Д о р о г і  ч и т а ч і 

Запрошуємо вас переглянути на сторінках нашої газети неймовірні історії з життя та історії про кохання. Якщо ви романтична особистість – наше видання саме для вас. Людські долі простих жінок і заплутані сюжети романтичних стосунків молодих людей – у кожному номері газети “Найкращі жіночі історії”.

Разом і з нами ви переживатимете долі героїнь історій, співчуватимете їм, розповідатимете сюжети своїм рідним, подругам і знайомим. Чимало схожих історій ви, можливо, вже чули, проте кожна історія є особливою і повчальною для усіх нас. Що менше помилок на власній життєвій стежині ми зробимо – то щасливішими будемо.

Передплатити газету “Найкращі жіночі історії” можна завжди. Оформіть передплату на газету в поштовому відділенні або у свого листоноші. Індекс – 68068.

Бажаємо жінкам не помилятися у виборі супутника життя, бути коханими і щасливими!

 КАТАЛОГ ГАЗЕТ “ВИДАВНИЧОЇ ГРУПИ “ЖИТТЯ”

 

Життєві історії. Індекс – 06694. Неймовірні життєві історії, історії кохання, вірші читачів, кулінарні рецепти. Газета виходить двічі на місяць і постійно розширює аудиторію своїх читачів. Переконайтесь у цьому.

Життя. Індекс – 08270 (пільговий індекс для інвалідів, пенсіонерів, студентів та працівників Укрпошта). Правдиві життєві історії, кулінарні рецепти, поради щодо здоров’я, духовність, призові конкурси, сканворд, новини життя і програма 11 телеканалів України. Щотижневе улюблене видання сотень тисяч українців. Життя. Індекс – 08269 (індекс для інших передплатників)

Життя. Історії. Індекс – 49690. Нові життєві історії, історії кохання, кулінарія, сканворд. Цікава щотижнева газета для дозвілля. Найкращі дописувачі і улюблені журналісти наших читачів запрошують вас. Радість і сльози, зрада і вірність, жорстокість і ніжність…  Читайте щотижня газету «Життя. Історії».

Найкращі жіночі історії. Індекс – 68068. Неймовірні історії кохання та невигадані історії з життя, які ви не зустрінете в інших виданнях. Правдиві історії наших читачів та найрейтинговіших дописувачів. Хороша і недорога газета для кожного українця. Кожен передплатник газети не пошкодує, що передплатив «Найкращі жіночі історії». Виходить щомісяця.

Передплата онлайн тут:  https://peredplata.ukrposhta.ua/

Для декого телефон – щось таке особливе, тепле. Як друг, якого можна обняти, притиснути його знайому руку до щоки і вуст. Чи як гніздо з пташенятами, на яке дивишся із милуванням і всміхаєшся… Вона ж дивилася на власний телефон з певною осторогою, вона боялася його, як нічної сови, яка може несподівано злісно крикнути посеред тиші та спокою… І він скрикнув, задзеленчав.

– Так, я тебе впізнала… О, дякую! Я нічого не потребую, ніяких фруктів, благаю тебе! І тим паче першої полуниці: вона ж неймовірно дорога, а ти не Рокфеллер. Ти опікуєшся мною, як дитиною… Ти помиляєшся: я не дитя, я – доросла, самостійна жінка… У моєму організмі достатньо вітамінів, зима закінчилася… До чого тут лікарня? Я вже давним-давно з неї виписалася, кому б, як не тобі, знати про це. Я давно вже від’їлася, стала неймовірно товстою і гарною… Ніяких замовлень я не робитиму. Мені нічого не треба. Годі того, що я колись так легковажно обмовилася про гамак і ти притягнув мені його наступного дня. Та ще й хотів причепити прямо у великій кімнаті. Це ж тільки уявити: серйозна сорокарічна жінка гойда­ється в гамаку у власній квартирі на четвертому поверсі й дивиться новини. Добре, що я нічого не кажу про слонів. Я ж у захваті від слонів – вони великі й добрі. Я дещо дивна? Хіба що ледь… Ні, сьогодні я не така божевільна, як минулого тижня. У мене все в нормі…

Чого б це мені не підходити до слухавки? Я завжди її піднімаю, коли ти телефонуєш… Знаю… Ти б відразу вирішив, що зі мною щось трапилося, й негайно примчав би… Заспокойся, я тут, я жива, все нормально. Не зачіпай мою самот­ність – вона мені подоба­ється… Ти помиляєшся – я маю з ким поговорити… Ну, мало з ким… З речами. Вони у мене всі живі – подушки, сукні, тарілки. Вони навіть ховаються від мене, і я їх розшукую у всій квартирі. Такі у нас розваги… У тебе якесь дитяче відчуття ревнощів: ти ревнуєш мене до повітря… Суцільна психіатрія… Я нічия, хіба ти ще не зрозумів?! Друже мій, я не належу нікому… Хіба ця розмова про вдячність чи невдячність? Ти ж знаєш, як я ціную тебе… Знаю, знаю… Не дорікаєш, не ображаєш, чекаєш… Знаю… Знаю…

Мені часом зда­ється, що ти одружився зі мною ще в третьому класі, хоча ми жодного дня не жили під одним дахом. Відтоді ти завжди поряд. Я втікаю, а ти доганяєш. Я знову втікаю, а ти знову доганяєш… Ти повсюди, хоч куди я йду… Я лежу під крапельницею у лікарні, а ти сидиш поруч… Я йду по хліб, а ти – назустріч, вже несеш мені мій хліб. Ти розшукав мене навіть в іншому місті й отримав замість мене мій диплом… О! Я добре пам’ятаю той бал. Це був справжній ситцевий бал – тоді модним вважали ситець, всі втратили глузд від нього і нашили з нього випускних суконь. Інститут перетворився на розквітлий луг… Але це було так давно, в часи льодовикового періоду. Відтоді стільки всього відбулося. Я постаріла, ти посивів… Ні, безумовно, ні… Вірю тобі: я – найгарніша жінка в цілому світі, в усякому разі, серед тих жінок, яких я знаю… Ні, ні… Я не хочу бути коханою. Напевне, краще бути некоханою, тоді тебе швидше покинуть, і все з часом забудеться, відболить… Немає ніяких образ. Ні на кого, друже мій… Я ж їх не збираю, я не скарбничка з мідяками… Заспокойся, будь ласка…

Так, мені телефонували з тієї фірми. Якийсь оксамитовий баритон. Маклер, брокер – не відаю, як він там зветься. Мені зда­ється, що ти поспішаєш із цим обміном. Баритон обіцяв усе владнати, підшукати підхожий варіант. Вони завжди багато чого обіцяють. Я думаю, що всі, хто працює в таких фірмах, звичайні аферисти. Обмінювати квартиру ліпше із допомогою якої-небудь банальної тітки Люсі, доброї знайомої. Знаєш, ліпше поки що не з’їж­джатися… Це все не так просто. Я звикла існувати в займеннику «я». «Ми» – я цього собі не уявляю. Бути щасливим – доволі складна штука. Хіба ти щасливий?.. Не вірю. Справжнє щастя завжди попереду, завжди там, де навіть не чекаєш… Добраніч… Не сумуй, будь ласка!

Вона поклала слухавку й поглянула на того, хто сидів у кріслі навпроти.

– Пробач, любий…

Лілія БОНДАРЕВИЧ (ЧЕРНЕНКО).

З білору­ської переклала Тетяна Дзюба

Галина незчулася, як настала ніч. Краєвиди за вікном вже давно перетворилися на суцільний морок, крізь який вряди-годи проривалися скупі вогники ліхтарів чи вікон чужих осель. Хтось із її сусідів вимкнув світло, і в купе стало темно. Дівчина сиділа на чистій постелі, притулившись щокою до прохолодної шибки, слухала стукіт коліс і далі подумки перебирала всі можливі варіанти історії, яку має розповісти своїм батькам завтра вранці. А історія неодмінно має бути.

Спершу хотіла вигадати, що батько її дитини на війні. Пішов захищати Україну від ворогів. Пішов і зник. Досі не озива­ється. Але ж тоді почнуть розпитувати про його рід, просити адресу батьків, вишуковувати, випитувати… Навіть якщо скаже, що загинув, виникне той самий ряд логічних запитань, на які не зможе відповісти.

Правду? Ні! Нізащо! Її родина надто консервативна для такої правди. О Боже, якщо вона скаже своїм батькам, що завагітніла під час курортного роману з одним синьооким шатеном, у якого навіть не попросила на прощання номер телефону, бо ж залишила свій і була певна: він сам неодмінно знайде її в Києві… Що це було її перше справжнє, може, найпристрасніше, а можливо, і єдине на все життя кохання… Що вона цілком піддалася своїм почуттям і відчуттям, не бажаючи замислюватись про наслідки, насоло­джувалася кожною хвилиною, проведеною з коханим… Ні, її батьки до кінця життя не пробачать їй такої правди. Це ж буде найбільшою ганьбою для їхньої родини! Навіть страшно уявити реакцію мами. А батька?.. Вони виховували доньку так строго, так вірили в її порядність…

Провінційна дурепа! Може, й так. Та все ж таки у неї було, хай і нетривке, але справжнє щастя. І дитина – плід цього щастя. Тож про аборт навіть не думала. Пам’ятає, як кілька її університет­ських товаришок вдалися до такого гріха і потім дуже сильно каялися, бо майже щоночі їм снилися ненаро­джені діти із закривавленими очима і простягнутими руками, ніби благали про порятунок. Ні, Галина б точно збожеволіла від такого!

Вирішила нікому нічого не розповідати, поки не вигадає найкращий варіант історії. Чи, зрештою, поки не виросте живіт. Не казала ні шефові фірми, у якій працювала, ні своїм колегам, ні подрузі Марині, разом із якою вже кілька років винаймала в Києві житло.

Сумно усміхнулася темряві. Марина завжди глузувала з товаришки, називаючи її «ходячою цнотою», бо ж сама, одного разу відірвавшись від батьків, загуляла в столиці, як казала, «на повну потужність». Галина вже давно загубила лік кавалерам своєї колежанки. Лише мовчки дивувалася їй: як може з такою легковажністю змінювати чоловіків? Як їй не бридко від самої себе?..

І ось тобі на – сюрприз. Від «ходячої цноти». Марина одразу все зрозуміла, а­дже зміни, які відбулися з Галиною, були більше ніж очевидними. Довго випитувала всі подробиці, потім «по-дружньому» запропонувала Галині пошукати «того падлюку» і силоміць відвести його до РАЦСу. Але дівчина навідріз відмовилася. Вона навіть не була певна, що Богдан – це справжнє ім’я батька її дитини. Зрештою, ніхто нікому нічого не обіцяв. Їм просто було добре вдвох. Це був період, епізод, про який він, можливо, вже давно забув. А от вона не зможе… Ніколи.

Погладила себе по животі. Відчула легенькі поштовхи зсередини. Зрозуміла, як сильно любить того, хто живе у ній. Здалося, що от-от розрида­ється від власної любові. Обережно встала і вийшла в коридор. Поки йшла до вбиральні, мимохіть зазирнула в останнє купе, двері якого були відчиненими. Побачила там двох хлопців у камуфляжах, пляшку горілки на столі і… милиці, що лежали містком між двома нижніми полицями, на яких сиділи хлопці. Коли поверталася, купе вже було зачиненим.

Довго вертілася у своїй тимчасовій постелі, намагаючись обрати якомога зручніше положення, але заснути так і не змогла. Було затісно – і тілу, і думкам. Ніяк не могла вигадати історію для батьків, а час до зустрічі з ними невблаганно скорочувався. Про це нагадував стукіт коліс, ніби цокіт годинника.

Залишався хіба що запасний варіант – історія про зґвалтування. Але ж це так принизливо! Запитають, чому вона досі не подала до суду, не сказала їм, почнуть розпитувати, де це і о якій порі могла вештатися порядна дівчина, що на неї напали ґвалтівники. Мама зомліє, а тато… Ні, краще про це взагалі не думати. Її батьки ніколи не зможуть прийняти дитину якогось маніяка…

Знову закортіло вийти. Біля туалету наштовхнулася на одного зі солдатів. Він стояв біля відчиненого вікна і курив. На вигляд йому років тридцять, дуже худий, із неголеним обличчям і втомою в очах.

– Прошу, – чемно відступив перед Галиною.

Лише кивнула замість «дякую». Коли ж вийшла, хлопець знову до неї заговорив:

– Кого чекаєш?

– Лікар каже, що дівчинку.

– Це добре. Не відправлять на війну.

Вона змовчала. Але йти до свого купе теж не квапилася. Відчувала потребу у розмові з цим незнайомцем. Це могло відволікти її – бодай на деякий час – від власних проблем.

– Чоловік хоч не на війні?

– Ні.

– Це добре. Дай Боже, аби пронесло. Бо там немає нічого хорошого.

Хлопець замовк, докурив цигарку й викинув недокурок у вікно. Галина злякалася, що він може піти, залишивши її наодинці з власними гнітючими думками. Тому вирішила сама продовжити розпочату розмову.

– А ви давно на війні?

– Майже сім місяців. Мабуть, стільки, скільки вашій вагітності.

Галина вмить зніяковіла перед хлопцем.

– Повертаєтеся?

– Ні, супрово­джую побратима.

– Він поранений?

– Якщо те місце, де раніше була нога, можна назвати раною, тоді так.

Дівчина відчула, як їй до горла підступає глевкий шматок повітря. Не знала, що ще запитати, щоб утримати біля себе цього випадкового нічного співрозмовника, та нічого путнього не приходило в голову.

Нарешті хлопець заговорив сам:

– Без ноги можна жити. І без двох живуть. Але для мого друга це велика трагедія. Він пролежав у госпіталі півтора місяця, за цей час тричі намагався накласти на себе руки. Його батьки нічого не знають, бо він завжди їм каже телефоном: «Усе гаразд, живий-здоровий». Хочу відвезти його до себе додому. Може, вдасться знайти якогось психолога, аби повернув йому бажання жити. Ну, а поки що рятую його оковитою, хоча й знаю, наскільки це оманливі ліки…

– А дівчина в нього є?

– Колись була. Не стій довго біля відчиненого вікна, бо можеш застудитися. Мусиш берегти себе і дитину.

Після цих слів хлопець галантно відчинив перед Галиною двері в коридор.

Дівчина повернулася до свого купе і знову спробувала заснути. Але їй це ніяк не вдавалося. Думок удвічі побільшало. Тепер вона думала про того хлопця, який спить у кінці вагона. Її проблема порівняно з його трагедією просто смішна. Навіть соромно зіставляти. Хто знає, може, його поранило так, що він позбувся не лише ноги, а й можливості бути з жінкою, бути батьком… Тому й трагедія. Тому не бачить сенсу жити далі. На жаль, такі випадки не рідкість.

І раптом – мов спалах – Галину осінила одна божевільна, позбавлена будь-якого здорового глузду ідея. Запропонувати тому хлопцеві… ну, як би це правильніше сказати… руку і серце, чи що?.. А чом би й ні? Так вона порятує і себе, і хлопця. Хоч би тільки він не вийшов раніше, ніж вона… Але як вона собі це уявляє? Увійде вранці до нього в купе, розбудить, стане на одне коліно і скаже: «Прошу, стань батьком для мого байстряти»… Ні, вона таки справді пришелепувата, якщо навіть припускає таку думку. Невже страх перед батьками аж настільки сильний, що готова пов’язати свою долю з першим-ліпшим чоловіком, якого досі навіть не бачила? Як вона житиме все життя з нелюбом, та ще й інвалідом? Так, це правда, він герой. Але ж не її герой. Бо вона його не кохає. Бо й далі кохає «отого падлюку», який, можливо, після їхнього роману змінив не один десяток дівчат… ремонт пральних машин львів. Хіба варто йти аж на такі жертви? Таки божевільна… Краще вже скаже батькам, що зґвалтували… Краще буде сама, без чоловіка. Головне, що вона скоро народить і вже ніхто не зможе відібрати у неї цього священного права – бути мамою, дарувати життя, радіти новому життю, любити свою дитину безмежною чистою любов’ю…

Галину розбудив дзвінкий голос провідниці:

– За півгодини прибуваємо! Здавайте постіль, вмивайтеся, бо я скоро зачиню туалет!

Дівчина хутко підвелася з ліжка, схопила рушник, вибігла в коридор і… ледь не зомліла. Назустріч їй, опираючись на милиці, стрибав на одній нозі… її Богдан.

Анна БАГРЯНА

 

– Мамо, мамо, – бурмотів, засинаючи, малюк, якому Настя щойно прочитала казочку. – Мамочко! Знову гудуть літаки, зараз бомби кинуть… Утікаймо!

– Тихо, тихо, синку, спи, – заспокійливо погла­джуючи кучеряву голівку, шепотіла Настя. – Спи… То не літаки літають, то гроза…

– Літаки!.. Я знаю… – сперечався той крізь сон… Вдома ти теж казала, що гроза, а потім прилетіли літаки, і ми в підвал ховались… А тут є підвал, мамо?

– Є, є, все тут є, тільки літаків немає… Спи вже нарешті!

– А казочку-у-у?.. – капризував, ніяк не бажаючи засинати, малюк.

– Я ж щойно тобі прочитала казочку!

– Ще хочу… То була страшна, про Бабу Ягу, а я хочу добру.

– Яку добру? – стомлено зітхнула жінка. – Ти вже їх усі напам’ять знаєш…

– То й що?

– А те, що мама втомилася! Ти ж бачив, що я цілий день на подвір’ї поралася, підмітала, сміття прибирала…

– А навіщо прибирала?

– Хіба ти не знаєш, навіщо прибирають?.. Щоб було чисто! В траві стільки сміття назбиралося: об’їдків, качанів від яблук, риб’ячих тельбухів і голів, лушпиння від картоплі. Й усе це просто під порогом. А ще тепло надворі. Така несподівано тепла осінь!.. Знаєш, скільки мух буде, якщо не прибрати!?

– А чому тітка Клава не прибрала?

– Їй ніколи, синочку, в неї дитинка народилася.

– А як вона народилася? – не вгавав малюк. Він і не думав засинати. Його великі чорні очі, схожі на два блискучі ґудзики, широко розплющилися, чекаючи на відповідь.

– Так, як всі дітки наро­джуються, – терпляче пояснювала, очікуючи, щоб малий нарешті заснув, бо самій неймовірно хотілося спати. Ноги і руки, незвичні до тяжкої фізичної праці, гуділи, а голова зробилась важка, очі злипалися, як медом помащені. Здавалося, тільки доторкнеться головою до подушки, як її відразу вхопить у свої міцні обійми сон… Але спочатку треба було приспати сина.

Жінка не хотіла сюди їхати. Нізащо не хотіла. Вона хотіла додому, на Тернопільщину. Але чоловік вперся, що до бандерівців не поїде, і завіз її сюди, на свою батьківщину, в Росію, в Липе­цьку область.

Аж тепер Настя зрозуміла і згадувала мало не щоденно мамині слова після новини про те, що виходить заміж за росіянина: «Знайся кінь з конем, а віл з волом». О, не дурні, аж ніяк не дурні були наші предки, якщо вигадали таке прислів’я! Всю мудрість і справедливість його вона відразу відчула, щойно чоловік привіз її сюди, до своєї рідні.

Від першого дня перебування жінці дали зрозуміти, що вона тут чужа! І не просто чужа, а українка, бандерівка, тобто людина нижчого сорту. Ось і ця Клава… Ніби близька родичка, а як вміє образити, «насипати солі на рану»… Як вона обурилася, коли Настя попросила її не сипати сміття під поріг. Розкричалася, що та приїхала в її дім і хоче тут запрова­джувати свої, бандерів­ські порядки. Після того несамовитого крику Настя вже не озивалася. Мовчки замітала сміття, руками вибирала з-поміж пожовклої трави огризки яблук, лушпиння – все, що накидали господарі, а надто їхній семирічний синок Єгорка, не привчений до порядку і не вихований. Настя прибирає, а він навмисне стає на сходах і лузає гарбузове насіння, плює просто на згорблену спину жінки, просто їй на голову. Він на два роки старший від її сина, то старшує над ним, намага­ється дошкульно вдарити, штовхнути. Семенко не раз розповідав їй і синці показував. Щоправда, господар, тобто чоловік Клави, Костянтин, ніби прихильно до неї ставиться. Завжди усміхнеться при зустрічі, привіта­ється, щось запитає. Але Настя кілька разів перехоплювала його погляд. Хижий, жадібний погляд чоловіка з однозначними намірами. Такі погляди її лякали. «Ще мені тільки клопоту від ревнощів бракувало!» – завжди думала стурбовано. Бо її Євген був просто Отелло і ревнував її без всякої підстави. А тут?.. Тільки щоб щось помітив, щоб перехопив один-однісінький ласий погляд свого шурина – таке-е-е почнеться! Настя аж зажмурилась, уявляючи картину. Та й Клава… І так стосунки між ними непрості. Навіщо їх ще ускладнювати?

Від невеселих думок її відвернув голос­ний плач сина.

«Господи! Що там знову скоїлося?» – подумала стурбовано.

– Синку, Семенку! Де ти? Чого знову плачеш? Іди до мами!

З голосним плачем до неї прибіг малюк. Подряпаний, скуйов­джений, з розбитими до крові колінами.

– Господи! – охнула жінка. – Куди ти знову лазив? Чому не граєшся на подвір’ї?

– Там гряа-а-азно! – зарюмсав. – Там тітка Клава какашки вилила!

– Де ж ти був, що такий побитий?

– Єгорка сказав, що погріб мені покаже, а сам штовхнув мене, і я котився сходами аж донизу.

– Боже! – жахнулася Настя. – Ти ж міг щось собі поламати чи вбитися на тих сходах! – і, вхопивши сина в обійми, гарячково почала його обмацувати, допитуючись: – Ось так не болить? А так?..

За ними з глузливою посмішкою спостерігала Клава.

– А ты, я вижу, мамин сыночек, – протягнула, знущаючись. – Вояка! Не зря вас сепаратисты бьют! Укропы!

– Клаво! Що ти таке говориш? Він дитина! Які сепаратисти? Навіщо йому таке говориш? Краще свого Єгорку приструнила б. Дивися, що він витворяє! Як можна дитину на сходи штовхати? Вони такі стрімкі. На них і дорослий собі в’язи скрутить!

– А ты видела, как Егорка толкал? Видела? – відразу запінилась Клава. – Веришь, что твоя бандеровская ябеда говорит! Врет он все. Сам упал!

– Не сам! – аж захлинався у плачі малюк, обурений такою явною брехнею. – Не сам! Єгорка мене штовхнув.

– Ось що! – розсердилась Настя. – Я вимагаю, щоб ти негайно покарала свого сина. Це не жарти! Сьогодні він його в погріб штовхнув, а завтра що придумає? Він же старший від Семенка! Він захищати його повинен, а не ображати. Чому ти його так погано виховуєш?

– Ты меня будешь учить детей воспитывать? Ты – меня? Да кто ты такая, в конце концов? Ты в моем доме находишься. Понятно? Я здесь хозяйка! Понятно? Понаехали тут и учат! У себя дома будешь командовать. А здесь сиди тихо! Не нравится?.. Вот те бог, а вот порог! Не держу! Подумаєш, краля! Говорила, говорила же Женьке: не связывайся с этими бандерами! Такая девушка за ним умирала! Настоящая русская красавица. Статная, высокая, пышная!… Нет, привел чучело гороховое, худое, как ободранная кошка. Щипнуть не за что! Зато спеси, спеси сколько! Как же? Пельвецкая! Голубых кровей! Внучатая племянница какого-то попа! Жаль, что не всех ваших попов католических перевешали в сорок пятом году. Выползли из щелей, как тараканы!

На те все несподівано нагодився Костянтин. Він одразу оцінив ситуацію.

– Клавка! – рявкнув на дружину, яка відразу замовкла і принишкла. – Что здесь происходит? Я тебя спрашиваю! Оглохла, зараза? Где Егор? Егорка! Семка! Быстро сюда!

Хлопці з’явились одразу, мов за командою. Поки Клава сперечалася з Настею і ображала її, Єгорка позамотував розбиті коліна свого двоюрідного брата великими листками подорожника і поприв’язував їх шнурками.

– Это еще что за камуфляж? – здивовано запитав сина.

– Это, папка, чтобы кровь не текла. Подорожник кровь останавливает! Так в книжке «Лекарственные растения» написано, – затараторив той скоромовкою, злякано поглядаючи на батька.

– Почему у него разбитые колени, лекарь хренов?

– Я впав, дядьку Костю! – поспішно втрутився Семенко, теж злякано дивлячись на грізного Костянтина. – Єгорка мене не штовхав. Я сам упав!

– Он сам, – насмілився подати тоненький голосок шкідник.

– Молчать! – грубо обірвав сина Костянтин, – Клавка, – обернувся до дружини, – что стоишь, как корова тельная? Перекись водорода, зеленку сюда! Быстро! У малого кровь течет, а она тут полемику развела! О политике рассуждает!.. Курица!

За секунду перекис водню і зеленка були на ґанку. Настя навіть не підозрювала, що товста неповоротка Клава вміє так швидко бігати.

– Костю, я сама! Не треба! – запротестувала Настя, бачачи, що той лашту­ється сам надавати першу медичну допомогу її синові, а малюк аж зіщулився від страху перед пекучою зеленкою.

– Ні! – запротестував син несподівано. – Нехай дядько Костя маже!

– Молодец! – присів перед ним Костянтин. – Иди ко мне! Боец! Пойдешь воевать за Украину?

– Піду, – малюк спокійно спостерігав, як на його коліна полилась спершу прозора рідина, а потім пекуча зеленка, але з його міцно стиснутих уст не вирвалось ні звуку. – Піду! – все ж засичав від зеленки. – Але в мене немає автомата!

– Геройский ты парень, как я погляжу! Не плачешь от зеленки. Молодец! Теперь колена быстро заживут, и все будет в порядке. А оружие я тебе завтра куплю! Автомат! Настоящий! Как же! Разве можно солдату без оружия? Как ему воевать?

– А мне, папка? – подав голос Єгор. – Я тоже хочу автомат!

– А ты, паршивец, в угол немедленно! И чтобы оттуда не выходил, пока я не поем! Понял? Обормот! І ужинать тоже не будешь! Понял?

– Дядечку Костю! – замолив Семенко, благально дивлячись на Костянтина. – Не карайте Єгора! Будь ласка! Ми вже помирилися, коли він мене лікував. Він більше не буде! Як же нам гратися, коли він в кутку стоятиме? Мені нудно самому. Він більше не буде! І він теж голодний, як і я!

– Я больше не буду! – прогудів Єгор.

– Ладно! Прощаю! Выходи из угла! Но еще раз обидишь Семку, шкуру спущу! Ты меня знаешь! Вместо того, чтобы защищать младшего брата, он издевается над ним. Мужчины так не поступают! Может, ты не мужчина, а девка, как Ксюшка? А? Может, тебя в платьице одеть и бантики повязать? А?

– Я мужчина! – ображено протягнув Єгорка, насуплено дивлячись на батька.

– А мужчина, то и поступай по-мужски! Мужчины никогда не обижают тех, кто младше, слабее! Понял?

Той швиденько закивав головою.

– Хороший у тебя пацан, Настеха, – повернувся до Насті. – Добрый, сердечный. Как и мамка его, – підморгнув їй лукаво.

Клава помітила те підморгування і скипіла, але пересилила себе, промовчала.

– Клавка! – повернувся до дружини. – Ужин готов? Я жрать хочу!

– А Женьку не подождем? – з надією, що підтримає, Клавка зиркнула на Настю, але та мовчала, хоч добре знала, що вечері ще немає.

Клава півдня проговорила з подружкою в сквері, куди вони водили на прогулянку своїх дітей. І в кафе разом із нею ходила… А Настя в чужій хаті теж не знала, що готувати. Тим більше, якщо такі стосунки…

– Женька поздно будет. Он сегодня на самый дальний участок уехал. А я жрать хочу, как зверь! Что ты целый день делала? Чем занималась? Опять со своей дурой Томкой болтала? – зрозумівши, що вечері ще немає, розсердився чоловік.

– Сейчас, сейчас, Костенька! Я бистро! Я мигом! – заметушилася Клавка, бо її благовірний, коли голодний, був скорий на розправу і запросто міг вліпити їй добрячого ляща. – Помоги мне, пожалуйста, Настенька! – вперше так лагідно назвала невістку.

– Сама управишься! – буркнув Костя. Йому хотілося залишитися з Настею наодинці.

Настя відчула небезпеку і зажурилася. «Тільки цього не вистачало! – подумала тужливо. – Та ж та скажена мені очі видряпає!»

– Піду я, Костю, допоможу! Вдвох швидше впораємося. А там і Женька прийде.

– Любишь мужа? – примружив очі, як ситий кіт. Хоч тієї миті він був швидше голодним котом.

– Люблю! – насторожено відповіла. – Дуже люблю! І він мене любить! – додала квапливо.

– Еще бы! – хмикнув Костянтин. – Такую и я любил бы. Ты, Настенька, такая… такая, – він понизив голос, озираючись, – как лесная серна. И глаза у тебя, как у серны пугливой.

– Костянтине! – в голосі жінки задзвенів метал. – У тебе дружина є, а в мене чоловік! Щоб я більше цих дурниць не чула!

– Какая жена? – обурився Костя. – Ты только взгляни на нее! Растолстела, как свинья! В постели, как бревно, лежит! Не повернется! Разве с тобой сравнить!?

Настя хотіла зауважити, що Костя не знає, яка вона «в постели», але подумала, що така розмова може стати небезпечною, і промовчала… Аж тут на ґанок викотилась Клава.

– Настена! – протягнула жалібно. – Не поможешь? Не успеваю я!

– Іду, Клавонько, йду! – підхопилась Настя і квапливо побігла до кухні.

Костянтин провів її жадібним поглядом.

Пізно ввечері Настя довго вагалася: розповісти Євгенові про несподіване залицяння Костянтина чи промовчати? По суті, ще нічого такого не було… Кілька хтивих поглядів, кілька прозорих натяків. Щоправда, таких прозорих та однозначних, що їх не зрозумів би хіба що дурень. Але рукам волі не давав. А що ляпає дурниці, то нехай собі ляпає. Скаже чоловікові, той заведеться, полізе з’ясовувати стосунки, ще бійку затіє… Кому то потрібне? І так їй тут живеться, як казав колись Аркадій Райкін, «как врагам нашим»… А тоді їхнє перебування тут стане зовсім нестерпним. Тоді хіба що повертатись назад… А куди повертатись? Вона навіть не знає, чи вцілів їхній будинок після тих страхіть, що показували у новинах. Чи вони мають куди повертатися? Чи у них ще є дім?..

Hесподівана розв’язка відбулася у день Настиного наро­дження. Жінка вирішила промовчати, що в неї свято, сподіваючись, що заклопотаний чоловік забуде. «Понапиваються, – подумала стурбовано, – Костянтин почне залицятись, Євген спалахне, як сірник. І не відомо, чим та гулянка може закінчитися. Краще мовчатиму. Подалі від гріха». Але не так сталося, як гадалося.

Зранку Євген підніс Насті величезний букет жоржин. Де він його ховав цілісіньку ніч? А Єгорка і Семенко подарували їй власні малюнки. Ті наївні, невміло виконані малюночки зворушили жінку до сліз. На одному був зображений неправильний чотирикутник, увінчаний червоним кривуватим трикутником, що, мабуть, мало означати будинок. Той будинок оточували якісь химерні дерева, які своїми верхівками зачіпали хмари у густо-синьому небі. Ціле подвір’я під хатою всіяне великими лапатими квітами. Навколо того творіння був старанно вималюваний паркан, доволі рівний, ніби під лінійку. Жінка здогадалася, що тут не обійшлось без допомоги. «Хатка для дорогої матусі в день наро­дження від її сина Семенка», – зміївся напис у правому кутку малюнка різними за величиною буквами. На другому малюнку, який їй простягнув Єгорка, були намальовані якісь фантастичні квіти ядучо-червоного кольору, формою вони нагадували великі, мов тарілки, ромашки. Внизу теж був напис: «Любимой тетушке Насте в день рождения! Пусть жизнь твоя цветет, как эти розы! Егорка». Побажання дитини так насмішило Настю, що вона реготала, мов божевільна. Шалено цілувала обох дітлахів, смачно цмокала їхні тугенькі рум’яні щічки і ніяк не могла від них відірватися. Клава спекла, як вона сама висловилася, свій «фирменный пирог» – плаский великий, як тазик, млинець, перекладений варенням. А Костянтин вполював зайця, назбирав у лісі грибів і брусниць. Чоловіки подбали про «горюче», навіть кілька пляшок шампан­ського роздобули.

Сіли до столу пізно, але гулянка вдалась на славу. Стіл ломився від наїдків. Клава не поскупилася і повитягувала всі запаси, які тільки мала. Щедрість зовиці приємно здивувала уродинницю, і вона вже була ладна забути всі образи, цілувалася з Клавою, з чоловіками, власним і чужим, словом, робила всі ті милі дурниці, які властиві абсолютно щасливим і ледь захмелілим жінкам бруківка тернопіль. Вона забула і про втрату рідної домівки, і про грозу над її милою Україною… Довго сиділи за вже давно спорожнілим столом, співали, розмовляли. Женька заснув перший. Клава пішла приспати малу Ксюшу і теж заснула біля неї. А Костянтину і Насті спати зовсім не хотілося. Вони залишилися самі.

– Може, посидимо трохи на ґанку? – запитав нерішуче Костянтин. – Дивись, яка чудова ніч!

– Чудова… – погодилась Настя і визирнула у вікно. – Зірок насіялось! Зовсім, як у нас вдома.

– Скучаешь за домом? – невиразно хмикнув чоловік. – Это же за которым? За тем, что разбомбили?

– За отчим домом, за отчим, Костю, – сумовито вміхнулась жінка. – За тим, у якому народилася.

– За своей бандеровщиной, – підколов злегка і злякано зазирнув їй у вічі, чи, бува, не образилася.

Настя не образилася. Помовчали…

– А що ти знаєш про мою бандерівщину? – почала знена­цька, дивлячись Костянтину просто в вічі. Очі її замерехтіли, засвітилися зеленкуватим вогнем, аж той відсахнувся. – Що ти взагалі знаєш про нашу історію, про Степана Бандеру, про національний рух? От, базікаєте: «бандер», «бандери». А хто вони були, ті «бандери», так толком і не знаєте! Найгірше те, що не хочете знати. А це були справжні люди! Герої! Наша слава! – додала гордовито і випросталась, аж наче повищала.

Костянтин здивовано дивився на неї.

– Он ти какая, – протягнув захоплено, любуючись, бо Настя в той момент була невимовно гарна: струнка, висока, ясноока. А щоки її аж пашіли! І Костянтин оглянув її жадібним поглядом. – Ради такой я бы, может, тоже стал бандеровцем.

– Бандерівцем, Костю, треба народитися, – суворо звела тонкі вигнуті брови Настя. – Це має бути в крові.

– Ты еще лучше, когда сердишься, лучше и желаннее!

– Костянтине! Не смій! – застерегла злякано, бачачи, що той рушив до неї, а в очах його загорілись хижі вогники.

Але чоловік уже був біля неї. Вхопив в обійми, сильними руками зламав у талії і спрагло вп’явся своїми губами в її уста, м’які й піддатливі. І треба ж було, щоб саме в той момент Євгенові приспічило «до вітру», і чоловік став мимовільним свідком такої пікантної сцени.

Женька заревів, як розлючений бик. Кинувся на Костянтина, вхопив його за барки і з усієї сили зацідив йому в вухо. Той упав, але швидше від несподіванки, ніж від удару. Бо підвівся дуже швидко і блискавично відповів ударом на удар. Чоловіки зчепились, немов ті півні, розлючені і скуйов­джені. Настя закричала від переляку. Її крик розбудив Клавдію. Вона відразу, з першого погляду все зрозуміла і, не розбираючись, хто винен, а хто ні, почала виганяти родичів із дому.

– Вон! Вон отсюда! Чтоб мои глаза тебя не видели! Подлая! Вот подлая! Пригрела змею у себя на груди. Вон немедленно, чтобы духу твоего не было!

– Клаво! Клаво! – Настя марно намагалася щось пояснити, оправдатись. Та жінка не давала і слова промовити. – Костянтине! Хоч ти їй скажи! – безпорадно повернулась до свого невдалого залицяльника. Але той, важко дихаючи, ще тримав за руки Євгена.

– Ты! – запінилась Клава і до брата. – Ты чего мужа мне калечишь! Отпусти его, отпусти немедленно! Убирайся! Уходи! Вон из моего дома вместе со своей шлюхой! Я тебя знать больше не хочу! Уходи! – репетувала в істериці, тупаючи ногами.

Не чекаючи, що відповість Євген, Настя метнулася збирати речі, свій і дитячий одяг. Поклала в сумку кілька сорочок чоловіка, а потім повільно, немов вагаючись, витягнула й акуратно повісила на спинку стільця.

Увійшов Євген. Подивився на дружину, відібрав у неї вже спаковану сумку і рішуче почав запихати туди сорочки.

– Я, Настенько, свій одяг у чемодан запакую, бо в сумці вже місця немає, – мовив спокійно і діловито, ніби то зовсім не він хвилю перед тим нокаутував свого свояка.

Настя тільки кивнула головою. Дальше все відбувалося, як у сповільненому кіно. Щось ображено пищала Клава, щось вибачливо бубонів Костянтин, але Настя не реагувала на їхні слова. Єдине, на що погодилась, це щоб Костянтин відвіз їх службовою машиною на вокзал.

– Ми їдемо додому? – запитав Семенко, вже сидячи в потязі.

– Ми їдемо до мого дому, туди, де я народилася, на Тернопільщину, – пояснила суворо, як дорослому. – Іншого дому у нас, синку, видно, не буде!.. – і боязко покосилася на Євгена.

– І слава Богу! – несподівано випалив Євген.

– А гроза, а гроза, – не вгавав малюк, – а гроза там буде? Ті страшні літаки літатимуть?

– Там, сину, небо синє і чисте, таке, як на твоєму малюнку, який ти мамі подарував, – запевнив сина Євген і обняв їх обох своїми добрими міцними руками.

Лідія ПІДВИСОЦЬКА

 

Однак Олександр Максимович, на подив колишньої дружини та своїх співробітниць, амурів уникав. Натомість за першої ж нагоди спілкувався з рідними дітьми і не шкодував для них грошей. Алінка навчалася в столичному університеті, то неодмінно щомісяця приїж­джав до доньки – зробив ремонт у її кімнаті в гуртожитку, подарував ноутбук, холодильник і телевізор, купував вишуканий одяг.

Оскільки в Києві останнім часом через затори автівки нерідко повзали, мов черепахи, добирався туди маршрутками, а вже столицею роз’їж­джав у метро – швидше і безпечніше. Лише до студмістечка ностальгійно мандрував тролейбусом, розкошуючи від давніх юна­цьких спогадів.

Так було й того разу – сидів, зручно примостившись біля вікна, і спостерігав за безтурботною студент­ською компанією юрист львів: хлопці весело залицялися до дівчат і пригощали їх великими стиглими бананами. Раптом Олександра Максимовича наче струмом пронизало: на зупинці увійшла жінка – молода, струнка, усміхнена – і сіла навпроти. Господи! Це ж її усмішка… І волосся – русяве, хвилясто спадає на плечі. От тільки довгої чарівної коси немає. А очі? Які у неї очі? От би підійти й роздивитися ближче!

Тетяна Сергіївна прові­дувала своїх найрідніших. Це ж треба – ніби ще вчора синочок лежав, пелюшками сповитий, і радісно агукав до матусі. А нині її Олександр – самостійний, дорослий чоловік. Батько! Неймовірно – вона, така ще молода,  – вже бабуся… Щоправда, почувши про майбутнє одруження Саші, спочатку непокоїлася. Йому ж лише вісімнадцять. Ще вчитися і вчитися! Та він же без мами кроку ступити не зможе… Але невістка сподобалась – гарненьке, привітне, працелюбне дівча.

Пригадала юні літа, як на першому курсі, підробляла кондукторкою у тролейбусі. Саме тоді й зі своїм «зайцем» познайомилася. От гарний був юнак – високий, стрункий і романтичний. Так їй одразу сподобався! Відчувала, що він у неї по-справжньому закохався; та й сама ледь стримувалася, аби завчасно не виказати своїх почуттів – мусила дбати про дівочу цноту. Хоч напевно знала: саме він – її омріяна «половинка», і ніхто інший уже не потрібний.

Не раз пригортала й цілувала коханого уві сні. Уявляла, як за кілька років вийде за нього заміж, народить дітей – хлопчика й дівчинку. Тоді, в фотоательє, вони могли нарешті нормально познайомитися, влаштувати чудове побачення… Ох, уже цей дівчачий гонор! Хто ж знав, що того дня вона не дійде додому: квапилася пошвидше принести ліки мамі, а потрапила до реанімації. Добре, що власник автівки виявився порядним чоловіком – зрозумівши, що збив дівчину, одразу ж зупинився, відвіз її, непритомну, до лікарні. А потім цілий рік піклувався про бідолашну студентку.

Тетяна довго не могла ходити, тому соромилася однокурсників, які провідували її спочатку в лікарні, а потім удома. Переживала, що взагалі залишиться інвалідом. І в той же час мріяла: ось виліку­ється, вийде на вулицю й побачить того самого симпатичного юнака. А як інакше? Вони ж закохані!

Втім, жаданої зустрічі так і не відбулося… Заміж вийшла вже на п’ятому курсі, аби лише не залишитися старою дівою. Власне, все було не так і погано – народила Сашка, влаштувалася на пристойну роботу. Чоловіка так по-справжньому й не покохала, однак і не зра­джувала йому, не влаштовувала гучних скандалів і не вимагала дорогих прикрас. Натомість, як могла, дбала про домашній затишок. І просто обожнювала сина!

Якось зовсім випадково, а­дже не мала звички порпатися в речах чоловіка, знайшла акуратно складену жіночу хустинку, що пахла вишуканими парфумами. Змовчала – не змогла зруйнувати те, що терпляче створювала протягом стількох років. Тетяна не так переймалася власним життям, як усвідомлювала: Сашко вже все розуміє, тож страждатиме без батька.

Потім чоловік змінював коханок, мов рукавички. Приходив додому мало не опівночі. Все рідше прагнув інтимних стосунків… Жінка наважилася подати на розлучення, коли синові вручили паспорт. Глава сімейства щиро здивувався:

– Квартира – хоч конем гуляй, дача, новенький автомобіль… Чого тобі не вистачає?

– Любові!

– Ну, знаєш, тобі вже не сімнадцять. Мільйони жінок так живуть, і нічого…

– А я хочу кохання!

– Та кому ти така потрібна? Хто ти? Нуль без палички! Ти ж без мене пропадеш. Одумайся…

– Нізащо!

Тролейбус різко загальмував. Хтось налякано зойкнув. Тетяна Сергіївна підвела голову, неуважно роззирнулася навкруги, звичним рухом поправила зачіску. Відчула чийсь палкий проникливий погляд. І… побачила його. Це було настільки несподівано і неймовірно, що жінка зовсім розгубилась. Її обличчя полум’яніло, на очі набігли непрохані сльози: «Ні, такого просто не може бути! Це не він… Але ж, Господи, який схожий! Таким я його й уявляла за стільки років… Та чому цей чоловік так на мене дивиться? Що йому від мене потрібно? Тільки не панікувати…  – розкрила сумочку, вийняла люстерко, поглянула в нього.  – Ну, нічого собі! Зашарілася, мов школярка… Ану заспокойся! Все одно це не він. Яке перше кохання? Де? А якщо й він, то що? Це ж смішно – стільки років минуло! Ну, чого ти тремтиш, боягузко? Хочеш дізнатися правду, то підійди й поцікався в чоловіка! Начебто вихований – не вкусить… »

«Невже це вона? – гарячково розмірковував Олександр Максимович.  – Та, про яку я мріяв усе своє життя? Ні, це нереально. Фантастика якась! Чи містика? Мабуть, просто перевтомився, от і вважа­ється кохана недосяжна жінка… Але чому вона так на мене дивиться? А раптом… Ну, добре, припустимо, що це вона. То й що? Господи, та у неї вже онук, мабуть, народився! Власне, а до чого тут онук? Вона ж красуня! Яка різниця, скільки їй років і як у неї склалося життя? Головне, що ми зустрілися!»

«Він просто не носить обручку чи справді неодружений? Спробуй здогадайся – у цих чоловіків золота прикраса на підмізинному пальці правої руки – вже мало не анахронізм… »

«Вона без обручки! А для заміжньої жінки це важливо – демонструвати свій сімейний статус. Зіна з обручкою взагалі не розлучалася, тільки вночі знімала… Власне, чого я мучусь – треба підійти і спитати!»

«От би він зараз підійшов і запитав… »

«І що я їй скажу? Здрастуйте. Це не я колись їхав «зайцем» у вашому тролейбусі?»

«І що він мені скаже? Поцікавиться, чи пам’ятаю я про «зайця»? Доросла жінка, можна сказати, бабуся, а вигадую казна-що!»

«До чого тут «заєць»? Я ж кохаю її всі ці роки. Тільки її!»

«Ну, до чого тут «заєць»? Хіба я не могла б стати йому гарною дружиною? Але він уже не дивиться на мене… »

«Ну ось, тільки на мить відвів погляд, і вона вже на мене не дивиться. А могла б стати мені гарною дружиною!»

«Він не підійде… А я просто не наважусь… Господи, мені ж скоро виходити! Невже ми більше ніколи не побачимося?»

«А раптом ми більше ніколи не побачимося?! Якби ж я хоча знав її ім’я!»

«Цікаво, як же його звати?!»

– Громадянине, покажіть, будь ласка, ваш квиток! Гей, шановний, я до кого звертаюся?

– Що? – Олександр розгублено озирнувся.

Біля нього стояла сувора тітонька контролер:

– У вас немає квитка?

– Вибачте, я просто замріявся…

– Не соромно? А на вигляд такий імпозантний, добропорядний чоловік. Що ж, доведеться платити штраф!

Жінка навпроти схвильовано підвелася з місця. Вона вже не зводила з чоловіка очей і щасливо усміхалася. Він полегшено зітхнув і похапцем простягнув ошелешеній тітоньці новеньку купюру із зображенням Григорія Сковороди:

– Ось, візьміть, будь ласка, решти не треба. Це за всі три рази…

– Даруйте, шановний, ви при своєму розумі? – отетеріло поглянула на банкноту контролерка.  – Мені не до жартів. Я на роботі!

– Які жарти? Ми вам так вдячні! – пролунав поряд той самий чарівний голос.  – Ми з коханим вирішили згадати свою юність. От він і їхав «зайцем»!

– А може, ви якісь аферисти і це фальшиві гроші!? – недовірливо буркнула тітонька, у всі боки згинаючи купюру.

– Ні, – усміхнувся Олександр Максимович, ніжно пригортаючи свою зеленооку красуню. – Сьогодні все по-справжньому!

Сергій ДЗЮБА

 

Вони не зустрілися ні наступного дня, ні за тиждень, ні за місяць. Сашко даремно об’їздив тролейбусами всю столицю, заходив у фотоательє – зеленооке диво зникло так само раптово, як і з’явилося в його житті. Він тужив за нею, постійно уявляв, прагнув побачити хоча б уві сні. Йому було нестерпно, навіть хотілось загинути. Здавалося, назавжди втратив часточку себе. Одного разу розповів про все Зінці. Та співчутливо вислухала:

– Не втрачай розуму. Якби це було справжнє кохання, ти б принаймні знав її ім’я.

– Проте ми з нею тричі поспіль зустрічалися в Києві. Це ж справжнісінький Вавилон. Мільйони людей!

– То й що? Я теж минулого літа свого однокласника Петра, який у селі залишився, на Хрещатику зустріла. Значить, мені треба заміж за нього йти?

– Це інше!

– Чому?

– Бо ти його просто зустріла, а я ладен дияволу душу продати, аби тільки ще раз її побачити. І померти від щастя!

– Ти сам хоч віриш у те, що сказав?

– Не ображайся, ти добра подруга. Але мені зле. Розумієш, ті три неймовірні зустрічі… Раптом вона моя доля? А я схибив і втратив, можливо, найважливіше в своєму житті!

– А я тобі ра­джу: не переймайся. Бо якщо це справді доля, то від неї не втечеш…

Поступово біль притлумився. А за три роки Сашко вже не міг до дрібниць пригадати обличчя русявої кондукторки, яка так і залишилася для нього таємничою незнайомкою.

Навчаючись на останньому курсі, він одружився із Зіною – наречена була на п’ятому місяці вагітності. Здобувши диплом, повернувся з дружиною та донечкою у рідні краї. А згодом сім’я отримала квартиру в Чернігові. На той час Олександр уже працював головним інженером на великому підприємстві.

Не встигли новосілля влаштувати, як народився Олександр Олександрович – Зіна наполягла, щоби хлопчика назвали на честь тата:

– Ти, Сашуню, заслужив. Я тобою пишаюсь. І чоловік уважний, і господар дбайливий. Все для дому, для родини!

Тричі на тиждень – по вівторках, четвергах та суботах – він сумлінно виконував подружній обов’язок. Розклад встановила Зіна і ретельно його дотримувалася, не пого­джуючись на будь-які зміни та романтичні новації. Дружина в усьому прагнула порядку і не любила несподіванок. Навіть подарунки до Восьмого березня обговорювали заздалегідь.

– Я людина відверта, прикидатись не вмію,  – говорила благовірна.  – Купиш щось, а воно мені не сподоба­ється. І яке ж тоді свято, якщо гроші на непотріб розтринькав?!

Так і жили – тихо, спокійно, заможно. Щоправда, інколи Олександра Максимовича дратувала ота буденна одноманітність, і тоді серце пронизував щемкий спогад – в уяві виникав загадковий силует молодої жінки з довгим розкішним волоссям. Ось тільки зображення було нечітким, ніби розмитим, мов кадри з мор­ських глибин…

Та за якийсь час чоловік цілком опановував себе, заспокоювався. Власне, що це на нього знову найшло? Хіба вони так уже погано живуть? Гріх скаржитися – все, як у людей! Йшов у кухню допомогти дружині, лагідно розмовляв із донькою та сином. Хай Алінка і Сашко знають, що вдома у них усе гаразд, а­дже тато ніколи не влаштовує бешкетів…

Коли діти виросли, батьки розлучились. Вийшло, як у тому анекдоті про чоловіка, що невчасно повернувся з відря­дження. Зіна, котра ніколи не визнавала власних провин, заходилася пояснювати:

– Сашуню, тебе не було, а я так звикла до нашого розкладу!

У ліжку з дружиною спав його підлеглий – начальник цеху. Але Олександр Максимович вирішив не зводити рахунків. Трикімнатну квартиру залишив колишній дружині та дітям. Оселився у завод­ському гуртожитку. Не надто комфортно для чоловіка, котрий розміняв п’ятий десяток, проте жити можна.

Зіна якийсь час почекала: думала, привчений до порядку та родинного затишку чоловік невдовзі перебіситься і повернеться у сім’ю. Та переконавшись, що розбитого глечика не склеїш, вдруге вийшла заміж, обізвавши на прощання вже не свого Сашуню дурнем:

– Ех ти, таку жінку проґавив. Я ж із тебе буквально пилинки здмухувала, мов найпотужніший порохотяг. А як смачно готувала! Ну, заведеш якусь малолітку. Гадаєш, вона перейматиметься твоїм здоров’ям? Де там! Не встигатимеш її поїздки на курорти й походеньки крамницями оплачувати…

 

 

Гостя нечутно зникла, розчинившись у сонячних променях. Але Олександр пам’ятав кожну рису її обличчя, кожен рух стрункого звабливого тіла, кожну мить, яку вони провели разом, хай навіть уві сні. Вирішив не баритися – нашвидкуруч приготував сніданок і гайнув на зупинку. Чомусь був переконаний, що неодмінно побачить нову знайому.

До університету добирався кілька годин – все шукав «свою» кондукторку у кожному тролейбусі. А вони тієї пори були переповнені. Тож, аби не проґавити мавку, доводилося рішуче штурмувати громад­ський транспорт і потім продиратися салоном крізь утрамбований натовп до кондуктор­ського сидіння, видивляючись тендітну русяву панночку. А переконавшись у її відсутності, наполегливо штовхатися до виходу, не зважаючи на докори та лайку роздратованих пасажирів. Ще б пак! Це ж треба було так завзято лізти в тролейбус, аби проїхати одну зупинку…

Таку «процедуру» він повторив разів двадцять (часом вдавалося, заскочивши в одні двері, на цій же зупинці вилетіти в другі), зовсім очманів від такого екстриму, проте дива не сталося – зеленоока красуня з’являлась лише в його уяві.

Неймовірно розчарований, Сашко ледь відсидів одну пару (Зіна навіть затурбувалася, чи він не занедужав) і чкурнув з університету. Тинявся вулицями, кілька разів куштував улюблене морозиво, але й воно не смакувало… Нарешті згадав, що повинен сфотографуватися на новеньке студент­ське посвідчення – своє, затерте до дірок, «посіяв», святкуючи день наро­дження у Голосіїв­ському парку.

Роззирнувся – десь тут мало бути фотоательє. Ага, ось і знайома вивіска – непоказний підвальчик. Втім, яка різниця? Спустився східцями, шарпнув ручку старезних скрипучих дверей і ошелешено завмер на порозі – перед великим дзеркалом у кімнаті стояла… вона! Старанно розчісувала волосся срібним гребінцем і тихенько щось наспівувала, водночас вистукуючи мелодію черевичком.

Олександр навіть забув, чому опинився в цьому приміщенні,  – просто милувався юнкою, яка вже майстерно заплітала свою дивовижну косу. Раптом вона озирнулася – здивована, бентежно усміхнена, принадна:

– Ви?

– Я…  – стенув плечима.  – Привіт!

– Здрастуйте. А я відчула, що хтось за мною підглядає… Невже ніколи не бачили, як дівчина волосся розчісує?

– Отак, як це робите ви,  – ніколи. Справжній магічний ритуал!

– О, то я чаклунка? – дзвінко розсміялася, точнісінько так само, як нещодавно – уві сні.

– Не знаю… Я сьогодні хотів по-чесному придбати квиток – у вас.

– Як великодушно!

– Але довелося вкотре їхати «зайцем»…

– Ні, ви невиправний нахаба!

– Взагалі-то я добрий, просто грошей немає.

– То ви хочете їх у мене позичити?

– Ну, для чого ж ви хлопчика ображаєте?! Я, хоч і досвідчений «заєць», панночок не крив­джу. Навіть у школі їх за коси не смикав.

– А в мене таке враження, ніби дівчинку вже другий день один занадто самовпевнений тип переслідує…

– Тип зайшов сюди випадково – сфотографуватися. Я що, схожий на збоченця? Подумаєш, потрібні ви мені!

– То не потрібна?

– Ну, я міг би запросити вас на побачення…

– Справді? А я б могла на нього не піти.

– Чому? Я думаю, що ви вільна й ні з ким не зустрічаєтеся!

– Авжеж, у мене сьогодні вихідний.

– І все-таки, зда­ється, я вам сподобався…

– Хвалько!

Дівчина пішла фотографуватися, і Сашко уявив, як вона граціозно опуска­ється на стілець, звично поправляє косу й мило усміха­ється, проникливо вдивляючись в об’єктив. Аж ось фотопташка вилетіла, і таїнство завершилося. Юнка знову постала перед його очима. Підморгнув:

– Почекаєте мене?

– Для чого? Я ще маленька, мені треба першу сесію скласти,  – сумно поглянула на годинник.  – Даруйте, але мушу поквапитися: у мене мама хворіє, їй потрібно вчасно ліки приймати. Я була в аптеці, дещо купила, сподіваюсь, це допоможе.

– Що ж, тоді до нової зустрічі в тролейбусі? Я зачекаю, доки ви подорослішаєте…

– Ні, ви одружитеся і переїдете в інше місто.

– Як цікаво! Незабаром ми неодмінно продовжимо нашу дискусію. Будь ласка, пообіцяйте, що пам’ятатимете про мене.

– Аякже! – усміхнулася.  – Вас забудеш…

 

 Незчувся як дійшов до зупинки і опинився в тролейбусі.

– Ви? Знову без квиточка?

Здивовано підвів голову – насмішкувато і в той же час лагідно на Сашка дивилася та сама юна кондукторка. Неймовірно! Стільки думав про зеленооку красуню, так прагнув зустрітися з нею… Але ж не тоді, коли знову їде «зайцем», та ще й у кишенях, як на зло,  – ані копійки! Ошелешено похитав головою. Відчув, як палають щоки. І це – він, Олександр Маркевич, котрий раніше ніколи не червонів, тепер зашарівся вдруге протягом дня…

– Даруйте, але ви мене чуєте?

Господи, який же у неї чарівний голос! Винувато усміхнувся:

– Привіт…

– Нарешті! А то я вже думала, що ви до самого студмістечка слова не вимовите.

– Просто ніяк отямитися не можу. Це ж треба – сісти в той самий тролейбус… А ви ще гарніша, ніж уранці!

– Це комплімент за безкоштовний проїзд? – ніби між іншим, поглянула кудись у вікно, поправила долонькою дивовижну косу.

– Я не жадібний,  – зітхнув.  – Але в мене справді немає грошей…

– То пішов би у вихідний розвантажив вагон і підзаробив дещицю,  – втрутилася в розмову тітонька з колоритним солом’яним кошиком.  – Не соромно? Здоровий парубок, а досі на батьковій шиї сидиш!

– Я студент, у національному університеті навчаюся,  – промовив гордо.  – Мені треба граніт науки гризти! Ось якби не вступив, тоді б, може, теж із сумкою через плече тролейбусом швендяв, страхаючи «зайців»…

– Отже, тут, по-вашому, тільки невдахи працюють? – посуворішала кондукторка.  – Я також студентка, першокурсниця. І навчаюся у престижному виші. До речі, вступила сама, без знайомств і хабарів. Але хочу мамі допомогти. Та й добре мати бодай кишенькові гроші на квиток у кіно чи театр.

Олександр зніяковів, хотів попросити пробачення, та натомість промовив сердито:

– Все, годі мене виховувати. Теж мені Макаренки! Не переймайтеся – вийду на наступній зупинці. Подумаєш – пройду пішки якихось п’ятнадцять кілометрів, на півтори години пізніше спати ляжу…

– Я вас не виганяю,  – квапливо доторкнулася до його руки дівчина (тієї миті Сашка наче вогнем обпекло).  – Їдьте собі, скільки треба.

– Ні, дякую,  – нервово махнув рукою і швидко, не озираючись, почав проштовхуватися до виходу.

– Куди ж ви? Зачекайте! – співчутливо озвалася кондукторка.

Але, тільки-но відчинилися двері, Олександр мерщій зістрибнув на тротуар і одразу ж стрімко попростував геть. Відверто кажучи, йому дуже хотілося подивитися, чи спостерігає за ним крізь вікно зеленоока юнка з довгою русявою косою. Проте зумів стриматися, аби не повернути голову. Та ще й подумки вилаяв себе: «Ну, що ти перей­маєшся через якесь дівча? Ти хто – чоловік чи ганчірка?!».

Однак настрій був кеп­ський – неначе його вразливу, бентежну душу якісь кішки кігтиками пошкребли. І, хоч запросто міг сісти в інший тролейбус, а­дже давно звик їздити «зайцем», чомусь уперто плентався пішки до самого гуртожитку.

Потім цілий вечір не знав, як зосередитися, безцільно снував кімнатою і дратувався. А коли нарешті пізно вночі вклався у ліжко, прокрутився мало не до світанку. Заснув несподівано і… побачив її. Дівчина була зовсім поруч – достатньо лише руку простягнути. Гарна, усміхнена, ніжна. Жартівливо посварилася пальчиком, смішно зморщила носика, удавано суворо похитала головою, дзвінко розсміялася. Сашко очей не міг відвести від своєї гості! Втім, він так і не наважився пригорнути її – лише зачудовано усміхався, охоплений якоюсь тихою, зворушливою, теплою радістю.

 

 

 Сашко звично їхав «зайцем», і совість його не мучила – звідки гроші у бідного студента? Батьки мешкали у маленькому містечку і отримували на своєму заводі смішну зарплату, тож могли допомогти синові хіба що картоплею та салом. Однак до того, що вітер у кишенях свище, Олександр ставився по-філософ­ському: Діоген узагалі в бочці жив – і нічого, навіть в історію потрапив! Власне, якби до університету було недалеко, Сашко міг би й пішки почимчикувати. Проте Київ – не Городня, тут не находишся…

Людей у тролейбусі було небагато, тому Олександр принишк біля вікна. Навіть голову висунув, пильно роздивляючись навкруги, ніби їхали не рідним Хрещатиком, а вулицями Парижа. Та це не допомогло.

– Перепрошую, ви маєте квиток? – пролунало біля самого вуха.

Голос був напрочуд приємним, та й запитували лагідно. Отож Сашко спробував на нього не реагувати – взагалі розвернувся до співрозмовниці спиною, байдуже втупившись у вікно.

– Вибачте,  – почув поряд,  – будь ласка, заплатіть за проїзд…

Неквапливо озирнувся – кондукторка виявилась зовсім юною, зда­ється, його ровесницею. Дівчина вичікувально і, як здалося Сашкові, навіть із цікавістю розглядала надто заклопотаного пасажира. Русява (з довгою розкішною косою), зеленоока, усміхнена, така собі лісова красуня – мавка, яка бозна-як опинилася посеред гамірного Києва. Олександр мимоволі замилувався ввічливою панночкою.

– Ви мене чуєте? – стиха нагадала про себе дівчина.

– Так,  – і собі всміхнувся якомога приязніше.  – Ви кондуктор?

– Авжеж…  – стенула плечима.

– А хіба такі кондуктори бувають?

– Які такі? – зашарілася.

– Симпатичні!

– Будь ласка, придбайте квиток,  – сором’язливо відвела очі.  – У мене мало часу…

– Я б із радістю,  – зітхнув.  – Але хіба ви хочете моєї смерті?

– Що? – розгублено закліпала очима.

– Іноді в громад­ському транспорті таке-е-е трапля­ється… От недавно зайшов у тролейбус юнак із плащем у руках. Бабусі поглянули на нього, руками сплеснули: «Боже, який худий – шкіра та кості… Мабуть, студент!». А той у відповідь: «Ні, я лише готуюсь до інституту вступати, а студент – це він,  – і… показав на плащ.  – Бачите, увесь час його підтримую, бо вже, сердешний, навіть ходити сам не може». Сумна історія, правда? Так ось, плащ – це я. Повірте, красунечко, перед вами – скелет. Мене ж зараз, мов пушинку, вітром здмухне!

– Ви не дуже схожі на пушинку…  – зніяковіла дівчина.  – Будь ласка, вийдіть на наступній зупинці.

– Не можу,  – стражденно закотив очі.  – У мене ніжки болять. Згляньтеся!

Дівчина всміхнулася кутиками вуст, поправила зачіску, поглянула востаннє на хитромудрого юнака і квапливо попростувала до огрядного червонощокого дядечка з великими валізами.

– Ич, добра яка,  – осудливо похитала головою Сашкова сусідка зліва, одягнена, немов комісар громадян­ської війни, у чорну шкірянку.  – Зовсім розпустилися, безсоромники, кулемета на вас немає!

Кондукторка знічено озирнулася, але Олександр підбадьорливо їй підморгнув…

Протягом дня він не раз згадував про симпатичну дівчину. Уявляв: ось вона збирає польові квіти, сплітає віночок і одягає собі на голову; ось купа­ється в річці, а потім засмагає на пляжі; згодом замислено сидить в аудиторії чи весело, безтурботно чимчикує вулицею… Одні фантазії змінювали інші, мов кадри романтичного кінофільму. Однокурсниця Зіна навіть пожартувала:

– Щось ти, Саню, сьогодні на себе не схожий – замість звичної нахабної фізіономії в тебе таке одухотворене, замріяне обличчя! Дивлюсь на такого хлопця і мимоволі закохуюся…

– Пізно, Зіночко, він уже в кондукторку закохався!

Це озвався Антон, Сашко поруч із ним на лекціях сидить. От і розповів приятелеві про свою ранкову пригоду в тролейбусі. І що? Навіть заняття не минуло, а про цей випадок дізнався вже весь курс. Та ще й жартують:

– Ти часом не запам’ятав номер, щоб ми всі могли тепер «зайцями» на навчання кататися?

Власне, Олександр ніколи раніше на такі кпини не зважав, а тут раптом густо почервонів і вискочив з аудиторії, мов ошпарений. А що, як Зінка має рацію і він справді закохався?!

 

 

Вони приїхали у сиве надвечір’я, коли сонце вже хилилось до заходу і асфальт, розтоплений від літньої cпеки, перестав прилипати до підошов. Приїхали тихі, розгублені, перелякані… Жінка і троє дітей. Найстарший хлопчик, уже майже юнак, притискав до грудей ноутбук, очевидно, найбільшу його цінність. Двоє менших – дівчатка. Десь так семи та дванадцяти років, як визначила «на око» Оксана. Вони теж тулили до грудей якісь вузлики. Жінка назвалася Надєждою і відразу почала плакати, коли почула, що Оксана може запропонувати їм тимчасовий притулок.

– Тимчасовий,  – пояснила, вловивши німе запитання в заплаканих зеленкувато-сірих очах Надєжди,  – бо за три місяці приїж­джає господиня квартири, яка зараз перебуває на заробітках у Португалії. Я з нею зв’язалася, то вона дозволила мені на цей час, до її приїзду, поселити біженців із Криму або з Доне­цька. А потім щось місцева влада придумає… А­дже так, Миколо Петровичу? – звернулася до розпорядника житла для біженців.

– Звичайно, звичайно,  – поспішно закивав той лисуватою головою, підтвер­джуючи Оксанині слова і полегшено зітхнувши в душі, що один клопіт, нехай і тимчасово, бодай на три місяці, зсунувся з його голови.

– Ми не з Криму, ми з Донєцка,  – непривітно буркнув підліток, насторожено прислухаючись до розмови.

– Я знаю,  – кивнула головою Оксана, трохи здивована грубим тоном хлопця, але відразу засоромилася. Та що це вона?! Хіба можна звертати увагу на такі дрібниці? Ці люди стільки всього натерпілись!

– Як ти називаєшся? – усміхнулася до хлопця.  – Не важко нести і комп’ютер, і валізу? Може, допомогти?

– Нє понімаю,  – неохоче крізь зуби процідив той і насупився.

– Альошка він, Альошка,  – квапливо втрутилась Надєжда, розписуючись у відомості за отриману грошову допомогу, і непомітно від Оксани дошкульно штурнула сина в плечі, від чого той засичав якось по-зміїному і метнув на матір лютий погляд.  – А дєвочки – Лєночка і Женя, старшенька.

– Гарні імена,  – ласкаво усміхнулася Оксана до дітей і мимоволі погладила меншу по білявій голівці.

Та злякано сіпнулася вбік і судомно вчепилася у мамину спідницю.

– Чого ти? – не зрозуміла Оксана і здивовано подивилася на Надєжду.

– Втомилася,  – пояснила та, ховаючи очі.  – Тяжолий був переїзд.

– Я розумію. Нічого, зараз прийдемо у квартиру, помиєтеся з дороги, відпочинете… Відразу легше стане.

У квартирі прибульці здивовано розглядалися.

– Карті-і-ін!…  – захоплено протягнув Альошка.  – Як в музєє!

– Моя подруга – художниця,  – пояснила Оксана.  – Кілька разів навіть виставляла свої полотна. Хвалили її, казали, що талановита, але купляють її роботи рідко… Не той стиль! Вона пише картини в стилі ретро.

– Я в етом плохо разбіраюсь,  – призналась Надєжда і якось винувато подивилася на Оксану.

Діти теж принишкли, знітились. Оксана розуміла: в чужій домівці їм ніяково! Відразу розчулилась, подумала, скільки їм довелось пережити, все покинути, бо що можна взяти з собою в ті сумки, які несла Надєжда? Невелику затерту валізу допомогла нести Оксана, дорогою рішуче відібравши її в хлопця. Та що та валіза?! Що особливого в неї поміститься? Все, абсолютно все довелось їм покинути, втікаючи з рідного дому від страшної війни!..

– Ми почті нічєго не взяли з собой, всьо оставілі,  – ніби читаючи Оксанині думки, мовила Надєжда і голосно схлипнула.

– Ось що,  – взяла ініціативу в свої руки Оксана (вона вважала себе жінкою рішучою, хоч зазвичай ніяковіла від грубощів і була абсолютно безсила перед хамством),  – ви поки що влаштовуйтесь, купайтеся з дороги, розбирайте речі, займайте ліжка, де кому подоба­ється. Рушники і постільна білизна є в шафі. Квартира у вашому розпоря­дженні на три місяці. А я піду до крамниці по продукти, в холодильнику нічого немає, він вимкнений. Що зазвичай ви готуєте дітям? – звернулася з запитанням до На­дєжди, яка, почувши про крамницю, зсутулилась, аж ніби зменшилась.

– Всьо! Они всьо їдять,  – поспішно затараторила тим своїм особливим суржиком, яким розмовляють східняки.

– Я колбасу люблю! – втрутився Альошка і якось запобігливо, улесливо усміхнувся до Оксани.  – І м’ясо…

– Ось ти, м’ясоїде, і пі­деш зі мною по продукти,  – весело розсміялася Оксана. Їй дуже хотілося якось прихилити до себе цього набурмосеного підлітка, хотілося, щоб він до неї усміхнувся, щоб розгладилася сувора складка між бровами, яка появилася на юному чолі занадто рано.

Поживна трапеза того дня складалася з курячого бульйону з дрібненькою вермішеллю, пельменів, соків та фруктів. А ще Оксана подала до столу кілька салатів, м’ясну нарізку, мариновані гриби з цибулькою та оселедець. На десерт – каву з цукерками і морозиво.

Надєжда здивовано оглядала щедро заставлений стіл. На таку розкіш вона не чекала… Оксана ж бідкалась, що все приготовлене нашвидкуруч, що в хаті немає ні картопельки, ні інших овочів… Cьогодні вже пізно, а ось завтра вона встане раненько, піде на базар і нагодує своїх гостей справжнім україн­ським борщем та варениками.

– То, може, мені теж піти з вами? – нерішуче запитала Надєжда і заклопотано почала копирсатися в тоненькому, як листок, гаманці, який витягла із засмальцьованої ­джинсової сумки.

– Як носій? – усміхнулася Оксана,  – Не треба! Відсипляйтесь! Я «кравчучку» візьму, то нею привезу все, що потрібно. Основне – картоплю купити, цибулю, моркву, фрукти якісь…. Які фрукти любите найдужче? – повернулась до дівчаток, але відповіді не дочекалася. Мала Лєночка знову вхопилась за материну спідницю. Натомість несподівано обізвався Альошка:

– А што такоє «кравчучка»?

– Візок такий,  – охоче взялась пояснювати Оксана, втішена, що хлопець хоч чимось зацікавився і обізвався до неї, бо до крамниці й назад ішов, наче німий, їй так і не вдалось витягнути з нього жодного слова.  – А «кравчучкою» назвали, бо президент наш перший був Кравчук. Тоді ці візки появилися.

– Смєшно… Візки…

– Візок – ето коляска, Льоха,  – поспішно втрутилась Надєжда.

– А він хіба не розуміє по-україн­ськи? – здивувалась Оксана.  – В школі вчиш україн­ську мову і літературу? – звернулась уже до Льоші.

– У нас есть такой прєдмєт, но я еті урокі нє посєщаю.

– Чому? – щиро здивувалася жінка.

– Освобождьон…

– Звільнений від вивчення державної мови та україн­ської літератури? – Оксана повернулась до Надєжди. Очі її від здивування стали круглими.

– Нє с-способєн к язикам,  – затинаючись, промимрила та і зашарілася.

– Але як можна не вчити державну мову? Не знати її?..

– Зачєм она мнє? – стенув плечима підліток.  – Я в русской школє учусь… І вообще, скоро государствєнним язиком у нас будєт ру­ський.

– Замолчі нємєдлєнно! Сейчас же замолчі! – заволала Надєжда і щосили сіпнула сина за руку.  – Ізвінітє його, мілая Ксюша! – повернулась до Оксани.  – Ізвінітє, пожалуста, дурака. Він сам не знаєт, що меле своїм язиком… Наслухався на своїх мітінгах дурацкіх! Донєцкой рєспублікі захотєлі? Да? – звернулась до сина, в якого аж ніздрі роздулися від злості, як у дикого коня.

– Ось воно що,  – протягнула здивована Оксана,  – сепаратист? Га?

– Змилуйтесь! Як-кий с-сепаратист? Дурь бйот в голову,  – Надєжда від хвилювання почала заїкатися.

– То чому ж ти втік із Доне­цька? – не звертаючи уваги на слабкі потуги На­дєжди допомогти синові виплутатися зі складної ситуації, суворо подивилася на підлітка.  – Чому ж не залишився боротися за свою ДНР?

– Мамка забрала,  – похмуро буркнув.

– Якщо вже ти такий патріот Росії, то до чого тут мамка? – в Оксаниних словах пролунав їдкий сарказм.  – Свої переконання треба відстоювати. Боротися за них. А ти виступаєш проти цілісності України, за створення доне­цької народної республіки, а сам втік, а сам – у куші, мов той заєць. Відважно, нічого не скажеш!..

– Я не проти! Пусть Україна будєт єдіная. Я только протів бандєровцев.

Оксана не витримала і голосно зареготала.

– Чого ж тоді приїхав до бандерівців, якщо ти проти них? Чому ж не втікав у Росію? Ти, мабуть, теж вимахував росій­ським триколором і горлав: «Расєя!»?

– Мамка прівєзла.

– Знову мамка! Вдаєш із себе самостійного, береш участь у сепаратизмі, мабуть, і зброєю вимахував, не лише прапором, а якщо доходить до серйозних рішень, то ховаєшся за мамку. Герой! – Оксана глузливо засміялася.  – Там у вас всі такі «герої»? Та й плутанина в твоїй голові неймовірна! Суцільна каша! Якщо ратуєш за ДНР, то єдину і неділиму Україну доведеться ділити на окремі республіки, а якщо хочеш єдиної України, то про всілякі там ДНР та ЛНР ніякої мови бути не може, бо одне суперечить другому. Невже не зрозуміло? Хто ж там у вас ідеолог, що такого елементарного не пояснює? І чого ж ви все-таки хочете? Чим вас Україна не влаштовує?

Підліток скривився і вперто мовчав. Як усі фанатики, був обмежений, а тому не схильний до аналізу та логічного мислення. Сперечатися з Оксаною йому було важко.

– Гаразд! – змилосердилась над ним Оксана.  – Іди і подумай добре над моїми словами. За три місяці ми з тобою ще матимемо нагоду поговорити на цю тему. А поки що,  – жінка окинула поглядом великі полиці в передпокою, густо заставлені книгами,  – а поки що пошукай собі між книжками щось про бандерівців, про УПА і прочитай. Може, хоч трохи просвітліє в голові…

Час біг швидко… Минали дні. Оксана довгенько і марно чекала, що Надєжда нарешті візьметься за свої прямі обов’язки: готуватиме їжу (за власні гроші, які отримала від держави, а не за Оксанині), прибиратиме у квартирі, пратиме одяг і постільну білизну. Але так і не дочекалась… Надєжда, видно, вирішила, що знайшла собі в особі Оксани безплатну служницю, сіла разом із трьома дітьми їй на шию, ще й ноги звісила. Її цілком влаштовувало, що це все робить Оксана, і вона вже коверзувала, помикала нею, як справжньою служницею. Не відставали від матері й дітки. До найменшої не мала претензій. Дитина!.. А Женя й Альошка могли б хоч після себе ванну помити, повитирати підлогу, ліжка позастелювати. Надєжда зникала з дому на цілий день. У пошуках роботи, як пояснювала Оксані свої зникнення. Діти залишалися в квартирі самі. І перетворювали її до вечора на кошмар, прихитрялися все в хаті перевернути з ніг на голову.

А Оксана теж працювала, мала свою сім’ю. І вечорами поспішала до біженців, щоб навести хоч якийсь лад у квартирі, попідливати квіти, почистити меблі, щоб, приїхавши за три місяці, Марта змогла впізнати свою квартиру, а не впала від запаморочення, переступивши поріг. Надєжда не бралася ні за холодну воду, тільки готувала дітям їсти. І за це їй спасибі! Оксана втомилась, вона вже рахувала дні, коли ті непрохані гості нарешті покинуть Мартину квартиру. А вони, мабуть, про це і не думали… Навіщо? Їм було добре! Чудово влаштувалися, нічого не скажеш! Куди поспішати? Вдома триває вій­на… Оксана все розуміла, але вона ж погодилася прихистити людей на три місяці. Тільки на три місяці, а Микола Петрович, зда­ється, забув про це і навіть не завдавав собі клопоту шукати Надєжді з дітьми інший притулок. Він здивовано втупився в Оксану, коли та прийшла нагадати йому, що термін оренди наближа­ється до кінця.

– Куди ж я їх подіну? – розгублено запитав Оксану.

– Не знаю! – розсердилась жінка,  – Не знаю! За тиждень приїж­джає моя подруга, власниця квартири. До її приїзду квартира повинна бути вільна.

– Але ж іще тиждень є в запасі,  – простогнав знервований розпорядник.

– Цей тиждень я потрачу на те, щоб привести хату до ладу. Ви б подивилися, на що вони перетворили квартиру за час свого проживання. Не квартира, а хлів! Зайти туди бридко!

Cумно зітхаючи і смикаючи себе за вухо, Микола Петрович пообіцяв щось вирішити.

Оксана поспішила до своїх підопічних, щоб попередити їх про можливий переїзд. У квартирі Марти її чекала несподіванка. Кинувши погляд на стіну, Оксана відразу побачила, що порядок картин порушений і кількох полотен не вистачає. Одна із зниклих називалася «Захід сонця». Вона була на декількох виставках, її дуже хвалили. Оксані та картина надзвичайно подобалася, хоч жінка і мало тямила в живописі. Полотно чомусь завжди вабило до себе. Від нього перехоплювало дихання і стискало в горлі… На червоному небі – біле округле сонце, що хова­ється в чорних скелястих горах… Все це було зображено сміливими блакитними мазками. Справжнісінька пожежа на небі. Здавалося, що сонце віддало весь свій жар, свою силу небесам, і від того ті небеса запалали. А само сонце зблідло, втомилось і, якесь знекровлене, знесилене, йшло на спочинок… Оксана знала, що Марта просто фанатично любила цю свою роботу і дуже пишалася нею. Їй не раз пропонували за неї чималу суму, але художниця ні за які скарби не погодилась би розлучитися з улюбленим творінням. Вона його любила так, як тільки мати може любити своє рідне дитя. І саме цієї картини не було на стіні…

– Куди поділася картина? – одразу різко запитала Оксана в Альошки.

– Я не знаю! Чому ви мене питаєте? Я не брав! – запевнив зухвало, але очі його злякано забігали.

– А хто поперевішував картини?Чому вони не в тому порядку, що були?

– То я… – зізнався неохоче,  – Я хотів роздивитися одну ближче і ненароком її скинув. Шнурок обірвався… А за нею ще декілька впало. Ось я і перевішав, бо не помнив, як точно вони висіли, але я не брав ні одної! Клянусь! Зачєм оні мнє?

– А сенсорний мобільник звідки взяв? – не повірила йому шокована Оксана.  – В тебе ж був звичайний телефон.

– Я його з дому привіз! – зухвало запротестував підліток, проте паленіючи лицем.  – Він в чємодані лежав.

Оксана перевела погляд на Надєжду, яка теж обурено намагалася довести Оксані всю безпідставність її підозр. Вона навіть вичавила сльозу, невміло вдаючи образу. Сваритися не хотілось, але ж… картина… Оксана знала, що означають для подруги її роботи. Та й обурювало нахабство підлітка.

– Я не знаю, куди поділась картина, але вона зникла! Це факт. Я даю вам два дні. Тільки два дні. Щоб картина висіла на місці. І взагалі, щоб на цій стіні з картинами все було так, як раніше! В тому самому порядку! Інакше розмовлятимемо у міліцей­ському відділку. Те, що ви біженці, не дає вам ніякого права на крадіжку! Ви мене зрозуміли?

Мати з сином дружно закивали головами.

Картина справді появилася на місці за кілька днів. Оксана була на сьомому небі від радощів, бо не уявляла собі реакцію подруги на пропажу улюбленого шедевра. Марта могла від горя навіть занедужати. «Слава Богу, що все обійшлося!» – думала жінка, картаючи себе, що так необачно розпорядилася чужою квартирою, чужою власністю.

Наступного дня Надєжда несподівано почала збиратися з дітьми в дорогу.

– Поїдемо ми, мілая Ксюша. Спасібо вам!

– Микола Петрович знайшов щось для вас? Я його попере­джувала, щоб шукав.

– Нєт! Ми додому поєдєм,  – заперечила біженка.

– Як додому? – не зрозуміла Оксана.  – Там ще стріляють. Там іще війна!

– Ми в Краматорск. Єго уже освободілі. Там уже Україна! Нам пісьмо напісалі знакомиє. Ми у ніх пока поживьйом.

– Чому ж відразу до них не подались, а заїхали аж сюди? – все ще нічого не могла второпати цілком збита з пантелику Оксана.

– Оні стариє, они осталісь дома і нікуда нє уєзжалі. А я іспугалась… За дєтєй іспугалась. Дєті у мєня! Откуда било знать, как развернутся собитія і что Краматорск снова окажется украинским?..

– Це зрозуміло! – стомлено всміхнулася Оксана, в душі радіючи, що нарешті позбува­ється непроханих гостей.

Вона навіть поцілувалася з Надєждою, а дівчатка самі повисли на її шиї, називаючи «тьотушка Ксюша». Це розчулило Оксану до сліз. Щоправда, Альошка так само непривітно хмурився, а очі його при прощанні знову неприємно злякано забігали в різні боки. «Соромиться! За картину незручно,  – подумала Оксана.  – Добре, що віддав назад». Жінка навіть не поцікавилася, яким чином йому вдалося повернути картину. І вирішила пробачити хлопцеві зникнення двох етюдів… То були копії, які виконала Марта, але таких копій вона могла написати безліч. Основне, що «Захід сонця» у квартирі!

А за тиждень приїхала з Португалії подруга, до повернення якої Оксана встигла просто вилизати квартиру, кожна кімната аж сяяла чистотою та пахнула колишнім затишком.

Увечері за кавою Оксана розповіла Марті про інцидент із картиною. Навіщо мала б приховувати? А­дже все владналось, картина на місці. Всі переживання позаду…

– Ти собі не можеш уявити, що я пережила,  – щебетала до подруги, смакуючи запашний напій, що парував у крихітних філіжанках на столику.  – Я просто нетямилась від розпачу! Навіть не знаю, що б робила, якби твій «Захід сонця» пропав! Руки на себе наклала б – не інакше!… Я ж добре знаю, що для тебе означає це полотно!

Марта відразу кинулася до картини. Довго дивилася на неї, може, занадто довго… А тоді стомлено припала до неї головою…

Це була копія, хоч дуже майстерно виконана. Відчувалася вправна рука художника, який зробив таку вдалу копію. І ніхто ніколи в світі, крім неї самої – творця цього пейзажу,  – не зміг би помітити між ними різницю.

Краялося серце, очі набухали пекучими слізьми, опускалися руки… Але Марта неймовірним зусиллям волі опанувала себе. Усміхнулася до Оксани, яка за журнальним столиком просто світилася від гордощів, що зуміла зберегти своїй подрузі її безцінний скарб… І біля картини, як вірянин біля ікони, художниця поклялась сама собі, що Оксана про цю підлу підміну ніколи в своєму житті від неї не дізна­­­ється!

Лідія ПІДВИСОЦЬКА

Евеліни Степанівни Вродливиці
з Ксенією Іванівною Розкішницею

Евеліна Степанівна Вродливиця так мчала, що з-під ніг летіли іскри. Підбори стерлися до підошви, жіночку завертало, наче хто закинув їй віжки на шию і тягнув назад, але вона з упертістю набридливої мухи нахилилася вперед – і гнала. Бо втікала від дідька лисого. Він з’явився в її голові вчора пополудні, міцно там укорінився, а оскільки ґгрунт для нього був підхожий, то тепер почувався більш аніж чудесно. Зате комфорт утратила Евеліна Степанівна.

Жінка була недурна, сороківку вже прожила, виглядала соковито і звабливо, навіть підлітки на неї облизувалися; була керівником юридичного відділу однієї відомої фірми. А дала такого маху, що не позаздриш… Коли сама збагнула – стало пізно.

Дідько лисий у такому шикарному домі, як Евеліна Степанівна, ніколи не жив. Тому блаженствував. Спочатку він сп’янів від її французьких парфумів. Але коли назбирав дров, розпалив вогонь і підсмажив шашлик, зрозумів, що, аби повністю розслабитись, цього мало, тож перехилив ще півпляшки шотланд­ського віскі… Отоді вже розгулявся на славу!..

– Швидше! – скомандував Вродливиці.  – Не перебирай ногами, як стара шкапа!.. Замало бути гарною і мати клепки! Треба бути ще рухливою! Лети!.. Бо мене у своєму робочому кабінеті жде не діждеться моя люба подруга – відьма підколодна!..

Евеліна Степанівна часто-густо не могла впоратися із собою, а тепер ще той поселенець… Навіщо їй було в п’ятницю тринадцятого, коли на небі повня, викликати на дуель Ксеньку? Лихий поплутав.

Ксенія Іванівна Розкішниця, її вірна подруга, теж була тямовита, сороківку чекала восени, фігуру мала модельну, рум’янець бурячковий, натуральний, зворушувала навіть дідів, які слинку пускали хіба що на картопляне пюре, і була керівником економічного відділу тієї ж відомої фірми…

Офіційна версія дуелі – посада першого заступника. Неофіційна – президент фірми Геннадій Едуардович. Точніше, його серце (для загалу) і гаманець (для себе).

Дуель була сучасною. Без пістолетів, шпаг, шабель, рапір, рушниць, ножів і ще цілого арсеналу смертельних залізяк. І без секундантів. Билися енергіями, які вилітали зі слів.

Небо тряслося від блискавок, хмари від синців стали фіолетовими, вітри здичавіли, зірки повтікали чи попадали всі від переляку, лише місяць усе фіксував на камеру, бо, щоб виявити переможця, можливо, знадобиться відеоповтор.

Хоч скільки гидоти метали одна в одну Вродливиця і Розкішниця – ніяка мерзотність не була переможною. На кожну словесну отруту дуелянти знаходили енергетичний щит. Воїнами були досвідченими – не одного енергіями слів відправили чортам паски пекти. Билися-труїлися, час минав, а результату – катма!.. Місяць захвилювався. Почав кричати у рупор, що на горизонті вже з’являються треті півні, але войовничі жіночки не чули. Вони були виснажені, як квітки у вазонах на відпустковому підвіконні, але билися до останнього, бо краса горда. Краса не зда­ється. А Вродливиця з Розкішницею були красивими і гордими, як дві дурепи перед роковим кукуріканням.

– Відьму підколодну тобі в подруги! – плюнула хриплим голосом Евеліна Степанівна.

– А тобі дідька лисого! – відхаркнула Ксенія Іванівна.

На тому обидві дуелянтки знепритомніли, бо час, відведений на битву, скасували треті півні.

Але за мить до кукурікання з важкого пострілу подруги в Евеліну Степанівну поселився дідько лисий. А вранці, щой­но прокинувшись, він улаштував жінці такий спектакль, що їй довелось гнати невідь-куди, стираючи підбори, як правдиво зазначено на початку оповіді. Дорогою Вродливиця здогадувалася, що програла. Допущення дідька лисого у своє тіло – повна капітуляція. І найбільше, чого б Евеліна не хотіла у житті, – це зустрітися з переможними очима зрадливої Ксеньки…

Але знову «але»… Бо стерті ноги самі занесли її до кабінету керівника економічного відділу. За повелінням дідька лисого, Евеліна рвучко відчинила двері і побачила, як… кабінетом на мітлі «вишиває» її вірна бойова подруга Ксенія Іванівна. Боса, з-під задертої спідниці видно ноги в розірваних колготах, блузка надулась, як новорічна кулька, що невідь-як дотягнула до Восьмого березня. Голова нагадувала туалетний йоржик. Очі були чужі.

Жінки полегшено зітхнули: програли обидві.

Дідько лисий з відьмою підколодною почали обніматись, наче не бачились сто років. Реготали, навперебій говорили, згадували минуле… Сховались у тумбі, подалі від світла, і на деякий час забули про свої нові симпатичні домівки.

Вродливиця і Розкішниця всілися на столі серед стосів тепер нічого не значущих паперів. Одна проти одної. Тимчасово до них повернулися власні очі.

– Ну, і чого ти добилася? – плаксиво запитала Евеліна.

– А ти чого? – простогнала Ксенія.

– На дідька лисого мені здався той пузатий президент? – каялася Вродливиця.

– А мені потрібна ця посада, як відь­ма підколодна під порогом хати… – зіт­хала Розкішниця.

– То навіщо зачинали?

– Щоб доказати…

– Кому?

– Собі…

– Що?

– Що заздрість вічна…

– Тупість теж…

– Ото каші наварили!

– Швидше б її на смітник.

– Як?! – заволала Ксенія Іванівна.

– Думати!..  – прозріла Евеліна Степанівна. Недарма ж була керівником юридичного відділу.

Дідько лисий і відьма підколодна вмить замовкли, відхилили дверцята тумби, прислухались.

– Що вони там белькочуть? – запитала відьма.

– Хочуть нас прогнати, чую… – відповів дідько.  – Зда­ється, мудріють…

– А дідька лисого! – вигукнула відь­ма. – Я не хочу жити під сирою колодою!..

Дідько з відьмою вихором вилетіли з тумби і знову осідлали своїх красунь. Щоб знали! Щоб відчули кожною клітинкою свого гарного тіла, що щастя – мати душу у своїй хаті. Цінувати її, оберігати, наче немовля. І не зазіхати на повітряний замок, який придумали чужі голови. Бо тоді рідна домівка стає порожньою, беззахисною. У ній може поселитися чужинець. І зайду ніколи не переконаєш, що він злодій, а не господар. Хоч би вмер…

Андрій ПРОЦАЙЛО, лауреат II премії

конкурсу «Коронація слова – 2014»

за роман «Привид безрукого ката»

Адріан іще не знав, що у Дані вабило його найбільше… Чи її бажання проживати кожен новий день, наче останній, чи вміння причарувати того, хто цікавив її, чи майстерне перевтілення…

Щойно у ній щось змінювалося – вона відразу поводилася по-іншому. По-іншому вдягалася і наносила макіяж, обирала інші парфуми, робила незвичну зачіску.

Кожен день починався з погляду у вікно. Якщо крізь шибку Дана бачила клубчасті хмари, то серйознішала і весь робочий день залаго­джувала невідкладні справи. Варто сказати, що вона вміла самовіддано працювати. Якщо вже бралася за якийсь проект, то виконувала все бездоганно.

Якщо ж Дану будив сонячний зайчик, вона наче скидала із себе всю серйозність і ставала дівчинкою-підлітком. Вдягала щось яскраве і підкорювала світ своєю безтурботною усмішкою.

Її настрій був таким же швидкоплинним, як і вона сама. Причаровувала Адріана, наче знана актриса, котра бездоганно вживалася в новий образ. Кожен світ­ський раут, неначе щомісячна театральна прем’єра, слугував кристалізацією її актор­ської майстерності та сценічної гри.

Богдана бездоганно грала ролі. Коли проводила час у вищому товаристві й мала намір звернути на себе чиюсь увагу, їй це завжди вдавалося. Її сукні, макіяж та образ загалом були витончено-стриманими та аристократичними. Уміла завжди підтримати цікаву бесіду і вдало пожартувати, тож час, проведений із Богданою, усім здавався відпочинком.

Траплялися дні, коли вона шукала нових емоцій. Тоді виходила у натовп, рахувала усмішки та очі з блищиками щастя. Дивувала перехожих та незнайомців своїм щасливим виглядом, купувала на вулиці каву і смакувала нею, вмостившись на лавці. Наче позаштатний таємний працівник Міністерства натхнення, підглядала за перехожими крізь скельця своїх окулярів й робила відповідні нотатки в думках…

На початку весни Дана завжди була сама не своя. Бо весна завжди змінює жінку, а вона й без того не перебувала без змін. Перші кілька днів наче шукала себе саму, а далі вибухала емоціями та почуттями. І невимовно таланило тому чоловікові, який мав щастя у той час бути поруч із нею.

Вони разом весніли. Розвеснювалися від світанку до півночі… Відвідували всі місця, про які мріяли. Рахували зірки на небі й загадували бажання.

Якогось вечора Адріан сказав:

– Ти дуже мінлива жінка. Твої захоплення та емоції недовговічні й швидкоплинні. Як довго ти можеш любити одного чоловіка?

– Не знаю… – Дана опустила очі, розмірковуючи. – Усі попередні зв’язки тривали роками. П’ять весен – то максимум. Але всі мої чоловіки казали, що час, проведений зі мною, був найщасливішим у їхньому житті.

– То й не дивно. Але чому ви розходилися?

– Причин було багато. У кожному випадку вони були іншими. Зникала іскра, не було отої шаленості, закоханості, пристрасті, дикого бажання завжди бути поряд і не просто розмовляти про все на світі, а навіть мовчати разом. Життя не лише згла­джує гострі кути стосунків, воно стирає всі ті приємні речі, через які одного дня люди зійшлися. Час од часу я намагалася якось виправити цю ситуацію, але один партнер не здатен полагодити механізм кохання, коли другому цілковито байдуже. Врешті мені набридло збирати й склеювати друзки колишніх почуттів. Значно приємніше знайти нове кохання. Воно так окрилює. Для жінки бути бездоганною, неперевершеною в очах її обранця – це неймовірне почуття. Таке враження, що наро­джуєшся знову. Наново пишеш історію свого життя, заповнюєш чистий аркуш подіями, які є цікавими для тебе…

– Можеш мені щось порадити, щоби ми з тобою змогли перейти цю критичну межу у п’ять весен? – Адріан очікував на підказки, завдяки яким зміг би відімкнути серце жінки.

– Не змінюйся! Турбуйся про мене й огортай своєю увагою. Це неймовірно – бути коханою. По-справжньому. Єдиною, потрібною, жаданою до шаленства й до сліз… Мій ідеальний чоловік має говорити зі мною, як із богинею, але поводитися, як із дівчинкою. До того ж не обов’язково робити якісь неймовірні вчинки чи дарувати коштовні речі. Нехай це буде щось незначне, але з величезною любов’ю…

– Я зрозумів, – усміхнувся чоловік, і вогник надії запалахкотів у його очах…

– І ще одне, дуже важливе. Чоловіки часто забувають, що, крім них, у світі існують інші чоловіки. Завжди будь на сторожі… Тоді я любитиму тебе. А жінка, що кохає, – найкращий янгол-охоронець для чоловіка.

Адріан дивився на Дану й намагався запам’ятати її образ. Бо ж завтра вона буде цілковито іншою. Бешкетницею, чаклункою зі звабливими очима, стриманою красунею із серйозним поглядом… Його ефемерна жінка дивуватиме його щодня. Як могли його попередники втратити такий скарб, покинути її посеред життєвого шляху, не боротися за неї? Ніяк не міг утямити. Він інший. Він робитиме все, аби їхні весни тривали довго. Не соромитиметься запитувати, в чому його помилки, чого коханій бракує, до чого вона прагне. Щоранку прилаштовуватиметься до її образу, стилю, настрою…

З роками Адріан, звісно, звикне до її мінливості. А на схилі віку зрозуміє, що саме ця недовговічність у ній не давала згаснути їхній іскрі… У його коханій горіла та жаринка, яку треба було завжди берегти й роздмухувати.

Коли їхні обидві доньки підросли, Адріан почав дедалі частіше впізнавати у них їхню матір із її нетривкими бажаннями. Був певен, що колись матиме чоловічу розмову зі своїми майбутніми зятями, аби і їм передати досвід свого життя, розкаже, як втримати ефемерну жінку, а найголовніше – як бути щасливим поряд із нею… Бо роки науки і старань таки варті того, аби називати її своєю коханою щодня.

Леся КІЧУРА

 

І

Баба Меланка якась чудна: ніколи нікого не осу­джує.

Обікрали її. Всі баняки в подвір’ї визбирали, курей загребли, зерно з комори вимели – не кляне, не нарікає.

– Тітко, вам що, не шкода? – диву­ється Тоня.

– Ще й як шкода, дитино. А найбільше – зозулястої курочки, що на руки до мене лізла. Вона ж як дитина була, я і балакала з нею. Шкода.

– Таки маєте зуб на злодіїв?

– Маю, Тоню, чом не маю. Та подумаю: і я ж така сама. Колись електрики ленію міняли. Саме дротів нарізали од стовпа до стовпа й покинули на дорозі. Ну а я діждалась, коли на обід одвихнулись, та собі того дротяку й потягнула. Три дні потім куток без світла сидів, поки нового привезли. І я з усіма сидю й каюся мовчки, а назад же не понесу, бо стидно.

– Нащо ж воно вам?

– Прання чіпляти. Натягнула – досі мені служат. І совість досі мучит.

– Прирівняли горбатого до стіни! То державне, а то люд­ське.

– Всьо одно крадіжка. На копійку вкрадеш – на руб загубиш.

– Злякали! Оно ті, що в людей мільйони забрали, нажились, аж репають, і ніяких втрат не бо­яться.

– Не все зразу, дитино. Віділлються і їм чужі сльози. Бог не злізе палицею бити…

Хотіла б Тоня вірити бабі, але не може. То в кого яке щастя. Петриків­ський голова ціле село обідрав як липку, і вади йому нема – аж пухне від грошей. А її чоловікові дармова копійка зараз боком вилазить. Якось від Черкас до Умані вхитрився зайцем проїхати, то в сіль­ському автобусі сорок гривень поцупили.

ІІ

– Та й добре тобі – доброго здоровля! – це Гонися Меланку здибала. – Ходиш без палиці, не те шо я, – прово­джає очима двох дівчат на дорозі. – От ниньки молодьож! Як згадаю Любку, шо дитину привела і в кущі викинула!.. – аж головою похитує.

– Така Божа воля, мабуть, – зітхає Меланка.

– Божа воля? Якраз! Надивляця того тілівізора та й казяця. Чи тобі геть байдуже, шо ці молоді вичворают?

– Молоде – дурне. А як я, стара, скілько раз котенят топила.

– Здуріла! То котенята, а то дитина!

– Для ки­цьки воно теж дитина. Знаєш, якими гочима на мене дивилась, коли в кублі їх не застала? А що скаже? Німота.

ІІІ

– Слухала оце Ящиного Льоньку й анекдота згадала, – Яруша бабам розказує. – Відбув парубок армію, прийшов додому, роздивля­ється по дворі. Нове деревце побачив. «Папаша, – каже, – ето льопа, што лі?».

– Еге ж, – Настю своє болить. – Мій теж, як вернувся, попробував «штокати» й «какати». «Ше такого мені не стачало! – кажу. – Мама зі сповиточка якою вчила? У школі десять років якою вчився? І не подужав? Чужий дядько з гарапником за два роки по-своєму перевчив? Тепер сиди, Настю, й думай: твій син дурний чи розумний після того?».

– Або як та дівка, що «лєзла, лєзла по лєстніце за пєтухом, а драбина зламалась і півень упав», – Яруша смі­ється.

Насті ж не до сміху:

– Нагадала йому, хто він і якої мами син. Більше не викаблучувався.

– Баба Гаша теж нарікала, що її обоє з нею вже по-рускому. І мулиться, і нітиться, а дітям нічо не каже, терпит.

– Зате баба Та­ська цвіте й пахне, що онучата москалями поставали. Ще й сама на старість по-їхньому пробує, аж гидко слухати… «Морко-о-овочка», «відьо-о-оречко», «руки в мукі-і-і», «німно-о-ожко». Бога за бороду вхопила: діти москалями поставали.

– Це в неї від чоловіка, – стає до балачки Меланка. – Пристав москаль на день і трошки, дітей насіяв та й щез. Ну, а вона вспіла навчитись.

– Ваші оно в Тюмені, а ви ж кацапкою не прикидаєтесь.

– Не маю хисту до того, – каже Меланка. – А мої онуки такі ж, як і в неї. Діти вже і вдома до мене по-рускому закидают. Чим я од неї лучча? Мій гріх ше більший, бо з діда-прадіда українці.

ІV

– Господи, чим та Манька думає?! Дітей, хату занапастила за горілкою! Де її розум?! Де совість?! – обурю­ється баба Га­ша.

– Слаба жінка, – Маланка про неї.

– Слаба не подужає стільки випити!

– От саме слаба й вип’є. На базарі з нею сиділа якось, розговорилися. «Маню, – питаю, – як тобі цего яду хочеться?» А вона: «Хочеться, бабо, ох як хочеться! Оце як вам після оселедця води кортит, так мені горілки. І нічо з собою зробити не можу, бо така вона мені добра!». Слаба… А як я сир галан­цький люблю. Геть у піст не вдержусь і куплю хоч сто грам. У кожного свій гріх.

V

– Не вспів дід Яшка бабі обіду відбути, а до вечора уже в хаті Ірка з Манькою тирлувались, – диву­ється Валентина.

– Баби не вернеш, – Меланка сумно. – А Яшці скільки там іще радощів зосталось?

– Не журіться ним. Він і мене, й вас переживе.

– То й на здоров’я. Мого віка не проживе, а таки свій.

VІ

– Чого тій Ірці-наркоманці не хватало? – Міля похитує головою. – Ва­сько ж і роботящий, і гарний, і дітей любит, і її жаліє. Нє, печеного льоду забагла. Та якби мені колись такий хазяїн, я б сама його на руках носила, – і зітхне тяжко.

– Їй, видко, не хазяїна треба, а такого, шоб на вітер підкидав. Хто любит попадю, а хто – попову доньку. І я оно сердилась на покійного: як іде з роботи, ше на вулиці починає розбиратись. Кашкет на тину, пі­джак на хвіртці, один черевик біля кирниці, другий під порогом, сорочка на порозі, майка в сінях… До хати в самих трусах заходит. А зимою, поки сорочки не здеру, доти не скине. Так і ходитиме в замурзаному. Насердюся! То як побачу на вулиці гарно вбраного чоловіка, та ше в галстуці, – очей не можу відвести! Зараз бігла б за ним. А як ті, що при галстуках, на Меланку й не дивились, то я була порадочна жінка. Ну, а її всі люблят – попробуй вдержатись.

VІІ

– Стільки чекали від того президента! Стільки сподівались! Діти на Майдані задля нього ладні були під танки лягати, а він… Ні риба ні м’ясо! – Юрко злиться.

– Хтів усім догодити, – баба йому.

– Хотів? Од своїх утік, а чужі не прий­няли. Чий він тепер?!

– Такий він собі, – Меланка здвигує плечима. – Хіба судят людей за те, шо брови не чорні та очі не карі? Я оно теж не така, як мама повинна бути. До когось діти приїхали, зараз цілуються-пригортаються, а в моїх – не заведяно. Мати не привчили мене, я своїх не привчила. Тут хоч чи не хоч – не поможе. А в президента вдача «не така», як ми хочем. Хіба він винен?

– То нащо брався?

– Я ж узялась мамою бути, а він така сама людина…

Оце тако з Меланкою балакати.

Ольга ПАВЛЕНКО

Хлопчик народився дуже смуглий… Щоправда, синьоокий, з європей­ськими рисами обличчя, але шкіра, замість того щоб біліти з кожним днем, навпаки, темніла, і вже було очевидно, що в родоводі дитини присутня негроїдна раса.

Таня нічого не розуміла… Нічогісінько… За собою не знала ніяких гріхів. Генка був її першим коханням і першим чоловіком, що відкрив їй солодке таїнство єднання плоті. Підозрювати в чомусь своїх родичів чи чоловікових? Таке Тані навіть на думку не могло спасти… Про таке навіть думати було недоречно.

Уже мала старшу дівчинку, синьооке золотоволосе диво – копію Геннадія, навіть не Геннадія, а його матері, яка і зараз, у сорокап’ятирічному віці, зберегла красу молодості. За нею на вулиці оберталося все чоловіче плем’я від 18 до 70 років, заледве не викручуючи собі шиї. Яночка (Таня назвала доньку на честь свекрухи) успадкувала від своєї бабусі абсолютно все: пишне золотисте волосся, небесно-блакитні очі, здивований погляд, легку ходу і струнку постать балерини. Від матері їй дістались тільки чорні брови, зламані посередині, як пташине крило, та довгі густі вії, також чорні, злегка закучерявлені на кінцях.

Таня пригадала, як вона тоді тішилась, що народила таке вродливе маля, як їй заздрили сусідки у палаті, які зворушливо-ніжні листи їй передавали в пологовий будинок рідні, як її всі вітали вдома! А чоловік просто на руках її носив і не зводив захопленого погляду з донечки. Сам її купав, сам уночі вставав переповивати. А тепер? Що вона має написати Генці? В кожній записці він запитує, на кого схожий синок, які в нього очі, волоссячко. А вона не знає, що відповісти…

Коли дитину приносили годувати, Таня з жахом і відразою прикладала її до грудей. Палко молилася Богові, благаючи вчинити диво, мріяла, щоб медсестра переплутала дітей і принесла їй чужого, нехай не такого вродливого, нехай звичайного, але білого, білошкірого, бо як цього показати рідні, а голов­не – чоловікові, Таня не знала. Не знала!.. Не уявляла собі реакції Геннадія, коли він побачить це личко, яке темніє з кожним днем. І очі, спочатку cині, а тепер темно-карі. Молилася… Одержимо благала Бога, але дива не було… І медсестра ніяк не бажала помилятися… Отож щоразу під час годування на Таню дивилося те саме серйозне горіхове личко, колір якого ще більше підкреслювали білосніжна шапочка і Танині білі груди, до яких вона нехотя тулила своє нелюбе, навіть ненависне дитя…

На сусідньому ліжку знемагала під тягарем тієї ж проблеми молоденька мулатка Лаура. Її синок народився з небесно-блакитними очима, а голівку мав покриту м’яким біленьким волоссячком, схожим на ретельно вичесані пухнасті волокна льону. Дитина була не мулатом, навіть не квартероном. Це був найсправжнісін­ський представник білої європей­ської раси. Але, на відміну від Тані, Лаура знала цьому пояснення. Той темний вечір вона з жахом згадуватиме завжди, протягом усього свого життя.

Їй забаглося піти з подругою в кафе, хоч зазвичай ніколи цього не робила. В чужій країні вони всі трималися разом і завжди скрізь ходили веселою щебетливою зграйкою. А тут… Наче нечистий поплутав, ще й подругу вмовила. Лаура з сумом згадувала, як довго Джейн не пого­джувалася на її вмовляння, як палко переконувала її в протилежному, які аргументи знаходила… Де там! Лаура була глуха і сліпа, не бажала нічого ні чути, ні бачити. І вже тоді, в тому страшному парку, борсаючись під шестипудовою вагою насильника, ґвалтівника, усвідомила ціну власної легковажності, за яку довелося заплатити сповна. Усвідомила. Але, на жаль, занадто пізно…

Ця вагітність була довгоочікуваною. Після одруження вони з чоловіком чекали на таке щастя довгих три роки… І вже зневірились, що колись стануть батьками, бо лікарі на всі запитання, а потім вже і розпач Лаури безпорадно розводили руками, запевняли, що не бачать у неї ніяких відхилень, ніякої патології, що варто було б перевірити чоловіка… Але Томас такі розмови сприймав як особисту образу і ні про які обстеження навіть слухати не хотів. Він був твердо впевнений у своїй абсолютній придатності до батьківства. Проте, як виявилося, його впевненості було замало… Лаура ніяк не могла завагітніти і неймовірно страждала, відчуваючи себе непотребом, колосом без жодної зернини, пустоцвітом…

Й ось аж після того жахливого випадку в парку жінка нарешті відчула в собі порух іншого життя. Том був на сьомому небі від щастя. Оточив свою вагітну дружину піклуванням та увагою, не давав ні до чого навіть доторкнутись, прибігав до неї тричі на день, готував їсти, обіцяв знайти квартиру і створити ідеальні умови для появи на світ свого нащадка. Коли настав час пологів, потурбувався про окрему палату з усіма вигодами. Але Лаура наполягла на двомісній. Було нестерпно залишатися самій, наодинці зі своїми думками та спогадами. Так вони з Танею опинилися в одній палаті й відразу відчули одна до одної симпатію.

Таня була така турботлива, така уважна! Сама ледве пересуваючись, знемагаючи під тягарем власного живота, залюбки допомагала Лаурі, в якої розпухали ноги і якій кожен крок, кожен рух завдавав неймовірних страждань. Але муку від тих страждань неможливо було порівняти з мукою душевною!.. Том нічого не знав про її пригоду в парку, Лаура вирішила не розповідати. Не знала навіть Джейн, яка, можливо, здогадувалася, куди так несподівано зникла з кафе її подруга з синьооким блондином, що підсів до них за столик зі своїм другом. Але вона мала про це свої міркування, ні про що не розпитувала Лауру і, звісно, нікому нічого не розповіла. Джейн була справжньою подругою. Щирою, відданою… На неї можна було покластися… Проте, Лаура змовчала…

Аж тут, у післяпологовій палаті, несподівано для себе вона розповіла Тетяні про зґвалтування. Таня докладно розпитувала Лауру про ту трагічну подію, співчувала і появу на світ білошкірої дитини в сусідки сприймала як власну трагедію, бо, як кажуть, у цій ситуації цілком могли потиснути одна одній руки. Тепер у її кучерявій голівці наро­джувався план… План жахливий, парадоксальний, може, навіть аморальний, але цілком прийнятний для прагматика. Жінка вирішила запропонувати Лаурі помінятися дітьми.

– Ти розумієш, – палко переконувала мулатку, – це найкращий вихід для нас обох. Ніхто нічого не знатиме. Треба все продумати до найменших деталей і зробити так, щоб комар носа не підточив.

– Як ти сказала? – не зрозуміла Лаура україн­ської алегорії, а коли Таня їй пояснила, що ці слова означають, навіть розвеселилася.

Помалу звикала до Таниного плану, він їй здавався вже не таким жахливим, а надто коли показала чоловікові через вікно не власного сина, а Танину дитину. Томас стрибав під вікном, щось вигукував, реагував на появу у вікні власного нащадка з усіма притаманними його народу бурхливими емоціями. Побачивши свого Томаса таким щасливим, Лаура вирішила погодитись на обмін дітей. Врешті, якщо показала чоловікові чужу дитину, то вже не мала шляху відступу. Це було зрозуміло. Тепер їм обом належало добре думати, яким чином здійснити задумане.

– Нам потрібен спільник серед медперсоналу, – переконувала Тетяну Лаура, – ми самі з цим не впораємось!

Але Тетяна і слухати не хотіла:

– Ти що? Що ти говориш? Гадаєш, нам дозволять так просто обмінятися дітьми? Це ж тобі не сумочки і не рукавички! Не будь наївною, Лауро!

– Що ж нам робити? Який тоді вихід? Що ти пропонуєш? – зацікавлено підвела голову Лаура. – Маєш конкретний план?

– Маю! – змовни­цьки підморгнула їй Тетяна. – Тільки не знаю, чи спрацює…

– Ану кажи. Обміркуємо.

– Тільки пообіцяй, що сприймеш мої слова спокійно, без зайвих емоцій. Обіцяєш?

– Обіцяю. Кажи! – Лаура відчула, як усередині все напружилось.

– Хоч би що я сказала? – не вгавала Тетяна.

– Хоч би що ти сказала… – мов сом­намбула, повторила жінка.

Тетяна скоса глипнула на мулатку, вагаючись, бо не уявляла, як та сприйме її план.

– Тільки, благаю, спокійно! – попросила лагідно.

Наступного дня Лаурі принесли передачу і лист від чоловіка. Прочитавши його, вона не зблідла, як у такому випадку сказали б про європей­ську жінку, а миттєво посіріла, мов цемент.

– Що? – перелякалася Тетяна. – Ларонько, що трапилось?

– Томас…

– Що Томас?

– Томасова мати помирає. Йому треба негайно їхати додому. Він у розпачі, не знає, що робити. І мене не може залишити напризволяще, і їхати потрібно… Буквально розрива­ється між нами двома.

– Лауро! – зраділа Таня. – Може, мої слова зараз здад­уться блюзнірством, але дякувати Богу! Нехай його мати видужує! Я бажаю їй усього найкращого, але то щастя для нас, що так трапилось! Добре, що Том їде! Нам із тобою просто поталанило!

– Хто ж мене тепер забере з лікарні? – не могла второпати розгублена Лаура.

– Я тебе заберу! Хто ж іще? Я! Моя рідня! Все склалося краще, ніж я сподівалася. Поки твій Томас приїде, ми вже будемо у мене вдома і, якщо нам Бог допоможе, оформимо дітей і отримаємо на них свідоцтва про наро­дження.

– Якби ж було так! – зітхнула Лаура.

– Так і буде!

***

Тетянина сім’я прийняла Лауру з немовлям, як рідну… Дві юні мами, які клопоталися про своїх малюків, були такі зворушливі, що кожен намагався їм чимось допомогти, запропонувати свої послуги.

Щоправда, цілий день вони залишалися у великому будинку самі, якщо не рахувати Танину бабусю Катерину, якій, власне, і належав той будинок. Його побудував дід Тетяни, полковник у відставці. Йому за весь довгий вік служби так набридли казенні квартири, які доводилось мало не щорічно міняти, неоковирні меблі з інвентарними номерами, постійні переїзди, що, подавши рапорт у відставку, почав зводити власний дім.

– Хочу у старості пожити, як людина. Маю я на це право чи ні? – відповідав на всі заперечення домашніх, відкидаючи їхні звабливі пропозиції про квартиру в багатоповерхівці зі всіма вигодами і відмахуючись від численних аргументів на користь такого помешкання.

Будинок вийшов на славу: просторий, двоповерховий, з мансардою і справжнім зимовим садом. У ньому всім вистачало місця. І вся рідня, оселившись у тій розкоші, відразу оцінила численні принади особняка й визнала, що дідусь, безперечно, мав рацію…

Поява в будинку шоколадної красуні з таким самим шоколадним малюком внесла в розмірене життя мешканців пожвавлення та екзотику. Особливо появі мулатки зраділа бабуся. Вона відразу оточила Лауру увагою та ніжністю, по десять разів на день допитувалася, чи їй добре, чи зручно, чи чогось потребує, пропонувала свою допомогу. Лаура ніяковіла, а Таня навіть почала ревнувати.

– Я не знаю, хто з нас двох твоя внучка, хто з нас народив тобі правнука… – ніби жартома обурювалась, але в голосі було чутно легку образу.

– Танько! Як тобі не соромно!? – шпетила її бабуся, колишня артистка, яка до старості зберегла свою красу і сценічний голос. – Ти живеш у себе вдома, оточена увагою і любов’ю рідних. А вона тут сама-самісінька. Мало того, що в чужих людей, то ще й у чужій країні. Подумай, як їй самотньо.

– Ларонько! – Танька, відчувши докори сумління, бігла обнімати Лауру, яку перейменувала в Лару, і зніяковіло виправдовувалася: – Ларонько! Я не хотіла! Не ображайся на мене! Будь ласка! Я така егоїстка! Не ображаєшся, ні? – допитувалася, мов дитина, обнімаючи жінку за шию і винувато зазираючи в її чорнющі очі.

Лаура, звичайно, не ображалася, і щаслива Таня бігла до свого Світика (як вона його пестливо кликала, бо хлопчика назвали Святославом) і, хапаючи його на руки, носила малюка всім будинком.

– Не привчай до рук! – сердилася бабуся.

Вдавано сердилась, звісно, бо хто міг сердитися на цю щасливу молоду жінку, таку невимовно прекрасну у своєму святому материнстві?

Лаура свого Томаса на руки брала рідко… Вона якось ніби соромилася виявляти ніжність, пестити його, називати ласкавими іменами, цілувати, стискати в обіймах, як це робила Тетяна.

– Дивлячись на Лауру, можна подумати, що вона зовсім не любить своє маля, чомусь дивно ставиться до дитини, – якось промовила мати до Тані, коли вони купали Світика.

– Не вигадуй, мамо, будь ласка, – зашарілася Тетяна і відвела очі вбік, щоб мати в них нічого не прочитала. – Просто вона стримана. Та й соромиться, мабуть: у чужих людей живе!

– Бідне маля, – тільки зітхнула мати і більше нічого не сказала…

Пізно ввечері, коли вже всі розійшлись у свої спальні, Таня крадькома від Геннадія шмигнула в дитячу. Лаура, мабуть, заснула, бо з її кімнати світло не пробивалося, за дверима було тихо і темно. З кутка, де лежав Світик, долинало голосне посапування. Але Таня навшпиньки підкралася до іншого ліжечка, яке стояло в протилежному кінці кімнати і звідки не було чути ні звуку.

– Спить… – полегшено зітхнула, підійшовши близько і схилившись низько над ліжечком.

Проте малюк не спав. Він зосере­джено смоктав свій великий пальчик і дивився просто перед собою широко розкритими великими чорними оченятами. Погляд тих оченят був серйозний, недитячий, якийсь трагічний і розпачливий… Серце молодої жінки моментально обірвалося і покотилося кудись униз. Вона безсило опустилась навколішки.

– Сину! – простогнала. – Синочку мій! Прости мене! Прости! І не проклинай… Не суди. Не було в мене іншого виходу. Не було… Тобі буде добре, я знаю. Я впевнена. Якби не ця впевненість, я ніколи не віддала б тебе. Ніколи! Повір! Тебе там любитимуть, як рідного, – шептала, мов одержима. – А я любитиму чужу, їхню дитину. Я вже її люблю. Мені зда­ється, що то я його народила. Він такий схожий на Геннадія! Це просто якась містика! Може, в тому є воля Божа, бо колись мене бабуся вчила, що без Його святої волі навіть волосинка з голови не падає. Може, то Він, святий та мудрий, мені такий вихід підказав… Пожалів нас обох: і мене, твою нещасну маму, яка не сміє нею назватися, і Лауру, яка тобі ту маму замінить. Так уже мусить бути! Як є, мусить бути… Ми вже нічого не змінимо… Нічого…

Малюк заснув уже давно, хоча його сон був неспокійним. Він здригався і схлипував уві сні, крутив голівкою, ніби щось заперечував, ніби проти чогось протестував… Томас спав, а Тетяна все шептала і шептала над ним, немов промовляла заклинання. І рясні великі сльози градом сипались із жіночих очей просто на горіхове личко…

Таня відчула, що божеволіє. Голову оповивав незрозумілий туман, хаотично плутались думки, зникала ясність мислення Щоб прийти до тями, вона занурила свої довгі пальці глибоко у волосся і сильно його посіпала. Відчула різкий біль, який пронизав наскрізь усю голову, народившись десь глибоко в ній… Тихенько зойкнула від того болю. Біль фізичний перебив, притупив біль душевний, і Таня більше не плакала. Ще трохи посиділа на підлозі, притулившись гарячим лобом до ліжечка, а потім, заточуючись, перечіпляючись за килим тремтливими ногами, повільно, мов сомнамбула, подалася геть із дитячої кімнати.

А за два дні несподівано приїхав Томас…

Від’їзд Лаури зі сином збігся із відря­дженням Геннадія. Він тепер часто їздив у ті відря­дження, значно частіше, ніж до появи в будинку нових мешканців. Річ у тому, що чоловік працював у спільній україн­сько-німе­цькій фірмі і йому доводилось брати участь у різних засіданнях, презентаціях, спільних навчаннях тощо, які відбувалися в Мюнхені. Але тепер ті від’їзди стали системними. Появу Лаури з малюком Генка зустрів без ентузіазму, хоч і без ворожості. Здавалося, йому це було байдуже. Щоправда, Таня інколи вловлювала швидкі, як спалах блискавки, погляди, що їх Генка кидав на Лауру, і в тих поглядах вона ясно бачила незрозумілий, старанно прихований страх. Генка чогось боявся… Чого? Якби Тетяна трохи більше над цим подумала, зіставила деякі факти, а надто непідробний, навіть панічний страх Лаури при першій зустрічі з Геннадієм на порозі будинку, то, може, дещо зрозуміла б. Але вона тоді подумала: після того, що пережила, Лаура, мабуть, кожного синьоокого білявого молодика асоціює з ґвалтівником. На тому заспокоїлася і більше про той інцидент не думала.

Спорожнів великий будинок… Прощання, судомні обійми, сльози, слова… Тисячі ласкавих слів. І все! Таня залишилася сама… Перші дні вона бродила будинком, мов неприкаяна. Мати з батьком вели сімейний бізнес, постійно пропадали на фірмі, їм було не до переживань доньки. Ні, вони, звісно, охоче їй допомагали. Як і раніше, тішилися онуком. Батько частенько гуляв із ним, гордо котячи візочок перед собою. Мати щодня допомагала купати хлопчика, сюсюкала до нього, носила, хоч сама сварила доньку, щоб не привчала дитину до рук. Та все ж… Таня відчула, що опинилася в дивному вакуумі, в якійсь ізоляції…

Ні батько, ні мати не бачили, як зміню­ється їхня донька, стає замкнутою, знер­вованою, як поволі гаснуть колись такі яскраві очі. Тільки синок своїм лепетанням міг якось розворушити її, вивести із стану дивного заціпеніння. Але ненадовго!

– Таню! – непокоїлася бабуся Катерина. – Що з тобою ді­ється? Ти захворіла? Тебе щось болить?

– Здорова я, – кволо говорила Тетяна, намагаючись не дивитися в бабусині стурбовані очі.

– Розповіла б мені, – зітхала старенька, – відразу полегшало б! Легше, дівчинко, коли з кимось поділишся. Я ж тобі не чужа! І розра­джу, і допоможу, якщо це мені до снаги! Розкажи мені, дитино! Не ховай нічого в собі. Спопелить воно тебе, знищить!

– Нічого, бабусю, нічого…

А поза тим у віконце вже стукала справжня весна. Вона прийшла якось раптово, несподівано, ігноруючи календар, навіть глузуючи, насміхаючись із нього.

Таня здрига­ється уві сні, сон її неспокійний і нетривкий. Вона часто прокида­ється, тоді коротко знову засинає, але той сон швидше подібний на якесь судорожне забуття, марення. По-дитячому схлипує і вже остаточно прокида­ється… Десь далеко-далеко плаче дитина… То не Світик, він плаче не так. Він плаче голосно, вимогливо. Світик спить, а дитячий плач не втихає. Чи вчува­ється? Таня підіймає розкошлану голову над подушкою. Прислуха­ється. Ні, таки плаче. Тоненько-тоненько… Жалібно-жалібно… «Що тобі, любий? Що в тебе болить? Серце?.. Душа?.. Як у твоєї бідної матері? Яка довга, яка безкінечно довга ця ніч! Без тебе…»

Однієї такої ночі до Тані тихенько постукала бабуся.

– Таню, Танечко, – одразу почала стара жінка, – я цілий вік прожила, багато бачила, багато знаю… Не крийся від мене, серденько! Розкажи, що тебе мучить. Та на тебе дивитися боляче!

– Бабусю! Бабусю! – зойкнула Тетяна, впавши навколішки. – Господи! Що я наробила? Що я, ідіотка, наробила?

Катерина тремтливими руками мовчки обхопила гарячу голову онуки, притулила до себе. Зрозуміла, що має справу з великою люд­ською трагедією. Не розпитувала більше. Мовчки чекала, також опустившись на коліна поряд. А Тетяна, міцно притулившись до бабусі, сповідалася їй…

Дивна реакція бабусі здивувала, навіть злякала онуку.

– Мій гріх! – простогнала стара жінка і розпачливо замотала головою.

– Бабусю! Про що ти? Не наговорюй на себе! Я сама у всьому винувата!

– Мій гріх, – уперто повторювала Катерина, перелякано дивлячись на онуку, яка тепер чекала на бабусину сповідь. Чекала… і боялась тієї сповіді…

– Я зустріла його в інституті, коли була такою ж молодою, як ти тепер, навіть молодшою. Тоді саме почали практикувати обмін студентами. Наших відправляли навчатися за кордон, а до нас привезли іноземців. Відразу, від першої зустрічі кохання накрило нас із головою, немов лавина. Ні він, ні я просто не мали сили опиратися тому почуттю. Нас тягнуло одне до одного з неймовірною силою. То було якесь божевілля!..

– І що ж трапилось? – ледь чутно прошепотіла Тетяна, коли бабуся замовкла, видно, збираючись із силами, бо нелегко їй було, ох, нелегко сповідатися перед власною онукою.

– Трапилося те, що і мало трапитися… Я себе зганьбила, як уважав мій батько. А він, твій прадід, був генералом, високоморальним, дуже суворим, не терпів ніякої розпусти. Так це тоді називалося. Я відчула в собі биття іншого серця і не могла те биття зупинити, обірвати, як вимагав мій сердитий непоступливий батько… Та й пізно було щось робити…

– І… і… що було далі? Що ти зробила?

– Не я зробила, – сумно усміхнулася бабуся. – Зі мною зробили…

– Що вони зробили? Вони примусили тебе зробити аборт? Скажи!

– Якби примусили, то не було б на світі твоєї матері… Дитину я народила. Таку вимогу поставила перед ними, тими моралістами, які знайшли «диво-вихід», щоб прикрити мою ганьбу. Я погодилась на цей вихід взамін на право народити дитину.

– Який же вихід, бабусю? – Тетяна аж нетямилась від нетерплячки. – Розповідай уже, не муч!

– Вибач, дитинко, але нелегко мені, старій жінці, яка вже в могилу дивиться, зізнаватися перед тобою в такому.

– Я розумію… Я все розумію… Кажи!

– У мого батька був ад’ютант, молодий бравий лейтенант, закоханий у мене по самі вуха. Ось мої батьки і вирішили нас одружити. Звичайно, – помітивши подив і розгубленість у блакитних очах онуки, погодилась бабуся з її німим обуренням, – звичайно, стосовно нього це було не дуже гарно, але мій генерал думав тільки про свою безпутну доньку і про власну репутацію. Та й лейтенантові нічого було ображатися. Він отримував кохану дівчину за дружину, красуню, якою я тоді була, генераль­ську дочку, що дозволяло йому зробити карколомний злет у кар’єрі. Хоча, слід віддати йому належне, кар’єристом ніколи не був. А кохав мене по-справжньому. Так само потім любив і мою доньку, яку виховав і виростив, як свою.

– А далі? – не сказала – видихнула приголомшена Таня.

– Спочатку я дуже боялася, що дитя народиться чорне, як його батько! Але коли вперше побачила бліде личко, біляве волоссячко і сірі очі своєї донечки, то повірила в Бога. Як я молилася тоді йому, як щиро дякувала! Ніхто ніколи у цілому світі так не молився! Ніхто й ніколи!.. Запевняю тебе! Повторний страх я відчула, коли твоя мама наро­джувала тебе. Я ж вивчала генетику і розуміла, що в моєї доньки теж може народитися негреня. Але й тут Бог зглянувся наді мною, допоміг мені! Знову допоміг!.. І я заспокоїлась зовсім. Остаточно! Але, Таню, дитинко моя! Ніщо в житті не минає безкарно! За все скоєне треба розплачуватися! Рано чи пізно. Ой, внучко! Чого ж ти мені з пологового будинку не написала, не порадилася?

– Злякалась.

– Чого злякалась?.. Ти ж ні в чому не винувата!

– Не знаю… Уявила собі реакцію Генки… Ти ж знаєш, який він навіжений, який ревнивий! А тут ще й Лаура з такою ж проблемою… Бабусю! Я не знаю, як це сталося! Клянусь тобі, не знаю! В мене було таке враження, ніби я на себе збоку дивлюся, ніби то все не зі мною відбува­ється, а в якомусь жахливому спектаклі. Господи! Що ж тепер робити? Як повернути назад свою дитину?

– Тепер не знаю… Ти мусиш рахуватися з бажанням Лаури… Чи віддасть вона назад твого сина? Що вона скаже своєму Томасові? Як пояснить усе скоєне? І про подію в парку доведеться розповісти…

– Ой, лишенько! – Тетяна вже нічого не тямила, тільки благально дивилася на бабусю великими переляканими очима.

Але того вечора вони нічого не змогли придумати…

Минали дні, тижні, місяці… Минув рік, другий… Час – добрий лікар, вміло зарубцьовував відкриті рани. Світик підростав, дріботів кімнатами і щось лепетав своєю незрозумілою мовою. Тетяна з великим здивуванням помічала неймовірну схожість між своїм чоловіком і сином. Малюк був, як то кажуть, немов викапаний. Він сміявся так, як Геннадій, ходив так, як Геннадій, розмахуючи при ходьбі тільки однією рукою, як Геннадій, задумливо потирав перенісся, приглядаючись до нової іграшки. Вся рідня сприймала це як належне, а чоловік не спускав сина з рук! Він тепер дуже багато часу проводив зі Світиком. Постійно няньчився з ним удома, кілька разів брав його до себе в офіс, навіть одного разу захотів узяти сина з собою у відря­дження і відмовився від задуманого тільки тоді, коли Тетяна запротестувала, справедливо обурюючись, що хлопчик іще маленький для вояжів. Не можна сказати, що донечка Яна залишалася поза увагою батька, але вона вже формувалася в особистість зі своїм особливим, відокремленим дитячим світом і, дорослішаючи, більше тягнулась до матері.

Йшов час, і Тетяна потрохи забувала свого біологічного сина. Їй починало здаватись, що Світик – її власний син, що саме його вона народила, а все решту їй приснилося в кошмарному сні.

Якогось дня прийшов листоноша. Бабуся Катерина, яка відчинила, бо саме була у дворі, довго з нерозумінням крутила в руках великий довгастий конверт, що ряснів різнокольоровими печатками… І, не сказавши нікому нічого, понесла його у свою кімнату.

Пізно ввечері, зручно вмостившись у м’якому фотелі перед каміном, де палахкотів жаркий вогонь, Катерина розкрила конверт і піднесла до очей густо списані чітким почерком аркуші.

Мила Танья!

Я довго вагалася, перш ніж писати до тебе, але вирішила, що ти повинна знати правду. Зараз зберуся з духом і напишу те, що викличе в тебе до мене ненависть і зневагу, хоч я в тому, що сталося, не винна.

Спочатку хочу тобі написати, що малий Томас росте. Він здоровий і щасливий із нами, своїми названими батьками. Не турбуйся!.. Ми для нього робимо все, що можуть робити батьки для рідної дитини. Та він і є для нас рідним і єдиним, бо інших дітей, як сказали місцеві лікарі, в мене не буде. Занадто сильний стрес я пережила в Україні. Вони навіть дивуються, як мені вдалось народити здорову дитину. Чи справді здорова вона? Чи здорова та моя дитина, наро­джена від ґвалтівника, яким був твій чоловік Геннадій?.. Так, Танья! Я його відразу впізнала, щойно вперше побачила, переступивши поріг твого будинку. І він мене упізнав! Якби ти була трішки спостережливішою, то помітила б відразу його страх при першій нашій зустрічі та натягнуті стосунки, що склалися між нами. Ми ніколи з ним не розмовляли, ніколи не залишались удвох наодинці, навіть намагалися не дивитись одне на одного. Він боявся, що я тобі про все розповім. О! Як він боявся! Той тваринний страх, який я виразно бачила в його очах, тримав мої уста міцно зачиненими. І я мовчала… Поки жила в тебе, мовчала. Твоя рідня так тепло, по-родинному до мене ставилася, що я просто не мала права і рота розкривати. Так само, як тепер, коли перебуваю так далеко від тебе, я не маю права мовчати… Я знаю, що завдам тобі болю цим своїм признанням, але ти повинна знати, що виховуєш рідного сина свого чоловіка. Прости мене, люба моя! Прости, благаю! Але щось мені підказує, що я роблю правильно. Я знаю: після цього листа ти зненавидиш мене, не захочеш нічого про мене знати. Я ніколи не дочекаюсь від тебе відповіді, не знатиму, як росте мій синочок, не побачу його фотографій! Проте тепер, знаючи, що Геннадій є батьком Світика, ти полюбиш його більше, бо я бачила, як шалено ти кохаєш свого чоловіка. А Світик – його зменшена копія.

Танья! Благаю! Прости Геннадія! Так сталося тоді!.. Хто любить, той завжди прощає!.. А ти його так кохаєш! Я буду молитися Богові, щоб ти його простила і щоб у вас усе було добре. Стосовно Томаса – будь ласка, все, що хочеш! Листи, фото, інтернет – усе до твоїх послуг. Одне твоє бажання – і ти його бачитимеш постійно. Якщо захочеш, звичайно!.. А не захочеш, я теж зрозумію. І твоє мовчання прийму як належне. Ти врятувала мене, моє сімейне життя, мою дитину! Не турбуйся про своє дитя. Ми його виховаємо справжньою людиною.

Учора не дописала лист. Не перечитую написане… Страшно!

Не підписуюсь, бо відтепер моє ім’я викликатиме в тебе тільки ненависть. Молю Бога, щоб твоя ненависть не перейшла на мого сина, але сподіваюсь, що здоровий глузд усе ж візьме гору над почуттями. Дитя ні в чому не винне! І воно – Геннадієве! Прости і прощай назавжди!

Катерина мовчки опустила лист на коліна… Суперечливі почуття розривали їй серце… Першим порухом, звісно, було віднести лист онуці, але старенька і далі сиділа в кріслі й не мала сили відірвати від нього тіло.

За вікном розгулялась завірюха… Крутило снігом… Хуртовина вила і стогнала, як поранений звір, жбурляла у вікна цілі оберемки колючого снігу, аж шибки дзвеніли. Не було видно ні неба, ні землі. Вогонь у каміні горів слабо, не було доброї тяги. Видно, знову димохід завалило снігом, бо в ньому щось схлипувало і невдоволено бурмотіло.

Зима… Невдовзі Новий рік, Різдво… Ялинка і всі принади, пов’язані з зимовими святами. Довгоочікувана радість для онуків… Невже вона одним-єдиним словом зіпсує родині ті свята? Та річ не в святах. Вона цим листом зіпсує всім життя. Катерина аж вхопилася обома руками за груди, ніби намагаючись угамувати, втишити шалений стукіт власного серця, яке, здавалось, було ладне вискочити з грудей.

Знена­цька могутній удар вітру навстіж розчинив вікно, яке старенька в своїй кімнаті ніколи не дозволяла заклеювати на зиму, бо їй чомусь завжди не вистачало повітря. Порив того вітру, війнувши їй в обличчя снігом і морозом, немов легеньку пір’їнку, підхопив із колін лист і поніс його прямісінько в камін. Мить – і густо списані аркуші спалахнули яскраво і переможно. Весело затанцювало пустотливе полум’я, перетворивши речові докази на купку сріблястого попелу. Старенька й охнути не встигла, як усе було скінчено. Вона розгублено дивилася в камін. Дивилася і не знала, чи був лист насправді, чи, може, вона задрімала в теплі і їй це все наснилося… А якщо і справді нічого не було? Нічогісінько!.. Охаючи і крекчучи, спотикаючись на кожному кроці, Катерина поплелася через усю кімнату міцно зачинити вікно…

Лідія ПІДВИСОЦЬКА

– Час лікує, – сказала вона одного холодного лютневого дня. – Колись ти мене забудеш – і рани заго­яться.

За нею назавжди зачинилися двері нашої квартири. Але двері мого серця чомусь залишалися відчиненими…

Через протяги, які з’явилися, я не міг спати ночами. Довго вовтузився у ліжку і машинально простягав руку туди, де поруч зі мною солодко спала вона. Прокидався від усвідомлення втрати. Навіть не мав потреби заводити будильник – настільки реальним було відчуття самотності.

Ховав усі речі, які нагадували про неї. Але за день діставав їх знову і клав на звичні місця. А­дже це були речі, без яких просто не міг обійтися: посуд, у якому вона готувала, одяг, який дарувала мені до свят, різні дрібнички, такі важливі у побуті.

Я не розумів, як може вилікувати час. Із кожним днем, тижнем, місяцем мені було все важче. Спогади нав’язливо оповивали думки – і годі було врятуватися від страшної порожнечі, яка виникала всередині.

– Розважайся. Знайди собі дівчину, – радили колеги.

– Візьми відпустку, – наполягав шеф.

Треба було змінити атмосферу. І я таки погодився на путівку, яку люб’язно придбала мені фірма, до затишного курортного містечка на березі Азов­ського моря.

У квітні море було холодним і самотнім. Однак саме це найбільше пасувало до мого душевного стану. Кожен ранок я незмінно починав із прогулянки набережною. Спускався до берега, довго дивився на море і думав, що ні відстань, ні час не здатні загоїти моїх ран.

Тут, удалині від дому, про неї нагадував дощ, під яким ми колись так любили гуляти. А коли піднімався вітер, я згадував, як він розвіював їй волосся і як вона весело сміялась, поправляючи зачіску. Про неї нагадувало море, яке шуміло в унісон із її спокусливим голосом, коли вона, шаленіючи від пристрасті, притискалася до мене і шепотіла на вухо найніжніші слова.

Одного з таких вітряних дощових днів я побачив самотню дівочу постать, яка неспішно йшла набережною, не прикриваючись ані парасолькою, ані плащем.

– І не сидиться вам у теплому приміщенні, – звернулась до мене дівчина, усміхаючись. В її усмішці я помітив болісний сум.

– Якось невесело сидіти одному, – привітно відповів я. – Може, складете мені компанію?

– За умови, що ваше помешкання розташоване ближче, ніж моє. До речі, мене звати Ірина…

Корпус, у якому зупинилася Іра, був розташований трохи далі, ніж мій. І я радісно відреагував на цей знак долі.

– Доведеться виконувати обіцянку, – сказав я весело і взяв Ірину за руку. – Будемо пити чай і дивитися на море з вікна.

Три дні у курортному містечку йшов дощ. І весь цей час ми були поруч. Разом читали книжки, слухали музику, говорили про життя. А вночі, у повній темряві, розповідали одне одному страшні історії, як колись, у дитинстві, та слухали голос моря за вікном. Вночі ми теж були поряд…

Я боявся одного: закохатися в Ірину та дозволити їй полюбити себе. Бо ж знав: закінчиться відпустка – і ми роз’їдемося у свої міста. І не залишиться нічого, крім спогадів та ще однієї болісної втрати.

Ми обережно уникали тем, які стосуються особистого життя. І були щасливі від того, що так несподівано знайшли одне одного.

Прощаючись, я навмисне не взяв ні адреси, ні номера телефону Ірини. Навіть не дізнався її прізвища. Навіть не поцілував, а просто ніжно взяв за руку, як першого дня нашого знайомства. І вона зажурено усміхнулась у відповідь…

На початку травня, коли довкола все цвіло та пахло весною, я повернувся додому – і раптом зрозумів, що немає більше ні колишнього смутку, ні гіркого розчарування. Я прокидався від дзвінка будильника – і з радістю та вдячністю зустрічав кожен новий день. А ще з трепетом згадував проведену в санаторії відпустку. І розумів, що не загубив Ірину. Знав, що обов’язково зустріну її знову. Тільки всьому свій час…

Спекотного липня зателефонувала дівчина, яку я кохав і яка холодного лютневого дня назавжди зачинила за собою двері.

– Привіт, – наче нічого не сталося, безтурботно сказала вона. – Ти сумуєш за мною? Ось вирішила повернутися. Зрозуміла, що не можу без тебе. Пробач…

Я не тримав довгу паузу. Ніби передбачив цей дзвінок і підготувався до відповіді.

– Час лікує, – сказав їй тихо, але впевнено. – Спробуй і ти жити за цією порадою…

За півроку в нашу фірму влаштувалась нова співробітниця.

– Прошу любити і ставитись із повагою, – наголосив шеф. – Дівчина приїхала з іншого міста. Тож нехай набира­ється позитивних вражень.

Він вийшов у коридор і за кілька хвилин привів за руку молодого фахівця. Симпатичну та усміхнену дівчину. Мою Ірину.

Олена БАГРЯНЦЕВА

 

Він – керівник міського масштабу, серйозний, застебнутий на всі адміністративні ґудзики. Його життя – виконком, «п’ятихвилинки», преса, економіка міста, яка вся на його плечах… Вона ж – цілком легковажна істота (так здається на перший погляд), тонюсінька, маленька, з довгим чорним волоссям, заплетеним у безліч кісок, непрактична і романтична до неймовірності.

У неї вдома – стелажі з книгами, пил на меблях і ляльки. Ляльки повсюди, бо вона їх майструє. А виготовивши, несе у мистецький салон. Останнім часом зробила товстезного доброго лісовика з сірого вельвету, зеленого бегемотика з піжонською краваткою, веселого дельфіна з біло-синього атласу й Арлекіна з сумними очима. І їх усіх купили! А нещодавно їй зателефонували з лялькового театру і замовили сімох гномів та Білосніжку. Отож ляльок у неї вдосталь. І повсюди клапті фетру, оксамиту, вуалі, мережива, клубки муліне, вовняних і шовкових ниток, поролон і скляночки з клеєм…

Вона любила все незвичайне, несподіване: внутрішні дворики, як у якомусь венеціанському палаццо; гойдалку у старому саду, на якій злітають у вись чиїсь діти; музеї, де стільки цікавих речей – старовинних срібних табакерок, мундирів з еполетами, вишуканих чорних віял із дивовижним пір’ям… Вона любила, щоб і її ляльки були так само незвичайними: ведмедя одягала у розкішний диригентський фрак, старого сажотруса – у білий шовковий циліндр, кенгуру тримала в лапах великий ридикюль у жовті горохи, а на голові мала капор, оздоблений яскравими бантами.

З нею завжди траплялося щось таке, що неможливо ні витлумачити, ні зрозуміти. Вона ламала підбори на всіх тротуарах, притулялася в поїздах столичного метро до тих дверей, до яких не можна було притулятися (і одного разу мало не випала на платформу станції «Дніпро» – ото поподорожувала!). Завжди переходила дорогу на червоне світло. Машина, мало не збивши її, гальмувала перед самим носом, водій брутально лаявся, а вона лише стенала плечима, на яких лежали врозсип численні кіски, і простувала далі. При цьому боялася натовпів людей, ліфтів, у яких часто застрягала, водопровідників ЖЕКу, громовиць, які іноді лютували над містом. А ще вона вміла ходити босоніж лісовою дорогою і без кінця співати якісь неримовані мелодійні пісні, котрі легко і швидко вигадувала…

Він… Він не боявся нічого, був дуже поважний і правильний. І ніколи не ходив босоніж. І в них – роман. Він зовсім не обтяжений шлюбом, вона – тим паче. З нею, окрім ляльок, живуть тільки тарган Казимир і мишка Зося (миші, до речі, її ніколи не лякали). У мами квартира в іншому кінці міста, і вона керує своєю неорганізованою донькою частіше телефоном, аніж безпосередньо.

Він приїжджає до неї на вихідні і дзвонить у двері умовним дзвінком: конспірація понад усе (хоч яка може бути конспірація, якщо всі довкола давно знають, до кого він приїжджає?). Вона відчиняє йому двері абсолютно щаслива, ледве встигнувши висушити волосся після душу, перетворити його на сотню кісок і поставити в розігріту духовку піцу – вони, як справжні італійці, вечеряють тільки піцою.

Він приїжджає зморений і зосере­джений. Любить міряти кроками її квартиру, не зважаючи на кумедних ляльок, які сидять і лежать повсюди, і про щось міркувати. Вона намагається йому не заважати. Потім вони вечеряють зовсім по-сімейному і обговорюють різні цікаві новини: зникнення в Чечні відомого журналіста, новий спектакль епатажного київського режисера, котрий повів своїх глядачів до собору, де мало бути (але не відбулося) вінчання героїв, а згодом потягнув їх усіх до зруйнованого будинку… Потім дивляться телевізор і йдуть спати. Деколи вона каже йому: «Ходімо подивимось на лаванду. Тут неподалік є поле, де росте справжня лаванда…». Або ж: «Покатаймося на санчатах. Учора завія засипала всі стежки, всі дороги, а сьогодні так тихо, іній сиплеться з дерев… Візьмемо санчата у Дениска, – (Дениско – сусідський хлопчина, який приносить зі школи самі двійки. Батьки-п’янички лупцюють його за ті двійки, він утікає з дому й від ранку до вечора тиняється на вулиці…). –Він добрий, позичить нам свої санчата…». Він тільки сміється у відповідь, і вони нікуди не йдуть. Зрозуміло ж, він так стомлюється від своїх загальноміських проблем, від економіки (вона так зручно вляглася йому на плечі), що йому не до дурниць…

Вона каже йому: «Хочеш, я навчу тебе слухати серце під музику бджіл?.. А хочеш, поїдемо разом до Львова, де сіро-зелені таємничі будинки стоять на відполірованій бруківці, де кам’яні леви сумують біля міської ратуші, і поблукаємо там серед завмерлого часу?..». Не хоче…

Вона малювала під виконкомом, під його вікнами, смішних поросят на першому блакитному снігу. Запалювала індійські пахощі. Усе даремно. З приводу поросят він суворо наказав двірнику: «Заметіть!» – і їх замели. Із фіміаму кепкував.

Вони ні разу не танцювали у парі. Він ніколи не казав їй чогось надзвичайного, ласкавого. «Це смачно», – хвалив її піцу й салат і жодного разу не сказав: «Яка ти красуня!». Хоча вона і так це знає (ось, наприклад, уже другій рік умивається лише дощовою водою, а це щось та значить). «Малечо!» – ось найтепліші слова, звернені до неї. Він ні разу не казав їй фраз «моя мила» чи «я так сумував без тебе»… Вона довго розмірковувала у і зрозуміла, що він таких слів просто не знає.

Якось вона несподівано розплакалася. Він запитав: «Чого ти плачеш?». – «Я тебе кохаю.» – «Дивно. Навіщо ж тоді плакати?». Він ніколи не дарував їй милих дрібничок, а завжди що-небудь корисне чи смачне: теплі вовняні шкарпетки чи повний горщик варених раків. Зовсім нещодавно приніс пляшку шампанського в оксамитовій бордовій сукні. Шампанське вона випила одна того ж вечора, а у пляшку поставила засохлу троянду.

Так триває вже три роки. Увесь перший рік вона жахливо страждала. «Коли він поруч, то не сміється… Я, певно, не приношу йому щастя. Чоловік увійшов у мою долю, а я не така… Навіщо він зі мною, якщо не кохає? – (У тому, що не кохає, сумнівів не було). – Він мені потрібний, а я йому наче й ні… Усе моє життя – суцільне «можливо». Можливо, він боїться мене втратити… Можливо, йому зі мною добре (просто він не каже)… Можливо, мене кохають…»

Це було справжнє божевілля. Ламаючи голову над цим усім, вона додумалася навіть до такого: «Я люблю чоловіка, якого не хотіла б любити. І це так боляче. Я його ненави­джу, ненави­джу тому, що палко кохаю. З ним завжди – як у невагомості. Коли він зі мною – все начебто добре. Він іде – і все почина­ється знову: вона сумніва­ється, тужить і, як заведена, майструє ляльки…» Якось вона розповіла йому про свої божевільні думки, а­дже завжди все розповідає – що слід і що не слід. «Ти одержима, – сказав він. – Так не кохають. Ти мене лякаєш…» Він вимовив це, і повітря розірвалося, як рветься шовк… Це намова. Вона абсолютно нормальна. Вона кохає саме так, як кохають. І чого йому її боятися? Але вона замислилася над його словами і почала розмірковувати про психоаналітика. Але чи віднайдеш його у їхньому місті? Так буває тільки за кордоном: ти приходиш до психоаналітика, лягаєш на кушетку, усе розповідаєш. Кілька сеансів – і ти одужала. Аналітика і кушетку він назвав черговою жіночою дурістю. Може, й так…

Їй здається, що йому зовсім не цікаво, що вона робить упродовж дня, коли чекає на нього, про що думає, над якою лялькою працює (якось вона зробила кавалера з супутницею у човні – його і себе, а він навіть не здогадався, що це вони…). А їй, навпаки, було цікаво, де він побував за день, із ким розмовляв, як самопочуття економіки міста, чи одягнув він тепле кашне… Вона у всьому прагнула йому допомогти. Якби він був військовим, вона б навіть навчилася розбирати і чистити його пістолет.

У її уяві він повинен задовольняти всі її примхи, обсипати її компліментами… Коли вони розсварені – страждати і надсилати шалені телеграми. Коли скривдив і побачив, що вона нещасна, – відразу просити вибачення. Нічого цього не було. Коли вони лаялися, вона носила йому листи до приймальні і з ніяковим виразом обличчя віддавала їх секретарці, старій карзі. Карга дивилася на неї безбарвними круглими очима, усе розуміла і обіцяла передати ті аркуші.

Жінок треба або обожнювати, або покидати. Він не робив ні першого, ні другого. Що за чоловік?!

Її бідна наївна мама усе чекала, що ось-ось він запропонує її доньці шлюб. «Це все повинно бути дуже гарно, – казала мама. – Ти у білій сукні, він із великим букетом квітів, звіддалік чути скрипку… Потім ви їдете до РАЦСу. На капоті машини сидять не банальні фабричні ляльки, а твої. На весілля покличемо тітку Зіну (вона ніяк не дочекається), Федора Івановича і весь муніципалітет…» Ой, мамо, мамо! Це ж нічого не змінює… Або кохання є, або його немає. Штамп у паспорті – лише для бабусь на лавочці, для тітки Зіни та Федора Івановича… Та виходити заміж він не пропонував, забаганок не задовольняв, шалених телеграм не надсилав…

Їй увесь час чогось не вистачає. За ці роки вона ні разу по-справжньому його не зраджувала, хіба що телефоном. Коли їй було особливо самотньо, вона телефонувала в інше місто одному чоловікові й плакала. Чоловік мовчав і слухав. Потім ставив касету з музикою Вівальді. Вона плакала ще нестриманіше. А тоді думала, що, мабуть, усе це дурощі юної гімназистки…

Їй постійно чогось не вистачає, а він ніяк не може збагнути чого. Усе ж добре, нормально – вважає він. З його боку є увага, турбота. До чого тут якісь гарні слова? Він допомагає їй в усіх неприємних ситуаціях (вона ж завжди потрапляє в усілякі неприємності…) Він тут, із нею, завжди поруч… Є надійність і стабільність у їхніх стосунках. Але увесь час їй чогось не вистачає. Чого?..

Вона виходила на балкон, затоплений сонцем, сідала на скриньку від якоїсь посилки і думала, думала… Як добре, що під її балконом звили собі гніздо ластівки – добрі пташата. Напевне, не варто навішувати на щастя позолоту, воно ж не новорічна листівка. Усе взагалі чудово. У неї є людина, якій можна довіритися в усьому. Як він до цього поставиться – інше питання. Вона давно вже нікому не телефонує. Усе добре… Вона безмежно лагідна – подає йому чистий рушник, коли він голиться у ванній, непомітно торкається його передчасно посивілого волосся, плаче від однієї лишень думки, що з ним може статися щось жахливе… А коли вони засинають, то обов’язково тримаються за руки.

А вчора він сказав їй: «Ти така дивна. Уперше за все життя зустріла справжнє кохання і не бачиш його».

Може, й так…

Лілія БОНДАРЕВИЧ-ЧЕРНЕНКО.

З білоруської мови переклали

Тетяна і Сергій Дзюби

 

Найяскравіші спогади дитинства – це риболовля з татом. На світанку він відривав мене від сну, підіймав із затишного ліжка, і ми разом, узявшись за руки, йшли до широкої річки, де стояв прив’язаний човен. Мовчки сідали в нього та пливли назустріч сонцю. Тато веслував, а я стеріг рибаль­ське начиння, спостерігав за пробу­дженням природи, ловив блискучі бризки води.

…Після того, як тата не стало, я більше не рибалив. Суєта великого міста тільки зрідка дозволяла навідатися до бабусі в село. Туди, де розкинулась глибока річка мого дитинства. Здавалося, що вона кличе мене до себе. І якось я таки наважився піти за цим покликом.

– Бабусю, а де татків човен, на якому ми рибалили? – запитав я одного теплого серпневого вечора, відпочиваючи в селі під час короткої відпустки.

– А он же, стоїть у сараї. Цілий та непошко­джений, – відповіла бабуся. – А ти що, вирішив порибалити?

– Та міг би спробувати. Щось свіженької рибки дуже закортіло.

Бабуся усміхнулась і дала мені ключ від сараю. Уже за годину разом із сусідом Федором ми перенесли човен до річки та прив’язали його біля берега.

– Ходімо на світанку рибалити, – запросив я Федька. – Кажуть, саме зараз, у серпні, хоч куди закинь – усюди клює.

– Ех, не можу, брате. Зранку жінка поїде до міста, просила попорати господарство.

– Ну, тоді іншим разом, Федю. У мене ще тиждень відпустки. Встигнемо.

Вже о четвертій годині ранку я бадьорою ходою, взявши все потрібне, прямував до човна. Повільно, смакуючи кожну хвилину, плив широкою річкою, з якою було пов’язано так багато щасливих моментів.

У цнотливій передранковій тиші все здавалося таємничим і казковим, навіть риба, яка вилискувала під водою, видавалася золотою. Я подумав, що вирішив порибалити зовсім не заради щедрого улову, а щоб насититись цією красою і тишею. Як учив мене тато…

Раптом тишу порушив якийсь свист. Я обернувся – і побачив іще одного нічного рибалку. Він сидів на маленькому острівці серед річки і закидав вудочку саме там, де ми з татком мали найбільші улови. Такого, чесно кажучи, я не передбачав. А коли підплив ближче до свого конкурента, то здивувався ще більше. Рибалкою, який зайняв мою територію, виявилася… дівчина. Ніби русалка, вона вмостилась на ослінчику серед глибокої річки та зосере­джено ловила рибу.

– Агов, незнайомко! Як ви сюди потрапили? – запитав я, а­дже поряд не побачив човна, яким можна було б дістатися до острівця.

– Це таємниця. Якщо хочете, можете розгадати із трьох спроб, – усміхнулась дівчина.

– Ну, тут варіантів два. Або ви – справжня русалка, або вмієте ходити по воді.

– Ото у вас фантазія! Але мушу розчарувати: хвоста у мене немає і по воді я ходити не вмію.

– А от рибу ловити вмієте.

У відрі дівчини хлюпало аж п’ять ситих карасиків.

– Хочете, навчу? – грайливо запитала незнайомка. І я, звичайно ж, не міг не погодитись.

Прив’язавши човна до кущів на ос­трівці, я вийняв своє рибаль­ське знаряддя та всівся неподалік од дівчини – на відстані, якої зазвичай дотримуються рибалки і якої дотримувалися ми з татом. А ще, за правилами справжніх рибалок, нам довелося говорити нечасто і пошепки, щоб, бува, не розлякати риби. Хоча потім я гірко пошкодував, що дотримався цього правила. Бо, захопившись риболовлею, навіть як слід не познайомився із Тетяною – тільки й того, що дізнався її ім’я.

Коли зійшло сонце і освітило все довкола, ми вже мали по піввідра улову.

– Ну, що? Хто переміг? – Тетяна взялася рахувати моїх, а потім своїх карасиків.

– Зда­ється, перемогла дружба, – усміхнувся я. – Але можемо продовжити змагання.

– Ні, мені вже пора, – мовила Таня, озирнувшись і махнувши рукою молодому човняреві, який саме плив до нашого острівця.

– Бувай, – сказала вона, сідаючи в човен. – Може, ще побачимось.

Дивлячись услід Тетяні, я зрозумів, як вона потрапила серед ночі на острівець. Напевно, цей же хлопець відвіз її, а вранці повернувся. Тільки чому він не залишився з нею рибалити, якщо це його дівчина? А може, не його?.. Суперечливі питання крутилися в моїй голові, як карасики у відрі. Хоч би хто вона була – русалка чи дівчина, – але відтоді я ходив, мов зачарований, думаючи про Тетяну.

Коли бабуся помітила мій стан, одразу все збагнула.

– Чи ти, бува, не закохався?

– Не знаю, бабусю, але завтра знову піду рибалити.

Рибалив я цілий тиждень, сподіваючись побачити Тетяну. Але самотній острівець був порожнім. Не було на ньому ні дівчини, ні русалки, яка так легко мене причарувала. Двічі мені складав компанію Федір, але з ним ми більше балакали, ніж ловили рибу.

– Ти часом не знаєш у селі чорнявої дівчини Тетяни? – наважився я запитати сусіда. – Вона любить рибалити на світанку.

– Ні, не чув про таку. Може, вона з міста і гостює тут, як і ти?

– Може…

Отак і закінчилася моя відпустка, у якій кожен сніданок починався зі смажених карасиків. Бабуся загадково усміхалася:

– Приїж­джай іще. Рибки наловиш. Он яка смачна.

– Не знаю, бабусю. Роботи багато. Мабуть, уже й не вирвусь. Але човна поки що не відв’язуй. Хай Федір за ним пригляне.

І почалася звична суєта. Робота, холостя­цькі вечори у тісній квартирі. Турботи про буденне. Тільки на світанку, бувало, я прокидався, згадуючи ту дивовижну риболовлю з Тетяною. Чи, може, все це тільки приснилося?..

Одного дня, вже на початку вересня, зателефонував брат і попросив забрати племінника з дитсадка. Мовляв, вони з дружиною обоє затримуються на роботі, а бабусі з дідусями виїхали за місто. Тож уся надія тільки на мене. Я радо погодився, бо любив гратися з Тарасиком, кумедним п’ятирічним хлопчиком, відкритим до знань і пізнання всього нового.

Коли я зайшов до дитсадка, Тарас саме вдягав свою легеньку курточку.

– Ну що, ходімо їсти морозиво? – весело сказав я, беручи племінника за руку.

– Зачекай. Треба попрощатися з Тетяною Юріївною. Це наша вихователька.

– Ну, треба – то треба.

Я зазирнув до великої кімнати:

– Тетяно Юріївно! Я дядько Тараса. Ми вже йдемо. До побачення.

Вихователька, яка сиділа за дитячим столиком, обернулась до нас. І я побачив… русалку. Ту саму Тетяну, з якою рибалив теплої серпневої ночі і яку так довго шукав.

– Ну, по-перше, не до побачення, а добрий вечір, – усміхнулась Таня. – А по-друге, якщо ми вже зустрілися, то скажіть, чи смачна була ваша риба.

– Смачнішої ніколи у житті не їв.

– Я теж.

І раптом я запропонував:

– Ходімо завтра ввечері до суші-бару. Скуштуємо, яку там готують рибу.

– Ходімо, – усміхнулась вона.

Уже на вулиці, коли я, щасливий, весело перестрибував калюжі разом із Тарасом, він сказав:

– А ми в садочку граємо з Тетяною Юріївною у гру «Рибалка». Вона казала, що влітку їздила до брата у село і там наловила багато-багато справжніх карасів. Це правда?

– Правда, Тарасе, – сказав я, зрозумівши, хто ж був тим загадковим човнярем. – Хочеш, і тебе навчу рибалити?

– Хочу! – радісно вигукнув Тарас і заплескав у долоні.

Олена БАГРЯНЦЕВА

 

Сніжана вийшла заміж за героя своїх мрій… Вона закохалася в нього ще студенткою, навчаючись в інституті, де він викладав у них історію. Святославом марили всі дівчатка молодших курсів, майже діти, щойно з-за шкільної парти. Отож і захоплювались ним іще по-дитячому, закохувалися, як інколи молоді дівчатка закохуються в кіноакторів чи спортсменів. Старшокурсниці, вже більш практичні, розуміли, що таке кохання не веде до серйозних взаємин, тож не марнували часу, позакохувались у своїх однокурсників і швиденько повиходили за них заміж.

Але Сніжана кохала не по-дитячому. Зустрівшись зі Святославом уперше, відразу зрозуміла, що перед нею той єдиний, суджений, дарунок долі, з яким вона може пов’язати своє життя. Дівчина підійшла до нього на перерві з банальним запитанням. Святослав звернув на неї увагу, побачив, які в неї великі карі очі під чорними дугастими бровами, які довгі густі вії, що кидають тінь на бліді округлі щоки. Побачив струнку точену фігурку, ніжні руки з довгими пальцями і… пропав! Закохався по вуха, як хлопчисько. Згодом марш Мендельсона сповістив про народження нової сім’ї – Святослава і Сніжани Мурашків.

Він заціловував її, стискав у міцних обіймах, пестив, а її пристрасть спала. Сніжана віддавалась тільки жертовно, зціплюючи зуби, щоб не видати своєї відрази до інтимних стосунків. Ні, ні, вона його кохала! Безперечно, кохала. Любила цілувати чоловіка, куйовдити його буйне золотисте волосся, гладити обличчя, але тіло її було холодним, як у Снігурочки, і цнотливим, як у монашки. Романтична закоханість, з якою дівчина виходила заміж і віддалася, не змогла розтопити того холоду, який дивно вживався з теплотою її серця, її душі. Сніжані треба було прикидатись, щоб потішити коханого, а вона й цього не зуміла. Бо відраза до інтимних зносин була сильнішою від неї. А відраза, як відомо, – найсильніше відчуття, дужче навіть од ненависті, бо є природною реакцією нашого організму.

– Хтось інший розбудить твою пристрасть! – говорив Святослав із легкою образою, не розуміючи, чому дружина ховається, як равлик у своїй черепашці, чому не відповідає на його почуття так, як він того хоче, чому така холодна. І вона поділяла його образу. Адже чоловік був такий привабливий, стрункий, високий, шляхетний. І мав право вимагати від неї пристрасних обіймів, палких поцілунків. А вона йому того всього не могла подарувати. Не могла себе пересилити. Відразу після любощів стрімголов бігла у ванну, щоб змити з себе уявну гидку оболонку… І це Святослава ображало, навіть обурювало. Сніжана любила його віддано, глибоко, не могла не любити, адже від нього отримала таїнство перетворення дівчинки на жінку, та все одно огида до інтимних відносин з часом не зникала, а навпаки – дужчала. І Сніжана у хвилини близькості вже починала відчувати до чоловіка ненависть і боялася того відчуття.

– Моя Снігурочка! – називав він її зі сумом і досадою, бо так і не зміг розбудити в коханій жінку, палку, пристрасну, розкуту, про яку нестямно мріяв. – Снігурочка, чиста і холодна, як сніг. Вже в самому твоєму імені закладені ця холодна поміркованість, сніжна незайманість і чистота.

Сніжана цілком погоджувалась із чоловіком. Шкодувала його. Інколи картала себе, що не вміла прикидатись, не вміла грати нестямну пристрасть, не вміла його потішити. Бо таки не вміла! Не виходила гра! Не артистка ж!

Згодом досада на себе переросла в досаду на Святослава. Як він міг, такий тонкий, делікатний, витончений, жадати її так низько, як міг носити в собі якісь дикі, звірині інстинкти, яких вона не розуміла? І щойно Сніжана відчула в собі зародження іншого життя, рішуче припинила статеві стосунки зі Святославом.

Чоловік сподівався, що материнство розбудить у ній жінку. Читав, що так часто буває. Але народження сина ще більше відштовхнуло Сніжану від нього. Бо тепер мала кого любити, бавити, колихати, мала про кого думати і ким піклуватися…

Тепер Сніжана думала тільки про одне: як звільнитися від мерзенних обов’язків заміжньої жінки. Вона була немов одержима цією думкою. Ні про що більше не могла думати. Ходила, мов сомнабула, і думала, думала… Доводячи себе до божевілля.

Нарешті придумала… І не придумала нічого кращого, як використати чоловікове патологічне почуття чесності і порядності. Вирішила «признатися» у зраді. Знала, що зради він їй не простить і більше ніколи до неї не доторкнеться.

– Святославе, – почала однієї ночі, завмираючи від страху, боячись його гніву, його реакції на те, що задумала йому повідомити. – Я тобі повинна дещо сказати… Я провинилася перед тобою.

– Провинилася? – чоловік підняв голову над подушкою. – В чому?

У Сніжани шалено забилося серце. Зараз вона вразить його, жорстоко і безжалісно. Швидко, щоб відрізати собі шлях до відступу, щоб не передумати, скоромовкою по-школярськи випалила:

– Я тебе зраджую!

Святослав аж засміявся – так це недоречно і фальшиво звучало, але, побачивши її залите слізьми обличчя, червоне від сорому, повірив і аж заціпенів від образи.

– Так-так, цікаво… Ну і хто той щасливець?

– Цього не скажу.

– Чому ж? Сказала «а», кажи й «б».

– Ні! Ім’я я тобі не назву.

– Я його знаю?

– Так!

– Скажи хто. Не бійся, на дуель я його не викличу. Часи дуелей канули в Лету. А шкода! Я б із задоволенням вліпив цьому негідникові кулю між брів!

– Він не негідник!

– А хто ж він?! Злодій, що краде чужу власність! А ти, а ти… – Святослав просто задихався від гніву. – Якби ти не народила моє дитя, то я б тобі розчерепив голову! Ти знаєш, що я можу з тобою зробити? На що такі, як ти, заслуговують? Знаєш?

– Знаю…

– Хто він?

Сніжана розгубилася. Такого запитання вона не чекала і не підготувалася. Але пауза надто затягнулася. Треба було відповідати, бо чоловік дивився суворо і вимогливо. Й жінка несподівано для себе бовкнула:

– Один із твоїх друзів.

Святослав оторопів. Такого він не сподівався. Мало того, що розчаровується в коханні, тепер повинен ще розчаруватися і в справжній чоловічій дружбі. Друзів мав небагато, але відданих, перевірених, яким повністю довіряв. За кожного міг поручитися, як за себе самого. І ось на тобі! Один із них, виявляється, справжнісінький мерзотник! Хто ж це? Хто? Святослав подумки перебрав усіх. Ні! Ніхто з них не був здатний на таку підступність, на таку витончену підлість! Але хтось із них це зробив!

Відтоді чоловік замкнувся в собі, став настороженим. Куди подівся веселий, життєрадісний балагур, душа товариства? Друзі його не впізнавали.

– Що з тобою коїться? – дивувався Орест, найкращий друг, із яким Свято­слава пов’язувало босоноге дитинство, а потім п’ять років навчання в університеті. – Я тебе не впізнаю! Що з тобою?

– Нічого! – звучала незмінна відповідь.

– Мені можеш усе сказати! Ти мене знаєш…

– Знаю, – покірно погоджувався Святослав, а всередині все кипіло. Він ладен був убити Ореста, видряпати його сині очі, які з таким співчуттям і готовністю допомогти дивилися на нього. Уявляв його або Віталія чи ще когось разом зі своєю Сніжаною в ліжку і ледве стримував себе, щоб не кинутись на котрогось із них і не зламати йому шию. Але чию шию повинен зламати, не мав найменшого уявлення.

– Сніжано! – не витримував уночі. – Сніжано! Скажи хто. Я прошу тебе. Я тебе заклинаю!

– Ні!

– Сніжано! Я йому нічого не зроблю! Я обіцяю. Я клянусь!

– Ні!

Мука!.. Святослав страждав немилосердно. Чоловікові здавалось, що, якби дружина назвала ім’я коханця, він відразу заспокоївся б! Не простив би, таке не прощають. Але тоді втратив би лиш одного друга, а так… втрачав усіх. Він схуд, перестав їсти, спати… Вночі, як правило, курив і думав, думав…

– Сніжано! – не витримував. – Сніжано! Скажи хто.

– Ні!

– Сніжано! Скажи! Бо я збожеволію!

– Ні!

– Сніжано!

– Ні!

Жінка добре розуміла, на які страждання прирікає Святослава своєю вигадкою і своїм упертим мовчанням. Але шляху назад не мала. Бували моменти, коли вона вже хотіла розповісти про все чесно і правдиво. Жалість до чоловіка розривала їй серце. Але спогад про огидний подружній обов’язок замикав їй уста, і вона, зціпивши зуби, мовчала. Та й хто знає, як Святослав сприйняв би правду? Зізнатися, що їй огидне те, що він, мабуть, уважав вершиною блаженства, сенсом життя, означало вразити Святослава як чоловіка, зневажити в ньому чоловіка, саму його чоловічу сутність. А таке не прощають нікому. Вже краще нехай він думає про неї казна-що, зневажає її і ненавидить…

Вони вже не спали в одному ліжку. Святослав оселився в кабінеті, де і спав на дивані. Сніжана могла тріумфувати. Вона добилася свого, отримала, що хотіла. Але відчуття перемоги не було. Зі сумом дивилася молода жінка на порожню подушку поряд, крутилася на своєму холодному ліжку, яке без коханого раптом виявилося таким широким. Уранці з тривогою вдивлялася в рідне схудле обличчя, намагаючись упіймати погляд, але чоловік старанно ховав від неї очі. Здавалося, не помічав її тривоги, її запобігливості, винуватих закличних поглядів, випадкових і невипадкових доторків руки. Святослав замкнувся, заховався від Сніжани, як рак у своєму непроникному панцирі, і як достукатись до нього, до його душі, вона не знала…

Іноді серед ночі, лежачи в ліжку, тривожно прислухалася до тихих розмірених кроків, якими чоловік міряв свій кабінет. Розуміла, що він теж не спить, підхоплювалась на рівні ноги, затамовуючи подих, навшпиньки підкрадалася до дверей, уже підводила руку, щоб постукати, і… безсило опускала… Майже фізично відчувала за дверима пульсацію якоїсь невидимої енергії, здавалося, що там хтось помирає і безмежно страждає… Відчувала його біль, наче свій. Знала, що може припинити ту повільну агонію, але не знаходила в собі сили для цього. А тим часом там, поранене її непримиренністю, непоступливістю, необачністю, обливаючись кров’ю, повільно вмирало кохання…

Cніжана щокою припала до дверей. Тиша, тиша за ними… Тривожна, жахна… Ступити крок, тільки крок… А як важко той крок зробити! Майже неможливо!

Зітхаючи, на самих пальчиках, немов балерина, Сніжана повернулась у порожню спальню. Сіла на ліжку. Ще прислухалась. Ні! Не чути кроків. Уже не ходить. Мабуть, ліг. Може, заснув. І їй треба спати. Завтра буде новий день, який принесе щось нове. Може, підкаже вихід. Може… Сніжана відкинула теплу ковдру, лаштуючись шмигнути під неї, аж раптом голосний незрозумілий звук пронизав тишу. Жінка навіть відразу не зрозуміла, що то за звук. Їй здалося, що в кабінеті Святослава хтось роздушив дверима горіх. Стрілою кинулась туди, широко відчинила двері. І зойкнула, немов від смертельного удару… Чоловік сидів у кріслі непорушно, з низько опущеною головою. Правицею, очевидно, ще останнім зусиллям затиснув пістолет. Зброя тьмяно виблискувала воронованою сталлю. Із дула ще струмував легенький сизий димок…

Лідія ПІДВИСОЦЬКА

 

Вона завжди телефонувала йому, коди він повертався додому з роботи. Мусила конче знати, на якому відтинку дороги зараз перебуває. Коли автівка наближалася до помешкання, вибігала надвір і збирала у долоні ягоди малини. Він опускав шибку, і вона простягала йому руки з гіркою малинових ягід, наповнених останнім осіннім сонцем і так щиро освячених її любов’ю…

Коли закінчувався сезон малини, вмикала свою вигадливість. Щоразу до вечері було щось нове. Можливо, невигадливе й незаморочливе своєю назвою, але приготоване щойно для нього-єдиного. Вийняте з печі, зняте з плити, остуджене з хлібопечі.

Іноді він надто швидко звикав до цього, і тоді вона змушена була робити перерву. Так, для годиться, на день-два завантажувала себе іншою роботою, й, повернувшись додому, він заставав на столі підігріті вчорашні страви.

Звісно, він розумів її натяки. Тож їв, бо таки було смачно. Дякував. А тоді за горнятком запашного чаю на їхньому балконі муркотів їй на вушко:

– Ти моя кулінарна фея. Приготуй, будь ласка, на завтра щось новеньке.

Двічі ніколи не доводилося просити.

Вранці після філіжанки кави, яку він дбайливо залишав на її столі, вона перегортала сторінки свого давнього кулінарного нотатника у пошуках чогось нового. У нагоді ставали й відомі куховарські книжки авторства Ольги Франко та Дарії Цвєк, які збереглися ще з часів юності мами та бабусі… Що приготувати, швидко вирішувала завжди. Іноді, щоправда, доводилося їхати до найближчої крамниці, аби поповнити продуктові запаси, але це ніколи не було для неї проблемою.

Часто у свій день народження обоє підбивали підсумки прожитого року. Що було зроблено, чого не встигли… Щось викреслювали зі свого життєвого плану, натомість дописували один чи два нові пункти.

Останні роки обоє проводили разом багато часу. Коли вже не було сили на всіляку додаткову роботу і врешті діти могли час до часу допомагати їм фінансово, вирішили подбати про своє здоров’я. Мандрували в гори, ніжились у теплих хвилях Світязя, вивчали околиці свого краю. Під час однієї з таких мандрівок вона запитала:

– Ми разом так довго… Що для тебе за всі ці роки було важливим? Не у глобальному плані. Мене цікавлять дрібниці, деталі. На що ти зважав? Що я робила правильно? Або ж не так, як ти цього очікував?

Він задумався. Помітно було, що перебирає у пам’яті сотні спогадів, перше ніж відповісти.

– Пригорща малини, – сказав ледь чутно. – Я ніколи цього не казав, але це був якийсь фетиш. Малина із твоїх долонь завжди була для мене дарунком богів. Звісно, були сотні приємних моментів. Ти завжди неймовірно куховарила, щодня мала просто бездоганний вигляд, з тобою завжди було цікаво спілкуватися, ти вміла дивувати словами і вчинками. Але пригорща малини завжди була чимось особливим…

Вона взяла його обличчя у свої долоні. Провела пучками пальців тоненькими борознами зморщок. Вона знала всі їх напам’ять. Кожну маленьку зморщечку любила й цілувала. Дивилася на чоловіка, який за всі ці роки став її половиною, якщо не більшою її частиною… Обійняла і поцілувала. Як же добре заслужити собі таку спокійну старість пригорщею малини в роки молодості…

Леся КІЧУРА

Хтось сказав, що всі щасливі – щасливі однаково, то лише біда в кожного своя. Вона не погоджувалася з цим. Знала: вони щасливі по-іншому. Зовсім не так, як усі люди, як пари, одружені роками. Вони – це окремий замкнутий простір, два світи, що розчинилися один в одному.

Вони ніколи не перенасичувалися одне одним. Уміли дивувати, розуміти та наповнювати свої світи. Допомагали й надихали. А ще вміли любити. Любити так, наче завтра когось із них може не стати. Наче той день останній у їхньому житті. Якщо не встигнеш докохати сьогодні – то завтра… Тому ніколи не відкладали слова і вчинки на потім. Просто вже мали досвід. Гіркий, але надто повчальний, аби нехтувати цим уроком.

Вони просто жили. Кохали. Раділи й розуміли, що теперішній відтинок їхнього життя – саме те, про що мріють мільйони, а отримують лише одиниці. Він нічого для неї не шкодував: ні одягу, ні парфумів, ні косметики. Якщо вподобала якусь річ – купував, не зважаючи на те, скільки грошей залишилося в гаманці. Любив її так, як тільки можна любити жінку. Іноді крадькома спостерігав за нею і ловив себе на думці, що вона й справді могла бути мрією для багатьох. Але ж ця мрія належить йому цілком і повністю. Від цих думок серце наповнювалося спокоєм.

Він ніколи не порівнював її в мистецтві кохання з іншими. Бо в цьому вона була неперевершена. Неначе вроджена жриця любові, вміла віднаходити на його тілі всі найчуттєвіші місця. Він міг годинами вивчати її шкіру. Знав, що любила його руки у своєму волоссі, тож дарував їй цю насолоду.

Вона розуміла, що ніхто ніколи не кохатиме її так, як він. Якось під час відвертої розмови сказала, що потребує уваги. Щодня і мало не щохвилини. Потребує отого відчуття своєї незамінності у житті іншого. Сказала, що має чути половину його думок про неї – тоді знатиме, що він її кохає саме так, як вона того очікує. Вислухав і зрозумів. Уже наступного дня відчула, що його любов стала такою, про яку вона мріяла. Шкода, що так довго не наважувалася пояснити, чого очікує від нього. А ще котрогось полудня він сказав, що на ній одній тримається весь його всесвіт, якби він її втратив, то втратив би сенс життя. І ця фраза збентежила її до глибини душі.

Зовні вони були звичайним подружжям. Мешкали в будиночку, виховували дітей, працювали. Їхнє щастя було в них самих, і вони не бажали хизуватися ним, не мали наміру роздаровувати його. Прикрашали будні щирими емоціями та приємними несподіванками, а все інше їм дарувала доля. Врешті, вони начебто заслужили в неї свій дарунок…

Леся КІЧУРА

Вона неймовірно любила його музику.

Коли він сідав до улюбленого білого роялю, полишала будь-які справи, хоча ще за мить до того була переконана, що відкласти їх неможливо. Завмирала в приємному очікуванні. Спостерігала, як він підсував стілець, розминав пальці, розкладав ноти на пюпітрі. Здавалося, навіть повітря згущувалося, щоб дати змогу звукам заповнити простір, перемішатися і створити невловимо легкі мережива нових музичних піруетів.

Сідала поруч. Брала келих вина або ж горнятко теплого чаю й заплющувала очі від задоволення. Стежила за коханим з-під ледь піднятих повік. Все, що cтворювало музичний шедевр, димкою-пеленою огортало її свідомість, розчинялось у кожній клітині мозку, розгортало невидимі крила і несло душу в небесну далечінь.

Бачила найдрібніші його рухи і жести. Помічала, як змінюється міміка, погляд, як швидко рухаються пальці чорно-білими клавішами. Від тих клавішних мандрів отримувала найбільшу насолоду. Могла годинами дивитися, перегортаючи в уяві, наче барвисті слайди, казково прекрасні образи.

Вона відшукувала в нетрях усесвітньої мережі різноманітні музичні конкурси та концерти, переконувала коханого брати в них участь і завжди супроводжувала як імпресаріо. Дбала про кошториси, рейдери, квитки, житло, про різноманітні програми після виступу. Він знав: коли погодиться на чергову імпрезу – кохана все зорганізує на найвищому рівні.

Його музика справді вартувала її старань. У більшості випадків отримував гран-прі та великі гонорари.

З роками вона прискіпливіше обирала напрямки мандрівок. Якщо вони вже двічі бували в Відні чи Единбурзі, не бачила потреби їхати туди втретє. Прокладала шлях до Мельбурна чи Мехіко. Коли ставила перед собою мету – перешкод не існувало. Поразок не терпіла. Надсилала електронні листи, факси, запити… Результат перемовин мав бути один – запрошення на дві особи.

До кожного нового виступу купувала гарну вечірню сукню і робила вишуканий макіяж. Вигадливі зачіска та манікюр завжди слугували темою окремих бесід у світському товаристві. Але її мало цікавили плітки. Вона просто мала бути на висоті.

Затишними осінньо-зимовими вечорами вони багато часу проводили разом. Він готував нові композиції, вона впорядковувала альбоми зі світлинами з їхніх мандрівок і розробляла нові музичні проекти.

Щовечора, перш аніж піти спати, просила його зіграти її улюблену мелодію. Він не відмовлявся, хоча це тривало роками. Щоденно. Він просто не міг їй відмовити.

Сідала поруч і поринала у звуки. Він крадькома спостерігав за нею. Коли заплющувала очі від блаженства, йому здавалося, що вона справді насолоджується його музикою…

На жаль… Вона була глухою. Від народження. Просто її любов до нього мала неймовірне чуття до музики.

Леся КІЧУРА

Найкращі жіночі історії. Індекс – 68068. Неймовірні історії кохання та невигадані історії з життя, які ви не зустрінете в інших виданнях. Правдиві історії наших читачів та найрейтинговіших дописувачів. Хороша і недорога газета для кожного українця. Кожен передплатник газети не пошкодує, що передплатив «Найкращі жіночі історії». Виходить щомісяця.

Передплата онлайн тут:  https://peredplata.ukrposhta.ua/