духовність

Ш а н о в н і  ч и т а ч і

Редакція газети “Духовність” запрошує вас познайомитись із важливим для кожного християнина періодичним виданням.

Газета “Духовність” прагне змінити духовний світ людини, показати читачам, що найважливіші цінності у житті – це ВІРА, НАДІЯ І ЛЮБОВ. Саме вони роблять нас по-справжньому щасливими і наближають до Бога.

Що ближче серцем і душею до власної родини будуть члени подружжя, то міцнішим, довшим і щасливішим буде їхнє сімейне життя. Лише така проста формула здатна принести у наш дім мир, здоров’я і достаток.

Передплатіть газету “Духовність”, прочитайте декілька абзаців і ви відчуєте, що зробили важливу справу для усієї родини.

Передплатний індекс газети – 68070. Ціна – 1,62 грн на місяць.Газета виходить у світ щомісяця. Передплата на газету у кожному поштовому відділенні України. 

Крамниця

Одна Ісусова притча починається так: «Царство Боже подібне до насіння, що один господар казав посіяти на своїм полі…»

Царство – це завжди початок. Малесенький, майже незначний початок. Сам Бог прийшов на землю, як зерно, як малесенький паросток.

Зерно – це чудо. Навіть найбільше дерево виростає з малого зерна. Твоя душа – це поле, на якому посіяні важливі діла та великі цінності.

Чи дозволиш їм вирости?

Одному юнакові наснилося, що він увійшов до великої крамниці. За прилавком стояв ангел.

– Що ви продаєте? – запитав юнак.

– Усе, що бажаєте, – чемно відповів ангел.

Юнак почав перлічувати:

– Я хотів би припинення у світі всіх воєн, справедливості для покривджених, терпимості та щедрості до чужинців, любові в родинах, праці для безробітних, єдності в Церкві і…

Ангел перервав його:

– Вибачте, пане, ви мене не зрозуміли. Ми не продаємо плодів, а тільки насіння.

Бруно ФЕРЕРРО

Про що розповідала хустина

Оповідаючи про Воскресіння Спасителя, апостол і євангеліст Іван Богослов говорить, що Марія Магдалина сповістила учнів Христових про зникнення тіла улюбленого Вчителя. Апостоли Петро та Іван побігли до гробу. Іван прибіг першим, але не наважився зайти всередину. Коли прибіг Петро, то «ввійшов у гріб і побачив лиш пелени, що лежали; а хустина, яка була на голові Його, лежала згорнена не з пеленами, а осторонь, на іншому місці» (Ів. 20:6–7).

Цікаво, що згорнута хустина взагалі привернула увагу учнів Христових. І не просто привернула, їй присвячений окремий вірш у доволі стислому і скупому описі євангеліста. Щоби зрозуміти причину і важливість цього вірша, треба заглибитися у традиції тогочасного життя.

Складена або пом’ята хустина була елементом комунікації між господарем і слугою, кожен єврейський юнак знав цю традицію. Коли слуга подавав обід господареві, то накривав на стіл, а сам виходив, допоки господар не закінчить вечеряти.

Після трапези господар вставав, витирав пальці, губи та бороду і, зім’явши хустину, кидав її на стіл. Це було знаком, що вечеря закінчена і можна прибирати зі столу. Але якщо господар відходив від столу і залишав хустку складеною поряд зі своєю тарілкою, слуга не мав права торкнутися їжі, бо вечеря була не закінчена. Отож складена хустина наче говорила: «Я повернуся, чекайте».

Тому апостол Іван присвячує опису складеної хустини вірш, бо ця хустина говорила їм, що Христос планує повернутися і що Він іще не закінчив Своє перебування на землі.

Кількома рядками

1979 року за декілька місяців до своєї смерті єпископ Фултон Шін дав телевізійне інтерв’ю. Репортер запитав: «Ваше Високопреосвященство, ви надихнули мільйони людей у цілому світі. Хто надихав вас?». Як не дивно, виявилося, що це не хтось із представників богословської науки чи ієрархії. Єпископ сказав, що це була одинадцятирічна китайська дівчинка. Коли комуністи наприкінці сорокових захопили Китай, то заборонили церкву. В одному з міст вони ввірвалися до храму, забрали все цінне та висипали Святі Дари з дарохранительниці. Люди розбіглися, а священика ув’язнили у церковному будинку. Дивлячись у вікно, він побачив, що одна дівчинка не втекла з храму, а заховалася за рядами церковних лавок.

Уночі дівчинка повернулася до храму. Декілька годин вона молилася, а після цього зайшла у вівтар, стала на коліна й язиком підібрала з підлоги одну часточку. Священик знав точно, що там було 32 часточки. Наступної ночі все повторилося. Тридцять другої ночі дівчинка щось зачепила, наробила шуму й розбудила охоронців. Вона намагалася втекти, але її впіймали, й один із солдатів ударив дитину по голові прикладом рушниці. Священик нічого не міг зробити. Тієї ж ночі дівчинка померла…

***

Багато людей напередодні Великодня долають тисячі миль, вирушаючи у паломництво до Святої Землі або до відомих монастирів. Це добра практика, що приносить багато користі. Однак не варто забувати, що найдовше паломництво, яке може здійснити людина протягом свого життя, сягає відстані приблизно тридцяти сантиметрів. Це відстань від мозку до серця. Сучасний індустріалізований, прагматичний та утилітарний світ живе розумом. Мiзки працюють, як комп’ютер, сприймаючи віру як набір певних тверджень, з якими можна погоджуватися або не погоджуватися. Міжкімнатні двері розум заплутується в парадоксах віри, не бачить потреби в молитві та ризикує перетворити людину на гвинтик у технологічному світі. Справжнє життя є лише там, де сила розуму, єднаючись із чистотою серця, породжує любов.

***

Одного разу чоловік мав романтичний настрій. Він ніжно запитав дружину: «Ти любиш мене?». Жінка, заклопотана домашніми справами, й не думала відповідати. Чоловік наполягав: «Ми одружені вже тридцять років, і за цей час ти майже ніколи не казала, що любиш мене». Дружина далі мовчки виконувала свою роботу. Ображений чоловік зробив висновок: «Напевно, ти мене більше не любиш, якщо не говориш цього». Жінка зупинилася, подивилася в очі чоловікові і сказала: «День у день упродовж тридцяти років я готую тобі їжу, перу одяг, прибираю твій дім, лягаю з тобою спати, доглядаю за твоїми дітьми – й усе це роблю безкоштовно. Якщо це не любов, то що це?». Чоловік хотів чути слова любові, проте дружина демонструвала свою любов не словами, а справами, й не раз, а протягом багатьох років. Слово «люблю» є дієсловом і без дії стає порожнім.

Значною проблемою сучасного світу є «спорожнілі слова». Багато слів говорять про любов, але мало дій, що демонструють і переконують у любові. Натомість учинки говорять про амбіції, гордість, зарозумілість, жадібність і хтивість як вияви самолюбства – найбільшого ворога любові.

***

Раймонд Браун, один з видатних католицьких біблеїстів сучасності, розповідав історію жінки з віддаленого гірського селища, яка одного разу прийшла до релігійної книжкової крамниці у Північній Кароліні. На одній зі стін приміщення було зображення Ісуса Христа, який підноситься над порожнім гробом.

Жінка довго вивчала картину, а потім запитала працівників, що там намальовано. Продавець ретельно переповів жінці історію розп’яття і Воскресіння Христового. «Хіба ніхто ніколи вам цього не розповідав? – спитав здивований торговець. – Ви справді ніколи не чули про Христа?» – «О, я чула цю історію, – сказала жінка з усмішкою. – Думаю, я чула її тисячу разів. Але ви навіть не уявляєте, з яким задоволенням я послухала її знову».

Як і ця старенька жінка, ми сьогодні зібралися тут, щоби почути цю саму історію – чуємо ми її вперше чи втисячне. Вона ніколи не стає занадто старою, хоч і відбулася недільного ранку майже два тисячоліття тому. Бог зробив неможливе, воскресивши з мертвих Сина Свого…

Він мій батько

Нещодавно знайшла в інтернеті текст листа, якого залишили в амбулаторії великої університетської лікарні десь за кордоном. Невідомо, хто саме написав його. Втім, це й не так важливо. А от зміст цього листа, на мою думку, стосується не лише медичних працівників, до яких звертається автор, а всіх тих, хто живе на землі і про кого ще не можна сказати ані «старий», ані «важкохворий». Часто ці щасливчики думають, що так буде завжди, і відмовляють навіть у краплі співчуття тим, хто вже доживає віку.

Часто старі, немічні та важкохворі люди лякають нас, бо вже своїм виглядом нагадують про смерть та хвороби, вони нас дратують, бо недочувають, не все розуміють, повільно рухаються. Вони вимагають уваги, потребують допомоги, а ми… Ми ж такі заклопотані, у нас так багато справ: робота, діти, домашні клопоти і знову робота. Але невже серед усієї цієї метушні ми і справді не знайдемо жодної хвилинки бодай на добре слово, щиру усмішку? Адже їм потрібно так мало. Лише підбадьорливий потиск руки, лише визнання їхнього права на гідність та розуміння, трохи поваги та співчуття.

Подаю текст листа без змін зі щирою вдячністю авторові.

«Усьому персоналу цього закладу.

Коли сьогодні ви візьмете свої записи і подивитесь на зелену картку медичного страхування, я сподіваюся, ви згадаєте про те, що зараз прочитаєте.

Сьогодні я цілий день провела поруч із вами. Я була тут зі своїми матір’ю і батьком. Ми були розгубленими, не знали, куди нам треба йти, що робити, тому що ніколи раніше не користувалися послугами вашої амбулаторії. Нам іще ніколи не надавали благодійних послуг. Попри страх за життя батька, стан якого погіршувався, я ще й цілий день спостерігала, як мій татусь перетворювався з людини на діагноз, на медичну карту, на номер справи, на благодійний випадок із позначкою «без фінансування», тому що у нього не було медичної страховки.

Я дивилася, як недужа людина п’ять годин чекала своєї черги, щоб нарешті потрапити до заклопотаних клерків і цілком байдужих медсестер та пройти обстеження на мізерному обладнанні, передбаченому бюджетом. Я дивилася, як батькові відмовляють у гідності й самоповазі, які в нього ще залишилися. Я була вражена, наскільки байдужими були ваші співпрацівники, як вони пирхали і робили зневажливі гримаси, коли пацієнти неправильно заповнювали бланки, як вони мимохідь розповідали про хвороби та історії інших пацієнтів у присутності сторонніх, як ішли на обід подалі від цього «пекла старих злидарів».

Мій батько для вас – лише лікарняна картка, номер справи, яка лежатиме на вашому столі призначеного дня, неповороткий пацієнт, який перепитуватиме, куди йти, а потім попросить іще раз повторити і покірно вислухає вашу роздратовану відповідь. Але ні, насправді це не мій батько. Мій батько – зовсім не той надокучливий старий, якого ви бачите.

Насправді мій батько зовсім інший, той, кого ви не бачите, бо не хочете цього. Мій батько – це столяр-червонодеревець, який працював із 14 років, приватний підприємець, якого поважають сусіди і колеги. У нього чудова дружина, четверо дорослих дітей (які з радістю приїжджають до нього у гості, можливо, навіть надто часто) і п’ятеро онуків (ще два ось-ось народяться) – і всі вони переконані, що їхній дідусь найкращий у світі. Ця людина уособлює справжнього батька – сильного, суворого й водночас ніжного, він є прикладом для своїх дітей і внуків.

Він мій батько. Чуєте? Це людина, яка виростила мене, незважаючи на всі труднощі, видала заміж, тримала на руках моїх дітей, тицяла мені двадцятки в нелегкі часи і втішала, коли я плакала. А тепер нам кажуть, що дуже скоро рак забере його від нас. І на Землі стане на один усесвіт менше. Зрозумійте це.

Ви можете сказати, що це занадто емоційні слова засмученої доньки, які вирвалися у неї перед загрозою втрати близької людини. І я, мабуть, погоджуся з вами. Однак прошу вас не легковажити моїми словами. Навчіться бачити за історіями хвороби людей. Ортопедичні матраци бо за кожною – людина з почуттями, історією, з життям, до якого ви отримали нагоду одного разу доторкнутися словами і діями. Завтра на її місці може виявитися дорога для вас людина або й ви самі. Вона теж перетвориться на номер справи, медичну картку, ім’я, яке буде викреслено жовтим маркером, як це зробили сьогодні.

Я благаю вас зустріти наступного пацієнта у вашій амбулаторії добрим словом або усмішкою, тому що ця людина – чийсь батько, чоловік, дружина, мати, син або донька. Або просто тому, що вона – людська істота, яку створив Бог і любить її, так само як і вас».

Щастя

Стародавня притча

Бог зліпив із глини людину. І залишився у нього невикористаний шматок.

– Що ще зліпити тобі? – запитав Бог.

– Зліпи мені щастя, – попросив чоловік.

Нічого не відповів Бог, тільки поклав людині в долоню той шматочок глини, що залишився.

Тоді тобі у протилежний бік

– Господи, як я хочу наблизитися до Тебе, – сказав чоловік.

– Ну, то ходи. В чому проблема?

І вирушив чоловік до Бога, але дорогою згадав про свого кривдника і сказав:

– О, я ж зовсім забув, що мені треба поставити на місце одного вискочку і дати йому добрий урок.

– А це так важливо для тебе?

– Звичайно!

– Ну, що ж, іди й роби, що задумав, тільки знай, що тоді тобі у протилежний бік.

Сергій ШЕПЕЛЬ

Ситий і голодний

Одного разу зустрів ситий голодного і запитав:

– Брате, що з тобою трапилось?

– Я не їв цілий тиждень, – відповів чоловік.

– Як ти дійшов до такого?

– Я був таким дурним, що хотів розбагатіти грою в карти, але все програв, – сумно сказав голодний.

Ситий був освіченою людиною і почав пояснювати голодному про зло азартних ігор. Бідолаха покірно слухав його слова, сумно киваючи головою і сподіваючись, що його очікування не будуть марними.

– Думаю, ти зрозумів, що поводився неправильно, – сказав ситий після години повчань.

Потім йому спала на гадку чиясь мудра думка про те, що найкраща допомога – дати людині вудку і навчити ловити рибу, а не щодня годувати її. Так він і зробив: купив найдорожчу вудку й почав учити бідолаху ловити рибу. До вечора вони так нічого і не піймали, й бідняк помер від голоду.

Та освічена людина була така натхненна відкриттям, що допомагати іншим настільки приємно, що стала скликати всіх бідняків до тієї водойми, щоб читати їм проповіді і вчити ловити рибу. Але мало хто йшов до неї в учні, бо більшість знала: чекати від того чоловіка хоча б хлібної шкоринки – те саме, що ловити рибу в тому ставку, в якому її ніколи не було.

Історія про Надійку та гаманець

Теплого весняного дня Надійка поверталася після уроків додому. Дівчинка неквапливо йшла вулицею, радіючи золотавому сонечку, що весело світило на лазуровому небі. Вона милувалася деревами, вкритими ніжно-рожевим запашним цвітом. Перед самим носом Надійки продзижчав хрущ. Мала розсміялася, коли той від несподіванки впав на землю й кумедно задриґав лапками. Дівчинка не поспішала додому, вона з цікавістю дивилася на все, що траплялося на її шляху: на рудого кота, на веселу зграйку горобців, на людей, що йшли назустріч. Особливо подобалося Надійці роздивлятися вітрини крамниць.

«Ех, – думала дівчинка, затримавшись біля магазину, де продавали мобільні телефони. – Коли вже мені батьки подарують новенький телефон із фотокамерою?»

Така мобілка вже була в її найліпшої подружки Юлі. Надійка їй заздрила, проте батьки дівчинки не поспішали купити їй таку дорогу річ.

– От закінчиш рік із гарними оцінками, тоді подаруємо тобі мобілку, – пообіцяла Надійці мати.

Дівчинка сумно зітхнула: «Це буде нескоро. Та ще й доведеться постаратися, аби його отримати».

Надя підійшла до зупинки й сіла на лавку в очікуванні автобуса. Безтурботно наспівуючи веселу пісеньку, вона крутила на пальці зв’язку ключів з брелоком у вигляді метелика. Незграбний рух – і метелик разом із ключами полетів на землю. Надійка нахилилася, щоб їх підняти, й побачила під лавкою старенький коричневий гаманець. Вона взяла його й озирнулася: може, десь поруч є його власник. Але на зупинці нікого, крім неї, не було. Надя розкрила гаманець і побачила всередині купу грошей. Почала їх рахувати. Це була величезна для неї сума, астрономічна – майже півтори тисячі гривень. Таких грошей Надійка зроду в руках не тримала.

Мала не тямилася від щастя. Вона знову і знову перераховувала гроші, не в силах повірити, що такий скарб дістався саме їй. Подумки дівчинка вже почала їх витрачати. Спочатку вона купить собі морозива, цукерок та тістечок. Багато – стільки, скільки захоче. А потім… Надійка розгубилася від щастя, яке на неї раптово звалилося, й не змогла відразу придумати, що б їй купити.

«Вирішу пізніше», – подумала вона й стрімголов помчала до кафе, на вітрині якого красувалися чудові торти, прикрашені глазур’ю та квіточками зі солодкого крему.

Сидячи за столиком й запихаючи до рота вже четверте тістечко, яке вона замовила після двох порцій крем-брюле та літра кока-коли, Надійка почувалася кепсько. Від солодощів її вже нудило.

«Що ж собі придбати? – роздумувала маленька ласунка. – Що завгодно, тільки не тістечкa!»

Дівчинка вже дивитися в бік солодкого не могла. Після відвідин кафе в неї залишилася сила грошей, а вона так і не вирішила, як їх витратити. «Може, розповісти про знахідку Юльці?» Але Надійка відразу ж викинула цю ідею з голови. Чого доброго, доведеться з нею ділитися: «От уже ні! Обійдеться! Вона й так має класну мобілку, – сказала собі Надя й тієї ж миті в її голові промайнула думка: – Мобілка! От що я собі куплю! Придбаю такий телефон, що Юлька від заздрощів лусне».

У магазині дівчинка придбала собі гарний рожевий телефон. Чого тільки в ньому не було: багато цікавих ігор, радіо, МР3-плеєр та навіть фотокамера. Такого телефону жодна дівчинка з її класу не мала. Витративши майже всі гроші, Надійка поклала решту в гаманець і поїхала додому.

У своїй кімнаті Надя дістала телефон й узялася його роздивлятися. Двері раптово відчинилися. Мати стривожено поглянула на доньку, яка ледве встигла сховати мобілку за спиною.

– Ти часом не захворіла? Чому не йдеш обідати?

– Уже йду, – неохоче відповіла Надійка.

Дівчинку й досі нудило від тістечок, але вона змусила себе їсти борщ та гречану кашу, аби мама не запідозрила чогось, бо ж могла відібрати телефон і насварити доньку.

Зранку, як і завжди, мати зробила декілька бутербродів та поклала їх у портфель доньки. Там вона помітила рожевий телефон.

– Чий це телефон? – жінка розгублено покрутила в руках дорогу річ.

– Мені його Юля дала, – збрехала Надя, ховаючи очі від допитливого погляду мами.

– Треба негайно повернути, доки ти його не зламала. Я подзвоню батькам Юлі та сама віддам їм телефон.

– Ні! Не дзвони! – з відчаєм у голосі заперечила дівчинка.

Мати допитливо подивилася на неї, очікуючи пояснень.

Надійка почервоніла від сорому. Доведеться зізнатися мамі, що вона їй збрехала.

– Це моя мобілка, – тихо промовила вона.

– Ти її вкрала? – злякалася жінка.

– Ні! Купила.

Надя розповіла, як знайшла на зупинці гаманець і придбала собі цей телефон. Вона дістала з портфеля свою знахідку, щоб довести, що каже правду. Мати взяла до рук гаманець і уважно роздивилася його вміст. Окрім грошей, у ньому було пенсійне посвідчення на ім’я Матвія Степановича Фоміна та рецепт на ліки.

– Скільки грошей було в гаманці? – поцікавилася жінка.

– Півтори тисячі гривень.

– Ти все витратила на телефон?

– Так. А ще на тістечка та морозиво, – неохоче зізналася Надійка.

– Доведеться всі гроші повернути власникові гаманця.

– Не хочу! Не поверну! – Надя сердито топнула ніжкою, з очей бризнули сльози. – Я їх не вкрала, а знайшла. Отже, вони належать мені.

– Ні, вони належать хворому дідусеві. Якщо ти не повернеш грошей, Матвієві Степановичу не буде за що купити ліки. Залишити мобільний собі – те саме, що обікрасти стару, немічну людину, – жінка обійняла засмучену доньку й витерла сльози, що текли щоками малої. – Надю, треба повернути гаманець. Ти ж не крадійка, а добра дитина. Доню, ніколи не втрачай людяності. Завжди залишайся порядною та чесною людиною.

– Добре, я поверну гроші Матвієві Степановичу, – хоч як Надійці було шкода новенький телефон, але вона була погодилася з мамою. Вона має повернути те, що їй не належить.

Після уроків Надійка з мамою зайшли у магазин і повернули телефон. Дівчинка гірко зітхнула, останнього разу поглянувши на мобілку своєї мрії. Вона почувалася нещасною.

Не минуло й півгодини, як жінка з дитиною вже стояли на порозі будинку, де мешкав Матвій Степанович. Двері їм відчинив сивий дідусь, який спирався на милиці. Мати Надійки пояснила йому, що вони прийшли повернути гаманець, який знайшла її донька. Старенький розчулився від щастя, коли побачив, що всі гроші та документи на місці. Зі сльозами на очах він так щиро дякував Надійці, що жаль, який вона відчувала, повернувши телефон до крамниці, безслідно минувся. Тепер Надя знала, що вчинила правильно. В очах матері вона бачила гордість за неї й почувалася щасливою. Виявилося, що робити добрі вчинки приємно.

Ксенія ДЕРИЗЕМЛЯ

Наша довідка

Варшавське гетто – єврейське гетто у Варшаві, що його створила окупаційна німецька влада під час окупації Польщі. За час існування гетто його населення зменшилося з 450 тисяч до 37 тисяч осіб (більшість вивезли у табір смерті Треблінка). Говорячи про причини створення гетто, нацисти стверджували, що євреї є переносниками інфекційних захворювань і ізоляція їх допоможе захистити неєврейське населення від епідемій. У березні 1940 року декілька міських районів Варшави з високою концентрацією єврейського населення оголосили карантинною зоною. З цих районів було виселено близько 113 тисяч поляків, а на їхнє місце заселено 138 тисяч євреїв з інших місць.

У гетто перебувало 440 тисяч осіб (за кількістю приблизно 37 % населення міста), хоча площа гетто становила 4,5 % площі Варшави.

Офіційно встановлені продовольчі норми були розраховані на загибель жителів від голоду. У другій половині 1941 року продовольча норма для євреїв дорівнювала 184 кілокалоріям. Однак завдяки нелегальному постачанню реальне споживання було вищим. Найгірше становище було в євреїв, переселених з інших районів Польщі.

Від 19 квітня до 16 травня 1943 року у Варшавському гетто відбулося збройне повстання, яке придушили війська СС. Під час повстання було вбито близько 7000 захисників гетто та близько 6000 згоріли живцем внаслідок того, що німці масово підпалювали будівлі. Приблизно 15000 жителів гетто, які ще залишились живими, вивезли в Треблінку. 16 травня гетто було остаточно ліквідовано.

 

Подвиг Ірени Сендлер, або серце сповнене любові

Дивлячись на миле добре старече обличчя жінки на фото, важко повірити в те, що за її плечима участь у польському підпіллі, катівні гестапо, переслідування польської комуністичної влади. Її ім’я – Ірена Сендлер. Під час Другої світової війни вона врятувала 2500 життів.

Ірена Сендлер народилась у Польщі 1910 року. Її прадіда вислали до Сибіру за участь в антиросійському польському повстанні, батько завідував лікарнею в Отвоку. Вона виросла у домі, двері якого завжди були відчинені для тих, хто потребував допомоги незалежно від соціального статку та національності. Семирічною вона втратила батька, він помер від висипного тифу, заразившись від пацієнтів, яких відмовлятись лікувати більшість його колег. Незадовго до смерті він сказав Ірені:  «Якщо ти бачиш, що хтось тоне, треба кидатись у воду і рятувати, навіть якщо не вмієш плавати». Вони стали для неї дороговказом на все життя. Мотивація її вчинків не пов’язана із жодною релігією, вона, як сама зізнається, завжди керувалась лише тим, що підказувало серце.

Закінчивши школу, дівчина вступила до Варшавського університету. В тогочасній Польщі у вишах існувало правило відповідно до якого євреї могли сидіти лише на спеціально відведених місцях, найчастіше останніх рядах аудиторії. Ірена – надзвичайно чутлива до будь-якої несправедливості, разом з однодумцями перекреслили спеціальну відмітку у студентських квитках, яка дозволяла їм сидіти на місцях для поляків, і займали місця на так званому  «лавковому гетто» поруч зі студентами-євреями. Це був її перший виклик суспільству і знак солідарності з упослідженим та переслідуваними, наважитись на якій часто означало наразитись на несприйняття та навіть презирство. Та  Ірену це не лякало, вона не збиралась поступатись переконаннями.

Коли фашистська Німеччина окупувала Польщу, у Варшаві було створено єврейське гетто, свого роду найбільший проміжний концентраційний табір для євреїв Польщі та Німеччини. Більшість із тих, кого там утримували, згодом вивезли до Треблінки, де за час війни знищено майже мільйон осіб. Спочатку вихід із гетто без дозволу карали тюремним дев’ятимісячним ув’язненням, а потім його обгородили стіною і розстрілювали всіх, хто наважився його покинути. Злидні, голод (місячна норма хліба – два буханці), велика щільність – ідеальні умови поширення хвороб, зокрема висипного тифу, епідемії якого побоювались і німці, адже хвороба не перебирає жертвами. Тому нацисти дозволили польським медикам із відділення охорони здоров’я безперешкодно відвідувати гетто, щоб розподіляти ліки та робити щеплення. Серед них були Ірена Седлер та інші члени підпільної організації допомоги євреям, які щодня ризикували своїм життям, організувавши мережу для вивезення дітей за межі гетто.

Немовлятам давали снодійне, клали у ящики з-під інструментів, у яких робили дірки, щоб дитина не задихнулась, старших накривали брезентом і вивозили в машинах, які доставляли в табір дезінфекційні засоби. Водій машини завжди брав із собою собаку, яку навчив гавкати, коли проминали пункти пропуску, аби заглушити можливий шум чи плач. Декотрих дітей виводили через каналізаційні ходи та підвали будинків, які безпосередньо прилягали до гетто.

Рятувальні операції були чітко сплановані та розраховані до секунди. Один врятований хлопчик розповідав, що він, мав заховавшись за рогом будинку, зачекати поки пройде німецький патруль, а потім дорахувавши до 30 (не раніше і не пізніше) бігти до каналізаційного люку, який якраз у цей момент відкрили знизу його рятівники.

 Навіть через багато років Ірина Сендлер з невимовним болем та співчуттям згадувала, який страшний вибір доводилося робити єврейським матерям. Вони мусили або віддати свою дитину незнайомій людині, яка жодним чином не гарантувала, що та буде врятована, ба більше, навіть чи вдасться вивезти її за межі гетто, або залишити малюка з собою, чудово усвідомлюючи, що ймовірність вижити мінімальна.  «Я була свідком жахливих сцен, коли, наприклад, батько погоджувався розлучитися з дитиною, а мати ні, – розповідала пані Ірена. – А наступного дня я дізнавалась, цю сім’ю вже відправили в концтабір».

Врятованих дітей прилаштовували в «перевірені» польські сім’ї, які Сендлер називала  «швидкою допомогою». Старших, аби приховати їхнє походження, вчили хреститись і молитись. Часто виникали проблеми з мовою, багато дітей говорили тільки на ідиш. Переховувати таких дітей було особливо небезпечно, найчастіше їх прилаштовували у монастирях та дитячих притулках. Щоб врятувати одного єврейського малюка, потрібно було задіяти 12 людей поза гетто: водіїв транспортних засобів, священиків, які видавали підроблені свідоцтва про хрещення, службовців, які діставали продовольчі картки, тощо. Кожен із них ризикував життям, адже за допомогу євреям одразу ж розстрілювали.

Дані усіх дітей, яких вдалось вивезти з гетто, Ірена Сендлер записувала на вузьких смужках папіросного паперу і ховала у скляних пляшках, які закопувала у саду в подруги, щоб після війни вони могли розшукати своїх рідних.

20 жовтня 1943 Ірену заарештували за анонімним доносом «пильного та відповідального громадянина».  Аби дізнатись про підпілля випробували звичні прийом: тортури, побої та знущання. Жінці у кількох місцях перебили руки і ноги, але вона не зрадила нікого. Її мали розстріляти, але, на щастя, соратникам вдалось її врятувати, вони підкупили охоронців, які супроводжували ув’язнену до місця страти. Прізвище Сендлер внесли до списків розстріляних, а сама Ірена була змушена переховуватись до визволення Польщі.

Втім, навіть після закінчення війни Ірені загрожувала небезпека, нова влада звинуватила її у співпраці з урядом Польщі на еміграції та Армією Крайовою, які й справді допомагали підпільникам фінансово. Тиск був величезний, щоправда, більше моральний. Ірена була вагітною, дитина – хлопчик – народився недоношеним і помер через 11 днів. Вона була «невиїзною», її дітям не дозволили вступити на денне відділення університету. «Які гріхи на твоїй совісті, мамо?!» – запитувала потім її донька.

Після війни Сендлер розкопала свій сховок з даними про врятованих дітей і передала їх у Центральний комітет польських євреїв. Завдяки цьому вдалось розшукати багатьох дітей і передати їх родичам. Сиріт помістили в єврейські дитячі будинки. Згодом значну частину переправили до Ізраїлю.

Після падіння комуністичного режиму польський уряд нагородив Ірену Сендлер вищою відзнакою країни – орденом Білого Орла, а 2007 року її висунули на здобуття Нобелівської премії миру. Щоправда, отримав її тодішній кандидат у президенти США Альберт Гор за поширення знань про парниковий ефект.

Останні роки життя Ірена Сендлер провела у приватному варшавському пансіоні Єлизавети Фіковської, яку вона шестимісячною врятувала із гетто. Вона прожила 98 років, не любила, коли її називали героїнею.
«Кожна дитина, що врятувалася за моєї участі, – це виправдання мого буття на Землі, а не право на славу», – писала вона у листі до польського Сейму. «Я могла б зробити більше, врятувати більше дітей… і цей жаль за незроблене переслідуватиме мене до кінця мого життя»’.

Ірена Сендлер прожила важке, проте чудове життя. Життя сповнене величезної любові, неймовірної мужності, відваги і доблесті.

 «Ми і майбутні покоління повинні пам’ятати про людську жорстокість і ненависть, яка керувала тими, хто здав своїх сусідів у руки ворога, ненависть, яка штовхнула їх на вбивство… Моя мрія – щоб пам’ять про це стала попередженням світу і людство ніколи надалі не повторило цієї трагедії».

Оксана Максимяк

 Половинками не народжуються, а стають

Філософ підкинув на долоні яблуко, покрутив, розглядаючи з різних боків, і замислено промовив:

– Люди вважають, що їхні душі схожі на яблука.

– Тобто? – зацікавлено запитав учень.

– Точніше, на половинки, – виправився філософ. – Дивись…

Він акуратно розрізав яблуко навпіл і поклав на стіл.

– Існує така легенда (та ти, мабуть, і сам знаєш), ніби для кожної людини існує ідеальна пара. Начебто Бог, перш ніж посилати душі в світ, розсікає їх навпіл, на чоловічу та жіночу половинки. Як яблуко. От і бродять ці половинки, шукають одна одну. І якщо знайдуть, тоді виходить щаслива сім’я, у якій панує цілковита гармонія.

– Чудова легенда, – погодився учень.

– Чудова, але цілком позбавлена сенсу, – знизав плечима філософ. – От сам подумай, яка ймовірність такої зустрічі? Знаєш, скільки у світі людей?

– Багато.

– Саме так, багато. Крім того… Ну, знайдуть вони один одного, а що далі? Думаєш, з’єднаються, вийде ціле яблуко, і заживуть собі в мирі та злагоді?

– Мабуть. А хіба не так? – здивувався учень.

– Ні, не так.

Учитель взяв у кожну руку по половинці яблука.

– Ось, уяви, що це дві новостворені душі, які прийшли у світ. А світ, сам знаєш, який і як поводиться із людськими душами.

Й учитель відкусив шматок від однієї половинки.

– Світ, – продовжував він, ласуючи яблуком, – нестабільний. І жорстокий. Він перемелює усе. Тим чи іншим способом – відрізає по шматочку або відкушує, або зовсім розтирає у пюре.

Він відкусив шматок від іншої половинки та на деякий час замовк, пережовуючи.

Учень чемно зачекав, поки учитель дожує.

– Ну, от, – продовжив наставник, – вони зустрічаються!

Він склав докупки половинки, які надкусив.

– І що, вийшло одне ціле?

– Hі, – мусив погодитися учень.

– А поглянь сюди, – провадив далі наставник і взяв ще два яблука. – Розрізаємо кожне навпіл, складаємо навмання дві половинки від різних яблук – і що бачимо?

– Вони зовсім не підходять одне одному, – проказав учень, не розуміючи, на що натякає учитель.

– Певно, що так, але дивись далі.

Він склав дві половинки разом, відкусив декілька разів і простягнув те, що вийшло, учневі.

– А тепер?

– Ну, тепер вони вже краще підходять одна одній, особливо там, де ти вкусив половинки разом. Значно краще, ніж ті перші половинки одного яблука.

– Так, – погодився філософ, а все тому, що я кусав їх разом, а не поодинці.

 

Люди, які люблять одне одного, стають одним цілим: разом радіють життю і разом приймають удари долі, вчаться розуміти один одного з півслова, підтримувати один одного і підштовхувати до досягнення успіхів. А з часом деякі пари навіть переймають один у одного звички, риси характеру і гармонійно доповнюють один одного… Тобто другими половинками не народжуються, а стають. І це клопітка праця.

Шляхами віршів, або любов генія

Не завидуй багатому,

Багатий не знає

Ні приязні, ні любові –

Він все те наймає.

Не завидуй могучому,

Бо той заставляє.

Не завидуй і славному,

Славний добре знає,

Що не його люди люблять,

А ту тяжку славу,

Що він тяжкими сльозами

Вилив на забаву.

А молоді як зійдуться,

Та любо, та тихо,

Як у раї, – а дивишся:

Ворушиться лихо.

Не завидуй же нікому,

Дивись кругом себе,

Нема раю на всій землі,

Та нема й на небі.

Цей вірш Тарас Григорович Шевченко присвятив Феодосії Кошиць, дочці сільського священика Григорія Кошиця, в яку був закоханий і з якою мріяв поєднати своє життя.

Колись у дитинстві малий Тарас наймитував у її батька. Священик Григорій Кошиць був заможним чоловіком,  мав велике господарство і два великі садки біля будинку. Якось послав він Тараса разом із сином Ясем у Шполу на базар продавати ранні сливи. Та “під час переїзду Тараса і Яся на Нечитайловому містку “спіткала лиха година”: чи віз, а чи місток підломився, … сливи висипалися із воза в той ставок, у якому й курці втопитися було не можна, але й вилізти з нього важко. … довго витягали сливи з болота й полоскали їх у болотяній же воді. … Ця торговельна експедиція закінчилася невдало: так звані ранні сливи не витримали далекого переїзду, і оскільки вони побували ще й у болоті, то й ціна їм була гріш.

Тарасу і Ясю дісталося, здається, на бублики від ощадливого, навіть трохи скупого й вимогливого о. Григорія, хоча громада околиці звинувачувала саме його за те, що він здумав транспортувати в далеку дорогу такий ніжний продукт, і навіть сама матушка Ксенія Прокопівна не схвалювала, по суті, такого сміливого й ризикованого проекту свого чоловіка, доводячи, що бог родить ранні сливи “на всякого долю” і що добрі люди віддають їх за спасибі, а лишок – навіть собакам і свиням. Та о. Григорій був оригінальний саме тим, що чужих доказів, а тим більше доказів свого подружжя, не визнавав, дивився на речі взагалі по-філософському або ж з економічного погляду” (Із спогадів Ф. Г. Лебединцева).

Після цього випадку, хлопець не схотів залишатись у Кошиця. Подякував за хліб-сіль і пішов проситись за учня до Хлипівських малярів.

Повернувся він у село лише 1845 року. Саме тоді припала йому до душі чорноброва Феодосія. Ось які спогади залишив про закоханих безпосередній “очевидець” їхніх почуттів Григорій Жорновецький

«Ота гарна була баришня, частенько мені приходилося бути свідком, як вони зустрічались і щиро розмовляли в гаї. Найбільше се бувало в гарні весняні вечори, коли, як і тепер, співав соловейко. Вона, бувало, приведе мене до себе та й питає: «Грицько, голубчику, проведеш мене сьогодні до калини – мені треба було б побачитись з Тарасом». І підемо. А він вже тут… Чекає її… Такий радий, веселий, неначе батька рідного побачив! Шуткує, сміється і все руки їй стискає… Як пильно він дивився їй у вічі, як приємно, ласкаво розмовляв з нею… А вона, бідолашна, неначе передчувала свою біду, плаче, заливається гіркими сльозами та падає йому на груди. А він її утішає, цілує, а у самого теж на очах сльози. І довго, часами, цілі ночі вони просиджували в обіймах під своєю калиною, слухаючи соловейків, дивились в вічі один другому…»

Тарас був щасливий і закоханий по-справжньому. Молоді люди вирішили побратись. Але батьки дівчини були проти. Спершу вирішили діяти хитрістю. Коли дізнались, що Шевченка запросили  бути хрещеним батьком дитини селянина Демченка, стали наполягати, щоб Феодосія була за хрещену. Бо за православними законами куми подружжям бути не можуть. Та донька наважилася на дуже сміливий крок, пішла сама до  Демченка і стала просити, щоб запросив в куми не Тараса, а когось іншого.

Та батьки і далі робили усе, щоб розлучити закоханих. А коли Шевченко таки заслав до Кошиців сватів, то, на жаль, отримав «гарбуза».

Гоноровий Кошиць і чути не хотів, щоб колишній хлопець-погонич став чоловіком його доньки. Його зовсім не цікавило, ким став тепер той погонич, втім, як не цікавили й почуття власної доньки.

Доля Феодосії склалася трагічно. Як згадував той же Григорій Жорновецький, після відмови Тарасові вона тяжко захворіла. «А як він поїхав, то вона так, сердешна, побивалась за ним, так довго і важко плакала…» Заміж ця жінка так ніколи і не вийшла.

Оксана Максимяк

Сльози судді

         Я ніколи не бачила батькової другої родини. Відколи він покинув маму, закохавшись в іншу жінку, й зрідка приїжджав у наше місто, аби провідати мене, це запитання завжди залишалося для мене табу. Тоді я була ще доволі малою, не мала й п’яти років, але якийсь внутрішній голос підказував мені, що не варто запитувати про речі, які я не зможу зрозуміти і, тим паче, пробачити.

Я відчувала, знала, як важко матері змиритися з його зрадою. Хоча вона ніколи не говорила про батька погано, я бачила, як часто після його приїзду вона зачиняється у своїй кімнаті, даючи волю сльозам. Мама намагалася оберігати мене від розчарування та образи на батька, але саме в такі миті я почувалася її спільницею й дедалі більше віддалялася від нього.

Тож лише одного разу батько спробував познайомити мене з моєю сестрою. Їй було тоді близько чотирьох років. Я усміхалася й усіляко намагалася здаватися люб’язною, та коли тато залишив нас на кілька хвилин, щоб придбати солодку вату, я з усієї сили штовхнула Олесю й побігла геть, не озираючись, чуючи за своєю спиною її розпачливий плач. Відтоді я ненавиділа солодку вату (вона повсякчас здавалася мені гіркою) й нічого не хотіла чути про свою сестру. Мені справді не було ніякого діла до неї, особливо зважаючи на те, що батько з’являвся дедалі рідше, а згодом узагалі не нагадував про себе.

Я побачила Олесю через багато років – на похороні нашого батька та її матері. Нещасний випадок в один день забрав у сестри родину, вона стояла віддалік відчужена й мовчазна, за весь час не зронила жодної сльози. Я теж не плакала: відколи не бачилася з батьком, він став для мене зовсім чужим. А можливо, я просто не змогла йому пробачити, на відміну від матері. Пам’ятаю, вже коли я сідала в автобус разом із родичами, Олеся наздогнала мене й попрохала:

– Ми можемо поговорити?

Я окинула її зневажливим поглядом:

– Нам немає про що говорити… Бувай…

Автобус рушив з місця, і я мимохіть кинула погляд у вікно: сестра стояла в сірому пальті, зовсім сама, і сніг ховав від мене її постать. Мені було холодно й порожньо, на якусь мить захотілося зупинити автобус і підбігти до Олесі, але я поборола свої почуття. «Вона мені ніхто, ніхто», – намагалася переконати себе, втуплюючи погляд у безлюдні зимові краєвиди, що пропливали за вікном…

Минув рік. Я була студенткою одного з найпрестижніших університетів країни, навчалася на юридичному факультеті й жила в іншому місті. Одного дня, повертаючись із занять, почула якийсь гамір і крик.

– Злодюжка! Ловіть злодюжку! – кричали навздогін дівчині, яка тримала в руках невеликий пакет і невдовзі зникла за рогом вулиці. Одного погляду було достатньо, щоб упізнати в ній Олесю.

– Буває ж таке… Ще дитина, а вже стала на таку слизьку стежину… – кинула мимохіть моя однокурсниця, з якою ми поверталися додому.

А я відчула, як у моїх грудях наче став колючий клубок. Після тієї події вночі я довго не могла заснути – думала про те, що спонукало сестру до такого вчинку. «Мабуть, справи зовсім кепські…» – дійшла висновку й постановила будь-що дізнатися, хто опікується Олесею й чому вона наважилася на злочин.

– Олеся зараз перебуває в інтернаті, – повідомила літня сусідка, коли я подзвонила у двері її помешкання. – Оскільки близьких родичів у дівчинки не було, до свого повноліття вона залишатиметься там…

Інтернат був у місті, де я навчалася, тож за кілька днів я навідалася туди, щоб побачити сестру. Уже тоді весь мій жаль, уся образа кудись зникли, я хотіла будь-що допомогти Олесі, яка опинилася в скрутній ситуації. Та мене чекало чергове розчарування: дівчина зникла, як часто буває з проблемними підлітками, які не хочуть миритися із законами та правилами інтернату. Зрештою, я знала про всі темні сторони цього закладу: постійний голод, знущання, боротьба, адже виживає лише той, хто сильніший, – і ніяких сентиментів. Здавалося, тієї миті я усвідомила, як сильно завинила перед сестрою… «Якщо я не знайду Олесю, ніколи не зможу собі цього пробачити…»

Однак доля дозволила мені побачити сестру, лише коли сплинуло чимало часу після цього випадку й моїх марних пошуків Олесі. Я працювала тоді суддею одного з обласних судів міста й мусила виносити вирок у справі пограбування. Йшлося про аферистку та грабіжницю, на яку правосуддя полювало вже не один рік і якій дивним чином вдавалося уникати покарання: серед злодіїв ця доволі молода особа посідала ранг марвіхера – злодійки екстракласу, яка з віртуозністю фокусника позбавляла заможних людей їхніх портмоне. Побачивши прізвище обвинуваченої, а відтак зіштовхнувшись із нею поглядом, дарма що минуло стільки років, я остаточно переконалася, що виноситиму вердикт своїй сестрі. Це стало для мене справжнім шоком, я ледве стримувалася, щоб не заплакати.

– Чому ти так занапастила своє життя? – запитала я Олесю, коли ми залишилися з нею наодинці. – Ти ж могла мати геть усе…

– Я й маю все, на відміну від тебе, сестричко, яка живе за правилами й законами суспільства… – криво посміхнулася жінка й демонстративно рушила в камеру. Здається, вона анітрохи не шкодувала про свої вчинки й навіть пишалася цим.

А я подумала про те, що, якби багато років тому не відштовхнула сестру й поговорила з нею, коли вона мене про це просила, все могло би скластися по-іншому. Втім, бачить Господь, я ніколи не бажала їй зла, ніколи не уявляла, що все складеться саме так. Згадала батька і його спроби помирити нас. Тепер я зовсім інакше ставилася до його вчинку й розуміла, що не все в житті поділяється на біле й чорне. Як суддя я винесу справедливий вердикт, на який заслуговує Олеся, але як сестра зроблю все для того, щоб вона повернулася до нормального життя…

Вікторія РАНОК

 

 

Добрі історії

Навколо нас так багато людей, які змінюють цей світ на краще і дарують йому надію на майбутнє. Сьогодні декілька історій про людей, які зробили вибір на користь добра та милосердя.

Історія перша

Кенійська спортсменка Жаклін Кіплімо довго готувалась до участі у марафонському забігу, що відбувався у Малазії. Вона бігла у групі лідерів. Як відомо, пробігти марафонську дистанцію нелегко. Аби спортсмени не страждали від зневоднення, вздовж усього маршруту стоять столики із пляшками з водою. Коли на позначці 10 км Жаклін вирішила вгамувати спрагу, то побачила, що неподалік біжить хлопець, у якого немає двох рук. Було дуже спекотно, а неповносправний спортсмен не міг сам узяти воду, щоб напитися. Жаклін умить забула про те, як мріяла про перемогу, і вирішила допомогти хлопцеві. Спортсменка почала супроводжувати його, даючи пити, коли виникала потреба. Вони пробігли пліч-о-пліч 28 кілометрів і лише за чотири кілометри до фінішу, переконавшись, що хлопець зможе добігти самостійно, дівчина кинулася вперед. У підсумку Жаклін Кіплімо прийшла до фінішу другою серед жінок.

Після закінчення марафону дівчина заявила, що не бачить у своїх діях нічого героїчного і не шкодує про те, що не перемогла. У цьому світі існують значно важливіші речі, ніж золота медаль, – переконана Жаклін.

Історія друга

Шестирічний Крістіан Макфіламі якось побачив по телебаченню рекламний ролик госпіталю, в якому лікують онкохворих дітей. Вражений хлопчик вирішив відростити волосся та пожертвувати його на перуки для дітей, які через сеанси хіміотерапії облисіли. Зробити це було не так легко, як він думав. Хлопчикові два з половиною роки довелось терпіти знущання однокласників, які дражнили його дівчиськом. Інколи й дорослі, не з’ясувавши суті справи, дозволяли собі уїдливі зауваження та кпини. Та попри все Крістіан не здався і підстригся лише тоді, коли довжина волосся досягла потрібних 25 см.

Історія третя

98-річного жебрака з болгарського села Баілово, якого всі називають дідусем Добрі, можна чи не щодня зустріти біля собору Святого Олександра Невського у Софії. Щоранку він долає десятикілометровий шлях від села до столиці. Чоловік одягнений у домотканий одяг і стоптані шкіряні черевики. Про те, ким насправді є цей жебрак, люди дізнались випадково – завдяки журналістові болгарського телебачення. Він вивчав архіви собору і знайшов там неймовірну інформацію про те, що саме дідусь Добрі зробив найщедрішу пожертву з усіх, які отримував будь-коли собор, – 40 000 євро.

Старенький не витрачає на власні потреби жодної копійки з милостині. Він живе на пенсію (100 євро на місяць), а також не відмовляється від хліба та фруктів, які йому часом подають. А гроші він витрачає, наприклад, на оплату комунальних рахунків дитячого будинку, який одного разу мало не відімкнули за борги від тепла та світла, а також допомагає безхатченкам. Утім, про всі добрі вчинки дідуся Добрі люди дізнаються випадково, сам він ніколи про них не розповідає, тож достеменно не відомо, кому ще і як саме він допоміг.

Історія четверта

Індус Дашратх Манджхі увійшов в історію як людина-гора. І отримав він своє прізвисько не за велетенський зріст чи неймовірну силу, а за добре серце та неабияку самопожертву.

Усе своє життя Дашратх прожив у віддаленому глухому селі Гахлоур поблизу містечка Гая (штат Біхар, Індія). Від найближчого населеного пункту село відділяє пасмо гір. Щоб потрапити до школи, до лікарні чи на ринок, тамтешні жителі ще донедавна долали чималий шлях завдовжки майже 70 км.

Дашратх працював найманим сільськогосподарським робітником. Щодня, аби скоротити шлях, він долав крутий підйом, а потім спускався вниз. Одного разу його дружина, долаючи гору, щоб принести води чоловікові, зірвалась і сильно травмувалась. Вона померла, бо не отримала вчасно медичної допомоги. Того трагічного дня Дашратх вирішив сам прорубати шлях крізь гори, щоб більше ні з ким не сталося такого нещастя.

Упродовж 22 років (від 1960 до 1982) чоловік лише за допомогою зубила, молотка та лопати вперто руйнував гору, прокладаючи шлях. І зрештою зробив у горі прохід завдовжки 110 метрів, завширшки 9,1 м і завглибшки 7,6 м. Спочатку селяни з нього кепкували, ні в кого навіть не виникло думки допомогти Дашрахтові. Але минали роки – і навіть найбільші скептики почали надавати йому підтримку. Хтось приносив їжу, хтось допомагав купувати нові інструменти.

Завдяки титанічним зусиллям Дашратха відстань між районами Атри і Вазірганж округу Гая скоротилася із 75 кілометрів до кілометра. Цією дорогою щодня користуються жителі близько 60 довколишніх сіл.

Історія п’ята

Людям властиво нарікати на долю. А от двоє друзів-китайців – Цзя Хайся і Цзя Веньці– вирішили, що краще взятись за корисну справу, ніж журитись. Отож за останні десять років вони удвох посадили майже 10 тисяч дерев, аби убезпечити село від паводків та відновити родючість ґрунту. Утім, найдивовижніше те, що один із друзів сліпий, а другий безрукий. Цзя Веньці народився з вродженою катарактою на одному очі, а інше втратив унаслідок нещасного випадку на підприємстві, де працював ремонт пральних машин, а  Цзя Хайся став інвалідом у трирічному віці. Однак, незважаючи на це, з них вийшла чудова команда. Веньці каже, що є руками для друга, а той – його очима.

 Грошей на саджанці в чоловіків немає, тому вони використовують живці, які Хайся зрізає на деревах. Потім вони разом садять, доглядають саджанці.

До речі, коли інформація про друзів з’явилась у ЗМІ, знайшлись благодійники, які готові оплатити операцію з видалення катаракти в Хайся.

ЛЮБОВ ДО БОГА В СЕРЦІ БЕРЕЖИ

Яка твоя простелиться дорога,

Чи сум, чи радість доля принесе,

Ти пам’ятай: усе в житті від Бога,

Тому і віра в Бога – над усе.

Якщо тобі не усміхнулась доля,

Ти не горюй і марно не тужи,

Та не забудь – на все Господня воля,

Й любов до Бога в серці бережи.

Як вирушаєш в нелегку дорогу,

То твердо йди – лише не похитнись,

Але найперше поклонися Богу

І щиро, беззавітно помолись.

Коли огорнуть смуток і тривога

Чи щастя стороною обійшло,

То не гнівись і уповай на Бога,

Від нього все – що буде й що було.

А може, ти і не багатий вволю,

Але, чим можеш, з ближнім поділись,

Смиренним будь, не нарікай на долю,

Й за все, що маєш, Богу помолись.

Коли печаль на серці чи знемога,

То не здавайся, гірко не смутись,

Лиш віддано й безмежно вір у Бога

Й до нього ти душею прихились.

Як хтось в біді й позве на допомогу –

Не відкажи, на поклик одзовись,

Завжди будь вірний та угодний Богу,

В житті ніколи з Ним не розлучись.

Шануй батьків ласкаво без упину,

За них болій, Всевишньому молись,

І в радості, і у тяжку годину

Завжди спіши до них, лиш не спізнись.

Якщо в житті ти зміг всього добитись,

То честі не згуби і не гордись,

Коли вже так не хочеться спинитись –

Ти все-таки на хвильку зупинись.

Забудь про все і помолись до Бога,

Й задумайся, чи з Богом ти живеш,

Чи праведна, чи вірна та дорога,

Що ти обрав, якою ти ідеш.

Як ти щасливий десь в краю чужому,

Не забувай, що є й свій рідний край,

В думках прилинь до батьківського дому,

Та де не був – про Бога пам’ятай.

У кожного в житті своя дорога,

Свій оберіг і зоряний свій час,

Але завжди надіймося на Бога –

Лиш Бог єдиний в кожного із нас.

Василь ГЛУХАНЮК

 

Я пообіцяла самому Господу…

Наш інтернат розташований на околиці міста, тож гості зазвичай приїжджають навідати дітей перед святами або ж, як це заведено в наших чиновників, перед виборами. Буквально за два-три дні після таких візитів у місцевих газетах з’являються яскраві фотографії, на яких видно, як усміхнені чиновники дають дітям подарунки і як вони, оті товстосуми, дбають про щасливе дитинство тих, хто зазвичай не має батьків або ж має таких, які ведуть аж ніяк не гідний спосіб життя. Тож поява в нас жіночки середнього віку, яку привезло таксі і водій якого вийняв вісім коробок із «Пташиним молоком», нас, відверто кажучи, здивувала. Бо ж одягнена гостя була, м’яко кажучи, дуже скромно. З того одягу відразу було видно, що жіночка – жителька сільської місцевості.

– Ой, дивися, вона ж у калошах, – приснула сміхом Лада, наша юна медсестра, яка лише цьогоріч закінчила медучилище і прийшла до нас на роботу. – Мабуть, із тих, глухих сіл, де іншого взуття і не знають…

Наче відчувши, що йдеться про неї, жіночка, розрахувавшись із таксистом, попрямувала до нас.

– Доброго дня, дівчатка! – привіталася вона і привітно усміхнулася. – Чи не підкажете, де шукати директорку?

– Вона поїхала в облвно, – відповіла я. – Якщо у вас щось термінове, то я зателефоную і повідомлю, що ви приїхали….

Гостя радо погодилася на пропозицію, однак Марія Тимофіївна слухавки не підняла. Тож гостя присіла на лавочку неподалік коробок із цукерками.

– А ви теж тута робите? – запитала вона. – Так?

– Так, – відповіла я, відчуваючи симпатію до цієї жінки. – Я – вихователь. А ви, мабуть, у гості до когось приїхали? То, можливо, скажіть прізвище дитини, а я пошукаю її…

– Та ні, – жіночка знов усміхнулася, і я зауважила, що її усмішка була такою щирою, світлою, наче в дитини. – Я взагалі тут вперше в житті. І нікого тута не знаю. Просто… пообіцяла Богу, що всі гроші віддам на дітей, то й купила ось цукерки для них…

«Вона наче не сповна розуму, – промайнуло в моїй голові. – Чи що з нею… Про яку обіцянку Богові вона торочить?»

– Та ви не думайте, що я з глузду з’їхала, – наче прочитавши мої думки, знову усміхнулася вона. – Просто… я вам розповім, що зі мною трапилося вчора, і ви самі все зрозумієте… Я живу в одному із сіл, що межують із Білоруссю. Там такі ліси непрохідні, що є й місця, де ще не було людської ноги. І трясовини такі, що тільки бовтнеш – і крикнути не встигнеш. Кажуть, що в роки Великої Вітчизняної війни німці на узліссі піймали дівчину. Наказали вести їх до села, і вона повела. Щоправда, в зовсім протилежний бік. Туди, де непрохідні мочарі, болота і трясовини. І завела в таку даль, що дороги далі не було – німці й так ледве рухалися мочарами, а декого вже й витягували з трясовини. Зрозумівши, що далі дороги немає, дівчина зняла з себе хустку, прив’язала її до гілочки і пішла болотом. Та буквально за декілька кроків вона вступила в трясовину – і на очах німців зникла. Вони тоді зрозуміли, куди вона їх завела, однак вибратися звідти вже не змогли.

У нас і нині такі болота, що інколи в них і пропасти можна. Таке лихо ледве не трапилося вчора зі мною. Я пішла по журавлину, і ледве не засмоктала мене трясовина. Як же я перелякалася. Почала кричати, кликати на допомогу, та раптом зрозуміла, що це марна справа. Бо ж місцевість глуха і через ті мочарі туди й по ягоди не кожен піде. «Господи, – кричу, – допоможи мені! Ти сам знаєш, що після смерті Тараса я сама з двома дітьми ледве раду даю. А коли й мене не стане, то мої донечки круглими сиротами залишаться. Врятуй мене, Господи, а я всі гроші, які вторгую за журавлину, віддам на дітей в інтернат…»

Жінка на мить замовкла. Було видно, що подію вчорашнього дня вона переживає і досі.

– І раптом чую, що під ногами з’явилося щось тверде, – повела далі. – Отак я і вибралася… Вхопила корзини і мерщій додому. Впала перед образами на коліна і ніяк не надякуюся Богові за порятунок. У мене чоловік три роки тому помер від раку, а ми з ним сироти, то я добре знаю, як рости без батька-матері. То й дякую Богові, що моїх діток сиротами не залишив. А нині вдосвіта приїхала на ринок продати журавлину. І так Бог дав, що розібрали її, на диво, дуже швидко… Ну, то я на ринку відразу і купила цукерки дітям і приїхала сюди. Обіцянки потрібно виконувати…

Я дивилася на її натомлені від важкої роботи руки і думала про те, як часто ми, просячи в Бога допомоги й обіцяючи змінитися або ж зробити щось, дуже швидко забуваємо про це. До прикладу, коли моя старша донька потрапила під колеса авто, я проводила в реанімації дні й ночі і просила в Бога, аби врятував її. Навіть обіцяла кинути курити. І виконувала свою обіцянку декілька місяців, а тоді рука знову потягнулася до цигарки пресс для шлакоблоков. А ця сільська жінка, яка на хліб та до хліба змушена заробляти такою нелегкою працею, не думала про те, що оті декілька сотень гривень могла витратити на своїх дітей. Вона пообіцяла потратити їх на вихованців інтернату і, щойно отримала гроші, відразу повезла дітям солодощі.

– Знаєте, я, мабуть, піду, бо ж мені ще до райцентру добиратися три години, а звідти до села, – мовила раптом незнайомка. – То ви вже віддасте цукерки дітям, добре?

– Зачекайте, – схопилася я. – Скажіть хоч ваше ім’я, прізвище та з якого ви села. Наша директор вам обов’язково зателефонує…

– А навіщо? – вона знову усміхнулася і пильно подивилася мені в очі. – Я не задля слави це зробила… Просто дала обіцянку і виконала її… Ну, бувайте здорові. Нехай вас Господь береже…

Вона пішла, а я, дивлячись їй услід, подумала, що було б чудово, якби й наші чиновники так само непомітно і тихо творили добро. Без помпезності, без свити журналістів і похвальних од їхній доброті на шпальтах газет… І від щирого серця…

Олена ОГОРОДНИК

Вальчина брехня

Дорогою додому Валька все вирішила. Тепер вона знала, куди має втекти від співчутливих поглядів рідних, кпинів недоброзичливців і запитань знайомих. Вона їде до бабусі. Врешті-решт, життя триває, і Валька ще доведе всім, що вступити до медичного інституту можна і власними силами. Була б голова на плечах. Здаватись дівчина не мала наміру, от тільки треба було якось пережити перші два місяці, коли всі запитуватимуть, чи вона вже студентка.

Село зустріло дівчину теплом і спокоєм. Мліли під серпневим сонцем городи, порпались у поросі розбишаки горобці, очима східних одалісок ліниво поглядали корови. Здіймаючи хмари куряви, якесь босоноге хлопченя котило дорогою обруч від діжки евакуатор україна. Вгледівши Вальку, на мить спинилось, підтягнуло штанці, проказало поважно «Слава Йсу!» і, шморгнувши носом, залопотіло геть босими п’ятами по теплому й м’якому поросі.

  • Боже, мов і не ХХІ сторіччя тепер, – Валька й собі зняла босоніжки. Нагріта сонцем земля ніжно приголубила втомлені довгою дорогою ноги.

«І чого це кажуть, що земля грішна, – усміхнулась подумки, – це в нас у місті вона грішна, а тут свята. –Нахилилась, зірвала стебло м’яти, розтерла пальцями. – І парфумів не треба», – вдихнула на повні груди і засміялась весело і дзвінко, забувши враз про всі труднощі та неприємності останніх місяців.

  • Агов, є хто вдома? – навмисне голосно грюкнула хвірткою. На вікні хитнулася фіранка, і з нього визирнуло добре бабусине обличчя. А за мить старенька, витираючи руки об фартух, уже дріботіла стежкою назустріч Вальці.

Потім, коли вони полуднували теплим молоком і смачнючими млинцями з медом, дівчина розповіла бабусі, що приїхала на місяць-два, готуватиметься до вступу і допомагатиме в господарстві.

  • Я, бабусю, й на довше залишилась би у вас, але ж не сидіти мені на вашій та маминій шиях?! Шукатиму роботу в місті.

Та десь за місяць, коли вже зібрали городину, бабуся сповістила новину:

  • Валю, чуєш мене? Та відклади ж ти ті свої талмуди! – відсунула онуччині книжки на край столу. – Старий Павло, знаєш, той, що пошту в нас носив… Ну, рябий такий, мов мухи його пообсідали, – пояснювала нетерпляче, – виїхав ото до сина, і тепер у нас листоноші нема. То мене Петрович запитував, чи ти б ото трохи пошту селом не поносила, поки когось іншого знайде. І людям користь, і тобі копійка…

***

Так і стала Валька сільською листоношею. Село невелике. І з роботою можна було б упоратись за дві-три години. Але Вальці так ніколи не вдавалося. У селі майже самі пенсіонери, молодь до міст повиїжджала чи за кордон на заробітки. Десятки хат пустками стоять і лупають порожніми вікнами, як сова на сонце. Школу замкнули, учнів (шістьох!) у сусіднє село возять на навчання. А старі за внуками та дітьми сумують. Цілий день у господарстві пораються, а ввечері й погомоніти, окрім телевізора, ні з ким. Тож Валька за всіх «віддуватися» мусить: із дідом Тимком – про політику, з дядьком Петром – про погоду, а зі старенькою і напівглухою бабою Стефанидою – про кінець світу та «скрегіт зубовний».

***

Стара баба Лиганенчиха щодня чекала на Вальку біля хвіртки:

–  Ну що, нема нам письма? – запитувала, тереблячи у тремтячих руках хустинку, якою витирала сльозливі та вже декілька років незрячі очі.

– Нема, бабо Мотре, – зітхала Валька.

  • Не пише Стьопочка. Часу немає. Та воно й да. Він же тепер директор! На авіаціоннім заводі! То тобі, Валько, не город скопать чи газєткі розносити, – підносила вгору пальця і кивала дівчині.
  • Донька моя із зятем, царство їм небесне, на машині розбились, як онук іще карапузом був. То ми його з дідом і ростили. Ох і смишльоний був… А тепер директор, – усміхалась гордо баба, а за мить зітхала тужно, – от тільки не пише і не приїжджає…

Часами баба допитувалась, чи не буває так, щоб на пошті листи губились, і все просила Вальку пильнувати: «як прийде їм письмо од Стьопки, то й серед ночі нести». Для неї, мовляв, що ніч, що не ніч, весь час темно, бо вже шостий рік як осліпла.

  • Приїде Стьопочка, а я, Валько, й побачити не зможу: забрав Господь очі. Та я його, голубчика, хоч по голівці погладжу. Він, знаєш, які мав кучері, всі дівки за ним озиралися. Я води, було, нагрію, любистку запарю, ромашечки додам, – баба Мотря усміхалась спогадам, як породілля немовляті. – А тепер би хоч дотронутись…

Старий Лиганенко, коли розмова затягувалась, теж підходив до хвіртки. Нахмурений і непривітний, буркне «добрий день», візьме газети, інколи й на бабу нагримає, щоб людину не затримувала.

  • Іди собі, Валько, йди. Тобі за розговори гроші не платять. А ти, стара, повертайся до хати, зараз новості тобі почитаю.

Валька діда побоювалась, а бабу шкодувала і листа від того непутнього Стьопки чекала не менше, ніж вона.

***

У середині грудня баба Мотря злягла:

  • Ти ж, Валько, заходь, – просила дівчину, – воно веселіше, як є хтось у хаті. А як письмо прийде, то буде кому й прочитать одразу. Мені, ясочко, от тільки б Різдва дочекаться, Стьопка на Різдво завсігда пише. Слухай, діда нема? – запитала, раптом боляче стиснувши дівчині руку.
  • Нема, бабо, пішов дрова рубати.
  • От і славно. Як прийде, то ти кахикни, бо він не хоче, щоб я кому розказувала. Ото на торішнє Різдво, – пожвавішала баба, – прийшла откритка. Поздравив нас онук та написав, що переїжджає на нову квартиру. Дід відписав, а письмо повернулось, адресат вибув. Може, якась біда тепер у Стьопки, а ми й адреси не знаємо? – зайшлася старенька тихим плачем.

***

Перед Різдвом Валька ходила як у воду опущена.

  • Поробив хтось дитині, – бідкалась бабуся, раз у раз прикладаючи руку дівчині до чола.
  • Та здорова я, – відмахувалась Валька, в голові якої загніздилась одна чудернацька ідея та не давала дівчині спокою. Валька відганяла її і так, і сяк, а вона знову і знову поверталась – набридлива, як муха у Спасівку. І тільки відвідавши старих Лиганенків, дівчина таки поїхала до міста, купила листівку, сама написала вітання «від Стьопки» і кинула у скриньку. Наступного дня послання було вже на сільській пошті. Валька дивилась на своє «творіння» і не знала, що з ним робити: порвати чи таки віднести старенькій. Урешті, запхнула до сумки, на місці з’ясує.

***

– А… то ти, Валько, заходь. Пошту принесла, – зсутулений дід Мефодій підвівся з лави, забрав газети. – А моя стара, бач, помирати зібралась… – махнув приречено рукою.

Баба Мотря лежала і тихо стогнала – маленька, худенька – час од часу надсадний кашель рвав старечі груди. Почувши, що зайшла листоноша, стрепенулась, підняла голову:

– Нема письма? – чи то спитала, чи ствердила.

  • Як нема, є, – Валька намагалась говорити радісно і бадьоро, щоб не виказати себе. – Ану вставайте і танцюйте.

 Листівку «від Стьопочки» довелось читати разів із десять, а потім старенька притулила її до грудей і довго мовчки пестила, немов то не аркуш паперу, а голівка коханого онука.

***

Після «откритки» стару Лиганенчиху трохи попустило. Вона підводилась уже з постелі й навіть зрідка виходила надвір. Вальку інакше, як донечкою, тепер не називала:

  • Ох і ловко ж написав, – хвалилась щоразу дівчині. – А основне – обіцявся ще писать. Почитай іще разок, потіш бабу.

І Валька читала. А потім, кленучи себе на чому світ стоїть, написала бабі «откритки» від Стьопки і на Восьме березня, і на Великдень.

Померла стара Лиганенчиха за тиждень після Великодня – тихо та безболісно, заснула і не прокинулась більше. У труні лежала умиротворена та спокійна. Коли дівчина підійшла ближче, щоб попрощатись із покійницею, то побачила, що під старечою зморщеною рукою акуратно перев’язані блакитною стрічкою лежать «откритки».

***

Після похорону Валька рішуче повідомила Петровичеві, що їде до міста, бо наближаються іспити і їй треба вчитись. Та насправді причина була в іншому. Не могла вона більше залишатись у селі – і край. Коли заходила на обійстя Лиганенків і бачила осиротілого старого діда Мефодія, ладна була крізь землю провалитись і понад усе боялася, що тепер уже він запитає її, чи немає листів.

***

Лист від Стьопки старому Лиганенку надійшов останнього Вальчиного робочого дня. Справжній лист, від справжнього Стьопки. Сподіваючись на те, що дід не надто сваритиметься, коли вона розповість йому всю правду, ледь тамуючи страх та хвилювання, дівчина несміливо переступила поріг:

  • Діду, лист вам, – сказала тихо, – від онука вашого, від Степана.

Старий пильно глянув на Вальку з-під кущуватих нахмурених брів, узяв конверт:

  • Що, справжній?
  • Справжній… – прошепотіла Валька, щоки якої враз спалахнули маками. – Я… розумієте… баба Мотря… вона так чекала… і я тоді… а ви знали, одразу знали, що то я пишу? – спитала, ледь стримуючи сльози та не сміючи звести очей на діда.
  • Знав, – на голову їй лягла жорстка стареча долоня. – Не плач, Валько, ти все зробила правильно. А це… – чоловік покрутив у руках конверт, – це вже тепер не потрібно нікому. Свій скарб, онукові листи, – усміхнувся гірко, – баба моя в могилу забрала… З легким серцем до Бога пішла. А я вже якось тепер сам.

Дід зітхнув і подер листа на дрібні клаптики.

Оксана СТЕПАНЕНКО

Добрі самаряни з Нідерландів

Мати Тереза опікувалась не лише важко хворими. До неї в притулок привозили людей, яким залишалося жити лічені години, аби вони могли гідно померти. Благодійна громадська організація Stichting Ambulance Wens, або Ambulance Wish Foundation, яка працює у Нідерландах, пішла ще далі. Вона допомагає невиліковно хворим людям виконати їхні останні бажання. Її засновником став Кіс Велбоер, водій швидкої допомоги, повідомляє ВВС.

Якось Кіс перевозив з однієї лікарні в іншу невиліковно хворого Маріо Стефанутто, колишнього моряка. Коли вони прибули до шпиталю, з’ясувалось, що медики поки що не готові прийняти недужого, тож попросили трохи зачекати. І тоді водій запитав у хворого, чи хотів би він тим часом кудись проїхатись. Стефанутто попросив відвезти його на берег каналу Влаардінген, щоб він знову міг опинитися біля води і попрощатися з роттердамською бухтою. Побачивши рідну стихію, колишній моряк розплакався. «Ви, мабуть, хотіли б іще раз пройтись під вітрилом?» – запитав Кіс. «На жаль, це неможливо, – відповів той, – я прикутий до ліжка».

І тоді Велбоер вирішив виконати бажання цієї людини, хоч би чого йому це вартувало. Він узяв вихідний, домовився про допомогу з колегою і зв’язався з однією з фірм, які здійснюють водні тури бухтою Роттердама. Усі вони були раді допомогти, і спільними зусиллями їм вдалося здійснити бажання хворого чоловіка.

Так вісім років тому зародилася організація, в якій нині, крім Велбоера і його дружини Інек, медсестри з місцевої лікарні, вже більш аніж 230 волонтерів. Кількість виконаних бажань невдовзі перевищить 7 000. В арсеналі організації – шість машин швидкої допомоги та окремий будиночок для відпочинку. У середньому Ambulance Wish Foundation допомагає чотирьом людям щодня – вони можуть бути різного віку, і єдине, що їх об’єднує, – невиліковна хвороба та неможливість покинути лікарняне ліжко.

«Наймолодшим нашим пацієнтом стала десятимісячна дівчинка, одна з близняток. Вона перебувала в госпісі і ніколи не була вдома, її батьки хотіли посидіти разом із нею на дивані хоча б раз, – згадує Велбоер. – А найстарішій пацієнтці виповнився 101 рік. Вона хотіла востаннє в житті проїхатись на коні. Її підняли в сідло за допомогою вантажівки, а потім пересадили в кінну упряжку – і вона махала всім рукою, як королівська особа. Це було гарне бажання».

Список волонтерських подвигів чималий. Емігрантку з Румунії волонтери Ambulance Wish Foundation відвезли на батьківщину в Бухарест – вона прагнула померти в колі сім’ї. Жінці, яка хотіла востаннє помилуватися улюбленою картиною Рембрандта, влаштували екскурсію в Rijksmuseum. А колишньому співробітникові Роттердамського зоопарку, який хотів перед смертю попрощатися з колегами, дістався поцілунок від жирафа, за яким він доглядав.

Хоча інші благодійні організації теж пропонують пацієнтам госпісів «вихідний день», компанія Велбоера стала першою, яка забезпечує повне медичне супроводження своїм клієнтам. На борту завжди присутня кваліфікована медсестра, а водії зазвичай приходять із команд поліцейських і пожежників. А ще кожен пацієнт Ambulance Wish Foundation отримує в подарунок м’якого ведмедика на ім’я Маріо – на честь першого пацієнта Велбоера.

З усмішкою, але не без моралі

Наївні монахині

Декому здається, що Церква й вірні трохи «не від світу цього». Одного разу дві монахині їхали дорогою у відлюдному місці. І, як то буває в жінок, несподівано закінчився бензин. Оскільки на дорозі не було жодної машини, монахині пішли до найближчої хати і попросили трохи пального, щоб доїхати до заправки. Фермер погодився дати їм бензин, але не мав вільної каністри. Зійшлися на тому, що пальне налили у старий нічний горщик. Монахині повернулися до своєї машини й почали виливати пальне у бак. Цієї миті до них під’їхала інша машина. Чоловік зупинився, опустив вікно і каже: «Прошу пробачення, сестри. Я розумію і поважаю глибину вашої віри, але на цьому машина не поїде»…

Про лідерів і послідовників

  1. I. McMillen у книзі «None of These Diseases» розповів історію дівчини, яка вступала до коледжу. Серед питань у вступній анкеті було таке: «Чи вважаєте ви себе лідером?». Абітурієнтка щиро відповіла: «Ні», розуміючи, що цим значно погіршила свої шанси. Конкурс був великим, і жодних сподівань на позитивну відповідь не залишалося. За тиждень прийшла відповідь із коледжу: «Дорогий апліканте, аналіз поданих цьогоріч вступних анкет показав, що у нашому навчальному закладі з’явилося 1452 нові лідери. Ваше прохання про вступ розглянуто позитивно, бо дирекція вважає конче потрібним мати серед студентів хоч би одного послідовника».

У сповненому лідерами самозакоханому світі Христос шукає Собі послідовників, що готові йти вслід за Ним…

Про громадський транспорт і пріоритети

Декілька років тому мерію Лондона просто засипали скаргами на роботу місцевого громадського транспорту. Напівпорожні автобуси проїжджали повз зупинки, не зважаючи на те, що там стояли пасажири. На вимогу пояснити, чому автобуси не зупиняються, відповідальні за громадський транспорт чиновники відповіли, що задля якісної роботи транспорту надзвичайно важливо дотримуватися визначеного розкладу руху. Якщо автобуси будуть зупинятися на кожній зупинці, то вони не зможуть дотримуватись графіка.

Виникає запитання: «Що не так із цією заявою?». Керівництво транспорту неправильно визначило пріоритети. На їхню думку, головним завданням автобусів було дотримуватися встановленого розкладу. Насправді ж їхня функція полягала в тому, щоби перевозити пасажирів до місця призначення. Хибні пріоритети призвели до того, що транспортна система перестала виконувати свою функцію. А які твої пріоритети?

У підвал чи на горище?

Один багач довго роздумував, яким чином забрати нажите на той світ. Зрештою він попросив дружину зібрати все багатство в мішок і підвісити його на горищі прямо над ліжком. «Коли моя душа підніматиметься до раю, я схоплю мішок зі собою», – пояснив він. Після смерті чоловіка дружина побігла на горище лише задля того, щоби переконатися, що мішок висить на своєму місці. «Я знала!.. – почала голосити любляча жінка. – Треба було почепити його у підвалі»…

Духовність

Ш а н о в н і  ч и т а ч і

Редакція газети “Духовність” запрошує вас познайомитись із важливим для кожного християнина періодичним виданням.

Газета “Духовність” прагне змінити духовний світ людини, показати читачам, що найважливіші цінності у житті – це ВІРА, НАДІЯ І ЛЮБОВ. Саме вони роблять нас по-справжньому щасливими і наближають до Бога.

Що ближче серцем і душею до власної родини будуть члени подружжя, то міцнішим, довшим і щасливішим буде їхнє сімейне життя. Лише така проста формула здатна принести у наш дім мир, здоров’я і достаток.

Передплатіть газету “Духовність”, прочитайте декілька абзаців і ви відчуєте, що зробили важливу справу для усієї родини.

Передплатний індекс газети – 68070. Ціна – 1,62 грн на місяць.Газета виходить у світ щомісяця. Передплата на газету у кожному поштовому відділенні України. 

ДУХОВНІСТЬ

Добрі історії

Навколо нас так багато людей, які змінюють цей світ на краще і дарують йому надію на майбутнє. Сьогодні декілька історій про людей, які зробили вибір на користь добра та милосердя.

Історія перша

Кенійська спортсменка Жаклін Кіплімо довго готувалась до участі у марафонському забігу, що відбувався у Малазії. Вона бігла у групі лідерів. Як відомо, пробігти марафонську дистанцію нелегко. Аби спортсмени не страждали від зневоднення, вздовж усього маршруту стоять столики із пляшками з водою. Коли на позначці 10 км Жаклін вирішила вгамувати спрагу, то побачила, що неподалік біжить хлопець, у якого немає двох рук. Було дуже спекотно, а неповносправний спортсмен не міг сам узяти воду, щоб напитися. Жаклін умить забула про те, як мріяла про перемогу, і вирішила допомогти хлопцеві. Спортсменка почала супроводжувати його, даючи пити, коли виникала потреба. Вони пробігли пліч-о-пліч 28 кілометрів і лише за чотири кілометри до фінішу, переконавшись, що хлопець зможе добігти самостійно, дівчина кинулася вперед. У підсумку Жаклін Кіплімо прийшла до фінішу другою серед жінок.

Після закінчення марафону дівчина заявила, що не бачить у своїх діях нічого героїчного і не шкодує про те, що не перемогла. У цьому світі існують значно важливіші речі, ніж золота медаль, – переконана Жаклін.

Історія друга

Шестирічний Крістіан Макфіламі якось побачив по телебаченню рекламний ролик госпіталю, в якому лікують онкохворих дітей. Вражений хлопчик вирішив відростити волосся та пожертвувати його на перуки для дітей, які через сеанси хіміотерапії облисіли. Зробити це було не так легко, як він думав. Хлопчикові два з половиною роки довелось терпіти знущання однокласників, які дражнили його дівчиськом. Інколи й дорослі, не з’ясувавши суті справи, дозволяли собі уїдливі зауваження та кпини. Та попри все Крістіан не здався і підстригся лише тоді, коли довжина волосся досягла потрібних 25 см.

Історія третя

98-річного жебрака з болгарського села Баілово, якого всі називають дідусем Добрі, можна чи не щодня зустріти біля собору Святого Олександра Невського у Софії. Щоранку він долає десятикілометровий шлях від села до столиці. Чоловік одягнений у домотканий одяг і стоптані шкіряні черевики. Про те, ким насправді є цей жебрак, люди дізнались випадково – завдяки журналістові болгарського телебачення. Він вивчав архіви собору і знайшов там неймовірну інформацію про те, що саме дідусь Добрі зробив найщедрішу пожертву з усіх, які отримував будь-коли собор, – 40 000 євро.

Старенький не витрачає на власні потреби жодної копійки з милостині. Він живе на пенсію (100 євро на місяць), а також не відмовляється від хліба та фруктів, які йому часом подають. А гроші він витрачає, наприклад, на оплату комунальних рахунків дитячого будинку, який одного разу мало не відімкнули за борги від тепла та світла, а також допомагає безхатченкам. Утім, про всі добрі вчинки дідуся Добрі люди дізнаються випадково, сам він ніколи про них не розповідає, тож достеменно не відомо, кому ще і як саме він допоміг.

Історія четверта

Індус Дашратх Манджхі увійшов в історію як людина-гора. І отримав він своє прізвисько не за велетенський зріст чи неймовірну силу, а за добре серце та неабияку самопожертву.

Усе своє життя Дашратх прожив у віддаленому глухому селі Гахлоур поблизу містечка Гая (штат Біхар, Індія). Від найближчого населеного пункту село відділяє пасмо гір. Щоб потрапити до школи, до лікарні чи на ринок, тамтешні жителі ще донедавна долали чималий шлях завдовжки майже 70 км.

Дашратх працював найманим сільськогосподарським робітником. Щодня, аби скоротити шлях, він долав крутий підйом, а потім спускався вниз. Одного разу його дружина, долаючи гору, щоб принести води чоловікові, зірвалась і сильно травмувалась. Вона померла, бо не отримала вчасно медичної допомоги. Того трагічного дня Дашратх вирішив сам прорубати шлях крізь гори, щоб більше ні з ким не сталося такого нещастя. 

Упродовж 22 років (від 1960 до 1982) чоловік лише за допомогою зубила, молотка та лопати вперто руйнував гору, прокладаючи шлях. І зрештою зробив у горі прохід завдовжки 110 метрів, завширшки 9,1 м і завглибшки 7,6 м. Спочатку селяни з нього кепкували, ні в кого навіть не виникло думки допомогти Дашрахтові. Але минали роки – і навіть найбільші скептики почали надавати йому підтримку. Хтось приносив їжу, хтось допомагав купувати нові інструменти. 

Завдяки титанічним зусиллям Дашратха відстань між районами Атри і Вазірганж округу Гая скоротилася із 75 кілометрів до кілометра. Цією дорогою щодня користуються жителі близько 60 довколишніх сіл.

Історія п’ята

Людям властиво нарікати на долю. А от двоє друзів-китайців – Цзя Хайся і Цзя Веньці– вирішили, що краще взятись за корисну справу, ніж журитись. Отож за останні десять років вони удвох посадили майже 10 тисяч дерев, аби убезпечити село від паводків та відновити родючість ґрунту. Утім, найдивовижніше те, що один із друзів сліпий, а другий безрукий. Цзя Веньці народився з вродженою катарактою на одному очі, а інше втратив унаслідок нещасного випадку на підприємстві, де працював, а  Цзя Хайся став інвалідом у трирічному віці. Однак, незважаючи на це, з них вийшла чудова команда танці львів. Веньці каже, що є руками для друга, а той – його очима.

 Грошей на саджанці в чоловіків немає, тому вони використовують живці, які Хайся зрізає на деревах. Потім вони разом садять, доглядають саджанці.

До речі, коли інформація про друзів з’явилась у ЗМІ, знайшлись благодійники, які готові оплатити операцію з видалення катаракти в Хайся.

ЛЮБОВ ДО БОГА В СЕРЦІ БЕРЕЖИ

Яка твоя простелиться дорога,

Чи сум, чи радість доля принесе,

Ти пам’ятай: усе в житті від Бога,

Тому і віра в Бога – над усе.

Якщо тобі не усміхнулась доля,

Ти не горюй і марно не тужи,

Та не забудь – на все Господня воля,

Й любов до Бога в серці бережи.

Як вирушаєш в нелегку дорогу,

То твердо йди – лише не похитнись,

Але найперше поклонися Богу

І щиро, беззавітно помолись.

Коли огорнуть смуток і тривога

Чи щастя стороною обійшло,

То не гнівись і уповай на Бога,

Від нього все – що буде й що було.

А може, ти і не багатий вволю,

Але, чим можеш, з ближнім поділись,

Смиренним будь, не нарікай на долю,

Й за все, що маєш, Богу помолись.

Коли печаль на серці чи знемога,

То не здавайся, гірко не смутись,

Лиш віддано й безмежно вір у Бога

Й до нього ти душею прихились.

Як хтось в біді й позве на допомогу –

Не відкажи, на поклик одзовись,

Завжди будь вірний та угодний Богу,

В житті ніколи з Ним не розлучись.

Шануй батьків ласкаво без упину,

За них болій, Всевишньому молись,

І в радості, і у тяжку годину

Завжди спіши до них, лиш не спізнись.

Якщо в житті ти зміг всього добитись,

То честі не згуби і не гордись,

Коли вже так не хочеться спинитись –

Ти все-таки на хвильку зупинись.

Забудь про все і помолись до Бога,

Й задумайся, чи з Богом ти живеш,

Чи праведна, чи вірна та дорога,

Що ти обрав, якою ти ідеш.

Як ти щасливий десь в краю чужому,

Не забувай, що є й свій рідний край,

В думках прилинь до батьківського дому,

Та де не був – про Бога пам’ятай.

У кожного в житті своя дорога,

Свій оберіг і зоряний свій час,

Але завжди надіймося на Бога –

Лиш Бог єдиний в кожного із нас.

Василь ГЛУХАНЮК

Святий Онисим один із сімдесяти

Окрім дванадцяти учнів, які скрізь слідували за Ісусом, Христос останнього року свого земного життя вибрав іще 70 апостолів. «Після того призначив Господь і інших сімдесят, і послав їх по двох перед Себе до кожного міста та місця, куди Сам мав іти. І промовив до них: “Хоч жниво велике, та робітників мало; тож благайте Господаря жнива, щоб робітників вислав на жниво Своє”» (Лк. 10:1–2).

На жаль, і серед дванадцяти, і серед сімдесяти були учні, які зрадили свого Вчителя та Його науку. Не всі, кого Ісус послав проповідувати, повернулись назад. А тому, як після зради Юди до числа дванадцяти апостолів долучили Матвія, так до числа 70 учнів зараховували згодом тих, хто ревно проповідував добру звістку, зокрема євангелістів Луку та Марка. 28 лютого Церква вшановує ще одного апостола із сімдесяти – святого Онисима.

За переказами, Онисим народився у заможній родині, яка мешкала в місті Тіятири. Його батько рано помер, а незабаром кредитори, щоб отримати назад свої гроші, продали юнака рабом на фабрику з виробництва пурпуру. Але хлопець був таким безвідповідальним, що незабаром головний розпорядник фабрики знову вивів його на торг. Так Онисим потрапив до Филимона – заможного християнина. Та юнак ніяк не міг забути колишнього вільного та щасливого життя, тож, хоча господарі добре ставились до своїх рабів, Онисим украв декілька золотих монет і втік до Риму. Та грошей на довго не вистачило. Тож він почав красти, згодом його спіймали і кинули до в’язниці.

Саме у цьому далекому від святості та чеснот місці Онисим зустрів апостола Павла, який теж відбував ув’язнення за проповідь доброї новини. Зустріч з апостолом Христовим не минула марно танці львів. Онисим навернувся та був охрещений. Неофіт усіляко намагався допомогти апостолові, якого тримали в кайданах, і доглядав його та служив йому, як син батькові.

Коли минув термін ув’язнення Онисима, апостол Павло, який особисто знав Филимона, написав тому листа з проханням простити раба-втікача і прийняти його тепер уже як брата.

Коли Онисим показав листа Филимонові, той не лише вибачив йому, а й відпустив на волю разом з іншими рабами-християнами. Онисим одразу повернувся до апостола Павла та всіляко допомагав йому, а згодом і сам навчав. Після смерті апостолів він багато років проповідував звістку про Царство в багатьох країнах і містах: в Іспанії, Карпетанії, в Колосах, у Патрах. А потім став єпископом в Ефесі. У часи правління імператора Траяна, який заборонив таємні зібрання та наказав страчувати християн за одне лише ім’я, Онисима знову ув’язнили. Щодо смерті апостола існують дві версії. За однією з них, Онисиму після жорстоких катувань відсікли голову мечем, за іншою – його каменували.
Пам’ять апостола Онисима Церква вшановує 28 лютого, а також 5 грудня разом зі святим Филимоном і 17 січня в Соборі Святих 70 апостолів.

ЯКЩО СЛАБКА ХРИСТИЯНСЬКА ВІРА…

Що не кажіть, але багато хто вдається до певних пересторог, які ще називають забобонами. То жінку зустріли з порожніми відрами (ні, щоб допомогти води набрати), то поспішаємо в нагальній справі, а назустріч священик (навпаки, привітайся за християнським звичаєм, отримай благословення – і все буде добре, а не оминай), то чорний кіт перебіг дорогу (а чому не сивий, він що, щасливий?.. Взагалі, чим котик завинив перед вами?..), то ластівка в хату залетіла і безпомічно б’ється об шибку вікна (невже Божа пташка може принести нещастя?)… Марновірство, та й годі! Усе ж, як з’ясували вчені, воно негативно впливає на психіку людини, пригнічує її, позначається на здоров’ї.

Справді, важливу нішу у світогляді українців ще з язичницьких часів займали (подекуди, на жаль, і тепер займають як пережитки минулого) вірування, пов’язані з пересторогами, обмеженнями, табу тощо. Отож декілька слів про них, але лише як про елементи народно-побутової культури, бо практикувати таке – великий гріх!

Наприклад, вірили (вірять), що недобрими є перші дев’ять днів березня. Але ж ми маємо дякувати Всевишньому за кожний прожитий день, за кожну мить, незалежно від того, сповнена вона радості чи горя! Тяжким уважали понеділок. (Якщо надто гучною видалася неділя, то так…). Застерігали: цього дня не варто пускати до хати сторонню жінку, тим паче, щось позичати, бо весь тиждень буде лихий. (А якщо в тієї жінки чи позичальника виникли нагальні потреби, невідкладні справи? Колись і тобі допоможуть!) Не смійся у п’ятницю, бо в неділю будеш плакати. (З чого б це?) У середу та в п’ятницю не можна когось проклинати, бо прокляття справдиться і ще на тебе повернеться. (Проклинати взагалі не можна, адже і це – важкий гріх!) Стверджують також, що лихі години (від ранку до обіду) бувають у лихі дні. Словом, що не день, то пересторога. Хоч сиднем сиди в хаті й нікуди не виходь.

Аби вберегтися від напасті та лихої години, застерігалися про всяк випадок приповідками: «У добрий час сказати, а в лихий промовчати», «В добру годину буде сказано». А чи не краще натомість прочитати молитву?!

Часто народна уява пов’язувала успіх або невдачу в господарстві з місяцем-молодиком. Якщо він з’явився на небі, тоді, мовляв, жодна справа «не піде» впродовж усього календарного місяця. Знову ж, не йміть цьому віри, надто коли йдеться про сезонні аграрні роботи. Тут щось важко вичікувати. Селяни добре знають: день рік годує!

Побутує чимало забобонів, дотичних до городництва і християнських свят. Наприклад, до Благовіщеня не торкалися (не орали) землі, бо «тоді нічого не зійде». На Іллі не можна йти в поле, бо «святий хліб спалить блискавицею». І знову ж – марновірство!

Навпаки, у батьків дружини садимо картоплю ще до Благовіщеня. Не дивуйтесь! Там піщані землі. Якщо рано не посадити, то нічого путнього не вродить. Зате до Спаса поле вже чисте. Завжди збираємо добрий урожай. Щодо Іллі, то о цій порі справді бувають грози, але їх аж ніяк не посилає святий пророк. Так само, як і Прокіп не палить кіп.

Церква застерігає: пересторогам вірить той, у кого слабка християнська віра. Отоді віддає себе не під опіку Божу, а лихому.

Тарас ЛЕХМАН

Про серйозне з усмішкою

Молода і гарненька дівчина засмагала на пляжі, коли десятирічний хлопчик підійшов до неї iз запитанням: «Перепрошую, чи ви вірите в Бога?». Здивована запитанням, вона відповіла, що так. Хлопець не вгавав: «А чи ходите до церкви щотижня?». Дівчина знову відповіла, що ходить. Дитина і не думала зупинятися: «Чи ви читаєте Біблію і молитеся щодня?». Дівчина знову відповіла: «Так». Маленький чоловік зітхнув із полегшенням і сказав: «Чи можете ви потримати мої гроші, поки я буду купатися?».
Хоч би якою дивною здавалася ця ситуація, люди й нині очікують від християн гарної поведінки…

***

Одного разу внаслідок нещасного випадку фермер зламав собі ноги та був не здатним обробляти власне господарство. Ситуацію ускладнювало те, що він мав багато дітей, а його дружина була вагітна.

Громада вирішила, що буде надзвичайно корисно, якщо всі мешканці згуртуються і помоляться за його одужання. Так і зробили. Ціле село зібралося та щиро молилося за швидке одужання хворого.

Служіння перервалося несподівано. Двері відчинилися, і молодий хлопець оголосив на всю церкву, що його тато не мав часу прибути на службу, але прислав свої молитви у возі. Коли християни вийшли на вулицю, то побачили віз, повний мішків картоплі, капусти, квасолі, моркви, м’яса, яблук та інших продуктів…

Пам’ятай день суботній святкувати

У Євангеліях декілька разів натрапляємо на згадки про те, як фарисеї звинувачують Ісуса в тому, що Він порушує заповідь про суботній день. Зокрема, саме в суботу Христос зцілює скорчену жінку (Лк. 13:10–17) та сухорукого чоловіка (Мт. 12,9–13). Щоб зрозуміти, наскільки серйозними були ці звинувачення, ми мусимо усвідомити, наскільки вагомою була для юдеїв заповідь суботнього дня і наскільки суворим було покарання за її порушення.

Біблія про день суботній

Старий Завіт містить дві традиції стосовно суботнього дня. Одну з них наведено у 20-й главі Виходу: «Пам’ятай день суботній, щоб святити його; шість днів працюй і виконуй [у них] усякі справи твої, а день сьомий – субота Господу, Богу твоєму…, бо за шість днів створив Господь небо і землю, море й усе, що в них, а на день сьомий спочив; тому благословив Господь день суботній і освятив його» (Вих. 20:8–11). У цьому уривку освячення суботи прив’язано до історії творіння світу, де Бог спочив на сьомий день. Саме цим аргументований суботній спочинок для євреїв, усіх домашніх і навіть худоби.

Друга традиція міститься у п’ятій главі Второзаконня: «Пильнуй день суботній, щоб свято зберігати його, як заповів тобі Господь, Бог твій…, і пам’ятай, що [ти] був рабом у землі Єгипетській, але Господь, Бог твій, вивів тебе звідти рукою міцною і силою великою, тому і повелів тобі Господь, Бог твій, дотримувати дня суботнього [і свято зберігати його]» (Втор. 5:12–15). Ця традиція обґрунтовує необхідність суботнього спокою згадкою про звільнення на волю з єгипетського рабства.

Щоби зрозуміти ставлення євреїв до суботнього дня, достатньо згадати випадок, описаний у Першій книзі Макавеїв. У середині другого сторіччя до н.е землі Юдеї та Єрусалиму захопив цар Антиох, який усіляко переслідував юдеїв та намагався навернути їх у еллінську віру. Тора стала забороненою книгою, всюди було встановлено ідолів, храмові скарби були конфісковані, а сам храм розграбовано.

Тих, хто дотримувався Закону, переслідували та жорстоко карали. Жінок, котрі давали до обрізання своїх дітей, згідно з наказом царя вбивали, прив’язавши їм до шиї немовлят. Убивали також їхніх слуг і тих, хто проводив обряд обрізання. Книги Закону спалювали. Частина юдеїв, рятуючись від смерті, втекла до пустелі та переховувалась у сховищах. Та за якийсь час війську Антиоха вдалось їх виявити. Оточеним запропонували здатись і зректися віри, за це їм обіцяли зберегти життя. Та втікачі відмовились, а оскільки все це відбувалось суботнього дня, то, коли вояки напали на них, вони не оборонялись і навіть не завалили входу до сховищ, «Нападали на них у суботи, і по­мерло їх, і дружин їхніх, і дітей їхніх з худобою їхньою до тисячі душ» (1Мак. 2:34–38). Святість суботи була настільки великою, що правовірні юдеї радше готові були вмерти. Щоправда, потім було зроблено поступку, і в суботу вже можна було брати до рук зброю для захисту, якщо ворог напав першим. Іще один випадок вірності дотримання суботньої заповіді наводить у своїй книзі «Юдейські старожитності» історик Йосиф Флавій (І ст. н. е). Він писав, що римський полководець Помпей зміг захопити Єрусалим лише тому, що юдеї дотримувались правила суботи. У ті часи Єрусалим був чудово укріпленим містом з неприступними мурами. Але Помпей наказав збудувати поблизу величезний земляний насип, з якого нападники потім спокійно змогли обстрілювати оборонців. Звісно ж, усі земляні роботи провадили в суботу, користуючись тим, що жоден юдей не наважувався взяти до рук зброю. Бо це було прямим порушенням Закону – вояки Птоломея не нападали, а лише копали та будували насип.

Фарисеї – охоронці традицій та заповідей

Дотримання заповіді про суботній день як чистоту юдейської віри впродовж сторіч старанно охороняли фарисеї. Свою функцію вони бачили в суворому і буквальному дотриманні законів, зокрема, закону про суботній спокій.

Складений Єрусалимський Талмуд містить 64 сторінки, а Вавилонський Талмуд – 156 подвійних сторінок специфічних правил і роз’яснень стосовно того, що є дозволеним або забороненим суботнього дня. Саме «завдячуючи» фарисеям субота з дня благословення перетворилась на тягар випробування. Законники напрацювали список із 39 справ, що їх не можна було робити в суботу. Свідоме порушення кожного з пунктів тягло за собою каменування, несвідоме – покаяння та жертву за гріх.

«Технічною мовою законників ці 39 пунктів називали «отцями», а похідні від них – «нащадками». Наприклад, заборона орати землю суботнього дня була «отцем», а копати – похідним від цієї заборони «нащадком». Тягнути стілець по землі було заборонено, бо він залишає слід, схожий на борозну, але тягнути той самий стілець твердою поверхнею було дозволено.

Перенесення вантажу було ще одним «отцем» з багатьма «нащадками». Носити зайвий одяг у суботи було заборонено. Швець мусив залишати вдома нитку та голку, а книжник не мав права носити за собою перо. Якщо у правовірного юдея в суботу загориться будинок, він не мав права нічого винести з вогню, крім власного одягу. Водночас одяг можна було виносити, по одному предмету одягаючи на себе. Потім треба було зняти раніше винесене, повернутися до будинку, охопленого вогнем, одягнути наступне і таким чином повторювати потрібну кількість разів…» (Роберт Л. (Боб)).

Ось іще декілька цікавих застережень. У суботу чоловік міг позичити в товариша глечик вина або олії – за умови, що він не скаже: «Позич мені…» (Shab. 23:1). Бо ця фраза означає угоду, а угода може вимагати письмової посвідки, а писати в суботу заборонено.

Якщо чоловік загасив лампу (в ніч проти суботу) зі страху перед язичниками, крадіями або злими духами, або якщо в домі хворий, що не може спати при світлі – він не винний у порушенні суботи. Але якщо чоловік загасив лампу, щоби вона довше прослужила, задля економії олії або ґноту – винний (Shab. 2:5).

Якщо говорити про ставлення до лікування в суботу (нагадаємо, що Ісус зцілював недужих суботнього дня), то це добре видно із заборони людині накладати оцет на зуб, щоби зменшити зубний біль. Але було дозволено вживати оцет у їжу, і «якщо тоді людина зцілилася – то зцілилася».

Та найгіршим було те, що для тогочасних фарисеїв цілковито зникла різниця між суботніми правилами, які встановили вони та Старозавітним Законом. І порушення будь-якого з цих правил вони розглядали як порушення всього Закону Божого, що вимагало негайного суворого покарання і нерідко закінчувалось каменуванням громадою винного.

Найвищий закон – любов

Із вчення Спасителя виростає зовсім інше уявлення про Бога, людину та спосіб життя. Писання, заповіді, закони, традиції, правила та устави – все залишилося на своєму місці. Змістився центр ваги. Сам собою жоден закон не має цінності, бо всі вони дані людині й для людини, вони допомагають, вказують правильні орієнтири і захищають від небезпек. Але найвищим законом стає любов.

Ірина Скиталінська

У наступному номері читайте, чому для більшості християн днем спокою стала неділя.

 

Історія про Надійку та гаманець

Теплого весняного дня Надійка поверталася після уроків додому. Дівчинка неквапливо йшла вулицею, радіючи золотавому сонечку, що весело світило на лазуровому небі. Вона милувалася деревами, вкритими ніжно-рожевим запашним цвітом. Перед самим носом Надійки продзижчав хрущ. Мала розсміялася, коли той від несподіванки впав на землю й кумедно задриґав лапками. Дівчинка не поспішала додому, вона з цікавістю дивилася на все, що траплялося на її шляху: на рудого кота, на веселу зграйку горобців, на людей, що йшли назустріч. Особливо подобалося Надійці роздивлятися вітрини крамниць.

«Ех, – думала дівчинка, затримавшись біля магазину, де продавали мобільні телефони. – Коли вже мені батьки подарують новенький телефон із фотокамерою?»

Така мобілка вже була в її найліпшої подружки Юлі. Надійка їй заздрила, проте батьки дівчинки не поспішали купити їй таку дорогу річ.

– От закінчиш рік із гарними оцінками, тоді подаруємо тобі мобілку, – пообіцяла Надійці мати.

Дівчинка сумно зітхнула: «Це буде нескоро. Та ще й доведеться постаратися, аби його отримати».

Надя підійшла до зупинки й сіла на лавку в очікуванні автобуса. Безтурботно наспівуючи веселу пісеньку, вона крутила на пальці зв’язку ключів з брелоком у вигляді метелика. Незграбний рух – і метелик разом із ключами полетів на землю. Надійка нахилилася, щоб їх підняти, й побачила під лавкою старенький коричневий гаманець. Вона взяла його й озирнулася: може, десь поруч є його власник. Але на зупинці нікого, крім неї, не було ремонт холодильників львів. Надя розкрила гаманець і побачила всередині купу грошей. Почала їх рахувати. Це була величезна для неї сума, астрономічна – майже півтори тисячі гривень. Таких грошей Надійка зроду в руках не тримала.

Мала не тямилася від щастя. Вона знову і знову перераховувала гроші, не в силах повірити, що такий скарб дістався саме їй. Подумки дівчинка вже почала їх витрачати. Спочатку вона купить собі морозива, цукерок та тістечок. Багато – стільки, скільки захоче. А потім… Надійка розгубилася від щастя, яке на неї раптово звалилося, й не змогла відразу придумати, що б їй купити.

«Вирішу пізніше», – подумала вона й стрімголов помчала до кафе, на вітрині якого красувалися чудові торти, прикрашені глазур’ю та квіточками зі солодкого крему.

Сидячи за столиком й запихаючи до рота вже четверте тістечко, яке вона замовила після двох порцій крем-брюле та літра кока-коли, Надійка почувалася кепсько. Від солодощів її вже нудило.

«Що ж собі придбати? – роздумувала маленька ласунка. – Що завгодно, тільки не тістечкa!»

Дівчинка вже дивитися в бік солодкого не могла. Після відвідин кафе в неї залишилася сила грошей, а вона так і не вирішила, як їх витратити. «Може, розповісти про знахідку Юльці?» Але Надійка відразу ж викинула цю ідею з голови. Чого доброго, доведеться з нею ділитися: «От уже ні! Обійдеться! Вона й так має класну мобілку, – сказала собі Надя й тієї ж миті в її голові промайнула думка: – Мобілка! От що я собі куплю! Придбаю такий телефон, що Юлька від заздрощів лусне».

У магазині дівчинка придбала собі гарний рожевий телефон. Чого тільки в ньому не було: багато цікавих ігор, радіо, МР3-плеєр та навіть фотокамера. Такого телефону жодна дівчинка з її класу не мала. Витративши майже всі гроші, Надійка поклала решту в гаманець і поїхала додому.

У своїй кімнаті Надя дістала телефон й узялася його роздивлятися. Двері раптово відчинилися. Мати стривожено поглянула на доньку, яка ледве встигла сховати мобілку за спиною.

– Ти часом не захворіла? Чому не йдеш обідати?

– Уже йду, – неохоче відповіла Надійка.

Дівчинку й досі нудило від тістечок, але вона змусила себе їсти борщ та гречану кашу, аби мама не запідозрила чогось, бо ж могла відібрати телефон і насварити доньку.

Зранку, як і завжди, мати зробила декілька бутербродів та поклала їх у портфель доньки. Там вона помітила рожевий телефон.

– Чий це телефон? – жінка розгублено покрутила в руках дорогу річ.

– Мені його Юля дала, – збрехала Надя, ховаючи очі від допитливого погляду мами.

– Треба негайно повернути, доки ти його не зламала. Я подзвоню батькам Юлі та сама віддам їм телефон.

– Ні! Не дзвони! – з відчаєм у голосі заперечила дівчинка.

Мати допитливо подивилася на неї, очікуючи пояснень.

Надійка почервоніла від сорому. Доведеться зізнатися мамі, що вона їй збрехала.

– Це моя мобілка, – тихо промовила вона.

– Ти її вкрала? – злякалася жінка.

– Ні! Купила.

Надя розповіла, як знайшла на зупинці гаманець і придбала собі цей телефон. Вона дістала з портфеля свою знахідку, щоб довести, що каже правду. Мати взяла до рук гаманець і уважно роздивилася його вміст. Окрім грошей, у ньому було пенсійне посвідчення на ім’я Матвія Степановича Фоміна та рецепт на ліки.

– Скільки грошей було в гаманці? – поцікавилася жінка.

– Півтори тисячі гривень.

– Ти все витратила на телефон?

– Так. А ще на тістечка та морозиво, – неохоче зізналася Надійка.

– Доведеться всі гроші повернути власникові гаманця.

– Не хочу! Не поверну! – Надя сердито топнула ніжкою, з очей бризнули сльози. – Я їх не вкрала, а знайшла. Отже, вони належать мені.

– Ні, вони належать хворому дідусеві. Якщо ти не повернеш грошей, Матвієві Степановичу не буде за що купити ліки. Залишити мобільний собі – те саме, що обікрасти стару, немічну людину, – жінка обійняла засмучену доньку й витерла сльози, що текли щоками малої. – Надю, треба повернути гаманець. Ти ж не крадійка, а добра дитина. Доню, ніколи не втрачай людяності. Завжди залишайся порядною та чесною людиною.

– Добре, я поверну гроші Матвієві Степановичу, – хоч як Надійці було шкода новенький телефон, але вона була погодилася з мамою. Вона має повернути те, що їй не належить.

Після уроків Надійка з мамою зайшли у магазин і повернули телефон. Дівчинка гірко зітхнула, останнього разу поглянувши на мобілку своєї мрії. Вона почувалася нещасною.

Не минуло й півгодини, як жінка з дитиною вже стояли на порозі будинку, де мешкав Матвій Степанович. Двері їм відчинив сивий дідусь, який спирався на милиці. Мати Надійки пояснила йому, що вони прийшли повернути гаманець, який знайшла її донька. Старенький розчулився від щастя, коли побачив, що всі гроші та документи на місці. Зі сльозами на очах він так щиро дякував Надійці, що жаль, який вона відчувала, повернувши телефон до крамниці, безслідно минувся. Тепер Надя знала, що вчинила правильно. В очах матері вона бачила гордість за неї й почувалася щасливою. Виявилося, що робити добрі вчинки приємно.

Ксенія ДЕРИЗЕМЛЯ

Подвиг Ірени Сендлер, або серце сповнене любові

Дивлячись на миле добре старече обличчя жінки на фото, важко повірити в те, що за її плечима участь у польському підпіллі, катівні гестапо, переслідування польської комуністичної влади. Її ім’я – Ірена Сендлер. Під час Другої світової війни вона врятувала 2500 життів.

Ірена Сендлер народилась у Польщі 1910 року. Її прадіда вислали до Сибіру за участь в антиросійському польському повстанні, батько завідував лікарнею в Отвоку. Вона виросла у домі, двері якого завжди були відчинені для тих, хто потребував допомоги незалежно від соціального статку та національності. Семирічною вона втратила батька, він помер від висипного тифу, заразившись від пацієнтів, яких відмовлятись лікувати більшість його колег. Незадовго до смерті він сказав Ірені:  «Якщо ти бачиш, що хтось тоне, треба кидатись у воду і рятувати, навіть якщо не вмієш плавати». Вони стали для неї дороговказом на все життя. Мотивація її вчинків не пов’язана із жодною релігією, вона, як сама зізнається, завжди керувалась лише тим, що підказувало серце.

Закінчивши школу, дівчина вступила до Варшавського університету. В тогочасній Польщі у вишах існувало правило відповідно до якого євреї могли сидіти лише на спеціально відведених місцях, найчастіше останніх рядах аудиторії. Ірена – надзвичайно чутлива до будь-якої несправедливості, разом з однодумцями перекреслили спеціальну відмітку у студентських квитках, яка дозволяла їм сидіти на місцях для поляків, і займали місця на так званому  «лавковому гетто» поруч зі студентами-євреями. Це був її перший виклик суспільству і знак солідарності з упослідженим та переслідуваними, наважитись на якій часто означало наразитись на несприйняття та навіть презирство. Та  Ірену це не лякало, вона не збиралась поступатись переконаннями.

Коли фашистська Німеччина окупувала Польщу, у Варшаві було створено єврейське гетто, свого роду найбільший проміжний концентраційний табір для євреїв Польщі та Німеччини. Більшість із тих, кого там утримували, згодом вивезли до Треблінки, де за час війни знищено майже мільйон осіб. Спочатку вихід із гетто без дозволу карали тюремним дев’ятимісячним ув’язненням, а потім його обгородили стіною і розстрілювали всіх, хто наважився його покинути. Злидні, голод (місячна норма хліба – два буханці), велика щільність – ідеальні умови поширення хвороб, зокрема висипного тифу, епідемії якого побоювались і німці, адже хвороба не перебирає жертвами. Тому нацисти дозволили польським медикам із відділення охорони здоров’я безперешкодно відвідувати гетто, щоб розподіляти ліки та робити щеплення. Серед них були Ірена Седлер та інші члени підпільної організації допомоги євреям, які щодня ризикували своїм життям, організувавши мережу для вивезення дітей за межі гетто.

Немовлятам давали снодійне, клали у ящики з-під інструментів, у яких робили дірки, щоб дитина не задихнулась, старших накривали брезентом і вивозили в машинах, які доставляли в табір дезінфекційні засоби. Водій машини завжди брав із собою собаку, яку навчив гавкати, коли проминали пункти пропуску, аби заглушити можливий шум чи плач. Декотрих дітей виводили через каналізаційні ходи та підвали будинків, які безпосередньо прилягали до гетто.

Рятувальні операції були чітко сплановані та розраховані до секунди. Один врятований хлопчик розповідав, що він, мав заховавшись за рогом будинку, зачекати поки пройде німецький патруль, а потім дорахувавши до 30 (не раніше і не пізніше) бігти до каналізаційного люку, який якраз у цей момент відкрили знизу його рятівники.

Навіть через багато років Ірина Сендлер з невимовним болем та співчуттям згадувала, який страшний вибір доводилося робити єврейським матерям. Вони мусили або віддати свою дитину незнайомій людині, яка жодним чином не гарантувала, що та буде врятована, ба більше, навіть чи вдасться вивезти її за межі гетто, або залишити малюка з собою, чудово усвідомлюючи, що ймовірність вижити мінімальна.  «Я була свідком жахливих сцен, коли, наприклад, батько погоджувався розлучитися з дитиною, а мати ні, – розповідала пані Ірена. – А наступного дня я дізнавалась, цю сім’ю вже відправили в концтабір».  

Врятованих дітей прилаштовували в «перевірені» польські сім’ї, які Сендлер називала  «швидкою допомогою». Старших, аби приховати їхнє походження, вчили хреститись і молитись. Часто виникали проблеми з мовою, багато дітей говорили тільки на ідиш. Переховувати таких дітей було особливо небезпечно, найчастіше їх прилаштовували у монастирях та дитячих притулках. Щоб врятувати одного єврейського малюка, потрібно було задіяти 12 людей поза гетто: водіїв транспортних засобів, священиків, які видавали підроблені свідоцтва про хрещення, службовців, які діставали продовольчі картки, тощо. Кожен із них ризикував життям, адже за допомогу євреям одразу ж розстрілювали.

Дані усіх дітей, яких вдалось вивезти з гетто, Ірена Сендлер записувала на вузьких смужках папіросного паперу і ховала у скляних пляшках, які закопувала у саду в подруги, щоб після війни вони могли розшукати своїх рідних.

20 жовтня 1943 Ірену заарештували за анонімним доносом «пильного та відповідального громадянина».  Аби дізнатись про підпілля випробували звичні прийом: тортури, побої та знущання. Жінці у кількох місцях перебили руки і ноги, але вона не зрадила нікого. Її мали розстріляти, але, на щастя, соратникам вдалось її врятувати, вони підкупили охоронців, які супроводжували ув’язнену до місця страти. Прізвище Сендлер внесли до списків розстріляних, а сама Ірена була змушена переховуватись до визволення Польщі.

Втім, навіть після закінчення війни Ірені загрожувала небезпека, нова влада звинуватила її у співпраці з урядом Польщі на еміграції та Армією Крайовою, які й справді допомагали підпільникам фінансово. Тиск був величезний, щоправда, більше моральний. Ірена була вагітною, дитина – хлопчик – народився недоношеним і помер через 11 днів. Вона була «невиїзною», її дітям не дозволили вступити на денне відділення університету. «Які гріхи на твоїй совісті, мамо?!» – запитувала потім її донька.

Після війни Сендлер розкопала свій сховок з даними про врятованих дітей і передала їх у Центральний комітет польських євреїв. Завдяки цьому вдалось розшукати багатьох дітей і передати їх родичам адвокат львів. Сиріт помістили в єврейські дитячі будинки. Згодом значну частину переправили до Ізраїлю.

Після падіння комуністичного режиму польський уряд нагородив Ірену Сендлер вищою відзнакою країни – орденом Білого Орла, а 2007 року її висунули на здобуття Нобелівської премії миру. Щоправда, отримав її тодішній кандидат у президенти США Альберт Гор за поширення знань про парниковий ефект.

Останні роки життя Ірена Сендлер провела у приватному варшавському пансіоні Єлизавети Фіковської, яку вона шестимісячною врятувала із гетто. Вона прожила 98 років, не любила, коли її називали героїнею.
«Кожна дитина, що врятувалася за моєї участі, – це виправдання мого буття на Землі, а не право на славу», – писала вона у листі до польського Сейму. «Я могла б зробити більше, врятувати більше дітей… і цей жаль за незроблене переслідуватиме мене до кінця мого життя»’.

Ірена Сендлер прожила важке, проте чудове життя. Життя сповнене величезної любові, неймовірної мужності, відваги і доблесті.

«Ми і майбутні покоління повинні пам’ятати про людську жорстокість і ненависть, яка керувала тими, хто здав своїх сусідів у руки ворога, ненависть, яка штовхнула їх на вбивство… Моя мрія – щоб пам’ять про це стала попередженням світу і людство ніколи надалі не повторило цієї трагедії».

Оксана Максимяк

Наша довідка

Варшавське гетто – єврейське гетто у Варшаві, що його створила окупаційна німецька влада під час окупації Польщі. За час існування гетто його населення зменшилося з 450 тисяч до 37 тисяч осіб (більшість вивезли у табір смерті Треблінка). Говорячи про причини створення гетто, нацисти стверджували, що євреї є переносниками інфекційних захворювань і ізоляція їх допоможе захистити неєврейське населення від епідемій. У березні 1940 року декілька міських районів Варшави з високою концентрацією єврейського населення оголосили карантинною зоною. З цих районів було виселено близько 113 тисяч поляків, а на їхнє місце заселено 138 тисяч євреїв з інших місць.

У гетто перебувало 440 тисяч осіб (за кількістю приблизно 37 % населення міста), хоча площа гетто становила 4,5 % площі Варшави.

Офіційно встановлені продовольчі норми були розраховані на загибель жителів від голоду. У другій половині 1941 року продовольча норма для євреїв дорівнювала 184 кілокалоріям. Однак завдяки нелегальному постачанню реальне споживання було вищим. Найгірше становище було в євреїв, переселених з інших районів Польщі.

Від 19 квітня до 16 травня 1943 року у Варшавському гетто відбулося збройне повстання, яке придушили війська СС. Під час повстання було вбито близько 7000 захисників гетто та близько 6000 згоріли живцем внаслідок того, що німці масово підпалювали будівлі. Приблизно 15000 жителів гетто, які ще залишились живими, вивезли в Треблінку. 16 травня гетто було остаточно ліквідовано.

Отець Тихон Кульбака: «Ненависть завжди потрібно перемагати любов’ю»

«Моліться за своїх ворогів», – із цим проханням 43-річний священик УГКЦ Тихон Кульбака щоденно звертається до всіх вірних під час проповіді, сповіді чи духовної розмови. Із власного досвіду знає, що це не так легко. Адже 12 діб провів у полоні бойовиків «ДНР», сповна пізнавши людської жорстокості, злоби та ненависті.

У хворого на цукровий діабет о. Тихона забрали всі ліки, годували лише хлібом та водою, тричі виводили на розстріл, врешті довели до діабетичної коми. І лише міцна віра у Господа та палка молитва допомогли йому вижити.

Незважаючи на весь пережитий жах, о. Тихон закликає любити тих, хто приніс біль, сльози та приниження…

– Отче, ви родом із Донеччини… Пригадуєте, які настрої переважали у вашій родині?

– Я є донеччанином у шостому поколінні. Навчався в радянській школі, вивчав українську мову. Я пам’ятаю, як їздив у село до бабці і діда. І можу вам з упевненістю сказати, що донецькі села завжди були україномовні. Тобто я з малку знав, що є українцем. Але завдяки Майдану і торішнім подіям я ще й зрозумів, наскільки це є важливим: бути українцем, бути в Україні, і щоб Донецьк також був частиною України!

– Після перших резонансних подій на Майдані ви почали проводити активну діяльність. Як реагували донеччани?

– Від початку минулого року ми організували свій Донецький майдан. Звісно, він не налічував тисячі осіб. Однак 100–300 людей приходили завжди. А у березні на наш Майдан вийшло близько 10 тисяч людей, щоб підтримати Донецьк в Україні і Україну в Донецьку. Такого ніколи досі не було!

Першого дня Великого посту ми зорганізували Молитовний майдан. Домовились виходити щовечора на площу Конституції, розташовану на березі річки Кальміус, і молитися за єдність і мир в Україні. Ініціаторами цієї спільної молитви виступили греко-католики, римо-католики, православні Київського патріархату і багато протестантських церков. Потім до нас долучилися мусульмани і буддисти. Приходили навіть атеїсти і казали: «Я не знаю, как молится, можно я просто вместе с вами постою?!» – «Нужно!».

Ми домовились збиратись аж до Великодня. Але згодом, побачивши, що ситуація не покращується, розбили на цьому місці невеликий намет, встановили хрест. Протягом дня до нас завжди підходили люди. Увечері на молитву збиралося 200–250 осіб. Вони тримали в руках плакати із написами: «Здесь моляться за Украину!». На той момент уже не можна було ходити Донецьком з українською символікою. Єдиним місцем, де ще майорів синьо-жовтий стяг, був наш Майдан. За декілька метрів від нас – проїзна дорога. Були моменти, коли водій якогось авто пригальмовував, діставав синьо-жовтий прапорець, махав нам, а потім ховав його і їхав далі. А було й таке, що крізь прочинені вікна у нас жбурляли камінням.

До речі, цей молитовний марафон триває і досі, але вже у підпіллі.

– Невже ніхто з бойовиків не звернув на це увагу?

– Звісно, наша діяльність не могла залишитися непоміченою. Одного разу, коли на Майдані перебувало п’ятеро-шестеро осіб чоловік, прийшло 150 озброєних «ДНРівців» і почали вимагати, щоб ми припинили «ето безобразне в центре новоросии». Хрест поламали, прапор викинули в річку, намет зірвали. Один із хлопців, бачачи все це, став навколішки і почав молитися… просто… своїми словами… «Господи, наверни цих людей…». І раптом жінка зі зброєю, в камуфляжі, котра прийшла разом із «ДНРівцями», впала на бруківку і почала кричати, щоб той хлопець замовк.

Отож ми мусимо знати і пам’ятати, що за цим усім стоїть ворог нашого спасіння.

Потім мені почали приходити есмески з погрозами. Був випадок, коли до мене підійшов невідомий чоловік і почав фотографувати. Уже тоді я зрозумів, що перебуваю під прицілом. А за два тижні до полону мою машину розмалювали свастикою та зі всіх боків написали «Смерть бендеровцам». Добре, що та червона олійна фарба не встигла засохнути і мені вдалося її змити.  

– А як так сталося, що ви потрапили у полон?

– 4 липня дорогою до церкви я зупинився в центрі Донецька біля одного зі супермаркетів. Вийшов з авто. Тоді саме поряд припаркувався інший автомобіль, з якого вийшло четверо в камуфляжі. Ми звикли, що містом уже певний час ходили зі зброєю і в балаклавах… Однак цього разу я побачив, що вони йшли саме до мене, і не помилився… Посадили мене у мою ж машину, піднесли до обличчя ганчірку з ефіром – і я втратив свідомість. Що зі мною було потім, не знаю…

Отямився у маленькій кімнатці. Віконце замальоване білою фарбою. На долівці лише матрац. Згодом до мене прийшов охоронець і сказав одягнути на очі пов’язку. Це була обов’язкова умова.

Я не бачив, куди саме мене привели. Але було таке враження, що це або колишній табір, або база відпочинку. На вулиці вчувався запах лісу і прілого листя. Я одразу відчув цей запах, бо дуже його люблю.

– Вам дозволяли виходити на вулицю?

– Ні. Мене виводили туди на «розстріл». Я спілкувався з багатьма полоненими і практично до всіх застосовували метод «імітації розстрілу». Це робили задля того аби зламати людину психологічно.

На п’яту, шосту та сьому добу перебування у полоні я також пережив імітацію розстрілу… Мене із пов’язкою на очах виводили надвір, наказували стати обличчям до стіни і молитися. Я молився в думці, а вони вимагали, щоб я молився вголос. Я починав молитися і тут – кулеметна черга. Кулі пролітали настільки близько, що можна було почути гаряче повітря десь біля самого вуха. У волосся сипалася штукатурка та цегляні осколки. Першого разу від страху та нервового перенапруження втратив свідомість. Мене відлили холодною водою. Коли повернувся до тями, перше, що почув, – це сміх. Весь у багнюці, мокрий повернувся до кімнати.

Коли мене виводили на розстріл удруге і втретє, зізнаюсь чесно, я молився і просив у Бога смерті. Це було настільки важко, що хотілося, аби це все якнайшвидше закінчилося.

– А що було потім? У чому ж вас звинувачували?

– На восьму добу приїхала людина з явно вираженим московським акцентом, обізнана в усіх церковних справах. Можу припускати, що це був якийсь співробітник ФСБ. Основний меседж, який я вловив із наших «розмов», це те, що «новоросия – территория, где не будет места униатам, расскольникам и сектантам». Зрозуміло, що «уніати» – це католики, «раскольники» – православні Київського патріархату, а «сектанти» – це всі протестанти. Тобто місця для таких в новоросии немає.

Моя провина полягала лиш у тому, що я – греко-католицький священик.

– Важко уявити, що ви пережили у ці дні…

– Так. Це було не лише психологічним, а й фізичним потрясінням. У мене сильно підвищився рівень цукру, пішли камені з нирок, почався напад мерехтливої аритмії… Ліки від діабету, які у мене завжди були під рукою, забрали. Єдине, що залишили, – то це вервичку на пальці. Я почав молитися і за 15 хвилин – у мене нормалізувався серцевий тиск. Раніше з такими симптомами я тиждень пролежав у реанімації під крапельницями. А тут 15 хвилин молитви на вервичці врятували моє життя!

Потім, після звільнення, я розповів про це нашому сімейному кардіологові. За її словами, з погляду медицини це – неможливо, але Бог сотворив чудо!

– Хто перший забив на сполох і почав вас розшукувати?

– Через добу забив на сполох брат. Мене почали шукати друзі: греко-католицький священик, римо-католицький священик, мусульманський муфтій і протестант. Обдзвонили лікарні, морги і зрозуміли, що мене кудись забрали.

До цього часу на окупованій території діють декілька банд. Усі вони автономні. Тож доводилось контактувати з ватажками цих формувань. Одні говорили, що мене в них немає, інші робили припущення, що мене могли забрати на примусові роботи. А коли з’явилася інформація про те, що я, ймовірно, в полоні у «Русской православной армии», самі ж бойовики сказали «Ето беда. Они совсем обезбашены».

Я справді потрапив до них. Родичі та друзі намагались вести з ними «діалог», натомість вони почали такі собі ігри: обіцяли, що відпустять мене, а потім просто відмикали телефон. Усі, хто мене розшукував, були в розпачі. Адже ніхто не знав, де я і що зі мною. Дякувати Богу, мене таки вдалося визволити.

– Тепер ви перебуваєте у Львові. Що відчуваєте?

– Я живу при монастирі Святого Альфонса. Розповідаю людям про свій досвід. Закликаю до молитви. Звісно, сумую за своїми парафіянами із Донецька. Багато моїх прихожан залишились на окупованій території. Здебільшого це люди похилого віку. Їм важко придбати продукти, ліки, товари першої потреби. Адже у них зовсім немає готівки. Намагаємося хоч якось їм допомагати. Створили організацію «Спільнота біженців з Донецька та сходу України».

У Маріїнці, де тривають запеклі бої, поховані шість поколінь із моєї родини. Там – могили моїх батьків. Але хтозна, чи вдасться мені ще туди повернутися.

– На вашу думку, чому Господь допускає такі випробування?

– Я пам’ятаю, як у лютому в центрі Донецька на нас напали «тітушки». Мого знайомого повалили на землю й жорстоко били. Міліція, побачивши це, демонстративно відвернулася, а журналісти просто стояли і знімали все це на камери. І ніхто не заступився за нього.

Наша біда в тому, що між нами немає єдності. На жаль, ми досі не можемо оцінити Божого дару – жити у вільній незалежній державі.

– Отче, в багатьох бійців, котрі перебувають у шпиталях, поранені не лише тіла, а й душі… Як можна їм допомогти?

– Я із власного досвіду знаю, що таке страх і яка це сильна емоція. Тому дуже добре розумію наших хлопців. Нещодавно серед інших документів привезли з Донецька мій диплом психолога, який отримав 1995 року в Московському державному гуманітарному університеті. Ця освіта допоможе працювати з нашими солдатами. Бо якщо цього не робити, то за півроку матимемо десятки тисяч молодих юнаків із посттравматичним афганським синдромом. Я відчуваю за них відповідальність і як священик, і як психолог, і як людина із власним досвідом.

– Як після всього пережитого і побаченого можна милосердно ставитись до наших ворогів?

– Згадаймо Фатіму, 1917 рік… Матінка Божа закликала молитися за навернення Росії, за подолання облуди, що становила загрозу війни для всього світу. Бачимо, що вже вдруге відбувається здійснення цих пророцтв. Адже тепер стоїмо на порозі третьої світової війни. А рецепт один – «Моліться за навернення». Коли ми за когось молимось, то своєю молитвою намагаємось цю людину навернути. Інколи чуємо: «Як можна молитися за владу?». За владу можна і треба молитися, адже тільки так можемо просити Господа про їхнє навернення. Ненависть ніколи не можна подолати ненавистю чи злом.

У нас є потужний інструмент подолання цієї проблеми – наша любов. У людей, котрі воюють проти нас, єдиною мотивацією є ненависть до українців, до всього українського… У нас же зовсім інша мотивація, адже боронимо свою землю з любові до батьків, дітей, батьківщини, землі. Про це постійно потрібно пам’ятати і казати нашим воїнам: «Ви ідете воювати не тому, що люто ненавидите росіян чи Путіна, а тому, що любите своїх рідних і свою Батьківщину». Про це потрібно говорити. Бо любов завжди є більшим стимулом, аніж ненависть. Адже заради любові люди здатні робити неймовірні речі. Ми не можемо користуватися тим самим інструментом, що й наш ворог. Чим ми тоді кращі? Потрібно молитися за навернення!

– Але ж коли навколо жорстокість, вбивства і насилля, дуже важко молитися…

– Довіряйте Богові! Людськими зусиллями цього неможливо досягнути. Це є Ласка Божа і про це мусимо просити Господа. Зізнаюсь чесно, коли. будучи в реанімації, на третю добу почав усвідомлювати, що відбувається, мене охопили ненависть, страх і жага помсти. Від цього лікарі ніяк не могли стабілізувати рівень цукру. Я не міг заснути, незважаючи на те, що приймав транквілізатори.

Я три доби молився із примусу, я змушував себе молитися. Емоції казали «ні», але я розумів, що Господь заповідав так робити. І Бог дав мені ту Ласку. Він мене перемінив! Я не скажу, що люблю своїх кривдників, але мені шкода їх як хворих людей. Я розумію, що хвора людина може наробити фатальних дурниць. Саме це і відбувається. Зцілити їх можна тільки молитвою. Іншого шляху не існує.

Знаєте, молитва – як автомобіль, який не хоче заводитись. Якщо ми хочемо зрушити той автомобіль із місця, то починаємо прикладати всіх зусиль: збираємо до купи всі сили, впираємося і штовхаємо його вперед. І тут, несподівано для всіх, він заводиться і їде! Так само і в молитві: людина збирає усі духовні і фізичні сили, навіть примушує себе. Але потім настає такий рубікон, коли не потрібно докладати до молитви зусиль. Людина починає відчувати Ласку Божу і отримувати від неї задоволення. Отак і в кожній духовній справі.

На тлі великого емоційного стресу та цукрового діабету в отця Тихона відкрилася виразка. На жаль, лікарям не вдалося «затягнути» її медикаментозно. Тож попереду у нього – складна операція.

Від імені всього редакційного колективу прошу кожного небайдужого молитися за здоров’я отця Тихона. Адже молитва і віра в Боже милосердя, як відомо, здатні зрушувати гори.

Спілкувалась Олеся Когутич

Я пообіцяла самому Господу…

Наш інтернат розташований на околиці міста, тож гості зазвичай приїжджають навідати дітей перед святами або ж, як це заведено в наших чиновників, перед виборами. Буквально за два-три дні після таких візитів у місцевих газетах з’являються яскраві фотографії, на яких видно, як усміхнені чиновники дають дітям подарунки і як вони, оті товстосуми, дбають про щасливе дитинство тих, хто зазвичай не має батьків або ж має таких, які ведуть аж ніяк не гідний спосіб життя. Тож поява в нас жіночки середнього віку, яку привезло таксі і водій якого вийняв вісім коробок із «Пташиним молоком», нас, відверто кажучи, здивувала. Бо ж одягнена гостя була, м’яко кажучи, дуже скромно. З того одягу відразу було видно, що жіночка – жителька сільської місцевості.

– Ой, дивися, вона ж у калошах, – приснула сміхом Лада, наша юна медсестра, яка лише цьогоріч закінчила медучилище і прийшла до нас на роботу. – Мабуть, із тих, глухих сіл, де іншого взуття і не знають…

Наче відчувши, що йдеться про неї, жіночка, розрахувавшись із таксистом, попрямувала до нас.

– Доброго дня, дівчатка! – привіталася вона і привітно усміхнулася. – Чи не підкажете, де шукати директорку?

– Вона поїхала в облвно, – відповіла я. – Якщо у вас щось термінове, то я зателефоную і повідомлю, що ви приїхали….

Гостя радо погодилася на пропозицію, однак Марія Тимофіївна слухавки не підняла. Тож гостя присіла на лавочку неподалік коробок із цукерками.

– А ви теж тута робите? – запитала вона. – Так?

– Так, – відповіла я, відчуваючи симпатію до цієї жінки. – Я – вихователь. А ви, мабуть, у гості до когось приїхали? То, можливо, скажіть прізвище дитини, а я пошукаю її…

– Та ні, – жіночка знов усміхнулася, і я зауважила, що її усмішка була такою щирою, світлою, наче в дитини. – Я взагалі тут вперше в житті. І нікого тута не знаю. Просто… пообіцяла Богу, що всі гроші віддам на дітей, то й купила ось цукерки для них…

«Вона наче не сповна розуму, – промайнуло в моїй голові. – Чи що з нею… Про яку обіцянку Богові вона торочить?»

– Та ви не думайте, що я з глузду з’їхала, – наче прочитавши мої думки, знову усміхнулася вона. – Просто… я вам розповім, що зі мною трапилося вчора, і ви самі все зрозумієте… Я живу в одному із сіл, що межують із Білоруссю. Там такі ліси непрохідні, що є й місця, де ще не було людської ноги. І трясовини такі, що тільки бовтнеш – і крикнути не встигнеш. Кажуть, що в роки Великої Вітчизняної війни німці на узліссі піймали дівчину. Наказали вести їх до села, і вона повела. Щоправда, в зовсім протилежний бік. Туди, де непрохідні мочарі, болота і трясовини. І завела в таку даль, що дороги далі не було – німці й так ледве рухалися мочарами, а декого вже й витягували з трясовини. Зрозумівши, що далі дороги немає, дівчина зняла з себе хустку, прив’язала її до гілочки і пішла болотом. Та буквально за декілька кроків вона вступила в трясовину – і на очах німців зникла. Вони тоді зрозуміли, куди вона їх завела, однак вибратися звідти вже не змогли.

У нас і нині такі болота, що інколи в них і пропасти можна. Таке лихо ледве не трапилося вчора зі мною. Я пішла по журавлину, і ледве не засмоктала мене трясовина. Як же я перелякалася. Почала кричати, кликати на допомогу, та раптом зрозуміла, що це марна справа. Бо ж місцевість глуха і через ті мочарі туди й по ягоди не кожен піде. «Господи, – кричу, – допоможи мені! Ти сам знаєш, що після смерті Тараса я сама з двома дітьми ледве раду даю. А коли й мене не стане, то мої донечки круглими сиротами залишаться. Врятуй мене, Господи, а я всі гроші, які вторгую за журавлину, віддам на дітей в інтернат…»

Жінка на мить замовкла. Було видно, що подію вчорашнього дня вона переживає і досі.

– І раптом чую, що під ногами з’явилося щось тверде, – повела далі. – Отак я і вибралася… Вхопила корзини і мерщій додому. Впала перед образами на коліна і ніяк не надякуюся Богові за порятунок. У мене чоловік три роки тому помер від раку, а ми з ним сироти, то я добре знаю, як рости без батька-матері. То й дякую Богові, що моїх діток сиротами не залишив. А нині вдосвіта приїхала на ринок продати журавлину. І так Бог дав, що розібрали її, на диво, дуже швидко… Ну, то я на ринку відразу і купила цукерки дітям і приїхала сюди. Обіцянки потрібно виконувати…

Я дивилася на її натомлені від важкої роботи руки і думала про те, як часто ми, просячи в Бога допомоги й обіцяючи змінитися або ж зробити щось, дуже швидко забуваємо про це. До прикладу, коли моя старша донька потрапила під колеса авто, я проводила в реанімації дні й ночі і просила в Бога, аби врятував її. Навіть обіцяла кинути курити. І виконувала свою обіцянку декілька місяців, а тоді рука знову потягнулася до цигарки. А ця сільська жінка, яка на хліб та до хліба змушена заробляти такою нелегкою працею, не думала про те, що оті декілька сотень гривень могла витратити на своїх дітей. Вона пообіцяла потратити їх на вихованців інтернату і, щойно отримала гроші, відразу повезла дітям солодощі.

– Знаєте, я, мабуть, піду, бо ж мені ще до райцентру добиратися три години, а звідти до села, – мовила раптом незнайомка. – То ви вже віддасте цукерки дітям, добре?

– Зачекайте, – схопилася я. – Скажіть хоч ваше ім’я, прізвище та з якого ви села. Наша директор вам обов’язково зателефонує…

– А навіщо? – вона знову усміхнулася і пильно подивилася мені в очі. – Я не задля слави це зробила… Просто дала обіцянку і виконала її… Ну, бувайте здорові. Нехай вас Господь береже…

Вона пішла, а я, дивлячись їй услід, подумала, що було б чудово, якби й наші чиновники так само непомітно і тихо творили добро. Без помпезності, без свити журналістів і похвальних од їхній доброті на шпальтах газет… І від щирого серця…

Олена ОГОРОДНИК

Вальчина брехня

Дорогою додому Валька все вирішила. Тепер вона знала, куди має втекти від співчутливих поглядів рідних, кпинів недоброзичливців і запитань знайомих. Вона їде до бабусі. Врешті-решт, життя триває, і Валька ще доведе всім, що вступити до медичного інституту можна і власними силами. Була б голова на плечах. Здаватись дівчина не мала наміру, от тільки треба було якось пережити перші два місяці, коли всі запитуватимуть, чи вона вже студентка.

Село зустріло дівчину теплом і спокоєм. Мліли під серпневим сонцем городи, порпались у поросі розбишаки горобці, очима східних одалісок ліниво поглядали корови. Здіймаючи хмари куряви, якесь босоноге хлопченя котило дорогою обруч від діжки. Вгледівши Вальку, на мить спинилось, підтягнуло штанці, проказало поважно «Слава Йсу!» і, шморгнувши носом, залопотіло геть босими п’ятами по теплому й м’якому поросі.

  • Боже, мов і не ХХІ сторіччя тепер, – Валька й собі зняла босоніжки. Нагріта сонцем земля ніжно приголубила втомлені довгою дорогою ноги.

«І чого це кажуть, що земля грішна, – усміхнулась подумки, – це в нас у місті вона грішна, а тут свята. –Нахилилась, зірвала стебло м’яти, розтерла пальцями. – І парфумів не треба», – вдихнула на повні груди і засміялась весело і дзвінко, забувши враз про всі труднощі та неприємності останніх місяців.

  • Агов, є хто вдома? – навмисне голосно грюкнула хвірткою. На вікні хитнулася фіранка, і з нього визирнуло добре бабусине обличчя. А за мить старенька, витираючи руки об фартух, уже дріботіла стежкою назустріч Вальці.

Потім, коли вони полуднували теплим молоком і смачнючими млинцями з медом, дівчина розповіла бабусі, що приїхала на місяць-два, готуватиметься до вступу і допомагатиме в господарстві.

  • Я, бабусю, й на довше залишилась би у вас, але ж не сидіти мені на вашій та маминій шиях?! Шукатиму роботу в місті.

Та десь за місяць, коли вже зібрали городину, бабуся сповістила новину:

  • Валю, чуєш мене? Та відклади ж ти ті свої талмуди! – відсунула онуччині книжки на край столу. – Старий Павло, знаєш, той, що пошту в нас носив… Ну, рябий такий, мов мухи його пообсідали, – пояснювала нетерпляче, – виїхав ото до сина, і тепер у нас листоноші нема. То мене Петрович запитував, чи ти б ото трохи пошту селом не поносила, поки когось іншого знайде. І людям користь, і тобі копійка…

***

Так і стала Валька сільською листоношею. Село невелике. І з роботою можна було б упоратись за дві-три години. Але Вальці так ніколи не вдавалося. У селі майже самі пенсіонери, молодь до міст повиїжджала чи за кордон на заробітки. Десятки хат пустками стоять і лупають порожніми вікнами, як сова на сонце. Школу замкнули, учнів (шістьох!) у сусіднє село возять на навчання. А старі за внуками та дітьми сумують. Цілий день у господарстві пораються, а ввечері й погомоніти, окрім телевізора, ні з ким. Тож Валька за всіх «віддуватися» мусить: із дідом Тимком – про політику, з дядьком Петром – про погоду, а зі старенькою і напівглухою бабою Стефанидою – про кінець світу та «скрегіт зубовний».

***

Стара баба Лиганенчиха щодня чекала на Вальку біля хвіртки:

–  Ну що, нема нам письма? – запитувала, тереблячи у тремтячих руках хустинку, якою витирала сльозливі та вже декілька років незрячі очі.

– Нема, бабо Мотре, – зітхала Валька.

  • Не пише Стьопочка. Часу немає. Та воно й да. Він же тепер директор! На авіаціоннім заводі! То тобі, Валько, не город скопать чи газєткі розносити, – підносила вгору пальця і кивала дівчині.
  • Донька моя із зятем, царство їм небесне, на машині розбились, як онук іще карапузом був. То ми його з дідом і ростили. Ох і смишльоний був… А тепер директор, – усміхалась гордо баба, а за мить зітхала тужно, – от тільки не пише і не приїжджає…

Часами баба допитувалась, чи не буває так, щоб на пошті листи губились, і все просила Вальку пильнувати: «як прийде їм письмо од Стьопки, то й серед ночі нести». Для неї, мовляв, що ніч, що не ніч, весь час темно, бо вже шостий рік як осліпла.

  • Приїде Стьопочка, а я, Валько, й побачити не зможу: забрав Господь очі. Та я його, голубчика, хоч по голівці погладжу. Він, знаєш, які мав кучері, всі дівки за ним озиралися. Я води, було, нагрію, любистку запарю, ромашечки додам, – баба Мотря усміхалась спогадам, як породілля немовляті. – А тепер би хоч дотронутись…

Старий Лиганенко, коли розмова затягувалась, теж підходив до хвіртки. Нахмурений і непривітний, буркне «добрий день», візьме газети, інколи й на бабу нагримає, щоб людину не затримувала.

  • Іди собі, Валько, йди. Тобі за розговори гроші не платять. А ти, стара, повертайся до хати, зараз новості тобі почитаю.

Валька діда побоювалась, а бабу шкодувала і листа від того непутнього Стьопки чекала не менше, ніж вона.

***

У середині грудня баба Мотря злягла:

  • Ти ж, Валько, заходь, – просила дівчину, – воно веселіше, як є хтось у хаті. А як письмо прийде, то буде кому й прочитать одразу. Мені, ясочко, от тільки б Різдва дочекаться, Стьопка на Різдво завсігда пише. Слухай, діда нема? – запитала, раптом боляче стиснувши дівчині руку.
  • Нема, бабо, пішов дрова рубати.
  • От і славно. Як прийде, то ти кахикни, бо він не хоче, щоб я кому розказувала. Ото на торішнє Різдво, – пожвавішала баба, – прийшла откритка. Поздравив нас онук та написав, що переїжджає на нову квартиру. Дід відписав, а письмо повернулось, адресат вибув. Може, якась біда тепер у Стьопки, а ми й адреси не знаємо? – зайшлася старенька тихим плачем.

***

Перед Різдвом Валька ходила як у воду опущена.

  • Поробив хтось дитині, – бідкалась бабуся, раз у раз прикладаючи руку дівчині до чола.
  • Та здорова я, – відмахувалась Валька, в голові якої загніздилась одна чудернацька ідея та не давала дівчині спокою. Валька відганяла її і так, і сяк, а вона знову і знову поверталась – набридлива, як муха у Спасівку. І тільки відвідавши старих Лиганенків, дівчина таки поїхала до міста, купила листівку, сама написала вітання «від Стьопки» і кинула у скриньку. Наступного дня послання було вже на сільській пошті. Валька дивилась на своє «творіння» і не знала, що з ним робити: порвати чи таки віднести старенькій. Урешті, запхнула до сумки, на місці з’ясує.

***

– А… то ти, Валько, заходь. Пошту принесла, – зсутулений дід Мефодій підвівся з лави, забрав газети. – А моя стара, бач, помирати зібралась… – махнув приречено рукою.

Баба Мотря лежала і тихо стогнала – маленька, худенька – час од часу надсадний кашель рвав старечі груди. Почувши, що зайшла листоноша, стрепенулась, підняла голову:

– Нема письма? – чи то спитала, чи ствердила.

  • Як нема, є, – Валька намагалась говорити радісно і бадьоро, щоб не виказати себе. – Ану вставайте і танцюйте.

Листівку «від Стьопочки» довелось читати разів із десять, а потім старенька притулила її до грудей і довго мовчки пестила, немов то не аркуш паперу, а голівка коханого онука.

***

Після «откритки» стару Лиганенчиху трохи попустило. Вона підводилась уже з постелі й навіть зрідка виходила надвір. Вальку інакше, як донечкою, тепер не називала:

  • Ох і ловко ж написав, – хвалилась щоразу дівчині. – А основне – обіцявся ще писать. Почитай іще разок, потіш бабу.

І Валька читала. А потім, кленучи себе на чому світ стоїть, написала бабі «откритки» від Стьопки і на Восьме березня, і на Великдень.

Померла стара Лиганенчиха за тиждень після Великодня – тихо та безболісно, заснула і не прокинулась більше. У труні лежала умиротворена та спокійна. Коли дівчина підійшла ближче, щоб попрощатись із покійницею, то побачила, що під старечою зморщеною рукою акуратно перев’язані блакитною стрічкою лежать «откритки».

***

Після похорону Валька рішуче повідомила Петровичеві, що їде до міста, бо наближаються іспити і їй треба вчитись. Та насправді причина була в іншому. Не могла вона більше залишатись у селі – і край. Коли заходила на обійстя Лиганенків і бачила осиротілого старого діда Мефодія, ладна була крізь землю провалитись і понад усе боялася, що тепер уже він запитає її, чи немає листів.

***

Лист від Стьопки старому Лиганенку надійшов останнього Вальчиного робочого дня. Справжній лист, від справжнього Стьопки. Сподіваючись на те, що дід не надто сваритиметься, коли вона розповість йому всю правду, ледь тамуючи страх та хвилювання, дівчина несміливо переступила поріг:

  • Діду, лист вам, – сказала тихо, – від онука вашого, від Степана.

Старий пильно глянув на Вальку з-під кущуватих нахмурених брів, узяв конверт:

  • Що, справжній?
  • Справжній… – прошепотіла Валька, щоки якої враз спалахнули маками. – Я… розумієте… баба Мотря… вона так чекала… і я тоді… а ви знали, одразу знали, що то я пишу? – спитала, ледь стримуючи сльози та не сміючи звести очей на діда.
  • Знав, – на голову їй лягла жорстка стареча долоня. – Не плач, Валько, ти все зробила правильно. А це… – чоловік покрутив у руках конверт, – це вже тепер не потрібно нікому. Свій скарб, онукові листи, – усміхнувся гірко, – баба моя в могилу забрала… З легким серцем до Бога пішла. А я вже якось тепер сам.

Дід зітхнув і подер листа на дрібні клаптики.

Оксана СТЕПАНЕНКО

Добрі самаряни з Нідерландів

Мати Тереза опікувалась не лише важко хворими. До неї в притулок привозили людей, яким залишалося жити лічені години, аби вони могли гідно померти. Благодійна громадська організація Stichting Ambulance Wens, або Ambulance Wish Foundation, яка працює у Нідерландах, пішла ще далі. Вона допомагає невиліковно хворим людям виконати їхні останні бажання. Її засновником став Кіс Велбоер, водій швидкої допомоги, повідомляє ВВС.

Якось Кіс перевозив з однієї лікарні в іншу невиліковно хворого Маріо Стефанутто, колишнього моряка. Коли вони прибули до шпиталю, з’ясувалось, що медики поки що не готові прийняти недужого, тож попросили трохи зачекати. І тоді водій запитав у хворого, чи хотів би він тим часом кудись проїхатись. Стефанутто попросив відвезти його на берег каналу Влаардінген, щоб він знову міг опинитися біля води і попрощатися з роттердамською бухтою. Побачивши рідну стихію, колишній моряк розплакався. «Ви, мабуть, хотіли б іще раз пройтись під вітрилом?» – запитав Кіс. «На жаль, це неможливо, – відповів той, – я прикутий до ліжка».

І тоді Велбоер вирішив виконати бажання цієї людини, хоч би чого йому це вартувало. Він узяв вихідний, домовився про допомогу з колегою і зв’язався з однією з фірм, які здійснюють водні тури бухтою Роттердама. Усі вони були раді допомогти, і спільними зусиллями їм вдалося здійснити бажання хворого чоловіка.

Так вісім років тому зародилася організація, в якій нині, крім Велбоера і його дружини Інек, медсестри з місцевої лікарні, вже більш аніж 230 волонтерів. Кількість виконаних бажань невдовзі перевищить 7 000. В арсеналі організації – шість машин швидкої допомоги та окремий будиночок для відпочинку. У середньому Ambulance Wish Foundation допомагає чотирьом людям щодня – вони можуть бути різного віку, і єдине, що їх об’єднує, – невиліковна хвороба та неможливість покинути лікарняне ліжко.

«Наймолодшим нашим пацієнтом стала десятимісячна дівчинка, одна з близняток. Вона перебувала в госпісі і ніколи не була вдома, її батьки хотіли посидіти разом із нею на дивані хоча б раз, – згадує Велбоер. – А найстарішій пацієнтці виповнився 101 рік. Вона хотіла востаннє в житті проїхатись на коні. Її підняли в сідло за допомогою вантажівки, а потім пересадили в кінну упряжку – і вона махала всім рукою, як королівська особа. Це було гарне бажання».

Список волонтерських подвигів чималий. Емігрантку з Румунії волонтери Ambulance Wish Foundation відвезли на батьківщину в Бухарест – вона прагнула померти в колі сім’ї. Жінці, яка хотіла востаннє помилуватися улюбленою картиною Рембрандта, влаштували екскурсію в Rijksmuseum. А колишньому співробітникові Роттердамського зоопарку, який хотів перед смертю попрощатися з колегами, дістався поцілунок від жирафа, за яким він доглядав.

Хоча інші благодійні організації теж пропонують пацієнтам госпісів «вихідний день», компанія Велбоера стала першою, яка забезпечує повне медичне супроводження своїм клієнтам. На борту завжди присутня кваліфікована медсестра, а водії зазвичай приходять із команд поліцейських і пожежників. А ще кожен пацієнт Ambulance Wish Foundation отримує в подарунок м’якого ведмедика на ім’я Маріо – на честь першого пацієнта Велбоера.

З усмішкою, але не без моралі

Наївні монахині

Декому здається, що Церква й вірні трохи «не від світу цього». Одного разу дві монахині їхали дорогою у відлюдному місці. І, як то буває в жінок, несподівано закінчився бензин. Оскільки на дорозі не було жодної машини, монахині пішли до найближчої хати і попросили трохи пального, щоб доїхати до заправки. Фермер погодився дати їм бензин, але не мав вільної каністри. Зійшлися на тому, що пальне налили у старий нічний горщик. Монахині повернулися до своєї машини й почали виливати пальне у бак. Цієї миті до них під’їхала інша машина. Чоловік зупинився, опустив вікно і каже: «Прошу пробачення, сестри. Я розумію і поважаю глибину вашої віри, але на цьому машина не поїде»…

Про лідерів і послідовників

  1. I. McMillen у книзі «None of These Diseases» розповів історію дівчини, яка вступала до коледжу. Серед питань у вступній анкеті було таке: «Чи вважаєте ви себе лідером?». Абітурієнтка щиро відповіла: «Ні», розуміючи, що цим значно погіршила свої шанси. Конкурс був великим, і жодних сподівань на позитивну відповідь не залишалося. За тиждень прийшла відповідь із коледжу: «Дорогий апліканте, аналіз поданих цьогоріч вступних анкет показав, що у нашому навчальному закладі з’явилося 1452 нові лідери. Ваше прохання про вступ розглянуто позитивно, бо дирекція вважає конче потрібним мати серед студентів хоч би одного послідовника».

У сповненому лідерами самозакоханому світі Христос шукає Собі послідовників, що готові йти вслід за Ним…

Про громадський транспорт і пріоритети

Декілька років тому мерію Лондона просто засипали скаргами на роботу місцевого громадського транспорту. Напівпорожні автобуси проїжджали повз зупинки, не зважаючи на те, що там стояли пасажири. На вимогу пояснити, чому автобуси не зупиняються, відповідальні за громадський транспорт чиновники відповіли, що задля якісної роботи транспорту надзвичайно важливо дотримуватися визначеного розкладу руху. Якщо автобуси будуть зупинятися на кожній зупинці, то вони не зможуть дотримуватись графіка.

Виникає запитання: «Що не так із цією заявою?». Керівництво транспорту неправильно визначило пріоритети. На їхню думку, головним завданням автобусів було дотримуватися встановленого розкладу. Насправді ж їхня функція полягала в тому, щоби перевозити пасажирів до місця призначення. Хибні пріоритети призвели до того, що транспортна система перестала виконувати свою функцію. А які твої пріоритети?

У підвал чи на горище?

Один багач довго роздумував, яким чином забрати нажите на той світ. Зрештою він попросив дружину зібрати все багатство в мішок і підвісити його на горищі прямо над ліжком. «Коли моя душа підніматиметься до раю, я схоплю мішок зі собою», – пояснив він. Після смерті чоловіка дружина побігла на горище лише задля того, щоби переконатися, що мішок висить на своєму місці. «Я знала!.. – почала голосити любляча жінка. – Треба було почепити його у підвалі»…

Апостоли. Ті, що увірували першими…

Вже у старозавітній церкві існували «шелухім», тобто посланці, або апостоли. Вони були представниками громад, розвозили листи, розв’язували спірні питання, збирали пожертви, повідомляли про свята. Ходили від міста до міста, таким чином забезпечуючи зв’язок між ними. Тож цілком очевидно, що й новозавітна церква мала б мати таких апостолів.

Факт того, що в Ісуса були послідовники та учні, навряд когось здивує. Багато відомих наставників і пророків мали послідовників – Платон, Аристотель, Іван Хреститель, зрештою. Цікавим є те, за яким принципом Христос обирав своїх апостолів. Адже й самі особи тих, кого обрав Син Божий, і принцип, за яким їх було обрано, шокували б нині найкреативнішого менеджера з персоналу. А й справді, Спаситель не пішов до Єрусалима, де можна було знайти освічених фахівців. Не аналізував рівень наявного досвіду духовної роботи та керівництва. Не звернувся по поради і рекомендації до провідних релігійних учителів того часу. А проте ті, кого Він обрав, збудували найбільшу й найпотужнішу організацію в історії людства…

Апостолами Христа стали неосвічені рибалки, які в ті часи мали не лише обмежені економічні можливості, а й найнижчий суспільний ранг. Згідно з «рейтингом професій», який уклав Цицерон, першими були господарі сільськогосподарських угідь, а останніми – рибалки. Афіней, грецький ритор і граматик ІІ–ІІІ ст., поставив рибалок і риботорговців на один рівень із лихварями, зазначаючи, що вони є соціально зневаженими та жадібними крадіями.

Уряд наживався на рибалках різними способами. Жоден не мав права ловити рибу без спеціальної ліцензії. Такі права продавали не поодиноким людям, а групам рибалок, зазвичай об’єднаним родинними зв’язками (наприклад, брати Петро та Андрій або родина Зеведея). Додаткові податки накладали на перероблення і продаж риби, а також на транспортування її до місця продажу. Найбільший прибуток від вилову риби отримували кесар, Ірод і численні митарі. Самі ж рибалки після сплати всіх податків (а це майже 40% вилову) здебільшого бідували.

Але саме брати Андрій та Симон (Петро), рибалки, стали першими учнями Христа, і саме рибалці Петрові заповідав Ісус пасти овець Своїх. У цьому немає жодного парадоксу. Бо, як писав протоієрей Олександр Мень, хоча люди церковні – книжники та богослови – Його не пізнали, Ісус усе ж знайшов Собі учнів, бо «людська логіка, плоть і кров були тут воістину безсилі. Це таємниця віри, святая святих, де душа зустрічає свого Спасителя. Розум апостолів мучили сумніви, але просвітлена любов принесла перемогу вірі, і вони схилилися перед гнаним Мандрівником як перед Месією, Сином Бога Живого».

Апостоли посідають особливе місце в ієрархії церкви Христової. Адже вони як найближчі учні й послідовники Христа поширювали Його вчення всім світом. Як і Вчитель, апостоли страждали за віру, проте не зреклися своєї місії.

Кількість апостолів, імовірно, збігається з кількістю поколінь ізраїльського народу (Мт. 19:28) і символізує його оновлення. Ось імена перших апостолів.

– Петро, він же Симон. За те, що першим визнав Христа істинним Сином Божим – Спасителем, був удостоєний імені Петро, що означає «камінь». На цьому «камені Петрової віри» Христос пообіцяв створити Церкву, якої не переможуть ворота пекла. Саме апостол Петро в день сходження Святого Духа першим виголосив проповідь, якою навернув до Христа більш аніж три тисячі людей. Розіп’ятий на хресті вниз головою за власним проханням, щоб відрізнити свої муки і страждання від мук Божественного Учителя.

– Андрій, брат Петра, названий Первозваним, бо його першим покликав Ісус. Андрія Первозваного вважають першим благовісником Євангелії на землях України. Коли після зішестя Святого Духа апостоли кидали жереб, вирішуючи, куди кому йти проповідувати Христову віру, йому випала Скіфія, тобто землі сучасної України. У місті Патри 60 року його розіп’яли за наказом проконсула Егея на Х-подібному хресті.

– Іван, син Зеведея, брат Якова, названий Богословом. Господь назвав його і Якова за їхню полум’яну ревність Воанергес, тобто синами грому. Коли всі апостоли покинули Господа під час його страждань, Іван залишився і стояв разом із матір’ю Ісуса під хрестом. Він оберігав Марію до кінця її земного життя, після чого зі своїм учнем Прохором проповідував у Малій Азії. Працював і жив переважно в місті Ефесі. Автор Євангелія від Івана та книги Об’явлення.

– Яків, син Зеведея, брат Івана. Яків проповідував у Єрусалимі й першим з апостолів постраждав за Христа. За наказом юдейського царя Ірода Агрипи йому відтяли голову.

– Пилип. Проповідував Слово Боже в Галілеї, супроводжуючи проповідь чудесами. Він воскресив маленьку дитину, яка померла на руках матері. За наказом правителя Анфілата Пилипа розіп’яли на хресті. 

– Варфоломій, син Фоломея. Його ще називають Натанаїлом. Святий апостол Варфоломій (Натанаїл) спочатку проповідував разом з апостолом Пилипом у Сирії та Азії, а потім в Індії, де переклав Євангеліє від Матвія. Прийняв мученицьку смерть у місті Альвані (Баку): за однією з версій, його розіп’яли вниз головою, за іншою – замордували (з живого здерли шкіру). На іконах Варфоломія інколи зображають зі шкірою в руках.

– Хома, або Фома, названий також Дідимом, що означає Близнюк (мав сестру-близнючку). Фома був відсутній під час першого об’явлення Ісуса Христа апостолам після воскресіння з мертвих. Дізнавшись від них, що Ісус воскрес і приходив до них, Хома сказав: «Якщо не побачу на його руках знаків від цвяхів і не вкладу свого пальця у місце, де були цвяхи, а руки моєї не вкладу в бік його, не повірю!». З’явившись апостолам знову, Ісус запропонував Хомі вкласти палець у рани, після чого апостол увірував і мовив: «Господь мій і Бог мій!» (Ів. 20:28). Хому називають іще невірним. Помер мученицькою смертю.

– Матвій, або Левій, колишній митар. На прохання своєї пастви в Юдеї написав Євангеліє. Вважають, що він зробив це за вісім років після вознесіння Господа Ісуса, себто 42 року після Різдва Христового. Час та обставини смерті Матвія достеменно не відомі.

– Яків, син Алфея (по-іншому Клеопи), він же Яків Молодший, двоюрідний брат Ісуса Христа. Написав першу Божественну Літургію. 62 року після Різдва Христового Яків Алфеїв служив у храмі й виголосив проповідь про Ісуса Христа. Противники християн скинули його з покрівлі храму й каменували.

– Тадей, він же Юда Тадей, або Фаддей, або Левій, брат Якова Алфеєвого. Про його життя і діяльність відомо дуже мало. Проповідував у Юдеї, Галілеї, Самарії, Ідумеї, у Персії та Вірменії. Закінчив своє життя у муках. Його повісили на дереві, а потім стріляли у нього стрілами. За переданням, на могилі апостола збудовано вірменський монастир святого Тадея, розташований поблизу міста Маку в Ірані.

– Симон Зилот, він же Симон Кананіт. Зилот означає «ревнитель». Симон Кананіт був женихом на весіллі в Кані Галілейській, де Ісус перетворив воду на вино. Його живцем розпиляли, тому зображають Симона Кананіта часто з пилкою – знаряддям його смерті.

– Юда Іскаріотський, який зрадив Ісуса і якого згодом замінив Маттій.

– Маттій, доданий за допомогою жеребу до числа апостолів замість зрадника Юди Іскаріота вже після розп’яття та воскресіння Ісуса Христа. «І поставили двох: Йосипа, що Варсавою зветься і що Юстом був названий, та Маттія. А молившись, казали: «Ти, Господи, знавче всіх сердець, покажи з двох одного, котрого Ти вибрав, щоб він зайняв місце тієї служби й апостольства, що Юда від нього відпав, щоб іти у своє місце». І дали жеребки їм, і впав жеребок на Маттія, і він зарахований був до одинадцятьох апостолів». Каменований.

Апостол Павло, він же Савл, покликаний після смерті Христа. Він не належав до дванадцяти, але є одним із найшанованіших апостолів християнства.

Так, Бог може діяти самостійно, але Він і тепер шукає собі учнів і послідовників. Апостоли були звичайнісінькими людьми, не кращими і не гіршими за сучасних християн. Присутність Бога та дія Святого Духа зробили їх героями віри. Господь має власну логіку. Він обрав звичайних людей не тому, що вони були ідеальними або зразками моральних стандартів, а тому, що відгукнулись на Його заклик.

Не принципово, що робить людина, чим заробляє на хліб насущний, важливо те, що вона своїми словами і життєвим прикладом проповідує Слово Боже. Кожен потрібен Богові саме там, де він є. Рибалки проповідують рибалкам, водії – водіям, учителі – вчителям, мами – своїм дітям. Кожна людина несе Христа туди, куди іноді лише вона може сягнути, – в душі близьких людей…

Ксенія Зданєвська

Маковій маком посипаний і медом политий

Зі святом Маковія, яке завжди відзначаємо 14 серпня, званого в народі ще Першим Спасом, Медовим Спасом, ми вступаємо у фенологічну осінь. У цю пору для людського ока, здавалося б, нічого не нагадує про неї. Однак природа говорить інше: птахи готуються відлітати в теплі краї, гуртуються у зграйки (поспостерігайте хоча б за лелеками та ластівками), на деяких деревах починають багряніти листочки, у водоймах уже годі скупатися, а нічні роси таки прохолодні.

Церковна історія свята пов’язана із сімома синами Соломонії – Маккавеями. Про них згадано в Старому Завіті. Вони відзначилися високим героїзмом, захищаючи Палестину від чужинців. Тому українці часто ототожнюють їх з козаками.

Символ братів Маккавеїв – дикий червоний мак. Дівчата, в родині яких хтось загинув за волю України, вплітали його у вінок. Отож доречним стало використання цього символу й 8–9 травня.

Цієї пори в нас уже збирали доспілий городній мак, щоб посвятити в церкві. Співзвучність слів – Маккавеї, мак – і дала народну назву святу, хоч сама його обрядовість сягає ще далеких дохристиянських часів.

Окрім маку, у храмах освячують хліб (зерно) нового врожаю, а також пучечки квітів. Такі букети називають маковійкою. Свій смисл має й кількість маківок у букеті – три, сім, дев’ять, дванадцять. Найчастіше додають до букета сім маківок, адже було семеро братів Маккавеїв. Квіти і трави для букета збирали рано-вранці, ще до початку церковного богослужіння. Це були деревій, петрові батоги, полин та інші рослини. Вони мають і цілющі властивості. А освячений мак виконував роль оберега. Його зберігали за іконами.

Букети несли на освячення до церкви винятково діти, дівчата. Але перед тим вони мали ситно попоїсти. Існувало повір’я: хто несе маківки голодним, у того й рік буде голодним.

Обрядова їжа на Маковія – шулики (коржі) з борошна, замішаного на молоці або сметані з додаванням яєць. Їх неодмінно посипали маком і поливали медом.

Освячували в церкві й мед, інші продукти бджільництва. Тому Маковія (Першого Спаса) називають іще Медовим Спасом. Щедрі пасічники (а вони завжди мали бути щедрими, бо інакше бджоли не поведуться) обов’язково частували медом бідних, дітей-сиріт, удів, старих самотніх людей.

Від дня Маковія християни східного обряду вступають в Успенський піст, який триває до Успіння (28 серпня). У народі його називають Спасівкою, Спасівським постом. Він є таким самий строгим, як і Великий (Великодній) піст. Тому Церква закликає всіх вірних обмежуватися в харчуванні, тим паче у споживанні алкоголю. Щоправда, обмеження в харчуванні не поширюється на дітей (принаймні віком до 12-ти років), вагітних жінок, хворих, людей похилого віку, а також тих, хто виконує важку фізичну працю, як-от, до прикладу, шахтарі.

За апокрифічною легендою, Спасівка – це продовження Великого посту. Спочатку Бог визначив тривалість Великого посту дев’ять тижнів. Але людям було важко його витримати. Тож Святі Отці почали просити Всевишнього, щоб послабив піст у часі. Тоді Господь розділив його на дві частини: сім тижнів навесні перед Великоднем і два тижні до Успіння. Ось чому і за народними віруваннями, і за церковною традицією у Спасівку треба так само постити, як і у Великий піст.

У народі кажуть: «Перший Спас і тепло, і дощ, і вітер, і холод любить…».

Підготував Тарас ЛЕХМАН

Мої руки широко розведені

Маленька дівчинка попросила батька дозволити їй спуститись із ним у підвал. Батько погодився і пішов першим. Та коли дівчинка за декілька хвилин теж захотіла зійти вниз, то побачила, що там немає драбини.

– Я не можу зійти! – гукнула вона батькові. – Хтось забрав драбину.

– Нічого. Стрибай, – почула вона слова тата, – я тебе впіймаю! Мої руки широко розведені.

Дівчинка довіряла своєму батькові. Вона, не вагаючись ані хвилини, скочила в темряву і потрапила в безпечні таткові руки.

Коли я кажу “я вірю”, це означає, що я справді вірю в це не тільки своїм розумом, який мені підказує, що мій батько внизу чекає на мене, а й своєю волею, яка мене примушує зробити стрибок у його руки, що чекають, щоб підхопити мене.

І справді, цей стрибок постійний. Ніхто не може стверджувати: “Я стрибнув торік. Тепер я на іншому боці. Тепер у мене є вже віра”.

Навіть якщо в деяких кризових ситуаціях ми змогли побороти свій страх, наступна криза, в якій ми опинимося, може знову зробити нас боязкими. Віра – це постійний стрибок у Божі руки.

Тож киньмося в Господні руки, а не в руки людські, бо яка Його велич, таке й милосердя Його.

За Полем ВОРТОНОМ

Чи це Бог стукає?

Коли мені доводилось працювати дитячою медсестрою і слухати сердечка своїх маленьких пацієнтів, я прикладала стетоскоп до їхніх маленьких вушок і давала їм слухати биття власних сердець. Дитячі очка світилися від здивування.

Ніколи не забуду тієї хвилини, коли я приклала стетоскоп до груденят малої Христинки.

– Слухай, – промовила я тихо. – Як ти думає, що це може бути?

Брови дівчинки розгублено здійнялися і зійшлись в лінію. Вона уважно прислухалась до таємничого “тап-тап-тап” у власних грудях. За хвилину її личко опромінилось радісною усмішкою:

– Це, мабуть, Бог стукає? – запитала вона.

Я усміхнулася, почувши таке несподіване запитання. Мабуть, хтось колись сказав Христині, що Бог бажає увійти в наше серце, і вона, щиро в це повіривши, подумала, що це Господь стукає, щоб увійти до її серця.

Я часто згадую цей епізод, він змусив мене замислитись. Адже Христинка сказала правду. Всевишній приходить до кожного з нас і тихенько стукає у двері нашого серця… “От стою біля дверей і стукаю: якщо хтось почує голос Мій і відчинить двері, увійду до нього” (Одкр. 3, 20).

Отож нехай нашою єдиною реакцією на стукіт Бога буде скрип дверей, що відчиняються.

Справжнє щастя і сенс життя

Одного погідного дня мисливський собака на кличку Плямистий побачив ведмедя і почав його переслідувати. Пес уже наздоганяв звіра і готувався кинутись на нього, коли дорогу йому перебіг лис. Плямистий одразу ж побіг за новою здобиччю, і коли вже порівнявся з його пухнастим хвостом, із-за кущів вибіг заєць. Собака забув про лиса і кинувся за зайцем.

Плямистий уже дуже втомився і важко дихав, але не здавався і продовжував швидко наздоганяти куцохвостого. Та коли вже готувався до останнього стрибка, на його шляху з’явилась миша. Пес одразу ж утратив інтерес до зайця і почав переслідувати мишу. Він кидався за нею врізнобіч цілим полем майже кілометр, аж поки миша не сховалася у своїй норі.

Плямистий, зовсім знесилений, стояв біля нори і гавкав, доки не впав від виснаження.

Щось схоже часто трапляється і з людьми. Вони вирушають у життя, мріючи, що здобудуть увесь світ, а закінчують так, як Плямистий, – знесилені стоять, важко дихаючи, над мишачою норою.

Багато людей кидається врізнобіч у пошуках щастя. Шукають задоволення в роботі, спорті, наркотиках. Вони постійно бігають від однієї мети до іншої, ніколи не одержуючи щастя, яке шукають. Наприкінці падають знесилені, виснажені, згірчені життям, важко дихаючи перед порожнечею.

Лише шукаючи Христа, ми знаходимо справжнє щастя і сенс нашого життя.

Світ належить лише тобі!

Навколо вирує життя – швидкоплинне, нестримне, привабливе, твоє! Занурившись у буденні справи, ми часто не помічаємо цього привабливого, загадкового, вічного.

…Сьогодні в автобусі я зустріла вродливу дівчину із золотистим волоссям. Щиро кажучи, я була захоплена її красою, веселістю в синіх очах. Захотілось бути такою, як вона, – граційною, вродливою, сильною…

Та ось дівчина встала, щоб вийти, і я помітила, що вона інвалід: одна нога і милиця. Однак, виходячи, усміхалася…

Я мимоволі подумала: щастя поруч, я маю ноги, і весь світ належить мені!

 І знову буденні справи, невгамовні ранки та довгі вечори. Знову усмішки, суперечки, гарні слова чи сльози…

Гуляючи вулицями рідного міста, я зустріла дитину з дивовижними зеленими очима. Вона не бавилась, як інші діти, а стояла осторонь і захопливо дивилась. Зупинившись, я запитала: “Чому ти не бавишся з іншими?” Та вона дивилась уперед, у порожнечу, і я зрозуміла: дитя не чує…

Ще одна думка зародилась у заклопотаній голові: щастя поруч, я маю слух, і весь світ належить мені!

Можна навести ще декілька прикладів, однак сумніваюсь, чи варто. Все й так зрозуміло.

 Ноги несуть тебе, куди захочеш.

 Твої очі бачать сонячні промені.

 Твої вуха чують усі навколишні звуки.

Не нарікай на життя, бо світ належить лише тобі, а щастя поруч!

Оксана ДЕНИСОВА