ПРАВДИВІ ІСТОРІЇ НАШИХ ЧИТАЧІВ

Шановний читачу. Пропонуємо тобі познайомитися із газетою “Життєві історії”. Газета публікує правдиві історії простих українців та постійних дописувачів з усіх куточків нашої країни.

На сторінках газети життєві долі багатьох українських родин, щасливі і сумні історії кохання, найрізноманітніші життєві драми. Газета розміщує також вірші читачів,  надає можливість реалізувати свої творчі здібності молодим авторам.

“Життєві історії” виходять у світ двічі на місяць.

Передплатний індекс газети – 06694. Ціна – 3,25 грн/місяць.

Редакція запрошує усіх передплачувати газету, брати участь у конкурсах і активно дописувати.

Адреса для листів: п/с 1623, м Львів, 79016.

Шановні друзі

Не можете обрати подарунок бабусі, мамі чи тітці? Не маєте часу на пошуки? Передплатіть для них одну з наших газет, просто сидячи за комп’ютером. Завітайте до рубрики сайту: “Передплата”.

У кожного своє бачення великого і знайомого всім поняття «любов». Хтось вкладає в нього шалену пристрасть, інший не мислить його без ревнощів, ще комусь судилося «впізнати» це почуття у своєму житті аж після втрати близької людини.

Історія, яку розповіли мені, не нагадує жодного вияву з названих вище, однак заслуговує на визнання в ній цього високого почуття. Хоча про це її герої, либонь, і не сказали одне одному.

…Повернувшись із війни до рідного села, Семен недовго ходив у парубках. Викосила, клята, чоловічого гурту вдосталь – понад сотня односельців залишилася навічно на її фронтах. Отож дівчата, яким випало квітувати саме такої лихої пори, раді були кожному парубкові, який повернувся додому. І не так уже важливо було, чи безногий, чи з контузією – основне, щоб живий! А вдома вже, вірили наші полісянки, і здоров’я повернеться, і рани затягнуться, огорнуті цілющим повітрям рідної землі, і душа втішиться від пам’яті про кожен день виживання під кулями…

Семенові пощастило: мав легкі поранення, руки й ноги вціліли. А те, що побачив на війні… Хто повернувся зі смертельного двобою без шрамів на душі, без непомітних, але назавше відчутних усією свідомістю моральних ран? Нині це називають «синдромом вічного солдата». Тоді той синдром мав кожен, хто воював, і ніхто й не намагався лікуватись від нього.

Найкращим цілителем для колишніх фронтовиків став час. А ще – родина: поринали з головою в одвічні селянські клопоти про хліб насущний, про дітей… Семен не став винятком: одружившись із працьовитою дівчиною Оксаною, всі душевні рани, яких завдала війна, лікував працею: зводили з дружиною хату, разом з односельцями ходили щодня в поле обробляти то колгоспні буряки, то льон – було до чого докласти рук у повоєнному колгоспі.

Одного лиш бракувало подружжю – діток. Обоє щиро сподівалися на маля. Проте мораль того часу не дозволила обом переступити межу відвертості й щиро порозмовляти про причини своєї спільної біди. Семен страждав, але дружини не звинувачував. А в Оксани снувалися свої здогади, проте не ділилася ними з чоловіком, прагнучи зберегти сім’ю.

Вчинила по-іншому, переступивши через власне «я» задля сімейного затишку, – потай завагітніла від іншого. Чоловік, може, й здогадався, але й ця розмова між подружжям так і не відбулася. Семен з Оксаною просто радо прийняли у своєму житті маленьку людину, яка одразу наповнила їхню сім’ю найсоковитішим відчуттям щастя, зробила її повноцінною і значимою в суспільстві.

Адже, мусимо визнати, сім’я тільки тоді є справжньою, коли в ній дзвенять дитячі голоси.

Галинка росла, однаково відчуваючи любов і мами, і татка. Жодного разу не прозвучало в сім’ї: «Не моя». Так було аж до смерті Семена, хоча через роки й стала помітна абсолютна неподібність між батьком і донькою.

Час зробив своє: нині за межею буття всі троє героїв цієї розповіді. Однак, зустрічаючись із їхніми нащадками (Галина вийшла заміж, стала щасливою мамою), не раз подумки повертаюся до історії їхнього роду, прагнучи назвати єдиним словом те, на чому трималася Семенова сім’я.

Оксана, поважаючи чоловіка, не принижувала його правдою, яка, можливо, знищила б Семена морально. Він же, чи не з поваги до прагнення дружини реалізувати себе як матір, не засуджував її ризикованого кроку і прийняв факт без зайвого шуму.

Обов’язок? І він також. Поєднуючи дві долі, ці люди, обоє биті лихом пережитого, цінуючи кожен день життя, з честю виконали суспільний обов’язок, у якому сім’я – це раз і назавжди, а дитина – почесна і найзмістовніша його складова. А може, перше й друге разом і є основою того, про що всі знають і кожен сприймає по-своєму, – любові?.. Принаймні цю пару можна визнати гідною такого почуття. І непідвладною осуду.

А ви кажете: любов…

Леся ГУДЗЬ

Матвій обожнює пакувати валізи, а ще більше любить подорожувати. Весь одяг випрасуваний та охайно поскладаний. Книги, записники, папка з документами, ноутбук – кожна річ має своє місце. Поклавши паперовий пакет із свіжо змеленою кавою, без проблем засуває блискавку валізи. Все готово. Залишилося лише викликати таксі та їхати в аеропорт.

Чоловік задоволено всміхнувся. Він належав до тієї невеликої кількості людей, які ніколи нічого не забувають і завжди все встигають. Поглянув на годинник. Час повністю працював на нього. Механічним рухом швидко набрав номер, і за п’ять хвилин таксі чекало його під будинком. Поправив краватку, взув начищені до блиску туфлі та поглянув у дзеркало, що висіло в коридорі. У правому нижньому кутку був прикріплений маленький білий папірець, на якому акуратним чоловічим почерком написано: «Різниця між тим, ким ти є і ким хочеш бути, полягає у ТОМУ, що ти для цього робиш». Матвій ще раз прочитав цю фразу, усміхнувся і вийшов із дому.

Коли він був дитиною, їх із мамою покинув батько. Відтоді хлопець пообіцяв собі, що більше ніколи не дозволить мамі плакати. Успішно навчався у школі, був наполегливим і працелюбним, на відмінно закінчив виш, факультет міжнародних відносин. Потім отримав стипендію на навчання у Празі. Згодом повернувся додому і розпочав власний бізнес. Завжди виважений, чіткий, стриманий та небагатослівний. А ще дуже самотній. Чомусь уникав спілкування з людьми, якщо це не стосувалося роботи. В нього була мета, і він до неї йшов. Усе в житті сприймав як ціль, яку потрібно досягнути. Так Матвій думав, їдучи в таксі до аеропорту. Прилетіти до Праги, успішно підписати угоду з новими бізнесовими партнерами, ввечері неодмінно випити кави та прочитати розділ книги й за три дні повернутися до Львова.

Матвій дуже багато працював, а кави пив ще більше. Філіжанка гіркого напою й декілька сторінок доброї книги на ніч були незмінними, як молитва. Чоловік чудово грав на гітарі, але ще краще готував. Особливо добре йому вдавалася випічка. Тільки ніхто не знав про ці таланти, оскільки у Матвія майже не було друзів. Останній раз він закохувався ще в школі, а потім вирішив, що кохання не для нього. Проте жіночої уваги йому ніколи не бракувало. Та чоловік розумів, що всім жінкам насправді потрібен не він, а його бізнес та гроші, тому свого серця нікому не відкривав, залишався завжди стриманим та холодним.

Таксі зупинилося. Матвій швидко заплатив водієві, витягнув із багажного відділення автомобіля свою улюблену коричневу валізу та поспішно попрямував до терміналу. Раптом на табло висвітилось термінове повідомлення про те, що рейс Львів – Прага через технічні причини перенесено на три години. Чоловік упевнено підійшов до вікна та сів у найближче крісло. Був напруженим і знервованим, терпіти не міг, коли хтось або щось руйнували його плани. Навіть не помітив, як поряд сіла дівчина у зеленому пальті. На голові в неї був сірий берет із квіткою, а на шиї – в’язаний шарф шоколадного кольору. Вона чимось нагадувала француженку із старої чорно-білої кінострічки про романтичне кохання. На колінах тримала книжку про фемінізм і товстий записник. Вона так зосереджено дивилася на табло, що можна було досхочу намилуватися чітким профілем витонченого обличчя.

– Вибачте, будь ласка, – першою озвалася незнайомка.

– Так, слухаю.

– Вам дуже личить борода, – з усмішкою сказала дівчина.

– Дякую. Це все через мої лінощі, – здивовано відповів чоловік, не сподіваючись почути таке, і, мабуть, уперше в житті зашарівся. Жінки на роботі часто робили йому компліменти, але з їхніх уст це звучало дуже сухо, офіційно, інколи навіть вульгарно. А слова цієї милої та відважної дівчини здалися йому надзвичайно щирими. Він навіть не помітив, як сором’язливо опустив очі й усміхнувся.

– Ви, напевно, також чекаєте на свій літак? До речі, мене звати Матвій.

– Дуже приємно. Всі називають мене Зірка, але моє справжнє ім’я – Зоряна. Ні, я приїхала, щоб зустріти свою сестру Світлану. Ми близнята. Вона повертається з Африки, де рік працювала медиком-волонтером. Летить із Праги, бо вирішила трохи погостювати в нашого батька, який там працює.

– Цікаво. А вам казали, що у вас дуже приємний голос? Щоразу, як ви говорите, щось змушує мене усміхнутися у відповідь. Можна запросити вас на філіжанку кави і продовжити нашу розмову? Неподалік є затишна кав’ярня, а нам і так потрібно ще довго чекати.

– Дякую. Із задоволенням вип’ю з вами кави.

Вони говорили дві години, але час промайнув так швидко, що здавалося, наче їхня розмова тривала не більше п’яти хвилин. Зоряна розповідала про своє навчання в університеті, про пристрасть до мандрів і про друзів. Дівчина завжди мріяла побачити Венецію, Париж та Нью-Йорк і вірила, що колись обов’язково поїде туди бак аккумулятор. Матвій мало говорив, здебільшого слухав, просто насолоджувався спокійним та милозвучним голосом незнайомки.

Коли принесли рахунок, чоловік хотів заплатити за двох, але Зоряна навідріз відмовилася – вона принципово завжди і всюди платить за себе сама і вважає це правильним рішенням. Дівчина також взяла зі столу два пакетики цукру й поклала до кишені. Матвій помітив це.

– Навіщо вам цукор?

– Хочу збагатити свою чудову колекцію ще одним експонатом. Люблю солодке, а цукор – особливо!

– Тепер зрозуміло, – Матвій вкотре всміхнувся і був здивований: уже давно він так часто не усміхався впродовж дня.

Обоє повернулися до аеропорту. Чоловік поспішив до терміналу, адже реєстрація пасажирів вже розпочалася, а Зоряна нетерпляче очікувала зустрічі із сестрою, яку не бачила цілих дванадцять місяців.

Матвій підійшов до дівчини:

– Дякую за несподівану зустріч та цікаву розмову. Було вельми приємно з вами познайомитись.

– Усе найкраще трапляється несподівано. Я також вдячна вам за гарно проведений час.

– Ось моя візитка. Про всяк випадок. Телефонуйте.

– Дякую! Щасливої дороги!

Чоловік пішов до терміналу, але за мить повернувся, підбіг до Зоряни і, дивлячись їй в очі так глибоко, немов хотів заглянути в оголену душу, запитав:

– Я повернуся до Львова за три дні. Хотів би з тобою…тобто з вами… зустрітися знову. Який дарунок із Праги тобі привезти?

Зоряна всміхнулася.

– Перейдімо на «ти». Привези мені цукор.

– Обов’язково, – пообіцяв Матвій і, помахавши рукою на прощання, впевненим та швидким кроком пішов здавати багаж.

За три дні вони зустрілися у затишній кав’ярні на площі Ринок. Матвій подарував дівчині букет весняних квітів – ніжних тюльпанів. Смакували тістечками, шоколадом та львівською кавою з прянощами, довго блукали вузькими вуличками вечірнього міста, усміхалися, багато розповідали одне одному про своє життя, щоразу відкриваючи щось нове і таємниче у словах та поглядах. Матвій відчував якусь незбагненну легкість у розмові з дівчиною, йому хотілося, щоби вона завжди була поряд. Зоряна насолоджувалася кожним моментом, кожним ковтком кави і дивним візерунком, у який зливалися м’яке світло ліхтарів і тінь величних кам’яниць. Ні про що не думала, відчувала радість від молодості та безтурботності, якими була наповнена по вінця.

Матвій попросив дозволу провести її додому й отримав згоду. Дорогою думав, що вже сто років не цілувався, і трохи боявся виявитися незграбним залицяльником в очах дівчини, але все-таки наважився поцілувати її на прощання. Зоряна нічого не сказала, лишень подарувала сонячну теплу усмішку, яку заховала у весняному букеті тюльпанів.

– Зоряно, я не розумію, нащо тобі цей цукор. Ти й так солодка.

– Можливо, маєш рацію. Коли справді солодко, то цукор ні до чого. Напевно, тепер я почну колекціонувати такі прекрасні зустрічі, як сьогоднішня.

Іванка ЗАХАРЕВИЧ

Ірина остерігалася цього дня і чекала його з якимось дивним передчуттям, ніби страх, тривога і радість змішалися в одне ціле. Звісно, такого дня хвилюються усі жінки. Принаймні ті, котрі мають дорослих доньок.

Спливають дні за днями. Швидко минають роки. І ось одного ранку твоя дівчинка за сніданком просто так, ніби між іншим, скаже:

– У нас сьогодні будуть гості. Я запросила друга.

А потім, ніби відповідаючи на невимовлене батькове запитання, усміхнеться:

– Так-так. Він більше, ніж друг.

За секунду підбіжить до батька, обніме його за шию, подарує йому поцілунок у щоку і щасливим голосом додасть:

– Він такий чудовий. Мудрий, інтелігентний, начитаний, вродливий. І – основне – чимось схожий на тебе, татусю.

Ірина слухала і не могла усвідомити, що її маленька дівчинка стала вже зовсім дорослою, самостійною.

– Ви ж у мене сучасні люди, – щебетала Аня, – маєте зрозуміти, що різниця у віці вже давно не важлива для закоханих. А ми кохаємо одне одного. Власне, він прийде пропонувати мені руку й серце…

Подальші події Ірина пам’ятає погано…

Готувала вечерю з особливим ентузіазмом. Все продумала до найменших дрібниць. Хотіла вразити майбутнього зятя своїм кулінарним мистецтвом. Так поринула у підготовку до зустрічі з важливим гостем, що навіть не пішла на роботу. І коли курка, фарширована яблуками, опинилася в духовці, жінка вирішила присвятити трохи часу собі.

Ірина ловила мильні бульбашки, слухала музику і чомусь пригадувала своє життя. Мама виховувала її сама, тому важко працювала, щоб дочка була не гіршою за інших. Тоді Ірина цього не розуміла, ображалася, коли мама не давала їй грошей на нову помаду чи блузку. Тепер розуміє: речі – то лише речі, а от її матуся – воістину свята жінка, бо жертвувала власними бажаннями, присвятивши життя дочці.

Ірина зрозуміла, наскільки багато мама робить для неї, коли на четвертому курсі змушена була перевестися на заочне відділення. За один з іспитів отримала трійку і втратила стипендію, а згодом її відрахували з державної форми навчання. Тоді Ірина ще не розуміла, що в цьому житті правда у того, хто сильніший, і не обов’язково фізично. Вона, відмінниця, змушена була працювати прибиральницею, адже кращу роботу студентці знайти було важко. Отримала кімнату в гуртожитку. Обдерті стіни, чорна від грибка стеля, прогнилі віконні рами й тьмяне скло, через яке навіть сонячні промені не завжди могли пробитися. У кімнаті гуляв вітер. Скрипіли на старих іржавих завісах двері. Ірина рідко замикала їх на ключ, адже красти у неї не було чого. Мамі дівчина не зізналася, що відтепер навчається заочно, сказала лише, що знайшла роботу, і категорично заборонила допомагати їй.

Ірина і досі пам’ятає, як ледве зводила кінці з кінцями, ходила у дірявих чоботах і залатаних туфлях. Дуже не любила осінь – адже щойно з’являлися перші калюжі, у неї були мокрі ноги. Навіть коли дівчині вдалося влаштуватися на роботу в туристичне агентство на півставки, легше не стало. Ірина погрузла в боргах, і здавалося, що не вибереться з них ніколи.

Коли дівчина отримала диплом, почала працювати в агентстві повний робочий день. Та роботу прибиральниці не залишила, адже завдяки їй мала дах над головою. Вона навіть звикла до своєї кімнати, особливо любила травневу пору, коли після важкого дня сідала біля прочиненого вікна і вдихала свіже повітря, наповнене солодким бузковим ароматом. Це були гарні вечори, коли Ірина любила життя. Та таких днів було мало. Здебільшого вона сумувала. Ненавиділа саму себе за нестандартну зовнішність, за принциповість характеру, за власну, як їй тоді здавалося, таку безглузду моральність. І за важку жіночу долю. Часом зачинялася у ванні, вмикала воду і вмивалася сльозами, бо розуміла, як важко жити в цьому світі, якщо за спиною ніхто не стоїть, якщо нікому подати руку підтримки, якщо нікому захистити. Вона сама прокладала собі дорогу. Ніби форель.

Чому саме форель? Ірина колись була у горах і бачила, як над спокійною поверхнею води раптово з’являється форель, переливаючись на сонці всіма барвами веселки. Здається, що тієї миті вона всміхається сонцю, що ця риба щаслива. А потім знову занурюється у воду. Отак Ірина, як та форель, яка не наважилася пробити бар’єр і побачити своє сонце. Вона – форель, яка б’ється об невидиму кригу, намагаючись знайти щастя.

Після таких роздумів дівчині ще дужче ставало жаль себе. Однокурсниці й колеги виходили заміж, а вона була самотня; робота не приносила задоволення, та й грошей було обмаль. Інколи Ірина почувалася так, ніби ґвалтувала власну душу. І тоді вона сідала у ванну, скручуючись у позу ембріона, і ридала. Дівчині хотілося вити від розпачу та болю. Та за порушення порядку в гуртожитку могли вказати на двері, тому вона тихо скавуліла, як старий побитий пес.

Дівчина часто повторювала, що у кожного свій хрест, який, як не крути, ніхто замість тебе не понесе. І тому знову і знову наказувала собі бути смиренною і терплячою…

А потім усе змінилося. У її житті з’явився Владлен. Майже на двадцять років старший від Ірини, двічі розлучений, він відкрив дівчині інший світ. Дорогі подарунки, розкішні букети квітів, романтичні та оригінальні побачення. Хіба вона могла встояти? Чи було це тим шаленим почуттям, від якого біжать мурашки по шкірі й втрачаєш здатність мислити логічно? Мабуть, ні. Та з Владом Ірина почувалася у безпеці. Їй здавалося, що вона знайшла свій затишок.

Коли вони одружилися, у душі оселилося відчуття безпеки та комфорту. Це можна було порівняти з тим відчуттям, коли надворі лютує негода, а ти закутуєшся у теплий плед і дивишся улюблену комедію, розуміючи, що ніяка злива не страшна тобі в рідних стінах.

Хоч би як там було, Ірина любила чоловіка. Інколи вона прокидалася посеред ночі з острахом, що це багате спокійне життя їй лише наснилося. І лише коли торкалася сонного Владлена, з полегшенням зітхала. Жінка повірила, що заслужила своє щастя і більше ніхто й ніколи не зможе його в неї забрати.

Минали роки. Ірина розцвітала. Дочка підростала, а Влад старів. Сімейне життя почало перетворюватися на рутину, яка пригнічувала. Дні минали у чотирьох стінах, за одноманітним приготуванням Владових улюблених страв. Це натирало мозолі на серці. Й жінка вирішила, що годі бути хатньою робітницею.

Роман з Андрієм розпочався якось так несподівано, що Ірина й досі не розуміє, як вона піддалася пристрасті. Пристрасті, яка заледве не зруйнувала її життя. На момент їхнього знайомства жінка вже очолювала своє туристичне агентство. Звісно, відкрити власний бізнес їй допоміг чоловік. Точніше, він придбав це агентство у свого знайомого. Ірина вирішила, що не звільнятиме працівників, основне – щоб якісно виконували свою роботу. Андрій же був їхнім закордонним представником і повернувся назад, коли Ірина уже понад два роки керувала фірмою.

Спочатку їхні стосунки були діловими. Але на одній із нарад жінка впіймала на собі пильний погляд Андрія. І він не відвів його, коли зустрівся з Іриними карими очима. Той погляд змусив жінку зніяковіти і почервоніти.

Чоловік намагався частіше спілкуватися з Іриною, ніби ненароком, завжди сідав поряд із нею на нарадах чи під час обіду в кафе. Для жінки він був цікавим співрозмовником, ініціативним та перспективним молодим співробітником, адже вона вже встигла зазирнути в особову справу молодого чоловіка. Андрієві було лише 27 років. Тому поважала його за наполегливість і прагнення досягти більшого…

Ірина й не помітила, коли дружні почуття переросли у щось більше. Часто ловила себе на думці, що надто багато часу думає про Андрія. А потім на її столі почали з’являтися скромні букети квітів. Минуло трохи часу – і чоловік уже не приховував, що по-особливому ставиться до начальниці. Почав відкрито залицятися і робив недвозначні натяки. Ірина намагалася вдавати, що нічого не відбувається. Боролася сама з собою, бо розуміла, що між ними нічого не може бути. А проте її притягувало до молодого чоловіка. Було в цьому щось таке, що заворожувало.

Якось Ірина затрималася на роботі. Не помітила, як на місто опустилися сутінки. Небо затягнули важкі темні хмари. Час од часу їх розрізувала блискавка, лунав грім. Коли жінка вийшла з офісу, на землю впали перші холодні краплини дощу. Вона майже добігла до зупинки, аж раптом поряд із нею пригальмувало авто. Двері відчинилися і з салону вийшов Андрій. Він зняв піджак і накинув Ірині на плечі.

– Я тебе відвезу, – сказав він і, не дочекавшись відповіді, посадив її в авто.

У машині було тепло. Грала повільна музика. Андрій мовчав. Ірина крадькома спостерігала за ним. Чоловік здавався їй таким мужнім і сильним. Раптом він зупинив авто, повернувся до Ірини і, пильно дивлячись їй в очі, випалив:

– Я кохаю тебе!

Ірина не знала, що відповісти. Хотіла сказати, що це неправильно, бо Андрій значно молодший, а в неї є чоловік і дочка. Та замість цього потягнулася до чоловіка й поцілувала його. І цілком втратила здоровий глузд. Лише дощ, що так наполегливо вистукував по склу автомобіля, був свідком їхнього щастя, їхньої пристрасті, свідком її зради.

Їхній роман тривав понад півроку. Ірина зовсім думала про те, що коїть. Їй здавалося, що чоловік ні про що не здогадується, тому знову і знову шукала тисячу версій, щоб пояснити, чому прийшла додому пізно. Вона брехала так майстерно і легко, що часом сама вірила у те, що казала.

Ірині здавалося, що задихнеться без Андрія, перестане жити, якщо він піде. А він запевняв її у коханні і будував плани на спільне майбутнє. Усе частіше просив, щоб кохана залишила чоловіка. І жінка майже наважилася зруйнувати власну сім’ю, та доля завдала несподіваного удару.

Ірина одягнула свою найкращу сукню, зробила макіяж, зачіску. Уже хотіла вийти з дому, та раптом застигла біля дверей спальні. Влад сидів на ліжку й тримав записку, яку сьогодні вранці написав їй Андрій. Жінка зрозуміла це, адже то була серветка з готелю, де вони винаймали номер. Вона впізнала емблему. Проклятий клаптик паперу виявив її таємницю. А там лише декілька слів, які ще зранку піднімали настрій і змушували душу злітати у небеса: «Ти моя богиня. Кохаю тебе. Твій А.». Три короткі речення на клаптику паперу, які зруйнували її життя.

Серце шалено стукало у грудях. Усе життя промайнуло перед очима. Ірина прагнула провалитися під землю, аби не відчувати себе зрадницею, лицеміркою. Вона кинулася до чоловіка, опустилася на коліна. Чекала, що він кине в обличчя образливі слова чи навіть ударить її. Тоді вона б не почувалася такою винною. Та Влад мовчав. Ірина поглянула на нього й побачила на рідному обличчі гримасу болю й відчаю.

– Ти його кохаєш? – запитав чоловік спокійним голосом.

– Ні! – вона схопила його за руки – Я не знаю, чому так поводилася. Господи, прости мене, прости!

А ще вчора хотіла сказати Владові, що йде від нього до іншого. Як же вона могла бути настільки засліпленою своїми почуттями, що не помічала очевидного: її місце тут, поряд із чоловіком та дочкою. А це шаленство, яке вона прийняла за кохання, обов’язково мине.

– Ірино, якщо ти його кохаєш, то збирай речі і йди. Я все залишу тобі: і будинок, і бізнес, – але Аня житиме зі мною. Але якщо ти вирішиш залишитися, то ми вдамо, що нічого не відбулося, і будемо жити так, як досі.

– Владе, ти й Аня – ви моє життя, моє щастя. Іншого не треба…

Ірина сама не знає, чому згадала ті події. Тоді вона наказала секретарці підготувати документи й перевела Андрія на роботу за кордон. Він, звісно, шукав зустрічі з нею, дзвонив, передавав листи через друзів, та Ірина була непохитною. Чоловік, очевидно, змирився, бо за місяць таки поїхав за кордон, а ще за півроку секретарка принесла Ірині на підпис його заяву про звільнення. Більше вони не бачилися.

Жінка поглянула на годинник. Ось-ось має прийти дочка із майбутнім зятем. Невдовзі клацнув замок вхідних дверей і пролунав голос доньки. За мить вона ввійшла у кімнату з величезним букетом бордових троянд.

– Мамо, я поставлю їх у вазу. Це тобі Андрій приніс, – Аня кивнула на чоловіка, який стояв за її спиною, взяла високу кришталеву вазу і вийшла, залишивши Ірину наодинці з гостем.

Жінка дивилася на майбутнього зятя широко розплющеними очима. Вродливий, широкоплечий, стильно вдягнений. Скронь уже торкнулася сивина. А погляд той самий: пронизливий, торкається самого серця.

– Ти!? – випалила Ірина, забувши, що хтось із рідних може почути її.

– Я, – Андрій залишався спокійним. – Радий тебе бачити.

– А я тебе – ні! Ти… Ти навмисне закохав у себе Аню, щоб помститися мені.

– Що ти таке кажеш? Я не знав, що вона твоя дочка. Я кохаю Аню.

– Іди, просто йди. Я ніколи не дозволю своїй дочці бути з тобою, – Ірина сама не розуміла, що говорить.

Андрій підійшов ближче і твердо сказав:

– Один раз ти вже зруйнувала моє життя. Я тебе відпустив, хоча так кохав. Вдруге не вийде. Я кохаю Аню і хочу з нею одружитися

Ірина нічого не встигла сказати, бо до кімнати зайшли Влад і Аня. Їй довелося весь вечір грати роль привітної господині, приховувати, що в її душі лютує шторм. Вона спостерігала, як ніжно ставиться Андрій до її дочки, розуміла, що він сподобався Владові, бачила, як світяться від щастя Анині очі. Доля знову пожартувала з неї.

Андрій запропонував Ані прогулятися, а Влад сказав, що втомився і йде спати. Залишившись наодинці, жінка полегшено зітхнула й почала прибирати зі столу, намагаючись навести лад в думках. Раптом у двері постукали. На порозі стояв Андрій.

– Я сказав Ані, що забув ключі від машини – почав він розмову, пройшовши в коридор. – З’ясуймо все. Що було – те було. Я впевнений, що ти хочеш, аби Аня була щаслива. Я теж цього хочу. Тому вдаваймо, що в нас нормальні стосунки.

– Це неправильно. Так не має бути, – Ірина не знала, як пояснити те, що відбувалося у її душі.

– Іро, я тебе попередив. Я не відступлю. А якщо Аня почне розпитувати тебе? Чи вистачить у тебе сміливості зізнатися дочці, що ти зраджувала її батька. Мені вона пробачить, а тобі? – Андрій помовчав. – Сподіваюся, ми домовились.

Чоловік повернувся і зник у коридорі. Зачиняючи двері, він мимохіть зачепив вазу з трояндами. Та впала, й квіти розсипалися по підлозі.

Ірина, як колись, зачинилася у ванні, щоб виплакати свій розпач і біль. В цей час Аня щасливо усміхалася коханому, який пригортав дівчину до серця, дарував їй поцілунки, а сам згадував її матір. І лише до троянд, які застелили долівку в коридорі, всім було байдуже.

Анжела ДЗИЦЮК

Пам’яті загиблих у зоні АТО

 

Оце так подарунок Господь послав… Сьогодні Галині «стукнуло» тридцять всім, і цього дня вона зачула під серцем дитя.

«Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене, грішну… Чи впораємося ми з грядущими змінами? Боже, чи впевненим є Твій крок? Для нас – дитя?! Третє… Ще й у моєму віці і в такий час!.. Господи, благаю, допоможи впоратися з невірством і печаллю. Прости, що розум мій, пониклий і затьмарений переживаннями, не йме віри, не приймає з радістю дарів Твоїх. Прости мене, грішну, і помилуй… Помилуй усіх нас, мою сім’ю, родину, всю Вкраїну, що, як і я зараз, ридма ридає, стоячи на колінах перед лихом… Господи, помилуй…».

Трохи заспокоївшись, Галина підвелася з колін, спираючись рукою об стіл. Усе не вірила, що вагітна. Навіть бігала до аптеки по тест (хоча грошей обмаль), щоби переконатися остаточно. А раптом їй здалося?..

Та ні. Не здалося. Вона таки вагітна. Що скаже чоловікові? Що пояснюватиме дітям? Сашко вже дорослий парубок. Влітку дев’ятнадцять виповнилося. Її милий синьоокий Сашко… Вродою вдався у маму, а характером – у батька. Стійкий, упертий, але знає, чого хоче від життя: вивчитися, вирватись із цих клятих злиднів. Набридла та бідота…

Плани планами, але життя вирішило піти іншою стежкою. Отак-то і мрії кришаться, ніби глина, а долі ламаються, як скло. Забрали її Сашка на війну. Її кровинку, її первісточка, гордість материнську й пошану батьківську. Забрали. Захищати… Кого і від кого?

«Вони все одно графлять долі простих смертних, ніби таблиці у зошитах. Краще вже не буде. То навіщо калічити долі малих дітей, котрі ще навіть життя не бачили? За що їм усім прийшла ота кара небесна?!» – не раз думала Галина, і душа її, скривавлена від горя, мучилася відтоді довжелезними баталіями ночі.

Уже півроку минуло, відколи востаннє бачила сина. А вісточки такі скупі й так рідко приходили. Не можна їм зайвий раз виходити на зв’язок. Небезпечно. Не треба зайвих рухів та емоцій.

Це що, їм, рідним, так голови пудрили усякою маячнею?! Що значить «не можна»?! Це її син! Якщо забирати, то нате, будь ласка, а якщо організувати людські умови для солдатів, то це не до них питання…

Тільки тричі вона чула Сашків голос телефоном. За шість місяців – тільки тричі… Запитувала сина, де ж вони перебувають, які умови життя, що взагалі там відбувається. Сашко відповідав загальними фразами, а де перебуває – ні словечка. Не можна…

Мати є мати. Материнське серце завжди відчуває правду. Воно – як провідник усіх болів і страждань, що стосуються найрідніших. Кого тут обдуриш? І хоч би як заспокоював її Сашко, а говорили вони хвилини зо три, не більше, Галина сприймала те все по-іншому, по-справжньому. Але намагалася триматися, хай там що.

Три хвилини, три рази, шість місяців… Ось вона – доля материнська… Ось вона – доля українська…

Софійці нещодавно виповнилося п’ять років. Через тривалий час після народження первістка вони зі Степаном відчули готовність стати батьками вдруге. Обоє хотіли донечку. Галина просто марила дівчинкою. Шити їй сукенки, заплітати косички, тішити ляльками та плетеними віночками зі свіжих ромашок…

І мрії – буває ж таке – здійснюються. Чергова багата осінь принесла до їхнього дому дівчинку – Софійку. З чорними оченятами-намистинками й густою хвилею мідяного волосся. Особлива… Вродою й душею чимось нагадувала Галинину бабусю, в котрої темні пасма сягали колін, а коса, налита міддю, ледве в долоню вміщалася. А якщо Софійці не тільки врода передалася від прабабці?

Усе їхнє рідне село та поблизькі населені пункти давно знали про надзвичайні здібності Галининої бабусі. Що майбутнє передбачала, хвороби лікувала, неможливе зцілювала, трави різні знала, життя, які могла, повертала…

Хоча Софійці тільки п’ять, доводилося не раз спостерігати за дещо химерною поведінкою донечки. То немов бачила якихось істот потаємних і промовляла тихенько до них, то брела сама в дикий сад, що ряснів аж за полем, і сиділа там собі, з птахами говорила, до трав і квітів промовляла…

Галина не раз пригадувала, як уперше злякалася пропажі дитини. Все кликала донечку до обіду, а малечі й слід простиг. Жінка оббігала сусідів, побувала в усіх можливих закутках, в яких вона коли-небудь знаходила Софійку. Ніде не було дитини. Сусіди руками розводили: мовляв, не бачили твоєї чудної Софії, вже давно не бачили.

За їхнім буряковим полем починався дикий сад із вічно солодкими яблуками й грушками. Отам дівчинка, не підозрюючи про материне хвилювання, мирно гралася собі лялькою. Збирала різні трави, «готуючи» з них відвари та компреси для нібито хворої підопічної.

Зітхнувши з превеликим полегшення, Галина не стала сварити доньку. Пояснила дитині, щоби наступного разу та обов’язково попереджала, куди йде, а надто далеко заходити і зовсім не варто, бо мама хвилюватиметься…

Мабуть, п’ятирічна Софійка зрадіє, дізнавшись про нового братика чи сестричку. Принаймні Галині дуже не вистачало підтримки. В колі родини легше. Що би не сталося, рідні завжди поруч, обіймуть, приголублять, заспокоять. Хіба не в тому сила єднання кровних і близьких?..

Якось дивно почувала себе Галина, коли розказувала чоловікові про вагітність: чи то винною, чи то ошуканою. Чому боялася реакції чоловіка? Дивно. Адже разом пережили стільки труднощів і незгод, гараздів і радощів. Звісно, всяке бувало. І сварилися, і непорозуміннями окроплювали ніжні й ранимі грані їхніх стосунків. Але ж із ким не траплялося такого?

Якщо подумати глобально, то Степан, її мужній коханий Стьопка, ніколи не кривдив Галину. Ані словом, ані, тим паче, вчинком. Ні. Такого не бувало. І слава Богу. Однак страх, що йому не сподобається новина, все ж таки ховався у закутках Галининого серця. Але чому? Для чого вона бере зайвий гріх на душу свою, програмуючи невтішну реакцію чоловіка? Звідкіль у неї з’явилися настільки сумнівні помисли? Сама дивувалася своєму невірству та страху, що стискав горло, душу, серце. А даремно. Адже в її лоні росло майбутнє життя, яке Всевишній довірив саме їй! А вона сумнівалася…

На диво, Степан зреагував краще, ніж Галина. Ще й підбадьорювати став. Слова ніжні промовляв, ніби згадував, як то – пестливими фразами замальовувати душевний неспокій дружини.

– А чого боїшся, Галинко моя мила?

«Хм… І де в нього стільки ніжності взялося? Думала, що давно розтрусив її в роки молоді, а тепер, у свої сорок п’ять, тільки й думає, як би то дожити, та й усе…»

– Ну, як це – чого?! Дивний ти, Стьопко. Не молоді ми вже з тобою, а ще й війна… І сина нашого немає. Як він там, наш сокіл?

Щоками Галини котилися сльози, що тамували життя своє вже стільки митей! Не втрималися води її душевного страждання й полилися квапливими потічками, вмиваючи вологим солоним кришталем.

– Не журися, чуєш мене? Тільки дитині зашкодиш. Ану годі! Якщо Бог дає, значить, маємо приймати і дякувати. З Його допомогою ми впораємося з усім. Чуєш, що кажу?

Від цих слів Галині трохи полегшало. Так, Степан у неї справжній чоловік. Вже скільки разів доля випробовувала, а він гідно тримається.

– А як же ми ту дитину на ноги поставимо? Он що в країні робиться… Криза, розруха, війна. Добре, що в селі живемо, хліб і до хліба маємо. Ще з голоду, слава Богу, не вмираємо, але все одно сутужно. А потім що буде? Як виховаємо, куди на навчання віддамо? У нас іще Софійка підростає. Не витримаю я всіх випробувань…

– Чого журишся? Воно ще не народилося, а ти вже цілу печальну картину намалювала, і то, мабуть, неправдиву. Не впізнаю я тебе, Галинко… Так… Що в нас сьогодні на обід? Я неймовірно зголоднів!

– Я ще нічого не варила…

– Ну от, справ – море! Краще потіш сім’ю чимось смачненьким. Про сутужне годі думати, чуєш?! Не шкодь собі й дитині.

Уже й весна пахла-щебетала за вікном, а вістей від Сашка нема, ото в січні були востаннє.

Галина все хвилювалася, переживала. Не спала ночами, марила і запитувала в Бога, куди сховав її милого сина. Молилася і плакала, шептала й схлипувала. Степан, бувало, прокинеться серед ночі, побачить, що дружини немає поруч, і ну шукати у всіх закутках. Щоразу, знаходячи її на колінах перед образами, обережно піднімав і вів назад до ліжка. Галина, почувши умиротворене хропіння чоловіка, знову вставала і йшла молитися до ікон, бо все одно сон не приходив до її злегка потьмареної свідомості.

Дитинка все дужче давала знати про своє існування. Ніжно билася кулачками-крихітками чи, може, колінцями манюсінькими об її лоно, хотіла щось сказати, передати… А Галина – не так то воно мало бути за нормальних умов – не сильно переймалася життям майбутнього дитяти. Не говорила з ним, як треба, не співала пісеньок ласкавих, не гладила зайвий раз пальцями по зграбненькому животику. Ні… Бо думки її – далекою смугою туги кружляли навколо загубленого сина.

– Щось трапилося… Точно щось сталося. Бо чого би він не давав хоча б якоїсь вісточки?! – говорила-тужила Галина.

Чоловік тримався з усіх сил. Та все одно нерви не залізні. Вже й сам почав не на жарт переживати за хлопця. Однак Галині того не показував. Ще чого бракувало…

От і серпень вкрадливо заплив човнами, повними лаштунками до жнив, мащений загравою теплих вечорів… Останніх. Бо там – диви – осінь на носі й перші пожитки невтішних вістей…

Добре, що картоплі цьогоріч вродило чимало, і хліба, певно, вдосталь буде. Бо як їм іще виживати з крихіткою, що ось-ось попроситься на світ Божий? Страшно Галині чекати завершення. Щось і живіт усе дужче болить. Не було в неї таких болів, коли носила Сашка, а згодом Софійку.

А про Сашка… Десь передавали знайомі знайомих, начебто бачили-чули, що живий її хлопець, але де саме і що з ним – невідомо… Та материнське серце не вірило сказаному, не відало кінця щасливого й повернення синового… Щось не так було в тих чужих вістях.

Сумніви й тривога – ось чим доводилося жити бідолашній Галині. Що ж доброго чи світлого ввібрала дитинка, котра щемко тремтіла малесеньким сердечком під її серцем? Місяцями-чеканнями доводилося пропускати крізь себе тій крихітці лиш горе й плачі, що котилися з душевних висот посивілої матері. Отак-то… Стала Галина геть сивою, не впізнати…

Вночі перед Сашковим днем народження приснився Галині сон. Бачила сина свого, усміхненого і щасливого. Стоїть собі красень, сокіл її синьоокий, у білому одязі, у сорочці, що вона йому на повноліття вишила. Стоїть, усміхається до неї, промовляючи: «Мамо, втомився трохи я… Певно, до діда з бабою піду, бо прийшов мій час. Шкода, що не побачу вас. Але ви не смійте сумувати. Все, що треба, я вже зробив. Мені тут добре. Немає стрілянини і вибухів… Скоро до вас прийде підмога. А за мною тужити не треба. Я люблю тебе, мамо…»

Прокинувшись у поті, зрозуміла Галина, що немає вже серед живих її Сашка. Спробувала схлипнути, аж раптом відчула різкий біль.

До районної лікарні не встигли. Добре, що через декілька хат жив лікар. Пощастило. Пологи були важкими. Воно й не дивно. Робили кесарів розтин. Хлопчик. У них народився здоровий і гарний хлопчик – того самого дня, що й Сашко двадцять років тому. От і підмога. Назвали Михайликом.

А через тиждень надійшли звістки зі Сходу. Загинув їхній син, їхній сокіл і їхня гордість. Загинув, плечами боронячи друга в бою. Загинув у квітні, коли раділа весна, і пахощі її краси ще вселяли надію…

Тетяна МИЗНІКОВА

 

 

Христина тримала в руках лист і не вірила своїм очам. До болю знайомий почерк. Той самий, що й на записці, яку вона досі зберігає. “У тебе таке гарне волосся, немов пшеничне колосся… А очі… Твої очі – наче незабудки. Ти схожа на ромашку.

Ніколи не забуду тебе…” – це написав їй Миколка в класі восьмому чи дев’ятому.

…Вони разом бігали до річки, ліпили там із піску “паляниці” й “пиріжки”. Підкорювали найвищі в селі шовковиці, приходили додому брудні-брудні, отримували на горіхи від батьків, бо баба Марфа знову скаржилася, що знайшла їх на дереві.

Дівчинка зі шовковистим волоссям і величезними бантами та хлопчик із кирпатим носом, весь у ластовинні. Бабуся жартома запитувала: “Знову з рябим кудись подалася?”.

А Христинка зовсім не сердилася, не зважала на бабусине бурчання. Діти з Вишневої вулиці мчали велосипедами у степ. Їм було цікаво, що там, за садом, за пагорбом… Клялися на вірність у дружбі. “Не забудеш?” – зазирав у її великі блакитні очі Миколка. “Не забуду!” – ствердно відповідала вона, зачиняючи за ним двері пам’яті.

Те ромашкове поле… Сонячний день… День їхніх сповідей. Як можна стерти це з пам’яті? Він зірвав декілька квіток і простягнув їй. “Погадаймо”, – запропонувала вона. “Ні, не треба”, – заперечливо похитав головою.

Мов листки календаря, злітали дні, місяці, роки. Життя – наче пісочний годинник. Миколка поїхав до міста вчитися на інженера. Потім служив у армії. Христинка залишилася в селі, бо раптово захворіла мама. А ще ж дві молодші сестрички, треба було допомагати юрист львів. Пізніше вступила до педагогічного училища, успішно закінчила його і повернулася в рідну хату.

…Листи від Миколки ставали все коротшими. Він нарікав, що в армії важко, дисципліна. Обіцяв, що коли повернеться, вони знову будуть разом.

Першою неприємну звістку принесла Тетяна, Миколчина сестра. Прибігла до Христинки, щоби порадитися, яку сукню придбати на весілля брата. Дівчина запропонувала свою – найкращу.

Мама померла. Сестрички повиходили заміж і покинули батьківський двір. А Христина… Вона й далі всім допомагає. Лише школа та її учні не дають сумувати.

Якось до Христини прибігла стурбована директорка школи Галина Дмитрівна. Вона почула, що в сусідньому селі залишився сиротою маленький Сашко. Вчителька відразу рушила туди… Подолавши всі перешкоди, відчула себе найщасливішою у світі – тепер у неї є син.

Хлопчик смикнув Христину за рукав: “Мамо, чому ти не відкриваєш конверт? Від кого цей лист?”. Вона з любов’ю поглянула у великі блакитні очі, на кирпатий носик, щічки, які поцілувало сонечко…

…Усередині лежала ромашка і пожовкла від часу фотокартка: дівчинка з двома золотавими кісками і величезними бантами та хлопчик із кирпатим носом і ластовинням. Здавалося, він тихо промовляє: “Не забудь…”.

Людмила ЧЕЧЕЛЬ