Газета “Життєві історії”

Правдиві історії з життя у кожному номері газети “Життєві історії”

Ознайомтеся з кількома останніми історіями і напишіть свій відгук.

Срібне муліне дощу

Іноді прожите здавалося Лідії чимось зовсім нереальним. Здавалося, треба лише випростатися – і цей тягар, що тиснув на неї, впаде, і вона знову розправить руки, мов крила, і злетить вільно. А коли в свідомості знову повністю проявляється все, що трапилося, тягар стає ще важчим.

Усе це було?

Була та лихоманна ніч, яку вона провела у сльозах, очікуючи лише одного – зараз прозвучить телефонний дзвінок і вона почує звичне: «Вибач, Лідусю. Затримався на роботі. Послали в термінове відрядження. Цілую. Кохаю. За тиждень буду вдома». Але минула ніч, а чоловік так і не зателефонував. Звичайно, Ліда добре знала, де він. Та якщо і не знала, то міг би зателефонувати, аби хоч виявити повагу. А він не захотів.

Був той ранок, коли чоловік повернувся додому. А в Ліди після пережитої ночі не залишилося нічого, крім стомленої надії. Лежала, повернувшись обличчям до стіни. Накрилася ковдрою, поклала долоню під голову. Русяве волосся густим спокійним потічком стікало з подушки, прикривши вухо. Жінка була вродлива, але чоловік цього вже не бачив. Для нього вона була знайомо-звичною, втратила принадність. Ліда випромінювала особливе тепло, але Ігор його вже не відчував.

Ліда не спала. За якийсь час після того, як чоловік увійшов, встала. І знову не знайшла в його очах ні натяку на те, що він кається, що вона йому потрібна. Він був ніби трохи стомлений. А Ліду ця ніч зовсім знесилила.

Погляд жінки впав на ліжечко, у якому спала їхня донечка. Підвелася й підійшла до дитини. Хотіла змусити чоловіка відчути хоча б крихту провини. Та Ігор лише криво посміхнувся. Лідія знову опустилася на ліжко. Сиділа і збиралася з духом, бо треба було зробити найважче – скласти речі, взяти Полінку й піти.

Був і день, коли Ліду, яка годувала донечку, гукнула свекруха. Молода жінка здригнулася, повернула голову і прочитала в очах тієї німий докір: «Знову сваритеся. Я ж тебе попереджала, щоб залишила мого сина у спокої. А ти причепилася, як реп’ях. Ото і маєш, що заробила!» Ліда опустила руку з пляшечкою. Хотілося закричати, завити. Ніби вгадавши наміри невістки, свекруха відступила назад.

Був і вечір. Треба поквапитися, доки не прийшов Ігор. Ліда дістала з шафи валізу, з якою вона два роки тому прийшла сюди, розкрила. У валізі зберігалися ялинкові прикраси. Жінка розгорнула жмуток блискучого «дощику». Ніби срібне муліне. Труснула іграшковою сухозліткою, розстелила її на столі і відчула на своїй спині погляд. Озирнулася. Важко сказати, скільки часу вони дивилися одна на одну. Може, мить, а може, й цілу годину друк Львів. Свекруха вловила Лідине вагання, якесь незрозуміле, звернене не до неї, а до себе. На язику вертілося відчайдушне запитання. Свекруха зробила крок до Ліди, але та, опам’ятавшись, гойднула головою і заходилася складати речі.

Затягнувши «змійку» на валізі, Ліда зупинилася біля доньчиного ліжечка. Подивилася на Полінку, нахилилася, взяла її на руки. Свекруха сиділа на канапі. Побачивши невістку вже на порозі, підняла голову. У ній знову заворушилася слабенька надія, хоча жінка і не думала підтримувати синову дружину.

– Бувайте здорові, Анастасіє Петрівно, – вичавила з себе Ліда.

Анастасія Петрівна подивилася на неї вже зовсім байдуже, взяла подушку, поклала на коліна. Ще раз підвела на невістку тьмяні очі й промовчала.

Ліда не розуміла, чому так сталося. Згадуючи минуле, ніби розмотувала заплутані нитки. Але що з того? Лихо її вже спіткало, а вона так і не зрозуміла своїх помилок.

Лідине життя не було багате на події. У свої двадцять вісім років нічого не встигла побачити. Дитинство минуло в селі. У шістнадцять поїхала на навчання у місто. Потім працювала у невеличкому кафе кухарем.

Одного разу прибиральниця, сказала, що прийшла ватага парубків і вимагають покликати кухаря. Ліда поспішила у зал.

– Хто з вас найстарший, розбіяки? – запитала вона таким тоном, ніби хотіла поставити бешкетника в куток.

Запала тиша. Потім один з юнаків показав на парубка, який сидів за столом. Почувши Лідине запитання, той підняв голову. Обличчя хлопця було не таким, як у його товаришів. Ті вихлюпували зухвалість, а він випромінював упевнену радість. «Я щасливий, тому веселий, – говорили його осяйні очі. – У мене завжди все чудово!» З цікавістю роздивлявся Ліду.

– Отже, ви і є отаман цих забіяк? – дівчина поправила на голові білу «пілотку».

– Отаман забіяк?! Чудово сказано! – засміявся парубок. – Мене звати Ігорем, а вас?

– Молодий чоловіче, вибачте, але я тут не розважаюся, а працюю. І якби я з усіма відвідувачами кафе знайомилася, то не мала б часу на роботу, – Ліда залилася густим рум’янцем.

Ігор знову засміявся:

– Але ми також прийшли сюди не задля розваги. Нас послала наша фірма… Ми будівельники. А я не отаман, а лише бригадир…

– О! То це ж не до мене! Я тут лише кухар! – також засміялася Ліда. – Ходімо зі мною. Я вас проведу до нашого шефа.

У пізні години відвідувачів мало. Із кухні Ліда бачила, як бригадир будівельників походжає яскраво освітленим приміщенням. А його товариші вимірюють хто вікна, хто стіни, хто двері. Хлопці були веселі, жваві, весь час жартували. Ігор усім керував, віддавав накази підлеглим. То тут, то там дівчина бачила його струнку постать. Цей парубок притягував її своїм магнетизмом, їй кортіло весь час дивитися на нього.

Враз Ігор підійшов до Ліди і запитав, чи могла б вона з ним повечеряти. Дівчина подивилася йому в очі. Вони були тепло-карими. Відчула незрозуміле тремтіння й опустила голову. Ігор теж потупився, міцно стиснув губи, на його шиї пульсувала жилка. Він подумав, що ця дівчина читає його думки. Намагаючись оволодіти собою, Ліда підняла очі, й він прочитав у них таке ж хвилювання.

– Вибачте, але я на роботі, – невпевнено мовила дівчина.

Чоловік обернувся і поспіхом пішов геть.

Покотилися звичні спокійні дні. Ліда потонула у дрібних клопотах. Будівельники повинні були почати ремонт за два тижні. Іноді дівчина думала про молодого бригадира. Все розділилося на дві частини. Одна – це кафе, кухня, плити, продукти, словом, Лідина робота. В друга частинка, малесенька, дрібнесенька, зовсім мізерна, – Ігор.

Минуло два тижні. Ігор ніби відчував, що за ним спостерігають. Голосно сміявся, жартував. І жодного разу не поглянув на Ліду. Та дівчина цим не переймалася, навпаки, у її душі була якась приємна журба. Вона відчувала, що подорослішала. Час подумати про сім’ю. Та чи хотіла вона прощатися зі своїми маленькими нездійсненими мріями? Чи зізналася собі, що закохалася?

У другій декаді травня почалися дощі. Ліда у доброму настрої їхала на роботу. На зупинці помітила групу молодих людей. Підійшовши ближче, зиркнула у їхній бік і спаленіла. Ігоря неважко було впізнати – та ж чорна кофта з великим каптуром, в якій він працював у кафе.

Намагаючись угамувати стукіт серця, Ліда обійшла зупинку і пішла вулицею вздовж високої бетонної огорожі. Тепер вона була занепокоєна не стільки зустріччю із чоловіком, стільки тим, як розхвилювала вона її. Дотепер дівчина вважала, що звільнилася від свого захоплення. А тепер зрозуміла, що в ній досі живе те трепетне почуття.

Ігор, упізнавши Ліду, наздогнав її, привітався.

– На вулиці дощ, ясновельможна панночко. Не промокнете? – запитав він.

– Ні! А ви, пане отамане, так давно мокнете під дощем, що, мабуть, скисли, – відповіла дівчина, усміхнувшись.

Ігор засміявся, а потім раптово замовк. Окинув пекучим поглядом її обличчя і квапливо попрощався.

Озирнувшись за мить, Ліда побачила, що Ігор, лежить на бруківці.

– Посковзнулися? – занепокоєно запитала, підбігши. – Нічого не зламали?

Замість відповіді він подивився на неї з неочікуваним неспокоєм. У його очах горіли крихітні багаття, на носі, на віях і на бровах тремтіли перлинки дощу. Якась жилка запульсувала у душі. Ліда дивилася в Ігореві очі, відчувала його напругу.

– Дощ… – навіщось сказав чоловік.

– Так, – відповіла Ліда. – Дощ тягнеться, мов нитки. Дощове муліне…

– Знаєш, Лідо, мені конче треба було знову тебе бачити.

Ліда не хотіла знати, до чого може привести їхнє знайомство, навіщо воно взагалі потрібне. Але відчувала, що її самотність стала для неї тягарем. І ось вона зустріла Ігоря.

– Лідо, будь моєю дружиною, – видихнув чоловік…

А потім потягнулися дивні, хмільно-запаморочливі дні. Коли вони були разом, дівчині здавалося, що вони летять у дзвінку далечінь. Вулиці, будинки, майдани, городи, дерева, квіти, трави і люди – то все внизу, дрібне і неважливе, нічого не варте. Наодинці вона згадувала і заново переживала його обійми, поцілунки, слова. І знову летіла.

Кожен свій крок оцінювала тепер по-іншому, думаючи, чи це сподобається Ігореві. А коли коханого не було поруч, вона відчувала себе неповноцінною. Неспроможна була думати, радіти, навіть дихати без нього.

…Ліда вже не дитина, не маленька бездумна дівчинка, яка підкоряється відчайдушному сліпому пориву і не відає, що коїть. Чому вона вже не вірить в Ігореве кохання? Чому засумнівалася? Чому так поквапливо втекла? Треба ж подумати і про Полінку. Але вона не терпітиме приниження.

Якось розповіла Ігореві про своє побоювання. Він усміхнувся, хитнув головою, пригорнув її до себе.

– Ти щаслива? – запитав.

Ліда нічого не відповіла.

– Дуже, дуже, дуже щаслива? – знову запитав він.

Вона дужче притиснулася до чоловіка, заховавши обличчя у нього на грудях.

– І я щасливий. І зроблю все, щоби так було і надалі.

Того дня йшов дощ. Довгі срібні нитки, мов шовкове муліне, тягнулися з неба. І саме того дня Ліда дізналася, якою буває божевільна радість. Вона втекла від Ігоря і від самої себе у пустельний закуток. Знову і знову повторювала слова, які почула у телефонній слухавці. Щось шепотіла, усміхалася, кружляла у танку, мов навіжена. Думки, обривчасті, химерні і нереальні, спалахували і гаснули. А потім і зовсім ні про що не думала. Просто ходила й усміхалася, віддаючись бездумному своєму захопленню.

Того дня пішла на побачення з Ігорем. Шлях лежав через туєвий парк, що довгою смужкою тягнувся понад річкою. З одного боку за айстровими клумбами виднілася втоптана стежка, з другого тягнулися кущі глоду з кучерявими листочками і недостиглими ягодами, а за ними – та вулиця, на яку запросив її Ігор.

Першим стояв світло-сірий будинок у цементній «шубі». Три вікна виходили на вулицю, затулені зсередини легкими жалюзі. Дім здавався мовчазним і похмурим

Ліда відчинила хвіртку, закотила у подвір’я візочок, узяла Полінку на руки. Назустріч вийшов Ігор. Був не такий, як завжди, – спокійний, навіть сердитий.

– Ходімо, – мовив самими вустами і взяв із рук Ліди доньку.

Зайшли у довгий коридор. Двері у вітальню були відчинені, звідти лилося срібне світло.

– Ходімо у твою кімнату, – сказав Ігор.

У просторій, із двома величезними вікнами кімнаті стояли широке ліжко, комод, трюмо, дві шафи. Над ліжком висів великий, на всю висоту стіни, гобелен. На кріслі, згорнувшись клубочком, дрімало руде кошеня.

– Подобається? Тепер у цьому домі ти повноправна господиня. Кімнатку для Полінки я поки що не обставляв. Це зробимо разом. Але чи знайдеться у цьому домі місце для колишнього чоловіка?.. Лідо, чому мовчиш?

Жінка опустилася на ліжко і погладила кошеня. З очей покотилися сльози.

– Чого ти плачеш? – схвильовано запитав чоловік.

– Я думала, що ти мене вже не кохаєш… Думала, що ти проводиш час в іншої жінки… Думала… Пробач… Пробач мені, нерозумній…

За вікнами дріботів дощик. Ріденьке срібло тонкими цівочками несміливо пробиралося через жалюзі. У кутках збиралися сутінки.

Лідине серце гучно билося. Ігор поклав донечку на ліжко, обійняв дружину за плечі.

– Ти щаслива? Дуже, дуже, дуже? І зроблю все, щоб так було і надалі…

Ліда припала до грудей чоловіка, і вони довго сиділи мовчки. А за вікном легенький вітер гойдав срібне муліне дощу.

Валентина СІРА

 

Чужі груші

– Галинко, ти б якось забігла до мене по груші. Уродило їх цьогоріч стільки, що вже й не знаю, куди дівати. А ти ж любиш грушки, – щебетала Марія, запитливо заглядаючи в очі подрузі.

– Груші? Люблю, – сказала жінка. І чомусь додала: – Іван, коли залицявся, цілими відрами їх приносив… Та й тепер носить.

– І тепер? – здивувалася гостя.

– Ага. Он бачиш? – показала на миску, в якій – чимало грушок. – Певно, дорогою з роботи десь грушку уздрів.

– Може, й уздрів, – мовила Марія, а потім поцікавилася: – То коли зайдеш?

– Завтра, в обід.

– Тоді я тобі їх вранці назбираю. Біля літньої кухні поставлю. Добре? – знову допитливо заглянула у вічі, ніби хотіла проникнути в саму душу.

– Добре. Дякую тобі, – відмахнулася від того погляду Галя. – Вибач, що на чай не запрошую. Мені потрібно сьогодні ще статтю на другу сторінку написати.

– Бачу, нелегкий журналістський хліб.

– Нелегкий, – зітхнула господиня.

– Тоді я побігла, – Марія попрямувала до дверей.

– Зачекай, я Маринці гостинця передам, – мовила, дістаючи з цукерниці пригорщу «Бабусиних казок». – Це ж її улюблені?

– Так. Маринка їх найбільше любить, – подякувала гостя і зникла за дверима.

А Галина сіла за комп’ютер. Ще цілий вечір мудрувала над статтею. У перерві годувала чоловіка борщем та млинцями, які приготувала ще вранці.

Наступного дня на роботі заклопоталася. Коректорка Марійка захворіла, тож довелося і за неї сторінки вичитувати. Працювала без обіду. Вже коли поверталася додому, пригадала, що обіцяла в обід забрати в Галини грушки. «Нічого, забіжу зараз», – вирішила.

Відро з грушками, як і домовлялися, стояло біля літньої кухні. Жінка пересипала фрукти в пакет. Уже прямувала до хвіртки, коли побачила, що вхідні двері в будинку відчинені. «Зайду на хвилину. Подякую», – подумала. Переступила поріг, хотіла пройти в кухню, де зазвичай у цей час була господиня, та помітила, що двері спальні відчинені, звідти долинають голоси.

Галина попрямувала туди, та на порозі завмерла від побаченого. Пакет випав із рук, і на підлогу викотилися зеленоокі груші. Ті самі, якими її щодня частував коханий.

– Що? Що ти тут робиш? – запитала чи то свого чоловіка, який ніжно обіймав Марію, чи подругу, яка горнулася до Івана всім тілом.

– Галюсю, ти тільки не подумай нічого такого. Я по грушки забіг. Тільки по грушки. І тільки…

– І тільки, – повторила дружина, і вийшла зі спальні. Мимохіть наступила на одну з грушок, розчавивши її навпіл, як і своє подружнє життя.

Людмила ПРОЦЮК-ЩЕРБАТЮК

 

Мамине кохання

Мабуть, я щаслива. У мене найкраща матуся, яку я люблю. У мене чудовий чоловік, який кохає мене до безтями. У мене є робота, яка приносить радість, матеріальні статки і мрії. І ось нарешті довгоочікувана відпустка…

Коханий зайнятий. Тому їхати до моря доведеться без нього. Я трохи засмутилася, але завжди з розумінням ставлюся до обставин, які не залежать від нас. Зрозуміла, що так легше жити! Відпочивати самій сумно, я не люблю самотність. Подруги зайняті домашніми справами, більшість – вихованням дітей. Тому й вирішила запросити із собою маму.

– Мамо, ну які в тебе можуть бути справи? Я знаю, що з роботи тебе відпустять, ти тільки скажи їм, – умовляла я.

– Доню, в нашому колективі в усіх відпустки почергово. Я не можу просто так повідомити, що мені за тиждень потрібно їхати, – виправдовувалася мама.

– А якщо я домовлюся з твоєю начальницею? – просила я, адже ми були знайомі. – Мамо, ми живемо з тобою в різних містах, бачимось рідко, а ти ще й відмовляєшся від можливості разом відпочити.

Після цих слів моя мама розтанула. Я, щаслива, збирала речі й просила свого Сашка не засмучуватися. Тим паче, в серпні ми з ним планували поїздку до Туреччини. А в Одесу ми поїхали з мамою.

Яка вона в мене? Добра, світла і щира. Її усмішка в молодості завойовувала не одне серце. Та й зараз мама, хоча й одружена, має чимало прихильників. І от на морі з’явився ще один…

Ростислав Семенович мешкав навпроти нашої кімнати. Високий чоловік спортивної статури. Коли ми снідали чи обідали, він завжди сідав за сусідній столик і тихцем розглядав мою маму. Можливо, вона це не одразу помітила, а от від мене чоловічих поглядів не приховати.

– Мамо, а ти б могла закохатися заново? – спокійно запитала я, смакуючи молочним желе із полуничною начинкою.

Мама від неочікуваного запитання округлила очі і швидко поставила горнятко з кавою на стіл.

– Чому ти запитуєш? – здивувалася. – Ти ж знаєш, що я вже тридцять років живу з твоїм батьком. Ніколи йому не зраджувала.

– Та знаю мамо, що ти все життя носишся з нашим батьком, як із писаною торбою. От я інколи думаю, чи змогла б закохатися заново. Із Сашком ми десять років. Дітей у нас немає. У кожного улюблена робота. Ніщо не зв’язує нашу сім’ю. А от у вас із батьком все по-іншому. Тридцять років ви разом, нас виховувала більше ти, аніж він. Тепер ми роз’їхалися, ви залишились удвох. Коли ми приїжджаємо, ви часто сперечаєтеся… Батько, як пив, так і п’є, влаштовує сварки. Я б так не змогла…

– Улянко, ти в мене ще така наївна. Яке може бути кохання у моєму віці? З батьком ми вже звикли одне до одного, – виправдовувалась мама.

Я не розуміла, як можна так жити. Часто просила маму залишити батька, не могла бачити її страждання. Просила переїхати до нас із Сашком. Місця на всіх вистачить, грошей також. Однак мама категорично заперечувала. Залишати рідне місто і батька вона не хотіла. Та, попри мамину усмішку, яку вона одягала, ніби маску на карнавал, коли приїжджали ми з братом, я бачила, що вона нещаслива. А я хотіла для неї щастя.

– Мамо, ти в мене гарна і ще можеш зустріти своє щастя. Основне – не бійся впустити його у своє життя.

– Улю, мала ти ще! Всі чоловіки однакові, ти це згодом зрозумієш.

– Звичайно, мамо, як я у свої тридцять років можу говорити про чоловіків?! – усміхнулася я, зустрівшись поглядом із незнайомцем за сусіднім столиком.

Наша розмова з мамою знову завершилася безрезультатно.

Я так хотіла, щоб цьогорічний відпочинок був для неї незабутнім. Тому після сніданку ми одразу пішли до моря засмагати, а ввечері вирішили покататися на кораблі.

Вечір справді був чарівним. Матуся одягнула свою улюблену ніжно-блакитну сукню. Вона в мене така красива. За паспортом їй п’ятдесят, а на вигляд – до сорока.

– Ви надзвичайно гарні! – неочікувано і без привітання сказав мамі чоловік, який зранку сидів у кафе за сусіднім столиком.

Моя мудра мама сором’язливо усміхнулася, як дівчина-підліток, і заховала очі.

– Вона надзвичайна! – я втрутилася у розмову. – До речі, я Уляна, мою матусю звати Оксана. А вас?

– Ростислав!

– Ви спортсмен? – я вирішила взяти ініціативу у свої руки.

– Я вже ветеран спорту, – усміхнувся чоловік. – Колись був легкоатлетом, згодом багато років присвятив велоспорту.

– Але, впевнена, й далі активно тренуєтесь!

– Маєте рацію. Вам щось принести?

– Так, червоного вина, будь ласка, – не розгубилася я.

Поки наш новий знайомий пішов по вино, мама почала читати мені нотації.

– Улю, ну навіщо ти з ним завела розмову?

– Мамо, це ж не я до нього підійшла, а він до нас. Не могла я мовчати, як і ти.

Мама не встигла нічого відповісти, бо повернувся Ростислав.

– А ви звідки приїхали? – він, очевидно, хотів продовжити розмову.

– З Кіровограда, – відповіла я. – А ви звідки?

– Я теж колись там мешкав. У молодості.

– Так? Ви навчалися в нашому місті?

– І не тільки. Колись відвідував танцювальну студію. Мої батьки дуже хотіли, щоб я був хореографом.

Поки ми спілкувалися з незнайомцем, вечірка на кораблі вирувала.

– А моя мама теж брала уроки хореографії. І в школі, і в університеті, – додала я.

Поки я розповідала, заграла повільна, як легкий вітер, музика.

– То, Оксано, думаю, ви не відмовите мені в танці?

Моя мама перевела погляд на мене. Але Ростислав уже тримав її за руку і вів за собою. Я не знаю, про що вони спілкувалися, але мама ховала очі. Господи, як я хотіла для неї щастя!

– А ваша мама і справді гарно танцює, – Ростислав був задоволений.

– Ви також! – усміхнулася й мама. Руки чоловіка ще залишались на її талії.

– Ростиславе, чи можу вам на цей вечір довірити свою маму?

– Уляно, що сталося? – збентежилася матуся.

– Мені треба відпочити, відчуваю слабкість, – вигадала я, щоб залишити маму з цим гарним чоловіком.

– Ви можете мені цілком довіряти. Обіцяю не відходити від вашої мами, а після закінчення вечірки провести її до номера, – Ростислав усміхнувся, очевидно, зрозумівши, що я задумала.

– От і добре. Мамочко, не сумуй, – я поцілувала її в щічку.

…Мама прийшла над ранок. Я чула, як вона тихенько прокралася у кімнату, роздягнулася, пішла до ванної кімнати, а потім лягла спати. Всім серцем відчувала, що мамі теж імпонує цей чоловік. Тому знову спокійно заснула, а прокинулася, коли сонячне проміння лагідно просилося у кімнату і гладило моє обличчя. Мама вже не спала.

– Доброго ранку!

– Привіт, донечко, – ненька загадково усміхнулася.

– Ти не спала?

– Не спала!

– Таки сподобався тобі Ростислав, – зраділа я.

– Я тобі більше скажу, доню, він мені сподобався дуже давно.

– То ви з ним знайомі? – моєму подиву не було меж.

– Це моє перше кохання.

– Що? – я округлила очі.

– Так, ми з ним разом, як виявилося, відвідували танцювальну студію ще в шкільному віці.

– Мамо! Я рада за тебе. Розкажи мені все докладно!

– Одягаймося, щоб не запізнитися на сніданок, а я тим часом усе тобі розповім, – мама сяяла щастям.

Я вслухалася в кожне мамине слово.

– Батько дуже хотів, щоб я була балериною. Мені було вісім років, коли я почала відвідувати танцювальний гурток. За два роки до нас на заняття привели Ростислава. Він був на голову вищим за мене, гарно декламував вірші. Згодом нас поставили у пару. З десяти років ми посідали призові місця. Він перший із хлопців подарував мені квіти. Ромашки… – мама усміхнулася своїм спогадам. – У тринадцять років я зрозуміла, що закохалася в цього хлопчика. Він, виявляється, теж. Ховаючи погляд, Ростислав розповів мені про свої почуття і вперше мене поцілував. А за рік вони виїхали з нашого міста. І я більше його не бачила…

– Мамо, та вас сама доля звела! За стільки років ви знову зустрілися! Ти його шукала?

– Розпитувала у його родичів, яких випадково зустрічала, але потім і вони виїхали. Я про нього більше нічого не знала… Чи думала я про Ростислава? Думала. Мені часто снилося, як ми з ним танцюємо. Але роки йшли, а ми вві сні залишалися тими ж підлітками…

– Як це романтично… Зустріти людину, яка снилася тобі все життя, в яку колись була закохана… Мамо, а як ти зрозуміла, що це саме той Ростислав? – я заплітала собі косу і намагалася повірити в те, що це сталося з моєю мамою.

– Як я відчула? Коли заграла музика і він обійняв мене за талію. Коли ми знову почали танцювати, а я обережно торкнулася його плеча. Якось одразу зрозуміла, що це він, – і мама від щастя затулила обличчя долонями.

– Я рада за тебе. А він, мамо? Що розповідав?

– Ростислав  розлучений. У нього двоє дорослих синів…

У двері постукали. Мама побігла відчиняти. То був Ростислав.

– Ви складете мені компанію?

– Звичайно, – зраділа матуся. – Доню, ти вже готова?

– Так, іду, – я привіталася з колишнім незнайомцем і подумала, що не помилилася в ньому.

…Я лежала на пляжі, пила мохіто і дивилася на море. Мама з Ростиславом, узявшись за руки, як закохані, пішли на прогулянку. Я була щиро рада за них, адже моя мама заслуговує бути щасливою.

Вікторія СЕМЕНЕНКО

 

Море в тобі

Якщо придивитися уважніше, видно,
що море синє щодня по-різному.
Марія Парр

Я заплющую очі і слухаю стукіт потяга. Нарешті омріяна відпустка…Але тішить не сам факт відпустки, а те, що проведу її саме так, як мріяла. У будь-якому випадку я б рахувала дні і викреслювала їх у календарі, а потім шкодувала б, що проводжу своє літо якщо не в офісі, то в бетонному полоні.

Тебе навіть не засмучує верхня бокова полиця… Байдуже, чим ти прямуєш до своєї мрії. Відчуваю дотик до волосся. Ти тягнешся до мене і запитуєш, чому не сплю. Ти теж на верхній боковій поруч – ми купили останні квитки.

А потім ми ще довго розмовляли пошепки і хрустіли печивом.

– А ти знаєш, що вода займає понад 70 відсотків земної кулі? А ми ходимо дорогами свого міста і думаємо, що твердо тримаємося.

– Дякую, що подарував мені море.

– Ще не подарував, усе попереду.

Просто ти не знаєш, що я вже два місяці ним марю. Склала список потрібних речей, придбала купальник, перечитала Хемінгуея і була готова задовго до твоїх слів: «Замовляй білети до Одеси і дізнайся, як від міста добратися до Кароліно-Бугазу».

Чому саме Кароліно-Бугаз? Знайшли це місце на одному із форумів, де застерігали, що там мало розваг і дискотек, небагато крамниць, і одразу зрозуміли: це те, що нам потрібно.

В електричці я заснула, схилившись на твоє плече.

– Мамо, дивись – море! – вигукнуло на весь вагон хлопча і заплескало в долоньки. – Мамо, виходьмо вже, там море.

Раділа не менше, ніж той хлопчик, і не могла намилуватися далеким пейзажем.

Море… Кажуть, що воно лікує рани і позбавляє самотності, та спочатку відкриває тебе зсередини, роздирає твої шрами і наповнює собою. Стає нестерпно боляче, та лиш на мить, потім воно таки лікує і загоює, не залишаючи слідів.

– Спочатку не заходь далеко, намочи ноги і постій хвилинку, нехай море прийме тебе, незнайомку. Сьогодні вітряно, можна застудитися.

– Та я б полізла у воду навіть узимку і не застудилася. Чесно… Хіба можна себе стримати від такого задоволення? Я жила б тут вічно. Уявляєш, як чудово жити біля моря в маленькому затишному будиночку і пити вдвох зелений чай, коли сонце сідає за обрій. А восени, закутавшись у плед, спостерігати, як поодинокі туристи босоніж ідуть пляжем, утікаючи від холодних хвиль.

– Мрійниця…

А далі – як за сценарієм: сонце, море, пахлава і холодні коктейлі, смажена картопля у маленькому кафе і хмільна екскурсія до Шабо, одеські дворики і колоритні продавці на Привозі, нічні купання і розмови під зорями.

– Дякую тобі за море.

– Дякую, за море, що живе в тобі, воно бездонне.

Бачити море вперше – це наче відкрити себе заново. Ось воно, вічне і мудре, скільки бачило таких, як ти, скільки переслухало історій і ввібрало емоцій. Море закохує в себе і вчить бути вільним, адже йогоніхто не може підкорити, воно залишиться таким і через тисячі років, любитиме і ненавидітиме, лікуватиме і вбиватиме водночас…

Лілія НАДВІДНА

 

Незрозуміла провина

Валя ніяк не могла зрозуміти, чим вона завинила перед матір’ю. Дівчинка постійно відчувала, що ненька не може спокійно дивитись на неї. Материн погляд бігає доньчиним обличчям, обминаючи очі. Жінка намагається заспокоїтись, але їй це не вдається. Яка таємниця ховається у її серці. А чому від цього Валі так тяжко? Мати хоче заглушити провину? А чи не запізно? Чи зможе вона повернутися в ту пору, коли все було гразад? І що змінилося в матері з того щасливого часу?

Дівчинка багато працювала. Коли косили на левадах траву, Валя розтрушувала її, перевертала, стягувала сіно в купки. А потім, коли накладали сіно на підводу (дивно було бачити над невеличкою кобилою Камою величезну копицю), мати допомагала доньці вилізти нагору. Дівчинка швидко перебирала ручками й ніжками, дерлася, мов жук-сонечко, колючим сіном. Коли звозили з городу буряки, Валя носила на воза гичку, викопувала коренеплоди. Колеса шурхотіли по стерні, скрипів хомут на Камі. Терпко пахло тереном та обліпихою. Хмари на небі розгойдувалися і перетворювалися на чудернацьких істот.

Ліворуч од шляху росли верби, звісивши над дорогою свої довгі віти. Мати з донькою пригиналися, а гілки шурхотіли над ними, заплутувалися у волоссі. Мати час од часу пригладжувала волосся обома долонями, а потім знову брала в руку віжки, хоча їхня кобилка сама вибирала дорогу.

Край села оперізував неглибокий ярок. Спустилися в нього,заскрипів хомут Ками, повільніше покотилися колеса. Ось і місток подолали. Під ним води не було, висохла, зате стояли величезні, у зріст людини, кущі лопухів, звідти виповзав вкрадливий туман.

Хатинки причаїлися за штахетними тинами. Валя весь час намагалася щось сказати й нарешті таки наважилася.

– Мамо, а чи правда, що дорослі люди щасливіші од дітей?

– З чого це ти взяла? – мати випрямила спину.

– Чула, як тітка Нелька казала, що у жінок багато щастя.

Мати усміхнулася.

– Це у Нельки багато щастя? Чоловік п’яниця, діти сопливі, брудні й вередливі. Справді, багато щастя! – помовчала, а потім запитала: – А ти в мене нещасна?

Дівчинці здалося, що вона щось не те бовкнула:

– Та я ж іще не жінка… Звідки мені знати, яке воно, те жіноче щастя?

Валі стало образливо, що не знає, що відповісти, і не придумала нічого цікавішого. Дівчинці сподобалося, що мати слухала її спокійно, не перепитувала, не сердилася. Вона намагалася розмовляти так, як ненька, навіть інтонацію підбирала, як у неї. Махнувши рукою на село, говорила:

– Варка так розледачіла, пудів зо два вже лишку набрала. Стала як свинка загодована. Настя прийняла того ледацюгу Петра. Навіщо він їй здався? Що від нього за зиск: спить, їсть і п’є.

І раділа дівчинка, що вона не лінива, бо найгірша лайка її матері – слово «ледащо».

Вони вже минули половину села. Дівчинка стала на коліна, тримаючись за плечі матері. Поправила сукенку і – о, Боже! – не помітила, коли відірвала шматок тканини, що теліпався і оголював колінце.

– Мамо, добре, що ми не багаті. Зате ми не ледачі! – неочікувано сказала Валя.

Мати про щось думала, аж стрепенулася, почувши ці слова, повернула голову.

– Як? Бідні? Про що ти говориш?

Дівчинка не знала, що відповісти. Але слова якось самі злітали з її язичка:

– Ну, ось у мене немає такої ляльки, як у Оксанки. А в Іринки такий гарний плащик, з поясочком і з каптуром, і чобітки гумові, такі блискучі. А у Василя велосипед з гальмами… Мамо, вони не ледачі, бо мають багато іграшок?

Валя не знала, звідки все це береться. Не хотілося більше говорити. Поглянула на матір, а та лише зітхнула.

Під’їхали до двору. Назустріч вийшла бабуся. Мати підігнала Каму до самого тину. Валі не хотілося злазити з воза – ніби завинила перед бабусею. Мати вже прив’язала кобилу до стовпчика.

– Валюсю, злазь обережно. Не стрибай, бо порвеш сукню.

Валі було соромно, хотілося побігти в хату, взяти голку і нитки й тихцем пришити вирвану латку. Вона ж не ледача, але зробила щось не так. Їй здалося, що мати сердиться, бо вона необережна: то впаде і колготки порве, то підошва у чобітках відпаде, то кісничка загубить. Одного разу, сапаючи картоплю, розрізала гострою сапою сандалик і поранила пальчик. Дивилася, як повільно виступала кров, і знала, що винувата, бо сандалики були гарненькими. Стиснуло в грудях. Довго ходила у розірваному взутті, аж поки бабуся побачила і зашила.

Дівчинка злізла з воза. Позадкувала до хати, перевдяглася й почала допомагати зносити буряки з воза.

Того вечора вона раніше лягла спати. У дворі ще ходила корівка, ще кувікали свині, бабуся ще дзеленчала відрами. Від’їхала підвода – то мати погнала кобилу до її господаря, дядька Степана. А Валя лежала під ковдрою і прислухувалася до всього, що робилося на подвір’ї. Вона хоче прокинутись раніше за матір і бабусю.

Вранці дівчинка зістрибнула з ліжка, вийшла зі спальній почула, як у кухні говорить бабуся:

– Катю, ти б помирилася з Миколою. Він таки батько твоєї дитини, добрий чоловік, не ледащо якесь! Що тобі ще треба? Важко ж без чоловічої підтримки. Заганялася сама і дитину замучила роботою. Працюєш, як та Кама.

– Мамо, не кохаю я його! Як можна жити з нелюбим? Мамо, вчора Валя порвала сукенку, то ти її заший, поки донечка спить. А я поїду в містечко та куплю гумові чобітки і плащик для Валі.

– Катю, гроші ж збирали на дрова. Як зимуватимемо?

– До зими ще далеко…

Дівчинка повернулася в ліжко. За мить відчинилися двері, зайшла мати, нахилилася над донькою.

– Донечко моя рідненька, стомилася? Вибач мені, моя доцю. Вибач…

Валя лежала з заплющеними очима і вдавала, що спить. Хотілося простягнути до матері ручки, обійняти її за шию, попросити пробачення і поплакати.

Мати поправила ковдру, поцілувала доньку в щоку, важка  сльоза обпекла Валину шию.

Ненька вийшла, тихенько зачинивши двері. А дівчинка лежала і знала, що зараз заплаче. І заплакала…

Валентина СІРА

 

Порожнє вікно

Ранок зійшов на світ свіжістю заморозку. Галина, поспішаючи на роботу, за звичкою, вийшовши з будинку, поглянула на верхній ряд вікон своєї багатоповерхівки, що стояла поруч із магазином. «У Степанівни світло не горить. Дивно», – подумала і пригадала, що й учора в неї не світилося. «Ніби й не планувала бабця нікуди їхати. Не говорила ж нічого», – промайнула думка, та на зміну їй прийшли інші, пов’язані із власними турботами.

Пригадала про це лиш увечері, коли до неї забігла сусідка.

– Слухай, Галинко, щось нашої Степанівни не видно, – сказала між іншим.

– Ага. А вона нікуди не планувала їхати?

– Ніби ні. Мені про це не говорила.

Степанівна – бабуся, яка мешкала у двокімнатній квартирі поруч. Іноді ця старенька діставала молодих жінок, як кажуть, до самих печінок, бо набридала своєю допитливістю.

– Галю, а чого це ваші куми сьогодні повз наш будинок проходили, а в гості не забігли? – запитала якось сусідку.

– Які саме куми? – запитала Галина, хоча хотіла відповісти: «Вам то що до того?»

Знала ж стара, що сім’ї сильно посварилися через автомобіль.

Купив Галин чоловік торік у Севериненків (тих самих кумів) «Ланоса». Новенького. Нібито. А машина з місяць попрацювала і поламалася. Пішов Вітько до кума, щоб дізнатися, в чім проблема. Та дорогою зустрів сусіда Севериненків. Слово за слово – і розповів про свою проблему.

– Так Гришко її через те й продав. А ще кажуть, що він нові запчастини на старі поміняв… Тільки я тобі цього не говорив.

– Ага, – відповів Віктор, але кумові все виказав. І пішло-поїхало…

З того часу й не ходять у гості, не кумаються. Бабуся про все це знала, сто разів від людей чула, та й від самої Галини. Ні ж, треба ще раз за живе зачепити.

А то одного разу бачила, як Віктор підвозив на своїй машині якусь дівчину. Швидко «вуличне радіо» рознесло чергову новину.

– Дивися, Галю, відіб’є та дівка у тебе чоловіка, – тільки й торохтіла Степанівна. – Ти б не відкладала із дитям, а народила б йому хлопчика, тоді додому поспішав би.

Галя розплакалася від почутого, бо то було болючим питанням.

Вже десять років вони живуть разом із Віктором. Спочатку не поспішали народжувати дітей. Коли чоловік про це заводив мову, відповідала:

– Ще встигнемо. Спершу для себе поживімо.

Пожили. А потім… Потім виявилося, що вже не все так просто це зробити. Тому в сім’ї більше цієї теми не торкалися. Так на тобі! Бабця її оживила.

– Не плач, дитино, я ж тільки добра тобі бажаю, – мовила, побачивши сльози на очах молодої сусідки.

– Та я знаю, – зітхнула Галя, бо любила і розуміла цю одиноку жінку.

Хоча не такою вже й одинокою та була. Мала сина.  Військовий, вінслужив десь на кордоні. Там же і жив із сім’єю. Та до матері не приїжджав. Галя, скільки себе пам’ятає, ні разу його тут не бачила. А от листами від нього мати хвалилася. Показувала конверти. Якось одного навіть прочитала. Складно так про все написав.

Знала Степанівна всі новини: хто народився, хто одружився, розлучився, де який магазин новий відкрився, по чім картопля на якому ринку. Про неї так і говорили – «вуличне радіо». Та баба Валя не ображалася за це.

Коли ж Галина і третього дня не побачила світла у вікнах Степанівни, підняла на ноги всіх сусідів. Навіть міліцію сповістила.

Відчинили двері сусідської квартири разом із дільничним і побачили таку картину: старенька сиділа за столом. Здавалося, що вона читала чергову звісточку від сина, та, втомившись, опустила голову на стіл і задрімала. Та й не прокинулася. Поруч лежав конверт. З її адресою. Ручка. Аркуш паперу, на якому було написано: «Добрий день, матусю!..»

– То виявляється, що всі ці листи вона сама собі писала? – запитав хтось із сусідів у Галини вже опісля.

– Виявляється, що так, – сумно констатувала жінка, і так гірко від цього на душі стало.

Біль проймав щоразу, коли, поспішаючи на роботу, за звичкою дивилася у темне вікно в надії побачити в ньому усміхнене обличчя бабусі. Вона ж завжди молоду сусідку проводжала таким чином на роботу.

Тільки чорна порожнеча визирала, нагадуючи про те, що тепер вона там господиня. А десь у кутку вікна сором’язливо із-за її плеча поглядала у великий світ байдужість. Порожнеча проганяла її, іноді вони навіть бійку затівали. Тоді вікно пускало сльозу.

Непрохана сльоза збігала невидимим силуетом старої жінки. Воно теж по-своєму сумувало за нею.

Людмила ПРОЦЮК-ЩЕРБАТЮК

 

От так буває…

ЗІРОЧКА БІЛЯ СКРОНІ

Надія оселилася в нашому під’їзді не так давно. Скромні пожитки занести до квартири допомогли сусіди. Жінка зі смаком одягнена, модна стрижка. Згодом ми потоваришували. Запросила її на каву. Вона з радістю погодилася. У розмові довідалася, що заміжня, але ось діточок Господь не дав…

Якось поверталася я з роботи пізненько, а вона ніби чекала на мене. Знову зібралися на кавування. За вікном – пізня осінь, а на підвіконнях буяла зелень. Надія вирощувала в горщиках петрушку, кріп… А ще багато квітів. На душі було затишно й добре. З кухні доносився аромат медових пряничків. Говорили про наболіле – як економніше вижити, і мало-помалу розмова перейшла на іншу тему…

Надія розповідала про свою малу батьківщину, про велику родину, в якій вона була найстаршою. Після неї ще є сестричка і троє братів. Отож закінчивши восьмирічку, подалася до міста – вивчилася на кухаря. Але доля повернулася так, що вимушена була йти в торгівлю.

– Інколи думаю про своє життя, і воно видається мені страшним сном, – сумно так повела розмову. – Усе б віддала, щоб повернутися назад. Щоб ніколи не повторити тієї фатальної помилки, яку зробила в юності.

Я на мить уявила її юною: довга коса, світло-сірі очі… Зустріч з хлопцем, який полонив її серце. Уявила, якою розгубленою була, коли дізналася про вагітність, а коханий, почувши цю новину, втік з міста. Ніби й банальна історія, але коли пропустила її через свою душу… Надійка працювала на той час у заводській їдальні. Доводилося ховатися від друзів і співробітників, а надто від подруг і батьків, аби не запримітили її вагітності, – позашлюбну дитину осуджували люди, а особливо в селі.

…Надійка вирішила відмовитися від малечі відразу ж після народження. Семимісячне немовля запам’ятала, мов сфотографувала: личко, неначе печене яблучко, а на скроні, біля правого вушка, плямка, схожа на зірочку. Коли писала заяву на відмову, ручка стрибала в руці – портрет дитини врізався у пам’ять. Як не вмовляли лікарі, медсестри й жінки в палаті – думки не змінила. Жіночки годували дитину почергово, а вона й до грудей не приклала свою Зіроньку. Подумки її так називала, бо хіба знала, яким ім’ям її нарекли…

Кава вистигла, а ми мовчки сиділи за столиком й дивилися у вікно, як облітає з клена останнє листя…

Надійка відразу виїхала з міста, навіть в іншу країну. Все сподівалася, що зітре з пам’яті цю свою сторінку життя. Працювала. Надсилала гроші батькам, допомагала сестрі й братикам. За декілька років зустріла порядного чоловіка. Сергій – спокійний, добрий. Одружилися, отримали квартиру. Але Надійку мов магнітом тягло у місто своєї юності. Вмовила чоловіка переїхати ближче до рідні. Швидко знайшла роботу. Все добре, тільки от діток Господь так і не послав.

Надійка вдихнула повітря й тихо мовила: «А це недавно Сергій за вечерею запропонував мені взяти дитину з дитбудинку. Від тих слів у мене миска з рук випала, сльози горохом… Сергій такої теми більше не порушував».

Мені зателефонували діти, і я поспішила додому. Ми довго не поверталися до цієї розмови. Минуло декілька років. Надійка поховала чоловіка.

Якось зустрілися на зупинці. Довго чекали маршрутки і, зрештою, вирішили йти пішки.

– Ви пам’ятаєте мою розповідь? – запитала Надійка.

І почала свою сповідь.

– Я знайшла свою Зіроньку. – Спершу я думала, що з нею не все гаразд, а Надійка не вгавала. – Просто на вулиці. Торішньої осені. Саме гуляла в парку. А ще я маю таку звичку – розглядати жінок приблизно віку моєї Зіроньки. Я ніби відчувала, що зустріну її. Все мені ота плямка перед очима ввижалася. І впізнала! Вони гуляли втрьох: сива інтелігентна пані й молодша жінка з візочком. Коли глянула на молоду маму, то щось рідне вловила в її обличчі. Придивилася пильніше й побачила плямку біля скроні… Колір очей, коса, як у мене в молодості. А ще вона була схожою на мого хлопця з юності. Тепер я приблизно знаю, де вона живе, принаймні будинок. Час до часу бачу її з візочком у тому парку, а ось підійти не можу. Що я їй скажу?

Яку пораду я могла дати цій безутішній жінці? Лише її серце може вирішити, як діяти далі. Я знала точно, що ця історія матиме продовження.

Коли зустрілися наступного разу, ми вже обійнялися. Надійка плакала. Її очі світилися радістю. За вікном знову клен струшував листя. А ми грілися за філіжанкою кави. Я слухала кінець історії, мов серіал додивлялася.

– Важко було зробити рішучий крок, – тихенько мовила Надійка, – та я його таки зробила. Іринка, – так назвали немовля прийомні батьки, – спершу нічого й слухати не хотіла, думала, що я божевільна. Допомогла її прийомна мама, великої душі людина. Минуло трохи часу, коли Іринка сама підійшла до мене в тому ж парку. На все потрібен час і розуміння. Здається, вона мене зрозуміла й вибачила. Тепер я ось цей тиждень з онукою сидітиму, Іринка вийшла на роботу.

Надійка розповідала про онуку, а я слухала й думала: життя таке, що жоден серіал не позмагається. Я раділа, що в цій історії щасливий кінець.

Людмила ЧЕЧЕЛЬ

 

ЧУЖИХ ДІТЕЙ НЕ БУВАЄ

Рейсовий автобус, відхилившись від щоденного маршруту, здійснив незаплановану зупинку біля дитячої поліклініки. Молода чорнява жіночка подякувала водієві й по черзі вивела із салону четверо малюків. Автобус за хвилину вирушив далі, в напрямку автостанції.

– Важко нині виховувати стільки дітей: і нагодувати треба, і одягнути. А не дай Боже, захворіє, то це жах! – пожаліла молоду маму одна із пасажирок.

– А чого варто лише виносити і народити, – підтримала її сусідка.

– Та то чужі діти. Двійко її, а двійко чужих узяла. Робити не хоче, а гроші отримувати на дітей від держави кожен любить, – встряла в розмову односельчанка із репухатим обличчям та великою бородавкою на носі…

І звідки у суспільстві беруться такі носії негативу та любителі обливати брудом порядних громадян?

Валентина вже другий тиждень з маленькою донечкою Олею перебуває в лікарні. Лікар під час ранішнього обходу повідомив, що хвороба відступила і незабаром вони поїдуть додому. Радість заполонила її душу. В селі її зачекалися коханий чоловік Кость та маленький Святослав, який дуже сумує за мамою і сестричкою. Встаючи вранці і лягаючи ввечері, малюк допитується батька: «А коли мама і Оля повернуться?» Кость і Валя після одруження декілька років щасливо жили у великому місті, де купили житло і мали роботу з гарною зарплатнею. Та не буває в житті все так гарно і гладко. До влади прийшли реформатори та інвестори. Усе старе зруйнували, розікрали, розпродали, а нового не збудували. Внаслідок такої шаленої діяльності тисячі людей залишилися без роботи та засобів до існування. Виживали, як уміли. Хто на ринок реалізатором влаштувався, а дехто з горя почав у чарку заглядати.

– Кохана, а повернімося в село?! Корівку заведемо, поросят і кроликів купимо. Працюватимемо біля землі і діти голодними точно не будуть, – запропонував голова сімейства, знаючи наперед, що дружина скрізь і завжди підтримає його.

Зробили поверхневий ремонт у батьківській хатині, що декілька років стояла пусткою, і перевезли свій нехитрий багаж. Наступної весни на городі з’явилася велика теплиця з ранніми сортами овочів, зачервоніли рівненькими рядочками полуниці та зацвіли молоденькі щепи. Щоранку біля двору зупиняється молоковоз і господиня виходить до нього з повною дійницею. Працьовиті люди ніколи і ніде пропадуть. Була б лише мета у житті і бажання працювати.

Валентина подивилася на донечку, яка спала, взяла мобільний телефон і тихенько вийшла з палати. Не додзвонившись додому, присіла на лавку в парку, що поряд з лікарнею. Мабуть, чоловік порається, а телефон залишив у будинку. Валя вирішила ще декілька хвилин зачекати, а потім зателефонувати ще раз. Костя обіцяв у день їхнього повернення приготувати обід і спекти великий пиріг. Усміхнулася і враз почула позаду себе чиєсь схлипування. Поряд на іншій лавочці сиділа дівчина, майже підліток, її щоками текли рясні сльози. Валентина не залишилася байдужою до чужого горя і намагалася заспокоїти її. Таня, так звали дівчину, розповіла, що вона мати-одиначка і що має двох хлопчиків. Сама виросла в дитячому будинку, а після смерті своєї матері успадкувала частину будиночку і повернулася до рідного міста. Роботи немає, житло в аварійному стані, тому комісія з міськвиконкому постановила, що дітей треба відправити спочатку до притулку, а потім до інтернату, позбавивши матір будь-яких прав. Тетяна в розпачі, вона не хоче, щоб її хлопчики-горобчики повторили її долю. Допомоги чекати нізвідки, хоч іди та топися чи вішайся. Валентина помовчала, а потім іще раз зателефонувала чоловікові. Цього разу Кость відразу підняв слухавку.

– Костянтине Костянтиновичу, ти колись мріяв про велику сім’ю. Твої мрії здійснюються.

Жінка розповіла чоловікові кількома словами про горе, що спіткало її нову знайому. Наступного дня Кость віз додому дружину з донечкою і Тетяну з двома хлопчиками – Кирилком та Микиткою. Жінка почала називати подружжя батьками, а хлопчики – дідусем та бабусею. Згодом Тетяна влаштувалася на роботу, розпочала робити ремонт у своєму будиночку, періодично провідує своїх хлопчиків, які незабаром підуть до школи.

Теплого літнього вечора Кость сидить на пеньочку біля веранди, п’є запашну каву з улюбленого горнятка і розповідає мені про своє життя-буття, про плани на майбутнє.

– Отак я і став молодим дідусем. Нічого страшного. Все буде добре. Чужих дітей не буває.

Олег БАБІЙ

 

ТРОЯНДИ, ЯКІ ПЛАЧУТЬ КОХАННЯМ

Вони вперше зустрілися на пероні. Молода вродлива провідниця стояла біля вагона і перевіряла квитки у пасажирів, які сідали в потяг.

– А ваш де? – запитала юнака, який, підхопивши велику сумку, ліз напролом.

– Це не моє, я не їду, – плутано відповідав той і далі намагався зайти у вагон.

– Квиток де? – перепитала провідниця, сердячись, що цей зухвалець затримує чергу.

– Це мій син. Він тільки мою сумку занесе, – врешті роз’яснила все немолода жінка, яка була першою в черзі.

– Гаразд. Тільки нехай не затримується, – попередила дівчина.

Нарешті всі охочі їхати зайняли свої місця. Останні хвилини перед відправлянням потяга. Ті, хто проводжав рідних чи друзів, виходять на перон. Серед них і юнак, якого за сумкою майже не було видно. На мить він озирнувся. Упіймав погляд провідниці й усміхнувся так щиро та відкрито, що дівчина не втрималася і собі всміхнулася.

– Як тебе звати, красуне? – посміливішавши, запитав юнак.

– А тобі навіщо? – здивувалася.

– Я тут усіх провідників знаю, тільки тебе раніше не бачив, – пояснив.

– А я на цьому маршруті вперше. І взагалі, на залізниці працюю недавно, – розповіла, а потім махнула рукою, мовляв, щось я з тобою заговорилася.

– То як же тебе звуть? – не вгавав хлопець, не зводячи очей з дівчини.

– Оксана! – гукнула під гуркіт потяга.

– Оксана, – повторював він це ім’я, як щось магічне, надзвичайно важливе. Цілий день був якимось неуважним. Увесь час усміхався, а продаючи рибу, охоче знижував ціну, коли покупці прохали про це.

– Що це з нашим Іваном? – дивувалися жінки, які торгували поруч із ним на пероні.

– Чи не закохався він часом? – здогадалася баба Ніна, яка добре розумілася в людських душах.

– Закохався? А в кого тут можна закохатися? Одні ж пенсіонерки! – засміялася Мотря, така ж стара, як і її подруга.

– А може, в молоденьку провідницю? Чули, з’явилася у столичному потязі новенька? Дуже гарна дівчина.

Баби між собою ще трохи попліткували та й забули про те все. А Іван уже з нетерпінням чекав, коли Оксанин потяг їхатиме у зворотному напрямку. Він ще не знав, що скаже дівчині, але душею відчував, що цього разу йому вдасться з нею більше поспілкуватися. Хотів знати про неї все: звідки родом, чи заміжня (сподівався, що ні), хто її батьки, чи має братів, сестер. Послав навіть свого старшого брата (той сміливіший), щоб довідався у начальника станції про все. Максим дізнався не дуже багато, але повернувся заінтригований:

– Кажуть, вона дуже гарна. Уже і я хочу її побачити.

– Дивитися можеш, але не більше, – застеріг молодший брат.

– Та знаю, знаю, що ти закоханий у неї по самі вуха… Радій, вона незаміжня. Одна у батьків. Вони, як і наша мама, працюють у школі.

– Дякую тобі, Максиме, – Іван від радості аж розчервонівся.

– Ти потяга не проґав. Він сьогодні ввечері прибуде, – нагадав.

– Знаю. За годину йтиму на своє місце. Може, ще яку копійку вторгую.

Як на диво, торг того дня був дуже вдалим. Тож, поки прибув потрібний потяг, у хлопця залишилося всього кілька рибин.

Коли Іван побачив дівчину, так розхвилювався, що в нього аж кров пішла носом. Баби кинулися рятувати бідолаху. Заметушилися, забігали пероном. Наперебій почали радити, що робити далі.

– Ти приляж. Напевно, перегрівся сьогодні, – наполягала тітка Надія.

А хлопець прикрив носа хустинкою і попрямував до провідниці.

– Оксано, доброго вечора, – звернувся привітно.

– О! – здивовано вигукнула дівчина, подумавши: «Звідки ж він мене знає?»

– Ти рибки не хочеш? Майже всю продав, дві рибини лишилося… До пива, – запропонував.

– Ні, я пива не п’ю, – відмовилася дівчина.

– А рибу їси? – Іван почувався телепнем.

– Рибу? Їм, тільки не в’ялену, а смажену, – пояснила і розсміялася, дивлячись на розгубленого дивака із хустинкою на переніссі. «Де ж я його бачила?» – ніяк не могла пригадати. У неї була погана пам’ять на обличчя.

– Тоді візьми татові, – запропонував.

– Татові? Він теж пива не п’є, – відповіла, думаючи, що ж зробити, щоб цей дивак врешті відчепився від неї з тією рибою.

Допомога прийшла несподівано. Пероном ходили двоє чоловіків із пивом в руках. Вони уважно придивлялися до виставленого товару. Було зрозуміло: щось шукали. Враз побачили в Івана рибу. Зраділи, почали прохати:

– Хлопче, продай нам свою рибу.

Іван запитливо поглянув на Оксану.

– Продай, люди ж просять, – наполягла та.

– Що ж, беріть.

Чоловіки, задоволені покупкою, підійшли ближче до провідниці:

– Дякуємо, красуне, за розуміння.

А розгублений Іван сказав:

– Я ж ту рибу для тебе залишив.

– Дівчатам квіти дарують, а не рибу, – пояснила Оксана.

– А й правда! Що ж це я не додумався? Зараз усе виправлю.

Метнувся пероном, тільки так пізно бабусі з квітами вже не було. Побіг за станцію. Бачив, що там на клумбах щось цвіло. Зірвав кілька айстр і поспішив назад. Коли ж вибіг на перон, потяг уже рушив. Оксана стояла в тамбурі й виглядала зі свого вагона. Лиш махнув прощально їй тими квітами. Здалося, що вона відповіла йому помахом руки.

Кохання, яке несподівано ввірвалося в Іванове життя, мучило його. І якщо раніше він шукав постійну роботу на єдиному в їхньому місті заводі, то тепер майже весь час проводив біля річки або на вокзалі. Удосвіта ловив рибу, в’ялив її, а потім продавав, а ще допомагав хлопцям перевозити й переносити вантаж. І чекав. Чекав ту єдину, яка одного разу всміхнулася йому, полонивши серце.

Безсонними ночами юнак думав про Оксану й писав листи про кохання, які акуратно складав у шухляду. Якось Максим це побачив і сказав:

– Ось візьму ті всі писульки і передам Оксані.

– Ні, ні! – злякався Іван. – І не думай. Це моє.

Ухопив листи, пригорнув їх до грудей і заховав подалі від допитливих очей.

– Романтик, – хмикнув Максим. – Зараз засяде в якомусь кутку і все перечитуватиме. Швидше б мама повернулася, а то я з ним збожеволію.

Вони вже більш аніж десять років жили втрьох. Точніше, з того часу, як батько хлопців потрапив під колеса машини. Було сутужно, кожен намагався десь заробити копійку. Хлопці – на станції, а мати під час канікул їхала у столицю, до чоловікової сестри. Везла туди продукти, рибу, різний одяг, який сама ночами шила та в’язала. Продавала все це на ринку. Треба ж було якось виживати.

А ще ремонт у домі затіяли. Після смерті Григорія вони вперше на це наважилися.

– Хлопці ж повиростали. Якщо надумають подруг додому привести чи одружитися, то треба зробити так, щоб синам перед тими дівчатами соромно не було, – пояснювала сусідам, які дивувалися: чого це Назаренки все з будинку виносять?

Вже й стіни перетерли. Сини з матір’ю все те самі зробили. А тепер жінка по шпалери поїхала. Телефонувала, що все купила.

– Зустрінеш маму? – запитав Максим брата, бо планував зранку порибалити.

– Зустріну, – відповів Іван таким тоном, що було зрозуміло: в нього гарний настрій.

– Звичайно, це ж сьогодні твоя Оксана їхатиме.

– Напевно, – Іван сподівався, що дівчина знову буде в цьому потязі. Він уже й букет приготував. Щоправда, не знав, які квіти Оксана любить, вибрав хризантеми, ніжно-білі, з великими суцвіттями.

Так заговорився із покупцями, що мало не проґавив прибуття потяга зі столиці. Побачив Оксану, коли та вже виставила східці з вагона на перон. Серце хлопця від радості мало не вискочило з грудей. Попрохав тітку Надю припильнувати його товар, а сам поспішив до четвертого вагона, в якому їхала мати. Це поруч з Оксанчиним вагоном, тож хлопець відразу двох зайців упіймав.

– Оксано, здрастуй! – привітався.

Дівчина цього разу впізнала його і собі всміхнулася. Помітивши, що юнак забрав сумку в матері, й аж тепер пригадала, коли побачила його вперше.

– Мама повернулася додому? – запитала його.

– Так. Їздила до тітки у справах, – сказав і поніс сумку до столика, за яким торгував. Повернувся до вагона.

– Це тобі, – простягнув провідниці розкішний букет.

– Ой, дякую, – зашарілася та. – Який гарний!

– Я не знав, які квіти ти любиш. Вибрав на свій смак. Дуже радий, що тобі сподобалися. А які квіти твої улюблені? – запитально поглянув на дівчину.

– Улюблені? Я люблю і ромашки, і хризантеми, а найбільше – білі троянди. Мені батьки завжди дарують їх на день народження.

– А коли він у тебе?

– Взимку. Двадцятого січня. А ти чому випитуєш? – похопилася.

– Не бійся. Я тобі теж щось подарую. Якщо знайду троянди, обов’язково принесу, – пообіцяв.

– Дивний ти, – усміхнулася.

Юнак Оксані спочатку видався нахабним, а тепер вона розгледіла, що він доволі привабливий, хоча й провінційний простак.

– Я чекатиму на тебе, – пообіцяв, простягнувши їй пакунок із пиріжками. – Це тобі до чаю.

Дівчина була приємно здивована такою увагою. Мала чимало залицяльників, але жоден не виявляв такої турботи.

– Як тебе звати? – врешті поцікавилася.

– Іван, – видихнув він.

– Дякую тобі, Іванку, за квіти і за пиріжки.

– Щасливої дороги! – побажав він, проводжаючи поглядом потяг, який повіз Оксану далі.

Додому хлопець повернувся щасливим. А мати, яка здогадалася, що синові сподобалася молода провідниця, підтримала його вибір.

– Вона така ввічлива, уважна, добра. Пасажири її люблять, – розповіла.

– І не тільки пасажири, – додав Максим. – Наш Іван закохався в неї по самі вуха.

– А коли вже ти мені невістку приведеш? – запитала мати старшого сина.

– Коли зустріну таку, як Оксана, – пообіцяв.

– А ти бачив її ? – поцікавився Іван.

– Бачив. Минулого разу. Саме заходив на вокзал до Михайловича, щоб віддати борг.

– І вона тобі сподобалася? – все допитувався брат, бо ладен був говорити про кохану хоч цілий день.

– Годі з нас одного божевільного, – буркнув той у відповідь.

А щасливий Іван цілий вечір пролежав на копиці сіна, дивлячись у зоряне небо. Подумки розмовляв з Оксаною: «Красуне, я вже скучив за твоїми очима, усмішкою, поглядом. Коли ти знову приїдеш, розкажу, як закохався у тебе, як виглядав тебе. Твоя щира усмішка і волосся кольору сонця снилися мені. Я мріяв про тебе все життя». З такими думками він і заснув.

Тепер життя хлопця змінилося. Довго тягнулися одноманітні дні в очікуванні потяга, день його прибуття перетворювався на свято, а потім – знову сірі будні.Найщасливішими були ті двадцять хвилин, поки потяг стояв у їхньому місті й Іван міг милуватися дівчиною, спілкуватися з нею. У такі дні він не ходив, а літав пероном, не говорив, а співав, любив усе, що його оточувало: бабусь, які торгували поруч, контролерку тітку Катерину, якій потрібно було віддати найкращу рибину, навіть кота Шнурка, який завжди прихитрявсяпоцупити в нього рибку.

– Оксано, привіт! – гукав дівчині, радісно махаючи букетом квітів.

– Привіт, Іване! – дівчина щиро всміхалася у відповідь.

Ніде її так гарно не зустрічали. Навіть бабусі, які торгували поруч із хлопцем, намагалися чимось її пригостити. Оксана й не помітила, як сама захопилася юнаком, кожна зустріч із ним була як ковток свіжого повітря спекотного дня.

– Я тебе чекатиму, – щоразу, прощаючись, повторював юнак.

А в день народження Оксаниподарувавїй білі троянди. Дівчина так розчулилася, що на знак вдячності розцілувала його. Іван опісля кілька разів проводив рукою по щоці й відчував ніжний дотик дівочих губ.

Під час однієї зустрічі вони обмінялися номерами телефонів. І тепер могли спілкуватися ще й таким способом. Та обоє відчували, що їм того мало.

– Можливо, тобі варто вчитися на провідника? – якосьзапропонувала Іванові мама.

Юнак ухопився за цю думку. Хотів порадитися з коханою.

Оксана врешті запросила його до себе в гості. (Вже минув рік від часу їхнього знайомства). Чекав тієї зустрічі. Рахував дні, відриваючи аркушики календаря.  Запланували, що приїде до Оксани на Новий рік. Обдумував, який подарунок привезти її батькам.А потім вирішив порадитися з коханою: вона ж краще їхні смаки знає. Тим паче, що задекілька годин прибуде її потяг.

Як же Іван здивувався, коли побачив, що з вагона замість дівчини вийшла якась немолода жінка.

– А де ж Оксана? – запитав стурбовано.

– Оксана? Ми не знаємо. Зникла. Коли з рейсу повернулася, додому прийшла. А потім поїхала у справах до бабусі в село. Тільки й туди не доїхала, і до батьків не повернулася.

– Хіба таке може бути? – все ще не міг нічого зрозуміти Іван.

Іноді думав, що дівчина просто захворіла й нікого про те не попередила. Ось одужає і повернеться на роботу.

Але час збігав. Замість Оксани спочатку працювала жінка, а потім якийсь молодик. Іван постійно до нього підходив. А той щоразу, побачивши хлопця, лише заперечливо хитав головою, мовляв, ніяких новин немає.

Юнак не хотів змиритися із втратою. Цілий рік чекав свою кохану. На її день народження приніс букет білих троянд. Поклав їх на пероні. Він уже не плакав, не тужив. Іноді в думках розмовляв з дівчиною: «Оксаночко, чому ти залишила мене одного? Навіть не уявляєш, як мені важко. Холодно на душі. Без тебе й сонце не світить так яскраво, і квіти не цвітуть так барвисто. Життя втратило всю красу».

Особливо боляче було Іванові, коли одружувався Максим. Мав би радіти за брата, а сльози градом котилися з очей. Розумів, що негоже так, та не міг стриматися.

Одного дня зібрав свої речі та й поїхав з міста. Подейкували, що подався на заробітки, а інші говорили, що пішов шукати Оксану.

Відтоді минуло 15 років, та мало що змінилося у житті містечка. Так само проїжджали потяги, зупиняючись там на короткий час. Бабусі на пероні продавали пасажирам усякі смаколики. Про історію кохання Івана та Оксани вже давно ніхто не згадував. Аж поки…

Того вечора Катерина прибирала на пероні, коли вже почало темніти. Холод неабияк дошкуляв їй. «Добре, хоч снігу не намело», – втішала себе жінка. Раптом помітила на пероні букет білих троянд. Подумала, що то хтось із пасажирів потяга, який щойно проїжджав, викинув. Підняла квіти і побачила, що вони геть замерзли, вкрилися льодом.

– Що за люди? Навіщо ж таку красу викидати? – розгнівалася жінка.

Шкода їй було тих квітів. Занесла букет у диспетчерську.

– Дівчата, поставте у вазу. Може, відійдуть, – попрохала.

Сказала і пішла собі, а жінки знайшли вазу та й поставили в неї троянди. Й ті почали потроху позбавлятися льодяного полону.

В кімнату зазирнула касирка Надійка. Побачила букет, здивувалася:

– Де це ви взимку таку красу взяли?

– Катерина принесла. Хтось на пероні букет залишив, – пояснили їй.

Молода жінка мовчки похитала головою і пішла. Але невдовзі повернулася зі своєю напарницею, вже немолодою Галиною Семенівною. Та відразу прикипіла очима до квітів:

– Ви лише подивіться, як троянди плачуть.

Жінки обступили стіл, на якому стояв букет.

– А й правда! – здивовано вигукнули: із пелюсток стікали краплинки води.

– На пероні, кажете, знайшли? – перепитала Галина Семенівна, а потім, подумавши, додала: – Значить, повернувся Іван у рідні краї!

– Який Іван? Ви про що? – почали розпитувати її молоді колеги.

– О, красунечки, це така історія була… – мовила жінка, важко зітхнувши. – Наша залізниця такого кохання ще не бачила.

І розповіла історію Івана й Оксани, яка вже стала цілою легендою. Дівчата мовчки слухали її і дивилися на квіти, які все ще губили сльози.

– Значить, Іван повернувся в наші краї… – задумливо мовила Надійка.

– Так. Сьогодні двадцяте січня? – перепитала Галина Семенівна.

– Двадцяте, – підтвердили

– Це ж день народження Оксани.

Людмила ПРОЦЮК-ЩЕРБАТЮК

Матеріали сайту можна вільно використовувати лише за умови посилання на http://www.glife.com.ua Розміщення матеріалів у будь-яких друкованих ЗМІ без згоди редакції заборонено.

Напишіть відгук