Хтось сказав, що всі щасливі – щасливі однаково, то лише біда в кожного своя. Вона не погоджувалася з цим. Знала: вони щасливі по-іншому. Зовсім не так, як усі люди, як пари, одружені роками. Вони – це окремий замкнутий простір, два світи, що розчинилися один в одному.
Вони ніколи не перенасичувалися одне одним. Уміли дивувати, розуміти та наповнювати свої світи. Допомагали й надихали. А ще вміли любити. Любити так, наче завтра когось із них може не стати. Наче той день останній у їхньому житті. Якщо не встигнеш докохати сьогодні – то завтра… Тому ніколи не відкладали слова і вчинки на потім. Просто вже мали досвід. Гіркий, але надто повчальний, аби нехтувати цим уроком.
Вони просто жили. Кохали. Раділи й розуміли, що теперішній відтинок їхнього життя – саме те, про що мріють мільйони, а отримують лише одиниці. Він нічого для неї не шкодував: ні одягу, ні парфумів, ні косметики. Якщо вподобала якусь річ – купував, не зважаючи на те, скільки грошей залишилося в гаманці. Любив її так, як тільки можна любити жінку. Іноді крадькома спостерігав за нею і ловив себе на думці, що вона й справді могла бути мрією для багатьох. Але ж ця мрія належить йому цілком і повністю. Від цих думок серце наповнювалося спокоєм.
Він ніколи не порівнював її в мистецтві кохання з іншими. Бо в цьому вона була неперевершена. Неначе вроджена жриця любові, вміла віднаходити на його тілі всі найчуттєвіші місця. Він міг годинами вивчати її шкіру. Знав, що любила його руки у своєму волоссі, тож дарував їй цю насолоду.
Вона розуміла, що ніхто ніколи не кохатиме її так, як він. Якось під час відвертої розмови сказала, що потребує уваги. Щодня і мало не щохвилини. Потребує отого відчуття своєї незамінності у житті іншого. Сказала, що має чути половину його думок про неї – тоді знатиме, що він її кохає саме так, як вона того очікує. Вислухав і зрозумів. Уже наступного дня відчула, що його любов стала такою, про яку вона мріяла. Шкода, що так довго не наважувалася пояснити, чого очікує від нього. А ще котрогось полудня він сказав, що на ній одній тримається весь його всесвіт, якби він її втратив, то втратив би сенс життя. І ця фраза збентежила її до глибини душі.
Зовні вони були звичайним подружжям. Мешкали в будиночку, виховували дітей, працювали. Їхнє щастя було в них самих, і вони не бажали хизуватися ним, не мали наміру роздаровувати його. Прикрашали будні щирими емоціями та приємними несподіванками, а все інше їм дарувала доля. Врешті, вони начебто заслужили в неї свій дарунок…
Леся КІЧУРА