Бал хризантем

Ранок настав без запізнень. Спочатку затормосив будильник за плече, а вже тоді й Зосі нагадав, що пора прокидатися. З кухні заклично долинав аромат свіжої здоби – то мама господарювала з першими промінчиками сонця. Дівчина потяглася солодко, одним махом відкинула ковдру і рушила до ванної. Усе, як завжди. Звичайний ранок звичайного дня.

– Доню, ти що там заплив організувала? На роботу запізнишся!

Згадка про роботу – удар нижче пояса. Зося з пірамідою рушника на голові сіла за стіл, додала молока в чай і взялася до рум’яних сирничків, філософствуючи:

– Розумієш, мам, щоб бути по-справжньому щасливим, треба мати таку роботу, від якої можна отримувати не тільки матеріальне задоволення, а ще й моральне. Але як знайти справу до душі й заробляти на життя? Питаннячко!

– Їж уже, розумнице ти моя!

Зося, дипломований спеціаліст з економічною освітою, усвідомлювала, що, попри непоганий заробіток, просто скніє у своєму войовничому колективі. Постійні жіночі склоки забирали стільки нервів, що додому поверталася знеструмлена і падала мертва. А вранці від згадки про роботу градус настрою різко понижувався. Уже декілька тижнів дівчина виношувала план втечі з ненависної контори із закінченням кар’єри заявою «за власним бажанням».

«І чому б це не зробити просто сьогодні?» Запитання так сподобалося, що відразу з’явилися крила. Зося акуратно заправила їх під свій червоненький плащик і не побігла, полетіла назустріч змінам.

Її начальниця уже втретє перечитувала заяву, а брови, як піднялися у здивуванні на її поораному зморшками лобі, так і трималися.

– Ну і? – запитально мовила. – Куди це ми, Горобець, зібралися, якщо не секрет?

– Секрет! – відрізала Зося. – То що із заявою, Любове Гнатівно?

– Ну дивися, щоб потім не казала, що тебе хтось примушував! – розмашистим підписом позначила фінішну риску.

– Сама, сама! Дякую! Хай щастить!

Зосі вже було байдуже, що там говоритимуть її коліжанки, як дивуватимуться. У неї сьогодні просто свято! Але спочатку дівчина вирішила забігти у квітковий магазин, повз який пробігала щодня.

Десь із місяць тому побачила на вітрині оголошення «Потрібен продавець». Саме тоді й вирішила позбутися своєї паперової рутини й присвятити себе тому, чого просить душа.

На звук «Музики вітру» до Зосі вийшов невисокий, на перший погляд непоказний чоловік і щиро усміхнувся.

– Гарного і вдалого дня! Можу вам чимось допомогти?

– Хотіла поспілкуватися із власником щодо роботи.

– Тоді це до мене, – чоловік простяг руку для знайомства. – Юрій Орел.

Дівчина розсміялася, потисла міцну руку Юрія і пояснила свою реакцію:

– Не зважайте, просто прізвище у вас цікаве.

– Та нормальне прізвище! – знітився чоловік. Але за мить віджартувався: – А те, що орел такий малий зростом, то, як кажуть, хворів у дитинстві.

– Та гарне у вас прізвище, неочікувано просто, бо моє – Горобець, – додала Зося, – то у нас такий з вами пташиний дует тут намальовується.

Тепер уже сміявся й Юрій. Дівчина йому сподобалася. Навіть більше – якось так гармонійно вписалася відразу в атмосферу його крамнички, ніби була невід’ємною її частинкою. Приходили й інші претендентки, але ця рудоволоса дівчина поза конкуренцією. Поки він розглядав її та рахував смішні веснянки на маленькому курносому носику, вона вивчала асортимент, запитувала, уточнювала, щось занотовувала у маленькому записничку. І невимушено набирала букет: пахучий горошок, бутони троянд, фрезії – елегантно лягали одна до одної в оригінальній композиції.

– Ось, десь так, – простягла Юрію сформований букет. – Не знаю, чи підходжу вам, бо насправді я не флорист, просто люблю квіти.

– Це помітно, але саме останнє і є визначальним для мене у виборі працівника. Гадаю, ви впораєтеся, Зосю. – Юрій задоволено потер руки. – Що ж, будемо вважати, що від сьогодні ви – королева «Балу хризантем».

– Дякую, приємно, – дівчина аж зашарілася. – А можна запитання – звідки така назва – «Бал хризантем»?

– Сам не знаю… люблю хризантеми, мабуть, тому і назвав так свою крамничку.

– Справді? Це і мої улюблені квіти! – Зося закружляла залом. – Ви не повірите, але коли з’явилася ця вивіска, у мене таке бажання було покинути все-все і влаштуватися сюди на роботу!

– Щоб правити балом хризантем? – Юрко ловив себе на думці, що дівчина помалу зачаровує його серце. – Пропоную ваш перший робочий день відсвяткувати в он тому затишному кафе навпроти! То як?

– Згода! А знаєш, – Зося і не помітила, як вони перейшли на «ти», – хризантема – це символ Сонця. Її ще називають осінньою трояндою…

Табличка на дверях повернулася на «Зачинено», а Юрко і Зося рушили на каву. За розмовами просиділи до вечора. Цікаво і тепло було обом. Юрко напросився провести дівчину додому.

Осінній вечір спонукав до відвертості. «Дивина, – подумав про себе чоловік, слухаючи щебетання руденького Горобчика, – ніколи не думав, що ось так можна захопитися з першого погляду!» Зося розповідала, що все життя мріяла працювати з квітами, а ще про дім, де б можна було вирощувати їх і продавати, і щоб дітлахи бігали там босоніж зеленою травою, а квіти – щоб від ранньої весни і до пізньої осені змінювали килим подвір’я.

– І знаєш, що найдивніше? – Зося зупинилася просто посеред вулиці. – Мені ніхто в житті не дарував квітів… не беремо до уваги подарунків на дні народження від колег… кажу про квіти, які б говорили про почуття… ніхто й ніколи не дарував… Розумієш?

Юркові зовсім не хотілося, щоб дівчина засмучувалася, не хотілося її взагалі відпускати, але час того вимагав.

– У тебе ще все буде, повір, – дружньо обійняв Зосю. – Завтра о дев’ятій чекатиму на тебе. На добраніч!

Зося довго не могла заснути. Спочатку вислуховувала істерики мами про свою безвідповідальність і необдуманий крок, потім думала про Юрка. Смішний він, але чудовий! Потім уявляла завтрашній робочий день, поки сон не зморив.

Уперше прокинулася не від будильника, а від вхідного дзвінка. Чула, як мама пішла відчиняти. «Дивно, хто це може бути в таку рань?»

За декілька хвилин мама навшпиньки зайшла в її кімнату. Приміщення враз наповнив гіркуватий аромат із легким квітковим відтінком. Зося розплющила очі. Поряд із ліжком стояв величезний кошик розкішних хризантем.

Мама розгублено розвела руками:

– Ось… принесли тобі. Там ще щось є, глянь!

На долоню випала маленька листівочка зі словами «Королеві хризантем, яка поселила в моєму серці надію». Зося притисла папірець до вуст. Усе тільки починається, це вона твердо знала. І недаремно вона так прагнула змін – найчастіше вони трапляються саме тоді, коли вони конче потрібні.

Анжела ЛЕВЧЕНКО

Справжній чоловік

Тарілка гепнулася в стіну, за тим дзвінко впала на підлогу і розбилася в друзки. Степан, котрий справно ухилився від посуду, запущеного в нього, тепер дивився на тарілку. На мить йому здалося, що то розбився не посуд, а руйнується його сімейне життя. Ось так стрімко і раптово дає тріщини. І нічого вже не склеїти й не змінити, що не кажи і як не намагайся.

Почув, як у кухні плаче дружина. Оксана затулила обличчя руками і гірко схлипувала. Вона сиділа на підлозі, впершись спиною в холодильник. Жінка мала вигляд скривдженої дитини, і йому так захотілося кинутися до неї, пригорнути, втішити й розрадити. Він навіть не злився за запущену в нього тарілку. Все ж таки кохав свою дружину, не зважаючи на сварки, які тепер були щоденною нормою, ні на докори, котрими щедро посипала його від ранку до вечора.

Степан хотів уже кинутися до дружини, та вона раптово підвела голову і зустрілася поглядом з його очима. Стільки холоду і неприязні було в тому погляді, що він ніби закляк на місці. Декілька безкінечно довгих хвилин вони свердлили одне одного очима. А потім Оксана підвелася, підійшла до нього і, чеканячи кожне слово, проказала:

– Ти зіпсував мені життя. Ні роботи в тебе нормальної, ні машини, ні квартири. А твоя зарплата – то мізер, якого вистачає лише на підгузки для донечки. Якби не мої батьки, то ми б з тобою пішли жебракувати. Ти – ганчірка, в яку всі витирають ноги.

– Оксанко, подумай, що говориш. Усі так живуть. Подумаєш, не купила нової сукні на день народження до мами. Та в тебе їх стільки, що можна щодня в іншій ходити. Я хотів їхати на заробітки, та ти ж сама сказала, що місце чоловіка біля дружини і дитини. Ось скоро аванс дадуть і купимо тобі обнову. – Степан дивився на кохану й не міг збагнути, коли для неї все матеріальне набуло такої ваги. До весілля вона ж бо була зовсім інша: чуйна, добра, весела. Невже правду говорять, що кохання розбивається об буденність і побут.

Жінка засміялася. А потім дала йому ляпаса.

– Ти – не чоловік. Не чоловік! У тобі немає нічого від справжнього чоловіка! – Ті слова настільки вразили Степана, що він більше не чув, що говорить йому Оксана. Він просто розвернувся й пішов.

Блукав рідним містом, розмірковуючи про своє життя. Хіба міг колись подумати, що та, котрій ладен був прихилити небо і покласти світ до ніг, кидатиме йому в обличчя такі гострі слова, що калічать душу. Хіба міг подумати, що його тихе сімейне щастя піде й не залишить і згадки про себе. На землю вже спускалися сутінки, а чоловік далі блукав містом, ніби в лабіринті, шукаючи вихід, тобто правильне рішення. Не хотів повертатися додому, та й до батьків іти не мав бажання. Навіщо зайвий раз турбувати їх своїми неприємностями? Зарадити – не зарадять, а серце буде краятись.

Раптом він зупинився перед рекламним щитом. На ньому був зображений чоловік у камуфляжі і напис «Сину, вставай на захист Батьківщини. Ти потрібен країні». Внизу маленькими літерами адреса найближчого військкомату та номер телефону. Рішення визріло саме.

Надворі народжувався новий день. За вікном сіріло. Степан кинув у сумку ще деякі речі. Прочинив двері міжкімнатні в дитячу кімнату, підійшов до колиски. Декілька хвилин милувався Софійкою. За тим нахилився і поцілував у чоло. На душі зашкребли кішки. Як же він буде без неї? Та все, що робить, заради неї – своєї донечки, свого сонечка. Аби вона пишалася батьком.

Нечутно вийшов з її кімнати. Прочинив двері у спальню. Оксана солодко спала. Він поклав поруч із нею білий аркуш. За хвилину за ним зачинилися двері.

Далі все відбувалося швидко. Написав заяву добровольцем і пішов служити на схід країни, де в розпалі була антитерористична операція. Уже рік він щодня доводить собі й бойовим побратимам те, що написав у записці дружині. Він – справжній чоловік.

Анжела ДЗИЦЮК

 

У КОЖНОГО СВОЯ ДОЛЯ…

Спочатку були листи. Скільки вона їх написала до різних редакцій – знає лишень Господь. А потім зателефонувала й запропонувала познайомитися ближче.

…Три години електричкою, ще п’ятнадцять хвилин маршруткою, а далі – через поле, понад ставком, попід вербами – всього три кілометри.

Приваблювали гарні ошатні будиночки. Побіля них, мов жаринки, чорнобривці й нагідки, гордовито застигли мальви та жоржини. Так і хотілося ступити через поріг – саме тут на мене чекають. Та ні, адреса була іншою.

І ось, нарешті, Маріїн дворик… Невже? Жінка писала, що гарно малює, вишиває, складає пісні, сама виконує їх зі сцени. Моя творча фантазія одразу уявила ошатну оселю, а в ній турботливу голубку. На жаль… Замість розмальованих воріт, як у сусідів, біля обійстя лежала купа хмизу. Двір неметений. Біля криниці присохлий кущик м’яти. А ось і господиня з городу нагодилася.

– Корівоньку щойно видоїла, – це моя годувальниця, – щебетала Марія. – А ви, мабуть, донька Дмитра, що писав мені з Полтави?

Побачивши моє здивування, Марія відразу ж виправилася:

– Ой ні, певно, ви сестра Миколи з Черкас?

А втім, їй було байдуже, хто і звідки: з радіо, газети чи журналу, їй кортіло висповідатися.

«…Дитино моя, я вже стільки листів написала, а долі ніякої. Оце Микола приїжджав. Непоганий чоловік. У костюмі, з краваткою. З дипломатом. Видний. А співає як! А потім розговорилися… Костюм дав брат, а дипломат у товариша позичив. На хату подивився та й каже: «Тут же роботи скільки…»

Ну, а ось Дмитро. На фото він не такий, у житті кращий. Але за вечерею сказав: «Ну, оце приїде сюди мій син, гляне, в якій хаті я живу…» На ранок і «до побачення» не сказав.

А Іван тут недалечко, в райцентрі живе. Гарні листи писав. Хоч на пюпітри клади. Багатообіцяльні. Ти тільки почитай хоч одного, для поняття. Але чомусь не їде й не їде. Я вже дві телеграми відправила, не дай Господи, як щось трапилось. А потім не втрималася, сіла на велосипед (Марії за рік сімдесят літ!) і сама за вказаною адресою прибула. Телеграми мої у дверях стримлять. Іще більше розхвилювалася. Та сусідка, дуже пишна пані, повідомила, що вони з дружиною до доньки в Карпати поїхали».

Марія дістала акордеон і, наче ревно ридаючи, затягла тужливу мелодію. За плечима – нелегке життя. Хто знає, чому так склалося. Років сорок, як чоловік пішов до іншої.

«…Уявляєш, так і сказав: «Тобі б тільки співати, а хата неметена, не білена, обід не готовий…»

«Чим же їй зарадити?» – думала, сидячи в задушливій від пилу й бруду кімнаті. Згадала, як сусідка дбайливо поливала квіти. Не втрималася, запитала:

– А чому б вам квітів попід хатою не насіяти, в хаті не побілити?

Та де там… Вона й слухати не хотіла. Знала твердо: «Десь же він є… Чоловік, який уміє господарювати, а головне, щоб гарно співав, щоб душа в нього була… І щоб років так на десять був молодший»…

Хто знає? Можливо, й справді у кожного своя доля…

Людмила ЧЕЧЕЛЬ

 

Обіймаю тебе крильми

«Сьогодні встала раніше. Чомусь сни останнім часом чорно-білі. І немає жодного бажання дивитися їх до світанку. Сумую без тебе, мій любий, але більше не плачу, як ти й просив. Бо знаю, що від моїх сліз тобі важко, болить твоя світла душенька, а хочеться, щоб вона знайшла прихисток і була спокійна…» Олеся поставила три крапки і закрила зошит.

День видався теплим і сонячним. У селі ніколи сидіти влітку. Роботи хоч відбавляй. Жінка прокинулася по п’ятій. Просапала грядки, попоралася в господарстві, підмела цементовані доріжки від тополиного пуху. Поки сонце не піднялося, бо потім потрібно ховатися, щоб не засмажитися на сковорідці дня. У хаті прохолодно. Тишу відмірюють тільки монотонні кроки годинника на стіні. Але ця мертва тиша рвала серце Олесі.

Три місяці минуло, як вона поховала чоловіка. Три місяці без світла, без сну, без думок, без серця… вона так звикла бути з ним поруч, завжди, що й тепер увесь час розмовляла вголос. Що б не робила, куди б не йшла – говорила і говорила зі своїм Михасем. Сусіди співчутливо хитали головами – геть розум втратила, ходить, усміхається сама до себе, але й розуміли – хіба ж можна безболісно пережити смерть близької людини?

Михайло з Олесею і не пожили для себе, не натішилися своїм тихим сімейним щастям. Рік усього, як одружилися, хатину в селі батьківську відремонтували. Щасливі були, як діти! Обсадилися, обсіялися мріями про майбутнє і жили б собі у парі хоч би й до ста років. Але у Господа свої плани, Він забирає молодих і красивих… бо навіщо Йому там, у раю, інакші янголи? Лише такі… лише най-, най-, най-…

Олеся дістала з шафи чоловікову сорочку, заплющила очі й вдихнула ще не вивітрений запах. Притисла до грудей і прилягла на диван. Перед очима – мов плівка з діафільму. Крутиш, крутиш ручечку, а кадри змінюються один за одним…

Вони познайомилися тут-таки в селі, коли Олеся, студентка педагогічного, приїхала на літню практику. Якось із дітьми на вулиці розважалися-гралися. Шкільний майданчик межував із чиєюсь присадибною ділянкою. Олеся тоді ще й не здогадувалася, що згодом це буде її двір. А тоді… звернула увагу на симпатичного хлопця, який косив на городі. Ішов легко, ніби плив, рівні покоси шовкової трави лягали йому під ноги, сонце витанцьовувало на міцних чоловічих руках і засмаглій спині. Дівчині аж подих перехопило, таким він видався їй надзвичайним і гарним. Дійшовши до краю, хлопець став підклепати косу, і вона змогла полюбуватися його обличчям. Він і гадки не мав, що за ним хтось так нахабно підглядає. Олеся підійшла до саморобного плоту, який позначав межу.

– Вибачте, хотіла запитати вас, – звернулася до косарика, але він ніяк не відреагував на її слова і далі преспокійно та впевнено гострив косу.

Дівчина спробувала голосніше, але реакція така ж. Аж розсердилася.

– А він глухонімий, – поруч вигулькнула білобриса голова одного з її учнів. – Його Михасем звати.

Дівчина розгублено так і стояла біля плоту. Глухонімий?

Михайло проклав іще один покіс і зупинився саме навпроти неї, усміхнувся так променисто, глянув в очі, ніби аж у саму душу, приклав долоню до серця і хитнув головою, вітаючись. І вона йому всміхнулася у відповідь… Так і почалася історія їхнього кохання.

Так і з’явився цей товстезний зошит, в якому Олеся писала йому про свої почуття, про свої бажання і мрії, в якому й досі ховаються теплі слова його зізнань і таємних бажань. Після одруження вони не розлучалися ні на день. Олеся постійно говорила, а Михась цілував її смачні вуста, і здавалося, щасливішого чоловіка в усьому світі не знайти. Замість тисячі слів, яких сказати не міг, він віддавав їй усього себе, свої дотики, палкі й ніжні водночас, свої погляди, свої цілунки. Олеся потроху вчилася його мови. Вдячно цілувала його пальці, які промовляли їй «кохаю тебе, моя єдина, і ніколи не покину». Ніколи не покину…

…Того чорного дня Михась поїхав зі сусідом до млина. Щоб скоротити шлях, гайнули навпрошки через поле. Дарма, що звечора дощ падав, дорога протряхла і вантажівка легко їхала ґрунтовкою. Але таки сіла в калюжі, яка лиш на перший погляд здавалася мілкою. Сусід почав газувати і ще більше погруз у багнюку. Жестами показав Михайлові, щоб той вийшов з кабіни, треба було підштовхнути, інакше ніяк. Михайлові не вперше. Своїм дужим плечем вперся у кузов. Ра-а-аз, два-а-а-а! Машина розгойдувалася і поволі піддавалася й рухалася вперед. Іще декілька хвилин і калюжа залишилася позаду. Михайло нагнувся, щоб сяк-так обтрусити штани. Знав би, що у цей момент сусід-роззява випадково дасть назад… машина на швидкості покотилася, глухий удар і Михайло залишився лежати у тій-таки калюжі. Переляканий водій замість того, щоб заглушити двигун і намагатися витягти постраждалого, щодуху натиснув на газ. Вантажівка смикалася в болоті вперед-назад і волочила за собою бездиханне тіло…

…Хлопцям з млина давно б уже час було повернутися. Олеся накрила на стіл і все чекала. Якесь недобре передчуття було. Якось млосно так у грудях. «Видно, дощ буде, що воно крутить мною», – заспокоювала свою тривогу. Загавкав собака у дворі. Жінка кинулася на поріг. Дружина Степана, сусіда, з яким Михась поїхав до млина, кинулася Олесі в ноги:

– Олесечко, рибочко, не губи нас, прости, серденько! Що ж воно тепер буде, горе ж яке!!! Горечко ж яке, що ж ти накоїв, Степане!!!

Жінка голосила. А Олесі світ поплив перед очима. Бігти! Кудись бігти, щось робити, рятувати!!! Вибігла за ворота. На траві сидів Степан, увесь мокрий, трясся, мов у лихоманці, й плакав, як дитина. Мов крізь сон його страшні слова «я ж не навмисно… а він же глухий… а я… в дзеркало… а борт… і все… і його… немає більше Михася… будь проклятим цей день!!! Я ж не навмисно… не думав же…»

І ніхто не думав. Спочатку ненависть накрила така, що думала сама Степана вб’є. Але то тільки біль і горе говорили у її серці. Після похорону хотіла, щоб Степана посадили, щоб відповів… а потім… подивилася на четверо діток, на дружину, на самого Степана, який просто зчорнів за ті дні… Що воно вже змінить? Михайлика їй ніхто не верне…

Сусіди виїхали з села. Хату продали. Господь усе розставить на свої місця.

«Де б я не був і що б зі мною не було, знай: ти – найкраще, що трапилося в моєму беззвучному світі. Одне тільки тебе прошу – ніколи не плач, бо своїми слізьми ти розриваєш мене навпіл. Якби ж я міг втішити тебе, сказати ті найсокровенніші слова, якими сповнена моя любов до тебе! Читай моє серце, воно про все розповість. Де б я не був і що б зі мною не сталося. Обіймаю тебе крильми. Навіки твій М.»

Анжела ЛЕВЧЕНКО

Матеріали сайту можна вільно використовувати лише за умови посилання на http://www.glife.com.ua Розміщення матеріалів у будь-яких друкованих ЗМІ без згоди редакції заборонено.

Правдиві історії з життя у кожному номері газети “Життєві історії”

Ознайомтеся з кількома останніми історіями і напишіть свій відгук..

ВЕЛИКІ ЗМІНИ

Коли Ілько підійшов до вікна, йому здалося, що дахи сусідніх будинків покриті позолотою – світло і волого виблискували на тлі вечірнього неба. І на шибках переливалося та блискотіло, мов ялинкова мішура. Цей дивний яскравий відблиск, ніби золотий пилок, притрусив усе в кімнаті: і журнальний столик, і скло книжкових шаф, і бильця крісел.

У кімнату зазирнула Поліна:

– Ти щось робиш? Мені потрібна твоя порада.

Ілько знав цей вираз стриманого свята – його чекала несподіванка. Загадково всміхаючись, дружина повела його до своєї спальні, стиснула в руках краї фіолетової штори.

– Бачиш? Не підходить!

У великому трельяжі, який лише вчора затягли сюди троє працівників сервісу, Ілько бачить себе з блідим обличчям, із синцями під очима та із синюватими губами. Це, мабуть, такий відтінок кидають на нього фіолетові штори.

– Ілле, бачиш, наскільки не в’яжеться…, не гармонує, – виправляє Поліна слово на елегантніше, – одне з іншим? Усі мої меблі застаріли! Вони не такі, як треба!

З неї просто вихлюпується енергія. Ілля знає свою дружину – невдовзі почнуться великі зміни. Серед речей, які вже «застаріли», стіл його бабусі. Свого часу через нього навіть сварилися. Поліна казала тоді, що не такий і важливий цей стіл, важливіше ставлення до неї і це ставлення вона нібито помітила ще з першого дня знайомства з Ільковою родиною. А тепер цей бабусин стіл треба винести у смітник.

– Це ж не дзеркала Анни Австрійської… – взялася в боки Поліна.

– І не ліжко графині Дюбаррі…

– Що?

– А в це трюмо точно дивилася Анна, а ззаду заглядав… Хто? Кардинал Рішельє?

Поліна стає поруч з Ільком, і ось вони обоє вже в тому дзеркалі.

– За півроку скажеш, що це дзеркало, як і стіл моєї бабці, – несмак, що ці дерев’яні завитки не належать до жодної епохи, що ніхто з відомих людей їх не бачив. І хоч що мені говори, я не бачу в цьому трюмо нічого оригінального. Тебе підніме від того, що колись у це люстро зазирала якась напудрена дама? А ти не бачиш рабства чи божевілля у прагненні бути подобою когось? Це просто моральна глухість і…

– Назви мене ще тупою і божевільною!

– Не розумію, як можна заносити в свою оселю чуже життя. А може, за цим трюмо чиєсь горе? Ці речі з чужих зниклих родів…

– А ти вважаєш, що сучасні поліровані коробки – це неабиякий смак? А тут… Тільки поглянь, яка краса! Це ж інша епоха!

– А ми в цю епоху вписуємося?

– А… Куди ти лише вписуєшся? Тут виражений стиль. Це інша епоха…

– Тьху… Причепилася до тієї епохи. Невчасно ти купила це дзеркало. Не боїшся, що ця річ змінить твою долю?

– А я б і хотіла її змінити, – бурмоче Поліна і виходить.

Шумить у кухні вода.

Ілько знає, що дружину не зупинять його судження. Її прагнення мати кумирів не має меж. Але світ, у якому Поліна живе, надто тісний для неї.

Телефонний дзвінок. Ілля одягає плащ.

– Я слухаю… А… Це ти? Зараз буду! Ти впевнена? Не важко бути впевненою, коли цього хочеш? Я тобі все розповім під час зустрічі. Це не телефонна розмова.

Ілля наперед відчуватиме свою провину. Такий він уже є. Така в нього натура.

– Я чекаю тебе! – і голос ледь тремтить.

А йому не шкода, йому образливо, що він повинен грати роль, хоча Поліна давно все знає.

– Хто телефонував? – гукає дружина з кухні, а потім з’являється й сама. – Ну, що скажеш?

Ілля бачить на її обличчі усмішку.

– Кожний заслуговує на те, що заробив! Але… Ти чоловік чи ганчірка? Немало років маєш за плечима.

– Ти про що? Це мені з роботи телефонували, – каже Ілля і виходить.

А надворі зима. Сьогодні справді дивне світло, якесь золоте, а мало б бути білим чи металевим, чи… Ілля переходить дорогу. Ще здалеку бачить, що біля одного з будинків стоїть жінка з маленькою дитиною. Молода жінка в хутряній шапці-вушанці. Невже вона з його епохи?

– Добридень!

Ілля зупиняється. Він чогось чекає.

Дівчинка стоїть на лижах, силується допомогти собі лижними палицями. Вона зовсім не звертає уваги на дорослих.

Ілля відчуває свою неповноцінність.

– Прогуляймося, – ледь чутно мовила жінка. – Я обіцяла Маринці, що підемо на казку. В будинку культури вистава для дітей.

– Ходімо, – вичавив із себе Ілля. – Але вона, здається, передумала, – кивнув на дівчинку, яка щосили намагалася впоратися з лижами.

Ну що ж, це в нього таке щастя. Для щастя, виявляється, не потрібно багато. Для щастя потрібне основне. І тоді не важко, а легко жити. А він живе так, ніби поспішає позбутися чогось, що йому заважає жити, зробити швиденько це, і це, і це, а вже потім взятися за основне. І не бачить, що позбувається радості життя. Життя – це не вибрані твори письменника чи якісь окремі дні людини, це кожна його мить. А ще є мірка, якою можна виміряти вчинки людини. Та мірка – це милосердя і любов.

У нього є донька. Невже це не щастя? Але чому досі живе з Поліною, яку давно не кохає? Це також рабство?

Раптом Ілля посерйознішав:

– Я не хочу жити в іншій епосі. Мені не треба антикваріату. Хочу жити з вами, – сказав спокійно. – Ніно, ти мене чуєш? Ти з Маринкою… Ви можете прихистити одного не надто молодого чоловіка? У мене немає за душею нічого…

– У тебе є донечка і я. І ми тебе любимо. У нас, звісно ж, не хороми, а невеличка хатинка, яку нам залишив дідусь, але в ній затишно та чисто. Я так довго чекала цих слів… Так довго… Ой! – скрикнула жінка, затулила руками обличчя, щоками побігли струмочки сліз.

Ілля пригорнув Ніну до грудей.

– Геть забув… Прошу притулку не лише для себе, є ще одне створіння, яке мене любить. Це мій собака. Будка для нього знайдеться?

– Авжеж! – засміялася Ніна.

У кожної людини настає момент, коли потрібно змінити своє життя, зосередитися на основному. «Ще не пізно все змінити!» – вирішив Ілля.

– Йдіть на виставу. А я піду додому… Тобто… Ну, заберу сяку-таку одежину і прийду! – промимрив чоловік і повернув на вулицю, що вела до його будинку.

– Де тебе носить?! – кинулася до нього Поліна. Ілля ще не встиг і дверей зачинити. – Ти ж на роботу не ходив. Я телефонувала Миколі… Я всім зателефонувала…

– Полю, я йду. Збери мої речі.

– Що? – вона дивилася на нього, мов на божевільного. – Ти що? Вивіяло останній розум? Чому шапку не одягнув?

– Я йду від тебе, Поліно! – повторив.

– Я не дам тобі нічого! Я стільки збирала! Нічогісінько не дам! – аж задихалася Поліна. – Ти думаєш, що я віддам тобі авто? Помиляєшся! Собаку свого забереш – і все.

Ілля пройшов у вітальню.

– Мені нічого не потрібно з твоєї епохи. Збери мені мою одежину і… собаку, – засміявся.

– Ти негідник! То це я – віджита епоха? Волосся сивіє, а голова шаліє… Старий волоцюга! Забув, скільки тобі років? То нарешті тебе переманила та твоя?.. А її байстря на себе запишеш?

– Мовчи! – гнівно перервав її Ілля. – Годі прикидатися! Ти добре знаєш, що дівчинка моя, а я давно вже довідався про твої таємні побачення з Миколою. Тож Ніну не займай! Навіть словами не чіпай!

Ілля всміхнувся. Мабуть, дзеркала допомогли йому побачити, що Поліна давно не його дружина. Жінка зневажливим поглядом пронизала його. Її дратував спокій чоловіка. Але то був не зовсім спокій, а покірність долі: сталося з ним щастя, не можна його проґавити. Не треба робити нічого такого, що на все життя може лягти тягарем на плечі! Не можна робити нещасними тих людей, які тебе люблять.

Валентина СІРА

 

БЕРЕЖІТЬ СВОЄ ЩАСТЯ!

Світлана Степанівна була щаслива. Та чи багато потрібно жінці для щастя? Чоловік подарував троянди бузкового кольору, її улюблені. Поставила квіти у вазу. А в голові промайнуло: все-таки кохає її Андрій, хоч не завжди має час на неї. Та й де того часу взяти? Добре, що робота є, інколи й після роботи залишається, щоб допомогти комусь автомобіль відремонтувати, а ще в селі чималий шмат городу, садок, будинок, який потрібно підтримувати в доброму стані…

Чоловік постійно дбає про сім’ю. Хоча діти вже дорослі, одружені, мають своїх дітей, постійно піклується про них. А десять років тому вона сама, власними руками мало не зруйнувала своє щастя…

Все почалося з дрібниці. Світлана випадково дізналася від подруги, що чоловікові ще декілька місяців тому підвищили зарплату. Здивувалася, бо Андрій приносив стільки ж, скільки й раніше, й нічого не говорив про це вдома. Почала спостерігати за чоловіком і побачила те, чого не помічала раніше. Все частіше Андрій затримувався на роботі, а у вихідні щоразу кудись ішов.

Якось син попросив у чомусь допомоги, і Андрій сказав:

– А якби мене не було, як би ти розв’язав свою проблему?

У Світлани всередині похололо: в чоловіка є коханка, він планує залишити сімʼю й піти до неї. Наступного дня поділилася цією думкою з подругою. Та порадила піти до ворожки:

– Хоч знатимеш, готуватися до найгіршого чи ще рятувати сім’ю.

Для жінки настали важкі дні. Не могла їсти, спати, боялася йти до ворожки, адже знала: якщо дізнається чоловік, то скандалу не минути. Врешті наважилась. Узяла фотографію Андрія, хлібину, гроші й рушила до чаклунки.

Стара жінка зустріла її на порозі, оглянула з ніг до голови. Від її погляду стало моторошно. На брудній скатертині розклала старі, затерті карти.

– Чекає на тебе розлука з чоловіком. Має він чорняву жінку, молоду, гарну, грошовиту, – сказала. – Тобі випадає дорога і хвороба, але не хвилюйся, все переживеш!

Додому Світлана повернулася збайдужіла до всього. Розлучення, інша жінка, яка з’явилася в Андрія, більше не хвилювали, їй усе стало байдуже.

Увечері, повернувшись із роботи, чоловік був здивований тим, що дружина не приготувала вечері. Коли запитав про це, Світлану прорвало:

– Що, їсти захотів? А коханка не нагодувала? – і зайшлася у плачі.

Андрій розгубився:

– Ти що? Яка коханка?

Їхня розмова була довгою і велась на різних тонах: то переходила у сварку, то стихала, коли чоловік та дружина заспокоювали одне одного. Нарешті вони порозумілися. І Андрій вже змушений був відкрити свою таємницю. Він нагадав Світлані про її мрію: власним авто поїхати з дітьми в Карпати, поставити намет, зійти на Говерлу, декілька днів дихати чистим повітрям і милуватися гірською красою.

Але для цього потрібен був автомобіль. Він знайшов підхожий, не новий, не надто дорогий. Тому й приховав той факт, що збільшили зарплату, працював у вихідні. І вже за декілька тижнів машина мала стояти в їхньому дворі.

Світлані стало ніяково: чоловік старався, готував для неї несподіванку, а вона… «Нічого, – заспокоїв її Андрій, – усе до кращого. Ми порозумілися, тож домовмося: більше ніяких таємниць, навіть якщо вони пов’язані з приємними несподіванками!»

Минуло багато часу, кожен намагався не згадувати про події, які мало не призвели до розлучення. Вони таки поїхали всі разом у Карпати, ця подорож принесла чимало задоволення.

А в сім’ї Світлани й Андрія відбулися значні зміни: обоє стали уважнішими одне до одного, почали відводити одне одному більше часу. А от несподіванки залишилися тільки приємні. Такі, як оці бузкові троянди, подаровані з любов’ю.

Галина КОСЮК

 

ЧИ БУВАЮТЬ СНІЖИНКИ ГАРЯЧИМИ?

 

– Мамо, а сніжинки бувають гарячими? – сполохало невеселі Ларисині думки запитання маленького Дмитрика.

Причин веселитися, незважаючи на близькі зимові свята, було мало: її невеликої зарплати якраз вистачило на оплату опалення і дитсадка. Нова сукня так і залишилася мрією. І тепер Лариса задіяла всі свої творчі здібності, щоб не лише вигадати новорічне меню, а й на півтори сотні гривень, що залишилися в гаманці, прожити два тижні.

Забравши сина з дитсадка, жінка вела його додому широкою засніженою вулицею. Іти треба було метрів вісімсот, тож хлоп’я шукало собі розвагу, спостерігаючи за першим снігом. Цьогоріч його чекали довгенько, зате діждалися гарного, пухнастого, справді із щедрого Миколаєвого мішка, бо випав саме напередодні цього гарного зимового свята. Випав і залишився частинкою їхнього буденного сільського життя.

Лариса гірко всміхнулася, подумки провівши паралель між снігом і власною долею. Невдале, мабуть, порівняння, але саме так одного разу, завітавши до неї, залишився на довге спільне життя її Максим. Знала, що не байдужа йому, ще від випускного вечора, коли освідчився їй прямо у вихорі прощального вальсу.

– Де ж ти раніше був? – ледь винувато усміхнулась тоді йому. А за декілька місяців вийшла заміж за Андрія…

Інститут їхньої сім’ї, либонь, не пройшов «акредитації», якщо орудувати сучасними термінами, і за два роки від вогнища палкої пристрасті залишилося лиш величезне попелище. А посеред нього – Лариса з дев’ятимісячною Богданою на руках і зі свідоцтвом про розлучення. Ось тоді й постукав якогось вечора у її вікно Максим. Зайшов на філіжанку кави, а наступного дня вже переніс до неї від батьків свої речі.

– Як же ти житимеш із ним, якщо не кохаєш? – дивувалася й тривожилась тоді подруга.

– Якщо він поважатиме мене і гарно ставитиметься до дитини, я покохаю його вже за це, – відповіла тоді просто й щиро. А з часом і справді зрозуміла, що вже не мислить себе без Максима. Тож Дмитрик, без жодного сумніву, дитя кохання.

Максим не розділяв дітей, обох любив, як рідних. На Богданине «тату» реагував незмінною лагідною усмішкою, до сина був вимогливішим: справжньому чоловікові, мовляв, не пестощі потрібні.

Та, напевно, на пестощі піддався й сам. Бо відколи в селі з’явилася нова завідувач клубу, чоловіка наче підмінили: шукав найменшого приводу, щоб навідатися туди, а у спілкуванні з Ларисою навпаки – найдрібнішої причини для сварки.

До жінки доходили неприємні чутки, але вона вірила не людям, а коханому. Проте після відвертої розмови сама зібрала його речі.

– Я не тримаю тебе, – мовила. – Саме тому, що кохаю, я відпускаю тебе. Не хочу й не можу завдавати тобі страждань. Бачу: твоє серце заполонила Ірина. Хоч як тяжко мені це говорити, але бажаю вам щастя.

…Боліла не душа – боліло навіть повітря, яким дихала, і весь світ теж болів. Єдиними ліками стали діти. Ними відтоді й жила. А вони трепетно оберігали мамин спокій кожне по-своєму: Богдана, вже студентка, телефонувала щодня, а Дмитрик ні на хвилину не залишав її на самоті з важкими думками. А цьогоріч написав зворушливого листа святому Миколаю: «Подаруй, будь ласка, мамі нову сукню. Мама в мене така красива! А ще, дідусю Миколаю, скажи татусеві, що ми його дуже любимо і чекаємо!».

Лариса, прочитавши дитяче послання, плакала всю ніч. Удосвіта пішла до сусідки з новеньким конвертом – і вже за декілька годин син радо витягував з-під подушки разом із цукерками лист від Миколая.

– «Сукню мамі твоїй, – читав по складах хлопчик, – мої помічники ще шиють. А татові я неодмінно передам твоє прохання, щойно доїду до Чернігова…» Мамо, у нас усе буде добре! – радісно застрибав малий. – Я ж у самого Миколая про це попросив!

Лариса щосили тамувала ридання, знала, що мусить стримувати себе заради дитини. Бо ж саме для цього й мудрували із сусідкою над листом…

Відтоді минуло десять днів, а малий щодня повторював, мов заведений:

– Тато неодмінно повернеться!

От і сьогодні: не встигли повернути у двір, як він із надією сказав:

– А може, татко на нас уже чекає?

Лариса не втрималася й заплакала:

– Невже ти не розумієш, що татко не прийде, що він тепер живе у чужої тітки? Ну, навіщо він тобі, якщо за рік навіть не згадав про тебе?

Малий насупився і мовчки поплентався до хати, важко загрібаючи сніг поношеними чоботятами…

Переддень Нового року почався клопітно: вдосвіта отелилася корова. Тож Лариса не мала й хвилинки вільної, то біля худоби, то в кухні. А надвечір тепло одягла сина, посадила на санчата – і гайнули до залізничної станції зустрічати з приміського потяга Богдану.

Хурделило, і Дмитрик весело воював з білими клаптями, що летіли зусібіч. Донька гралася з братиком, а Лариса обіймала поглядом обох, щаслива, що діти поряд. Ще здалеку побачила у вікнах веранди світло. Стривожилася: хтось чужий заліз? А ключі ж ось, у неї в кишені… Відчинила двері й завмерла: на тапчані сидів… Максим. Схудлий, потемнілий, але такий рідний!.. Лариса зупинилася, не в силах ступити й кроку, не спромігшись і на слово. Богдана стривожено примовкла коло матері. Зате Дмитрик весело підстрибнув, з якимось пташиним зойком-вигуком підбіг до батька і щасливо повис у нього на шиї. Чоловік рвучко обійняв дитину, заховав обличчя у білявому чубі сина, вдихнув у себе, здається, саму присутність рідних людей… Мовчанка затягувалася.

– Прости, – видихнув ледь чутно, підвівши погляд. – Прости, простіть… – говорили очі, шепотіла вся його постать…

А їй боліло. До крику, теж німого, але такого, що, здається, стогнало повітря навколо… Мовчала-кричала-німіла-боліла душа-свідомість-жіноча суть її…

– Я ж казав, казав вам, що татко повернеться! – щебетав син, не помічаючи напруги. Він переможно дивився на маму й сестру і тулився до батька. Тепер усі були тут, разом, і дитина нарешті почувалася щасливою.

Лариса струснула з хустки сніг. Сніжинки, що потрапили їй на обличчя, видались такими гарячими!

Леся ГУДЗЬ

 

А ви вірите в дива?

 

Кінець року – справжня суєта. Намагаєшся залагодити всі робочі справи, навести лад у домі, та й в особистому житті прибрати б, позбутися всього, що так не хочеться тягнути за собою в новий рік. От саме в такому стані перебувала зараз Ярина. На столі – невичитаний річний звіт, голова розколюється від телефонних дзвінків. І навіть улюблена кава не топить льоду, який за останні тижні вкрив серце красуні.

Ярина працює юристом у великій компанії. Забезпечена, успішна, красива. І куди ті чоловіки дивляться? Так любить повторювати, проводжаючи Ярину поглядом, їхня завідувач відділу кадрів, досвідчена жінка в літах. Напевно, занадто високо поставлена планка не давала шансу бодай одному претендентові дотягнутися до Ярини. Так, вона дуже вимоглива. І до себе, і до інших. Позаочі співробітники називають її сніговою королевою. Такий імідж створила собі цілеспрямовано. Офіс – не місце для флірту побачень.

– Дозволите? – у двері просунувся моторний товстун Антон, системний адміністратор. – Усе зробив, як ви й просили, Ярино Олександрівно.

– Дякую, Антоне, – відповіла, не підводячи погляду. Проте хлопець несміливо тупцяв біля столу. Ярина нарешті відірвалася від документів. – Ну, чого чекаємо? Щедрих чайових?

Антон зашарівся, незграбно повернувся і ненароком зачепив теку, яка лежала на столі. Папери розлетілися кабінетом.

– Я-а-а…. – хлопець прожогом вискочив у двері.

«Господи, як воно, таке недолуге, по землі ходить? – Ярина сердито збирала документи. – От незграба! Й так часу немає!» Гнівно кинула стос паперів на стіл і краєм ока побачила два квитки на різдвяний концерт «Океану Ельзи». Усміхнулася і набрала номер управління інформаційного забезпечення.

– Антоне, зайдіть до мене!

За мить хлопець знову несміливо постукав.

– Заходь уже, прошу, – вказала рукою на стілець навпроти. – Антоне, дякую, але я не можу прийняти від тебе такий подарунок.

– Ярино Олександрівно, – юнак двічі протер окуляри. – Я не… Ви можете піти з ким завгодно. Це щиро, правда…

– Ти мене такою вважаєш? Щоб я оце прийняла від тебе два квитки, а пішла з кимось іншим? Я із задоволенням пішла би з тобою на концерт, справді. Проте в цей час мене не буде в місті. Їду на відпочинок. Але я зворушена. І дуже хочу, щоб ти пішов на цей концерт не сам. Запроси хоча б Віруньку. Вона за тобою давно впадає, я помітила. Бажаю гарно відпочити!

– Гаразд, як скажете… – Антон тремтливою рукою взяв квитки і позадкував до дверей.

Ярина розсміялася. От тобі й черговий кавалер-залицяльник. Після останнього болісного розставання із, як думала дівчина, чоловіком своєї мрії Ярина вирішила дати серцю відпочинок. Треба заспокоїтися, наповнитися теплом та світлом. Святкові вихідні вирішила провести в Карпатах. Не хотіла метушні, гучних святкувань. Обрала невеличкий затишний готель із справді новорічною назвою – «Ялинка». Потяг сьогодні о 22-й. Речі спаковані. Залишилося прихопити гарний настрій – і вперед!

Легким рухом пересунула позначку настінного календаря на тридцяте грудня. Передостанній день старого року. Ярина з ентузіазмом взялася за звіт. Хотіла якнайшвидше завершити роботу й зануритися з головою в атмосферу свята.

Потяг прибув вчасно. А за годину дівчина вже розпаковувала речі в готельному номері. Невеличке селище в обіймах розкішного засніженого лісу здавалося по-справжньому казковим. Тиша аж різала вуха. Карпатське повітря було справді цілющим. Повечерявши, дівчина впала в обійми мʼякого ліжка.

Прокинулася від легкого стуку в двері. На порозі стояв портьє.

– Перепрошую, ви добре почуваєтесь?

– Загалом так. Щось трапилося?

– Просто ви не спустилися ні на обід, ні на вечерю. І на запланований масаж не прийшли…

Ярина глянула на годинник. Так можна проспати все на світі!

– Дякую, що розбудили. На святкуванні я буду!

Дівчині нікуди не хотілося йти. Але ж кажуть, що як зустрінеш рік, так і проведеш його. Хоча… Весь наступний рік байдикувати в розкішному номері? Чому б і ні!

О двадцять третій Ярина таки вийшла з номера. В коридорі зіштовхнулася із чоловіком зі сусідньої кімнати.

– Ви до святкової зали? – запитав незнайомець.

– Так, не порушуватиму традицій, – окинула його поглядом.

– Ну і як? – несподівано запитав чоловік, перехопивши її погляд.

– Що «як»?

– Мій вигляд? – розсміявся він і пояснив: – Просто ви поглянули на мене, як справжній оцінювач. – Ви одна сьогодні?

– А ви?

– То складемо одне одному компанію? По-сусідськи.

Ярина взяла під руку галантного сусіда, і вони рушили до святкової зали.

– Я став випадковим свідком, коли працівники готелю розшукували вас, тому знаю ваше ім’я й прізвище, – привітно усміхнувся чоловік. – А я Ростислав. То випʼємо шампанського за знайомство?

– Звісно! А чому ви сам? – Ярині подобався цей чоловік. – Де сім’я, друзі?

– Я б у вас запитав те ж саме, але розумію, що ми з вами тут, мабуть, з однієї й тієї ж причини.

– І не вір після цього у новорічні дива! – пробурмотіла собі під ніс Ярина, а трохи голосніше додала: – Тоді пропоную перейти на «ти». Що ж, святкуємо без розпитувань?

– Звісно! Тобі дуже личить сукня, – Ростислав уже вдруге наповнював келихи. – Випиймо за те, щоб після півночі ніщо не зникло…

– Боїшся, що я перетворюся на кабачок? – Ярині було легко і весело з ним.

– Боюся, щоб не втекла… Потанцюємо?

Голос Сальваторе Адамо так чуттєво розповідав про сніг і почуття, що неможливо було всидіти на місці. І Ярина не зчулася, як опинилася в обіймах Ростислава. А коли його рука торкнулася оголеної спини, дівчину мов струмом пронизало. Вона забула про все на світі й хотіла, щоб ця мить тривала вічно.

Музика цієї ночі не стихала, ніби відчувала, що цій красуні хочеться побути в обіймах свого кавалера. Вони танцювали, сміялися, жартували, пили вино, загадували бажання… А потім цілувалися під зоряним карпатським небом, як підлітки. Ця ніч не могла бути інакшою! Бо ті, кому судилося зустрітися, обов’язково зустрінуться! Ті, кому судилося бути щасливими, обов’язково будуть щасливими! Але обоє відчували, що все відбувається занадто стрімко. Хотілося зупинити цю мить… Ні, не зупинити, максимально продовжити! От!

Ростислав поцілував холодний носик Ярини:

– Ходімо пити чай. Уже шоста ранку…

Узявшись за руки, вони рушили порожньою вуличкою до готелю.

«Ялинка» височіла посеред сонного села, ніби вирвана з контексту якогось дорогого фільму. В готелі вирувало життя. Пожильці – декотрі вже прокинулися, а декотрі ще й не лягали – радісно вітали одне одного з Новим роком.

Ярина з Ростиславом зупинилися в коридорі біля своїх номерів.

– Тільки пообіцяй, – затримав дівчину біля дверей Ростислав, – пообіцяй, що не зникнеш…

Вона лише зітхнула, послала йому повітряний поцілунок і зникла за дверима. Впала на ліжко. Навіть думати ні про що не хотілося. Не покидало відчуття, що раніше десь бачила чоловіка. Згадати не могла, але зорова памʼять ніколи не підводила її.

Дівчина перевдягнулася і постукала в двері сусіднього номера.

– Заходь, я зараз! – почула голос.

Двері ванної були відчинені. Не стрималася, заглянула. Чоловік голився перед дзеркалом, стоячи спиною до неї. Ярина навшпиньки підійшла й ніжно обійняла його. Ростислав підхопив її на руки… Чай вони пили згодом.

Ярина слухала стукіт серця чоловіка. Її ж серце мовчало. Але тепер розуміла, чому Ростислав говорив про її втечу… Вона відчувала, що от саме зараз, цієї миті все її жіноче єство волає про втечу! Втечу від невідворотності чи від невідомості? Чи від того, що все аж занадто передбачувано?

– Про що ти думаєш? – стиха запитав чоловік.

– Мені здається, я знаю тебе дуже давно…

– Так і є… Ти справді мене не впізнала?

Ярина підперла голову рукою.

– Цікаво! І хто ж ти?

– Ростислав Ігорович Соколовський.

Ярині забракло повітря. Соколовський? Ну, звісно, як вона його могла не впізнати?! Давній друг генерального директора їхньої компанії. Щоправда, бачила його лише раз, і то вже давненько.

– А я вже справді повірила в те, що ось така випадкова зустріч може змінити все життя.

– Ти засмутилася? – Ростислав міцніше її обійняв. – Несподівані зустрічі особливо приємні, якщо заплановані завчасно. Коли я вперше побачив тебе, місця собі не знаходив. Але твій шеф сказав, що шансів у мене немає, бо ти ж снігова королева. Невдовзі життя дуже несподівано мене закрутило, я потрапив у такі перипетії, що думав, уже й не виберуся. Але не забував, що десь на світі є моя снігова королева, неприступна і холодна.

– Але ж минуло два роки!

– Так, я не втрачав надії. І десь місяць тому, коли твій шеф гостював у мене, обережно почав розпитувати про тебе. Він сказав, що ти, як і раніше, горда і неприступна. І додав, що їдеш на відпочинок у Карпати. Знала б ти, чого мені вартувало дізнатися, куди саме ти прямуєш!

– От же хитрун! І мовчав аж досі! – Ярина вдавано ображено кинула в чоловіка подушкою. – Спокусник ти, от хто!

– Я не думав, що ти мене не впізнаєш, чесно. А потім самому стало так цікаво. Уже й не хотів признаватися. Пробач! А ще я боявся, що, дізнавшись правду, ти розсердишся і втечеш! – чоловік обціловував кожен її пальчик. – Не проженеш мене?

– Не дочекаєтеся, Ростиславе Ігоровичу!

– Що ж, після всього я просто зобов’язаний запропонувати вам руку і серце! – чоловік посерйознішав і додав: – Ярино, я хочу, щоб магія цієї ночі тривала, а ти ніколи не зникала з мого життя. Ні, не кажи нічого. За декілька днів нам повертатися. І якщо ти дозволиш, ми проведемо цей час разом. А до цієї розмови повернемося згодом.

Дівчина й не думала відмовляти. Вперше її серце стукало чітко і врівноважено: «Так, так, так».

Тихо падав сніг… І лише схована між горами «Ялинка» була свідком справжнього дива, яке трапляється, якщо дуже-дуже хотіти й по-справжньому вірити в нього.

Анжела ЛЕВЧЕНКО

Наша компанія «Левгурт»  пропонує клієнтам якісні і довговічні міжкімнатні двері від виробника на вигідних умовах. Ми надаємо послуги від виміру отвору до установки конструкцій.

Якісні міжкімнатні двері ціна на нашому сайті ви можете купити міжкімнатні двері Львів від економ до люкс класу за низькими оптовими цінами.

У каталозі ви знайдете стандартні і розсувні варіанти дверей, виконані з масиву сосни, вільхи та дуба. Конструкції підходять для приміщень будь-якого призначення, будь то квартира або громадське місце. Широка колірна гамма і безліч варіантів дизайну оздоблення створюють можливість вибрати модель, яка підходить саме для вашого інтер’єру.

Магазин міжкімнатних дверей займається продажем конструкцій в наявності і на замовлення. Вся продукція є сертифікованою і виготовляється відповідно до встановлених стандартів та технічних регламентів. Сировина, матеріали і фурнітура проходять перевірки на відповідність якості, що виключає можливість виробничого браку. Завдяки сучасному автоматизованому устаткуванню з числовим програмним управлінням можливе виготовлення на дверному полотні як стандартних, так і унікальних малюнків.

Купити міжкімнатні двері Львів

Наша компанія надає повний спектр послуг безкоштовного виміру, оперативної доставки і професійної установки міжкімнатних конструкції. У нас ви зможете купити міжкімнатні двері від виробника у Львові швидко і недорого. Для цього доступна функція онлайн-замовлення на сайті.

Ми дбаємо про наших постійних клієнтів, тому ціни на міжкімнатні двері Львів від компанії “Левгурт” є максимально вигідними. Також наші фахівці розробили для вас гнучку систему акцій і знижок при замовленні партій певного розміру. Для уточнення більш докладної інформації, ви можете зв’язатися з нашими досвідченими менеджерами-консультантами за вказаними телефонами, або скористатися формою зворотного зв’язку.

НІЧ ПЕРЕД БОЄМ

 Віктор дивився на небо. Всіяне тисячами мерехтливих зір, воно нагадувало йому ночі в рідному селі. Як любив він, повернувшись із клубних танців, залазити на копицю сіна, що стояла в кінці садиби, і ось так замріяно дивитися в безмежну небесну темінь.

Як давно те було, хоча за календарем минуло якихось пʼять місяців. Тут, на війні, все по-іншому. І прожитий день за два йде. Тут Віктор дуже швидко подорослішав. Можна сказати, після декількох боїв, коли вперше побачив кров, страшні рани, шматки людського тіла, смерть.

Спочатку було страшно. До болю страшно. А потім звик до обстрілів, свисту куль, стогонів поранених, до землі, змішаної з кровʼю. Тільки не міг змиритися з втратами. Кожна нова смерть боляче ранила його.

В останньому бою «град» накрив його найкращих друзів. Тоді хотілося кричати від люті й безсилля. Та він зціпив зуби, стиснувши в руці маленького іграшкового солдатика, якого йому подарував племінник Василько. Коли прощалися, хлопчик сказав:

– Нехай він разом з тобою воює.

Побратими підсміювалися, щоразу запитуючи:

– Як воює іграшковий солдатик?

А тепер їх немає… У Сергія хоч син залишився. Андрій же зовсім юним був. Казав, що ще й цілуватися не навчився як слід. У нього була така гарна, щира усмішка. А як співав!..

Від цих думок біль струмом бив у голову – така ненависть проймала хлопця. Чому ворог прийшов на нашу землю? Хто дав йому право топтати її, нівечити, нищити?

На війні Віктор припинив мріяти. Одна розрада – дзвінки рідних. Хоч кілька слів почує – і вже душа тепліє, відігрівається. А на змореному обличчі зʼявляється усмішка.

Ось і зараз він дивиться на небо, а на обличчі грає та сама мрійлива усмішка. Радіє хлопець від новини. Сестра, Василькова мама, народила дівчинку. Назвали її Вікторією.

– На твою честь, синку, – повідомила мати.

Віктор дивився на небо, а думками був удома. Бачив, як сестра пригортає до грудей крихітну донечку, як Василько бігає біля неї, як заходить до хати Петро. Він почергово всіх обіймає, цілує. Вікторові так захотілося і собі мати сімʼю, сина.

Він уявив, як його Світланка схиляється над колискою, і в грудях щось боляче штрикнуло. Остання їхня зустріч закінчилася сваркою. Дівчина поспішала додому, бо жила в сусідньому районі, та ще й мама потрапила до лікарні. А він, Віктор, хотів, щоб кохана лишалася з ним, щоб провела його в далеку дорогу. Тож наговорив їй зопалу бозна-чого, образив дівчину. А тепер гірко каявся. «Повернуся додому і відразу поїду до неї. На колінах проситиму вибачення, – думав. – І обовʼязково освідчуся. Скажу: “Світланко, виходь за мене заміж. Нам не потрібно гучного весілля. На нього грошей треба багато, а де їх узяти? Ми тихо розпишемося. А ще я хочу сина. Щоб після мене лишився продовжувач роду”»…

Віктор мріяв і вже бачив свого сина. Русявого, кучерявого, з непокірним чубом, який постійно спадає на чоло, як у Василька. Ось вони вдвох ідуть до річки, щоб наловити риби. Віктор роздягається, щоб ще й скупатися. Хлопчик, побачивши у батька на грудях шрам, запитує:

– Татку, звідки це в тебе?

– Це, синку, я на війні був, – відповідає він.

– На війні? – здивовано перепитує малий. – Що це? Гра така?

– Ні, сину, все те було насправді…

Віктор чує гуркіт, постріли. І розуміє, що знову почався обстріл. Ворог укотре пішов в атаку. Мрії зникають, натомість тіло перетворюється на суцільний клубок нервів.

Бій був виснажливий і нерівний. І коли вже здавалося, що все скінчилося, посунули ворожі танки. Хлопець не відразу усвідомив, що ворожа машина йде прямо на нього. І лише коли зрозумів, що страшної зустрічі не уникнути, промайнула думка: «Я маю вижити, бо не встиг розповісти синові про війну»…

Коли побратими витягли Віктора з-під танка, то здивувалися, побачивши на його закривавленому й чорному від болю та землі обличчі світлу усмішку.

– Він живий! Дихає! – вигукнув хтось із хлопців, не вірячи побаченому. Адже танк двічі проїхав по солдату.

А юнак, провалюючись у чорну темінь, знову повертався до тями і бачив перед собою маленького русявого хлопчика, який протягував до нього руки. Він допомагав підвестися.

Людмила ПРОЦЮК-ЩЕРБАТЮК

 

Гіркий різдвяний пиріг

 Після розмови з братом у Дмитра на душі неприємний осад. Ні, той нічого поганого не сказав, але й нічого доброго чоловік від нього не почув. Живе сам по собі, зайнятий тільки своєю роботою, кар’єрою. І більше ніщо в цьому житті його не цікавить.

Робота в Іллі, щоправда, престижна, й отримує він стільки, що Дмитрові ніколи не заробити. Має дві квартири, дачний будинок, у якому можуть мешкати дві-три сім’ї. Тільки у тих хоромах нікого нема, бо Ілля так і не одружився, хоча йому вже 38 років. Здається, до братів має горнутись, адже їх у нього ще двоє, проте не поспішає.

Дмитро не раз помічав, з яким нехтуванням Ілля слухає про його життя. Воно його не цікавило, хоча в Дмитра троє дітей. Он найстарший уже скоро школу закінчуватиме.

Дмитро, як і годиться старшому братові, першим одружився. Взяв собі у дружини говірку й веселу Марійку. І хоча Ілля був середнім братом, молодшим від Дмитра на чотири роки, проте відважився сказати, що в дружини можна було б вибрати когось достойнішого. Дмитро тоді не знайшов, що відповісти братові. Придивлявся до своєї Марійки: а що брат у ній помітив не таке? Не розумів цієї загадкової фрази.

А потім і не намагався зрозуміти. Ніколи було, потрібно думати про сімʼю, про дітей, які у них народжувались одне за одним. Бачив, що брат до цього теж ставиться скептично: мовляв, спочатку треба забезпечити собі надійний матеріальний тил, а потім уже думати про дітей. Дмитро тоді проковтнув і цю гірку пілюлю. Хоча іноді, коли ставало нестерпно важко, думав, що, може, й справді Ілля має рацію, бо вже троє діток, а власної оселі немає, все в чужих квартирах. А коли розжились нарешті на своє житло, брат теж не міг стриматись: такій сімʼї в трикімнатній квартирі тіснувато.

Ілля ж не поспішав думати про сім’ю, у нього на першому плані робота, кар’єра. У 25 років він мав уже такі статки, що Дмитро навіть мріяти не міг. Інколи знову закрадались думки: а може, він неправильно живе? Може, й справді поспішив із дітьми? Може, таки треба було зачекати й подумати спочатку про матеріальне? Та коли сімʼя збиралась разом, коли його з усіх боків обсідали діти, коли він відчував їхню любов, їхню потребу у ньому, ставав від того щасливим. І всі сумніви щодо того, правильно він щось робив чи ні, вмить зникали.

А Ілля жив для себе і радів усіма своїми досягненнями. Спочатку Дмитро сприймав усе спокійно, а потім постійне братове хизування почало дратувати. Ілля відчув це і якось бовкнув, що Дмитро занадто заздрить йому. Сварки не було, проте стосунки між братами ставали дедалі холоднішими.

Ніби осторонь од них жив Іван, найменший брат. Вони спілкувались, приїжджали одне до одного в гості на свята. Проте Іван був аж на вісім років молодший від Іллі, а від Дмитра – на всі дванадцять. Вони ніби розійшлись у просторі й часі – у кожного свої проблеми, свої погляди на життя. Іванові вже 30 минуло, а досі нежонатий. За теперішніми мірками і не назвеш його занадто старим парубком, проте Дмитро хотів, щоб брат таки влаштував своє життя.

Меншого брата ніби сам Бог їм послав. Поки Дмитро переймався проблемами власної сім’ї, а Ілля – своєю кар’єрою і достатком, Іван жив у селі з батьками, які останніх років десять тяжко хворіли. Він був їм не просто за сина й помічника, а й за няньку, за лікаря, за ту людину, без якої їм було б ой як некомфортно в цьому житті. Бо йти жити до Дмитра не випадає: п’ятеро душ у трикімнатній квартирі – й так затісно. Тепер Дмитро думає, чи взяв би батьків до себе. Мабуть, усе ж таки взяв би. Коли вони з братами були малими, сім’я із п’яти осіб поміщалась у ще меншій хаті на дві кімнати. Та й Марійка в нього чуйна, не відмовила б, якби потрібно було. Та завдяки Іванові не довелося нікому тіснитись. Він і за себе відпрацював, і за двох старших братів.

Дмитро, коли міг відірватись від сімейних клопотів, навідувався в село, старався чимось допомогти братові, та часу мав небагато – день чи півдня, а інколи декілька годин. Хоча особливо й не було чим допомагати – в Івана і дрова завжди запасені, і прибрано, і випрано, і їсти наварено.

– От комусь поталанить із чоловіком, – казала Дмитрова Марійка.

Може, й поталанить, але ж Іван іще й досі сам.

Батьки пішли з цього світу. Дмитро чекав, що нарешті менший брат візьметься за власне життя, та він ніби й не думав про те. Іллі якось було байдуже: сам – то й сам, він теж сам, але ж комфортно почувається. Чому ж Іванові погано?

Перед Новим роком не вдалося поїхати до меншого брата, вони йшли святкувати до кумів. Дмитро вирішив навідатись до нього на Різдво. Зателефонував Іллі. Той довгенько думав, а потім відповів, що, звичайно, поїде, але ненадовго, бо має намір невдовзі одружитися з Настею, отож буде зайнятий. Хто така Настя, Дмитро не знав, проте був радий, що нарешті Ілля влаштує особисте життя, може, зміниться, стане не таким байдужим і жорстоким до людей, бо через кар’єру і наживання статків він нехтує навіть кровними узами.

Дмитро зателефонував Іванові й повідомив про їхній з Іллею намір приїхати до нього в гості. Брат дуже зрадів і все запитував, що ж їм такого приготувати, аби душі було радісно на свято.

– А що ти можеш приготувати? – казав Дмитро. – Навари картоплі, поставиш солених огірочків, помідорчиків, а все інше ми привеземо.

Потім перевів мову на те, що братові час і про власне життя подумати, про роботу, не просиджувати ж молоді роки в селі, де ні роботи, ні клубу, ні лікарні, навіть магазину немає. Іван мовчав, а потім відповів, що про все поговорять потім, а зараз йому треба йти козу годувати.

– Яку козу? – здивовано запитав Дмитро, бо знав, що батьки тримали корову.

– А ми з Лідкою помінялись: я їй – корову, вона мені – козу. Так і їй добре, і мені, – пояснив брат, – для її дітей молока вистачає, а мені небагато треба, та й мороки менше. Ну, добре, пішов я. Чекаю в гості.

Дмитро спантеличено слухав короткі гудки. Його брала злість на брата: це ж треба корову на козу виміняти! Ще він боявся, щоб ота Лідка не споганила Іванові життя. Вона його ровесниця, навіть в одному класі колись навчались. Тільки пішла в доросле життя вона занадто рано. Хоча чому «пішла»? Спосіб життя їхньої родини звів її на манівці. Дорослі проблемами не переймались, дівчина на них, здається, теж не надто зважала. А якщо і зважала, то не знала, що робити, бо нікому було навчити. Батьки жили, як заманеться: сьогодні є що їсти – добре, немає – то добрі люди дадуть, пожалівши дітей. З їхньої оселі ніколи не вивітрювався запах спиртного. Хоча вони були нібито й добрими людьми, ніколи нікому нічого поганого не заподіяли. Може, тому село їх отак підтримувало.

У тій байдужості до себе, до дітей і зростала Ліда. У 17 років уже мала доньку, а в 20 народила сина. Невдовзі її чоловік десь повіявся і зник. Жінка накидала оком на Івана. Та поки були живі батько й мати, він ніби противився тим стосункам. А тепер? Он уже корову на козу обміняв. Якщо пов’яже свою долю з Лідкою – пропаде.

У Дмитра було неспокійно на душі. Думка про те, що чекає його меншого брата в забутому людьми й Богом селі, не давала спокою. Швидше б поїхати до нього, поговорити. Може, він його до себе на роботу влаштує. Спершу нехай би пожив у них, а там підшукали б квартиру. Треба ж щось робити, інакше пропаде.

Ось нарешті настав час і до брата в гості ладнатись. Мабуть, поїдуть з Іллею машиною. Та брат повідомив, що приїде трохи пізніше. Що ж, доведеться теліпатись електричкою, а потім автобусом. Та Дмитрові не звикати. Діти з ним не поїхали, у кожного виявились термінові справи. Марійка теж не горіла бажанням гостювати в Івана. Ну, що ж, він таки поїде до брата. Хоча, як щойно подумав, треба було його до себе запросити…

Але хочеться самому переступити поріг батьківської хати, вдихнути з дитинства знайомий запах, хоч на кілька хвилин повернутись у той час, коли вони всі разом були такі щасливі, коли за столом усміхнені мати, батько й вони – троє братів, не розділені статками, зарозумілістю, байдужістю. Може, й добре, що Марійка з ним не поїхала. Вони сьогодні зберуться усі втрьох, поговорять, згадають, може, повернуться колишні теплі родинні стосунки, а то стають чужими.

Дмитро відчинив двері хати – нікого. Поставив важкі сумки, в які йому Марійка наклала всякої всячини. Походив кімнатами – нема Івана. Мабуть, доїть козу чи годує курей. І знову від думки, що у хліві замість Зірки стоїть якась рогата коза, Дмитрові стало кепсько. Оглянувся – все як за життя батьків. От тільки припало пилом. Не схоже то на Івана. Поки жили батьки, він таку чистоту підтримував, що деякі жінки могли позаздрити. А он і невипрані речі у закутку, ще й немиті горнятко і тарілка на столі.

Сполоснув посуд. Аж тут і брат у хату. Вже напідпитку, неголений, волосся скуйовджене. Дмитро зробив йому зауваження, той поспіхом розчесався, але голитись не захотів. Почали накривати на стіл. Іван витягнув захололу картоплю, поставив огірки, помідори, як і домовлялись, а все інше, варене й смажене, виставляв Дмитро.

– Скільки всього доброго! – мов дитина, радів менший брат.

Радий і Дмитро, що хоч якось скрасить одноманітні Іванові дні. А проте його вже гриз у душі черв’ячок, бо бачив, що затягує брата у трясовину, з якої не кожен може вибратись. Он як тхне від нього спиртним. Свято? Але ж із ким він пив, що за компанія?

Іван, ніби прочитавши його думки, промовив:

– А це ми з Лідкою за свято вже трішки випили.

Дмитро нічого не відповів, лише сердито засопів.

У цей час хтось відчинив двері. То Ілля. Дмитро чув, як підкотила якась машина, але не звернув уваги, а це, виявляється, брат. Привітались. Ілля прискіпливо оглянув хату, сів біля столу, виставивши на нього дві пляшки коньяку.

– Оце так випивка, оце так закуска, – радів Іван, – а нам з Лідкою довелось самогоночку за свято пити. Щоправда, в баби Ольки взяли, в неї вона добра, справжня.

Дмитро розлив у чарки коньяк.

– Я не буду, – відмовився Ілля, – я за кермом.

– А хіба ти не залишишся ночувати? – запитав Дмитро.

– Ночувати? Я ж не сам, Настя захотіла зі мною поїхати.

– То де ж вона?

– У машині чекає.

– Як чекає? Чому не запросив?

– Куди запрошувати? – сердито блимнув очима Ілля. – Та вона й сама не захотіла заходити. Так що мені хвилин десять залишилось.

Іван, який уже зранку заросився, байдуже слухав ту розмову. А Дмитрові стало прикро. Ніби стрепенувся під чиїмось поглядом – то мати з батьком із фотографії на стіні дивились на своїх дітей. І стільки смутку було в тих очах, що Дмитро мимоволі відвів від знімка погляд.

За десять хвилин Ілля і справді підвівся. Попрощались. Дмитро не захотів його проводжати. Образа на брата засіла у ньому. Він не міг з нею впоратись, відігнати її.

Загуділа машина – і тиша на вулиці. Навіть чомусь собаки не гавкають. Іван наминав ковбасу, коли хатні двері прочинились. На порозі… Невже то Лідка? На вигляд їй уже не 30, а цілих… Ні, тут і вік уже не визначиш. Видно, що чарки не цурається. Тулить до себе якийсь згорточок. Вітається, підходить до столу, кладе той згорток, у ньому, як каже, пиріг. Причастившись зі щедрого столу, пропонує скуштувати її випічку. Дмитро для годиться відламує маленький шматочок, кладе до рота і від несподіванки аж підстрибує:

– Що це таке?!

– Пиріг, – каже Лідка.

Поки Дмитро все випльовує, вона й собі кладе до рота шматок, не розуміючи, чому чоловік незадоволений. Лише скуштувавши, проказала:

– Це, мабуть, замість кориці я його перцем притрусила. Та то нічого, верх можна зрізати.

Той пекучий пиріг роздратував Дмитра. Він поклав його і ще дещо Лідці у пакет і випровадив її, мовляв, йому з братом треба поговорити. Невдоволена жінка подалася додому. Дмитро зачинив за нею двері і вирішив відверто поговорити з Іваном. Та з того вже нічого не виходило. Брат, надпивши з пляшки пива, вже мирно сопів на столі. Дмитро вклав його спати. Оце так свято, давно так не святкував.

Шкода Івана, добра він людина, а тут пропаде. Він же за Іллю й за Дмитра відпрацював удома, доглядаючи батьків, у той час як два старші брати влаштовували своє життя. Дивись, тепер скотиться на саме дно. Що в селі робити? Шукати відраду у пляшці? Треба його до себе забрати. А потім Дмитро уявив свою трикімнатну квартиру і п’ятьох осіб у ній, а ще Івана. Але ж він його на певний час візьме, а потім підшукає квартиру. Може, й особисте життя вдасться братові влаштувати. Бо де ті дівчата в їхньому селі? Лідка? Хіба що одна за віком підходить Іванові. Але він не хоче братові такої долі. Ні, не тільки тому, що в неї двоє дітей, а й тому, що її вже не виправиш, обоє так і пропадуть.

Іван мирно посапував на ліжку. Дмитро зачинив вхідні двері і собі приліг на дивані. Не міг заспокоїтись, треба щось вирішувати, він не може залишити брата сам-на-сам із бідою, яка заглядає у його долю.

Зателефонував Марійці, розповів їй про свої наміри. Дружина важко зітхнула, сказавши, що їм усім затісно буде.

– Я брата не залишу. Не тільки для нього це роблю, а й для нас. Який приклад буде нашим дітям, коли його в біді залишимо? А ти ж хочеш, щоб вони одне одного ніколи не покидали?

Врешті дружина погодилась. Дмитро зі спокійним серцем заснув, і чомусь снився йому Лідчин пекучий аж до гіркоти пиріг.

Встав ранесенько. Пішов до Лідки, завів їй козу. Домовився з тіткою Любою, в якої недавно біда трапилась – раптово корова здохла, що вона догляне їхню Зірку. Нехай забирає у свій хлів, бере корми. І їм добре, і їй молочко, сметанка, сир. А там видно буде. Віддав їй і курей, бо в Лідки вони ніколи не велися, мабуть, через недогляд.

Коли Іван прокинувся, з господарством усе було вирішено. Думав, брат буде проти, а той ніби зрадів, заглядав Дмитрові в очі, не вірячи, що таке справді може бути. Всі продукти з холодильника заніс Лідці. Та дякувала і бігла слідом, запитально поглядаючи йому в очі і весь час запитуючи:

– А ти повернешся?

Вони пішли до автобусної зупинки. Дмитро оглянувся: серед дороги стола Лідка й дивилась їм услід. «Бідна жінка, – подумав, – вона нормального життя ніколи не бачила. Та й чи побачить? Нема кому витягнути її з цієї прірви». Пригадав її різдвяний аж до гіркоти пекучий пиріг. Криво посміхнувся.

Автобуса не довелось довго чекати. Вони їдуть. Як буде далі? Хто знає. Але треба щось робити, треба рятувати брата.

Ніна ПЕТРЕНКО