Дорогі читачі

Редакція газети “Абетка казок” пропонує вам передплатити своїм дітям корисне і захопливе видання. Казки, оповідання, скоромовки, загадки та багато іншого ви знайдете на сторінках “Абетки казок”. Ваші дітки стануть розумничками і переповідатимуть усім казочки з нашої газети.

З газетою “Абетка казок” завжди весело і цікаво.

Передплатний індекс видання – 68059. Ціна 1,68 грн/місяць.

Якось улітку сонце встало рано, поглянуло на гори, степи та океани й помітило: на березі крутому задкує рак у далеч невідому.

Від здивування сонце зупинилось:

– А я ж назад ні разу не котилось! А що, коли і я, немов той рак, візьму та й покочусь собі назад? А може, в тім глибокий зміст і мода – весь день світити і зайти на сході?

І от ні хвильки сонце не барилось і шлях свій навпаки перемінило. Воно назад, до сходу, покотилось – й одразу на землі життя змінилось.

Хоч це здається досить неймовірним, та всюди час назад пішов, повірте. Відтак збагнути люди не могли, чому вони вже навпаки жили: старі відразу всі помолоділи, а учні шкіл на малюків змаліли. Бруньки набрякли всупереч природі, а ріки до джерел понесли води. І сніг, і зливи в хмари піднімались, всі потяги з «хвоста» нумерувались. І кожен повернувся в день вчорашній – і раптом стало жить на світі страшно!

– Так ми сягнемо первісної ери, – зітхали люди, – і повернемось в печери…

І все-таки найтяжче жити в світі було в ці дні не старшим, ні, а дітям. Лиш тільки дивна зміна відбулася, як діти вже були в молодших класах: п’ятикласники – в четвертому класі, четвертокласники – в третьому класі, третьокласники – в другому класі, другокласники – в першому класі…

І першокласники щодуху вже волають:

– До дитсадочка повертатись не бажаєм!

А все, чого у школі їх навчали, – немов корова язиком злизала.

Одначе тут побачило світило, якого лиха в світі наробило, так необачно котячись назад. І пожаліло сонечко малят: їм радості від цього жарту мало. На мить спинилося воно й сказало:

– Життя нестерпним зробиться для вас, як випускник піде у перший клас. Ох, ні, не витерпить душа моя, коли школярик зробиться малям. Мені вже загадок досить! Нехай життя іде у звичний спосіб! На жаль, я давні звичаї зламало…

І покотилось сонце, як колись бувало, і винувато усміхалось людям:

– Про жарт невдалий згадувать не будем!

І попливло воно над ріками, полями, над лісом, над зеленими горбами, над морем, не поглянувши, однак, на берег, де дурненький повзав рак.

Радой КІРОВ

Був собі великий блакитний паперовий змій. Він був зовсім новий і літав високо над землею на довгій нитці, яку тримав у руках маленький хлопчик.

Дмухне вітер щосили – і змій здіймається високо-високо в небо.

– Дивіться на мене! Дивіться на мене! – гукав він пташкам. – Я літаю вище за вас! Дивіться всі на мене! Я можу здійматися до хмар. Якби не оця нікчемна нитка, я злетів би вище сонця!

– Овва! – свиснув вітер. – Ти б тоді взагалі нікуди не злетів.

– Дурниці, – мовив паперовий змій. – Ти ще скажи, що цей хлопчисько зі своєю ниточкою допомагає мені літати! О, якби він тільки відпустив мене, я б усім показав, на що здатний!

Та ось хлопчик опустив змія додолу, кинув нитку й побіг додому пити чай. «О, як хочеться бути вільним!» – думав паперовий змій.

Тоді саме бігло повз мишеня.

– Гей! – гукнув паперовий змій. – Іди-но сюди. Допоможи мені. Я злетів би вище за всіх у світі, але мене не пускає оця нитка. Перегризи її, і я злечу до сонця й стану володарем світу!

І мишеня перегризло нитку.

– Нарешті! – зрадів паперовий змій. – Отепер я полечу! Ну, вітре, дмухни, як слід.

Вітер дмухнув, та паперовий змій навіть не знявся з землі. Він розсердився.

– Це не моя провина! Якби мені тільки знятись із землі, я б полетів у височінь!

Тоді саме повернувся хлопчик. Він не знав, що мишеня перегризло нитку, підняв паперового змія і підкинув у повітря. Вітер щосили дмухнув. Паперовий змій спробував злетіти, та відразу впав на землю.

– Ну, тепер зрозумів? – запитав вітер. – Це нитка допомагає тобі. Без неї ти не злетиш.

– Та як же це? – сказав паперовий змій. – Адже нитки не літають.

– Це правда, – мовив вітер. – А ще ти не літатимеш без мене чи без хлопчика, який тримає тебе на нитці.

Коли хлопчик полагодив змія, а вітер дмухнув щосили, паперовий змій злетів високо в небо, майже до самого сонця. Тепер він почувався справді щасливим.

– Подивіться на нас! – гукав він. – Подивіться на нас! Які ми розумні!

Словенська народна казка

Одного разу велика хмара закрила небо. Три дні сонечко не показувалося. Занудьгували курчата без сонячного світла.

– Куди це сонечко поділось? – говорять. – Потрібно його якнайшвидше на небо повернути.

– Де ж ви його знайдете? – закудкудакала квочка. – Хіба ж хтось знає, де його дім?

– Знати ми не знаємо, а кого зустрінемо, того й запитаємо, – відповіли курчата.

Зібрала їх квочка в дорогу. Дала з собою мішечок і сумочку. У мішечку – зернятко, в сумочці – маківка.

Рушили курчата. Довго йшли чи ні, аж бачать: у городі за капустиною сидить равлик. Сам великий, рогатий, а на спині хатина.

Зупинилися курчата і питають:

– Равлику, равлику, чи ти знаєш, де Сонечко живе?

– Не знаю і не відаю. Он на плоті сорока сидить – може, вона знає.

А сорока й чекати не стала, доки до неї курчата підійдуть. Підлетіла, заторохтіла, затріщала:

– Курчата, куди ви йдете, куди? Куди ви, курчата, йдете, куди?

– Та ось сонечко сховалося. Три дні його на небі немає. Йдемо шукати.

– І я піду з вами! І я піду з вами! І я піду з вами!

– А може, ти знаєш, де сонечко живе?

– Ні, не знаю. Запитаймо зайця – він тут недалечко живе! – затріщала сорока.

Вгледів заєць, що до нього гості йдуть, поправив на собі шапку, витер вуса і ворота ширше відчинив.

– Зайцю, зайцю, – запищали курчата – чи ти знаєш, де сонечко живе-проживає? Ми його шукаємо.

– Ні, не знаю, на жаль. Та, може, моя сусідка качка відає. Вона тутечки живе, в очереті біля струмка.

Повів заєць усіх до струмка. А біля струмка качиний будинок стоїть, поряд човник на хвилях хитається.

– Агов, сусідко, ти вдома чи ні?! – гукнув заєць.

– Удома, удома! – закрякала качка. – Все ніяк не можу зігрітися та просохнути – сонця вже зо три дні не видко.

– А ми якраз йдемо його шукати! – закричали їй у відповідь курчата, сорока і заєць. – Чи ти знаєш, де його дім?

– Я не знаю. А ось за струмком під дуплистим буком їжак живе – він точно має знати.

Перебралися вони човником через струмок і пішли їжака шукати. А їжак тоді сидів під буком і дрімав.

– Їжачку, їжачку! – хором закричали курчата, сорока, заєць і качка. – Чи знаєш ти, де Сонечко живе? Три дні його на небі не видно.

Подумав їжак і каже:

– Як не знати! Знаю, де Сонечко живе. Онде за буком велика гора. На горі – велика хмара. Над хмарою – сріблястий місяць, сонечка брат. То він уже точно знає, де сонце мешкає!

Узяв їжак палицю, одягнув шапку і попрямував дорогу показувати адвокат Львів. Ось прийшли вони на верхівку високої гори і вгледіли ту хмару. Залізли вони на неї, всілися зручніше, і полетіла хмара прямо до місяця в гості.

А місяць побачив їх і засвітив свій срібний ріжок.

– Місяцю, місяцю! – загукали курчата, сорока, заєць, качка та їжак. – Покажи нам, де сонечко живе! Три дні його не було на небі, скучили ми без нього.

Привів їх місяць прямо до воріт сонечкового будинку, а в ньому темно, непривітно. Заспало, видно, сонечко і прокидатися не хоче. Тут сорока затріщала, курчата запищали, качка закрякала, заєць ногами затупотів, а їжак паличкою застукав:

– Сонечко, сонечко, виглянь, засвіти!

Прокинулось сонце та й питає спросоння:

– Хто під віконцем кричить? Хто мені спати заважає?

– Це ми – курчата, сорока, заєць, качка та їжак. Пришли тебе будити – ранок настав.

– Ох, ох!.. – застогнало сонечко. – Та як же мені на небо виглянути? Три дні мене хмара ховала, три дні собою затуляла, я тепер і світити як слід не зможу.

Почув про це заєць – схопив відро і ну воду носити. Почула про це качка – ну сонце водою вмивати, а сорока – рушником витирати, а їжак голками, як щіткою, начищати. А курчата почали з сонечка смітинки змахувати.

Виглянуло сонце на небо – чисте, ясне та золоте. І всюди стало світло й тепло.

Вийшла погрітися на сонечку й курка. Вийшла, закудкудакала, курчат до себе кличе. А курчата тут як тут. Подвір’ям бігають, зернятка шукають, на сонечку гріються.

А хто цій оповідці не вірить, хай погляне – бігають у дворі курчата чи ні.

Легенда

Ішла Марія, Божа Мати, зі святим Йосифом на гостину до своєї тітки Єлизавети. Вони втомились, бо день був дуже гарячий. Дорога вела степом, де росла тільки марна травичка – ніде ні деревця, ні джерельця. Аж ось серед рівнини вони побачили одне невеличке дерево. Під деревом сидів пастушок. Довкола нього паслися вівці, скубали суху траву, але вона їм не смакувала, бо хотіли пити.

– Чи дозволиш нам, хлопчику, відпочити в тіні твого дерева? – запитала Божа Мати. – І, може, покажеш нам яке джерело, бо спрага в нас велика.

Хлопець привітно всміхнувся, але відповів зажуреним голосом:

– Будь ласка, відпочивайте. Але слабу тінь дає це дерево, бо всихає від посухи. А джерельце є тут недалеко, та зосталось у ньому лише трохи каламутної води. Я сам з овечками помираю від спеки і спраги.

– Дай нам горнятко тієї води! – попросив святий Йосиф.

Хлопчик побіг і приніс горнятко теплої каламутної води. Мати Божа простягнула руку до горнятка і щойно його доторкнулась – вода стала чистою і свіжою. Напилась і подала Йосифові. Потім пішла до джерельця і вилила в нього решту води. Дорогою бризнула на деревце.

Тієї ж миті джерело наповнила свіжа вода. Вона потекла на леваду й відсвіжила траву. А дерево враз зазеленіло і вкрилося таким густим листям, що зовсім заховало мандрівників і пастушка від пекучого сонця. Овечки напились води і почали пастися на свіжій траві, весело підстрибуючи і помекуючи.

Здивований пастушок опустився навколішки й запитав мандрівників:

– Чи ви, може, ангели з неба, що зійшли порятувати мене й мою отару?

Божа Мати всміхнулась, поблагословила хлопчика й пішла зі святим Йосифом далі. А хлопчик вирізав собі з галузки сопілку і заграв так гарно, що навіть овечки перестали пастися, підняли голови і слухали. Він грав на честь Бога і тих мандрівників, що оживили джерело й дерево.

Переповів Роман ЗАВАДОВИЧ

Англійська народна казка

Минулої неділі рано-вранці, годині так о шостій вечора, я під усіма вітрами плив через гори, коли це раптом зустрів двох вершників у кареті, котрі сиділи верхи на одному віслюку, і запитав їх, чи не знають вони, на котру годину призначене весілля Білла Хеннефорда, котрого відспівували вчора в нашій церкві. Вони відповіли, що точно не знають, краще мені запитати про це бабусиного дідуся.

– А як мені його знайти?

– Дуже просто, – відповіли вони. – Він живе у цегляному будинку з дерев’яних колод, що стоїть осторонь серед шістдесяти точнісінько таких же.

– І справді, дуже просто, – погодився я.

– Простіше не буває, – відповіли вони.


І я пішов.

Бабусин дідусь був велетнем, і не просто велетнем, а велетнем із пляшки. Тільки щось – і він ховався у пляшку. Коли я прийшов, він, мабуть, щойно вискочив із неї.

– Як поживаєш? – запитав він мене.

– Дякую, дуже добре, – відповів я.

– Хочеш зі мною поснідати?

– Із превеликим задоволенням, – мовив я.

Дід пригостив мене шматочком пива і келихом холодної телятини, а пес сидів під столом і підбирав осколки.

– Тпрусь! – сказав я йому.

– За що? – обурився велетень. – Він учора вполював мені на вечерю зайця. Якщо не віриш, ходімо, я покажу тобі.

І він повів мене в сад. В одному кінці у гнізді сиділа лисиця і висиджувала орлині яйця. Посеред саду росла залізна яблуня, всипана стиглими грушами. А в іншому кінці в корзині сидів живий заєць, якого велетень з’їв учора на вечерю.

Повз нас пробіг олень, і я раптом пригадав, що у мене в кишені лежить лук. Я зарядив його порохом і пустив стрілу поліграфічні послуги. Вгору знялася зграя перепілок. Кажуть, я убив вісімнадцять штук, але напевне знаю, що тридцять шість, не рахуючи копченого лосося, котрий саме пролітав над містом. І я приготував з нього найкращий яблучний пиріг, який тільки вам доводилось коли-небудь куштувати. Приходьте, я пригощу вас!

Англійська народна казка

У тихому селі на півдні Англії жив собі один чоловік. Служив він церковним сторожем і мешкав із дружиною при церкві, у затишному будинку з каміном. Був у них кіт – чорний, як вугілля, з білою плямою на грудях. Звали його Томас.

Одного зимового вечора церковний сторож довго не повертався додому. Жінка сиділа біля каміна і в’язала, а старий Томас грівся біля вогню. Жінка вже давно заварила чай, він охолонув, а чоловіка все не було.

Нарешті, захеканий, він вбіг у дім і вигукнув:

– Хто такий Том Тілдрам?!

Чоловік був такий схвильований, що дружина запитала:

– Що сталося?

– Ти не повіриш, яка дивовижна історія сталася щойно зі мною! – сказав чоловік.

– То сядьмо, і ти розкажеш.

Вони сіли біля вогню, а старий Томас умостився між ними. І чоловік почав:

– Сьогодні я лагодив паркан, той, що під лісом, ти знаєш. Так ось, я вже майже закінчив, як раптом почув голосне: «Ня-а-ав!».

– Ня-а-ав! – подав голос Томас.

– От-от, точнісінько так,  – кивнув чоловік.  – Я озирнувся і бачу… Ой, ні, ти не повіриш. Дев’ять чорних котів, зовсім чорних, як вугілля, з білими плямами на грудях, як у нашого Томаса, так поважно несуть… Ну, що ти думаєш? Маленьку чорну домовину, покриту чорним оксамитом, а на вікові – золота корона. Один кіт підходить до мене і каже: «Ня-а-ав!».

– Ня-а-ав! – озвався Том.

– От-от, точнісінько так,  – вів далі чоловік.  – Дивиться на мене і каже: «Передай Тому Тілдраму, що старий Тім Толдрам помер».

– Поглянь на нашого Тома! – вигукнула дружина.

Та не встигла вона закінчити, як їхній кіт підхопився і вигукнув:

– О небо! Старий Тім Толдрам помер, значить, тепер я король! – і з тими словами стрибнув у камін і зник назавжди…

Дива трапляються постійно, щодня, але не всі їх помічають. Після бурхливої грози, коли веселка виходить прогулятися небом, дорослі вже не звертають уваги на це маленьке диво. Натомість вони радіють, що не намочать новий костюм і не забруднять черевики. Полотна, на яких вони малюють своє життя, стають блідими і нецікавими.

Шестирічний Петрик вирішив додати трохи яскравості на полотно своєї мами і домалював до пейзажу кілька блакитних хмаринок та усміхнене сонечко поліграфія. Зі щасливими очима він побіг у вітальню до батьків, забувши витерти маленькі долоньки від акварелі.

– Татусю, мамусю, я тепер справжній художник, як і ви! – таким щасливим Петрик був востаннє на Новий рік, коли йому подарували вертоліт із пультом керування.

– Що ти вже зробив? – схвильовано запитала нень-
ка.

– Чому в тебе руки брудні? – обурився батько.

– Я лише домалював мамину картину,  – опустив голову хлопчик.

Дорослі поспішили до майстерні.

– Моя картина…  – тільки й змогла вимовити жінка.

– Два тижні роботи даремно…  – додав чоловік.

– Але ж гарно вийшло! Я так старався,  – на очах хлопчика з’явилися сльози. Він так хотів зробити батькам щось приємне, а виявилося, що нашкодив.

Жінка поглянула на засмученого сина, і її серце не витримало.

– Сонечко, не плач,  – обійняла хлопчика.  – Вийшло справді гарно. Мені дуже подобається. Якщо хочеш, можемо разом іще щось намалювати.

– Справді? – від радості Петрик таки заплакав.  – Таточку, а ти з нами малюватимеш?

– Звісно! Ходімо по альбом і фарби, бо цих нам буде замало,  – узявши сина на руки, чоловік рушив до дитячої кімнати.

Мама дивилася на картину й думала, що її хлопчик виросте талановитим художником, а вона йому в цьому допоможе.

А потім усі разом почали малювати, весело розмовляючи та сміючись. І в тата промайнула думка: «Оце і є справжнє диво, коли діти промінням своєї усмішки запалюють вогні щастя у серцях батьків».

Тетяна ЖВАВА

Українська народна казка

У великому старому будинку було багато гризунок. Водилися сіренькі і в кімнатах, і в коморі, навіть, не зважаючи на зимові холоди, шмигали подвір’ям від хати до хліва й назад.

На щастя, в господарстві не бракувало котів. Шкряботушки дуже боялися їх. Воно й не дивно, адже коти та миші – запеклі вороги. Мишки завжди зазнавали поразки й потім потерпали від ганьби.

– Чому нам так не щастить? – зажурилися якось миші.  – Коти, звісно, дужчі, проте нас же більше – просто мусимо перемагати!

– Справи покращилися б, якби не бракувало мудрих ватажків! – упевнено сказала одна миша.

– Що ж воно буде?..  – зітхнула друга.  – Як уберегти від лиха п’ятьох діточок?

Третя звелася на задні лапки, відкашлялась і рішуче підсумувала:

– Треба обрати найрозумніших і найсміливіших ватажків! Що скажуть – те й робитимемо!

– Мудрі слова! – підхопила мишача громада.

І невдовзі у гризунок уже було десятеро ватажків.

Обранці просто танцювали від радощів. Та й було чого. Адже ватажки – не звичайні миші! Найрозумніші та найсміливіші навіть спати лягли окремо. Ось тільки сон від них утікав. Походжаючи з кутка в куток, обранці мріяли, як перемагатимуть ворогів.

– Овва! – раптом вигукнув один із них.  – Ми забули про важливу річ!

– Про яку?

– А де ж відзнаки, які б свідчили, що ми – славні ватажки?!

– І справді! Що ж робити?

– Що робити, що робити… Почепити відзнаки! – пихато сказав гризун, який уважав себе найкмітливішим.

– Розумна думка! – зраділи всі.

– Прикрасьмо голови великими гарними рогами, щоби піддані впізнавали своїх героїв,  – поважно мовив наймудріший.

Сказано – зроблено.

Наступного дня десятеро обранців почепили на голови напрочуд гарні роги. Попри це мишача армія була вщент розбита в першому ж бою. Бідолашне військо ледве втекло від котів. Солдати, рятуючись, шмигали у вузенькі нори. Ватажки й собі кидалися слідом, одначе гіллясті роги не впускали їх. Отож пухнастики забрали мишей-ватажків у полон. А яка доля чекає на котячих бранців, ти й сам знаєш.

До нас у дитячий санаторій приблудилось котеня, і ми взялися його вчити. Хто його знає, як треба вчити котів, то ми й стали вчити його по-собачому.

«Ляж!» – і котик лягав і дивився на нас, що ми йому дамо за це. «Вперед!» – і котик біг уперед, що мав сили. «Назад!» – і малий повертався до нас. Тоді ми давали йому трошки сиру або риб’ячу голову. Так ми й вивчили котика по-собачому. Зробили нашийничок із старого ремінця, і став він зватися Чудило.

Так і бігав за нами кіт Чудило, немов собачка. Тільки не скрізь. У річку не ходив. Ми купаємося, а він сидить на березі, чекає. Ми до човна, а він не хоче, нявчить, бігає берегом, а до нас не пливе. Не люблять коти мокрого.

Одного разу поїхали ми човном вудити рибу. Кіт Чудило дійшов із нами до берега, а в човен не поліз, не захотів. Вибравсь на дошку, що коло неї перуть білизну, й сидить на тій дошці, над водою.

А під дошкою гуляють маленькі рибки-верховодки. Дивиться на них згори кіт Чудило: мабуть, смачні рибки, та в мокрому місці плавають. Дививсь, дививсь та й заснув на сонечку.

Наловили ми багато верховодок. Був у нас здоровенний синій глек, той, що в ньому воду ставлять коло вмивальника. Зачерпнули ми тим глеком води і напустили туди верховодок. І попливли човном додому.

Прокинувся кіт Чудило, протер лапками очі й дивиться, чи не привезли ми йому чогось смачненького. Полазив у нас по плечах, зазирнув у кишені – немає нічого. Тоді глянув у наш глек і закам’янів. Рибок у глеку так рясно, що води між ними не видко. Плавають, плутаються, одна на одну налазять – аж чорно в глекові.

Ми поставили глек на землю і трошки відсунулись, дивимось, що робитиме кіт Чудило. А він вибравсь на край глека, умостився й сидить. Сидить, дивиться вниз на рибку. Дивиться, дивиться й нахиляється нижче та нижче, уже й передні лапи в глекові. А тоді шубовсть – і вскочив у воду. Заметушився, заборсався, забивсь у воді – аж глек ходором ходить. І не вистрибує.

Ну, думаємо, пропав кіт Чудило – утонув, напився води, упавши догори ногами в глек. Уже хотіли його рятувати, коли ж вилазить. Мокрий, сердега, нечепурний, ніби цілу ніч під дощем був, але рибка в зубах. Виліз, рибку поклав долі, обтерся, облизався й почав їсти. Рибку з’їв, помурчав, витягнув ноги, ще раз облизався – і знову поліз на глек.

Отак і привчився кіт Чудило до мокрого. Іде з нами до річки, сам стрибає в човен, як мисливський собака, і зараз же до глека. Ми вудимо рибу, а він на глеку сидить, чекає. Як накидаємо у глек верховодок, тоді й він починає ловити рибу. Такий у нас був кіт – кіт Чудило.

Майк ЙОГАНСЕН

Жив-був на світі хлопчик Марко. Жив, не тужив. Любив прогулятися з матусею в рідному Чернігові мальовничим парком до чарівної річки Десни.

Одного разу хлопчик чимчикував парком і звернув увагу на розквітлу кульбабку, що спрагло тяглася золотавою голівкою до світла. Мерщій зірвав її і… засунув до рота. Але раптом відчув гострий біль і закричав так голосно, що матуся вмить опинилася біля дитини. Марко прожогом витягнув квітку й побачив на ній малесеньку мурашку. Здогадався, що це вона наробила лиха! Та ще більше він здивувався, коли крихітна істота озвалася людською мовою:

– Не вбивай мене, будь ласка, хлопчику! Залиши живою! Я розповім тобі багато цікавого про мурашиний світ. Запевняю, що не пожалкуєш! Хочеш, покажу наше підземелля?

– Хм… Як же я туди потраплю? Адже порівняно з тобою я Гулівер! – гордо відповів Марко.

– Авжеж, ти дуже великий, але не хвилюйся, я тебе проведу,  – запевнила мурашка.  – То що, приймаєш мою пропозицію чи ні? – обережно запитала.

Цікавість узяла гору, і Марко погодився. Але з умовою, що під час цієї дивовижної мандрівки нічого лихого з ним не трапиться. Наприклад, ніхто його не покусає…

– То що ми мусимо робити, аби потрапити до підземелля? – наважився хлопчик.

– Не турбуйся,  – заспокоїла мурашка.  – До речі, пора познайомитися. Мене звати Мар’яною. А тебе?

– Марко… – ошелешено відповів хлопчик.  – А що, у мурашок теж є імена, як у людей? 

– Звісно. А чому б і ні? Ми теж живі істоти. І у нас також є чому повчитися! Отож заплющ очі і дай мені руку. Так… Тепер зроби два кроки ліворуч і зачекай кілька хвилин…

Марко слухняно ступив крок, другий. І невдовзі відчув, що під ногами здригається земля…

– Тепер розплющ очі й подивися навколо,  – пролунав уже знайомий голос.

Хлопчик роззирнувся, вражено похитав головою. Поспіхом протер очі та так і завмер із відкритим ротом. Просто перед ним височіли багатоповерхові яруси з просторими кімнатами. Там лежали личинки, яких заклопотано годували працелюбні мурахи, схожі одна на одну, мов рідні сестри. Взагалі, цей незвичайний підземний палац був збудований так, щоб сюди не потрапляли ні вода, ні холод, а сонячні промені зігрівали житло.

Та ще більше здивувався Марко, не помітивши тут жодної комахи, так би мовити, чоловічої статі. Суцільне дівоче царство! А найбільше його вразила величезна цариця, якою дбайливо опікувалися її доньки, по-чудернацькому годуючи примхливу матінку просто зі своїх ротиків…

Побачив хлопчик і суворих солдаток, котрі невтомно охороняли вхід до своєї оселі від підступних мурахоїдів та інших небезпечних ворогів.

– Ну як, цікаво? – усміхнулася Мар’яна.

– Авжеж! Ціле царство наречених,  – промовив Марко, зачудовано роздивляючись навкруги,  – якими верховодить цариця…

Він торкнувся стін – міцних, немов виготовлених із цементу.

– Знаєш, у чому тут секрет? Ми ретельно пережовуємо шматочки листя, кори та землі. А потім викладаємо стіни, неначе з цегли. Їх скріплює наша слина,  – пояснила Мар’яна.

– От тобі й слина… – почухав потилицю Марко.

– Не лише заживляє рани, допомагає засвоювати їжу, а ще й цементує стіни! – гордо уточнила співрозмовниця.

Хлопчик дивувався все більше й більше. Який скрізь порядок! Повітря сухе і чисте, адже мурахи влаштували хитромудру вентиляцію. Тож жодної цвілі, як у добротному будинку.

– Кожна мураха народжується зі своїми обов’язками, тобто її тіло вже пристосоване до того, що вона робитиме,  – розтлумачувала Мар’яна.  – У нас залізна дисципліна! За непослух одразу ж виганяють зі сім’ї, взагалі з помешкання; а в іншу таку родину чужинку якщо навіть і приймуть, то лише безправною рабинею!

– Нічого собі… – похитав головою Марко, який звик бешкетувати вдома.

– Інакше не можна. Мусимо жити в злагоді, багато працювати. Тоді все буде гаразд! – усміхнулася Мар’яна.  – Наприклад, наші робітниці народжуються великими і вже за тиждень починають працювати няньками – терпляче доглядають личинки. А коли підростуть, добувають їжу. Таких у нас називають фуражирами. Дехто стає будівельником. А ті, що нездатні виконувати важкі роботи, охороняють запаси їжі. Вони менші, тонші, рухливі. Це комахи-воїни. Охороняють нас від загарбників. Втім, можуть принагідно поцупити личинки в іншій мурашиній колонії…

– Точнісінько, як люди! – здивувався хлопчик.  – Просто деякі дядечки й тітоньки мають звичку брати чуже. Мама говорить, що це дуже погано.

– Авжеж, люди мало чим відрізняються від мурах… – кивнула Мар’яна.  – Коли ті поцуплені личинки виростуть, то стануть рабинями.

– Тобто не матимуть нічого свого? – насупився Марко.

– Звичайно. Годуватимуть личинок, але чужих,  – пояснила мураха.

– Так нечесно,  – похитав головою хлопчик.  – Вони ж ні в чому не винні!

– Вони рабині,  – стенула плечима Мар’яна.  – У вас раніше теж таке було. Вивчатимеш у школі історію, то дізнаєшся. До речі, ми, мурахи, не змінювали свої закони вже мільйони років. А знаєш, які наші солдатки мужні й самовіддані? Коли наступає велике лихо і вже не можна врятувати мурашник, оголошують загальну евакуацію – колонія перебирається в інше місце. Це нелегко і небезпечно, але сестер охороняють солдатки, навіть ризикуючи власним життям. Наприклад, коли потрібно перейти водний рубіж – струмочок, джерельце,  – вони створюють живий міст із власних тілець, яким іде вся мурашина громада. І витримують це неймовірне навантаження кілька годин, доки остання комаха зійде на сушу й перебуватиме в цілковитій безпеці. Ну, що, ти вже стомився й хочеш до мами чи мені продовжувати екскурсію? – турботливо поцікавилася Мар’яна.

– Продовжуй! – поквапливо промовив хлопчик, який так захопився всім почутим і побаченим, що геть забув про свої пустощі.

– Добре,  – схвально усміхнулася співрозмовниця.  – Мураху не треба просити двічі! Отож, як працюють мої сестри, ти бачиш власними очима. І, думаю, вже збагнув, що наша цариця не має часу веселитися. Бо вона трудиться найбільше – відкладає яєчка, дбаючи про майбутні покоління мурах. У неї немає жодної вільної хвилинки, тож їсть буквально на ходу, приймаючи харчі від своїх донечок. Вони годують неньку спеціальною сумішшю зі своїх щелепних залоз за допомогою слини.

– У нас матусі теж годують немовлят, тільки грудьми,  – виявив ерудицію Марко.

– Так, немовлята смакують дуже поживним материнським молоком,  – погодилася Мар’яна.  – Втім, наша цариця не скаржиться – така її доля. Тож трудиться від зорі до зорі! А ще в мурашиних органах слуху є такі собі антени.

– Як у телевізорів? – запитав хлопчик.

– Щось таке… – підморгнула Мар’яна.  – Ми тремося животиками й видаємо звуки, які вловлюють сестри. Таким способом посилаємо сигнали тривоги. Тобто ми одне одного чуємо, а ворог – ні!

– Ми з моїм приятелем Петьком теж хочемо створити свою таємну мову, аби нас ніхто не зміг підслухати! – захоплено промовив Марко.

– Також завдяки своїм розвиненим зору та нюху ми непогано орієнтуємося в просторі,  – похвалилася мураха.  – Навіть мандруючи кілька діб, знаходимо дорогу додому. Причому і вдень, і вночі.

– Я теж так зможу, коли трохи підросту й випрошу в тата бінокль для нічного бачення. З таким біноклем нормальна дитина здатна гуляти навіть опівночі, бо від будь-яких вампірів п’ятами накиває! – запевнив хлопчик.

– А ще ми, як і люди, здатні відбраковувати зерно. Тобто тягнемо до мурашника лише смачненьке, поживне. Взагалі, якщо пропорційно порівняти розміри мурахи та людини, можна підрахувати: наші сестри протягом одного дня мандрують стільки, що вам і не снилося! Тобто для вас, людей, така наша подорож – це все одно, що пішки чимчикувати від Нью-Йорка до Сан-Франциско – 3951 кілометр! Уявляєш, скільки тобі довелося б швендяти? А ми проповзаємо таку відстань за день!

– Зате ми, люди, їмо більше,  – впевнено відповів хлопчик.

– Із цим можна посперечатися… – примружила оченята Мар’яна.  – Ми, мурахи, такі ненажери! Влітку за день з’їдаємо в 25 разів більше за власну вагу! Знаєш, як нас називають? Санітари природи. Бо ми невтомно поїдаємо отруйних комах.

– Молодці! – похвалив Марко.  – Хай вам смакує й далі! Слухай, а що це за дивні мурахи, бачиш, он там, схожі на малесенькі глечики?

– Є сестри, які заготовляють і зберігають мед у своїх черевцях. Справді, схожі на глечики,  – усміхнулася співрозмовниця.  – А є мурахи, котрі вирощують гриби. О, це справжні біологи! Знайдуть затишний куточок, наносять землі, свіжих листочків і чаклують собі. Старанно удобрюють власними органічними відходами… У такій «лабораторії» тепло, волого, от ґрунт і перегниває, а за кілька місяців з’являються гриби. О, це така смакота! Ними залюбки ласують і старенькі мурахи, і личинки!

– Неймовірно… – замислився хлопчик.

– Любий Марку, за цей час ти дізнався про нас стільки нового, що, сподіваюсь, тепер обережніше ставитимешся до мурах: не кривдитимеш нас, не тупцюватимеш по наших домівках. І друзям своїм розкажеш,  – з надією промовила Мар’яна.  – Так, ми маленькі, але, як і ви, хочемо жити. Маємо свої радощі. Невтомно трудимося й приносимо користь природі! Ну, що, ти живий-здоровий? Тебе ніхто не покусав? Зараз я тебе виведу на поверхню землі. Там тебе вже зачекалася матуся…

– Дякую! – схвильовано відповів хлопчик.  – Це була незабутня мандрівка. Обіцяю, що ніколи не кривдитиму мурах. І всім розповім, які ви незвичайні!

Мар’яна взяла Марка за руку й попросила його заплющити очі. А за мить знову задрижала земля – й хлопчик раптом опинився на поверхні. Примружив очі від яскравого світла і… побачив свою маму! Обоє заплакали від хвилювання та радощів. Ненька була щаслива, що знайшла свого синочка і з ним нічого лихого не трапилося.

– Як довго я тебе чекала! – схлипнула, ніжно пригортаючи хлопчика.

– Що ти таке кажеш, матусю? – здивувався Марко.  – Я ж був під землею лише кілька годин…

– Минуло три доби, відколи ти несподівано зник. Ми з татом не знали вже, що й думати! Що сталося, синку?!

– Я вам усе розповім, чесне слово,  – крізь сльози усміхнувся хлопчик.  – І… знаєш, тепер я буду слухняним!

– Добре, синку. Ходімо швидше додому, там тебе чекає друг, про якого ти стільки мріяв…

– Друг? – вражено запитав Марко.

– Так,  – усміхнулася матуся.  – Його звати Ліо. Це найкращий песик у світі!

Людмила ШУТЬКО.

З італійської переклав Сергій Дзюба.

Малюнки Марини Скоробагатько

Жив собі один бідний чоловік. Мав пару коней, ними заробляв. Та мав він і пару лошат. Коли лошата виросли і стали кіньми, чоловік купив собі бричку і став візником – возив панів. І поволі позбувся злиднів.

Чоловіка знали всюди. І ніде не було такого заїзду чи корчми, щоб його не прийняли на ніч, не дали поїсти на віру.

Одного разу сталося так, що чоловік зайшов до корчмаря без грошей. Попросив їсти:

– Зваріть мені два яйця і дайте щось попити. Потім розрахуюся.

Випив чоловік, закусив і пішов своєю дорогою.

Сталося так, що не скоро він знову завітав до тої корчми. А корчмар чекав, чекав, не міг дочекатися боргу і почав собі рахувати: “Я йому поклав на стіл пару яєць. З тих яєць вилупилося б двоє курчат. Курчата виросли б і стали курми. Кури нанесли б тисячу яєць. Яйця я продав би. Отримав би за них вісімдесят золотих. Виходить, чоловік мені винен вісімдесят золотих”. І подав він до суду скаргу.

Покликали візника на суд і все розповіли йому. А того аж морозом вдарило – винен лише за питво та два яйця, а тут такі гроші!

Стоїть собі зажурений у коридорі. Раптом підходить до нього циган.

– Чому ви, чоловіче, так журитеся?

Розповів бідолаха про свою біду.

– Я буду вашим адвокатом. Ми виграємо справу! – мовив циган. – Коли вас покличуть, усе вислухайте, а потім скажіть, що прийде ваш адвокат.

Почався суд. Чоловікові присудили, щоб заплатив вісімдесят золотих.

– Ви щось маєте сказати? – питає суддя чоловіка.

– Зараз має прийти мій адвокат. Він за мене відповість.

Відчинилися двері, з’явився циган.

– Що ти, цигане, тут хочеш?

– Я адвокат підсудного.

– Якщо ти адвокат, то мав бути від самого початку судового засідання.

– Я не лише адвокат! Я ще й хлібороб.

– І хлібороб? А що робиш?

– Я ходив на поле поглянути, чи зійшла варена картопля. Моя жінка посадила її два тижні тому.

– Чи ти здурів? – дивується суддя.

– А хіба з вареного яйця могли вилупитися курчата? – запитує циган.

Суддя каже корчмареві:

– Які яйця ти поклав на стіл?

– Варені.

– Хто варив?

– Я.

– Ти, корчмарю, програв суд! Мусиш заплатити ще й судові витрати.

Візник подякував своєму адвокатові й далі взявся до улюбленої справи – возити людей.

У Наталочки в кімнаті росла загадкова квітка, яку всі називали Нічною Красунею. Ніхто ніколи не бачив, як вона цвіте. Дівчинка зі здивуванням спостерігала, як на цупкому стеблі виростає маленький пуп’янок. Потім збільшується, набухає. На ньому з’являються тріщинки, з яких визирає щось золотисто-біле… Здається, пуп’янок ось-ось розкриється, розцвіте чудовою квіткою, такою, як на малюнку в книжці. Але вранці, підійшовши до загадкової рослини, Наталочка завжди бачила тільки зів’ялі пелюстки якогось брудного, невиразного кольору. До ранку квітка помирала…

– Треба викинути її, – якось сказала мама. – Хоча рослина гарна, із цупкими блискучими листками, але цвіте тільки вночі, ніхто її квітів не бачить.

Нічна Красуня злякано затріпотіла своїми зеленими листочками. На них з’явилися прозорі краплинки роси, неначе сльози. Наталочці стало жаль квітку. Така гарна, зелена і… повинна померти!? Ні, ні! Цього не можна допустити! Нізащо! Й дівчинка вирішила не спати вночі, щоб подивитися, чому ж квітка в’яне.

Дуже важко було Наталочці не заснути. Повіки злипалися, наче їх хтось медом помазав. Сон нечутно підкрадався на м’якеньких лапках, щоб заколисати дівчинку у своїх обіймах. Ще трішки – й вона засне міцно-міцно. І спатиме до самісінького ранку. Раптом Наталочка здригнулася, підняла важку голову. Прислухалась. Що то за дивна музика лунає в кімнаті? Тихенька… Легенька… Що то за дивне сяйво в кутку? Які приємні пахощі навколо!

Дівчинка навшпиньки підійшла до вазона і побачила біло-золотисте диво! Квітка розпустилася і пахнула на всю кімнату. Вона була така гарна, така ніжна, що Наталочка не втрималась і поцілувала прозорі пелюстки.

– Чому ти розцвітаєш тільки вночі? – запитала вона квітку. – Чому не хочеш, щоб ми бачили таку дивовижну красу? Чому ховаєшся від нас?

– У моєму горщику, в землі, поселився огидний черв’як, який підточує моє коріння і не дає цвісти, – поскаржилась Нічна Красуня. – Вночі він спить, тож я можу розцвісти, а вдень прокидається і далі веде свою руйнівну роботу. Забирає в мене силу.

– Ах він клятий! – розсердилась дівчинка. – Не сумуй! Ми з мамою тобі неодмінно допоможемо. Пересадимо в більший горщик, а черв’яка викинемо! Я не знала, що вони такі шкідники!

– Черв’яки дуже небезпечні! – запевнила квітка. – Вони живуть не тільки в землі, можуть оселятися і в людських душах та в серцях. Це Злоба, Заздрість, Байдужість та Лінощі. Ці огидні паразити не дають розцвітати квітам Добра, Щирості, Любові й Милосердя…

Уранці мама зайшла до кімнати й побачила, що донька спить на підлозі.

– Ти чому не в ліжку? – здивувалась вона.

– Мамо! – вигукнула Наталя. – Я хочу сьогодні пересадити цю квітку в більший горщик, якщо ти мені допоможеш.

Наталя з мамою пересадили рослину й викинули ненажерливого черв’яка. Й відтоді білосніжна з золотистими зубчиками квітка пишно розцвітала вдень і милувала око. Але за звичкою її все одно називали Нічною Красунею.

А Наталочка стала справжньою маминою помічницею. Пам’ятаючи слова улюблениці, старанно вирощувала у своєму серці квіти Добра, Милосердя та Любові.

Лідія ПІДВИСОЦЬКА

Якось вийшла з карбування срібна монетка, світла та чистенька.

– Ура! Я вирушаю гуляти світом! – задзеленчала красуня й покотилася…

Дитина міцно стискала її в тепленькому кулачку, скупар молився на неї, старі люди уважно роздивлялися її, у молодих вона не затримувалася і швиденько котилася далі.

Цілий рік монета гуляла країною, аж одного разу опинилася за кордоном. І залишилася останньою рідною грошиною в гаманці мандрівника.

– Он як, – усміхнувся чоловік. – Іще маю пам’ятку з Батьківщини! Що ж, нехай подорожує разом зі мною.

Монетка радісно дзенькнула, коли в гаманці з’явилися іноземні подруги. Ті постійно змінювали одна одну, а вона залишалася на своєму місці. Це було почесно для красуні.

Срібляста заїхала дуже далеко, навіть сама не знала куди. Монетка чула від сусідок, що вони француженки, італійки… Іноземки розповідали про місця, де зупинявся мандрівник, але сама красуня нічого не бачила. Згодом засумувала й нарешті вирішила: “Хіба багато дізнаєшся, сидячи в гаманці?”. Тому за першої ж нагоди вислизнула у шпарину й опинилася в кишені штанів, які саме винесли в коридор, аби згодом почистити. Монетка випала з них і примостилась на готельній підлозі.

– Як добре! Відтепер можу знову вільно гуляти світом! Побачу нових людей, цікаві звичаї, – зраділа блискуча красуня.

– А що це за монетка? – почула тієї ж миті. – Мабуть, фальшива.

– Я ж срібна, чистого дзвону та справжньої чеканки! – виправдовувалася бідолашна, проте її ніхто не слухав.

– Позбудуся цього непотребу ввечері, – вирішив новий господар та так і вчинив.

Та наступного дня, роздивившись монетку, її знову почали лаяти.

– Бідолашна я, нещаслива! Чого варте моє срібло, коли ніхто не цінує? – зітхала вона.

Якось красуня опинилася в руках бідної жінки: трудівниця отримала гроші за важку щоденну працю.

– Я занадто бідна, щоб тримати у своєму тонкому гаманці фальшиву монету, – почала розмірковувати робітниця. – Доведеться когось обманути, хоч як неприємно про це думати…

Жінка завітала до крамниці багатого пекаря. Торговець дуже добре розумівся на грошах, тому відразу кинув підозрілу монету в обличчя жінці.

– Як гірко відчувати, що ти створена на біду іншим. Нещасній не дали за мене навіть хліба, – заплакала срібна красуня.

– Не хочу нікого обманювати, – вирішила жінка, повернувшись додому. – Проб’ю в монетці дірочку – нехай кожен знає, що фальшива. Хоча… Стривай, може, ти щаслива? Тоді одягну на шию сусідській дівчинці. Нехай носить на щастя.

Маленька радісно всміхалася сріблястій іграшці й заснула з нею на грудях. А зранку мати крихітки зважила монетку на долоні:

– Ти й справді щаслива? Зараз перевіримо!

Жінка пішла до продавця лотерейних квитків. Через великий натовп монетку не викрили, вона опинилася в купі таких, як і сама. Чи виграв квиток – невідомо, та зранку знову пролунало:

– Фальшива!

Срібляста переходила з рук у руки й усюди чула лайливі слова.

– Обманювати знову і знову… Як же це нестерпно, коли ти чесна! – плакала красуня.

Ніхто не вірив, що монета справжня…

Аж одного разу з’явився мандрівник. Йому також підсунули цю монетку, та коли він хотів нею розплатитися, навколо загукали:

– Підробка!!!

– Що це?! – засяяв чоловік. – Це ж наша рідна монетка, чесна громадянка моєї Батьківщини! А в ній пробили дірку та називають її фальшивою. Це ж треба! Заберу її додому.

– Знову мене вважають доброю та потрібною. Повернуся до країни, де знають, що я – срібна монетка справжньої чеканки.

Красуню загорнули в білий папір, і невдовзі вона повернулася додому.

– Закінчилися мої поневіряння! – раділа мандрівниця. – Повертається щасливе життя! Я ж срібна, чесного карбування. І зовсім не шкода, що в мені пробили дірку й назвали фальшивою: це не біда, якщо ти справжня! Треба лише мати терпіння – й усе минеться.

За Гансом Крістіаном АНДЕРСЕНОМ

Японська народна казка

Колись давно жив могутній цар, який обожнював коштовні та незвичайні речі. Пасок бога грому, жмуток шерсті бородатого лева, безсмертний папуга – це лише крихітна частка тих незліченних скарбів, які він ховав у величезній коморі.

Володар дуже пишався незвичайною колекцією, тому обережно діставав цінності, здмухував із них пилинки, милувався й задоволено шепотів:

– Яке щастя, що ця фантастична річ належить мені!

Коли навідувалися гості, цар не втрачав нагоди похизуватися коштовностями. А найчастіше вихвалявся золотим півником. Хоча птах був виготовлений із металу, проте рухався, наче живий, і щоранку тричі співав: “Кукуріку!”.

Правитель мав вісьмох слуг, які також збирали незвичні речі. Отож одного дня він скликав їх і повідомив:

– Завтра влаштовую змагання. Нехай кожен принесе найрідкісніший скарб. Переможець отримає скриню золота та сувій найтоншого шовку.

Почувши новину, чоловіки радісно загомоніли.

– Конкурс коштовностей! Як оригінально! – вражено вигукнув один.

– Певен, що отримаю нагороду! – зухвало промовив другий.

– Мабуть, ти жартуєш! – зареготав третій. – Переможцем буду я!

Отак сперечаючись, слуги розійшлися по домівках.

Наступного дня у визначений час король чекав у розкішній залі на слуг. Незабаром завітав перший із них і пихато простягнув кіготь дракона. Другий приніс корону феї ельфів, третій – відьмин ліхтар. Четвертий хизувався чоботами для горобця, п’ятий показав пір’я вогняного птаха, шостий дістав із торбинки килим-літак, а сьомий – сукню веселки. Та не було ще одного слуги.

– Чому ваш приятель запізнюється? – насупився суворий правитель. – Почекаймо трошки, і я визначу переможця.

– Може, щось трапилося? – захвилювався найстарший слуга.

– Мабуть, йому нічим здивувати нас, – припустив бородань.

– Авжеж! Шкода… – поспівчував третій.

Доки суперники перемовлялися, до кімнати зайшов восьмий слуга. Він зняв капелюха і низько вклонився:

– Ваша Величносте, вибачте за спізнення.

– Пусте! Швидше покажи, що приніс, – нетерпляче потер руки цар.

– Але… – зніяковів чоловік, – я не маю рідкісної коштовності. Довго мізкував, що прихопити сьогодні. Тому взяв найзвичайнісінький скарб.

– Хіба це можливо? Дивина! – вражено вигукнули присутні.

– Я залишив його біля воріт.

– Неси хутчіше! – наказав правитель.

За декілька хвилин разом із чоловіком до зали вбігли чотири гарненькі дівчинки та чотири чудові хлопчики. Малюки стали парами та ввічливо вклонилися. Кімната засяяла від усміхнених дитячих облич.

– Отакої! – зітхнув король. – Справді, діти – найдорожчий скарб, поряд із яким коштовності й дива – сміття. Вітаю з перемогою!

Кожна людина зустрічає Новий рік із радістю і надією.

Сиділи за новорічною вечерею старий чоловік і три його доньки. Дівчата подали батькові склянку підігрітого вина. Він усміхнувся і сказав:

– Немає слів, наскільки я вам вдячний, дітки мої, за ваше піклування і догляд за нашою домівкою. Я підготував для вас дарунки. Вони скромні, але від усього серця. Ці дарунки дадуть вам змогу показати, на що кожна з вас здатна.

Підвівшись, старий відімкнув скриню і дістав звідти три вузлики. Отримавши дарунки, дівчата поцілували батькові руку, побажали йому доброї ночі й пішли у свою кімнату.

Коли старша сестра побачила свій подарунок, то скривилась у зневажливій посмішці:

– У старості наш батько став надто скупим. Лише три мідні монети подарував мені. Що на них купиш? Якби вони були срібні…

– І мені він подарував лише три мідні монетки. Вистачить хіба що на три порції морозива влітку! – сказала середульша.

– Будь-який дарунок від батька цінний. А ще цінніші – мудрі слова, які він сказав, даруючи нам новорічні подарунки! – мовила молодша, притуляючи вузлик до серця.

Минуло дванадцять місяців. Знову настав Новий рік. Цього разу батько подарував донькам барвисті шовкові пояси. Про тогорічні дрібні дарунки не було сказано жодного слова. Батько немов забув про них.

Минуло ще два роки. Дівчата підросли. Коли всі, живі та здорові, знову зійшлися до святкової вечері, старець випив склянку підігрітого вина і звернувся до доньок:

– Скажіть, дітки мої, що ви зробили з подарунками, які я дав вам три роки тому?

Старша донька розсміялася і сказала:

– Я, тату, і не згадую про ті монетки. Кудись їх поклала та й забула.

– Нічого не можу згадати про ті мідяки, крім того, що купила на них морозиво, яке відразу ж і з’їла, – мовила середня.

– Я дуже тобі вдячна, батьку, – озвалася наймолодша. – На ці мідні монетки я купила телицю, яка зараз стоїть у нас у хліві.

Її сестри здивовано перезирнулись:

– Хіба можливо придбати корову за три мідяки?

– Зараз розповім, – сказала дівчина. – На ці монетки мені вдалося купити лише жовтороте каченя. Я вигодувала його. Каченя перетворилося на дорослу качку. Все літо я продавала яйця, які вона несла. Восени купила на ті гроші порося. За рік воно виросло, стало великим і гладким. Коли я його продала, то отримала стільки грошей, що в змозі була придбати молоду теличку. Відтоді вона підросла, а за рік стане дорослою коровою, і щодня до сніданку в нас будуть молочко та сир. От що я зробила з трьома мідними монетками, які отримала до Нового року.

– Жити тобі у щасті й бути здоровою довгі роки! – зрадів батько, обійняв доньку і поцілував її. Для нього це був найцінніший новорічний дарунок.

Здається, Найда вже пережив щось таке торішньої зими. Засипані снігом, що не тане, вітрини крамниць прибралися в блискучі витребеньки, засяяли тисячами зірок. Аромат ялинки став якимось іншим: солодшим, ніж у квадратно підстрижених кущів біля школи. Людські потоки на вулиці тепер пахли поспіхом, турботами й передчуттям казки.

Було очевидно, що, як і торік, смітник невдовзі наповниться силою-силенною коробок, баночок і пакетів од найрізноманітнішої смакоти. Найда досі пам’ятає запашні кісточки з холодцю, шелесткі ковбасні шкурки, обрізки сиру та лушпиння од варених овочів… Трохи згодом він знаходив недоїдені перестояні страви: причерствілі бутерброди, ще не зовсім скислі рештки салатів і трохи несвіжі рибні котлети.

Згадавши про котлети, Найда гикнув: ні, несвіжі були вони таки не трохи. Але все одно пам’ятається лише приємне.

Цьогоріч, здається, щастити стало ще перед святами: біля розбитої скляної кульки Найда знайшов непочате морозиво: спасибі новому сніжкові, що прикрив свіженький льодок на тротуарі під магазином!

Хоч Найда і змерз, як цуцик, проте радів, як слон. Пожадливо (але ж і не допадешся, бо язик відмерзає!) лизькав білий солодкий скарб у шелесткій обгортці.

Його раювання перебив Миколка, що вихором вилетів із дверей школи.

– Дай п’ять!!!

Найда терпляче виконав ритуал урочистого руколапостискання і повернувся до свого бенкету. Проте Миколка й не думав давати йому спокій:

– Ти точно не знаєш, який сьогодні день!

Білий від снігу й солодких заморожених вершків день. Чого б це Найда не знав?

– Сьогодні день святого Миколая!

Найді почуте не пахло геть нічим, тож він і вухом не повів.

– А ти знаєш, що святий Миколай кладе дітям під подушки гостинці? – аж підстрибував Миколка у своїх протертих кросівках.

І як це пов’язано з ласощами на асфальті?

– Я теж не вірив! Запитав учительку, а вона каже: правда! Нашим усім до одного поприносив! І Катьці! І з паралельного класу всім! – захоплено торочив Миколка. – Ходімо додому!

Ага, вже розбігся! Найда ображено загарчав і ще з більшим завзяттям узявся за свою знахідку.

– А я ж під подушку й не зазирав! – Миколка нетерпляче тупцяв на місці.

Найда із жалем поглянув шелестку упаковку й рушив за господарем.

– Дурненький, не жалій: святий Микола приніс нам щось у сто разів краще! – заспокоював його Миколка.

Та сам заспокоїтись не міг. Хлопець усе пришвидшував крок і висловлював найрізноманітніші припущення:

– Якби я, дурень, раніше не пропускав уроків, то вже тоді знав би про святого Миколая! …Це ж може бути щось таке-е-е! Ну, велосипед, звичайно, під подушку не влізе, а от конструктор!.. Або торба цукерок! Чи нові кросівки!

Найда захекано дріботів поруч із Миколкою.

Що ближче хата, то більше кортіло дізнатись, що ж за гостинець ховається за її облупленими стінами й гіацинтовим віконцем, під заяложеною Миколчиною подушкою. І палкіше вірилось, що гостинець таки є. Не може святий Микола забути про хлопчика з таким самим, як у нього, святого, іменем!..

Марина ПАВЛЕНКО

У великому дворі, саме біля вічнозеленої красуні ялинки, діти зліпили Сніговика. Він був такий поважний, огрядний, у великому капелюсі з дірявого відра. Замість носа діти прилаштували йому яскраво-оранжеву морквину, замість очей – дві блискучі вуглинки, а рот зробили із лушпайки червоного буряка. В руку йому встромили велику мітлу. Стояв собі Сніговик і тішив перехожих. Кожен, хто проходить повз, неодмінно подивиться на нього і весело всміхнеться. Дуже вже кумедного Сніговика виліпили діти.

Перед Новим роком мешканці будинків, що оточували подвір’я з ялинкою, прикрасили красуню. Повісили на її зелені гілочки блискучі скляні кульки й засвітили яскраву гірлянду. А на верхівку почепили веселого янгола.

Вони це завжди робили, щороку, щоб не вирубувати ялинок, щоб даремно не нищити ліс.

Тільки-но великий годинник на міській ратуші пробамкав дванадцять разів, біля ялинки почалося свято. Сміх, веселі вигуки, музика оточили звідусіль Сніговика. Дорослі, мабуть, згадали своє безтурботне дитинство, бо стрибали і веселились коло ялинки від душі, немов діти. Тільки засмучений Сніговик стояв на місці, наче вкопаний, і сумно спостерігав за веселим хороводом. Йому теж дуже хотілося танцювати, та діти забули виліпити йому ноги. Сніговик сумував, навіть плакав. І гіркі сльози із вугільних очей котилися оранжевим носом і падали додолу великими чорними краплинами.

Малята! Я прошу вас, благаю! Коли ліпите сніговиків, не забувайте, будь ласка, про ноги! Щоб веселі сніговики більше ніколи не плакали!

Лідія ПІДВИСОЦЬКА

Англійська народна казка

Одного зимового дня, коли надворі тужливо завивав вітер, а снігу нападало стільки, що неможливо було відчинити двері, в коморі, в затишному куточку, на перевернутому догори дном кошику вмостилася сіренька мишка, на ім’я Піккі.

– Саме час повечеряти! – облизнулася гризунка.

Крихітка шмигнула на полицю, де господарі тримали харчі, й майстерно дістала з мишоловки шматочок ароматного сиру.

– Смакота! – притиснула ласощі до грудей.

Та щойно розкрила рота, як почула підозрілий шурхіт коло дверей. Зі швидкістю блискавки розумниця завбачливо заховала сир.

Невдовзі до комори, ледве пересуваючи лапки, заповзла гладка польова миша.

– Здрастуй, подруго! – зраділа зустрічі гостя.

– Ласкаво прошу, – стрибнула на підлогу Піккі. – Надворі хуртовина, важко долати кучугури. Мабуть, ти втомилася з дороги. Тебе чимось пригостити?

Оглянувши приятельку від вушок до кінчика хвоста, товстунка поспівчувала:

– Ні, подруго. Адже бачу, що тобі несолодко живеться. Така худенька. Здається, вітер дмухне – й полетиш.

Гостя ще довго хитала головою та зітхала, дивлячись на тендітну товаришку. Раптом розмову перервав кіт, який зненацька заскочив до комори.

– Няв, – облизнувся пухнастик, готуючись до стрибка.

– Стережися! – ледве встигла попередити подругу Піккі та зникла в дірці.

Неповоротка польова миша кинулася тікати. Та, на лихо, до жодної схованки товстунка не пролізала. Вона відчайдушно намагалася заскочити в порожню скляну банку, але мало не застрягла. Відчуваючи, що от-от опиниться в лапах вусаня, бідолаха розгубилася й затулила мордочку лапками.

– Зараз з’їм! – заволав кіт.

Раптом почувся неймовірний галас, шкереберть полетіло складене в кутку кухонне приладдя, з нестерпним грюкотом покотилися відра, попадали тарілки. Наляканий кіт чкурнув геть.

Виявилося, що то Піккі кинула під лапи вусаневі картопляну шкірку, й він послизнувся, зачепивши гору посуду.

Відшукавши серед побитих тарілок і глечиків приятельку, що тремтіла, наче листок на вітрі, гризунка всміхнулася:

– Тепер ти, мабуть, розумієш, що з таким сусідом безпечніше бути малою і худою.

Вулицями засніженого міста літав різдвяний Ангел. Він був такий м’який і ніжний, весь зітканий з радості та любові. Ангел ніс у своїй торбинці цікаві різдвяні казки для слухняних, чемних дітей.

Шум його шовкових білосніжних крил нагадував прекрасну музику. Ангел хотів завітати до дітей, але скрізь зустрічав міцно зачинені вікна й холодне скло. Божий помічник засмутився, бо випадково вдарився об шибку і йому стало боляче.

Нарешті він побачив, як з однієї кватирки розвівається легеньке пасмо тоненької фіранки. Відчинено! Відчинено! Ангел, не довго думаючи, залетів туди. В напівтемній кімнаті на ліжку лежав маленький хлопчик. Він хрипло дихав. Його груди важко піднімалися й опускалися, а маленьке тільце горіло в гарячці. Над ним низько схилилася старша на декілька років дівчинка. Ангел нечутно підійшов до ліжка. Він одразу зрозумів, що хлопчик хворий, а біля нього сидить його сестричка. Яку ж казку для них дістати? Ангел розгубився. Чи є така казка на світі, що принесе цим дітям радість і щастя? Мабуть, немає…

Ангел широко розпростер свої крила, заповнив ними всю кімнату, і діти опинилася під захистом тих крил. Раптом у кімнаті загорілося безліч вогнів. Вони світилися, переливалися, як північне сяйво. Звідусіль лунала чудова музика. В кутку з’явилася святково вбрана ялинка і теж засяяла спалахами гірлянд. Перед очима здивованих дітей пропливали дивовижні картини. Вони бачили чудові міста, зелені ліси та поляни. На тих полянах розцвітали казкові барвисті квіти. Вони бачили повноводні ріки із зеленими берегами, чисті водоспади і безкрайні моря, над якими ширяли біленькі чайки.

І чийсь лагідний, ніжний голос, дуже подібний до голосу мами, говорив їм ласкаві слова.

Раптом срібно-срібно задзвеніли дзвони… “Христос народився! Христос народився!” – залунало звідусіль. Дівчинка впала на коліна. В своїй щирій молитві вона просила щойно народженого Ісуса вилікувати її братика, забрати від нього страшну хворобу. І білосніжний Ангел-хоронитель теж молився разом із нею.

– Милий Ангеле! – благально мовила дівчинка, – не йди від нас! Зостанься разом із нами назавжди! Нам страшно самим! Нам так самотньо! Наша мама торік померла від важкої хвороби, і ми залишилися зовсім самі.

– Дитино моя! – відповів Ангел. – Я знаю, як тобі страшно й гірко без мами, але я завжди поряд. Я завжди з вами, хоч ви мене не бачите. Я залишуся з вами назавжди, як і моя різдвяна казка. Можете спати спокійно!

Він ніжно поцілував хворого хлопчика та його сестричку в чоло. І вони вперше після маминої смерті міцно-міцно заснули… Вранці хлопчик прокинувся цілком здоровим.

Лідія ПІДВИСОЦЬКА