Газета “Життя. Історії”

Ш а н о в н і  ч и т а ч і

Газета “Життя. Історії” – одне із найулюбленіших видань тисяч українських родин.

На сторінках газети (формат а3, 8 шпальт) історії з життя пересічних українців. Чимало наших дописувачів, час від часу, надсилають до редакції історії, які трапилися з їхніми друзями, колегами та знайомими. Це реальні історії, які не залишають байдужим жодну людину. Вони змушують багатьох читачів переживати, оцінювати вчинки героїв, обговорювати їх зі своїми подругами та колегами по роботі, переповідати сюжети знайомим і друзям.

Газета “Життя. Історії” також публікує кращі вірші, які надсилають редакції читачі. Тому якщо ви маєте хист до написання віршів – неодмінно надсилайте їх нас і невдовзі вони теж потраплять на сторінки видання. .

Газета “Життя. Історії” виходить у світ щосереди і має власний передплатний індекс – 49690. Ціна – 6,80 грн на місяць. Передплатити видання можна будь-коли в усіх поштових відділеннях України.

Запрошуємо вас у неймовірний і захопливий світ життєвих історій. Більше про наші газети ви дізнаєтесь зі сайту: www.glife.com.ua

КАТАЛОГ ГАЗЕТ ВИДАВНИЧОЇ ГРУПИ “ЖИТТЯ”
ЖИТТЯ історії

Сповідь самотнього чоловіка

Повітря було насичене ароматом скошеного сіна. Терпким. П’янким. Десь закукурікав півень і подала свій хриплуватий голос корова. У садку було чутно одвічних трудівниць – бджоли збирали нектар, аби вкотре потішити свого господаря медом.

Дід Тарас, який працював на грядці, підвів погляд угору, до неба. Такої літньої спекотної пори, коли клопотів у господарстві стільки, що хоч греблю гати, йому так хотілося, аби пішов легенький дощик. Відчути на шкірі дотик прохолодної води. Помилувавшись декілька хвилин небесною блакиттю, чоловік повернувся до роботи. Старанно прополював грядки від бур’яну. Щоправда, сьогодні він був мовчазний. Зазвичай, коли перебував у доброму гуморі, розмовляв з рослинами, які вирощував. Ні, не просто вирощував, – леліяв і доглядав, як матір свого малюка. А сьогодні дід Тарас мовчав. І обличчя не полишав суворий вираз. Легкий смуток був у його теплих карих очах…

За роботою минав час і не зогледівся, як небо затягнули чорні важкі хмари, а на землю впали важкі краплини дощу. Чоловік усміхнувся. Не тікав, не ховався від негоди, як його сусіди. А коли не кваплячись доробив намічене, зібрав знаряддя праці й поважною ходою попрямував до своєї оселі. Гарним і затишним було його обійстя. Чисте, прибране подвір’я. Величні господарські споруди: хлів, погріб, курник і клітки для свійських тварин. Посеред двору стояла чималих розмірів хатина. Щоправда, дід Тарас не часто проводив у ній час. Усе клопотався в господарстві. Можливо, таким чином ховався від своєї самотності, яка йому дошкуляла впродовж двох останніх десятків його життя. Здавалося, для кого старається, коли ні дружини, яка б стала окрасою його господи, ні дітей, які б поспішали до батьківського порога, в чоловіка не було.

А він старався для племінників, які раз на рік провідували старого. Приїдуть своїм дорогим авто, новинок техніки привезуть – то телевізор, то холодильник, то пральну машину, – а дід їм картопельки молодої, капусточки, огірочків, помідорчиків з грядки. А ще меду зо два бідони, яєчок домашніх. І все примовляє: «Беріть, беріть. Мені ж стільки самому не з’їсти. А тут вистачить і продати, і вас почастувати». У ті дні, коли з його двору лунає сміх та гамір, дід Тарас розквітає. Здається, що скидає з пліч життєвий тягар і молодшає років на тридцять. Усе в його руках кипить. А потім знову звична тиша. Аж до Різдва чекає на дорогих гостей. Племінники часто телефонують, питають, що і як, а він і цьому радіє, що не забувають про нього, коли своїх клопотів вистачає…

І нерідко, коли день котиться до заходу, він сідає на лавці під яблунею й обмірковує своє життя. І якби хто на зорі життя пояснив, розказав, що воно в цьому світі головне, якби дав пораду, аби будував свою долю не так. І так шкодує, що не винайшли машини часу, аби повернутися назад і не наробити тих доленосних помилок.

Дід Тарас колись був вродливим струнким чоловіком. І, чого гріха таїти, не одній молодиці розбив серце. Та образ однієї-єдиної проніс у серці крізь усі роки. Її звали Оленою. Звичайне ім’я. А йому й досі здавалося, що воно найкраще у світі, сповнене світла і тепла. Познайомилися у клубі на танцях. Він тоді був студентом юридичного вишу. Приїхав додому на канікули і зустрів її. Запросив на танець. Провів додому. Так банально розпочиналося їхнє кохання. Від друзів дізнався, що дівчина працює фельдшером у медпункті. Сама з далекого півдня України, а до них прийшла працювати за скеруванням. Нерідко друзі казали Тарасові, що розтопив серце Снігової королеви, адже раніше вона поводилася стримано, додому з танців ходила лише з подругами, а всі залицяння відхиляла. Тарас лише усміхався, бо знав її зовсім іншою – лагідною, турботливою, чуйною. Тарас часто запрошував Олену на побачення. Багато часу проводили разом. За тими побаченнями швидко летіли дні – й ось хлопець мусив їхати на навчання. Прощатися закоханим було важко. Обіцяли зберегти свої почуття. Писали одне одному довгі листи, розповідали, як минав кожен день, на папері будували мрії та ділилися найзаповітнішими думками.

На Новий рік Олена приїхала до нього у столицю. 14 днів тривало їхнє щастя. Здавалося, що світ створений лише для них. Багато обіцянок дав тоді Тарас дівчині, а вона ловила кожне його слово і не зводила з нього закоханого погляду. Знає, що вірила йому. А він… Коли через два місяці від дівчини надійшов лист, у якому вона писала, що вагітна, першим бажанням Тараса було їхати додому й одружуватися з коханою. Але тут його викликали в деканат і як кращому студентові-п’ятикурснику запропонували пройти переддипломну практику за кордоном. А потому обіцяли дати роботу в державній структурі. Тарас довго вагався: з одного боку, вдома чекала кохана дівчина, а з іншого – вирішувалася його доля. Знав, що вдруге йому такої пропозиції не зроблять.

Отож написав Олені, щоб позбулася дитини, бо це наразі недоречно. У листі додав, що кохає її, але не може одружитися, бо їде за кордон… Відповіді він так і не отримав. Поїхав за кордон, пройшов практику, повернувся додому. А коли захистив диплом, знову поїхав за кордон. Зарекомендував себе як чудовий фахівець, тож йому запропонували цікаву роботу з перспективами кар’єрного росту. Писав Олені листи, але вона не відповідала. А за півроку з дому прийшов лист. Його сестра Ірина написала йому, що Олена виїхала, адреси не залишила. Лише просила йому переказати, що, очевидно, його кохання було несправжнім. А ще просила додати, що прохання його виконала.

Тарас тоді полегшено зітхнув. Значить, не судилося. Рік минав за роком. Він повернувся на Батьківщину. Відкрив приватну практику у столиці. Допомагав рідним стати на ноги. Не зогледівся, як сивина торкнулася скронь. Увесь віддавався роботі. А коли сестра Ірина натякала, що час би й про сім’ю подумати, чоловік віджартовувався, що все чекає ту одну-єдину. Але ні до кого не відчував того, що до Олени. Не приходило у серце кохання. Потім намагався знайти Олену, та пошук був безуспішним. Коли вийшов на пенсію, фірму залишив племінникові, а сам повернувся у батьківську хату. Полагодив і почав господарювати. Так іще минуло декілька років.

Пізно Тарас зрозумів, що зробив неправильний вибір. Шкодував, але виправити нічого не можна.

…Наступного дня діда Тараса розбудив гавкіт собаки. Визирнув у вікно. Біля воріт припаркувалося авто. Одразу подумав, що племінники приїхали, але коли вийшов на ґанок, то був здивований. На його лавочці сиділа жінка. Вродлива. Струнка. Розумів, що бачить її вперше, але щось знайоме було в ній.

Вона не дала йому довго розмірковувати. Лише запитала, чи він господар оселі. Коли ствердно кивнув і поцікавився у непроханої гості, хто вона така, жінка довго мовчала. А потім випалила: «Не впізнаєте мене, тату?». Тарас аж сів на сходи від такої несподіванки. А жінка кинулася до відра з водою і подала йому склянку…

Коли вони сиділи за столом, а Тарас відійшов від шоку, гостя пояснила, що вона донька Олени Тамара. Саме Тамара повідала чоловікові, що коли її мама отримала того листа, то зібрала речі й поспішила переїхати. До батьків не повернулася відразу, щоб не ганьбити їх перед людьми. Лишень перед самими пологами сповістила, що вагітна. Про батька дитини сказала, що він помер. Олена померла під час пологів, а її, Тамару, виховували дідусь з бабусею. Усе життя вважала себе круглою сиротою. А тут нещодавно, розбираючи старі материні речі, знайшла листи, які писала вона Тарасові, коли була вагітна. Писала, що не може змиритися з його зрадою, писала, що не уявляє свого життя без нього і не може вбити їхню дитину. На одному з листів знайшла ось цю адресу. І нарешті наважилася приїхати. Слухаючи розповідь доньки, Тарас не стримував сліз, що лилися рікою.

– Я не тримаю на вас зла. Так уже сталося. І нічого не змінити. Але так хотілося побачити свого батька. Я уже сама скоро бабусею стану, тож вирішила познайомитися. Бо ж немає в житті нічого важливішого за сім’ю. А тепер хочу, щоб і ваша старість була обігріта сімейним теплом, – сказала.

Тарас нічого не відповів. Став перед нею на коліна й прошепотів:

– Пробач мені, доню! За все пробач!

Тамара накрила його руку своєю. І він відчув, як важкий тягар спадає з його серця. Він більше не самотній. Він залишить свій слід у житті. І решту віку, що відвів йому Господь, спокутуватиме свій гріх, а всю свою нерозтрачену любов та турботу подарує доньці та її родині. І навчатиме своїх нащадків одного золотого правила: ніколи ні заради чого не варто нехтувати справжнім коханням, бо його дано одне на все життя!

Анжела ДЗИЦЮК

 

ПРО ВИЦВІЛУ ХУСТКУ…

У залі засідань людей було зовсім мало. Увагу привертав кремезний чорнявий чоловік років сорока, який щось голосно пояснював своїй супутниці-блондинці, вбраній у все яскраве. Яскравими були навіть її манікюр та пишна зачіска. Поруч тихенько й непомітно сиділа старша жіночка у вицвілій хустині. Усіх трьох об’єднувало одне прізвище – Федоренко. Трохи пізніше довідалась, що позивачка – жіночка у вицвілій хустині – мати, а відповідачі – син і його дружина. Почалося слухання їхньої справи.

Старенька, спираючись на палицю, ледь підвелася, втерла кінчиком хустини сльозу й почала свою сповідь:

– Я на утриманні. Стара вже, хворію часто. Коли син буває вдома, то іноді й підкине копійчину, харчів завезе чи ліків… А так – у відрядженнях… Власне, він сам може сказати…

Голос чоловіка прорізав тишу:

– Все почалося після мого одруження. Моя кохана дружина з інтелігентної сім’ї, а мати моя – проста жінка. Жити разом не змогли. Я часто буваю у відрядженнях, а дружині хіба до неї, своїх справ вистачає. От і зібралися, аби вирішити і встановити належний відсоток для матері, щоб вона завжди і своєчасно отримувала допомогу, без нарікань.

До слова підвелася й інтелігентна невістка:

– Звісно, так буде менше всім клопотів, я згодна. Та й свекруху буду менше бачити. Вона якась несучасна, неохайна, не любить нових речей, власне, майже нових речей. Бо скільки разів я одягала ту кофтину – вирішила їй віддати, а вона не прийняла, а зі своїм шматтям не розлучається. Ви тільки подивіться на її хустку… Мені соромно. А ще й до сьогодні не зізнається нам, хто ж батько мого чоловіка, тобто її сина…

Після короткотривалої тиші старенька знову звелася на ноги й попросила слова.

– Мабуть, на все свій час. Та й не житиму вічно. А люди нехай не думають, що була я якоюсь непутньою чи гулящою. Мені час до часу дорікають, що не знаю, хто батько мого Івана. Так, не знаю. Та й матері його також не знаю… Жила я сама. Батьків рано поховала. Працювала на швейній фабриці в райцентрі. Якось пізно поверталася зі зміни й помітила картонну коробку під парканом. Та коробка ніби рухалася. А потім почулося, наче кошеня нявчить. Так і подумала, що хтось виніс до смітника ближче, а раптом хтось забере. Розгорнула ганчір’я і… заніміла, мало не втратила свідомість – немовля! Ухопила й мерщій додому. Помила, переповила. Гарненький чорнявий хлопчик. Ні записки, ні речей не знайшла. Пригорнула до грудей і не відпускала вже з рук. Добре, що мала молоко в холодильнику – прокип’ятила, погодувала. Коли хлоп’я заснуло, зайшла до сусідів порадитися, а вже потім не роздумуючи зібрала скромні пожитки, збереження й поїхала в село. Там купила козу, аби Іванкові здорове молоко було… А що вже хустка моя невістці не подобається, то й на те є причина. Цій хустці – чверть століття. Вона мені дуже дорога. Це Іванко мені на першу зарплатню подарував.

…Зворушений чоловік кинувся до старенької, впав на коліна, притис її до себе. Уперше він не приховував сліз, які просвітлювали йому душу.

Людмила ЧЕЧЕЛЬ

 

Дім, де він живе…

Максим навмання обрав маршрут – однаково до приїзду поїзда довелося чекати більш аніж півдня, тож вирішив оглянути околицю і поспілкуватися з тутешніми мешканцями.

Поїздка була вкрай утомливою і марною, тому мандрівка гірською місцевістю могла хоча б ненадовго відволікти від похмурних думок і визначитися, як діяти далі. Магія бурхливих потоків рік та шепіт столітніх сосен майже відразу полонили Максима, і хлопець, здавалося б, устиг забути, хто він і навіщо сюди приїхав.

Власне, ці, на перший погляд, дивні запитання виникли в нього нещодавно – того дня, коли він дізнався, що батьки, яких любив понад усе, насправді йому не рідні. Шок, розгубленість, злість на те, що його стільки років дурили, опанували душу хлопця. Зрештою, він ніколи б не довідався правди, якби не той фатальний аналіз крові. Факти були очевидними, тож батькам не залишалося нічого іншого, як розповісти подробиці його всиновлення. Правда боліла і шокувала: близько двадцяти років тому подружжя Іваненків вирішило взяти з дитбудинку хлопчика, оскільки, як запевнили їх медики, своїх дітей вони мати не могли. Ким були рідні батьки хлопця і чому вони відмовилися від дитини, залишалося загадкою.

– А Марічка? Її теж взяли з дитбудинку? – ледве оговтавшись від почутого, поцікавився хлопець.

– Ні, Марічка народилася у нас через три роки після того, як ми тебе всиновили…

Отже, Максим вирішив будь-що довідатися правду. Йому часто в дитинстві снилися гори. І шум бурхливої ріки. Як виявилося, це був не сон, а притлумлені пам’яттю спогади, яких не зумів стерти невблаганний час. Завдяки сприянню впливових знайомих вдалося розшукати документи, з яких він довідався про те, ким була його рідна мати і де вона жила. Але яким було здивування Максима, коли, приїхавши в гірське село, дізнався про те, що насправді такої жінки тут не було. Невже рідна мати збрехала, залишаючи дитину в дитбудинку, невже хотіла назавжди розірвати ту тоненьку ниточку, яка пов’язувала її з сином?.. У це було боляче вірити. Зрештою, Максим розумів, що доволі жорстоко поводиться з названими батьками, бо ж вони люблять його, як рідного, і він жодної миті не міг уявити, що насправді ці люди не мають із ним кровного зв’язку. Сестра вмовляла його схаменутися й не ворушити минулого, але він не міг. Не міг змиритися, не міг зрозуміти. Не міг пробачити…

Стежина серпантином вилася вгору, йти ставало дедалі важче. Ще сидячи на вокзалі, почув розповідь двох літніх жінок про старця, який живе в гірському селі. «А що, як гайнути до нього? Кажуть, він має особливий дар провидця й може допомогти у скрутних ситуаціях…»

Шорстка трава зміїсто вилася під ногами, квіти розливали навколо духмяний аромат. Врешті, після виснажливої мандрівки Максим опинився в селі, де жив знаний старець. Он і його хатина на самому вершечку гори – напевне, коли чоловік визирає з вікна, бачить хмари, які пливуть біля його хати.

– Є хтось удома? – гучно постукав кулаком у двері, але вони були зачинені. «Напевне, дід кудись поїхав, бо на подвір’ї немає ані душі», – подумав скрушно.

Максим сів на дерев’яну лаву, подумки вилаявся. І що за день сьогодні такий? Усі його мрії розбиваються об холодну кригу таємниць поліграфія львів. Ніби хтось угорі бавиться його долею, кепкує з хлопця, повсякчас залишаючи віч-на-віч із запитаннями, на які він не спроможний дати відповідь.

– Ти чого тут галасуєш? – сухий, як сторічне дерево, дід ішов, спираючись на ціпок. Довгу білу бороду розвівав вітер…

– Ви – старець Семеон? – запитав несміливо, бо чоловік виглядав дуже химерно, пропікав поглядом великих сірих очей.

– Ну, я, і що з того? Навіщо тривожиш мій спокій? Навіщо шукаєш чужий дім, якщо маєш той, де тебе чекають?

– Я хочу знати правду… Хочу знайти своїх рідних… – прошепотів пересохлими вустами парубок.

– У тебе є рідні – ті, хто сидів біля твоєї колиски, відмовлявся від шматка хліба заради тебе, але ти їм досі не можеш пробачити. Вони мовчали не заради свого егоїзму, а заради любові до тебе.

– А… моя рідна мати? Невже я ніколи не дізнаюся, хто вона?

– Їдь додому – там ти потрібен більше, ніж тут. А про ту, хто дав тобі життя, краще не знати. Але ти довідаєшся правду. Їдь додому… Твій дім там, де тебе люблять…

Максим поглянув в очі старця, відчув дивну млість – ніби щільна пелена закутала його погляд. За мить, коли прийшов до тями, старця поруч уже не було. Лише здалеку побачив огрядну постать літньої жінки.

– Скажіть, а куди пішов старець Семеон?

– Чи ти, хлопче, зовсім з глузду з’їхав? Старця Семеона вже більше ніж півроку немає серед живих…

Максим тоді довго не міг відійти від пережитих подій. Удома він і справді був потрібен більше, ніж будь-де, адже в його батька стався серцевий напад. Сидячи біля ліжка недужого, Максим молився, щоб тато оклигав. Хлопець пообіцяв, що більше ніколи не завдасть болю людям, які так сильно його люблять. А за якийсь час він дізнався правду – про це розповіла одна кровна далека родичка, яка випадково дізналася про його пошуки.

«Твоя мати зловживала алкоголем. Коли ти народився, покинула тебе в лісі самого, притрусивши землею та хмизом. Якби в той час не проходили неподалік лісничі, ти б не отримав шанс на життя. Доля поквиталася з нею за її злочин – твоєї матері більше немає… А про її гріх знає дуже мало людей. І вони мовчать, бо слова можуть інколи завдати більше болю, ніж лезо ножа…»

Ця правда була болісною і страшною – якби не названі батьки та сестра Марічка, хтозна, як відреагував би на цю звістку Максим. Та йому вистачило снаги впоратись зі своїм минулим. Адже повсякчас згадував слова старця Семеона, який з’явився йому біля свого будинку: «У тебе є рідні – ті, хто сидів біля твоєї колиски, відмовлявся від шматка хліба заради тебе. Твій дім там, де тебе люблять…»

Вікторія РАНОК

 

СУПЕРНИЦЯ

Аліна швидко йшла весняною вулицею. Обабіч асфальтованої дороги білими свічами горіли каштани та розпускалися кущі бузку. Аромат неймовірний. Дівчина на мить зупинилася. Вдихнула на повні груди. Хотілося розправити крила і летіти вгору, до сонця. Та вона пригадала, що у неї призначена зустріч, і вирішила поквапитися, бо спізнюватися не любила.

Якщо чесно, то Аліна не була в захопленні від майбутнього побачення. Вона підійшла до кафе, що в самісінькому серці міського парку, й одразу побачила людину, яка її сюди запросила. Ефектна блондинка сиділа за одним зі столиків на терасі. Вона ліниво потягувала вино з келиха, повсякчас озираючись довкола. Напевно, думала, що Аліна не прийде. Дівчина хотіла відмовитися від зустрічі. Ну, навіщо їй бачитися з дружиною свого колишнього? І про що їм розмовляти? Та потім подумала, що коли відмовиться, то виглядатиме лицеміркою та боягузкою. А їй не було чого приховувати і кого боятися. Вона давно поставила у стосунках з Романом велику крапку. Навіть більше, намагалася забути, наче сон. У них усе було банально просто: вона кохала Романа. Він її – ні. Тепер усе видавалося настільки далеким, що здається, наче відбувалося в іншому житті. Тому й дзвінок Зої, як і її прохання зустрітися, здивували Аліну. Вони пересікалися декілька разів у спільних знайомих, але трималися холодно та ввічливо…

Аліна присіла навпроти блондинки. Замовила собі ананасовий сік та порцію улюблених млинців з чорницею.

– Навіщо кликала? Про що хотіла поговорити? – Аліна пильно подивилася на співрозмовницю.

– Поговорімо як жінка з жінкою. Я все знаю про тебе і Романа. Він сам розповідав про ваші стосунки, про те, як ти була закохана у нього до безтями. Тільки зрозумій, тепер він зі мною. Ми разом живемо. Я його дружина. Дай йому спокій.

Аліна на хвилину втратила здатність говорити. Вона була шокована.

– А з чого ти вирішила, що я його переслідую?

– Я бачила твої смс, ти часто є в журналі дзвінків, і я читала ваше листування. Зрештою, я бачила вас разом на автобусній зупинці. Що ти робила на іншому кінці міста? Звісно, очікувала Рому. Таких почуттів не забувають. І він не той чоловік, якого просто так віддають суперниці. Та ти програла. Рома кохає мене.

– І тому ти досі дружина без штампа в паспорті, – Аліна іронічно всміхнулася. – Послухай, Зоє, я не знаю, що тобі розповів Роман, що ти собі нафантазувала, але між нами давно все скінчено. Бачу, ти не віриш. Я буду відвертою. Я справді його кохала. Думала, що він той один-єдиний. Роман майстер розповідати байки і прикрашати дійсність. Але повір мені, й половині з того, що він говорить, не варто вірити. Я не билася в істериках і не намагалася накласти на себе руки. Я хотіла бути з ним і декілька разів хотіла реанімувати стосунки, яких, по суті, й не було. Наш роман – це гра в одні ворота. І це я його покинула. Не могла більше терпіти. Він легковажний. І навіть коли Рома стоятиме на колінах і присягатиметься, що ніхто, крім тебе, йому не потрібний, ще не означає, що за тиждень він не прийде додому на світанні і, викурюючи цигарку, не розповість про те, як перевіряв сходи гречки з якоюсь кралечкою. Ні, вибач. Можливо, у вас усе інакше. Я буду лише рада. Так, ми бачилися, так, я можу привітати його з Новим роком чи Днем космонавтики, але це не вказує на те, що я хочу його повернути. І я тобі не суперниця, Зоє.

Аліна встала. На хвилинку задумалася. Дістала із сумочки декілька купюр і поклала на столик. Поряд із грошима залишила білий конверт. І пішла. Зоя лише чула, як стукають її каблуки доріжкою, вимощеною плиткою.

Вона розмірковувала над словами дівчини, котру вважала суперницею. Знала, що вона має рацію. Потягнулася до конверта. Відкрила і вийняла листівку. Відразу здогадалася, що тримає в руках. На титульній стороні були зображені молодята і красувався напис «Запрошуємо на весілля». І Зоя зрозуміла, що щойно зазнала поразки у війні, яку сама оголосила, в якій боролася сама зі собою. Вона думала, що проблема в Аліні, вважала її суперницею та головною лиходійкою. А насправді все було банально просто: Роман не створений для сімейного життя і не може бути вірним одній жінці. І як би вона не втішала себе думкою, що він зміниться, знала: це самообман. Деякі речі ніколи не змінюються.

Із запрошення, яке залишила Аліна, всміхалися щасливі наречені…

            Анжела ДЗИЦЮК

 

ПРОБАЧ МЕНІ, СИНУ!

Павло народився на радість неньці, але не міг іще того знати, наскільки недолюблюватиме його рідний батько…

– Нагуляла, то сама й рости. Дякуй Богові, що не вигнав тебе з дому із цим виродком, – лютував Степан.

– Що ти верзеш, чоловіче? Вигадуєш казна-що. Павлусь твій син, бо інших чоловіків, окрім тебе, ніколи не знала, – ображено плакала Ніна й пригортала до грудей ні в чому не винне немовля.

– Мій син, кажеш? У мене очі карі, у тебе – сірі, а у нього – сині, як небо вкрали. Такі, як у кума Михайла. Я давно підозрював, що між вами щось є…

– Ти вже геть здурів зі своїми постійними ревнощами! Наш кум – порядна людина, та й я не з тих жінок, аби з чужими чоловіками водитися. Четверо дітей тобі народила, а ти й досі не вгамуєшся. До кожного стовпа скоро ревнуватимеш. А очі в сина такі, як у твоєї покійної матері. Придивися ліпше.

– Не четверо дітей, а троє. Це щеня – не моє. І стули писок, бо зараз вдарю. Ніколи не бив, а тепер не втримаюсь.

Люто гримав дверима й тікав із хати. Так було майже щодня.

А Павлусь зростав розумним і допитливим. Мав добру й лагідну вдачу. Єдине, що його пригнічувало, – батькове ставлення. Той ніколи слова доброго до нього не мовив, не пригорнув і не сказав, що любить. Старших дітей голубив, а Павлика оминав. Не раз гірко плакав, а якось не витримав і запитав у мами:

– Чому тато мене не любить?

Ніна аж здригнулася, серце боляче стислось. Що сказати синові? Він дуже розумний і все розуміє, тож брехню одразу вловить.

– Із чого ти взяв, що він тебе не любить? Тато просто втомлюється на роботі, тому такий суворий.

– Не тому, мамо. Не треба обманювати…

Ніна переводила розмову в інше русло, сміялась, пригортала сина й лагідно куйовдила чуба. Намагалась відволікти його від гірких думок, втамувати смуток дитячого великого серця…

Час не стояв на місці. Павло виріс, змужнів. І що не рік ставав усе більше схожим на батька – ті ж звички, та ж статура, зовнішність. Лише очі – як у бабці Полі. Десь глибоко в душі Степан розумів, що помилявся, але жодного кроку до зближення із сином не робив. Та й не міг він раптом полюбити того, кого стільки років ненавидів. Тому й далі відвертався від сина. Єдиною втіхою були троє старших дітей – дві доньки та син, уже зовсім дорослі. Старша донька вийшла заміж, поїхала жити у велике місто. Вже он і молодша натякає про весілля. Степанові є біля чого клопотатися: свиней годує посилено, горілку жене та гроші перелічує. Усе ж має бути на найвищому рівні, щоб люди бачили, як він своїх дітей любить. Та й аби донька не ображалась на батьків, що бідно заміж оддавали. А там, гляди, ще й син одружиться, онуки з’являться… Про Павла навіть не думав. Ніби й не було хлопця…

А той закінчив восьмирічну школу з відзнакою, вступив до військового училища. Високий, широкоплечий, очі небом бризкали – у дівчат аж серця співали, коли бачили такого красеня. А він несподівано закохався. У доньку полковника. Той не розгнівався, навпаки – зрадів, що матиме такого зятя.

Великого весілля молоді не захотіли, тож скромно відсвяткували у тісному колі найближчих людей. Сестри, брат і мама також були. Не приїхав лише батько.

– Господарство залишився доглядати, – тихо мовила мати, ховаючи очі.

Молоде подружжя оселилось у квартирі, яку подарував тесть. За декілька років народився первісток Іванко, а незабаром – Настуся. Павло не тямив себе від щастя! З роботи, мов на крилах, летів додому, де на нього чекали найдорожчі люди.

Мати часто приїздила, привозила гостинці. І Павло не раз возив свою родину в село до батьків. Сподівався, що тато хоч онукам любові вділить. А той навіть не глянув, вийшов із хати, коли вони приїхали вперше. Дружина Інна лише збентежено кліпала очима, не розуміючи поведінки свекра. А коли приїхали додому – запитала про це. Павло коротко кинув:

– Не любить він мене. І ніколи не любив.

– А чому?

– Якби ж я знав…

Коли захворіла мама, Павло з дружиною щодня навідувались до лікарні, затрачали зусилля і кошти, аби лікарі врятували її. Не вдалося…

Степан зостався сам. Старші діти зовсім забули дорогу додому. А батько марнів, хилився під вагою туги за дружиною. Втрачав і сили, і бажання жити. Якби не Павло – то взяв би гріх на душу й пішов слідом за Ніною…

А завше ненависний син щовихідних приїздив із родиною до батька. Привезуть усілякої смакоти, перероблять усю роботу, онуки затуркотять дідові голову. Відтанула крига років у серці Степана. Іншими очима подивився на сина. Тепер помітив усю схожість зі собою, навіть родимку під лівим оком – достоту як у нього. І очі – зовсім, як у його покійної матері. Як це він раніше цього не бачив? Через безпідставні ревнощі зіпсував і синові, і дружині, й самому собі життя. Але ж доля така непередбачувана: ті, кого любив, як душу, забули про батька, а Павло вже дорогу вторував до рідного дому…

Вечір теплими очима зазирав у зіниці. Степан заворожено спостерігав, як сонце повільно закочується за обрій. Було затишно й спокійно на душі. Поруч бавились онуки, невістка ладнала вечерю. Павло саме йшов із городу з повним відерцем стиглих помідорів. Батько жестом зупинив.

– Сідай, сину, – тихо мовив. – Хочу щось тобі сказати.

Той мовчки перезирнувся із дружиною, сів на лавку біля столу.

– Ти пробач мені, сину. За все пробач. Не зумів я подарувати тобі батьківської любові, не вистачило на те розуму…

– Що було – минуло. Не будемо про те згадувати, – усміхнувся Павло.

Степан витер мокрі від сліз очі, теплим, сповненим запізнілого каяття поглядом зустрівся із очима сина й пригорнув онуків, що прибігли до нього й повмощувались на коліна.

– Ох ви ж мої пташенятка, – прошепотів крізь сльози. – Розкажу я вам якусь небилицю. Хочете?

Діти радісно закивали головами. І полилася тиха мова, сплітаючись із тонким серпанком вечора та духмяним ароматом стиглого плоду садів. Павло ніжно обійняв дружину й завмер у щасливій непорушності. Він був упевнений, що віднині у батьківському домі його чекатимуть з нетерпінням…

Ірина ЯСІНСЬКА

 

 

Вишні біля будинку

Коралі вишень світилися на гіллі під вранішніми променями сонця. Подвір’я було заквітчане деревами, які рік у рік ставали дорослішими, проживали свої моменти радощів і тривог – так само, як і його господарі. Раніше тут жив дід Прохор: мав пасіку, декілька курей та козу Анфісу, яка чи не щодня робила шкоду сусідам, та коли діти забрали діда в місто й він усе своє господарство роздав родичам, а подвір’я спорожніло, з дідом ураз ніби зник якийсь важливий прошарок життя – ціла епоха, яка назавжди залишиться на скрижалях людської пам’яті, бо в одній людині інколи може вміститися весь світ з його планетами, галактиками, землями обітованими.

Потім на цьому обійсті оселилися Прокопчуки – це була далека родина діда Прохора: вже доволі літнє подружжя та їхній молодший син Дмитро. Обійстя, на якому жили раніше, Орест та Марія залишили старшій доньці та зятеві, самі ж оселилися в будинку, що стояв на самісінькому краю села. Увечері чи на світанку, визирнувши у вікно, можна було побачити, як сонце торкається жовтим крилом неба, як запалюються чи гаснуть на бузковому склепінні зорі, як падають у тиху заводь озера, здіймаючи ледь помітні кола. А воно дихає чи стиха зітхає, втомившись тримати на прозорих хвилях небо…

Найбільше клопоту мали Орест та Марія зі своїм сином Дмитром. Це був пізній подарунок долі – жінка народила його, будучи в доволі поважному віці, немовля було кволим та плаксивим, ані хвилини жінка не могла залишити малюка самого. Тримався за неї крихітними рученятами, ніби за життя, але так було лише в дитинстві. А потім, коли Дмитро підріс, хлопець почав зникати. Зв’язався з компанією таких же, як і він, волоцюг, і разом вони мандрували, грали на міських площах на химерних музичних інструментах, заробляючи собі на життя, жили в поїздах чи на горищах закинутих будівель.

Орест – хлібороб із діда-прадіда, не міг зрозуміти такого заняття сина, вважав його справжнім лайдаком та дурисвітом, соромився свого чада і, як умів, намагався напоумити. Бувало, навіть лозина танцювала спиною мандрівного музиканта, але все було марно: «Ви собі кажіть, що хочете, а я собі роблю, як знаю…» – міркував Дмитро, не прислухаючись до батьківських прохань чи погроз. Звісно, хлопець мав потяг до музики, але ж навчатися не хотів, жив собі, як живеться, не думаючи про завтрашній день, за грою на гітарі й посиденьками з друзями не помічаючи плину часу, материних сліз та батькового розпачливого погляду. Подейкували, потай бавився не лише спиртним, бо так заведено в його товаристві, а й наркотиками, тож зажура на обличчі батька не зникала, а глибокими зморшками проорала яри тривог та розбитих ілюзій.

Одного дня Дмитро навіть потрапив до в’язниці. Це сталося через безглузду смерть його товариша, який упав із даху будинку внаслідок пустощів. Тієї ночі наркотики зіграли з ним злий жарт, а жага життя без правил обернулася фатальною трагедією. «Це була випадковість – безглузда й страшна випадковість…» – пояснював Дмитро, обличчя якого стало білішим від стіни, і хоча син був непричетним до тієї історії, того дня загиблий товариш ніби забрав частину його душі. Хлопець більше не спілкувався зі своїми друзями-зірвиголовами, не мандрував містами й не співав на площах, заробляючи гроші, але й не мав запалу до жодної справи. Часто вночі йому снилося, що на тротуарі лежить не його друг, а він, і Дмитро прокидався й не міг заснути до ранку, міряючи кімнату важкими кроками. Згодом він таки зумів перебороти відчай і почав допомагати батькові в господарстві, а якось навіть сказав: «Я, тату, мабуть, піду навчатися. Хочу стати професійним музикою – ти ж не сердишся?..» Орест пригорнув сина й промовив: «Я підтримаю тебе в усьому, що не завдасть тобі шкоди… Ти маєш завжди пам’ятати про це, синку…»

Одного дня Марія повернулася додому дещо засмучена: «Отримала листа з міста – пишуть, що дід Прохор помирає… – сказала вона, змахуючи сльозу зі зморшкуватого обличчя. – Хоча йому далеко за вісімдесят, не мало прожив на світі, але однаково шкода… Лежить тепер у лікарні – кажуть, лік іде на дні…»

Був світанок, небо ледь-ледь рожевіло. Над будинком, заквітчаним деревами й кущами, кружляли бджоли та вранішні сновидіння. Марія прокинулася від того, що за вікном вчувалися чиїсь кроки. «Злодій або Дмитро знову взявся за старе…» – неспокійно закололо біля серця. Син спокійно спав у теплій постелі, тож вона почала будити чоловіка: «Прокидайся, Оресте, хтось ходить подвір’ям. Боюсь, аби знову не поцупили дерево або сільські п’янички не відрізали відро в криниці…» Чоловік похапцем вдягнувся, схопив рушницю, з якою час до часу ходив полювати на зайців чи інших дрібних звірів. Вискочив на вулицю (вранішня прохолода огорнула його тіло), звів рушницю в бік нерухомої постаті, що оперлась на стіну будинку, та відразу ж опустив її…

…Обличчя діда Прохора було білішим від стіни. Він звів на них утомлений погляд, у якому вже світилася вічність, легка усмішка враз освітила його обличчя, розгладила зморшки: «А я… я оце хотів подивитися, чи вродили цього року вишні. Чи не побив град або ж дощ, бо така негода була цього літа. Колись малим хлоп’ям залазив на самісіньку вершину, а смак тих ягід був солодшим від меду…» – сказав чоловік, обійнявши шорстку крону дерева – старого, як і він сам …

Ольга РОШ

 

Бал хризантем

Ранок настав без запізнень. Спочатку затормосив будильник за плече, а вже тоді й Зосі нагадав, що пора прокидатися. З кухні заклично долинав аромат свіжої здоби – то мама господарювала з першими промінчиками сонця. Дівчина потяглася солодко, одним махом відкинула ковдру і рушила до ванної. Усе, як завжди. Звичайний ранок звичайного дня.

– Доню, ти що там заплив організувала? На роботу запізнишся!

Згадка про роботу – удар нижче пояса. Зося з пірамідою рушника на голові сіла за стіл, додала молока в чай і взялася до рум’яних сирничків, філософствуючи:

– Розумієш, мам, щоб бути по-справжньому щасливим, треба мати таку роботу, від якої можна отримувати не тільки матеріальне задоволення, а ще й моральне. Але як знайти справу до душі й заробляти на життя? Питаннячко!

– Їж уже, розумнице ти моя!

Зося, дипломований спеціаліст з економічною освітою, усвідомлювала, що, попри непоганий заробіток, просто скніє у своєму войовничому колективі. Постійні жіночі склоки забирали стільки нервів, що додому поверталася знеструмлена і падала мертва. А вранці від згадки про роботу градус настрою різко понижувався. Уже декілька тижнів дівчина виношувала план втечі з ненависної контори із закінченням кар’єри заявою «за власним бажанням».

«І чому б це не зробити просто сьогодні?» Запитання так сподобалося, що відразу з’явилися крила. Зося акуратно заправила їх під свій червоненький плащик і не побігла, полетіла назустріч змінам.

Її начальниця уже втретє перечитувала заяву, а брови, як піднялися у здивуванні на її поораному зморшками лобі, так і трималися.

– Ну і? – запитально мовила. – Куди це ми, Горобець, зібралися, якщо не секрет?

– Секрет! – відрізала Зося. – То що із заявою, Любове Гнатівно?

– Ну дивися, щоб потім не казала, що тебе хтось примушував! – розмашистим підписом позначила фінішну риску.

– Сама, сама! Дякую! Хай щастить!

Зосі вже було байдуже, що там говоритимуть її коліжанки, як дивуватимуться. У неї сьогодні просто свято! Але спочатку дівчина вирішила забігти у квітковий магазин, повз який пробігала щодня.

Десь із місяць тому побачила на вітрині оголошення «Потрібен продавець». Саме тоді й вирішила позбутися своєї паперової рутини й присвятити себе тому, чого просить душа.

На звук «Музики вітру» до Зосі вийшов невисокий, на перший погляд непоказний чоловік і щиро усміхнувся.

– Гарного і вдалого дня! Можу вам чимось допомогти?

– Хотіла поспілкуватися із власником щодо роботи.

– Тоді це до мене, – чоловік простяг руку для знайомства. – Юрій Орел.

Дівчина розсміялася, потисла міцну руку Юрія і пояснила свою реакцію:

– Не зважайте, просто прізвище у вас цікаве.

– Та нормальне прізвище! – знітився чоловік. Але за мить віджартувався: – А те, що орел такий малий зростом, то, як кажуть, хворів у дитинстві.

– Та гарне у вас прізвище, неочікувано просто, бо моє – Горобець, – додала Зося, – то у нас такий з вами пташиний дует тут намальовується.

Тепер уже сміявся й Юрій. Дівчина йому сподобалася. Навіть більше – якось так гармонійно вписалася відразу в атмосферу його крамнички, ніби була невід’ємною її частинкою. Приходили й інші претендентки, але ця рудоволоса дівчина поза конкуренцією. Поки він розглядав її та рахував смішні веснянки на маленькому курносому носику, вона вивчала асортимент, запитувала, уточнювала, щось занотовувала у маленькому записничку. І невимушено набирала букет: пахучий горошок, бутони троянд, фрезії – елегантно лягали одна до одної в оригінальній композиції.

– Ось, десь так, – простягла Юрію сформований букет. – Не знаю, чи підходжу вам, бо насправді я не флорист, просто люблю квіти.

– Це помітно, але саме останнє і є визначальним для мене у виборі працівника. Гадаю, ви впораєтеся, Зосю. – Юрій задоволено потер руки. – Що ж, будемо вважати, що від сьогодні ви – королева «Балу хризантем».

– Дякую, приємно, – дівчина аж зашарілася. – А можна запитання – звідки така назва – «Бал хризантем»?

– Сам не знаю… люблю хризантеми, мабуть, тому і назвав так свою крамничку.

– Справді? Це і мої улюблені квіти! – Зося закружляла залом. – Ви не повірите, але коли з’явилася ця вивіска, у мене таке бажання було покинути все-все і влаштуватися сюди на роботу!

– Щоб правити балом хризантем? – Юрко ловив себе на думці, що дівчина помалу зачаровує його серце. – Пропоную ваш перший робочий день відсвяткувати в он тому затишному кафе навпроти! То як?

– Згода! А знаєш, – Зося і не помітила, як вони перейшли на «ти», – хризантема – це символ Сонця. Її ще називають осінньою трояндою…

Табличка на дверях повернулася на «Зачинено», а Юрко і Зося рушили на каву. За розмовами просиділи до вечора. Цікаво і тепло було обом. Юрко напросився провести дівчину додому.

Осінній вечір спонукав до відвертості. «Дивина, – подумав про себе чоловік, слухаючи щебетання руденького Горобчика, – ніколи не думав, що ось так можна захопитися з першого погляду!» Зося розповідала, що все життя мріяла працювати з квітами, а ще про дім, де б можна було вирощувати їх і продавати, і щоб дітлахи бігали там босоніж зеленою травою, а квіти – щоб від ранньої весни і до пізньої осені змінювали килим подвір’я.

– І знаєш, що найдивніше? – Зося зупинилася просто посеред вулиці. – Мені ніхто в житті не дарував квітів… не беремо до уваги подарунків на дні народження від колег… кажу про квіти, які б говорили про почуття… ніхто й ніколи не дарував… Розумієш?

Юркові зовсім не хотілося, щоб дівчина засмучувалася, не хотілося її взагалі відпускати, але час того вимагав.

– У тебе ще все буде, повір, – дружньо обійняв Зосю. – Завтра о дев’ятій чекатиму на тебе. На добраніч!

Зося довго не могла заснути. Спочатку вислуховувала істерики мами про свою безвідповідальність і необдуманий крок, потім думала про Юрка. Смішний він, але чудовий! Потім уявляла завтрашній робочий день, поки сон не зморив.

Уперше прокинулася не від будильника, а від вхідного дзвінка. Чула, як мама пішла відчиняти. «Дивно, хто це може бути в таку рань?»

За декілька хвилин мама навшпиньки зайшла в її кімнату. Приміщення враз наповнив гіркуватий аромат із легким квітковим відтінком. Зося розплющила очі. Поряд із ліжком стояв величезний кошик розкішних хризантем.

Мама розгублено розвела руками:

– Ось… принесли тобі. Там ще щось є, глянь!

На долоню випала маленька листівочка зі словами «Королеві хризантем, яка поселила в моєму серці надію». Зося притисла папірець до вуст. Усе тільки починається, це вона твердо знала. І недаремно вона так прагнула змін – найчастіше вони трапляються саме тоді, коли вони конче потрібні.

Анжела ЛЕВЧЕНКО

Справжній чоловік

Тарілка гепнулася в стіну, за тим дзвінко впала на підлогу і розбилася в друзки. Степан, котрий справно ухилився від посуду, запущеного в нього, тепер дивився на тарілку. На мить йому здалося, що то розбився не посуд, а руйнується його сімейне життя. Ось так стрімко і раптово дає тріщини. І нічого вже не склеїти й не змінити, що не кажи і як не намагайся.

Почув, як у кухні плаче дружина. Оксана затулила обличчя руками і гірко схлипувала. Вона сиділа на підлозі, впершись спиною в холодильник. Жінка мала вигляд скривдженої дитини, і йому так захотілося кинутися до неї, пригорнути, втішити й розрадити. Він навіть не злився за запущену в нього тарілку. Все ж таки кохав свою дружину, не зважаючи на сварки, які тепер були щоденною нормою, ні на докори, котрими щедро посипала його від ранку до вечора.

Степан хотів уже кинутися до дружини, та вона раптово підвела голову і зустрілася поглядом з його очима. Стільки холоду і неприязні було в тому погляді, що він ніби закляк на місці. Декілька безкінечно довгих хвилин вони свердлили одне одного очима. А потім Оксана підвелася, підійшла до нього і, чеканячи кожне слово, проказала:

– Ти зіпсував мені життя. Ні роботи в тебе нормальної, ні машини, ні квартири. А твоя зарплата – то мізер, якого вистачає лише на підгузки для донечки. Якби не мої батьки, то ми б з тобою пішли жебракувати. Ти – ганчірка, в яку всі витирають ноги.

– Оксанко, подумай, що говориш. Усі так живуть. Подумаєш, не купила нової сукні на день народження до мами. Та в тебе їх стільки, що можна щодня в іншій ходити. Я хотів їхати на заробітки, та ти ж сама сказала, що місце чоловіка біля дружини і дитини. Ось скоро аванс дадуть і купимо тобі обнову. – Степан дивився на кохану й не міг збагнути, коли для неї все матеріальне набуло такої ваги. До весілля вона ж бо була зовсім інша: чуйна, добра, весела. Невже правду говорять, що кохання розбивається об буденність і побут.

Жінка засміялася. А потім дала йому ляпаса.

– Ти – не чоловік. Не чоловік! У тобі немає нічого від справжнього чоловіка! – Ті слова настільки вразили Степана, що він більше не чув, що говорить йому Оксана. Він просто розвернувся й пішов.

Блукав рідним містом, розмірковуючи про своє життя. Хіба міг колись подумати, що та, котрій ладен був прихилити небо і покласти світ до ніг, кидатиме йому в обличчя такі гострі слова, що калічать душу. Хіба міг подумати, що його тихе сімейне щастя піде й не залишить і згадки про себе. На землю вже спускалися сутінки, а чоловік далі блукав містом, ніби в лабіринті, шукаючи вихід, тобто правильне рішення. Не хотів повертатися додому, та й до батьків іти не мав бажання. Навіщо зайвий раз турбувати їх своїми неприємностями? Зарадити – не зарадять, а серце буде краятись.

Раптом він зупинився перед рекламним щитом. На ньому був зображений чоловік у камуфляжі і напис «Сину, вставай на захист Батьківщини. Ти потрібен країні». Внизу маленькими літерами адреса найближчого військкомату та номер телефону. Рішення визріло саме.

Надворі народжувався новий день. За вікном сіріло. Степан кинув у сумку ще деякі речі. Прочинив двері міжкімнатні в дитячу кімнату, підійшов до колиски. Декілька хвилин милувався Софійкою. За тим нахилився і поцілував у чоло. На душі зашкребли кішки. Як же він буде без неї? Та все, що робить, заради неї – своєї донечки, свого сонечка. Аби вона пишалася батьком.

Нечутно вийшов з її кімнати. Прочинив двері у спальню. Оксана солодко спала. Він поклав поруч із нею білий аркуш. За хвилину за ним зачинилися двері.

Далі все відбувалося швидко. Написав заяву добровольцем і пішов служити на схід країни, де в розпалі була антитерористична операція. Уже рік він щодня доводить собі й бойовим побратимам те, що написав у записці дружині. Він – справжній чоловік.

Анжела ДЗИЦЮК

 

У КОЖНОГО СВОЯ ДОЛЯ…

Спочатку були листи. Скільки вона їх написала до різних редакцій – знає лишень Господь. А потім зателефонувала й запропонувала познайомитися ближче.

…Три години електричкою, ще п’ятнадцять хвилин маршруткою, а далі – через поле, понад ставком, попід вербами – всього три кілометри.

Приваблювали гарні ошатні будиночки. Побіля них, мов жаринки, чорнобривці й нагідки, гордовито застигли мальви та жоржини. Так і хотілося ступити через поріг – саме тут на мене чекають. Та ні, адреса була іншою.

І ось, нарешті, Маріїн дворик… Невже? Жінка писала, що гарно малює, вишиває, складає пісні, сама виконує їх зі сцени. Моя творча фантазія одразу уявила ошатну оселю, а в ній турботливу голубку. На жаль… Замість розмальованих воріт, як у сусідів, біля обійстя лежала купа хмизу. Двір неметений. Біля криниці присохлий кущик м’яти. А ось і господиня з городу нагодилася.

– Корівоньку щойно видоїла, – це моя годувальниця, – щебетала Марія. – А ви, мабуть, донька Дмитра, що писав мені з Полтави?

Побачивши моє здивування, Марія відразу ж виправилася:

– Ой ні, певно, ви сестра Миколи з Черкас?

А втім, їй було байдуже, хто і звідки: з радіо, газети чи журналу, їй кортіло висповідатися.

«…Дитино моя, я вже стільки листів написала, а долі ніякої. Оце Микола приїжджав. Непоганий чоловік. У костюмі, з краваткою. З дипломатом. Видний. А співає як! А потім розговорилися… Костюм дав брат, а дипломат у товариша позичив. На хату подивився та й каже: «Тут же роботи скільки…»

Ну, а ось Дмитро. На фото він не такий, у житті кращий. Але за вечерею сказав: «Ну, оце приїде сюди мій син, гляне, в якій хаті я живу…» На ранок і «до побачення» не сказав.

А Іван тут недалечко, в райцентрі живе. Гарні листи писав. Хоч на пюпітри клади. Багатообіцяльні. Ти тільки почитай хоч одного, для поняття. Але чомусь не їде й не їде. Я вже дві телеграми відправила, не дай Господи, як щось трапилось. А потім не втрималася, сіла на велосипед (Марії за рік сімдесят літ!) і сама за вказаною адресою прибула. Телеграми мої у дверях стримлять. Іще більше розхвилювалася. Та сусідка, дуже пишна пані, повідомила, що вони з дружиною до доньки в Карпати поїхали».

Марія дістала акордеон і, наче ревно ридаючи, затягла тужливу мелодію. За плечима – нелегке життя. Хто знає, чому так склалося. Років сорок, як чоловік пішов до іншої.

«…Уявляєш, так і сказав: «Тобі б тільки співати, а хата неметена, не білена, обід не готовий…»

«Чим же їй зарадити?» – думала, сидячи в задушливій від пилу й бруду кімнаті. Згадала, як сусідка дбайливо поливала квіти. Не втрималася, запитала:

– А чому б вам квітів попід хатою не насіяти, в хаті не побілити?

Та де там… Вона й слухати не хотіла. Знала твердо: «Десь же він є… Чоловік, який уміє господарювати, а головне, щоб гарно співав, щоб душа в нього була… І щоб років так на десять був молодший»…

Хто знає? Можливо, й справді у кожного своя доля…

Людмила ЧЕЧЕЛЬ

 

Обіймаю тебе крильми

«Сьогодні встала раніше. Чомусь сни останнім часом чорно-білі. І немає жодного бажання дивитися їх до світанку. Сумую без тебе, мій любий, але більше не плачу, як ти й просив. Бо знаю, що від моїх сліз тобі важко, болить твоя світла душенька, а хочеться, щоб вона знайшла прихисток і була спокійна…» Олеся поставила три крапки і закрила зошит.

День видався теплим і сонячним. У селі ніколи сидіти влітку. Роботи хоч відбавляй. Жінка прокинулася по п’ятій. Просапала грядки, попоралася в господарстві, підмела цементовані доріжки від тополиного пуху. Поки сонце не піднялося, бо потім потрібно ховатися, щоб не засмажитися на сковорідці дня. У хаті прохолодно. Тишу відмірюють тільки монотонні кроки годинника на стіні. Але ця мертва тиша рвала серце Олесі.

Три місяці минуло, як вона поховала чоловіка. Три місяці без світла, без сну, без думок, без серця… вона так звикла бути з ним поруч, завжди, що й тепер увесь час розмовляла вголос. Що б не робила, куди б не йшла – говорила і говорила зі своїм Михасем. Сусіди співчутливо хитали головами – геть розум втратила, ходить, усміхається сама до себе, але й розуміли – хіба ж можна безболісно пережити смерть близької людини?

Михайло з Олесею і не пожили для себе, не натішилися своїм тихим сімейним щастям. Рік усього, як одружилися, хатину в селі батьківську відремонтували. Щасливі були, як діти! Обсадилися, обсіялися мріями про майбутнє і жили б собі у парі хоч би й до ста років. Але у Господа свої плани, Він забирає молодих і красивих… бо навіщо Йому там, у раю, інакші янголи? Лише такі… лише най-, най-, най-…

Олеся дістала з шафи чоловікову сорочку, заплющила очі й вдихнула ще не вивітрений запах. Притисла до грудей і прилягла на диван. Перед очима – мов плівка з діафільму. Крутиш, крутиш ручечку, а кадри змінюються один за одним…

Вони познайомилися тут-таки в селі, коли Олеся, студентка педагогічного, приїхала на літню практику. Якось із дітьми на вулиці розважалися-гралися. Шкільний майданчик межував із чиєюсь присадибною ділянкою. Олеся тоді ще й не здогадувалася, що згодом це буде її двір. А тоді… звернула увагу на симпатичного хлопця, який косив на городі. Ішов легко, ніби плив, рівні покоси шовкової трави лягали йому під ноги, сонце витанцьовувало на міцних чоловічих руках і засмаглій спині. Дівчині аж подих перехопило, таким він видався їй надзвичайним і гарним. Дійшовши до краю, хлопець став підклепати косу, і вона змогла полюбуватися його обличчям. Він і гадки не мав, що за ним хтось так нахабно підглядає. Олеся підійшла до саморобного плоту, який позначав межу.

– Вибачте, хотіла запитати вас, – звернулася до косарика, але він ніяк не відреагував на її слова і далі преспокійно та впевнено гострив косу.

Дівчина спробувала голосніше, але реакція така ж. Аж розсердилася.

– А він глухонімий, – поруч вигулькнула білобриса голова одного з її учнів. – Його Михасем звати.

Дівчина розгублено так і стояла біля плоту. Глухонімий?

Михайло проклав іще один покіс і зупинився саме навпроти неї, усміхнувся так променисто, глянув в очі, ніби аж у саму душу, приклав долоню до серця і хитнув головою, вітаючись. І вона йому всміхнулася у відповідь… Так і почалася історія їхнього кохання.

Так і з’явився цей товстезний зошит, в якому Олеся писала йому про свої почуття, про свої бажання і мрії, в якому й досі ховаються теплі слова його зізнань і таємних бажань. Після одруження вони не розлучалися ні на день. Олеся постійно говорила, а Михась цілував її смачні вуста, і здавалося, щасливішого чоловіка в усьому світі не знайти. Замість тисячі слів, яких сказати не міг, він віддавав їй усього себе, свої дотики, палкі й ніжні водночас, свої погляди, свої цілунки. Олеся потроху вчилася його мови. Вдячно цілувала його пальці, які промовляли їй «кохаю тебе, моя єдина, і ніколи не покину». Ніколи не покину…

…Того чорного дня Михась поїхав зі сусідом до млина. Щоб скоротити шлях, гайнули навпрошки через поле. Дарма, що звечора дощ падав, дорога протряхла і вантажівка легко їхала ґрунтовкою. Але таки сіла в калюжі, яка лиш на перший погляд здавалася мілкою. Сусід почав газувати і ще більше погруз у багнюку. Жестами показав Михайлові, щоб той вийшов з кабіни, треба було підштовхнути, інакше ніяк. Михайлові не вперше. Своїм дужим плечем вперся у кузов. Ра-а-аз, два-а-а-а! Машина розгойдувалася і поволі піддавалася й рухалася вперед. Іще декілька хвилин і калюжа залишилася позаду. Михайло нагнувся, щоб сяк-так обтрусити штани. Знав би, що у цей момент сусід-роззява випадково дасть назад… машина на швидкості покотилася, глухий удар і Михайло залишився лежати у тій-таки калюжі. Переляканий водій замість того, щоб заглушити двигун і намагатися витягти постраждалого, щодуху натиснув на газ. Вантажівка смикалася в болоті вперед-назад і волочила за собою бездиханне тіло…

…Хлопцям з млина давно б уже час було повернутися. Олеся накрила на стіл і все чекала. Якесь недобре передчуття було. Якось млосно так у грудях. «Видно, дощ буде, що воно крутить мною», – заспокоювала свою тривогу. Загавкав собака у дворі. Жінка кинулася на поріг. Дружина Степана, сусіда, з яким Михась поїхав до млина, кинулася Олесі в ноги:

– Олесечко, рибочко, не губи нас, прости, серденько! Що ж воно тепер буде, горе ж яке!!! Горечко ж яке, що ж ти накоїв, Степане!!!

Жінка голосила. А Олесі світ поплив перед очима. Бігти! Кудись бігти, щось робити, рятувати!!! Вибігла за ворота. На траві сидів Степан, увесь мокрий, трясся, мов у лихоманці, й плакав, як дитина. Мов крізь сон його страшні слова «я ж не навмисно… а він же глухий… а я… в дзеркало… а борт… і все… і його… немає більше Михася… будь проклятим цей день!!! Я ж не навмисно… не думав же…»

І ніхто не думав. Спочатку ненависть накрила така, що думала сама Степана вб’є. Але то тільки біль і горе говорили у її серці. Після похорону хотіла, щоб Степана посадили, щоб відповів… а потім… подивилася на четверо діток, на дружину, на самого Степана, який просто зчорнів за ті дні… Що воно вже змінить? Михайлика їй ніхто не верне…

Сусіди виїхали з села. Хату продали. Господь усе розставить на свої місця.

«Де б я не був і що б зі мною не було, знай: ти – найкраще, що трапилося в моєму беззвучному світі. Одне тільки тебе прошу – ніколи не плач, бо своїми слізьми ти розриваєш мене навпіл. Якби ж я міг втішити тебе, сказати ті найсокровенніші слова, якими сповнена моя любов до тебе! Читай моє серце, воно про все розповість. Де б я не був і що б зі мною не сталося. Обіймаю тебе крильми. Навіки твій М.»

Анжела ЛЕВЧЕНКО

Матеріали сайту можна вільно використовувати лише за умови посилання на http://www.glife.com.ua Розміщення матеріалів у будь-яких друкованих ЗМІ без згоди редакції заборонено.

Газета “Життєві історії”

Правдиві історії з життя у кожному номері газети “Життєві історії”

Ознайомтеся з кількома останніми історіями і напишіть свій відгук..

ВЕЛИКІ ЗМІНИ

Коли Ілько підійшов до вікна, йому здалося, що дахи сусідніх будинків покриті позолотою – світло і волого виблискували на тлі вечірнього неба. І на шибках переливалося та блискотіло, мов ялинкова мішура. Цей дивний яскравий відблиск, ніби золотий пилок, притрусив усе в кімнаті: і журнальний столик, і скло книжкових шаф, і бильця крісел.

У кімнату зазирнула Поліна:

– Ти щось робиш? Мені потрібна твоя порада.

Ілько знав цей вираз стриманого свята – його чекала несподіванка. Загадково всміхаючись, дружина повела його до своєї спальні, стиснула в руках краї фіолетової штори.

– Бачиш? Не підходить!

У великому трельяжі, який лише вчора затягли сюди троє працівників сервісу, Ілько бачить себе з блідим обличчям, із синцями під очима та із синюватими губами. Це, мабуть, такий відтінок кидають на нього фіолетові штори.

– Ілле, бачиш, наскільки не в’яжеться…, не гармонує, – виправляє Поліна слово на елегантніше, – одне з іншим? Усі мої меблі застаріли! Вони не такі, як треба!

З неї просто вихлюпується енергія. Ілля знає свою дружину – невдовзі почнуться великі зміни. Серед речей, які вже «застаріли», стіл його бабусі. Свого часу через нього навіть сварилися. Поліна казала тоді, що не такий і важливий цей стіл, важливіше ставлення до неї і це ставлення вона нібито помітила ще з першого дня знайомства з Ільковою родиною. А тепер цей бабусин стіл треба винести у смітник.

– Це ж не дзеркала Анни Австрійської… – взялася в боки Поліна.

– І не ліжко графині Дюбаррі…

– Що?

– А в це трюмо точно дивилася Анна, а ззаду заглядав… Хто? Кардинал Рішельє?

Поліна стає поруч з Ільком, і ось вони обоє вже в тому дзеркалі.

– За півроку скажеш, що це дзеркало, як і стіл моєї бабці, – несмак, що ці дерев’яні завитки не належать до жодної епохи, що ніхто з відомих людей їх не бачив. І хоч що мені говори, я не бачу в цьому трюмо нічого оригінального. Тебе підніме від того, що колись у це люстро зазирала якась напудрена дама? А ти не бачиш рабства чи божевілля у прагненні бути подобою когось? Це просто моральна глухість і…

– Назви мене ще тупою і божевільною!

– Не розумію, як можна заносити в свою оселю чуже життя. А може, за цим трюмо чиєсь горе? Ці речі з чужих зниклих родів…

– А ти вважаєш, що сучасні поліровані коробки – це неабиякий смак? А тут… Тільки поглянь, яка краса! Це ж інша епоха!

– А ми в цю епоху вписуємося?

– А… Куди ти лише вписуєшся? Тут виражений стиль. Це інша епоха…

– Тьху… Причепилася до тієї епохи. Невчасно ти купила це дзеркало. Не боїшся, що ця річ змінить твою долю?

– А я б і хотіла її змінити, – бурмоче Поліна і виходить.

Шумить у кухні вода.

Ілько знає, що дружину не зупинять його судження. Її прагнення мати кумирів не має меж. Але світ, у якому Поліна живе, надто тісний для неї.

Телефонний дзвінок. Ілля одягає плащ.

– Я слухаю… А… Це ти? Зараз буду! Ти впевнена? Не важко бути впевненою, коли цього хочеш? Я тобі все розповім під час зустрічі. Це не телефонна розмова.

Ілля наперед відчуватиме свою провину. Такий він уже є. Така в нього натура.

– Я чекаю тебе! – і голос ледь тремтить.

А йому не шкода, йому образливо, що він повинен грати роль, хоча Поліна давно все знає.

– Хто телефонував? – гукає дружина з кухні, а потім з’являється й сама. – Ну, що скажеш?

Ілля бачить на її обличчі усмішку.

– Кожний заслуговує на те, що заробив! Але… Ти чоловік чи ганчірка? Немало років маєш за плечима.

– Ти про що? Це мені з роботи телефонували, – каже Ілля і виходить.

А надворі зима. Сьогодні справді дивне світло, якесь золоте, а мало б бути білим чи металевим, чи… Ілля переходить дорогу. Ще здалеку бачить, що біля одного з будинків стоїть жінка з маленькою дитиною. Молода жінка в хутряній шапці-вушанці. Невже вона з його епохи?

– Добридень!

Ілля зупиняється. Він чогось чекає.

Дівчинка стоїть на лижах, силується допомогти собі лижними палицями. Вона зовсім не звертає уваги на дорослих.

Ілля відчуває свою неповноцінність.

– Прогуляймося, – ледь чутно мовила жінка. – Я обіцяла Маринці, що підемо на казку. В будинку культури вистава для дітей.

– Ходімо, – вичавив із себе Ілля. – Але вона, здається, передумала, – кивнув на дівчинку, яка щосили намагалася впоратися з лижами.

Ну що ж, це в нього таке щастя. Для щастя, виявляється, не потрібно багато. Для щастя потрібне основне. І тоді не важко, а легко жити. А він живе так, ніби поспішає позбутися чогось, що йому заважає жити, зробити швиденько це, і це, і це, а вже потім взятися за основне. І не бачить, що позбувається радості життя. Життя – це не вибрані твори письменника чи якісь окремі дні людини, це кожна його мить. А ще є мірка, якою можна виміряти вчинки людини. Та мірка – це милосердя і любов.

У нього є донька. Невже це не щастя? Але чому досі живе з Поліною, яку давно не кохає? Це також рабство?

Раптом Ілля посерйознішав:

– Я не хочу жити в іншій епосі. Мені не треба антикваріату. Хочу жити з вами, – сказав спокійно. – Ніно, ти мене чуєш? Ти з Маринкою… Ви можете прихистити одного не надто молодого чоловіка? У мене немає за душею нічого…

– У тебе є донечка і я. І ми тебе любимо. У нас, звісно ж, не хороми, а невеличка хатинка, яку нам залишив дідусь, але в ній затишно та чисто. Я так довго чекала цих слів… Так довго… Ой! – скрикнула жінка, затулила руками обличчя, щоками побігли струмочки сліз.

Ілля пригорнув Ніну до грудей.

– Геть забув… Прошу притулку не лише для себе, є ще одне створіння, яке мене любить. Це мій собака. Будка для нього знайдеться?

– Авжеж! – засміялася Ніна.

У кожної людини настає момент, коли потрібно змінити своє життя, зосередитися на основному. «Ще не пізно все змінити!» – вирішив Ілля.

– Йдіть на виставу. А я піду додому… Тобто… Ну, заберу сяку-таку одежину і прийду! – промимрив чоловік і повернув на вулицю, що вела до його будинку.

– Де тебе носить?! – кинулася до нього Поліна. Ілля ще не встиг і дверей зачинити. – Ти ж на роботу не ходив. Я телефонувала Миколі… Я всім зателефонувала…

– Полю, я йду. Збери мої речі.

– Що? – вона дивилася на нього, мов на божевільного. – Ти що? Вивіяло останній розум? Чому шапку не одягнув?

– Я йду від тебе, Поліно! – повторив.

– Я не дам тобі нічого! Я стільки збирала! Нічогісінько не дам! – аж задихалася Поліна. – Ти думаєш, що я віддам тобі авто? Помиляєшся! Собаку свого забереш – і все.

Ілля пройшов у вітальню.

– Мені нічого не потрібно з твоєї епохи. Збери мені мою одежину і… собаку, – засміявся.

– Ти негідник! То це я – віджита епоха? Волосся сивіє, а голова шаліє… Старий волоцюга! Забув, скільки тобі років? То нарешті тебе переманила та твоя?.. А її байстря на себе запишеш?

– Мовчи! – гнівно перервав її Ілля. – Годі прикидатися! Ти добре знаєш, що дівчинка моя, а я давно вже довідався про твої таємні побачення з Миколою. Тож Ніну не займай! Навіть словами не чіпай!

Ілля всміхнувся. Мабуть, дзеркала допомогли йому побачити, що Поліна давно не його дружина. Жінка зневажливим поглядом пронизала його. Її дратував спокій чоловіка. Але то був не зовсім спокій, а покірність долі: сталося з ним щастя, не можна його проґавити. Не треба робити нічого такого, що на все життя може лягти тягарем на плечі! Не можна робити нещасними тих людей, які тебе люблять.

Валентина СІРА

 

БЕРЕЖІТЬ СВОЄ ЩАСТЯ!

Світлана Степанівна була щаслива. Та чи багато потрібно жінці для щастя? Чоловік подарував троянди бузкового кольору, її улюблені. Поставила квіти у вазу. А в голові промайнуло: все-таки кохає її Андрій, хоч не завжди має час на неї. Та й де того часу взяти? Добре, що робота є, інколи й після роботи залишається, щоб допомогти комусь автомобіль відремонтувати, а ще в селі чималий шмат городу, садок, будинок, який потрібно підтримувати в доброму стані…

Чоловік постійно дбає про сім’ю. Хоча діти вже дорослі, одружені, мають своїх дітей, постійно піклується про них. А десять років тому вона сама, власними руками мало не зруйнувала своє щастя…

Все почалося з дрібниці. Світлана випадково дізналася від подруги, що чоловікові ще декілька місяців тому підвищили зарплату. Здивувалася, бо Андрій приносив стільки ж, скільки й раніше, й нічого не говорив про це вдома. Почала спостерігати за чоловіком і побачила те, чого не помічала раніше. Все частіше Андрій затримувався на роботі, а у вихідні щоразу кудись ішов.

Якось син попросив у чомусь допомоги, і Андрій сказав:

– А якби мене не було, як би ти розв’язав свою проблему?

У Світлани всередині похололо: в чоловіка є коханка, він планує залишити сімʼю й піти до неї. Наступного дня поділилася цією думкою з подругою. Та порадила піти до ворожки:

– Хоч знатимеш, готуватися до найгіршого чи ще рятувати сім’ю.

Для жінки настали важкі дні. Не могла їсти, спати, боялася йти до ворожки, адже знала: якщо дізнається чоловік, то скандалу не минути. Врешті наважилась. Узяла фотографію Андрія, хлібину, гроші й рушила до чаклунки.

Стара жінка зустріла її на порозі, оглянула з ніг до голови. Від її погляду стало моторошно. На брудній скатертині розклала старі, затерті карти.

– Чекає на тебе розлука з чоловіком. Має він чорняву жінку, молоду, гарну, грошовиту, – сказала. – Тобі випадає дорога і хвороба, але не хвилюйся, все переживеш!

Додому Світлана повернулася збайдужіла до всього. Розлучення, інша жінка, яка з’явилася в Андрія, більше не хвилювали, їй усе стало байдуже.

Увечері, повернувшись із роботи, чоловік був здивований тим, що дружина не приготувала вечері. Коли запитав про це, Світлану прорвало:

– Що, їсти захотів? А коханка не нагодувала? – і зайшлася у плачі.

Андрій розгубився:

– Ти що? Яка коханка?

Їхня розмова була довгою і велась на різних тонах: то переходила у сварку, то стихала, коли чоловік та дружина заспокоювали одне одного. Нарешті вони порозумілися. І Андрій вже змушений був відкрити свою таємницю. Він нагадав Світлані про її мрію: власним авто поїхати з дітьми в Карпати, поставити намет, зійти на Говерлу, декілька днів дихати чистим повітрям і милуватися гірською красою.

Але для цього потрібен був автомобіль. Він знайшов підхожий, не новий, не надто дорогий. Тому й приховав той факт, що збільшили зарплату, працював у вихідні. І вже за декілька тижнів машина мала стояти в їхньому дворі.

Світлані стало ніяково: чоловік старався, готував для неї несподіванку, а вона… «Нічого, – заспокоїв її Андрій, – усе до кращого. Ми порозумілися, тож домовмося: більше ніяких таємниць, навіть якщо вони пов’язані з приємними несподіванками!»

Минуло багато часу, кожен намагався не згадувати про події, які мало не призвели до розлучення. Вони таки поїхали всі разом у Карпати, ця подорож принесла чимало задоволення.

А в сім’ї Світлани й Андрія відбулися значні зміни: обоє стали уважнішими одне до одного, почали відводити одне одному більше часу. А от несподіванки залишилися тільки приємні. Такі, як оці бузкові троянди, подаровані з любов’ю.

Галина КОСЮК

 

ЧИ БУВАЮТЬ СНІЖИНКИ ГАРЯЧИМИ?

 

– Мамо, а сніжинки бувають гарячими? – сполохало невеселі Ларисині думки запитання маленького Дмитрика.

Причин веселитися, незважаючи на близькі зимові свята, було мало: її невеликої зарплати якраз вистачило на оплату опалення і дитсадка. Нова сукня так і залишилася мрією. І тепер Лариса задіяла всі свої творчі здібності, щоб не лише вигадати новорічне меню, а й на півтори сотні гривень, що залишилися в гаманці, прожити два тижні.

Забравши сина з дитсадка, жінка вела його додому широкою засніженою вулицею. Іти треба було метрів вісімсот, тож хлоп’я шукало собі розвагу, спостерігаючи за першим снігом. Цьогоріч його чекали довгенько, зате діждалися гарного, пухнастого, справді із щедрого Миколаєвого мішка, бо випав саме напередодні цього гарного зимового свята. Випав і залишився частинкою їхнього буденного сільського життя.

Лариса гірко всміхнулася, подумки провівши паралель між снігом і власною долею. Невдале, мабуть, порівняння, але саме так одного разу, завітавши до неї, залишився на довге спільне життя її Максим. Знала, що не байдужа йому, ще від випускного вечора, коли освідчився їй прямо у вихорі прощального вальсу.

– Де ж ти раніше був? – ледь винувато усміхнулась тоді йому. А за декілька місяців вийшла заміж за Андрія…

Інститут їхньої сім’ї, либонь, не пройшов «акредитації», якщо орудувати сучасними термінами, і за два роки від вогнища палкої пристрасті залишилося лиш величезне попелище. А посеред нього – Лариса з дев’ятимісячною Богданою на руках і зі свідоцтвом про розлучення. Ось тоді й постукав якогось вечора у її вікно Максим. Зайшов на філіжанку кави, а наступного дня вже переніс до неї від батьків свої речі.

– Як же ти житимеш із ним, якщо не кохаєш? – дивувалася й тривожилась тоді подруга.

– Якщо він поважатиме мене і гарно ставитиметься до дитини, я покохаю його вже за це, – відповіла тоді просто й щиро. А з часом і справді зрозуміла, що вже не мислить себе без Максима. Тож Дмитрик, без жодного сумніву, дитя кохання.

Максим не розділяв дітей, обох любив, як рідних. На Богданине «тату» реагував незмінною лагідною усмішкою, до сина був вимогливішим: справжньому чоловікові, мовляв, не пестощі потрібні.

Та, напевно, на пестощі піддався й сам. Бо відколи в селі з’явилася нова завідувач клубу, чоловіка наче підмінили: шукав найменшого приводу, щоб навідатися туди, а у спілкуванні з Ларисою навпаки – найдрібнішої причини для сварки.

До жінки доходили неприємні чутки, але вона вірила не людям, а коханому. Проте після відвертої розмови сама зібрала його речі.

– Я не тримаю тебе, – мовила. – Саме тому, що кохаю, я відпускаю тебе. Не хочу й не можу завдавати тобі страждань. Бачу: твоє серце заполонила Ірина. Хоч як тяжко мені це говорити, але бажаю вам щастя.

…Боліла не душа – боліло навіть повітря, яким дихала, і весь світ теж болів. Єдиними ліками стали діти. Ними відтоді й жила. А вони трепетно оберігали мамин спокій кожне по-своєму: Богдана, вже студентка, телефонувала щодня, а Дмитрик ні на хвилину не залишав її на самоті з важкими думками. А цьогоріч написав зворушливого листа святому Миколаю: «Подаруй, будь ласка, мамі нову сукню. Мама в мене така красива! А ще, дідусю Миколаю, скажи татусеві, що ми його дуже любимо і чекаємо!».

Лариса, прочитавши дитяче послання, плакала всю ніч. Удосвіта пішла до сусідки з новеньким конвертом – і вже за декілька годин син радо витягував з-під подушки разом із цукерками лист від Миколая.

– «Сукню мамі твоїй, – читав по складах хлопчик, – мої помічники ще шиють. А татові я неодмінно передам твоє прохання, щойно доїду до Чернігова…» Мамо, у нас усе буде добре! – радісно застрибав малий. – Я ж у самого Миколая про це попросив!

Лариса щосили тамувала ридання, знала, що мусить стримувати себе заради дитини. Бо ж саме для цього й мудрували із сусідкою над листом…

Відтоді минуло десять днів, а малий щодня повторював, мов заведений:

– Тато неодмінно повернеться!

От і сьогодні: не встигли повернути у двір, як він із надією сказав:

– А може, татко на нас уже чекає?

Лариса не втрималася й заплакала:

– Невже ти не розумієш, що татко не прийде, що він тепер живе у чужої тітки? Ну, навіщо він тобі, якщо за рік навіть не згадав про тебе?

Малий насупився і мовчки поплентався до хати, важко загрібаючи сніг поношеними чоботятами…

Переддень Нового року почався клопітно: вдосвіта отелилася корова. Тож Лариса не мала й хвилинки вільної, то біля худоби, то в кухні. А надвечір тепло одягла сина, посадила на санчата – і гайнули до залізничної станції зустрічати з приміського потяга Богдану.

Хурделило, і Дмитрик весело воював з білими клаптями, що летіли зусібіч. Донька гралася з братиком, а Лариса обіймала поглядом обох, щаслива, що діти поряд. Ще здалеку побачила у вікнах веранди світло. Стривожилася: хтось чужий заліз? А ключі ж ось, у неї в кишені… Відчинила двері й завмерла: на тапчані сидів… Максим. Схудлий, потемнілий, але такий рідний!.. Лариса зупинилася, не в силах ступити й кроку, не спромігшись і на слово. Богдана стривожено примовкла коло матері. Зате Дмитрик весело підстрибнув, з якимось пташиним зойком-вигуком підбіг до батька і щасливо повис у нього на шиї. Чоловік рвучко обійняв дитину, заховав обличчя у білявому чубі сина, вдихнув у себе, здається, саму присутність рідних людей… Мовчанка затягувалася.

– Прости, – видихнув ледь чутно, підвівши погляд. – Прости, простіть… – говорили очі, шепотіла вся його постать…

А їй боліло. До крику, теж німого, але такого, що, здається, стогнало повітря навколо… Мовчала-кричала-німіла-боліла душа-свідомість-жіноча суть її…

– Я ж казав, казав вам, що татко повернеться! – щебетав син, не помічаючи напруги. Він переможно дивився на маму й сестру і тулився до батька. Тепер усі були тут, разом, і дитина нарешті почувалася щасливою.

Лариса струснула з хустки сніг. Сніжинки, що потрапили їй на обличчя, видались такими гарячими!

Леся ГУДЗЬ

 

А ви вірите в дива?

 

Кінець року – справжня суєта. Намагаєшся залагодити всі робочі справи, навести лад у домі, та й в особистому житті прибрати б, позбутися всього, що так не хочеться тягнути за собою в новий рік. От саме в такому стані перебувала зараз Ярина. На столі – невичитаний річний звіт, голова розколюється від телефонних дзвінків. І навіть улюблена кава не топить льоду, який за останні тижні вкрив серце красуні.

Ярина працює юристом у великій компанії. Забезпечена, успішна, красива. І куди ті чоловіки дивляться? Так любить повторювати, проводжаючи Ярину поглядом, їхня завідувач відділу кадрів, досвідчена жінка в літах. Напевно, занадто високо поставлена планка не давала шансу бодай одному претендентові дотягнутися до Ярини. Так, вона дуже вимоглива. І до себе, і до інших. Позаочі співробітники називають її сніговою королевою. Такий імідж створила собі цілеспрямовано. Офіс – не місце для флірту побачень.

– Дозволите? – у двері просунувся моторний товстун Антон, системний адміністратор. – Усе зробив, як ви й просили, Ярино Олександрівно.

– Дякую, Антоне, – відповіла, не підводячи погляду. Проте хлопець несміливо тупцяв біля столу. Ярина нарешті відірвалася від документів. – Ну, чого чекаємо? Щедрих чайових?

Антон зашарівся, незграбно повернувся і ненароком зачепив теку, яка лежала на столі. Папери розлетілися кабінетом.

– Я-а-а…. – хлопець прожогом вискочив у двері.

«Господи, як воно, таке недолуге, по землі ходить? – Ярина сердито збирала документи. – От незграба! Й так часу немає!» Гнівно кинула стос паперів на стіл і краєм ока побачила два квитки на різдвяний концерт «Океану Ельзи». Усміхнулася і набрала номер управління інформаційного забезпечення.

– Антоне, зайдіть до мене!

За мить хлопець знову несміливо постукав.

– Заходь уже, прошу, – вказала рукою на стілець навпроти. – Антоне, дякую, але я не можу прийняти від тебе такий подарунок.

– Ярино Олександрівно, – юнак двічі протер окуляри. – Я не… Ви можете піти з ким завгодно. Це щиро, правда…

– Ти мене такою вважаєш? Щоб я оце прийняла від тебе два квитки, а пішла з кимось іншим? Я із задоволенням пішла би з тобою на концерт, справді. Проте в цей час мене не буде в місті. Їду на відпочинок. Але я зворушена. І дуже хочу, щоб ти пішов на цей концерт не сам. Запроси хоча б Віруньку. Вона за тобою давно впадає, я помітила. Бажаю гарно відпочити!

– Гаразд, як скажете… – Антон тремтливою рукою взяв квитки і позадкував до дверей.

Ярина розсміялася. От тобі й черговий кавалер-залицяльник. Після останнього болісного розставання із, як думала дівчина, чоловіком своєї мрії Ярина вирішила дати серцю відпочинок. Треба заспокоїтися, наповнитися теплом та світлом. Святкові вихідні вирішила провести в Карпатах. Не хотіла метушні, гучних святкувань. Обрала невеличкий затишний готель із справді новорічною назвою – «Ялинка». Потяг сьогодні о 22-й. Речі спаковані. Залишилося прихопити гарний настрій – і вперед!

Легким рухом пересунула позначку настінного календаря на тридцяте грудня. Передостанній день старого року. Ярина з ентузіазмом взялася за звіт. Хотіла якнайшвидше завершити роботу й зануритися з головою в атмосферу свята.

Потяг прибув вчасно. А за годину дівчина вже розпаковувала речі в готельному номері. Невеличке селище в обіймах розкішного засніженого лісу здавалося по-справжньому казковим. Тиша аж різала вуха. Карпатське повітря було справді цілющим. Повечерявши, дівчина впала в обійми мʼякого ліжка.

Прокинулася від легкого стуку в двері. На порозі стояв портьє.

– Перепрошую, ви добре почуваєтесь?

– Загалом так. Щось трапилося?

– Просто ви не спустилися ні на обід, ні на вечерю. І на запланований масаж не прийшли…

Ярина глянула на годинник. Так можна проспати все на світі!

– Дякую, що розбудили. На святкуванні я буду!

Дівчині нікуди не хотілося йти. Але ж кажуть, що як зустрінеш рік, так і проведеш його. Хоча… Весь наступний рік байдикувати в розкішному номері? Чому б і ні!

О двадцять третій Ярина таки вийшла з номера. В коридорі зіштовхнулася із чоловіком зі сусідньої кімнати.

– Ви до святкової зали? – запитав незнайомець.

– Так, не порушуватиму традицій, – окинула його поглядом.

– Ну і як? – несподівано запитав чоловік, перехопивши її погляд.

– Що «як»?

– Мій вигляд? – розсміявся він і пояснив: – Просто ви поглянули на мене, як справжній оцінювач. – Ви одна сьогодні?

– А ви?

– То складемо одне одному компанію? По-сусідськи.

Ярина взяла під руку галантного сусіда, і вони рушили до святкової зали.

– Я став випадковим свідком, коли працівники готелю розшукували вас, тому знаю ваше ім’я й прізвище, – привітно усміхнувся чоловік. – А я Ростислав. То випʼємо шампанського за знайомство?

– Звісно! А чому ви сам? – Ярині подобався цей чоловік. – Де сім’я, друзі?

– Я б у вас запитав те ж саме, але розумію, що ми з вами тут, мабуть, з однієї й тієї ж причини.

– І не вір після цього у новорічні дива! – пробурмотіла собі під ніс Ярина, а трохи голосніше додала: – Тоді пропоную перейти на «ти». Що ж, святкуємо без розпитувань?

– Звісно! Тобі дуже личить сукня, – Ростислав уже вдруге наповнював келихи. – Випиймо за те, щоб після півночі ніщо не зникло…

– Боїшся, що я перетворюся на кабачок? – Ярині було легко і весело з ним.

– Боюся, щоб не втекла… Потанцюємо?

Голос Сальваторе Адамо так чуттєво розповідав про сніг і почуття, що неможливо було всидіти на місці. І Ярина не зчулася, як опинилася в обіймах Ростислава. А коли його рука торкнулася оголеної спини, дівчину мов струмом пронизало. Вона забула про все на світі й хотіла, щоб ця мить тривала вічно.

Музика цієї ночі не стихала, ніби відчувала, що цій красуні хочеться побути в обіймах свого кавалера. Вони танцювали, сміялися, жартували, пили вино, загадували бажання… А потім цілувалися під зоряним карпатським небом, як підлітки. Ця ніч не могла бути інакшою! Бо ті, кому судилося зустрітися, обов’язково зустрінуться! Ті, кому судилося бути щасливими, обов’язково будуть щасливими! Але обоє відчували, що все відбувається занадто стрімко. Хотілося зупинити цю мить… Ні, не зупинити, максимально продовжити! От!

Ростислав поцілував холодний носик Ярини:

– Ходімо пити чай. Уже шоста ранку…

Узявшись за руки, вони рушили порожньою вуличкою до готелю.

«Ялинка» височіла посеред сонного села, ніби вирвана з контексту якогось дорогого фільму. В готелі вирувало життя. Пожильці – декотрі вже прокинулися, а декотрі ще й не лягали – радісно вітали одне одного з Новим роком.

Ярина з Ростиславом зупинилися в коридорі біля своїх номерів.

– Тільки пообіцяй, – затримав дівчину біля дверей Ростислав, – пообіцяй, що не зникнеш…

Вона лише зітхнула, послала йому повітряний поцілунок і зникла за дверима. Впала на ліжко. Навіть думати ні про що не хотілося. Не покидало відчуття, що раніше десь бачила чоловіка. Згадати не могла, але зорова памʼять ніколи не підводила її.

Дівчина перевдягнулася і постукала в двері сусіднього номера.

– Заходь, я зараз! – почула голос.

Двері ванної були відчинені. Не стрималася, заглянула. Чоловік голився перед дзеркалом, стоячи спиною до неї. Ярина навшпиньки підійшла й ніжно обійняла його. Ростислав підхопив її на руки… Чай вони пили згодом.

Ярина слухала стукіт серця чоловіка. Її ж серце мовчало. Але тепер розуміла, чому Ростислав говорив про її втечу… Вона відчувала, що от саме зараз, цієї миті все її жіноче єство волає про втечу! Втечу від невідворотності чи від невідомості? Чи від того, що все аж занадто передбачувано?

– Про що ти думаєш? – стиха запитав чоловік.

– Мені здається, я знаю тебе дуже давно…

– Так і є… Ти справді мене не впізнала?

Ярина підперла голову рукою.

– Цікаво! І хто ж ти?

– Ростислав Ігорович Соколовський.

Ярині забракло повітря. Соколовський? Ну, звісно, як вона його могла не впізнати?! Давній друг генерального директора їхньої компанії. Щоправда, бачила його лише раз, і то вже давненько.

– А я вже справді повірила в те, що ось така випадкова зустріч може змінити все життя.

– Ти засмутилася? – Ростислав міцніше її обійняв. – Несподівані зустрічі особливо приємні, якщо заплановані завчасно. Коли я вперше побачив тебе, місця собі не знаходив. Але твій шеф сказав, що шансів у мене немає, бо ти ж снігова королева. Невдовзі життя дуже несподівано мене закрутило, я потрапив у такі перипетії, що думав, уже й не виберуся. Але не забував, що десь на світі є моя снігова королева, неприступна і холодна.

– Але ж минуло два роки!

– Так, я не втрачав надії. І десь місяць тому, коли твій шеф гостював у мене, обережно почав розпитувати про тебе. Він сказав, що ти, як і раніше, горда і неприступна. І додав, що їдеш на відпочинок у Карпати. Знала б ти, чого мені вартувало дізнатися, куди саме ти прямуєш!

– От же хитрун! І мовчав аж досі! – Ярина вдавано ображено кинула в чоловіка подушкою. – Спокусник ти, от хто!

– Я не думав, що ти мене не впізнаєш, чесно. А потім самому стало так цікаво. Уже й не хотів признаватися. Пробач! А ще я боявся, що, дізнавшись правду, ти розсердишся і втечеш! – чоловік обціловував кожен її пальчик. – Не проженеш мене?

– Не дочекаєтеся, Ростиславе Ігоровичу!

– Що ж, після всього я просто зобов’язаний запропонувати вам руку і серце! – чоловік посерйознішав і додав: – Ярино, я хочу, щоб магія цієї ночі тривала, а ти ніколи не зникала з мого життя. Ні, не кажи нічого. За декілька днів нам повертатися. І якщо ти дозволиш, ми проведемо цей час разом. А до цієї розмови повернемося згодом.

Дівчина й не думала відмовляти. Вперше її серце стукало чітко і врівноважено: «Так, так, так».

Тихо падав сніг… І лише схована між горами «Ялинка» була свідком справжнього дива, яке трапляється, якщо дуже-дуже хотіти й по-справжньому вірити в нього.

Анжела ЛЕВЧЕНКО

Наша компанія «Левгурт»  пропонує клієнтам якісні і довговічні міжкімнатні двері від виробника на вигідних умовах. Ми надаємо послуги від виміру отвору до установки конструкцій.

Якісні міжкімнатні двері ціна на нашому сайті ви можете купити міжкімнатні двері Львів від економ до люкс класу за низькими оптовими цінами.

У каталозі ви знайдете стандартні і розсувні варіанти дверей, виконані з масиву сосни, вільхи та дуба. Конструкції підходять для приміщень будь-якого призначення, будь то квартира або громадське місце. Широка колірна гамма і безліч варіантів дизайну оздоблення створюють можливість вибрати модель, яка підходить саме для вашого інтер’єру.

Магазин міжкімнатних дверей займається продажем конструкцій в наявності і на замовлення. Вся продукція є сертифікованою і виготовляється відповідно до встановлених стандартів та технічних регламентів. Сировина, матеріали і фурнітура проходять перевірки на відповідність якості, що виключає можливість виробничого браку. Завдяки сучасному автоматизованому устаткуванню з числовим програмним управлінням можливе виготовлення на дверному полотні як стандартних, так і унікальних малюнків.

Купити міжкімнатні двері Львів

Наша компанія надає повний спектр послуг безкоштовного виміру, оперативної доставки і професійної установки міжкімнатних конструкції. У нас ви зможете купити міжкімнатні двері від виробника у Львові швидко і недорого. Для цього доступна функція онлайн-замовлення на сайті.

Ми дбаємо про наших постійних клієнтів, тому ціни на міжкімнатні двері Львів від компанії “Левгурт” є максимально вигідними. Також наші фахівці розробили для вас гнучку систему акцій і знижок при замовленні партій певного розміру. Для уточнення більш докладної інформації, ви можете зв’язатися з нашими досвідченими менеджерами-консультантами за вказаними телефонами, або скористатися формою зворотного зв’язку.

НІЧ ПЕРЕД БОЄМ

 Віктор дивився на небо. Всіяне тисячами мерехтливих зір, воно нагадувало йому ночі в рідному селі. Як любив він, повернувшись із клубних танців, залазити на копицю сіна, що стояла в кінці садиби, і ось так замріяно дивитися в безмежну небесну темінь.

Як давно те було, хоча за календарем минуло якихось пʼять місяців. Тут, на війні, все по-іншому. І прожитий день за два йде. Тут Віктор дуже швидко подорослішав. Можна сказати, після декількох боїв, коли вперше побачив кров, страшні рани, шматки людського тіла, смерть.

Спочатку було страшно. До болю страшно. А потім звик до обстрілів, свисту куль, стогонів поранених, до землі, змішаної з кровʼю. Тільки не міг змиритися з втратами. Кожна нова смерть боляче ранила його.

В останньому бою «град» накрив його найкращих друзів. Тоді хотілося кричати від люті й безсилля. Та він зціпив зуби, стиснувши в руці маленького іграшкового солдатика, якого йому подарував племінник Василько. Коли прощалися, хлопчик сказав:

– Нехай він разом з тобою воює.

Побратими підсміювалися, щоразу запитуючи:

– Як воює іграшковий солдатик?

А тепер їх немає… У Сергія хоч син залишився. Андрій же зовсім юним був. Казав, що ще й цілуватися не навчився як слід. У нього була така гарна, щира усмішка. А як співав!..

Від цих думок біль струмом бив у голову – така ненависть проймала хлопця. Чому ворог прийшов на нашу землю? Хто дав йому право топтати її, нівечити, нищити?

На війні Віктор припинив мріяти. Одна розрада – дзвінки рідних. Хоч кілька слів почує – і вже душа тепліє, відігрівається. А на змореному обличчі зʼявляється усмішка.

Ось і зараз він дивиться на небо, а на обличчі грає та сама мрійлива усмішка. Радіє хлопець від новини. Сестра, Василькова мама, народила дівчинку. Назвали її Вікторією.

– На твою честь, синку, – повідомила мати.

Віктор дивився на небо, а думками був удома. Бачив, як сестра пригортає до грудей крихітну донечку, як Василько бігає біля неї, як заходить до хати Петро. Він почергово всіх обіймає, цілує. Вікторові так захотілося і собі мати сімʼю, сина.

Він уявив, як його Світланка схиляється над колискою, і в грудях щось боляче штрикнуло. Остання їхня зустріч закінчилася сваркою. Дівчина поспішала додому, бо жила в сусідньому районі, та ще й мама потрапила до лікарні. А він, Віктор, хотів, щоб кохана лишалася з ним, щоб провела його в далеку дорогу. Тож наговорив їй зопалу бозна-чого, образив дівчину. А тепер гірко каявся. «Повернуся додому і відразу поїду до неї. На колінах проситиму вибачення, – думав. – І обовʼязково освідчуся. Скажу: “Світланко, виходь за мене заміж. Нам не потрібно гучного весілля. На нього грошей треба багато, а де їх узяти? Ми тихо розпишемося. А ще я хочу сина. Щоб після мене лишився продовжувач роду”»…

Віктор мріяв і вже бачив свого сина. Русявого, кучерявого, з непокірним чубом, який постійно спадає на чоло, як у Василька. Ось вони вдвох ідуть до річки, щоб наловити риби. Віктор роздягається, щоб ще й скупатися. Хлопчик, побачивши у батька на грудях шрам, запитує:

– Татку, звідки це в тебе?

– Це, синку, я на війні був, – відповідає він.

– На війні? – здивовано перепитує малий. – Що це? Гра така?

– Ні, сину, все те було насправді…

Віктор чує гуркіт, постріли. І розуміє, що знову почався обстріл. Ворог укотре пішов в атаку. Мрії зникають, натомість тіло перетворюється на суцільний клубок нервів.

Бій був виснажливий і нерівний. І коли вже здавалося, що все скінчилося, посунули ворожі танки. Хлопець не відразу усвідомив, що ворожа машина йде прямо на нього. І лише коли зрозумів, що страшної зустрічі не уникнути, промайнула думка: «Я маю вижити, бо не встиг розповісти синові про війну»…

Коли побратими витягли Віктора з-під танка, то здивувалися, побачивши на його закривавленому й чорному від болю та землі обличчі світлу усмішку.

– Він живий! Дихає! – вигукнув хтось із хлопців, не вірячи побаченому. Адже танк двічі проїхав по солдату.

А юнак, провалюючись у чорну темінь, знову повертався до тями і бачив перед собою маленького русявого хлопчика, який протягував до нього руки. Він допомагав підвестися.

Людмила ПРОЦЮК-ЩЕРБАТЮК

 

Гіркий різдвяний пиріг

 Після розмови з братом у Дмитра на душі неприємний осад. Ні, той нічого поганого не сказав, але й нічого доброго чоловік від нього не почув. Живе сам по собі, зайнятий тільки своєю роботою, кар’єрою. І більше ніщо в цьому житті його не цікавить.

Робота в Іллі, щоправда, престижна, й отримує він стільки, що Дмитрові ніколи не заробити. Має дві квартири, дачний будинок, у якому можуть мешкати дві-три сім’ї. Тільки у тих хоромах нікого нема, бо Ілля так і не одружився, хоча йому вже 38 років. Здається, до братів має горнутись, адже їх у нього ще двоє, проте не поспішає.

Дмитро не раз помічав, з яким нехтуванням Ілля слухає про його життя. Воно його не цікавило, хоча в Дмитра троє дітей. Он найстарший уже скоро школу закінчуватиме.

Дмитро, як і годиться старшому братові, першим одружився. Взяв собі у дружини говірку й веселу Марійку. І хоча Ілля був середнім братом, молодшим від Дмитра на чотири роки, проте відважився сказати, що в дружини можна було б вибрати когось достойнішого. Дмитро тоді не знайшов, що відповісти братові. Придивлявся до своєї Марійки: а що брат у ній помітив не таке? Не розумів цієї загадкової фрази.

А потім і не намагався зрозуміти. Ніколи було, потрібно думати про сімʼю, про дітей, які у них народжувались одне за одним. Бачив, що брат до цього теж ставиться скептично: мовляв, спочатку треба забезпечити собі надійний матеріальний тил, а потім уже думати про дітей. Дмитро тоді проковтнув і цю гірку пілюлю. Хоча іноді, коли ставало нестерпно важко, думав, що, може, й справді Ілля має рацію, бо вже троє діток, а власної оселі немає, все в чужих квартирах. А коли розжились нарешті на своє житло, брат теж не міг стриматись: такій сімʼї в трикімнатній квартирі тіснувато.

Ілля ж не поспішав думати про сім’ю, у нього на першому плані робота, кар’єра. У 25 років він мав уже такі статки, що Дмитро навіть мріяти не міг. Інколи знову закрадались думки: а може, він неправильно живе? Може, й справді поспішив із дітьми? Може, таки треба було зачекати й подумати спочатку про матеріальне? Та коли сімʼя збиралась разом, коли його з усіх боків обсідали діти, коли він відчував їхню любов, їхню потребу у ньому, ставав від того щасливим. І всі сумніви щодо того, правильно він щось робив чи ні, вмить зникали.

А Ілля жив для себе і радів усіма своїми досягненнями. Спочатку Дмитро сприймав усе спокійно, а потім постійне братове хизування почало дратувати. Ілля відчув це і якось бовкнув, що Дмитро занадто заздрить йому. Сварки не було, проте стосунки між братами ставали дедалі холоднішими.

Ніби осторонь од них жив Іван, найменший брат. Вони спілкувались, приїжджали одне до одного в гості на свята. Проте Іван був аж на вісім років молодший від Іллі, а від Дмитра – на всі дванадцять. Вони ніби розійшлись у просторі й часі – у кожного свої проблеми, свої погляди на життя. Іванові вже 30 минуло, а досі нежонатий. За теперішніми мірками і не назвеш його занадто старим парубком, проте Дмитро хотів, щоб брат таки влаштував своє життя.

Меншого брата ніби сам Бог їм послав. Поки Дмитро переймався проблемами власної сім’ї, а Ілля – своєю кар’єрою і достатком, Іван жив у селі з батьками, які останніх років десять тяжко хворіли. Він був їм не просто за сина й помічника, а й за няньку, за лікаря, за ту людину, без якої їм було б ой як некомфортно в цьому житті. Бо йти жити до Дмитра не випадає: п’ятеро душ у трикімнатній квартирі – й так затісно. Тепер Дмитро думає, чи взяв би батьків до себе. Мабуть, усе ж таки взяв би. Коли вони з братами були малими, сім’я із п’яти осіб поміщалась у ще меншій хаті на дві кімнати. Та й Марійка в нього чуйна, не відмовила б, якби потрібно було. Та завдяки Іванові не довелося нікому тіснитись. Він і за себе відпрацював, і за двох старших братів.

Дмитро, коли міг відірватись від сімейних клопотів, навідувався в село, старався чимось допомогти братові, та часу мав небагато – день чи півдня, а інколи декілька годин. Хоча особливо й не було чим допомагати – в Івана і дрова завжди запасені, і прибрано, і випрано, і їсти наварено.

– От комусь поталанить із чоловіком, – казала Дмитрова Марійка.

Може, й поталанить, але ж Іван іще й досі сам.

Батьки пішли з цього світу. Дмитро чекав, що нарешті менший брат візьметься за власне життя, та він ніби й не думав про те. Іллі якось було байдуже: сам – то й сам, він теж сам, але ж комфортно почувається. Чому ж Іванові погано?

Перед Новим роком не вдалося поїхати до меншого брата, вони йшли святкувати до кумів. Дмитро вирішив навідатись до нього на Різдво. Зателефонував Іллі. Той довгенько думав, а потім відповів, що, звичайно, поїде, але ненадовго, бо має намір невдовзі одружитися з Настею, отож буде зайнятий. Хто така Настя, Дмитро не знав, проте був радий, що нарешті Ілля влаштує особисте життя, може, зміниться, стане не таким байдужим і жорстоким до людей, бо через кар’єру і наживання статків він нехтує навіть кровними узами.

Дмитро зателефонував Іванові й повідомив про їхній з Іллею намір приїхати до нього в гості. Брат дуже зрадів і все запитував, що ж їм такого приготувати, аби душі було радісно на свято.

– А що ти можеш приготувати? – казав Дмитро. – Навари картоплі, поставиш солених огірочків, помідорчиків, а все інше ми привеземо.

Потім перевів мову на те, що братові час і про власне життя подумати, про роботу, не просиджувати ж молоді роки в селі, де ні роботи, ні клубу, ні лікарні, навіть магазину немає. Іван мовчав, а потім відповів, що про все поговорять потім, а зараз йому треба йти козу годувати.

– Яку козу? – здивовано запитав Дмитро, бо знав, що батьки тримали корову.

– А ми з Лідкою помінялись: я їй – корову, вона мені – козу. Так і їй добре, і мені, – пояснив брат, – для її дітей молока вистачає, а мені небагато треба, та й мороки менше. Ну, добре, пішов я. Чекаю в гості.

Дмитро спантеличено слухав короткі гудки. Його брала злість на брата: це ж треба корову на козу виміняти! Ще він боявся, щоб ота Лідка не споганила Іванові життя. Вона його ровесниця, навіть в одному класі колись навчались. Тільки пішла в доросле життя вона занадто рано. Хоча чому «пішла»? Спосіб життя їхньої родини звів її на манівці. Дорослі проблемами не переймались, дівчина на них, здається, теж не надто зважала. А якщо і зважала, то не знала, що робити, бо нікому було навчити. Батьки жили, як заманеться: сьогодні є що їсти – добре, немає – то добрі люди дадуть, пожалівши дітей. З їхньої оселі ніколи не вивітрювався запах спиртного. Хоча вони були нібито й добрими людьми, ніколи нікому нічого поганого не заподіяли. Може, тому село їх отак підтримувало.

У тій байдужості до себе, до дітей і зростала Ліда. У 17 років уже мала доньку, а в 20 народила сина. Невдовзі її чоловік десь повіявся і зник. Жінка накидала оком на Івана. Та поки були живі батько й мати, він ніби противився тим стосункам. А тепер? Он уже корову на козу обміняв. Якщо пов’яже свою долю з Лідкою – пропаде.

У Дмитра було неспокійно на душі. Думка про те, що чекає його меншого брата в забутому людьми й Богом селі, не давала спокою. Швидше б поїхати до нього, поговорити. Може, він його до себе на роботу влаштує. Спершу нехай би пожив у них, а там підшукали б квартиру. Треба ж щось робити, інакше пропаде.

Ось нарешті настав час і до брата в гості ладнатись. Мабуть, поїдуть з Іллею машиною. Та брат повідомив, що приїде трохи пізніше. Що ж, доведеться теліпатись електричкою, а потім автобусом. Та Дмитрові не звикати. Діти з ним не поїхали, у кожного виявились термінові справи. Марійка теж не горіла бажанням гостювати в Івана. Ну, що ж, він таки поїде до брата. Хоча, як щойно подумав, треба було його до себе запросити…

Але хочеться самому переступити поріг батьківської хати, вдихнути з дитинства знайомий запах, хоч на кілька хвилин повернутись у той час, коли вони всі разом були такі щасливі, коли за столом усміхнені мати, батько й вони – троє братів, не розділені статками, зарозумілістю, байдужістю. Може, й добре, що Марійка з ним не поїхала. Вони сьогодні зберуться усі втрьох, поговорять, згадають, може, повернуться колишні теплі родинні стосунки, а то стають чужими.

Дмитро відчинив двері хати – нікого. Поставив важкі сумки, в які йому Марійка наклала всякої всячини. Походив кімнатами – нема Івана. Мабуть, доїть козу чи годує курей. І знову від думки, що у хліві замість Зірки стоїть якась рогата коза, Дмитрові стало кепсько. Оглянувся – все як за життя батьків. От тільки припало пилом. Не схоже то на Івана. Поки жили батьки, він таку чистоту підтримував, що деякі жінки могли позаздрити. А он і невипрані речі у закутку, ще й немиті горнятко і тарілка на столі.

Сполоснув посуд. Аж тут і брат у хату. Вже напідпитку, неголений, волосся скуйовджене. Дмитро зробив йому зауваження, той поспіхом розчесався, але голитись не захотів. Почали накривати на стіл. Іван витягнув захололу картоплю, поставив огірки, помідори, як і домовлялись, а все інше, варене й смажене, виставляв Дмитро.

– Скільки всього доброго! – мов дитина, радів менший брат.

Радий і Дмитро, що хоч якось скрасить одноманітні Іванові дні. А проте його вже гриз у душі черв’ячок, бо бачив, що затягує брата у трясовину, з якої не кожен може вибратись. Он як тхне від нього спиртним. Свято? Але ж із ким він пив, що за компанія?

Іван, ніби прочитавши його думки, промовив:

– А це ми з Лідкою за свято вже трішки випили.

Дмитро нічого не відповів, лише сердито засопів.

У цей час хтось відчинив двері. То Ілля. Дмитро чув, як підкотила якась машина, але не звернув уваги, а це, виявляється, брат. Привітались. Ілля прискіпливо оглянув хату, сів біля столу, виставивши на нього дві пляшки коньяку.

– Оце так випивка, оце так закуска, – радів Іван, – а нам з Лідкою довелось самогоночку за свято пити. Щоправда, в баби Ольки взяли, в неї вона добра, справжня.

Дмитро розлив у чарки коньяк.

– Я не буду, – відмовився Ілля, – я за кермом.

– А хіба ти не залишишся ночувати? – запитав Дмитро.

– Ночувати? Я ж не сам, Настя захотіла зі мною поїхати.

– То де ж вона?

– У машині чекає.

– Як чекає? Чому не запросив?

– Куди запрошувати? – сердито блимнув очима Ілля. – Та вона й сама не захотіла заходити. Так що мені хвилин десять залишилось.

Іван, який уже зранку заросився, байдуже слухав ту розмову. А Дмитрові стало прикро. Ніби стрепенувся під чиїмось поглядом – то мати з батьком із фотографії на стіні дивились на своїх дітей. І стільки смутку було в тих очах, що Дмитро мимоволі відвів від знімка погляд.

За десять хвилин Ілля і справді підвівся. Попрощались. Дмитро не захотів його проводжати. Образа на брата засіла у ньому. Він не міг з нею впоратись, відігнати її.

Загуділа машина – і тиша на вулиці. Навіть чомусь собаки не гавкають. Іван наминав ковбасу, коли хатні двері прочинились. На порозі… Невже то Лідка? На вигляд їй уже не 30, а цілих… Ні, тут і вік уже не визначиш. Видно, що чарки не цурається. Тулить до себе якийсь згорточок. Вітається, підходить до столу, кладе той згорток, у ньому, як каже, пиріг. Причастившись зі щедрого столу, пропонує скуштувати її випічку. Дмитро для годиться відламує маленький шматочок, кладе до рота і від несподіванки аж підстрибує:

– Що це таке?!

– Пиріг, – каже Лідка.

Поки Дмитро все випльовує, вона й собі кладе до рота шматок, не розуміючи, чому чоловік незадоволений. Лише скуштувавши, проказала:

– Це, мабуть, замість кориці я його перцем притрусила. Та то нічого, верх можна зрізати.

Той пекучий пиріг роздратував Дмитра. Він поклав його і ще дещо Лідці у пакет і випровадив її, мовляв, йому з братом треба поговорити. Невдоволена жінка подалася додому. Дмитро зачинив за нею двері і вирішив відверто поговорити з Іваном. Та з того вже нічого не виходило. Брат, надпивши з пляшки пива, вже мирно сопів на столі. Дмитро вклав його спати. Оце так свято, давно так не святкував.

Шкода Івана, добра він людина, а тут пропаде. Він же за Іллю й за Дмитра відпрацював удома, доглядаючи батьків, у той час як два старші брати влаштовували своє життя. Дивись, тепер скотиться на саме дно. Що в селі робити? Шукати відраду у пляшці? Треба його до себе забрати. А потім Дмитро уявив свою трикімнатну квартиру і п’ятьох осіб у ній, а ще Івана. Але ж він його на певний час візьме, а потім підшукає квартиру. Може, й особисте життя вдасться братові влаштувати. Бо де ті дівчата в їхньому селі? Лідка? Хіба що одна за віком підходить Іванові. Але він не хоче братові такої долі. Ні, не тільки тому, що в неї двоє дітей, а й тому, що її вже не виправиш, обоє так і пропадуть.

Іван мирно посапував на ліжку. Дмитро зачинив вхідні двері і собі приліг на дивані. Не міг заспокоїтись, треба щось вирішувати, він не може залишити брата сам-на-сам із бідою, яка заглядає у його долю.

Зателефонував Марійці, розповів їй про свої наміри. Дружина важко зітхнула, сказавши, що їм усім затісно буде.

– Я брата не залишу. Не тільки для нього це роблю, а й для нас. Який приклад буде нашим дітям, коли його в біді залишимо? А ти ж хочеш, щоб вони одне одного ніколи не покидали?

Врешті дружина погодилась. Дмитро зі спокійним серцем заснув, і чомусь снився йому Лідчин пекучий аж до гіркоти пиріг.

Встав ранесенько. Пішов до Лідки, завів їй козу. Домовився з тіткою Любою, в якої недавно біда трапилась – раптово корова здохла, що вона догляне їхню Зірку. Нехай забирає у свій хлів, бере корми. І їм добре, і їй молочко, сметанка, сир. А там видно буде. Віддав їй і курей, бо в Лідки вони ніколи не велися, мабуть, через недогляд.

Коли Іван прокинувся, з господарством усе було вирішено. Думав, брат буде проти, а той ніби зрадів, заглядав Дмитрові в очі, не вірячи, що таке справді може бути. Всі продукти з холодильника заніс Лідці. Та дякувала і бігла слідом, запитально поглядаючи йому в очі і весь час запитуючи:

– А ти повернешся?

Вони пішли до автобусної зупинки. Дмитро оглянувся: серед дороги стола Лідка й дивилась їм услід. «Бідна жінка, – подумав, – вона нормального життя ніколи не бачила. Та й чи побачить? Нема кому витягнути її з цієї прірви». Пригадав її різдвяний аж до гіркоти пекучий пиріг. Криво посміхнувся.

Автобуса не довелось довго чекати. Вони їдуть. Як буде далі? Хто знає. Але треба щось робити, треба рятувати брата.

Ніна ПЕТРЕНКО

ЖИТТЯ історії