Життя. Історії

Газета “Життя. Історії” пропонує вам прочитати кілька свіженьких історій.

Бал хризантем

Ранок настав без запізнень. Спочатку затормосив будильник за плече, а вже тоді й Зосі нагадав, що пора прокидатися. З кухні заклично долинав аромат свіжої здоби – то мама господарювала з першими промінчиками сонця. Дівчина потяглася солодко, одним махом відкинула ковдру і рушила до ванної. Усе, як завжди. Звичайний ранок звичайного дня.

– Доню, ти що там заплив організувала? На роботу запізнишся!

Згадка про роботу – удар нижче пояса. Зося з пірамідою рушника на голові сіла за стіл, додала молока в чай і взялася до рум’яних сирничків, філософствуючи:

– Розумієш, мам, щоб бути по-справжньому щасливим, треба мати таку роботу, від якої можна отримувати не тільки матеріальне задоволення, а ще й моральне. Але як знайти справу до душі й заробляти на життя? Питаннячко!

– Їж уже, розумнице ти моя!

Зося, дипломований спеціаліст з економічною освітою, усвідомлювала, що, попри непоганий заробіток, просто скніє у своєму войовничому колективі. Постійні жіночі склоки забирали стільки нервів, що додому поверталася знеструмлена і падала мертва. А вранці від згадки про роботу градус настрою різко понижувався. Уже декілька тижнів дівчина виношувала план втечі з ненависної контори із закінченням кар’єри заявою «за власним бажанням».

«І чому б це не зробити просто сьогодні?» Запитання так сподобалося, що відразу з’явилися крила. Зося акуратно заправила їх під свій червоненький плащик і не побігла, полетіла назустріч змінам.

Її начальниця уже втретє перечитувала заяву, а брови, як піднялися у здивуванні на її поораному зморшками лобі, так і трималися.

– Ну і? – запитально мовила. – Куди це ми, Горобець, зібралися, якщо не секрет?

– Секрет! – відрізала Зося. – То що із заявою, Любове Гнатівно?

– Ну дивися, щоб потім не казала, що тебе хтось примушував! – розмашистим підписом позначила фінішну риску.

– Сама, сама! Дякую! Хай щастить!

Зосі вже було байдуже, що там говоритимуть її коліжанки, як дивуватимуться. У неї сьогодні просто свято! Але спочатку дівчина вирішила забігти у квітковий магазин, повз який пробігала щодня.

Десь із місяць тому побачила на вітрині оголошення «Потрібен продавець». Саме тоді й вирішила позбутися своєї паперової рутини й присвятити себе тому, чого просить душа.

На звук «Музики вітру» до Зосі вийшов невисокий, на перший погляд непоказний чоловік і щиро усміхнувся.

– Гарного і вдалого дня! Можу вам чимось допомогти?

– Хотіла поспілкуватися із власником щодо роботи.

– Тоді це до мене, – чоловік простяг руку для знайомства. – Юрій Орел.

Дівчина розсміялася, потисла міцну руку Юрія і пояснила свою реакцію:

– Не зважайте, просто прізвище у вас цікаве.

– Та нормальне прізвище! – знітився чоловік. Але за мить віджартувався: – А те, що орел такий малий зростом, то, як кажуть, хворів у дитинстві.

– Та гарне у вас прізвище, неочікувано просто, бо моє – Горобець, – додала Зося, – то у нас такий з вами пташиний дует тут намальовується.

Тепер уже сміявся й Юрій. Дівчина йому сподобалася. Навіть більше – якось так гармонійно вписалася відразу в атмосферу його крамнички, ніби була невід’ємною її частинкою. Приходили й інші претендентки, але ця рудоволоса дівчина поза конкуренцією. Поки він розглядав її та рахував смішні веснянки на маленькому курносому носику, вона вивчала асортимент, запитувала, уточнювала, щось занотовувала у маленькому записничку. І невимушено набирала букет: пахучий горошок, бутони троянд, фрезії – елегантно лягали одна до одної в оригінальній композиції.

– Ось, десь так, – простягла Юрію сформований букет. – Не знаю, чи підходжу вам, бо насправді я не флорист, просто люблю квіти.

– Це помітно, але саме останнє і є визначальним для мене у виборі працівника. Гадаю, ви впораєтеся, Зосю. – Юрій задоволено потер руки. – Що ж, будемо вважати, що від сьогодні ви – королева «Балу хризантем».

– Дякую, приємно, – дівчина аж зашарілася. – А можна запитання – звідки така назва – «Бал хризантем»?

– Сам не знаю… люблю хризантеми, мабуть, тому і назвав так свою крамничку.

– Справді? Це і мої улюблені квіти! – Зося закружляла залом. – Ви не повірите, але коли з’явилася ця вивіска, у мене таке бажання було покинути все-все і влаштуватися сюди на роботу!

– Щоб правити балом хризантем? – Юрко ловив себе на думці, що дівчина помалу зачаровує його серце. – Пропоную ваш перший робочий день відсвяткувати в он тому затишному кафе навпроти! То як?

– Згода! А знаєш, – Зося і не помітила, як вони перейшли на «ти», – хризантема – це символ Сонця. Її ще називають осінньою трояндою…

Табличка на дверях повернулася на «Зачинено», а Юрко і Зося рушили на каву. За розмовами просиділи до вечора. Цікаво і тепло було обом. Юрко напросився провести дівчину додому.

Осінній вечір спонукав до відвертості. «Дивина, – подумав про себе чоловік, слухаючи щебетання руденького Горобчика, – ніколи не думав, що ось так можна захопитися з першого погляду!» Зося розповідала, що все життя мріяла працювати з квітами, а ще про дім, де б можна було вирощувати їх і продавати, і щоб дітлахи бігали там босоніж зеленою травою, а квіти – щоб від ранньої весни і до пізньої осені змінювали килим подвір’я.

– І знаєш, що найдивніше? – Зося зупинилася просто посеред вулиці. – Мені ніхто в житті не дарував квітів… не беремо до уваги подарунків на дні народження від колег… кажу про квіти, які б говорили про почуття… ніхто й ніколи не дарував… Розумієш?

Юркові зовсім не хотілося, щоб дівчина засмучувалася, не хотілося її взагалі відпускати, але час того вимагав.

– У тебе ще все буде, повір, – дружньо обійняв Зосю. – Завтра о дев’ятій чекатиму на тебе. На добраніч!

Зося довго не могла заснути. Спочатку вислуховувала істерики мами про свою безвідповідальність і необдуманий крок, потім думала про Юрка. Смішний він, але чудовий! Потім уявляла завтрашній робочий день, поки сон не зморив.

Уперше прокинулася не від будильника, а від вхідного дзвінка. Чула, як мама пішла відчиняти. «Дивно, хто це може бути в таку рань?»

За декілька хвилин мама навшпиньки зайшла в її кімнату. Приміщення враз наповнив гіркуватий аромат із легким квітковим відтінком. Зося розплющила очі. Поряд із ліжком стояв величезний кошик розкішних хризантем.

Мама розгублено розвела руками:

– Ось… принесли тобі. Там ще щось є, глянь!

На долоню випала маленька листівочка зі словами «Королеві хризантем, яка поселила в моєму серці надію». Зося притисла папірець до вуст. Усе тільки починається, це вона твердо знала. І недаремно вона так прагнула змін – найчастіше вони трапляються саме тоді, коли вони конче потрібні.

Анжела ЛЕВЧЕНКО

Справжній чоловік

Тарілка гепнулася в стіну, за тим дзвінко впала на підлогу і розбилася в друзки. Степан, котрий справно ухилився від посуду, запущеного в нього, тепер дивився на тарілку. На мить йому здалося, що то розбився не посуд, а руйнується його сімейне життя. Ось так стрімко і раптово дає тріщини. І нічого вже не склеїти й не змінити, що не кажи і як не намагайся.

Почув, як у кухні плаче дружина. Оксана затулила обличчя руками і гірко схлипувала. Вона сиділа на підлозі, впершись спиною в холодильник. Жінка мала вигляд скривдженої дитини, і йому так захотілося кинутися до неї, пригорнути, втішити й розрадити. Він навіть не злився за запущену в нього тарілку. Все ж таки кохав свою дружину, не зважаючи на сварки, які тепер були щоденною нормою, ні на докори, котрими щедро посипала його від ранку до вечора.

Степан хотів уже кинутися до дружини, та вона раптово підвела голову і зустрілася поглядом з його очима. Стільки холоду і неприязні було в тому погляді, що він ніби закляк на місці. Декілька безкінечно довгих хвилин вони свердлили одне одного очима. А потім Оксана підвелася, підійшла до нього і, чеканячи кожне слово, проказала:

– Ти зіпсував мені життя. Ні роботи в тебе нормальної, ні машини, ні квартири. А твоя зарплата – то мізер, якого вистачає лише на підгузки для донечки. Якби не мої батьки, то ми б з тобою пішли жебракувати. Ти – ганчірка, в яку всі витирають ноги.

– Оксанко, подумай, що говориш. Усі так живуть. Подумаєш, не купила нової сукні на день народження до мами. Та в тебе їх стільки, що можна щодня в іншій ходити. Я хотів їхати на заробітки, та ти ж сама сказала, що місце чоловіка біля дружини і дитини. Ось скоро аванс дадуть і купимо тобі обнову. – Степан дивився на кохану й не міг збагнути, коли для неї все матеріальне набуло такої ваги. До весілля вона ж бо була зовсім інша: чуйна, добра, весела. Невже правду говорять, що кохання розбивається об буденність і побут.

Жінка засміялася. А потім дала йому ляпаса.

– Ти – не чоловік. Не чоловік! У тобі немає нічого від справжнього чоловіка! – Ті слова настільки вразили Степана, що він більше не чув, що говорить йому Оксана. Він просто розвернувся й пішов.

Блукав рідним містом, розмірковуючи про своє життя. Хіба міг колись подумати, що та, котрій ладен був прихилити небо і покласти світ до ніг, кидатиме йому в обличчя такі гострі слова, що калічать душу. Хіба міг подумати, що його тихе сімейне щастя піде й не залишить і згадки про себе. На землю вже спускалися сутінки, а чоловік далі блукав містом, ніби в лабіринті, шукаючи вихід, тобто правильне рішення. Не хотів повертатися додому, та й до батьків іти не мав бажання. Навіщо зайвий раз турбувати їх своїми неприємностями? Зарадити – не зарадять, а серце буде краятись.

Раптом він зупинився перед рекламним щитом. На ньому був зображений чоловік у камуфляжі і напис «Сину, вставай на захист Батьківщини. Ти потрібен країні». Внизу маленькими літерами адреса найближчого військкомату та номер телефону. Рішення визріло саме.

Надворі народжувався новий день. За вікном сіріло. Степан кинув у сумку ще деякі речі. Прочинив двері міжкімнатні в дитячу кімнату, підійшов до колиски. Декілька хвилин милувався Софійкою. За тим нахилився і поцілував у чоло. На душі зашкребли кішки. Як же він буде без неї? Та все, що робить, заради неї – своєї донечки, свого сонечка. Аби вона пишалася батьком.

Нечутно вийшов з її кімнати. Прочинив двері у спальню. Оксана солодко спала. Він поклав поруч із нею білий аркуш. За хвилину за ним зачинилися двері.

Далі все відбувалося швидко. Написав заяву добровольцем і пішов служити на схід країни, де в розпалі була антитерористична операція. Уже рік він щодня доводить собі й бойовим побратимам те, що написав у записці дружині. Він – справжній чоловік.

Анжела ДЗИЦЮК

 

У КОЖНОГО СВОЯ ДОЛЯ…

Спочатку були листи. Скільки вона їх написала до різних редакцій – знає лишень Господь. А потім зателефонувала й запропонувала познайомитися ближче.

…Три години електричкою, ще п’ятнадцять хвилин маршруткою, а далі – через поле, понад ставком, попід вербами – всього три кілометри.

Приваблювали гарні ошатні будиночки. Побіля них, мов жаринки, чорнобривці й нагідки, гордовито застигли мальви та жоржини. Так і хотілося ступити через поріг – саме тут на мене чекають. Та ні, адреса була іншою.

І ось, нарешті, Маріїн дворик… Невже? Жінка писала, що гарно малює, вишиває, складає пісні, сама виконує їх зі сцени. Моя творча фантазія одразу уявила ошатну оселю, а в ній турботливу голубку. На жаль… Замість розмальованих воріт, як у сусідів, біля обійстя лежала купа хмизу. Двір неметений. Біля криниці присохлий кущик м’яти. А ось і господиня з городу нагодилася.

– Корівоньку щойно видоїла, – це моя годувальниця, – щебетала Марія. – А ви, мабуть, донька Дмитра, що писав мені з Полтави?

Побачивши моє здивування, Марія відразу ж виправилася:

– Ой ні, певно, ви сестра Миколи з Черкас?

А втім, їй було байдуже, хто і звідки: з радіо, газети чи журналу, їй кортіло висповідатися.

«…Дитино моя, я вже стільки листів написала, а долі ніякої. Оце Микола приїжджав. Непоганий чоловік. У костюмі, з краваткою. З дипломатом. Видний. А співає як! А потім розговорилися… Костюм дав брат, а дипломат у товариша позичив. На хату подивився та й каже: «Тут же роботи скільки…»

Ну, а ось Дмитро. На фото він не такий, у житті кращий. Але за вечерею сказав: «Ну, оце приїде сюди мій син, гляне, в якій хаті я живу…» На ранок і «до побачення» не сказав.

А Іван тут недалечко, в райцентрі живе. Гарні листи писав. Хоч на пюпітри клади. Багатообіцяльні. Ти тільки почитай хоч одного, для поняття. Але чомусь не їде й не їде. Я вже дві телеграми відправила, не дай Господи, як щось трапилось. А потім не втрималася, сіла на велосипед (Марії за рік сімдесят літ!) і сама за вказаною адресою прибула. Телеграми мої у дверях стримлять. Іще більше розхвилювалася. Та сусідка, дуже пишна пані, повідомила, що вони з дружиною до доньки в Карпати поїхали».

Марія дістала акордеон і, наче ревно ридаючи, затягла тужливу мелодію. За плечима – нелегке життя. Хто знає, чому так склалося. Років сорок, як чоловік пішов до іншої.

«…Уявляєш, так і сказав: «Тобі б тільки співати, а хата неметена, не білена, обід не готовий…»

«Чим же їй зарадити?» – думала, сидячи в задушливій від пилу й бруду кімнаті. Згадала, як сусідка дбайливо поливала квіти. Не втрималася, запитала:

– А чому б вам квітів попід хатою не насіяти, в хаті не побілити?

Та де там… Вона й слухати не хотіла. Знала твердо: «Десь же він є… Чоловік, який уміє господарювати, а головне, щоб гарно співав, щоб душа в нього була… І щоб років так на десять був молодший»…

Хто знає? Можливо, й справді у кожного своя доля…

Людмила ЧЕЧЕЛЬ

 

    Обіймаю тебе крильми

«Сьогодні встала раніше. Чомусь сни останнім часом чорно-білі. І немає жодного бажання дивитися їх до світанку. Сумую без тебе, мій любий, але більше не плачу, як ти й просив. Бо знаю, що від моїх сліз тобі важко, болить твоя світла душенька, а хочеться, щоб вона знайшла прихисток і була спокійна…» Олеся поставила три крапки і закрила зошит.

День видався теплим і сонячним. У селі ніколи сидіти влітку. Роботи хоч відбавляй. Жінка прокинулася по п’ятій. Просапала грядки, попоралася в господарстві, підмела цементовані доріжки від тополиного пуху. Поки сонце не піднялося, бо потім потрібно ховатися, щоб не засмажитися на сковорідці дня. У хаті прохолодно. Тишу відмірюють тільки монотонні кроки годинника на стіні. Але ця мертва тиша рвала серце Олесі.

Три місяці минуло, як вона поховала чоловіка. Три місяці без світла, без сну, без думок, без серця… вона так звикла бути з ним поруч, завжди, що й тепер увесь час розмовляла вголос. Що б не робила, куди б не йшла – говорила і говорила зі своїм Михасем. Сусіди співчутливо хитали головами – геть розум втратила, ходить, усміхається сама до себе, але й розуміли – хіба ж можна безболісно пережити смерть близької людини?

Михайло з Олесею і не пожили для себе, не натішилися своїм тихим сімейним щастям. Рік усього, як одружилися, хатину в селі батьківську відремонтували. Щасливі були, як діти! Обсадилися, обсіялися мріями про майбутнє і жили б собі у парі хоч би й до ста років. Але у Господа свої плани, Він забирає молодих і красивих… бо навіщо Йому там, у раю, інакші янголи? Лише такі… лише най-, най-, най-…

Олеся дістала з шафи чоловікову сорочку, заплющила очі й вдихнула ще не вивітрений запах. Притисла до грудей і прилягла на диван. Перед очима – мов плівка з діафільму. Крутиш, крутиш ручечку, а кадри змінюються один за одним…

Вони познайомилися тут-таки в селі, коли Олеся, студентка педагогічного, приїхала на літню практику. Якось із дітьми на вулиці розважалися-гралися. Шкільний майданчик межував із чиєюсь присадибною ділянкою. Олеся тоді ще й не здогадувалася, що згодом це буде її двір. А тоді… звернула увагу на симпатичного хлопця, який косив на городі. Ішов легко, ніби плив, рівні покоси шовкової трави лягали йому під ноги, сонце витанцьовувало на міцних чоловічих руках і засмаглій спині. Дівчині аж подих перехопило, таким він видався їй надзвичайним і гарним. Дійшовши до краю, хлопець став підклепати косу, і вона змогла полюбуватися його обличчям. Він і гадки не мав, що за ним хтось так нахабно підглядає. Олеся підійшла до саморобного плоту, який позначав межу.

– Вибачте, хотіла запитати вас, – звернулася до косарика, але він ніяк не відреагував на її слова і далі преспокійно та впевнено гострив косу.

Дівчина спробувала голосніше, але реакція така ж. Аж розсердилася.

– А він глухонімий, – поруч вигулькнула білобриса голова одного з її учнів. – Його Михасем звати.

Дівчина розгублено так і стояла біля плоту. Глухонімий?

Михайло проклав іще один покіс і зупинився саме навпроти неї, усміхнувся так променисто, глянув в очі, ніби аж у саму душу, приклав долоню до серця і хитнув головою, вітаючись. І вона йому всміхнулася у відповідь… Так і почалася історія їхнього кохання.

Так і з’явився цей товстезний зошит, в якому Олеся писала йому про свої почуття, про свої бажання і мрії, в якому й досі ховаються теплі слова його зізнань і таємних бажань. Після одруження вони не розлучалися ні на день. Олеся постійно говорила, а Михась цілував її смачні вуста, і здавалося, щасливішого чоловіка в усьому світі не знайти. Замість тисячі слів, яких сказати не міг, він віддавав їй усього себе, свої дотики, палкі й ніжні водночас, свої погляди, свої цілунки. Бонато Олеся потроху вчилася його мови. Вдячно цілувала його пальці, які промовляли їй «кохаю тебе, моя єдина, і ніколи не покину». Ніколи не покину…

…Того чорного дня Михась поїхав зі сусідом до млина. Щоб скоротити шлях, гайнули навпрошки через поле. Дарма, що звечора дощ падав, дорога протряхла і вантажівка легко їхала ґрунтовкою. Але таки сіла в калюжі, яка лиш на перший погляд здавалася мілкою. Сусід почав газувати і ще більше погруз у багнюку. Жестами показав Михайлові, щоб той вийшов з кабіни, треба було підштовхнути, інакше ніяк. Михайлові не вперше. Своїм дужим плечем вперся у кузов. Ра-а-аз, два-а-а-а! Машина розгойдувалася і поволі піддавалася й рухалася вперед. Іще декілька хвилин і калюжа залишилася позаду. Михайло нагнувся, щоб сяк-так обтрусити штани. Знав би, що у цей момент сусід-роззява випадково дасть назад… машина на швидкості покотилася, глухий удар і Михайло залишився лежати у тій-таки калюжі. Переляканий водій замість того, щоб заглушити двигун і намагатися витягти постраждалого, щодуху натиснув на газ. Вантажівка смикалася в болоті вперед-назад і волочила за собою бездиханне тіло…

…Хлопцям з млина давно б уже час було повернутися. Олеся накрила на стіл і все чекала. Якесь недобре передчуття було. Якось млосно так у грудях. «Видно, дощ буде, що воно крутить мною», – заспокоювала свою тривогу. Загавкав собака у дворі. Жінка кинулася на поріг. Дружина Степана, сусіда, з яким Михась поїхав до млина, кинулася Олесі в ноги:

– Олесечко, рибочко, не губи нас, прости, серденько! Що ж воно тепер буде, горе ж яке!!! Горечко ж яке, що ж ти накоїв, Степане!!!

Жінка голосила. А Олесі світ поплив перед очима. Бігти! Кудись бігти, щось робити, рятувати!!! Вибігла за ворота. На траві сидів Степан, увесь мокрий, трясся, мов у лихоманці, й плакав, як дитина. Мов крізь сон його страшні слова «я ж не навмисно… а він же глухий… а я… в дзеркало… а борт… і все… і його… немає більше Михася… будь проклятим цей день!!! Я ж не навмисно… не думав же…»

І ніхто не думав. Спочатку ненависть накрила така, що думала сама Степана вб’є. Але то тільки біль і горе говорили у її серці. Після похорону хотіла, щоб Степана посадили, щоб відповів… а потім… подивилася на четверо діток, на дружину, на самого Степана, який просто зчорнів за ті дні… Що воно вже змінить? Михайлика їй ніхто не верне…

Сусіди виїхали з села. Хату продали. Господь усе розставить на свої місця.

«Де б я не був і що б зі мною не було, знай: ти – найкраще, що трапилося в моєму беззвучному світі. Одне тільки тебе прошу – ніколи не плач, бо своїми слізьми ти розриваєш мене навпіл. Якби ж я міг втішити тебе, сказати ті найсокровенніші слова, якими сповнена моя любов до тебе! Читай моє серце, воно про все розповість. Де б я не був і що б зі мною не сталося. Обіймаю тебе крильми. Навіки твій М.»

Анжела ЛЕВЧЕНКО

Матеріали сайту можна вільно використовувати лише за умови посилання на http://www.glife.com.ua Розміщення матеріалів у будь-яких друкованих ЗМІ без згоди редакції заборонено.

Напишіть відгук