Отець Тихон Кульбака: «Ненависть завжди потрібно перемагати любов’ю»

«Моліться за своїх ворогів», – із цим проханням 43-річний священик УГКЦ Тихон Кульбака щоденно звертається до всіх вірних під час проповіді, сповіді чи духовної розмови. Із власного досвіду знає, що це не так легко. Адже 12 діб провів у полоні бойовиків «ДНР», сповна пізнавши людської жорстокості, злоби та ненависті.

У хворого на цукровий діабет о. Тихона забрали всі ліки, годували лише хлібом та водою, тричі виводили на розстріл, врешті довели до діабетичної коми. І лише міцна віра у Господа та палка молитва допомогли йому вижити.

Незважаючи на весь пережитий жах, о. Тихон закликає любити тих, хто приніс біль, сльози та приниження…

– Отче, ви родом із Донеччини… Пригадуєте, які настрої переважали у вашій родині?

– Я є донеччанином у шостому поколінні. Навчався в радянській школі, вивчав українську мову. Я пам’ятаю, як їздив у село до бабці і діда. І можу вам з упевненістю сказати, що донецькі села завжди були україномовні. Тобто я з малку знав, що є українцем. Але завдяки Майдану і торішнім подіям я ще й зрозумів, наскільки це є важливим: бути українцем, бути в Україні, і щоб Донецьк також був частиною України!

– Після перших резонансних подій на Майдані ви почали проводити активну діяльність. Як реагували донеччани?

– Від початку минулого року ми організували свій Донецький майдан. Звісно, він не налічував тисячі осіб. Однак 100–300 людей приходили завжди. А у березні на наш Майдан вийшло близько 10 тисяч людей, щоб підтримати Донецьк в Україні і Україну в Донецьку. Такого ніколи досі не було!

Першого дня Великого посту ми зорганізували Молитовний майдан. Домовились виходити щовечора на площу Конституції, розташовану на березі річки Кальміус, і молитися за єдність і мир в Україні. Ініціаторами цієї спільної молитви виступили греко-католики, римо-католики, православні Київського патріархату і багато протестантських церков. Потім до нас долучилися мусульмани і буддисти. Приходили навіть атеїсти і казали: «Я не знаю, как молится, можно я просто вместе с вами постою?!» – «Нужно!».

Ми домовились збиратись аж до Великодня. Але згодом, побачивши, що ситуація не покращується, розбили на цьому місці невеликий намет, встановили хрест. Протягом дня до нас завжди підходили люди. Увечері на молитву збиралося 200–250 осіб. Вони тримали в руках плакати із написами: «Здесь моляться за Украину!». На той момент уже не можна було ходити Донецьком з українською символікою. Єдиним місцем, де ще майорів синьо-жовтий стяг, був наш Майдан. За декілька метрів від нас – проїзна дорога. Були моменти, коли водій якогось авто пригальмовував, діставав синьо-жовтий прапорець, махав нам, а потім ховав його і їхав далі. А було й таке, що крізь прочинені вікна у нас жбурляли камінням.

До речі, цей молитовний марафон триває і досі, але вже у підпіллі.

– Невже ніхто з бойовиків не звернув на це увагу?

– Звісно, наша діяльність не могла залишитися непоміченою. Одного разу, коли на Майдані перебувало п’ятеро-шестеро осіб чоловік, прийшло 150 озброєних «ДНРівців» і почали вимагати, щоб ми припинили «ето безобразне в центре новоросии». Хрест поламали, прапор викинули в річку, намет зірвали. Один із хлопців, бачачи все це, став навколішки і почав молитися… просто… своїми словами… «Господи, наверни цих людей…». І раптом жінка зі зброєю, в камуфляжі, котра прийшла разом із «ДНРівцями», впала на бруківку і почала кричати, щоб той хлопець замовк.

Отож ми мусимо знати і пам’ятати, що за цим усім стоїть ворог нашого спасіння.

Потім мені почали приходити есмески з погрозами. Був випадок, коли до мене підійшов невідомий чоловік і почав фотографувати. Уже тоді я зрозумів, що перебуваю під прицілом. А за два тижні до полону мою машину розмалювали свастикою та зі всіх боків написали «Смерть бендеровцам». Добре, що та червона олійна фарба не встигла засохнути і мені вдалося її змити.  

– А як так сталося, що ви потрапили у полон?

– 4 липня дорогою до церкви я зупинився в центрі Донецька біля одного зі супермаркетів. Вийшов з авто. Тоді саме поряд припаркувався інший автомобіль, з якого вийшло четверо в камуфляжі. Ми звикли, що містом уже певний час ходили зі зброєю і в балаклавах… Однак цього разу я побачив, що вони йшли саме до мене, і не помилився… Посадили мене у мою ж машину, піднесли до обличчя ганчірку з ефіром – і я втратив свідомість. Що зі мною було потім, не знаю…

Отямився у маленькій кімнатці. Віконце замальоване білою фарбою. На долівці лише матрац. Згодом до мене прийшов охоронець і сказав одягнути на очі пов’язку. Це була обов’язкова умова.

Я не бачив, куди саме мене привели. Але було таке враження, що це або колишній табір, або база відпочинку. На вулиці вчувався запах лісу і прілого листя. Я одразу відчув цей запах, бо дуже його люблю.

– Вам дозволяли виходити на вулицю?

– Ні. Мене виводили туди на «розстріл». Я спілкувався з багатьма полоненими і практично до всіх застосовували метод «імітації розстрілу». Це робили задля того аби зламати людину психологічно.

На п’яту, шосту та сьому добу перебування у полоні я також пережив імітацію розстрілу… Мене із пов’язкою на очах виводили надвір, наказували стати обличчям до стіни і молитися. Я молився в думці, а вони вимагали, щоб я молився вголос. Я починав молитися і тут – кулеметна черга. Кулі пролітали настільки близько, що можна було почути гаряче повітря десь біля самого вуха. У волосся сипалася штукатурка та цегляні осколки. Першого разу від страху та нервового перенапруження втратив свідомість. Мене відлили холодною водою. Коли повернувся до тями, перше, що почув, – це сміх. Весь у багнюці, мокрий повернувся до кімнати.

Коли мене виводили на розстріл удруге і втретє, зізнаюсь чесно, я молився і просив у Бога смерті. Це було настільки важко, що хотілося, аби це все якнайшвидше закінчилося.

– А що було потім? У чому ж вас звинувачували?

– На восьму добу приїхала людина з явно вираженим московським акцентом, обізнана в усіх церковних справах. Можу припускати, що це був якийсь співробітник ФСБ. Основний меседж, який я вловив із наших «розмов», це те, що «новоросия – территория, где не будет места униатам, расскольникам и сектантам». Зрозуміло, що «уніати» – це католики, «раскольники» – православні Київського патріархату, а «сектанти» – це всі протестанти. Тобто місця для таких в новоросии немає.

Моя провина полягала лиш у тому, що я – греко-католицький священик.

– Важко уявити, що ви пережили у ці дні…

– Так. Це було не лише психологічним, а й фізичним потрясінням. У мене сильно підвищився рівень цукру, пішли камені з нирок, почався напад мерехтливої аритмії… Ліки від діабету, які у мене завжди були під рукою, забрали. Єдине, що залишили, – то це вервичку на пальці. Я почав молитися і за 15 хвилин – у мене нормалізувався серцевий тиск. Раніше з такими симптомами я тиждень пролежав у реанімації під крапельницями. А тут 15 хвилин молитви на вервичці врятували моє життя!

Потім, після звільнення, я розповів про це нашому сімейному кардіологові. За її словами, з погляду медицини це – неможливо, але Бог сотворив чудо!

– Хто перший забив на сполох і почав вас розшукувати?

– Через добу забив на сполох брат. Мене почали шукати друзі: греко-католицький священик, римо-католицький священик, мусульманський муфтій і протестант. Обдзвонили лікарні, морги і зрозуміли, що мене кудись забрали.

До цього часу на окупованій території діють декілька банд. Усі вони автономні. Тож доводилось контактувати з ватажками цих формувань. Одні говорили, що мене в них немає, інші робили припущення, що мене могли забрати на примусові роботи. А коли з’явилася інформація про те, що я, ймовірно, в полоні у «Русской православной армии», самі ж бойовики сказали «Ето беда. Они совсем обезбашены».

Я справді потрапив до них. Родичі та друзі намагались вести з ними «діалог», натомість вони почали такі собі ігри: обіцяли, що відпустять мене, а потім просто відмикали телефон. Усі, хто мене розшукував, були в розпачі. Адже ніхто не знав, де я і що зі мною. Дякувати Богу, мене таки вдалося визволити.

– Тепер ви перебуваєте у Львові. Що відчуваєте?

– Я живу при монастирі Святого Альфонса. Розповідаю людям про свій досвід. Закликаю до молитви. Звісно, сумую за своїми парафіянами із Донецька. Багато моїх прихожан залишились на окупованій території. Здебільшого це люди похилого віку. Їм важко придбати продукти, ліки, товари першої потреби. Адже у них зовсім немає готівки. Намагаємося хоч якось їм допомагати. Створили організацію «Спільнота біженців з Донецька та сходу України».

У Маріїнці, де тривають запеклі бої, поховані шість поколінь із моєї родини. Там – могили моїх батьків. Але хтозна, чи вдасться мені ще туди повернутися.

– На вашу думку, чому Господь допускає такі випробування?

– Я пам’ятаю, як у лютому в центрі Донецька на нас напали «тітушки». Мого знайомого повалили на землю й жорстоко били. Міліція, побачивши це, демонстративно відвернулася, а журналісти просто стояли і знімали все це на камери. І ніхто не заступився за нього.

Наша біда в тому, що між нами немає єдності. На жаль, ми досі не можемо оцінити Божого дару – жити у вільній незалежній державі.

– Отче, в багатьох бійців, котрі перебувають у шпиталях, поранені не лише тіла, а й душі… Як можна їм допомогти?

– Я із власного досвіду знаю, що таке страх і яка це сильна емоція. Тому дуже добре розумію наших хлопців. Нещодавно серед інших документів привезли з Донецька мій диплом психолога, який отримав 1995 року в Московському державному гуманітарному університеті. Ця освіта допоможе працювати з нашими солдатами. Бо якщо цього не робити, то за півроку матимемо десятки тисяч молодих юнаків із посттравматичним афганським синдромом. Я відчуваю за них відповідальність і як священик, і як психолог, і як людина із власним досвідом.

– Як після всього пережитого і побаченого можна милосердно ставитись до наших ворогів?

– Згадаймо Фатіму, 1917 рік… Матінка Божа закликала молитися за навернення Росії, за подолання облуди, що становила загрозу війни для всього світу. Бачимо, що вже вдруге відбувається здійснення цих пророцтв. Адже тепер стоїмо на порозі третьої світової війни. А рецепт один – «Моліться за навернення». Коли ми за когось молимось, то своєю молитвою намагаємось цю людину навернути. Інколи чуємо: «Як можна молитися за владу?». За владу можна і треба молитися, адже тільки так можемо просити Господа про їхнє навернення. Ненависть ніколи не можна подолати ненавистю чи злом.

У нас є потужний інструмент подолання цієї проблеми – наша любов. У людей, котрі воюють проти нас, єдиною мотивацією є ненависть до українців, до всього українського… У нас же зовсім інша мотивація, адже боронимо свою землю з любові до батьків, дітей, батьківщини, землі. Про це постійно потрібно пам’ятати і казати нашим воїнам: «Ви ідете воювати не тому, що люто ненавидите росіян чи Путіна, а тому, що любите своїх рідних і свою Батьківщину». Про це потрібно говорити. Бо любов завжди є більшим стимулом, аніж ненависть. Адже заради любові люди здатні робити неймовірні речі. Ми не можемо користуватися тим самим інструментом, що й наш ворог. Чим ми тоді кращі? Потрібно молитися за навернення!

– Але ж коли навколо жорстокість, вбивства і насилля, дуже важко молитися…

– Довіряйте Богові! Людськими зусиллями цього неможливо досягнути. Це є Ласка Божа і про це мусимо просити Господа. Зізнаюсь чесно, коли. будучи в реанімації, на третю добу почав усвідомлювати, що відбувається, мене охопили ненависть, страх і жага помсти. Від цього лікарі ніяк не могли стабілізувати рівень цукру. Я не міг заснути, незважаючи на те, що приймав транквілізатори.

Я три доби молився із примусу, я змушував себе молитися. Емоції казали «ні», але я розумів, що Господь заповідав так робити. І Бог дав мені ту Ласку. Він мене перемінив! Я не скажу, що люблю своїх кривдників, але мені шкода їх як хворих людей. Я розумію, що хвора людина може наробити фатальних дурниць. Саме це і відбувається. Зцілити їх можна тільки молитвою. Іншого шляху не існує.

Знаєте, молитва – як автомобіль, який не хоче заводитись. Якщо ми хочемо зрушити той автомобіль із місця, то починаємо прикладати всіх зусиль: збираємо до купи всі сили, впираємося і штовхаємо його вперед. І тут, несподівано для всіх, він заводиться і їде! Так само і в молитві: людина збирає усі духовні і фізичні сили, навіть примушує себе. Але потім настає такий рубікон, коли не потрібно докладати до молитви зусиль. Людина починає відчувати Ласку Божу і отримувати від неї задоволення. Отак і в кожній духовній справі.

На тлі великого емоційного стресу та цукрового діабету в отця Тихона відкрилася виразка. На жаль, лікарям не вдалося «затягнути» її медикаментозно. Тож попереду у нього – складна операція.

Від імені всього редакційного колективу прошу кожного небайдужого молитися за здоров’я отця Тихона. Адже молитва і віра в Боже милосердя, як відомо, здатні зрушувати гори.

Спілкувалась Олеся Когутич