасі,  – простогнав знервований розпорядник.

– Цей тиждень я потрачу на те, щоб привести хату до ладу. Ви б подивилися, на що вони перетворили квартиру за час свого проживання. Не квартира, а хлів! Зайти туди бридко!

Cумно зітхаючи і смикаючи себе за вухо, Микола Петрович пообіцяв щось вирішити.

Оксана поспішила до своїх підопічних, щоб попередити їх про можливий переїзд. У квартирі Марти її чекала несподіванка. Кинувши погляд на стіну, Оксана відразу побачила, що порядок картин порушений і кількох полотен не вистачає. Одна із зниклих називалася «Захід сонця». Вона була на декількох виставках, її дуже хвалили. Оксані та картина надзвичайно подобалася, хоч жінка і мало тямила в живописі. Полотно чомусь завжди вабило до себе. Від нього перехоплювало дихання і стискало в горлі… На червоному небі – біле округле сонце, що хова­ється в чорних скелястих горах… Все це було зображено сміливими блакитними мазками. Справжнісінька пожежа на небі. Здавалося, що сонце віддало весь свій жар, свою силу небесам, і від того ті небеса запалали. А само сонце зблідло, втомилось і, якесь знекровлене, знесилене, йшло на спочинок… Оксана знала, що Марта просто фанатично любила цю свою роботу і дуже пишалася нею. Їй не раз пропонували за неї чималу суму, але художниця ні за які скарби не погодилась би розлучитися з улюбленим творінням. Вона його любила так, як тільки мати може любити своє рідне дитя. І саме цієї картини не було на стіні…

– Куди поділася картина? – одразу різко запитала Оксана в Альошки.

– Я не знаю! Чому ви мене питаєте? Я не брав! – запевнив зухвало, але очі його злякано забігали.

– А хто поперевішував картини?Чому вони не в тому порядку, що були?

– То я… – зізнався неохоче,  – Я хотів роздивитися одну ближче і ненароком її скинув. Шнурок обірвався… А за нею ще декілька впало. Ось я і перевішав, бо не помнив, як точно вони висіли, але я не брав ні одної! Клянусь! Зачєм оні мнє?

– А сенсорний мобільник звідки взяв? – не повірила йому шокована Оксана.  – В тебе ж був звичайний телефон.

– Я його з дому привіз! – зухвало запротестував підліток, проте паленіючи лицем.  – Він в чємодані лежав.

Оксана перевела погляд на Надєжду, яка теж обурено намагалася довести Оксані всю безпідставність її підозр. Вона навіть вичавила сльозу, невміло вдаючи образу. Сваритися не хотілось, але ж… картина… Оксана знала, що означають для подруги її роботи. Та й обурювало нахабство підлітка.

– Я не знаю, куди поділась картина, але вона зникла! Це факт. Я даю вам два дні. Тільки два дні. Щоб картина висіла на місці. І взагалі, щоб на цій стіні з картинами все було так, як раніше! В тому самому порядку! Інакше розмовлятимемо у міліцей­ському відділку. Те, що ви біженці, не дає вам ніякого права на крадіжку! Ви мене зрозуміли?

Мати з сином дружно закивали головами.

Картина справді появилася на місці за кілька днів. Оксана була на сьомому небі від радощів, бо не уявляла собі реакцію подруги на пропажу улюбленого шедевра. Марта могла від горя навіть занедужати. «Слава Богу, що все обійшлося!» – думала жінка, картаючи себе, що так необачно розпорядилася чужою квартирою, чужою власністю.

Наступного дня Надєжда несподівано почала збиратися з дітьми в дорогу.

– Поїдемо ми, мілая Ксюша. Спасібо вам!

– Микола Петрович знайшов щось для вас? Я його попере­джувала, щоб шукав.

– Нєт! Ми додому поєдєм,  – заперечила біженка.

– Як додому? – не зрозуміла Оксана.  – Там ще стріляють. Там іще війна!

– Ми в Краматорск. Єго уже освободілі. Там уже Україна! Нам пісьмо напісалі знакомиє. Ми у ніх пока поживьйом.

– Чому ж відразу до них не подались, а заїхали аж сюди? – все ще нічого не могла второпати цілком збита з пантелику Оксана.

– Оні стариє, они осталісь дома і нікуда нє уєзжалі. А я іспугалась… За дєтєй іспугалась. Дєті у мєня! Откуда било знать, как развернутся собитія і что Краматорск снова окажется украинским?..

– Це зрозуміло! – стомлено всміхнулася Оксана, в душі радіючи, що нарешті позбува­ється непроханих гостей.

Вона навіть поцілувалася з Надєждою, а дівчатка самі повисли на її шиї, називаючи «тьотушка Ксюша». Це розчулило Оксану до сліз. Щоправда, Альошка так само непривітно хмурився, а очі його при прощанні знову неприємно злякано забігали в різні боки. «Соромиться! За картину незручно,  – подумала Оксана.  – Добре, що віддав назад». Жінка навіть не поцікавилася, яким чином йому вдалося повернути картину. І вирішила пробачити хлопцеві зникнення двох етюдів… То були копії, які виконала Марта, але таких копій вона могла написати безліч. Основне, що «Захід сонця» у квартирі!

А за тиждень приїхала з Португалії подруга, до повернення якої Оксана встигла просто вилизати квартиру, кожна кімната аж сяяла чистотою та пахнула колишнім затишком.

Увечері за кавою Оксана розповіла Марті про інцидент із картиною. Навіщо мала б приховувати? А­дже все владналось, картина на місці. Всі переживання позаду…

– Ти собі не можеш уявити, що я пережила,  – щебетала до подруги, смакуючи запашний напій, що парував у крихітних філіжанках на столику.  – Я просто нетямилась від розпачу! Навіть не знаю, що б робила, якби твій «Захід сонця» пропав! Руки на себе наклала б – не інакше!… Я ж добре знаю, що для тебе означає це полотно!

Марта відразу кинулася до картини. Довго дивилася на неї, може, занадто довго… А тоді стомлено припала до неї головою…

Це була копія, хоч дуже майстерно виконана. Відчувалася вправна рука художника, який зробив таку вдалу копію. І ніхто ніколи в світі, крім неї самої – творця цього пейзажу,  – не зміг би помітити між ними різницю.

Краялося серце, очі набухали пекучими слізьми, опускалися руки… Але Марта неймовірним зусиллям волі опанувала себе. Усміхнулася до Оксани, яка за журнальним столиком просто світилася від гордощів, що зуміла зберегти своїй подрузі її безцінний скарб… І біля картини, як вірянин біля ікони, художниця поклялась сама собі, що Оксана про цю підлу підміну ніколи в своєму житті від неї не дізна­­­ється!

Лідія ПІДВИСОЦЬКА