Одна Ісусова притча починається так: «Царство Боже подібне до насіння, що один господар казав посіяти на своїм полі…»

Царство – це завжди початок. Малесенький, майже незначний початок. Сам Бог прийшов на землю, як зерно, як малесенький паросток.

Зерно – це чудо. Навіть найбільше дерево виростає з малого зерна. Твоя душа – це поле, на якому посіяні важливі діла та великі цінності.

Чи дозволиш їм вирости?

Одному юнакові наснилося, що він увійшов до великої крамниці. За прилавком стояв ангел.

– Що ви продаєте? – запитав юнак.

– Усе, що бажаєте, – чемно відповів ангел.

Юнак почав перлічувати:

– Я хотів би припинення у світі всіх воєн, справедливості для покривджених, терпимості та щедрості до чужинців, любові в родинах, праці для безробітних, єдності в Церкві і…

Ангел перервав його:

– Вибачте, пане, ви мене не зрозуміли. Ми не продаємо плодів, а тільки насіння.

Бруно ФЕРЕРРО

Про що розповідала хустина

Оповідаючи про Воскресіння Спасителя, апостол і євангеліст Іван Богослов говорить, що Марія Магдалина сповістила учнів Христових про зникнення тіла улюбленого Вчителя. Апостоли Петро та Іван побігли до гробу. Іван прибіг першим, але не наважився зайти всередину. Коли прибіг Петро, то «ввійшов у гріб і побачив лиш пелени, що лежали; а хустина, яка була на голові Його, лежала згорнена не з пеленами, а осторонь, на іншому місці» (Ів. 20:6–7).

Цікаво, що згорнута хустина взагалі привернула увагу учнів Христових. І не просто привернула, їй присвячений окремий вірш у доволі стислому і скупому описі євангеліста. Щоби зрозуміти причину і важливість цього вірша, треба заглибитися у традиції тогочасного життя.

Складена або пом’ята хустина була елементом комунікації між господарем і слугою, кожен єврейський юнак знав цю традицію. Коли слуга подавав обід господареві, то накривав на стіл, а сам виходив, допоки господар не закінчить вечеряти.

Після трапези господар вставав, витирав пальці, губи та бороду і, зім’явши хустину, кидав її на стіл. Це було знаком, що вечеря закінчена і можна прибирати зі столу. Але якщо господар відходив від столу і залишав хустку складеною поряд зі своєю тарілкою, слуга не мав права торкнутися їжі, бо вечеря була не закінчена. Отож складена хустина наче говорила: «Я повернуся, чекайте».

Тому апостол Іван присвячує опису складеної хустини вірш, бо ця хустина говорила їм, що Христос планує повернутися і що Він іще не закінчив Своє перебування на землі.

Кількома рядками

1979 року за декілька місяців до своєї смерті єпископ Фултон Шін дав телевізійне інтерв’ю. Репортер запитав: «Ваше Високопреосвященство, ви надихнули мільйони людей у цілому світі. Хто надихав вас?». Як не дивно, виявилося, що це не хтось із представників богословської науки чи ієрархії. Єпископ сказав, що це була одинадцятирічна китайська дівчинка. Коли комуністи наприкінці сорокових захопили Китай, то заборонили церкву. В одному з міст вони ввірвалися до храму, забрали все цінне та висипали Святі Дари з дарохранительниці. Люди розбіглися, а священика ув’язнили у церковному будинку. Дивлячись у вікно, він побачив, що одна дівчинка не втекла з храму, а заховалася за рядами церковних лавок.

Уночі дівчинка повернулася до храму. Декілька годин вона молилася, а після цього зайшла у вівтар, стала на коліна й язиком підібрала з підлоги одну часточку. Священик знав точно, що там було 32 часточки. Наступної ночі все повторилося. Тридцять другої ночі дівчинка щось зачепила, наробила шуму й розбудила охоронців. Вона намагалася втекти, але її впіймали, й один із солдатів ударив дитину по голові прикладом рушниці. Священик нічого не міг зробити. Тієї ж ночі дівчинка померла…

***

Багато людей напередодні Великодня долають тисячі миль, вирушаючи у паломництво до Святої Землі або до відомих монастирів. Це добра практика, що приносить багато користі. Однак не варто забувати, що найдовше паломництво, яке може здійснити людина протягом свого життя, сягає відстані приблизно тридцяти сантиметрів. Це відстань від мозку до серця. Сучасний індустріалізований, прагматичний та утилітарний світ живе розумом. Мiзки працюють, як комп’ютер, сприймаючи віру як набір певних тверджень, з якими можна погоджуватися або не погоджуватися. Міжкімнатні двері розум заплутується в парадоксах віри, не бачить потреби в молитві та ризикує перетворити людину на гвинтик у технологічному світі. Справжнє життя є лише там, де сила розуму, єднаючись із чистотою серця, породжує любов.

***

Одного разу чоловік мав романтичний настрій. Він ніжно запитав дружину: «Ти любиш мене?». Жінка, заклопотана домашніми справами, й не думала відповідати. Чоловік наполягав: «Ми одружені вже тридцять років, і за цей час ти майже ніколи не казала, що любиш мене». Дружина далі мовчки виконувала свою роботу. Ображений чоловік зробив висновок: «Напевно, ти мене більше не любиш, якщо не говориш цього». Жінка зупинилася, подивилася в очі чоловікові і сказала: «День у день упродовж тридцяти років я готую тобі їжу, перу одяг, прибираю твій дім, лягаю з тобою спати, доглядаю за твоїми дітьми – й усе це роблю безкоштовно. Якщо це не любов, то що це?». Чоловік хотів чути слова любові, проте дружина демонструвала свою любов не словами, а справами, й не раз, а протягом багатьох років. Слово «люблю» є дієсловом і без дії стає порожнім.

Значною проблемою сучасного світу є «спорожнілі слова». Багато слів говорять про любов, але мало дій, що демонструють і переконують у любові. Натомість учинки говорять про амбіції, гордість, зарозумілість, жадібність і хтивість як вияви самолюбства – найбільшого ворога любові.

***

Раймонд Браун, один з видатних католицьких біблеїстів сучасності, розповідав історію жінки з віддаленого гірського селища, яка одного разу прийшла до релігійної книжкової крамниці у Північній Кароліні. На одній зі стін приміщення було зображення Ісуса Христа, який підноситься над порожнім гробом.

Жінка довго вивчала картину, а потім запитала працівників, що там намальовано. Продавець ретельно переповів жінці історію розп’яття і Воскресіння Христового. «Хіба ніхто ніколи вам цього не розповідав? – спитав здивований торговець. – Ви справді ніколи не чули про Христа?» – «О, я чула цю історію, – сказала жінка з усмішкою. – Думаю, я чула її тисячу разів. Але ви навіть не уявляєте, з яким задоволенням я послухала її знову».

Як і ця старенька жінка, ми сьогодні зібралися тут, щоби почути цю саму історію – чуємо ми її вперше чи втисячне. Вона ніколи не стає занадто старою, хоч і відбулася недільного ранку майже два тисячоліття тому. Бог зробив неможливе, воскресивши з мертвих Сина Свого…