Газета “Дивовижний Китай”

Шановні читачі

Запрошуємо вас пізнати ближче неймовірну за усіма вимірами і характеристиками країну планети – Китай.

Газета “Дивовижний Китай” розповість вам про неймовірні краєвиди, унікальні туристичні місця, легендарні постаті, давні легенди та традиції, різноманітні рекорди і вражаючу сучасність Китаю та його жителів.

Ми навіть гадки не мали про те, яким неймовірним є Китай. З кожним номером, який випускає у світ наша редакція, відчуваєш велич та повагу до працьовитих і талановитих жителів Піднебесної.

Газету “Дивовижний Китай” можна передплатити в усіх відділеннях “Укрпошти”. Індекс – 68934. Ціна – 1,93 грн. Газета виходить що два місяця.

ДИВОВИЖНИЙ КИТАЙ

Чеснота з примусу

Однією з традиційних чеснот у Китаї є повага до літніх людей, надто до батьків. Але з багатьох причин, зокрема й економічних, під впливом споживацького ставлення до життя молоді люди все частіше нехтують цим золотим правилом китайської моралі, особливо якщо батьки залишились у селі, а молодь облаштувалась у місті. Тож одна з компаній вирішила нагадати працівникам про те, що їхні батьки потребують допомоги. І йдеться зовсім не про виховні чи пропагандистські заходи, хоча й такі теж проводять.

Як повідомляє газета «Гуаньчжоу дейлі», компанія з надання послуг у салонах краси з метою «розвитку моральних цінностей серед співробітників» відраховує в обов’язковому порядку 10% від зарплати неодружених і 5% від зарплати одружених працівників на користь їхніх батьків. Про такі правила оплати повідомляють під час співбесіди. Тих, хто не погоджується на них, просто не беруть на роботу. Середня зарплата в цій компанії становить близько трьох тисяч юанів (470 доларів).

Окрім відрахувань на користь батьків, компанія також виплачує і компенсації: приблизно 100 юанів тим, хто працює перший рік, і близько 300 юанів тим, хто пропрацював три і більше років. Також для працівників проводять безкоштовні тренінги, де їм, крім іншого, викладають і основи сімейних цінностей.

Повагуй пошану до батьків у Піднебесній плекали впродовж сторіч. А 2013 року китайська влада навіть прийняла спеціальний закон, згідно з яким діти повинні неодмінно відвідувати своїх батьків.

 

Одна сім’я – дві дитини, або Чи настане бебі-бум у Китаї?

Влада Китаю відмовилась від політики «одна сім’я – одна дитина». Закон набув чинності 1 січня 2016 року. Проте аналітики вважають, що бебі-бум Піднебесній не загрожує.

Програма стримування народжуваності діяла в Китаї з 1979 року. Оголосили її після смерті Великого Мао, який, до речі, всіляко заохочував китаянок народжувати якомога більше дітлахів, бо країні були «потрібні робітники на поля і фабрики, а також солдати для армії». Тоді за два десятиліття населення Піднебесноїзросло на 260 млн осіб, а це майже у шість разів більше, аніж на теперішній час становить населення України. Тож цілком зрозуміло, чому влада країни із найбільшою кількістю жителів у світі розпочала програму струмування народжуваності.

Основні заходи цієї політики – заохочення пізніх шлюбів та пізніх пологів і проголошення девізу «одна подружня пара – одна дитина». У разі її порушення батькамзагрожували серйозні стягнення, аж до звільнення з державної служби і виключення з компартії. Порушники були змушені також сплатити своєрідний штраф, так званий «збір на обслуговування суспільства». Лише протягом 2012 року батьки з 24 провінцій (У Китаї всього 31 провінція), які наважились народити без дозволу держави другу дитину, сплатили до держскарбниці 20 млрд юанів (а це 3,2 млрд доларів). А за даними журналу Economist, з 1980 року китайська влада зібрала два трильйони юанів (315 млрд доларів) штрафів за порушення вимоги стосовно кількості дітей. Найбільший штраф – 7,5 млн юанів (1,2 млн доларів) –  сплатили кінорежисер Чжан Імоу і його дружина за те, що дозволили собі народити третю дитину. Розмір штрафів варіювався залежно від доходу сім’ї. Другу дитину автоматично позбавляли багатьох прав і пільг, зокрема права на вищу освіту.

Втім, закон стосувався не всіх жителів Піднебесної. Для народностей Китаю, чисельність яких не перевищує 100 000 осіб, обмеження народжуваності не існувало. А сім’ям, які живуть у селах, дозволяли мати двох дітей, якщо первістком була дівчинка або дитина-інвалід.

2013 року китайська влада дещо пом’якшила правило, дозволивши сім’ям мати двох дітей, якщо хтосьіз подружжя був одинаком у сім’ї. Тож фактично в останні роки закон поширювався лише на третину населення країни.

За даними китайського уряду, в результаті політики однієї дитини на сім’ю в країні з 1979 року не народилося приблизно 400 мільйонів малюків, а коефіцієнт народжуваності знизився з 5,8 народжень на одну жінку 1970 року до 1,7 народження 2013 року.

Втім, разом із безсумнівними плюсами політика обмеження народжуваності в Китаї має і очевидні недоліки. Перший і чи не найголовніший із них – це стрімке старіння населення, а отже, зменшення кількості людей працездатного віку. Згідно з прогнозом ООН, до 2050 року близько третини китайців будуть старшими за 60 років (2010-го цей показник становив лише 12%). А старіння суспільства впливає на темпи розвитку країни загалом і неабияк ускладнює роботу системи соціального захисту та забезпечення, знижує рівень життя. Адже пенсійними виплатами в КНР охоплена лише незначна частина населення, турбота про літніх батьків лягає в основному не на державу, а на дітей. У ситуації 4:2:1 (тобто четверо літніх людей, двоє працездатних осіб і одна дитина) китайцям не так легко виконувати обов’язок щодо батьків. Тож давня китайська приказка, яка радила «виростити дитину, щоб захистити себе в старості», неактуальна.

До того ж, згідно із статистикою, в країні збільшується кількість літніх людей, які втратили свою єдину дитину вже у зрілому віці й на додачу не мають пенсії. Щоправда, із 2008 року вони почали отримувати компенсаційні виплати. Але правозахисники наголошують, що ці виплати в декілька разів менші, ніж штрафи за народження другої дитини. Після цілого ряду апеляцій та звернень до влади розмір допомоги становить 340 юанів ($ 54) для городян і 170 юанів ($ 27) для сільських жителів.

Крім того, багато китайців практикують гендерні аборти. Часто вагітність зберігають лише у тому випадку, якщо очікують на хлопчика. Внаслідок цього зараз чоловіків у країні на 20 мільйонів більше, ніж жінок. А до 2020 року це число збільшиться ще на чотири мільйони.

Уряд Китаю очікує, що пом’якшення політики щодо народжуваності дозволить зберегти віковий баланс і дасть змогу протидіяти старінню населення. Втім, аналітики сумніваються, що у країні різко підвищиться рівень народжуваності. Адже 2014 року, коли дозвіл на народження другої дитини отримали батьки, які були одинаками в сім’ї, на світз’явилось лише на 470 тисяч більше діточок, аніж 2013 року, й це при тому, що скористатись таким правом могли 11 млн подружніх пар.

Демографи сподіваються усе ж на те, що пік народжуваності настане 2017 року. А китайські виробники дитячого харчування, одягу та іграшок розраховують на чималі прибутки.

Ірина БУГЕЛЬ

 

Різанина в Нанкіні. Трагедія, яка не повинна повторитися

Нещодавно Україна вшановувала мільйони жертв Голодомору. Скорботну естафету приймає Китай, де в грудні молитимуться за сотні тисяч невинно убієнних під час кривавої різанини в Нанкіні.

У грудні 1937 року вояки японської імператорської армії захопили Нанкін, тодішню столицю Китаю. На той час у місті проживало майже мільйон мешканців, більшість із яких були біженцями, що переселились із північної частини країни, рятуючись од воєнних дій. Загарбники влаштували в місті криваву різанину мирних жителів та обеззброєних військовополонених, внаслідок якої загинуло, за різними даними, від 300 до 500 тисяч людей. Вогонь знищив третину цього великого міста, розграбовано понад 12 тисяч магазинів.

Важко пояснити, чому так трапилось. Цивільне населення не чинило жодного спротиву японським військам. А частини китайської армії, погано підготовані, сформовані в основному з селян, деморалізовані поразкою під Шанхаєм, в паніці просто відступили. Звичайно, ніхто не воює в білих рукавичках, але об’єктивних передумов такої жорстокої та кривавої різанини не було. Найімовірніше, причиною стали старанно виплекані та всіляко підтримувані владою Японії ідеї про месіанську роль в Азії Країни сонця, що сходить та про вищість японської нації. У серпні 1937 року імператор Хірохіто навіть підписав указ, яким анулював усі міжнародні договори про поводження з військовополоненими, фактично узаконивши цим знущання і тортури китайських вояків та наперед звільнивши від відповідальності катів у військовій формі. Понад те, стосовно полонених китайців не вживали навіть терміна військовополонений, замінюючи його словечками на кшталт “річ”, “тіло”, “матеріал”, “колода”. Тобто японські військові, переконані у своїй вищості, просто не сприймали китайців як таких самих людей, що й вони.

Убивства перетворились на азартний спорт. Англомовна газета “Japanese Advertiser”, що виходила в Токіо, опублікувала в ті дні замітку про вельми специфічне змагання двох офіцерів. У ній ішлося про те, що “старший лейтенант Мукаі і старший лейтенант Нода влаштували дружнє змагання – хто перший уб’є мечем сотню китайців. …Триває запекла боротьба. Поки що результат такий: на рахунку Мукаі – 89 осіб, а на рахунку Ноди – 78. У цьому змаганні Мукаі злегка пошкодив клинок. За його словами, це сталося, коли він розсік одного китайця навпіл”. Коли в “героїв” брали інтерв’ю, вони так і не змогли визначитися, хто переміг, тож вирішили, що виграє той, хто швидше доведе число жертв до 150.

Дев’ятого грудня принц Асака, тимчасовий командувач японських сил у Нанкіні, віддав наказ про знищення всіх полонених. Ощадливі японці економили навіть патрони – здебільшого під час страт вогнепальну зброю не застосовували. Жертв заколювали багнетами, відрізували їм голови чи просто закопували живцем. Щоправда, відбулись два масові кількатисячні розстріли, частину тіл спалили, а частину просто скинули в річку танці львів. Але, якщо жорстокість до полонених ворогів, хоча й неможливо виправдати, та можна якось спробувати зрозуміти, то страшні злочини щодо мирного населення обілити неможливо.

Не шкодували нікого: ні малих ні старих. Японці використовували китайців як живі опудала, відпрацьовуючи штикові прийоми і змагаючись, хто зітне більше голів; на закопаних по пояс у землю людей нацьковували вівчарок. Ґвалтували не тільки дорослих жінок, а й маленьких дівчаток і навіть бабусь. За деякими даними, було зґвалтовано від 20 до 80 тисяч китаянок. Зневаженим жінкам відрізували груди, розпорювали животи і вивертали нутрощі. Батьків змушували ґвалтувати своїх дочок, а синів – матерів, і це на очах інших членів сім’ї.

Ті з небагатьох європейців, що залишилися на той час у Нанкіні, намагалися хоч якось допомогти китайському населенню. Було засновано міжнародний комітет на чолі з Йоном Рабе, який організував так звану Нанкінську зону безпеки. Це була територія площею приблизно п’ять квадратних кілометрів, на якій переховувались майже дві з половиною сотні тисяч людей. Понад півтисячі китайців жили безпосередньо в маєтку Рабе, який зумів налагодити постачання до зони харчів та медикаментів і залишався в Китаї, попри настирливі вимоги німецького уряду повернутися до Фатерлянду. Через те, що Йон Рабе був німцем, а на додачу ще й членом гітлерівської партії, японці мало зачіпали Нанкінську зону безпеки.

Саме завдяки європейцям, зокрема й Рабе, який, повернувшись до Німеччини, виступав із лекціями про жахливі вчинки японських військ, про бійню в Нанкіні дізнався весь світ. Збереглось чимало викривальних фото, на які неможливо дивитися без жаху. До речі, чимало з них належали японським солдатам, які берегли їх як спогади про свої “героїчні” вчинки. П’ятого лютого 1938 року міжнародний комітет за посередництва американських, британських і німецьких дипломатів надіслав японському уряду список військових злочинів, скоєних на території Нанкінської зони безпеки, в якому було 450 пунктів.

Для китайців Нанкін став символом глибокого національного горя. У місті споруджено величний скорботний меморіал жертвам трагедії. Символічна братська могила – це площадка, всипана галькою. Кожен камінець – жертва нелюдської бійні. Як не злічити всіх камінців, так і не порахувати тих, хто загинув у грудні 1937 року. На території комплексу чимало пам’ятників, та особливим є монумент, присвячений пам’яті американської журналістки китайського походження Айріс Чан, авторки всесвітньовідомої англомовної книги “Насилля в Нанкіні: забутий голокост часів Другої світової війни”. Саме завдяки їй після спеціальних слухань Конгрес США звернувся до Японії із закликом офіційно попросити пробачення за здійсненні військові злочини. Матеріали, над якими працювала письменниця, були настільки жахливими, що це зрештою відбилось на її психічному здоров’ї, і вона наклала на себе руки. Айріс Чан офіційно зарахували до числа жертв Нанкінської різанини.

Ксенія Зданєвська

Володар морів – Чжен Хе

Масштабні морські подорожі на захід адмірала Чжен Хе не мають аналогів в історії морських досліджень не лише в Китаї, а й в усьому світі. Втім, як і флот, будівництвом якого він керував. Сьогодні, шість сторіч потому, дослідники по крихтах відтворюють історію Чжен Хе. Адже, на жаль, одразу після смерті адмірала всі докладні описи мандрівок та наукові записки про них знищили. То ким же була ця людина, який обійшла півсвіту майже за сторіччя до початку епохи Великих відкриттів?

Видатний китайський мореплавець Чжен Хе народився 1371 року в повіті Куньян (тепер – Цзіньін). Щоби звідти добратись до морського узбережжя, у ті часи треба було їхати декілька тижнів. Тож ніщо не вказувало на те, що Ма Хе, а саме так назвали хлопчика, стане підкорювачем морських просторів. Його батько й дід були правовірними мусульманами, які строго дотримувались усіх вимог Корану і навіть здійснили хадж до Мекки (прізвище Ma є китайською транскрипцією імені Мухаммед).

Дитинство хлопчика припало на часи заворушень і війн та зміни імператорських династій. Коли Ма Хе було десять років, повстанці вбили його батька – імператорського чиновника. Самого ж Хе полонили та оскопили. Він став одним з численних євнухів при Бейпінському (Пекінському) дворі брата нового імператора, великого князя Чжу Ді. Хлопцеві до певної міри поталанило – він отримав чудову освіту, оскільки Чжу Ді прихильно ставився до євнухів, на відміну від імператора Чжу Юаньчжана, який не довіряв скопцям і забороняв навчати їх грамоти. Тож коли після смерті брата Чжу Ді підняв повстання проти свого племінника, спадкоємця трону, євнухи виступили на його боці. Підтримка та допомога були такими значними, що, сівши на троні, Чжу Ді дозволив євнухам брати участь у вирішенні політичних та урядових питань і навіть займати державні пости. Молодий Ма Хе, який відзначився під час оборони Бейпіна й у захопленні Нанкіна, тодішньої столиці імперії, отримав за особливі заслуги не лише нове ім’я, під яким увійшов в історію, – Чжен Хе, а й став головним євнухом.

Дослідники й досі сперечаються – що спонукало імператора спорядити морську експедицію, щоб “нести порядок у чотири сторони світу, всюди, куди зможуть доплисти кораблі, доїхати вози”. Адже його наступники зробили чимало, щоби про славетні морські походи забули назавжди, багато записів про мандрівки знищили. Ймовірно, основною причиною було прагнення отримати міжнародне визнання династії Мін. До того ж честолюбний та амбітний Чжу Ді, який фактично узурпував трон, хотів утвердитись як справжній повелитель імперії. Чутки про те, що законний спадкоємець не загинув, а переховується десь за кордоном, не втихали, тож експедиція мала показати, “хто в домі господар”.

Окрім того, імператор прагнув пожвавити торгівлю і таким чином поповнити державну скарбницю. Попри те, що армада була чудово озброєна і на борту кораблів перебувала чималенька армія вояків, вона не мала на меті завойовувати нові території, підкорювати інші держави. Правителі “варварських країн” повинні були формально визнати залежність від Китаю та відрядити послів до столиці Піднебесної. Тож експедиція була своєрідною дипломатичною місією. Очолював її, за імператорським наказом, новопризначений адмірал Чжен Хе, якому доручили також створити найбільший в історії Китаю флот.

Якщо довіряти хронікам, на той час Чжен Хе “виріс до семи чи[1] (майже два метри – ред.). Обхват його талії дорівнював п’ятьом чи (понад 140 сантиметрів – ред.). Вилиці його і лоб були широкі, а ніс невеликий. У нього був сяючий погляд і голос гучний, немов звук великого гонга”.

Імператор квапив. Кораблі будували у шаленому темпі. Наказ про створення флоту прозвучав 1403-го, а вже за два роки могутня армада вирушила у плавання “в країни Західного (Індійського) океану з листами імператора і дарами для їхніх царів”.

Перші три з семи експедиції Чжен Хе відбулись одна за одною – від 1405 до 1411 року, з короткими перервами 1407-го і 1409-го. З Південно-Китайського моря через Індійський океан кораблі йшли до Цейлону і південного Індостану, а під час останніх подорожей заходили ще й у Перську затоку, Червоне море і допливали до східного узбережжя Африки. Чжен Хе щоразу прямував “торованим” шляхом, ловлячи мусонні вітри, які від грудня до березня дмуть на цих широтах з півночі й північного сходу. Додому місія поверталася тим самим маршрутом у період від квітня до серпня, коли вітри змінювали напрям.

Мусульманин за походженням, адмірал Чжен Хе в уже доволі зрілому віці почав вивчати буддизм, цікавився даосизмом. На Цейлоні він навіть звів унікальне святилище, де вшановували Будду, Аллаха й Вішну одночасно. До речі, саме Чжен Хе першим приніс у Китай відомості про пророка Мойсея.

Упродовж перших двох років подорожей китайці відвідали майже тридцять країн і островів. Кораблі Чжен Хе возили в далекі краї унікальні товари китайських майстрів: лаковані вироби, порцеляну, шовк. Поверталися ці кораблі, навантажені коштовним камінням, слоновою кісткою, прянощами, стовбурами тропічних дерев та різними предметами розкоші, які дуже цінували в Китаї, а також зразками рідкісних рослин, надто лікувальних, та незвичайних тварин. Особливої честі удостоївся жираф, якого китайці прийняли за ціліня – легендарного звіра, що з’являється лише в період щасливого і мирного царювання. Усі сприйняли це як знак та благословення Небес. Окрім жирафа, в Китай доправили й інших екзотичних тварин, зокрема небесних коней (зебр) та небесних оленів (антилоп).

Чжен Хе був змушений не раз застосовувати зброю – проти піратів і проти тих, хто вважав посланців імператора Піднебесної ворогами. На щастя, таких було небагато.

Чудовий організатор, стратег і тактик, Чжен Хе, готуючись до плавання, вникав у найменші дрібниці, його цікавило все: від озброєння суден до забезпечення науковців достатньою кількістю паперу й туші. Говорячи сучасною мовою, адмірал, окрім дипломатичного та воєнного хисту, мав ще й неабиякі менеджерські здібності. Учасник четвертої експедиції, перекладач, мусульманин Ма Хуань, який знав арабську і перську мови, описав у спогадах усілякі побутові подробиці плавання, зокрема раціон моряків. За його словами, вони їли “лущений і нелущений рис, боби, зерна, ячмінь, пшеницю, кунжут і всі види овочів. …Із фруктів у них були… перські фініки, соснові горішки, мигдаль, родзинки, волоські горіхи, яблука, гранати, персики і абрикоси…”; “…багато людей робили суміш з молока, вершків, масла, цукру та меду і їли це”.

Другого лютого 1421 року кораблі Чжен Хе вп’яте вийшли у плавання – до берегів Аравії. У наш час виникло чимало припущень щодо того, куди ще могли запливати кораблі армади Чжен Хе, які цього разу розділились на декілька груп. Відставний британський моряк Гевін Мензис висунув захопливу, проте, на жаль, недостатньо обґрунтовану гіпотезу про те, що кораблі Чжен Хе під час п’ятого плавання здійснили кругосвітню подорож і побували біля берегів Америки, Австралії та навіть Антарктиди!

І хоча критикувати Мензиса історики вважали мало не обов’язком, усе ж існують, нехай і непрямі, підтвердження на користь його припущення. Місіонери-францисканці, що побували в Китаї у XVI сторіччі, виявили там приблизну карту Австралії, вигравіювану на міді. А 1961 року в Гонконзі знайшли стародавню порцелянову вазу, на якій зображено карту, що віддалено передає обриси Східного узбережжя Австралії. Інша “порцелянова карта”, яку датують 1477 роком, представляє частину західного узбережжя Америки, деякі тихоокеанські острови, Нову Зеландію, Австралію і Нову Гвінею, острови Південно-Східної Азії та узбережжя Китаю. Почасти факт таких плавань підтверджують і знахідки в Новому Світі китайських виробів – монет, статуеток, зброї, а також характерних якірних каменів.

Хай там як, але навіть того, що визнають усі науковці, достатньо, аби зрозуміти, якою непересічною особистістю був батько китайського флоту, блискучий командувач, чудовий організатор, видатний мандрівник Чжен Хе. І не його провина, що після смерті адмірала флот було зруйновано, а Китай відгородився від зовнішнього світу і майже п’ять сторіч перебував у добровільній ізоляції, що, зрештою, стало причиною занепаду імперії.

Олександр Тітаренко

[1] Чи – давня китайська міра довжини. В часи династії Мін дорівнювала приблизно 30 см.

“Три ущелини” – найбільша, найпотужніша і… найнебезпечніша?

ГЕС “Три ущелини” на річці Янцзи в Китаї – вершина інженерного мистецтва у будівництві дамб. Її спорудили поблизу міста Саньдоупін в окрузі Ічан (провінція Хубей). Масштаби будівництва вражають: площа водосховища становить 1 045 квадратних кілометрів, а довжина – майже 600 кілометрів за течією річки (це приблизно відстань від Івано-Франківська до Києва). Дамба завдовжки понад два кілометри сягає висоти 60-поверхового будинку. ГЕС споруджували приблизно 40 тисяч робітників упродовж 17 років. Вони використали 28 мільйонів метрів кубічних бетону. Цю неймовірно велику кількість можна уявити у вигляді своєрідного “бублика” діаметром метр, що оперізує земну кулю. Після спорудження дамби води ріки піднялися на висоту 185 метрів над первинним руслом. Щосекунди зі стометрової висоти донизу падає понад 100 тисяч тонн води! Вартість будівництва ГЕС “Три ущелини” – $ 22,5 млрд, проект окупиться за 10 років.

Китайська економіка – одна з найдинамічніших у світі, отож потреба в електроенергії зростає колосальними темпами. За задумом проектантів, ГЕС “Три ущелини” мала б задовольнити 10% енергетичних потреб країни, забезпечивши світлом і теплом 60 мільйонів жителів Китаю. Продуктивність ГЕС за умови її роботи на повну потужність – приблизно 20 000 МВт електроенергії, а це вдвічі більше, ніж кількість енергії, яку виробляють усі атомні електростанції Великобританії. Перш аніж розпочати будівництво, довелося відвести русло найбільшої ріки Євразії Янцзи завширшки два кілометри.

У спорудженні цього дива сучасної інженерії використано досвід зведення найбільших таких проектів у світі. До речі, цьогоріч у березні “Три ущелини” на “відмінно” склала іспит на міцність, не зазнавши жодних пошкоджень під час землетрусу силою 4,3 бала.

Річка Янцзи – важлива транспортна артерія Китаю. Тому біля дамби споруджено два рукави шлюзів для вантажних суден по п’ять камер у кожному. А невеликі кораблі (вантажністю до 3000 тонн) спеціальний пристрій підіймає на 113 метрів вгору. Крім того, підняття рівня води в річці дозволило збільшити її судноплавність (вантажообіг уже зріс приблизно вдесятеро).

Після спорудження дамби китайці вже не страждають від руйнівних повеней, які спустошували величезні території в долині річки Янцзи, а в XX сторіччі стали причиною загибелі майже півмільйона людей.

Біля дамби споруджено оглядовий майданчик, а внизу за течією китайці влаштували кам’яний парк із бетонних блоків, який прикрасили кар’єрною технікою та скульптурами геодезистів, кранівників, одне слово, всіх, хто працював над спорудженням ГЕС.

А ще спорудження ГЕС “Три ущелини” в Китаї позитивно вплинуло на екологію: раніше приблизно 265 галонів всіляких відходів і стічних вод річка несла в океан, а тепер вода фільтрується, і вони осідають. Втім, учені попереджають, що через величезне штучне озеро можливе збіднення і виснаження ґрунтів на прилеглих територіях, а забруднення основи дамби мулом та органікою і брак кисню, який сприяє її розкладанню, може спричинити викидання в атмосферу величезної кількості закису азоту і метану і спричинити зміну клімату. І здається, їхні прогнози вже здійснюються: торік улітку мешканці міст та сіл, які розташовані неподалік споруди, потерпали від аномальної спеки (понад 40 °С).

На превеликий жаль, у “жертву” промисловому гіганту принесли два великі міста, 140 селищ і 1300 сіл, які опинились під водою, а також 1300 археологічних пам’яток. Понад мільйон людей змушені були переселитися.

І це ще не всі негативні наслідки будівництва. Нещодавно Центральна військова рада КНР виділила на обслуговування дамби цілий військовий підрозділ (4600 осіб), бойові вертольоти і патрульні кораблі, адже внизу за течією Янцзи проживає декілька сотень мільйонів осіб. І якщо дамбу буде зруйновано, величезна маса води з водосховища, що рине вниз із висоти 185 метрів, не залишить їм жодного шансу вижити.

До того ж, з району, в якому збудовано водосховище, китайській владі доведеться переселити ще 100 тисяч осіб. А все тому, що на територіях довкола дамби почастішали зсуви.

Тож якщо ГЕС вражає нас і змушує захоплюватись, природа, здається, не надто приязно ставиться до таких проектів і вимагає бережного ставлення до себе.

Олесь ПЕРЕСІЧАНСЬКИЙ

 

Міста-привиди Китаю. Завбачливість чи прорахунок влади?

Квартали багатоповерхівок, у яких ніхто ніколи не жив, дитячі майданчики, на яких не чутно сміху, церкви, в яких ніхто не молиться, безлюдні торгові центри та порожні зали суперсучасних концертних залів – не кадри з нового трилера. Це міста-привиди в Китаї. Що це? Стратегічна помилка влади, надмірні інвестиції в житлову інфраструктуру країни чи проекти “на виріст”?

Від часу, коли 15 років тому китайцям нарешті дозволили купувати помешкання, ринок житлової нерухомості виріс у декілька разів. Почали активно руйнувати старі будівлі та зводити нові, суперсучасні будинки. Держава, яка взяла курс на урбанізацію (щорічно приблизно 10 мільйонів осіб переселяється з сіл у місто), щедро надає вигідні кредити будівельним компаніям. Шалені темпи будівництва сприяють і розвиткові суміжних галузей, а отже, і зростанню ВВП.

Здається, для країни із багатомільйонним населенням і його високою концентрацією це все лише на користь і скоро житлову проблему у Китаї вдасться розв’язати. Тим паче, що практично одночасно з житлом в експлуатацію здають і всю інфраструктуру: дороги, школи, лікарні, навчальні заклади й навіть адміністративні та громадські центри з урядовими будівлями, музеями, театрами і величезними торговими центрами.

Але раптом програма дала збій. На ринку з’явився надлишок житла. Так виникли цілі міста-привиди. Найбільше з них – місто Ордос у провінції Внутрішня Монголія. Точніше, не саме місто, а його новий район – Канбаші, який збудували за сім років просто посеред пустелі буферная емкость. Він розрахований на мільйон мешканців, але на теперішній час там проживає, за офіційними даними, лише 100 000 осіб (скептики стверджують, що принаймні на третину менше). Попри це, місто й далі розбудовують. Навіщо? Пояснення просте. Ордос – найбагатше місто Китаю, рівень ВВП на душу населення тут вдвічі вищий, ніж у Пекіні. Під землею є гігантські родовища вугілля та природного газу. Тож тамтешня влада, намагаючись залишити кошти в регіоні, вкладає їх у будівництво нового міста-супутника. За оцінками агентства Bloomberg, на зведення “Дубаю північного Китаю” вже витрачено 161 млрд доларів, а це ще навіть не третина суми. Чимало квартир розкупили на стадії будівництва, коли ціни були не надто високі. А стоять вони порожніми й досі тому, що для багатьох власників це було лише вигідне капіталовкладення, тож вони далі живуть і працюють у старому Ордосі чи інших містах. Така ситуація і в багатьох інших містах Піднебесної.

Минулоріч китайські ЗМІ повідомили про те, що Державна електромережева компанія КНР здійснила дослідження в 660 містах. Виявилося, що на електричних лічильниках 65,4 млн осель за півроку нульові показники. Це свідчить про те, що квартири порожні. А в цих помешканнях могли б проживати 200 млн осіб.

Проте інфраструктуру міста потрібно підтримувати в робочому стані, й на це треба неймовірно багато коштів. Але як їх заробити за відсутності населення, невідомо. Економісти підрахували, що на ремонт, прибирання вулиць, охорону, вуличне освітлення, озеленення Канбаші витрачають до 10 – 12 млн доларів щомісяця.

Уряд намагається стабілізувати ситуацію. Навіть введено жорсткі обмеження на купівлю другої квартири та на придбання житла в інших містах. Але люди прагнуть інвестувати в нерухомість, бо ціни на квартири зростають. Здебільшого купують “про запас” лише елітне житло й тільки ті, хто має достатньо коштів. І якщо є ймовірність, що в Ордосі невдовзі таки стане людно, то так поталанило далеко не всім містам-привидам: у багатьох квартири просто не розкупили. Адже в Китаї придбати нове житло мають змогу далеко не всі. Якщо середня заробітна плата становить 600 доларів, а середня вартість квадратного метра житла – 2 500 – 3 000 доларів, то, щоб заробити на квартиру, доведеться жити років 100.

Думки експертів щодо цього кардинально різняться: одні пророкують Китаю кризу в секторі нерухомості, інші прогнозують помірне зниження цін на нерухомість (які часто є спекулятивними), а отже, появу житла, доступного для більшості китайців, і заселення міст-привидів у найближчому майбутньому. Що ж, час покаже…

Королівство, де правлять жінки

Невелике плем’я мосо у Китаї називають Королівством доньок. І така назва цілком виправдана, адже тут керують усім винятково жінки, а народження дівчинки стає справжнім святом.

Коли навіть слова «чоловік» не має

Ця унікальна народність проживає в південно-західній провінції Юньнань, на березі високогірного озера Мати (Хі-На-Мі), біля підніжжя гори Жінка (Ган-Му), і налічує, за різними даними, від сорока до дев’яноста тисяч осіб.

Перші письмові згадки про плем’я мосо датовані 111 роком до н. е. І від того далекого часу й досі воно живе за законами матріархату. Майно успадковують за жіночою лінією, право матері на дітей беззаперечне, жінка є головою сім’ї, ухвалює важливі рішення, розпоряджається грошима та майном. Живуть мосо родинами: дядьки, брати, сестри, матері, прабабусі, бабусі, доньки… Чоловіки, як ви мабуть помітили, до переліку не входять. Річ у тім, що жінки мосо офіційно не виходять заміж, просто кожна вибирає собі чоловіка (а-ся), який їй сподобався, і може покинути його будь-коли, якщо він їй чимось не догодив чи почуття згасли. Жінкам-мосо не заборонено мати відразу кількох а-ся, але таке трапляється вкрай рідко, тому що жіноче почуття справедливості вимагає, щоб «чоловіків усім вистачило».

У мові мосо навіть відсутнє слово на позначення одруженого чоловіка. Між партнерами існує так званий візитний (від «візит») таємний зв’язок, про який знають лише жінка, її мати і коханець, який мешкає окремо. Зустрічі відбуваються вночі в будинку жінки. Пару вибирають на танцях, де партнери намагаються виявити своє взаємне зацікавлення. Якщо в танці юнак торкнеться кінчиками пальців долоні дівчини, то це означає, що вона йому сподобалась. Але остаточний вибір усе ж за дівчиною. Вона також має право першою вибрати чоловіка, який їй сподобався.

Уночі коханець приходить до будинку дівчини і кидає камінчик у шибку. Та відчиняє вікно і впускає його. А щоб їх ніхто не потурбував, на спеціальний гачок біля дверей вішають капелюх. Чоловік мусить піти ще затемна. Якщо він порушить цей звичай, то брати чи дядьки дівчини можуть нацькувати на нього собак.

Часто такі зв’язки тривають роками. А якщо пара усе ж вирішує розірвати стосунки, то ініціатор повинен повернути партнерові усі подарунки, отримані на знак кохання.

Народження дівчинки – благословення богів

Народження дівчинки мосо вважають благословенням богів, а от поява хлопчика мало кого тішить. Біологічний батько не зобов’язаний забезпечувати й виховувати дитину і далі живе окремо. Доглядати малюка жінці допомагають рідні, особлива роль у цьому належить братам і дядькам. Якщо рідний батько раптом захоче взяти участь у вихованні власної дитини, то йому доведеться домовлятися про це з дядьком. Дядька й батька називають однаково – а-ву. Усі діти знають своїх біологічних татусів. За звичаєм, їх запрошують у гості, коли дитині виповниться місяць, а потім на повноліття сина чи дочки. Тато може робити своїм дітям подарунки і запрошувати їх у гості на свята.

Повнолітніми, згідно з традиціями мосо, діти стають у 13 років. До цього часу всі хлопчики і дівчатка носять однакові довгі лляні сорочки. А в день повноліття хлопець уперше одягає штани, а дівчина – спідницю й може відпускати косу та носити прикраси. Дівчині також вручають ключ від власної «квітучої» кімнати в будинку. Вона отримує право безперешкодно приймати у себе чоловіків, якщо, звісно, не хоче ще трохи зачекати (зазвичай, дівчата починають приймати коханих у віці вісімнадцяти років). Обряд ініціації у мосо дуже цікавий ще й тим, що значну роль у ньому відіграють собаки. Вони є неодмінною частиною ритуалу, учасники церемонії годують їх спеціальною культовою їжею – рисом із салом. А дорослі мосо вимолюють у тварин довге та щасливе життя для дітей. У культурі цього племені собаки є членами сім’ї, їсти їх строго заборонено, на відміну від інших азіатських культур. Це пов’язано з міфом, який переповідають мосо: у давнину люди жили 13 років, а собаки 60, але потім люди умовили собак помінятись тривалість життя, пообіцявши чотирилапим навзаєм довічну повагу.

Головою родини зазвичай є найстаріша представниця роду, в руках якої сконцентрована абсолютна влада. Вона керує доти, поки їй дозволяють здоров’я та сили. Саме вона розподіляє обов’язки, веде «бухгалтерію», стежить за вихованням дітей і за дотриманням звичаїв, пильнує, щоб у родині панував лад. Коли ж обов’язки починають обтяжувати і настає час іти на заслужений відпочинок, жінка обирає спадкоємицю, якій передає ключі від комори. Від цієї миті відповідальність за родину повністю лягає на плечі нової обраниці.  Її родовим іменем, наприклад, Мати-Тигриця чи Квіткова Мати, називають себе всі представники клану. Це своєрідне прізвище.

Аніж заміж – краще вмерти

Після утворення КНР 1949 року влада (до речі, уже не вперше, імператори теж намагались вплинути на мосо) спробувала якось «упорядкувати» сімейне життя мосо. У Королівство доньок навіть скерували військовий загін чисельністю 100 осіб, але воякам так і не вдалося «одружити» мосо. Запровадження нового устрою призвело до низки самогубств, тож племені зрештою дали спокій.

Вчені й досі сперечаються, як мосо зуміли протягом тисячоріч зберегти матріархальний уклад і чому він узагалі виник. Ймовірно, що у давнину в цих краях склалася критична демографічна ситуація: кількість жінок значно перевищила кількість чоловіків. А тому було знайдено саме такий вихід із ситуації. Втім, і тепер дівчаток у мосо народжується значно більше, ніж хлопчиків.

Жінки в племені мосо виконують всю основну роботу: господарюють, розв’язують суспільні проблеми, обробляють землю, полюють, доглядають худобу, а найсміливіші навіть освоюють військову справу! Чоловікам же відведено місце в сфері обслуговування і торгівлі, причому фінансами завідують жінки. Чоловіки також рибалять і, звичайно, виховують племінників та племінниць. Щоправда, трапляється й таке, що представники сильної статі просто ледарюють, граючи цілими днями у китайські шашки. А ще чоловіки займаються справами духовними: приносять жертви, піклуються про духів померлих родичів.

Мосо живуть у дерев’яних будинках, які поділено на чоловічу (нижню) і жіночу (верхню) частини. Голова роду мешкає в окремому будинку. Всі повнолітні дами займають другий поверх («терем»), а їхні брати і дядьки – перший. Вікна другого поверху – вхід для коханців.

Європейці, яким поталанило пожити чи просто побувати у селах мосо, стверджують, що там панують мир і злагода, і розповідають, що люди в інших країнах рідко ставляться одне до одного з такою повагою і толерантністю, як члени племені мосо. Серед мосо немає покинутих дітей чи залишених напризволяще стареньких – про них піклуються з особливою теплотою і турботою. Навіть звичайні побутові сварки тут рідкість.

Звичайно, у ХХІ сторіччі важко і далі у всьому дотримуватись традицій тисячолітньої давнини. Деякі мосо офіційно оформляють стосунки і навіть організовують весілля. Такі взаємини називають фразою «один чоловік – одна дружина». Але все ж більшість воліють не реєструвати шлюб, бо щиро вважають: якщо дві особи більше не люблять одна одну, вони повинні легко і мирно розійтися.

Довідка редакції

Китай – унітарна багатонаціональна держава. За кількістю населення (1 млрд 330 млн осіб) країна займає перше місце у світі. У КНР проживають представники 56 національностей. Усі національності, крім хань, прийнято називати національними меншинами. Кількість представників хань становить приблизно 92 відсотки від усього населення. Національні меншини проживають в основному у віддалених районах Північно-Західного, Південно-Західного і Північно-Східного Китаю.

Окрім народності хуей і маньчжурів, які користуються ханьською загальноприйнятою мовою і писемністю, всі інші національні меншини спілкуються своїми мовами.

За прогнозами демографів, чисельність населення КНР перестане збільшуватись до 2030 року, досягнувши 1 млрд 465 млн осіб. Якби Китай не запровадив політику обмеження народжуваності, то нині в країні проживало б на 400 мільйонів осіб більше. Принцип «одна сім’я – одна дитина» не стосується представників національних меншин.

Оксана Максимяк

Китайські ідіоми – скарбничка народної мудрості

Приказки, фразеологізми та ідіоми є неоціненною культурною спадщиною, коштовним скарбом кожного народу.  Та китайці й тут зуміли вирізнитись. Адже вони зберегли не лише давні крилаті вислови, а й історію виникнення більшості з них.

Використовувати свій спис проти свого ж щита

         У період Міжцарських війн (475–221 рр. до н. е.) в царстві Чу жив купець, який продавав списи та щити. Якось він пішов на базар, сів у людному місці та, розклавши свій товар, почав його нахвалювати. Спершу підняв щит і став голосно вигукувати:

– Вітаю всіх! Підходьте і подивіться на цей щит. Ніщо не зрівняється з ним у міцності. Його не зміг би пробити навіть найгостріший у світі спис.

Невдовзі довкола чоловіка зібрався великий натовп, аби подивитися на цей надзвичайний щит. Часи були неспокійні, тож якісну зброю неабияк цінували. Торговець тим часом поклав щит і взяв до рук спис:

– Підійдіть і погляньте на мій спис! – вигукував він. – Немає нічого гострішого за нього, це найгостріший спис у Піднебесній! Він здатен пробити навіть найміцніший щит.

Почувши це, люди в натовпі почали сміятися. Один із них промовив, звертаючись до продавця зброї:

– За твоїми словами, ніщо не може зрівнятися гостротою із твоїм списом, оскільки він здатний пробити найміцніший щит у світі. А твій щит – найміцніший у світі і здатний зупинити будь-який спис. А якщо ти випробуєш свій спис проти свого ж щита?

Купець мовчав, бо не знав, що відповісти. Збентежений, він поспішно зібрав свої списи та щити і пішов.

Загальний зміст ідіоми – суперечити самому собі. Її використовують на позначення слів або вчинків, які протилежні одне одному.

Українським еквівалентом може слугувати фразеологізм «співати в інший тон (інакше, інше)», тобто суперечити самому собі, висловлюючи протилежні думки.

Вдавати, що граєш в оркестрі

Як відомо, китайські імператори були поціновувачами мистецтва, тож не дивно, що придворні музиканти отримували цілком пристойну платню. Якось один шахрай (історія навіть зберегла його ім’я – Наньго) заради наживи й собі прикинувся музикантом,  хоча не вмів грати на жодному з інструментів. Річ у тім, що правитель царства Ці дуже любив слухати гру на юї – духовому інструменті з кількох бамбукових сопілок, скріплених разом. Особливо подобалось йому, коли грав оркестр із 300 музикантів. Тож Наньго, цілком резонно сподіваючись, що ніхто не помітить, звучать 300 сопілок чи 299, просто вдавав, що грає, не видаючи при цьому ні звуку.

За декілька років цар помер і на трон зійшов його син. Новий правитель також любив слухати гру на юї, але надавав перевагу сольному виконанню. Тому якось попросив музикантів, щоб вони грали для нього почергово. Почувши це, Наньго одразу ж зібрав речі і втік із палацу.

Отже, «вдає, що грає в оркестрі» кажуть про людину, яка безпідставно намагається видати себе за кого-небудь або створити собі певну репутацію.

Ідіому використовують і тоді, коли хочуть висміяти когось за відсутність таланту і здібностей. Українські відповідники – «вбиратись у тогу», «грати комедію», «напускати туману».

Красти дзвін, прикриваючи вуха

Якось у Стародавньому Китаї в період Весни й Осені (770–221 до н. е.) злодій вирішив вкрасти дзвін. Він спробував закинути його на плечі, але той виявився заважким. Тоді крадій вирішив розбити дзвін на кілька частин. Він легенько стукнув по ньому молотком, і одразу ж пролунав голосний звук. Злодій від переляку, щоб звук не почули,… заткнув собі вуха.

Перевівши подих і трохи відпочивши та заспокоївшись, він вирішив робити свою справу далі. Після кожного удару молота чоловік затикав вуха, переконаний: якщо він не чує звучання дзвона, то й інші теж не чують. Однак, на його здивування, невдовзі прибігли слуги.

Цю ідіому використовують, щоб розповісти про того, хто потайки робить погані справи і думає, що про це ніхто не дізнається. Вислів «красти дзвін, прикриваючи вуха» також означає: якщо хтось намагається обдурити інших, він насамперед обманює самого себе.

Прекрасна Іпархан, або Історія про вірність та кохання

Від часів Шекспіра вже для десятків поколінь символом вірності та кохання стали юні закохані Ромео та Джульєтта. І хоча класик переконує, що «сумніших оповідей не знайдете, ніж про любов Ромео і Джульєтти», дозволю собі посперечатись із великим англійцем. Бо історія про кохання імператора Хуна Лі до його наложниці Сянь Фей, як на мене, значно драматичніша.

Улітку 1758 року цинська армія підкорила собі Кашгарські землі на північ від Китаю. До столиці імперії потягнулись валки з награбованими багатствами: килимами майстерних уйгурських майстринь, білим та світло-зеленим нефритом, хутром, золотом тканими матеріями. Та найціннішим трофеєм була красуня-полонянка Іпархан – дружина Хан-Ходжама, одного з правителів Кашгару, про вроду якої ходили легенди всією Азією. Подейкували навіть, що імператор рушив війною на уйгурів тільки задля того, аби поповнити свій гарем іще однією наложницею.

Нарешті полонянку доправили у Заборонене місто, де на неї вже очікував імператор. Але замість того, аби дякувати долі за те, що стане наложницею самого Сина Неба і потрапить до гарему імператора (а за таку честь багато красунь віддали б чимало), дикунка з Півночі поводиться вкрай зухвало та непоштиво. Втім імператорові, здається, це до вподоби. Він лишень усміхнувся собі у вуса, коли почув, що бранка категорично відмовилась від послуг євнухів, і аби не злякати її ще більше, тихцем з-за ширми підглядав, коли вона самостійно перевдягалася. Не знати, що більше вразило імператора – чи жіноча краса, чи чудові пахощі тіла Іпархан. На незвичний запах звернули увагу й євнухи. Вони переглядались здивовано і перепитували один одного: «Ти теж відчуваєш цей запах?». Тож не дивно, що незабаром у палаці прекрасну уйгурку називали не інакше, як Сянь-Фей – наложниця, що духмяніє.

Хоча тіло Сянь-Фей і справді поширювало чудовий аромат, усе ж нове ім’я їй не пасувало, бо наложницею вона не була, чи, якщо бути точним, була, лише номінально. Її статус у палаці визначити доволі складно.

Покої жодної наложниці, ба більше – навіть імператриці, не були обставлені з такою розкішшю, як покої Сянь-Фей. До її послуг десятки слуг, готових щомиті виконати її найменше бажання. А імператор величезної імперії, який десятки років вів переможні завойовницькі війни, залізною рукою придушував повстання, саме ім’я якого наганяло жах на ворогів, як найбільшої милості, чекав усмішки коханої, бодай вдячної, якщо вже не прихильної. Та ніщо не втішало Сян-Фей, яка не могла вибачити імператорові смерті свого коханого чоловіка. «Якщо він тільки торкнеться мене пальцем, – погрожувала вона, – я всаджу йому в серце кинджал, а потім уб’ю себе». Чи боявся цих погроз Хун Лі, чоловік сповнений снаги, сили та сміливості? Чоловік, який власноруч убив ведмедя на полюванні? Звичайно, що ні. Він міг узяти непокірну красуню силою, міг кинути до в’язниці, зрештою, змусити мити підлоги у палаці. Але він, немов закоханий хлопчисько, боявся звести на неї очі, боявся причинити їй найменший біль, засмутити чи скривдити.

Він робив усе, щоб завоювати її прихильність. Незабаром палацовий управитель отримав наказ збудувати для Сянь-Фей окремий будинок, до того ж якомога швидше. Роботи тривали цілодобово – і вже за декілька днів був збудований павільйон «Ван цзя лоу», тобто «Павільйон, звідки кидають пильні погляди на батьківщину» (цю споруду можна було бачити в Пекіні ще на початку ХХ сторіччя). Сянь-Фей стала його повноправною господинею, але це аж ніяк не змінило її ставлення до імператора.

«Напевно, вона й далі сумує за батьківщиною», – вирішив Хун Лі. І за його наказом, поряд із павільйоном полонянки збудували маленьку мечеть, турецьку лазню й навіть поставили торгові ятки, як у її рідному місті. Але й це не зробило красуню ні більш поступливою, ні навіть хоча б трохи щасливішою. Лише печальна усмішка на мить з’явилась на її прекрасному обличчі. Тоді імператор запросив до палацу художника – міланця Джузеппе Кастільоне, який перебував тоді в Пекіні в складі місії ченців-отців лазаристів. Маляр отримав замовлення напасати олійними фарбами пейзажі Кашгарії. Ці картини розмістили згодом таким чином, що виникала просторова ілюзія. А завдяки спеціальній системі роликів вони могли чергуватись. Та всі зусилля були даремними. Волелюбна Сянь-Фей лише ще більше затужила за рідним краєм. Не тішили їй й два чудові портрети, які намалював Кастільоне.

Якось, коли імператора не було у Забороненому місті, його мати Сяо Шен наказала привести до себе непокірну уйгурку. Не відомо, про що вони розмовляли, кажуть лише, що на закінчення аудієнції імператриця-вдова запитала Сянь-Фей:

– То чого ж ти хочеш?

– Померти, – відповіла красуня.

– Що ж, не можу з тобою не погодитись, це й справді найкращий вихід для тебе.

Сянь-Фей повернулась у свої покої і увечері цього ж дня повісилась на шнурі для штор.

За наказом імператора її тіло доправили на батьківщину в Кашгар. Процесію супроводжували 120 слуг. Прекрасна наложниця, яка залишилась вірною коханому чоловікові і яку не змусили відректись від рідної землі ані казкове багатство, ані почесті й навіть любов Сина Неба, спочила у сімейному мавзолеї.

І якщо вірити легендам, глибоко вражений смертю коханої імператор незабаром зрікся трону на користь сина.

Оксана СТЕПОВА

Країна довгожителів, або Китайські секрети щасливої старості

Мабуть, усім відомо, що Китай лідирує за чисельністю населення у світі. На теперішній час у Піднебесній проживає 1 371 802 000 осіб. А от те, що Китай ще й міцно утримує лідерство за числом літніх людей, відомо не всім.

Соціологи прогнозують, що до кінця 2015 року в Китаї мешкатиме 221 млн людей похилого віку, а це понад 14% населення, а ще через 10 років – 487 млн ​​(!). Середня тривалість життя в Китаї тепер становить 75 років, а до 2030 р. (як прогнозує МОЗ КНР) досягне 80. Піднебесна вийшла на друге місце у світі й за кількістю супердовгожителів. Тих, кому вже за 100 років, у Китаї 50 000 осіб. Хоча ще 80 років тому, середня тривалість життя у Китаї не перевищувала 35 років. До порівняння: в Україні середня тривалість життя за даними 2013 року6 76,2 роки для жінок і 66,3 роки для чоловіків.

За даними тих же соціологів, тільки 7% стареньких живуть окремо, решта мешкають разом із дітьми. І йдеться, повірте, зовсім не про економічні вигоди чи негаразди. Просто літні люди в Китаї без перебільшення – привілейований клас. Повага до старших – основа традиційної китайської моралі. Адже ще Конфуцій навчав, що «коли юнаки перебувають удома, вони повинні шанувати батьків. Коли ж вони виходять з дому, вони повинні з повагою ставитись до старших».

А тому навіть у часи пік у китайському метро ви ніколи не почуєте нарікання на те, що саме в цей час стареньким «припекло» вирушити кудись у справах, на закупи чи на прогулянку. Від самого ранку на вулицях китайських міст ви можете побачити сотні літніх людей, які гуртом виконують дихальну гімнастику цигун, трохи молодші залюбки грають у бадмінтон. Дуже поширеним є біг підтюпцем спиною вперед. Китайці вважають, що таким чином розвивають координацію рухів. Дехто просто гуляє разом із домашніми улюбленцями, здебільшого це птахи, клітки з якими старенькі винесли на вулицю. Після сніданку бабусі з дідусями часто відводять до школи онуків чи поспішають на ринок. В обідню пору літніх людей на вулицях не так уже й багато, більшість прилягла подрімати, адже вважають, що пообідній сон дуже корисний.

У вечері на вулицях знову багато стареньких. Вони виконують вправи на спеціальних майданчиках, грають у пінг-понг. Китайські пенсіонери живуть за принципом «не можна зупиняти тигра, що біжить, бо він помре» і намагаються провадити активний спосіб життя й якомога більше рухатись.

У великих містах, у багатьох мікрорайонах, є спеціальні центри дозвілля для літніх людей. Членство в клубі коштує недорого, близько 30 юанів за півроку (близько п’яти доларів). Заплативши внесок, можна вільно бувати в клубі, виконувати гімнастичні вправи під керівництвом тренера, грати в пінг-понг і відвідувати різні групи за інтересами. Тут читають різні освітні лекції та проводять семінари, за бажання можна опановувати іноземну мову.

У містах є танцмайданчики для літніх людей. І повірте, охочих «повальсувати» перед сном не бракує.

Останнім часом значно зросла кількість тих, хто, вийшовши на пенсію, вирішив влаштувати особисте життя. У День закоханих в кафе тепер можна побачити чимало літніх пар, які не соромляться виявляти свої почуття. У Китаї проводять спеціальні конкурси краси літніх людей, в яких можуть брати участь всі охочі, віком від 55 років.

Звичайно ж, якість життя сільських та міських пенсіонерів усе ще значно відрізняється, але є речі однакові незалежно від того, де живуть літні люди. Старенькі завжди сидять на найпочеснішому місці за столом і у будень, і у свято, про них піклуються з любов’ю та повагою. Недарма згідно з опитуванням 90% літніх людей вважають, що після виходу на пенсію вони почали жити значно краще, ніж у молодості.

До речі, традиційні норми моралі закріплені в Китаї законодавчо. Згідно з тамтешніми законами дорослі та працездатні діти зобов’язані піклуватися (морально і матеріально) про престарілих та непрацездатних батьків. Нещодавно внесли правки до закону про захист прав та інтересів літніх людей, в одній зі статей якого дітей зобов’язали частіше відвідувати літніх батьків, котрі живуть окремо.

Не забуває держава і про самотніх стареньких. Китайські інженери за активної державної підтримки створили робота, який може доглядати за самотніми людьми похилого віку. «Електронна доглядальниця» заввишки півтора метра здатна подати їжу та ліки, попередити про залишені відкриті крани або газові конфорки, а також поспівати разом із господарями на дозвіллі чи зіграти у шахи.

Не останню роль відіграє і харчування. У Китаї низький відсоток серцево-судинних захворювань та хвороб печінки. Китайці продуктів зазвичай не смажать, а варять, багато страв готують на пару, зберігаючи їх соковитість і корисні властивості, а також їдять багато свіжих овочів та фруктів. М’ясо і рибу вживають свіжими (не заморожуючи на потім). Їжі не готують про запас, а тому й не розігрівають по декілька разів. Поміж літніх людей ті, хто має надлишкову вагу, – рідкість.

А ще на території Китаю є місцина, визнана в усьому світі територією довголіття. Це повіт Бама в Гуансі-Чжуанському автономному районі. На кожні сто тисяч осіб, що тут проживають, припадає 36 довгожителів у віці від ста і більше років, що перевищує середній світовий показник уп’ятеро. А село Бапань узагалі побило всі можливі й неможливі рекорди з тривалості життя. Із 510 селян семеро вже давно відзначили свій сторічний ювілей. А це у 200 разів більше, ніж середньосвітовий показник.

До того ж більшість довгожителів цього повіту абсолютно не знайомі зі звичними старечими недугами. До речі, немісцеві старенькі, які приїжджають у Баму і живуть там якийсь час, теж позбуваються багатьох недуг.

За останні десять років китайські та закордонні вчені провели низку досліджень цього феномену і з’ясували, що таємниця криється у стані довкілля, зокрема в унікальному складі повітря, яке містить величезну кількість негативно заряджених іонів, що сприятливо впливають на організм людини, усувають вільні радикали і захищають від різних хронічних хвороб і від раку. Нормальний вміст негативно заряджених іонів у кубічному сантиметрі становить від тисячі до двох, натомість у Бамі він становить від п’яти до двадцяти тисяч.

Звісну, не останню роль відграє й харчування. Жителі Бами їдять двічі на день – вранці та ввечері. Основне меню становлять каші з рису, ячменю і пшеничного борошна. Однією з повсякденних страв є так званий суп довголіття, заправлений олією з насіння конопель, яка росте в горах. Вживають в їжу гарбуз, кукурудзу, боби, картоплю, злаки, бамбукові паростки. А ще у повіті Бама вважають, що довгожителі приносять у дім щастя і благодать для всіх членів родини. Допомагати їм – почесний обов’язок кожного. А таке ставлення близьких також дуже важливе для морального й фізичного здоров’я стареньких, які відчувають себе не тягарем для рідних, а потрібними та важливими.  Більшість довгожителів й далі працюють у полі чи виконують посильну роботу в домі.

Останніми роками Бама завоювали велику популярність у туристів. І на останок про ще одну важливу складову рецепта довголіття від китайців. Тривалість життя, на їхню думку, залежить не стільки від фізичної активності та правильного харчування, скільки від ваших доброчесності та мудрості, гармонійного сімейного життя, синівської шанобливості та готовності осягнути нове та незвідане.

Країна шовку – Китай

Нині Китай є найбільшим виробником шовку. На його долю припадає майже 50% усього світового виробництва. Втім це й не дивно, адже саме Китай є батьківщиною шовківництва, а перші шовкові нитки отримали там ще за дві тисячі років до народження Христа.

Тривалий час Китай був монополістом із виробництва та постачання шовку на ринок. Навіть грецька назва Китаю – Серес (країна шовку), походить від китайського слова Си – шовк. Ткали шовк у Китаї лишень жінки, незалежно від соціального статусу, а от одяг із шовку носили винятково представники імператорського двору і знаті.

Достеменно не відомо, як саме китайці навчились виробляти шовк, а от за легендою (як же обійтись без легенд, коли йдеться про історію чотирьохтисячорічної давнини) першовідкривачем та засновницею шовківництва стала дружина Жовтого імператора Хуанді, міфічного засновника китайської держави, яка навчила свій народ розводити гусениць і ткати тканину. Якось вона пила чай у тіні шовковиці (тутового дерева) і коли на хвилинку відставила горнятко, то у неї впав кокон личинки шовкопряда. Зі здивуванням імператриця помітила, що із кокона почала витись тоненька нитка. Знічев’я пані накрутила її собі на палець і відчула, що нитка доволі міцна, а отже, її можна використовувати для виготовлення тканини.

Понад тисячу років китайці зберігали таємницю виробництва шовку. Це був, мабуть, один із тих секретів в історії людства, які охороняли найретельніше. Будь-кого, хто намагався вивезти за кордон грену (кладку яєць шовкопряда) чи насіння білої шовковиці, відразу ж страчували. Не відомо, скільки золота було потрачено та скільки сміливців і авантюристів наклали головами, прагнучи дізнатись технологію виробництва шовку, та зрештою, ще раз підтвердивши біблійну істину, що «немає нічого захованого, що не виявиться, ні таємного, що воно не пізнається…», секрет став відомий правителеві Хотану. За порадою свого міністра, він посватався до китайської принцеси. А коли та прийняла пропозицію руки та серця, посланець хотанського правителя наче між іншим натякнув нареченій, що на батьківщині її майбутнього чоловіка багато чудового нефриту і прикрас їй не бракуватиме, але, на жаль, немає вишуканих шовкових тканин. А тому, якщо вона хоче й далі носити такий же одяг, як і до весілля, то варто було б «прихопити зі собою» яйця шовкопрядів і насіння шовковиці. Принцеса виявилась гідною донькою праматері Єви і дала себе спокусити. Їй таки вдалось привезти в Хотан і те, й те. Грену вона заховала в хитромудрій зачісці, а насіння – серед мішечків з лікувальними травами і зіллям. Утім, як з’ясувалось, заповзятлива принцеса мислила навіть значно масштабніше за свого нареченого і привезла зі собою як домашню прислугу спеціалістів із розведення шовкопряда та ткачів.

Згідно з іншою легендою, 550 року візантійський імператор Юстиніан I умовив двох перських ченців привезти йому з Китаю дорогоцінні яйця шовкопряда. Ченці сховали їх у пустотілу бамбукову палицю.

Так чи інак, але секрет перестав бути секретом.

Процес отримання шовкових ниток доволі трудомісткий. І сучасні методи мало відрізняються від тих, якими користувались тисячоліття тому, хоча, звісно ж, більшість операцій автоматизовані. Шовк отримують з коконів шовкопряда (шовкової молі). А її розведення доволі копітка праця.

Протягом кількох днів самка відкладає до 500 яєць, вагою близько грама. Для подальшого використання відбирають тільки здорові яйця. Їх тримають у спеціальних інкубаторах, аж поки на сьомий день не вилупляться маленькі гусенички, – завдовжки до 2 мм, – які увесь час (і вдень, і вночі) їдять. Тож не дивно, що за чотири-п’ять тижнів їхня довжина сягає вже трьох сантиметрів і більше, а вага збільшується в тисячі разів! Харчуються вони суто листям тутового дерева, яке для них збирають вручну, сортують, сушать і подрібнюють. У приміщенні підтримують постійний температурний режим і вологість. Ненажер захищають від усього на світі: гучних звуків, протягів, сильних запахів продуктів і навіть поту. Вони – вельми тендітні створіння, схильні до різних захворювань: ціла колонія може загинути буквально за добу.

Від тисяч щелеп, які перемелюють листя, стоїть постійний гул, що нагадує звук дощових крапель під час зливи об бляшаний дах. Нарешті настає тиша. А це означає, що гусінь почала звивати кокони. За вісім-дев’ять днів їх уже можна нарешті розкручувати. Кокон опускають у гарячу воду, щоб розчинити клейку речовину, що скріплює нитки. Знаходять кінець нитки, проводять її через фарфорове вічко і обережно починають розкручувати, намотуючи на шпульку. З одного кокона отримують нитку завдовжки приблизно від 600 до 900 м, а інколи й до кілометра та більше. Та щоб отримати нитку безпосередньо для виготовлення тканини, скручують разом п’ять-вісім ниток. На виготовлення тканини вагою кілограм потрібно від 300 до 900 кілометрів нитки.

У Китаї трапляється й унікальний парний шовкопряд, кокон якого містить дві личинки. Такі кокони не придатні для розмотування нитки, а отже, і для виготовлення шовкової тканини (нитки в ньому переплетені, як павутини), зате їх можна розтягнути. Один кокон розтягується до розміру двоспальної ковдри. Втім, аби її отримати, таких шарів має бути близько 50. Отриману таким чином сировину використовують як наповнювач подушок і гігієнічних, теплих узимку і прохолодних улітку ковдр.

Тож, хоча все тече і змінюється, шовк і далі цінують у світі і, навіть не сумнівайтесь, так буде завжди.

Ірина Лоїк

ДИВОВИЖНИЙ КИТАЙ