Сніжана вийшла заміж за героя своїх мрій… Вона закохалася в нього ще студенткою, навчаючись в інституті, де він викладав у них історію. Святославом марили всі дівчатка молодших курсів, майже діти, щойно з-за шкільної парти. Отож і захоплювались ним іще по-дитячому, закохувалися, як інколи молоді дівчатка закохуються в кіноакторів чи спортсменів. Старшокурсниці, вже більш практичні, розуміли, що таке кохання не веде до серйозних взаємин, тож не марнували часу, позакохувались у своїх однокурсників і швиденько повиходили за них заміж.
Але Сніжана кохала не по-дитячому. Зустрівшись зі Святославом уперше, відразу зрозуміла, що перед нею той єдиний, суджений, дарунок долі, з яким вона може пов’язати своє життя. Дівчина підійшла до нього на перерві з банальним запитанням. Святослав звернув на неї увагу, побачив, які в неї великі карі очі під чорними дугастими бровами, які довгі густі вії, що кидають тінь на бліді округлі щоки. Побачив струнку точену фігурку, ніжні руки з довгими пальцями і… пропав! Закохався по вуха, як хлопчисько. Згодом марш Мендельсона сповістив про народження нової сім’ї – Святослава і Сніжани Мурашків.
Він заціловував її, стискав у міцних обіймах, пестив, а її пристрасть спала. Сніжана віддавалась тільки жертовно, зціплюючи зуби, щоб не видати своєї відрази до інтимних стосунків. Ні, ні, вона його кохала! Безперечно, кохала. Любила цілувати чоловіка, куйовдити його буйне золотисте волосся, гладити обличчя, але тіло її було холодним, як у Снігурочки, і цнотливим, як у монашки. Романтична закоханість, з якою дівчина виходила заміж і віддалася, не змогла розтопити того холоду, який дивно вживався з теплотою її серця, її душі. Сніжані треба було прикидатись, щоб потішити коханого, а вона й цього не зуміла. Бо відраза до інтимних зносин була сильнішою від неї. А відраза, як відомо, – найсильніше відчуття, дужче навіть од ненависті, бо є природною реакцією нашого організму.
– Хтось інший розбудить твою пристрасть! – говорив Святослав із легкою образою, не розуміючи, чому дружина ховається, як равлик у своїй черепашці, чому не відповідає на його почуття так, як він того хоче, чому така холодна. І вона поділяла його образу. Адже чоловік був такий привабливий, стрункий, високий, шляхетний. І мав право вимагати від неї пристрасних обіймів, палких поцілунків. А вона йому того всього не могла подарувати. Не могла себе пересилити. Відразу після любощів стрімголов бігла у ванну, щоб змити з себе уявну гидку оболонку… І це Святослава ображало, навіть обурювало. Сніжана любила його віддано, глибоко, не могла не любити, адже від нього отримала таїнство перетворення дівчинки на жінку, та все одно огида до інтимних відносин з часом не зникала, а навпаки – дужчала. І Сніжана у хвилини близькості вже починала відчувати до чоловіка ненависть і боялася того відчуття.
– Моя Снігурочка! – називав він її зі сумом і досадою, бо так і не зміг розбудити в коханій жінку, палку, пристрасну, розкуту, про яку нестямно мріяв. – Снігурочка, чиста і холодна, як сніг. Вже в самому твоєму імені закладені ця холодна поміркованість, сніжна незайманість і чистота.
Сніжана цілком погоджувалась із чоловіком. Шкодувала його. Інколи картала себе, що не вміла прикидатись, не вміла грати нестямну пристрасть, не вміла його потішити. Бо таки не вміла! Не виходила гра! Не артистка ж!
Згодом досада на себе переросла в досаду на Святослава. Як він міг, такий тонкий, делікатний, витончений, жадати її так низько, як міг носити в собі якісь дикі, звірині інстинкти, яких вона не розуміла? І щойно Сніжана відчула в собі зародження іншого життя, рішуче припинила статеві стосунки зі Святославом.
Чоловік сподівався, що материнство розбудить у ній жінку. Читав, що так часто буває. Але народження сина ще більше відштовхнуло Сніжану від нього. Бо тепер мала кого любити, бавити, колихати, мала про кого думати і ким піклуватися…
Тепер Сніжана думала тільки про одне: як звільнитися від мерзенних обов’язків заміжньої жінки. Вона була немов одержима цією думкою. Ні про що більше не могла думати. Ходила, мов сомнабула, і думала, думала… Доводячи себе до божевілля.
Нарешті придумала… І не придумала нічого кращого, як використати чоловікове патологічне почуття чесності і порядності. Вирішила «признатися» у зраді. Знала, що зради він їй не простить і більше ніколи до неї не доторкнеться.
– Святославе, – почала однієї ночі, завмираючи від страху, боячись його гніву, його реакції на те, що задумала йому повідомити. – Я тобі повинна дещо сказати… Я провинилася перед тобою.
– Провинилася? – чоловік підняв голову над подушкою. – В чому?
У Сніжани шалено забилося серце. Зараз вона вразить його, жорстоко і безжалісно. Швидко, щоб відрізати собі шлях до відступу, щоб не передумати, скоромовкою по-школярськи випалила:
– Я тебе зраджую!
Святослав аж засміявся – так це недоречно і фальшиво звучало, але, побачивши її залите слізьми обличчя, червоне від сорому, повірив і аж заціпенів від образи.
– Так-так, цікаво… Ну і хто той щасливець?
– Цього не скажу.
– Чому ж? Сказала «а», кажи й «б».
– Ні! Ім’я я тобі не назву.
– Я його знаю?
– Так!
– Скажи хто. Не бійся, на дуель я його не викличу. Часи дуелей канули в Лету. А шкода! Я б із задоволенням вліпив цьому негідникові кулю між брів!
– Він не негідник!
– А хто ж він?! Злодій, що краде чужу власність! А ти, а ти… – Святослав просто задихався від гніву. – Якби ти не народила моє дитя, то я б тобі розчерепив голову! Ти знаєш, що я можу з тобою зробити? На що такі, як ти, заслуговують? Знаєш?
– Знаю…
– Хто він?
Сніжана розгубилася. Такого запитання вона не чекала і не підготувалася. Але пауза надто затягнулася. Треба було відповідати, бо чоловік дивився суворо і вимогливо. Й жінка несподівано для себе бовкнула:
– Один із твоїх друзів.
Святослав оторопів. Такого він не сподівався. Мало того, що розчаровується в коханні, тепер повинен ще розчаруватися і в справжній чоловічій дружбі. Друзів мав небагато, але відданих, перевірених, яким повністю довіряв. За кожного міг поручитися, як за себе самого. І ось на тобі! Один із них, виявляється, справжнісінький мерзотник! Хто ж це? Хто? Святослав подумки перебрав усіх. Ні! Ніхто з них не був здатний на таку підступність, на таку витончену підлість! Але хтось із них це зробив!
Відтоді чоловік замкнувся в собі, став настороженим. Куди подівся веселий, життєрадісний балагур, душа товариства? Друзі його не впізнавали.
– Що з тобою коїться? – дивувався Орест, найкращий друг, із яким Святослава пов’язувало босоноге дитинство, а потім п’ять років навчання в університеті. – Я тебе не впізнаю! Що з тобою?
– Нічого! – звучала незмінна відповідь.
– Мені можеш усе сказати! Ти мене знаєш…
– Знаю, – покірно погоджувався Святослав, а всередині все кипіло. Він ладен був убити Ореста, видряпати його сині очі, які з таким співчуттям і готовністю допомогти дивилися на нього. Уявляв його або Віталія чи ще когось разом зі своєю Сніжаною в ліжку і ледве стримував себе, щоб не кинутись на котрогось із них і не зламати йому шию. Але чию шию повинен зламати, не мав найменшого уявлення.
– Сніжано! – не витримував уночі. – Сніжано! Скажи хто. Я прошу тебе. Я тебе заклинаю!
– Ні!
– Сніжано! Я йому нічого не зроблю! Я обіцяю. Я клянусь!
– Ні!
Мука!.. Святослав страждав немилосердно. Чоловікові здавалось, що, якби дружина назвала ім’я коханця, він відразу заспокоївся б! Не простив би, таке не прощають. Але тоді втратив би лиш одного друга, а так… втрачав усіх. Він схуд, перестав їсти, спати… Вночі, як правило, курив і думав, думав…
– Сніжано! – не витримував. – Сніжано! Скажи хто.
– Ні!
– Сніжано! Скажи! Бо я збожеволію!
– Ні!
– Сніжано!
– Ні!
Жінка добре розуміла, на які страждання прирікає Святослава своєю вигадкою і своїм упертим мовчанням. Але шляху назад не мала. Бували моменти, коли вона вже хотіла розповісти про все чесно і правдиво. Жалість до чоловіка розривала їй серце. Але спогад про огидний подружній обов’язок замикав їй уста, і вона, зціпивши зуби, мовчала. Та й хто знає, як Святослав сприйняв би правду? Зізнатися, що їй огидне те, що він, мабуть, уважав вершиною блаженства, сенсом життя, означало вразити Святослава як чоловіка, зневажити в ньому чоловіка, саму його чоловічу сутність. А таке не прощають нікому. Вже краще нехай він думає про неї казна-що, зневажає її і ненавидить…
Вони вже не спали в одному ліжку. Святослав оселився в кабінеті, де і спав на дивані. Сніжана могла тріумфувати. Вона добилася свого, отримала, що хотіла. Але відчуття перемоги не було. Зі сумом дивилася молода жінка на порожню подушку поряд, крутилася на своєму холодному ліжку, яке без коханого раптом виявилося таким широким. Уранці з тривогою вдивлялася в рідне схудле обличчя, намагаючись упіймати погляд, але чоловік старанно ховав від неї очі. Здавалося, не помічав її тривоги, її запобігливості, винуватих закличних поглядів, випадкових і невипадкових доторків руки. Святослав замкнувся, заховався від Сніжани, як рак у своєму непроникному панцирі, і як достукатись до нього, до його душі, вона не знала…
Іноді серед ночі, лежачи в ліжку, тривожно прислухалася до тихих розмірених кроків, якими чоловік міряв свій кабінет. Розуміла, що він теж не спить, підхоплювалась на рівні ноги, затамовуючи подих, навшпиньки підкрадалася до дверей, уже підводила руку, щоб постукати, і… безсило опускала… Майже фізично відчувала за дверима пульсацію якоїсь невидимої енергії, здавалося, що там хтось помирає і безмежно страждає… Відчувала його біль, наче свій. Знала, що може припинити ту повільну агонію, але не знаходила в собі сили для цього. А тим часом там, поранене її непримиренністю, непоступливістю, необачністю, обливаючись кров’ю, повільно вмирало кохання…
Cніжана щокою припала до дверей. Тиша, тиша за ними… Тривожна, жахна… Ступити крок, тільки крок… А як важко той крок зробити! Майже неможливо!
Зітхаючи, на самих пальчиках, немов балерина, Сніжана повернулась у порожню спальню. Сіла на ліжку. Ще прислухалась. Ні! Не чути кроків. Уже не ходить. Мабуть, ліг. Може, заснув. І їй треба спати. Завтра буде новий день, який принесе щось нове. Може, підкаже вихід. Може… Сніжана відкинула теплу ковдру, лаштуючись шмигнути під неї, аж раптом голосний незрозумілий звук пронизав тишу. Жінка навіть відразу не зрозуміла, що то за звук. Їй здалося, що в кабінеті Святослава хтось роздушив дверима горіх. Стрілою кинулась туди, широко відчинила двері. І зойкнула, немов від смертельного удару… Чоловік сидів у кріслі непорушно, з низько опущеною головою. Правицею, очевидно, ще останнім зусиллям затиснув пістолет. Зброя тьмяно виблискувала воронованою сталлю. Із дула ще струмував легенький сизий димок…
Лідія ПІДВИСОЦЬКА