Англійська народна казка

Минулої неділі рано-вранці, годині так о шостій вечора, я під усіма вітрами плив через гори, коли це раптом зустрів двох вершників у кареті, котрі сиділи верхи на одному віслюку, і запитав їх, чи не знають вони, на котру годину призначене весілля Білла Хеннефорда, котрого відспівували вчора в нашій церкві. Вони відповіли, що точно не знають, краще мені запитати про це бабусиного дідуся.

– А як мені його знайти?

– Дуже просто, – відповіли вони. – Він живе у цегляному будинку з дерев’яних колод, що стоїть осторонь серед шістдесяти точнісінько таких же.

– І справді, дуже просто, – погодився я.

– Простіше не буває, – відповіли вони.


І я пішов.

Бабусин дідусь був велетнем, і не просто велетнем, а велетнем із пляшки. Тільки щось – і він ховався у пляшку. Коли я прийшов, він, мабуть, щойно вискочив із неї.

– Як поживаєш? – запитав він мене.

– Дякую, дуже добре, – відповів я.

– Хочеш зі мною поснідати?

– Із превеликим задоволенням, – мовив я.

Дід пригостив мене шматочком пива і келихом холодної телятини, а пес сидів під столом і підбирав осколки.

– Тпрусь! – сказав я йому.

– За що? – обурився велетень. – Він учора вполював мені на вечерю зайця. Якщо не віриш, ходімо, я покажу тобі.

І він повів мене в сад. В одному кінці у гнізді сиділа лисиця і висиджувала орлині яйця. Посеред саду росла залізна яблуня, всипана стиглими грушами. А в іншому кінці в корзині сидів живий заєць, якого велетень з’їв учора на вечерю.

Повз нас пробіг олень, і я раптом пригадав, що у мене в кишені лежить лук. Я зарядив його порохом і пустив стрілу поліграфічні послуги. Вгору знялася зграя перепілок. Кажуть, я убив вісімнадцять штук, але напевне знаю, що тридцять шість, не рахуючи копченого лосося, котрий саме пролітав над містом. І я приготував з нього найкращий яблучний пиріг, який тільки вам доводилось коли-небудь куштувати. Приходьте, я пригощу вас!