“ЖИТТЯ” – НАРОДНА ГАЗЕТА

Про газету “Життя” знають мільйони українців, які проживають у малих містечках, селах та селищах України. Нашими основними читачами є жінки.

Чим приваблює свого читача щотижнева газета “Життя”? Реальними історіями, які трапилися у житті конкретних людей, постійною рубрикою “Духовність”, яка допомагає багатьом пізнати Бога, усвідомити духовні аспекти життя, унікальними перевіреними рецептами кулінарних страв, які надсилають наші читачі, і, звичайно, доступною ціною для багатьох українських родин.

Важкими були перші кроки становлення видання. Кажуть, що газети в Україні створюються і фінансуються лише олігархами або політиками. Газета “Життя” є вийнятком із непростих реалій нашої дійсності.

Зважаючи на війну з московією, скруту народу і фінансові негаразди у країні, тираж газети має тенденцію до зменшення. Цьому також сприяє немудра політика керівництва “Укрпошти” щодо підняття тарифів на приймання передплати, постійні затримки із доставкою видань читачам, скорочення поштових відділень по всій Україні. Проте ми добре усвідомлюємо свою місію й робимо свою справу фахово. Редакція газети “Життя” щиро вдячна усім нашим читачам і шанувальникам за довіру та фінансову підтримку під час передплатних кампаній.

Якщо ви не встигли передплатити наше видання – зробіть це не вагаючись. Пільговий передплатний індекс газети “Життя” – 08270. Пільги для студентів, пенсіонерів, інвалідів та працівників “Укрпошти”. Для інших передплатників індекс – 08269. Передплатити газету “Життя” можна у будь-якому поштовому відділенні України, або у свого листоноші. Передплата онлайн тут:  https://peredplata.ukrposhta.ua/

З повагою, редакція

Життя. Індекс – 08270 (пільговий індекс для інвалідів, пенсіонерів, студентів та працівників Укрпошта). Правдиві життєві історії, кулінарні рецепти, поради щодо здоров’я, духовність, призові конкурси, сканворд, новини життя і програма 11 телеканалів України. Щотижневе улюблене видання сотень тисяч українців. Життя. Індекс – 08269 (індекс для інших передплатників)

Передплата онлайн тут: https://peredplata.ukrposhta.ua/

Історії з газети “Життя”

НЕВІДВОРОТНІСТЬ

Задумуватися над невідворотністю долі починаєш не в шістдесят, а після першої втрати друга, який асоціюється зі словом «дитинство». І байдуже, тобі сорок чи лише двадцять, завтра ти прокинешся іншим. Бо дитяча відчайдушність піде за межу разом із твоїм знайомим, залишивши досвід втрат і відчуття постійної присутності вищих сил, які за якимось своїми ознаками вирішують, кому завтра прокинутись, а кому – ні.

Сьогодні ти питимеш чай зі спогадами, відчуваючи на щоках сніг, яким друг дитинства розтирав твої щоки, і забиватиметься дух, коли згадаєш, як ви спускалися на санчатах з гірки і кричали на все село.

О! Закричати б! Та так, щоб прокинулися сусіди і вибігли надвір. А тут ви, як білі сніговики, борюкаєтеся в снігу. Щасливі!

Мабуть, з чаю вже можна перейти на міцніші напої, щоб не соромитися сліз, згадуючи за хвилинами пережите разом. І байдуже, що життя вас розвело і звістку про його смерть принесли чужі люди.

Чужі! А дістали із закутків найсокровенніше і пройшлися по ньому реальністю.

Плачеш? Плач… Бо, поплакавши, зрозумієш, що жити потрібно сьогодні. Доки ти є. Що маєш бути сяйвом, щоби згадка про тебе також обпекла колись когось. І він пив би чай зі спогадами і кричав би так, що аж прокинулися б сусіди. А ти б дивився з небес і радів за себе, що не минув безслідно.

Подаруйте своїй матусі чи бабусі хвилини відпочинку і затишку – передплатіть для них улюблену газету. Ви можете зробити це, просто сидячи за комп’ютером. Увесь перелік наших видань можна знайти у розділі «Передплата 2016» 

Передплата онлайн тут: https://peredplata.ukrposhta.ua/

 

Життя. Індекс – 08270 (пільговий індекс для інвалідів, пенсіонерів, студентів та працівників Укрпошта). Правдиві життєві історії, кулінарні рецепти, поради щодо здоров’я, духовність, призові конкурси, сканворд, новини життя і програма 11 телеканалів України. Щотижневе улюблене видання сотень тисяч українців. Життя. Індекс – 08269 (індекс для інших передплатників)

СПРАВЖНІЙ БАТЬКО

– Мамо, куди ти збираєшся?

– Їду до тітки Люди. Ненадовго, лише на декілька днів.

– Візьми нас із собою, – благально звела очі маленька донечка.

– Іншим разом, сонечко.

Він чув цю розмову. Сидів у кухні, курив. Цигарка аж шкварчала, так люто затягувався димом. А руки несамовито тремтіли. Від болю, образи, розчарування. «Куди вона зачастила? Чого постійно каже, що їде до Люди? Нічого не пояснює. Зібралася й поїхала. Гарно вдягнута, напахчена парфумами… Для мене ніколи так не чепурилась», – обсіли гіркі думки. Поїхала… Навіть не озирнулась і не поглянула на нього…

Казали йму колись друзі, щоб не одружувався з набагато молодшою від себе Софією. Не послухав. Та й кого він тоді чув? Нетямився від кохання. А потім народилась донечка, за нею – друга. Понад усе на світі любив своїх дівчаток… А дружина з дому почала тікати. Каже йому, що до Люди, старшої сестри, їде. Не вірить Іван, бо серцем відчуває, що молода дружина іншого має. Та сказати їй нічого не може. Здається, й не безхарактерний, але нагримати чи, борони Боже, вдарити він не спроможний. Іноді, буває, хоче підійти і труснути за плечі, щоб отямилася. Але зазирне у великі променисті очі любих донечок – і відкидає цю ідею. З головою занурюється в роботу, щоб не думати про зрадливу дружину. Панічно боїться довгих, обвуглених болем ночей, сповитих самотністю та розпачем…

Щоразу приїздила «від Люди» й уникала погляду, вдавала, ніби все гаразд. Він бачив і відчував ту холодну стіну байдужості, яку вона так ретельно вибудувала останніми місяцями. І найстрашнішим було те, що непомітно для самого себе змирився із цим. Жив заради дітей, які почали до нього горнутися більше, ніж до матері.

Одного разу Софія прийшла додому надто збуджена. І ввечері, коли діти поснули, вперше за весь час заговорила з ним відверто:

– Ти повинен спокійно вислухати й не перебивати. Я зустріла іншого. Дуже сильно його кохаю і переїздитиму до нього жити. Прошу, зрозумій і не кой дурниць.

Кожне її слово гвіздками вбивалось у свідомість. Остовпіло дивився, як вона підносить тонку дамську цигарку до нафарбованих вуст, які він так любив цілувати. І коли тільки встигла навчитися курити?

– А діти? Їх ти теж покидаєш? – хрипко запитав.

– Житимуть з тобою. Я навідуватимусь. Зрозумій, я не можу забрати їх із собою.

Іванові забракло повітря. Він устав і вийшов надвір…

…Минуло декілька років. Діти змирились, що мама далеко. Іноді вона приїжджає, привозить гарні дорогі подарунки. Але ці візити вкрай короткі. Потім сідає в новеньке дороге авто та їде, щоби знову за декілька місяців навідатись.

Але дівчатка звикли жити без матері. У них є тато, який одягає їх, годує, бавиться з ними, читає їм казки. Ще й не кожна матір може такі кіски повиплітати, як їхній тато, коли збирає своїх красунь до школи.

Він так нікого й не зустрів. Були жінки, проте жодну з них не зумів щиро покохати. Мабуть, йому вічно болітиме пережите. Бо він і досі не може вірити жінкам. А йому ж потрібна не лише дружина, а й мати для доньок. Поки що іспиту на цю роль жодна не склала. Так і живе – без жіночого тепла, зате з дітьми. Бо для нього найбільше щастя – бути батьком. Справжнім батьком…

Ірина ЯСІНСЬКА

Життя. Індекс – 08270 (пільговий індекс для інвалідів, пенсіонерів, студентів та працівників Укрпошта). Правдиві життєві історії, кулінарні рецепти, поради щодо здоров’я, духовність, призові конкурси, сканворд, новини життя і програма 11 телеканалів України. Щотижневе улюблене видання сотень тисяч українців. Життя. Індекс – 08269 (індекс для інших передплатників)

ЧУЖА КІСТКА

Таміла рано вийшла заміж, ще й двадцяти років не мала. Подруги відмовляли дівчину, запевняли, що Ігор їй не пара, бо ж бабій, яких мало, ще й випити любить. Та де там! Навіть слухати не хотіла. Це дівчата просто заздрять, що такого красеня відхопила. Не одна ж дівка зітхала, дивлячись на Ігоря, коли той чекав після роботи Тамілу на прохідній швейної фабрики, де вона працювала. Тож невимовно тішилась, бо серед такої кількості красунь він вибрав саме її – зовні не надто привабливу. Єдине, чим пишалась, – тоненька талія та великі світло-сірі очі, що аж променились ясним сяйвом радості.

За місяць до весілля привезла нареченого в село знайомити з батьками. Тато відмовчувався, а мама вибрала вдалий момент і тихцем зашепотіла, хитаючи головою:

̶   Не сподобався він нам, доню. Не щирий, очі лихі. Здається, і жартує, і усміхається, але все якось ніби з примусу. Подумай добре, перш аніж поєднати з ним свою долю. Добре подумай, доню.

Та хіба ж воно думалось? Та й навіщо забивати собі голову всілякими дурницями? Основне – Ігор її кохає. Кожна зустріч – мов казка. Щодня – квіти, цукерки, прогулянки вечірнім містом. А ночі… У його обіймах забувала власне ім’я.

Подруги, з якими ділила кімнату в гуртожитку, не раз дивувались щедрості її нареченого, називали багатієм. Так чи ні, але він уже два роки очолює один із цехів машинобудівного заводу і з керівництвом у гарних стосунках, бо до його думки прислухаються. Такий працівник – на вагу золота. Тож і премії, і позачергове житло…

Перспективний наречений…

Після весілля пішла в невістки. Новобудова, в якій Ігор мав отримати квартиру, була ще незавершеною, тож довелося тіснитися в помешканні його батьків. Свекруха з перших днів дала зрозуміти Тамілі, що вона тут ніхто і звати її ніяк. Спершу терпіла, мовчала, ковтала всі дошкульні слова й образи. Терпець увірвався лише тоді, коли помітила, що зі скриньки, де тримала заощадження, зникла частина грошей.

– Ти брав? – запитала в Ігоря.

– Ні, – здивовано розвів руками.

А за вечерею насуплений Ігор поцікавився в матері:

– Ти брала в нас гроші зі скриньки?

Аж підскочила, розчервонілась від злості.

– То це ви з мене злодійку робите? Прийшли на все готове, ще й осмілюєтесь звинувачувати?

Ігор люто пожбурив ложку на стіл і коротко кинув молодій дружині:

– Збирай наші речі, переночуємо в мого друга Володьки.

Того ж вечора вперше за весь час вилив Тамілі свою душу.

– Мати завжди любила гроші понад усе і всіх. Навіть коли бабуся, батькова мама, захворіла, то не дала грошей на лікування. Сказала, що їй усе одно час помирати, бо вже своє віджила. І мені жодного разу не давала кишенькових, мовляв, дитині гроші не потрібні. Знаєш, як було соромно перед однокласниками, коли всі на великій перерві бігли їсти морозиво, а я в класі сам залишався! Тільки коли на свій хліб пішов, тоді почав по-справжньому жити…

Уже за тиждень молоде подружжя винайняло житло і переїхало туди жити. А згодом Ігор і Таміла дізнались, що незабаром стануть батьками. Радістю просочилась кожна шпаринка родинного гніздечка, кожна клітинка тіла. Віднині вони – справжня сім’я…

Донечка Софійка принесла в оселю ще більше втіхи. Але незабаром Таміла почала помічати, що чоловік став байдужим. У ліжку він її навіть не торкався, а швидше відвертався до стіни й засинав. А нещодавно взагалі прийшов додому напідпитку й аж після опівночі. На її німе запитання в очах лише розвів руками і промуркотів, ледь приховуючи задоволений вигляд:

– Пробач. На роботі – аврал, довелося затриматись.

Хіба ж міг він розповісти, наскільки пригнічений сірою буденністю сімейних клопотів, постійним плачем дитини та зовнішнім виглядом дружини, тоненька талія якої сховалась під непривабливими складками зайвих кілограмів, яких Тамілі ніяк не вдається позбутися? Як міг сказати, що понад усе хоче гульнути з друзями та заскочити в ліжко до якоїсь гарячої дівки? Хоча б до Любки, яка вже місяць не дає йому проходу. А сьогодні він не стримався і просто в кімнаті, де прибиральниці складають своє робоче знаряддя, без зайвих розмов злився зі спокусливою молодицею в екстазі. Люба так подряпала Ігореві спину, що й досі пече. Але ж і гаряча штучка ця Любка! Гарно одягнена, напахчена. Не те що Таміла – зовсім припинила за собою стежити. Волосся борщем та котлетами пропахло, а сама із халата й капців не вилазить. Ні! Він так більше не може. Тіло прагне скоромного, бо пісне набридло…

Що не день, то гірше. Ігор приходив додому посеред ночі, а то й над ранок, пропахлий алкоголем і чужими жінками. Таміла терпіла, доки вистачало сили. Та одного дня не витримала й зібрала речі. Лише в двері, а на порозі – свекруха.

– Куди зібралась? – пронизала її поглядом.

– Додому. Туди, де мені завше раді.

– Я думала, що твій дім біля чоловіка.

– Досі був. Але Ігор сам усе зруйнував, – схлипнула гірко.

Його мати майже силоміць вихопила з її рук Софійку і попрямувала до кухні.

– От що, невістко: наслухалась я про Ігоря, тож прийшла до тебе порозмовляти. Ти не зважай на його вибрики. Переказиться. Ліпше не тікай, а приведи себе до ладу. Коли востаннє на себе у дзеркало дивилась? Ні зачіски, ні макіяжу. Сходи в перукарню, зроби модну стрижку, підтягни живота, бо вже талії не видно. Не такою тебе Ігор покохав. Сама винувата, що в гречку скаче. Тож маєш довести, що ти найкраща, щоб боявся тебе втратити…

Таміла не знала, чи гніватись на свекруху, чи дякувати їй за пораду. Але того ж дня подалась у перукарню і пробіглась крамницями. А ввечері зустріла чоловіка в гарній сукні та з елегантною зачіскою. Ігор аж остовпів, побачивши дружину за вишукано сервірованим столом.

– Що за свято? – здивовано поцікавився.

– День нашого кохання, – прошепотіла й усім тілом пригорнулась до нього…

Усе знову стало на свої місця. Укотре переживали медовий місяць. Таміла схудла, і в неї з’явилась колишня осина талія, жінка позбулася звичних халатів, надаючи перевагу сексуальному одягу, від вигляду якого Ігор божеволів. Тепер він мчав додому мов на крилах, жодної миті не затримуючись на роботі. Кожна ніч із дружиною ніби перша, кожен дотик доводив до шалу. Відкривав для себе нову Тамілу – розкуту і пристрасну, сповнену нестримного магнетизму й загадковості…

Софійці минуло півтора рочку, як у їхню оселю неочікувано постукала біда…

Свекор із молодшою донькою та зятем довго тупцяли біля дверей їхнього житла. Не наважувались увійти, тамували крик горя, що розривав зсередини. Урешті таки подзвонили у двері. На порозі уклякла Таміла. У очах – ледь прихований страх.

– Що таке? Чому посеред ночі? Ігор…

– Немає, немає більше Ігоря! – вигукнув свекор і розридався.

Вона повільно сповзала стінкою. Не пригадує, як опинилась на ліжку. До тями привів тільки плач наляканої донечки…

Потужний електричний струм тієї ночі обірвав молоде життя її коханого чоловіка. Напередодні, ніби передчуваючи лихо, Таміла просила не йти в нічне чергування. Не послухав. Згодився підмінити товариша, який поїхав до родичів на весілля. Якби ж було знати, що трапиться невідворотне…

***

Таміла, напівпритомна від горя, зайшла до кухні, щоб допомогти кухаркам. Жінки замахали на неї руками.

– Сядь, дитино! Ми самі впораємось. Біла он, як стіна, ледь на ногах тримаєшся.

Сіла. До кухні зайшла свекруха. Зміряла її повним ненависті поглядом.

– Чого розсілася?! Мій син у могилі лежить, а ти тут відпочиваєш? Іди он на столи розставляй їжу. Незабаром люди посходяться на поминки…

Усі вражено перезирнулись. Старша із жінок сердито шикнула на неї:

– Чого ти сердишся на дитину? Чи вона винувата, що Ігор загинув?

Свекруха вмовкла, але злості в очах тільки побільшало…

Декілька перших місяців удівства для молодої жінки минули, мов у мороці. Мало тямила й відчувала. Здавалось, ніби й сама не жива, неначе більша частина її відійшла разом із коханим у засвіти. Водила Софійку в садочок, ходила на роботу, нічого навколо не помічала. Навіть те, що квітом і зелом шумувала пахуча молода весна. Було байдуже… А якось випадково зустріла Ігоревого колегу з роботи Бориса.

– Обжили вже нову квартиру? – поцікавився той після звичного обміну фразами.

– Яку квартиру? – не зрозуміла Таміла.

А все виявилось банально простим: свекруха отримала чималу виплату зі страхування, яку Ігор чомусь оформив на матір, і велику допомогу від заводу, бо почала шантажувати директора судовою тяганиною, а, крім того, ще й колеги покійного зібрали немалу суму на поховання. Усі ті кошти вона пригребла собі, а Таміла не знала про це. І це в той час, коли та вишкрібала останні копійки, щоб купити Софійці черевички, щоб дитина не зосталась босою, адже всі їхні з Ігорем заощадження витратила на поховання…

– Його мати хвалилась, що придбала в кооперативі для вас двокімнатну квартиру, – почав ніяково переминатися з ноги на ногу Борис, уже розуміючи, що бовкнув зайве.

Таміла навіть виду не подала, наскільки збентежилась. Чемно розпрощалась і попрямувала у протилежному напрямку. Сьогодні доведеться трохи запізнитися на роботу…

Двері відчинила свекруха. Недобрим поглядом зміряла непрохану гостю з голови до ніг.

– Чого тобі?

– Прийшла спитати, коли пакувати пожитки, щоб переїздити в ту квартиру, що ви нам із Софійкою придбали.

– Що ти хочеш?! Чого домагаєшся? Так, я купила квартиру! Але не тобі там жити. У мене ще є донька, а незабаром й онук народиться. Вони – моя плоть і кров. А ти хто? Невістка – чужа кістка. Йди звідси й не смій потрапляти мені на очі. Якби Ігор одружився з донькою директора заводу, яка за ним мліла, то був би живим і в маслі катався. Це ти винувата в його смерті! Усе життя йому зіпсувала!

Таміла стрімголов мчала сходами, а в спину летіли злісні прокльони. За що? Чому? Що поганого вона зробила?..

Наступного дня Таміла звільнилася з роботи, спакувала речі й залишила це місто назавжди…

Біля батьків відігрілась і душею, і серцем. А незабаром зустріла іншого чоловіка. Дмитро виявився порядним та чуйним, прикипів усім серцем і до Таміли, і до Софійки. Донечка також горнулась до нього. Згодом Таміла та Дмитро стали на рушничок щастя, надбали ще двійко спільних діточок. Живуть як одна душа, мають власну невеличку крамничку в селі, чимале господарство. А що важливо – Дмитрова мати називає Тамілу донею і суворо наказує синові шанувати й берегти дружину.

– Назвав її своєю жінкою – не забувай про те. Бо пару нам сам Господь підбирає. А тут Він тебе, сину, не обділив. Дай, Боже, кожному таке щастя, яке ти маєш, – не раз наголошує, хитаючи головою. – Бережіть одне одного, діти, любіть, навіть поглядом не дозволяйте образити. Буде в сім’ї лад, то й усе гарно вдаватиметься, кожна справа вагу матиме. Я знаю, що кажу, бо вже вік прожила, щось та й тямлю в цьому світі.

Ірина ЯСІНСЬКА

Життя. Індекс – 08270 (пільговий індекс для інвалідів, пенсіонерів, студентів та працівників Укрпошта). Правдиві життєві історії, кулінарні рецепти, поради щодо здоров’я, духовність, призові конкурси, сканворд, новини життя і програма 11 телеканалів України. Щотижневе улюблене видання сотень тисяч українців. Життя. Індекс – 08269 (індекс для інших передплатників)

Сергій пакував речі. На ходу, можна сказати, хапав лише найпотрібніше: хотів встигнути, поки дружина з роботи не повернулася… Встигнути якомога швидше втекти… Від дружини, від дітей… І розпочати нове життя…

Уже стояв на порозі з валізою, як із ліфта вийшла Світлана.

– Ти куди? – здивовано запитала чоловіка.

– Іду до іншої жінки, – випалив на одному диханні, –в нас з тобою більше немає нічого спільного. Нічого!..

Не дивлячись у вічі дружині, враз розвернувся і побіг сходами вниз.  Швидкі кроки ставали дедалі тихішими, і враз рипнули вхідні двері під’їзду. А Світлана все ще стояла на порозі, спантеличена і дещо розгублена. «Нічого спільного? – подумки ставила собі запитання. – А діти?..» І навіть зараз жінка думала лише про одне – як пояснити Дмитриковій Оленці, що тато їх залишив?..

Сергій сів в автомобіль. Із полегшенням видихнув: «Ну, нарешті! Швидше б до коханої, до Наталки…І розпочати нове життя…» А минуле? Все, спалено всі мости, ніби й не було його, цього минулого,в Сергія…

Замолоду в Сергія було багато дівчат. Якісь затримувались у його житті трохи довше, інші – лише декілька годин. Одружуватись не квапився. Був упевнений: дружину потрібно вибирати, як кажуть, до життя – дбайливу, віддану, господарську. А такі чомусь Сергієві не траплялися. І раптом у його житті з’явилася Світлана. Познайомився з нею на весіллі друга. По-дитячому наївна, проста і водночас інтелігентна,надзвичайновродлива дівчина відразу полонила серце Сергія. І вже за декілька місяців він запропонував Світлані вийти за нього заміж. Дівчина погодилась. Сергій був, як кажуть, на сьомому небі від щастя. Одне за одним народилися в подружжя діти. Є квартира, авто, високооплачувана робота… І батьки – і її, і його – допомагають… Чого ж іще треба? Життя, як кажуть, вдалося, і Сергій був упевнений у цьому…

А це декілька років тому в їхньому офісі з’явилась Наталка. Приїхала вона із сусідньої області за скеруванням. Мала жінка маленьку доньку, яку залишила вдома з мамою. Ото й усе, що знали про нову співробітницю колеги.

Наталка була компетентним працівником, якого всі цінували, і дуже часто, на прохання керівника, залишалась після роботи. Тоді й зблизились вони із Сергієм. Не такий уже й молодий начальник, як хлопчисько, закохався у свою підлеглу…

Планів на майбутнє з Наталкою Сергій не мав. Жив, як кажуть, сьогоднішньою зустріччю. Але жінку такі стосунки згодом почали не влаштовувати, і вона поставила умову: або залишаєш сім’ю і переїжджаєш до мене жити, або розлучаємось. Залишати сім’ю Сергій не мав наміру – так і сказав про це Наталці. А вже за декілька тижнів на колінах просив у неї пробачення.

– Не можу я без тебе… –визнав.

На початках усе в них було так, як і раніше. Сергій не шкодував для Наталки нічого: купував їй одяг, водив у ресторани. Двічі на рік вони їздили за кордон на відпочинок… Про дітей і тим паче про колишню дружину чоловік і думати забув. Тільки коли навідувався до своїх батьків, мати дуже просила, щоб повертався в сім’ю.

– Поки не пізно, сину, спам’ятайся, – вмовляла жінка. Дмитрик он щоразу, коли не приходжу до них у гості, про тебе запитує… Чекає…

Дратували Сергія ті материні балачки, тому й навідуватись до батьків почав рідше…

А якось перед Великоднем, коли Сергій в офісі переглядав пошту, під руки потрапила листівка. Розкрив – вітання зі святами і підпис: «Дмитрик та Оленка». І наприкінці великими літерами старанно виведено: «МИ ТЕБЕ ЧЕКАЄМО, ТАТКУ!!!».

Щось наче йойкнуло всередині… Сергій навіть усміхнувся, згадавши дітей: Дмитрика, який так схожий на нього, й Оленку – та, хоча й дівчинка, але завжди бігла до татуся: і з радощами своїми, і з образами… Ще раз поглянув на листівку. В голові навіть майнула думка взяти бодай на день дітей: піти разом на каруселі, в кафе… Але враз згадав про Наталку: знав, що вона цього не дозволить. Дуже вже ревнувала Сергія до його минулого. Хоча… Хіба діти – це минуле?.. Чоловік закрив вітальну листівку і заховав у шухляду…

Згодом іще не раз згадував Сергій про цю листівку, але до дітей таки не йшов. Не раз петляв глухими вуличками, оминав –старався навіть не їхати повз їхній будинок: чи то боявся тієї зустрічі, чи хотів викреслити зі свого життя назавжди?.. Чоловік і сам цього не розумів… Та й зрозуміти, мабуть, не намагався…

Від матері час од часу дізнавався новини: що Дмитрик закінчив навчальний рік із похвальним листом, а Оленка захворіла – десь застудилася… Від матері й довідався, що Світлана, колишня дружина, вийшла заміж.

– Ой Сергію, Сергію, – із сумом говорила жінка, – пошкодуєш ти, дуже пошкодуєш, але буде пізно… Та що там говорити – то вже пізно…

А мати тоді як у воду дивилася: не склалося в Сергія життя з Наталкою. Та й стала вона якоюсь зовсім іншою– корисливою, агресивною, егоїстичною… А може, й була такою, та засліплений коханням чи радше тимчасовим захопленням Сергій цього раніше не помічав?

А якось увечері після роботи чоловік вирішив заїхати до дітей. Тепер йому байдуже, буде сердитись Наталка чи ні. Та і їй, здається, тепер теж однаково: вже он півроку живуть, як чужі…

Довго стояв Сергій під вікнами будинку. Все думав, що має сказати, як повестися. Та й, мабуть, є ж у квартирі й той Світланин чоловік… Але що Сергієві до нього: до своїх же він дітей прийшов… Уже біля дверей декілька хвилин переминався з ноги на ногу, прислухався. За дверима було чути сміх. Натиснув кнопку дзвінка. Двері відчинив Дмитрик. До цього радісне обличчя хлопчика раптом стало здивованим. Він покликав сестричку. Оленка теж якось дивно дивилась на тата. Слова ніби застрягли в горлі. Ця хвилина мовчанки всім здалась вічністю. Сергій спробував усміхнутись і розгублено, навіть трохи винувато простягнув пакет із солодощами… Діти й далі стояли спантеличені на порозі…

Сергій збіг сходами, навіть не попрощавшись. Зрозумів: тепер тут його вже ніхто не чекав…

Руслана ЦИЦЮРА

На село серед білопінного травневого розмаю опустилася ніч. Синьо приголубила вікна, обійняла за рамена клен, висипала на кашемір неба зоряні злитки. Десь за вікном сюрчить коник – виграє райську мелодію літа, що ось-ось затопить спекою весну.

Оксані не спиться. Тільки склепить повіки – перед очима одразу оживає кадрами новин війна. Там її дитина десь. Уже рік. Материна душа оглухла й осліпла до весняної краси. Думками і чуттями літає вона там, на Донбасі, біля сина. «Божечку, спаси і сохрани мою дитину… Навіщо вони війну називають АТО? Це ж і малій дитині зрозуміло, що проти нас воює сусід», – думала гірко, вичікуючи ранку. Удень за роботою час швидше минає. Оксана, коли її Володя пішов на війну, якось одразу пригадала молитви, яких її ще в дитинстві навчила бабуся, і ревно просила в Господа розради. Ті правічні звернення до неба додавали жінці снаги жити і вірити, що все буде гаразд. Тієї неділі її син мав брати шлюб. Та війна зруйнувала всі плани.

Оксана блукала домівкою, а думкою щомиті летіла до своєї дитини. Відчувала Володю кожним нервом, кожною клітинкою. Так відчувати може тільки мати. Ось і тепер, працюючи в городі, перекрутила, немов кіноплівку,в голові все синове життя…

Коли народився, був такий тугенький, міцненький, як вузлик. З Миколою Оксана розлучилася, і вона сама виховувала сина. Так і збігло двадцять років. Усе робили удвох: і копали, і садили, і будували. Батько Володимира хоч і в одному селі з ними жив, а сина обминав, як чужого,змалку і дотепер. Раніше йому, малому, це так боліло, так хотілося батька. Оксана пам’ятає: його дитяча молитва на сон завжди закінчувалася однаково: «…і пошли мені, Боже, тата. Я у всьому його слухатиму. Амінь». Потім хлоп’я зрозуміло, що рідному татові до сина байдуже, і змирилося з цим, звикло до того, що він у домі – єдиний чоловік, за все відповідальний. Усвідомлення цього прихилило Володю до роботи, навчило мужності, відповідальності та самостійності.

– Золоті руки, Оксано, у твого Володимира. І електрику відремонтує, і воду підведе, і плитку покладе… Хто його навчив? – часто казала сусідка Тамара.

Мати, бачачи сусідчину заздрість, кидала коротко:

– Життя і біда – найкращі вчителі. Мали б гроші – майстрів наймали б,  а так самі мусимо робити.

У Томки – син-лежень. Ні тобі за холодну воду! І на війну не пішов. Щоправда, з ледаря там мало користі.

Загрібала в садку. Аж, де не візьмись, налетів якийсь вихор. Затанцював, засичав навколо Володимирової вишеньки… Вона цього рокувперше зацвіла. Проклятущий, зняв усі до однієї пелюсточки… Закрутив разом із піском, виніс з обійстя та й кинув за двором…

– Ой, лишенько! – зойкнула жінка. – Який поганий знак! Усі дерева у цвіту, а синова вишенька мов обпалена.

Наступного дня в село прилетіла звістка: загинув Володя Демчишин. Страшно ридала, обхопивши портрет, з якого щасливо усміхався син. Голосила, молилася, проклинала війну. Ніщо і ніхто не міг угамувати материнський біль і горе.

За три дні селяни, стоячи на колінах уздовж дороги, зустрічали тіло героя. Плакало травневе небо. Ридали односельці. Старе і мале проводжали в останню земну дорогу хлопчину. Лише Микола, батько, не прийшов.

До сороковин село сколихнула новина: Микола відсудив в Оксани (згорьована жінкай забула проце) половину призначеної компенсації за смерть сина.

Біля криниці Тамара зривалася на крик:

– Люди добрі, треба ж щось робить. Як же це так? Він же ніколи й по голівці не погладив сина. Двадцять років і не згадував, що він у нього є. Тільки тепер згадав. Оксана й аліментів від нього ніколи не бачила:все хитрував та на заробіткиїздив.

– Не репетуй, Томко, я сина свого питала, він же юрист. Каже, що все законно, адже Миколу ніхто не позбавляв батьківських прав, –сказала Наталка.

– А совість його де? Навіть на похорон не прийшов…

– Хіба в таких совість є? Там ні душі, ні серця не має.

– Одна ж кров, – скрушно мовила баба Параска, сама не вірячи в те, що в Миколи і в того ангела, який завжди носив їй від криниці воду аж до хати, може бути одна кров.

– Та де та кров? Там лише сивуха тече жилами… Оксані ті гроші сина не замінять. Вона хотіла їх віддати на батальйон, у якому служив Володимир. А воно, ніщо таке, рознюхало. Пригадав, бач, що він – батько. Погань така, –почала репетуватиТамарка.

Здавалось, за мить «пробі» кричатиме. Гурт біля криниці наростав, як снігова куля. Розлючені жінки щиро дивувалися і готові були видерти очі чоловікові, який двадцять років не хотів знати своєї дитини, а на посмертні гроші спокусився. Такі гіркі, наскрізь просякнуті кров’ю сина і цілої країни. Материнський гнів, жалоба за загиблим, жалощі до матері міцніли щомиті. Жінки облишили свої відра і не планували розходитися, були готові діяти, щоби протистояти свавіллю.

– Що ж воно за закони в нас такі? – почала метати громи Катря. – Де таке видано?

Де не візьмись, на дорозі з’явився Тиміш Руденко. Йшов напідпитку з генделика. Перші крихти жіночого гніву впали на нього.

– Ось іще один вештається «веселенький», – гримнула Настя. – В країні війна, а воно залило очі та й плутає селом. А там чиїсь діти гинуть.

– Чого ви, дівчата, такі в’їдливі? Ну випив чоловік чарку… –якось лагідно і винувато мовив до гурту і раптом побачив у натовпі свою дружину та матір. З подиву Тимішспотикнувся об грудки і впав на дорогу. Марія вихопилася на шлях, схопила лежачого і, духопелячи щосили, потягла додому.

– Ото такі чоловіки тепер… Хіба їм є час думати про дітей, про війну? Таке лише згорьовану матір над могилою сина може обібрати, – почала виказувати своє Райка.

– А ходімовсі разом до Миколи та присороммо його, – не сказала Тамара. – Одберімо ті гроші.

Усі рушили за нею. Гамір летів далеко поперед жінок. Якраз у центрі спинився автобус, і скрипучі двері вихлюпнули на зупинку Миколу. Веселий чоловік, чи не вперше в життімаючи гроші, з пакетом, із якого стирчала палиця ковбаси, хліб, пляшки, ошелешено дивився на молодиць.

– А он і Микола приїхав, – кинув хтось. Натовп, як за командою, кинувся бігти до прибулого. Відчувши щось непевне, він кинувся тікати. Біг прудко, та де там? Схопили одразу, витрясли з піджака. геть сполотнілий горе-батькоз очима загнаного вовка спробував відбиватися словами:

– Усе за законом… Держава дала…

Не слухаючи його,Тамарка спитала:

– А ти що дав своєму синові за життя? Чи цукерку, чи копійку, чи пораду? А на синову кривавицю зазіхнув…

Щільно оточений жіночим колом, без ґудзиків на сорочці, винувато кліпав очима. Не знав, що казати і робити.

– Якщо грошей хотів, то чого не йшов добровольцем? –влаштувало йому допит жіноцтво. – Чого замість сина не пішов?

Із крамниці повиходили чоловіки, та ніхто не наважився захищати полоненого.

– Дівчата, а примкнімо його отут біля стовпа, де колись злодіїв наші діди ставили. Чим він не злодій?

З Миколи здерли штани, поставили його під стовп, обмотали щойно купленим ланцюгом і замкнули замками.

– Отут, біля стовпа ганьби, твоє місце, пес шолудивий! Хай усі знають, який ти батько. Законний!

Звідкись з’явився плакат із написом: «Цей чоловік злодій. Украв дитинство і юність свого сина. Через суд відсудив посмертну компенсацію за сина, якого жодного разу навіть на руках не потримав. Ганьба! Не звільняти. Громадський самосуд». Перехожі читали, осудно хитали головами і йшли геть.

Як уже бралися сутінки, Микола побачив кума Михайла і гукнув його. Той підійшов ближче, трохи подумав та й мовив:

– Та нє! Ви й правда, куме, переборщили із судом і з тими грішми. Не по-людськи воно. Ви ж сина не ростили. Тільки й того, що на бомазі… Ви бомажаний тато. Гріх! Нє! Нє! Не допоможу. І ніхто не поможе, бо завинили ви і перед покійним сином, і перед Оксаною,  і перед людьми, і перед Богом.

Лана МАЙ

Від модного репу, що був встановлений як мелодія для будильника на телефоні, Яна схопилася й одразу ж побігла в туалет. Та очікування не справдилися – затримка вже була більше ніж тиждень. Невже??? Дівчина навіть боялася подумати, що це могло означати. Дорослі ігри дають дорослі результати. Тест підтвердив.  Шокована, знервована, вона заховалася за шафою у своїй кімнаті, маленькою грудочкою забилася в куточок, присіла, обійняла ноги, зіщулилася, десь у душі сподіваючись, що незабаром усе мине само самою. Колись, у дитинстві, Яна так часто робила, коли тато приходив напідпитку і починав сваритися з мамою. Вона, тоді чотирирічна дівчинка, хапала рученятами в маму, сподіваючись захистити її від стусанів, кричала щось, плакала, а коли бачила, що нічого не зміниш, тікала сюди, за шафу, ховалася в куточок і чекала, коли все стихне. Інколи доводилось сидіти до ранку. От і зараз сподівалася, що зійде сонце – і її проблеми розвіються, неначе страшний сон.

– Ти вже зібралася до школи? Йди їсти! – голос бабусі привів до тями.

– Не хочу, – дівчинка враз відчула, що її знудило. «Ранній токсикоз», – подумала і побігла надвір.

Дорогу до школи вибрала найдовшу. Не хотілося ні з ким розмовляти, бо здавалося, що всі знають про її підозри. А Яна дивилася у відповідь з дико-солодкою цікавістю, оцінюючи, яка була б у кожного реакція. Так, її рідна бабця Марина, мабуть, би довго плакала, побивалася: що то дитина сиротою, маючи живих батьків, виросла. А вона, сердешна, не вберегла дитину від сорому. Сусідка Микитиха похитала б головою, зробила б співчутливий вираз обличчя і, сказавши, що має термінові справи, побігла б у село новину розносити. Батько… А йому, м’яко кажучи, по барабану, де його донька і що з нею, йому аби чарка повна і коханка збоку… Валька, з її дев’ятого класу, що змінила вже сотню кавалерів, стрибала б від радості: дивіться, от ви кажете, що я нечемна дівчинка, а ви на Яну гляньте… Інші в класі були б у тихому шоку. Вчителі. Мабуть, як хто. Здебільшого це були б нотації та повчання:

– А ми тобі казали, попереджали, просили тебе, – і сподівалися, що вже закінчення навчального року, тож ніхто не дізнається і чорна тінь не впаде на школу. Хіба що… Може, класна керівничка зрозуміла б. Але чим вона допоможе?!! І як так просто підійти і сказати:

– Антоніно Василівно, я вагітна. Що робити?..

Смішно.

Мама. Юнка зумисне намагалася не згадувати про найріднішу людину, бо їй хотілося бути впевненій хоч у комусь, хто зможе її зрозуміти і підтримати. Рідну маму вона ледь знає, бо та не витримала чоловіка-пияка і поїхала на заробітки глядіти чужих дітей. Звичайно, приїжджала, купувала подарунки, висилала гроші, обіцяла, що більше не поїде, та, побувши тиждень, знову зникала, щоб «заробити дітям на гідне життя».

– Ой мамо, мамо, знала б ти, як мені тебе не вистачало, як я плакала, замикалася в собі, а ти відкуповувалася грошима. Одразу дала старшій сестрі вищу освіту, купила їй будинок у місті й досі гаруєш на неї. А вона ж від мене відреклася, бо я неідеальна, можу її донечку зіпсувати. Мамо, я росла і хотіла любові. Не знайшовши її в найрідніших, я знайшла в чужих. Так, у хлопців, які розповідали, як мене люблять, і брали від мене, що хотіли…

– Лісовик, до дошки, – суворий голос математика перервав хід думки.

– Антоне Петровичу, можна я не піду? У мене голова болить. Мабуть, грип буде.

– У тебе весь навчальний рік вона болить. Іспит як думаєш складати? Там тобі смішно не буде. А тобі ж оцінок гарних треба, мама захоче тебе в коледж відправити. А ти… Ех, – махнув рукою. – І що з тобою робити?

– Пошкодувати і відпустити, – спробувала пожартувати.

Закінчилось тільки три уроки, а відчуття, що минула вічність. Не могла працювати, слухати вчителя. У голові бумкало:

«Вагітна! Вагітна! Вагітна!..

Класна керівничка підійшла стурбована:

– Все гаразд?

– Так. Тільки голова розколюється. Можна я додому піду? Хоч таблетку якусь прийму.

– Йди. Та зателефонуй сестрі, розпитай, що тобі можна пити. А ще краще зайди в медпункт. Там фельдшерка тобі тиск поміряє, температуру…

– Яно, я ввечері зателефоную, щоб дізнатися, як ти, – гукнула Наталя Василівна навздогін, вибігши на дорогу.

– Телефонуй-телефонуй, – пробурмотіла під ніс, не озираючись.

Пішла до річки. Довго дивилася у воду, сидячи на березі. Подумки шукала вихід із ситуації. Але це була безвихідь. Хоча ні, шлях уперед є. Саме тут. Один-два кроки – і все.

Врешті наважилася зателефонувати коханому. Він же дорослий, він її заспокоїть і захистить. Йому вже двадцять два, він може утримувати сім’ю, а вона закине мрії про навчання і доглядатиме дитинку. Ну і що, що їй самій лише чотирнадцять. Доки народить, буде п’ятнадцять. А в арабських країнах це взагалі норма.

Володимир не брав слухавки. Дотелефонувалася тільки з дому. Спочатку був поза зоною, потім – довгі гудки. Коли нарешті відповів, не було сили видавити із себе промову, яку готувала і подумки репетирувала декілька годин. Лише два слова змогла вимовити. Не готуючись:

– Я вагітна…

Довга пауза, під час якої вона не дихала.

– Ти що, дурна? Які діти? Ти сама ще дитина. Та мене посадять за розбещення неповнолітньої! Я ще не хочу дітей! І одружуватися не хочу! І не буду! І взагалі, хто сказав, що я батько? Я ж у твоєму житті не єдиний був. Мало з ким ти могла зустрічатися, доки я на заробітки їздив. Ні. Ти точно божевільна. Як з хлопцями спати знаєш, а як запобігати вагітності ні? Вирішила лоха собі підшукати? Ні-і-і-і-і-і-і. Я на це не поведуся. Сама винна – сама виплутуйся…

Кожне слово різало, пекло, кололо, вбивало надії, кохання. Вбивало душу.

«Куди йти? До кого? Навіщо? Жити чи..? Сестра? Мати? Батько? Друзі? Хто? Куди?» – крутилося в голові.

Заціпеніла. Не могла плакати.

Пролежала в ліжку до опівночі. Бабуся все бігала навколо. Змушувала їсти. Варила чаї. Вимірювала температуру і годувала таблетками.

Всю ніч верзлися жахи. Прокидалася в холодному поті і знову засинала, щоби спробувати бодай у сні владнати свої проблеми.

Коли за декілька днів отямилася, почала шукати в Інтернеті, як позбутися небажаної вагітності. Рецептів безліч. Є й пігулки. Та де їх у селі дістанеш? Хіба що народними методами. Лікарі на форумах пишуть, що ці методи небезпечні для життя. Але коли воно втрачає сенс, нема чого за нього триматися… Та й багато дівчат пишуть, що їм допомогло. Треба спробувати, щоб до останнього дзвінка бути спокійною.

Перед початком експерименту стало страшно. Вирішила зачекати декілька днів, до повернення мами з Італії. А може, вона зрозуміє, глядітиме внучку, якщо вже не ростила її, свою донечку. Може сумління заговорить. Сама ж у шістнадцять заміж вийшла.

…Мама приїхала машиною бізнес-класу. За кермом – симпатичний водій, значно молодший від мами, але ніс сумки з подарунками, догідливо заглядаючи їй в очі. Незважаючи на грайливий настрій Віри, так звали маму, вечеря була напружено-вдаваною. Всі усміхалися одне до одного, але родинного тепла не було відчутно. Віра розповідала про дітей, яких доглядає за кордоном. Про їхні звички, манери. Як вони тягнуться до неї. Хвалилася, що діти плакали, коли вона від’їжджала, бо люблять її більше, ніж свою рідну. Яна терпляче слухала, горло душило, хотілося заховатися за шафу. Мама знала про чужих дітей усе, а про неї… Чи знала мама, коли в неї випали молочні зуби, як важко їй давалася математика і які чудові твори та вірші вона писала? Чи здогадувалася, що більшість віршів були присвячені саме мамі? Чи поцікавилася бодай раз, як навчання доні? Чи… Чи… Чи…

Після колективного прибирання зі столу всі пішли в різні кімнати. Яна наївно чекала, що мама прийде до неї, пригорне її, розповість їй, як сумувала. Марно. Після довгих вагань пішла сама.

– Ти до мене? Чудово. Я також, маленька, засумувала за тобою, але порозмовляймо завтра, я така втомлена з дороги.

– Мамо, я на декілька хвилин. Ти знаєш, у мене незабаром останній дзвінок… – почала здалеку.

– Не хвилюйся, сонечко, завтра купимо тобі найгарнішу сукню, замовимо зачіску, макіяж, манікюр. Ти будеш най-най…

– Мамо, я не про це, – перебила дівчинка, боячись, що ще трішки – і не зможе сказати мамі те, що планувала.

– А, ти про вступ… Я тут, донечко, подумала, що, мабуть, до коледжу ти не підеш навчатися. Хто тобі там їсти готуватиме? А з дому хто збиратиме? Бабця старенька. Я незабаром їду. Очевидно, надовго. Я в освіту твоєї сестри вклала великі гроші, і що? Валя тепер все одно сидить удома. То навіщо ще гроші на вітер викидати. Підеш в училище. На швачку чи на кухаря. Роботу, як треба буде, завжди зможеш знайти. А я трохи грошей і тобі на будинок назбираю.  Тільки пізніше, бо втомилася на вас працювати. Не ображайся: влаштовуватиму особисте життя. Ти вже не маленька. Впораєшся. За десять років без мене, диви, якою дівкою виросла!

…Володимир дістав таблетки. Випила. Заразом і снодійне, щоб нічого не відчувати, щоб не мучило сумління.

Від модного репу, що був встановлений як мелодія для будильника на телефоні, Яна прокинулася, та піднятися не було сили, вона буквально плавала в чомусь теплому і липкому.

Безсило усміхнулася: от і все!

Олена ІСЬКОВА

Ми з Іркою одружились на першому курсі. Ні, вона не була вагітною, просто ми хотіли бути разом. Щодо мене, то я вже тоді чудово усвідомлював, що мені не потрібен ніхто, крім Ірки, навіть Анжеліна Джолі чи її величність королева Англії.

Відверто кажучи, я закоханий у свою дружину по самі вуха і досі не можу зрозуміти, що вона в мені знайшла. Моя Ірка красуня і розумниця, вже закінчує дисертацію, а коли йде вулицею, то рідко який чолов’яга не проведе її поглядом. А я… я звичайний клаповухий програміст. Так чи інак, але разом ми

вже шість років. Як на мене, то час уже й про спадкоємців подумати, тим паче, що про синочка я мрію

вже давненько. Але Ірка підійшла до цієї справи цілком раціонально.

– Я теж дуже хочу дітлахів, але я зате, щоб дати нашим батькам відпочити від нас. Погодься, вони нам багато допомагали, поки ми вчилися, тож на своїх дітей маємо заробити самі.

І хоча ми обоє працюємо й отримуємо немалу зарплатню, якщо розділити її на трьох, то й справді

виглядає на те, що без допомоги батьків було б сутужно. Тож я мусив визнати, що Ірка має рацію і, перш

аніж народжувати дітей, треба подбати про хліб насущний для них.

Я навіть почав підшукувати роботу, на якій більше платять.

За декілька місяців до цієї нашої розмови Орест – мій приятель і співробітник – запросив мене бути хрещеним батьком для свого малюка. Звісно ж, я погодився і тепер часто забігав до похресника, тим паче, що жили мої куми через дорогу від нашого офісу.

Якось кума попросила мене посидіти з Данилком, бо Орест зламав руку, а їй терміново потрібно було

провідати батьків.

– Я знаю, що ти впораєшся, – підбадьорювала вона мене. – Я ж бачу, як ти з ним бавишся. Скажу тобі

щиро, з тебе вийде чудовий тато. Інколи ти краще ладнаєш з малим, аніж Орест. Час вам з Іркою про своїх дітей подумати.

– Ще не доробилися, – пожартував я.

Але ввечері, коли Данилко вже мирно сопів і бачив десятий сон, а ми з Орестом попивали кримське вино в кухні, друг, який уже добряче, скажімо так, розслабився, несподівано напосівся на мене:

– Слухай, ти ніколи не думав про те, що твоя Ірка не хоче дітей, бо когось має?

– Що? – ошелешено перепитав я. – Ти що, збожеволів?

– Ти сам знаєш, вона в тебе така красуня, а ти…, тільки без образ, ти давно дивився на себе у дзеркало?

– Ми кохаємо одне одного, – відповів я, хоча чи не вперше за шість років маленький гидкий черв’ячок

заворушився десь під серцем.

– А я що? Я ж нічого не кажу, просто ці жінки, сам знаєш, які вони тепер, – зітхнув Орест. – Ти не ображайся, але я переконаний, якщо жінка по-справжньому кохає якогось чоловіка, то хоче дитину

від нього. А інакше для чого це все? – обвів обважнілим від алкоголю поглядом кухню і відкоркував

іще одну пляшку вина.

Коли прийшла кума, ми вже були доволі «тепленькі». Випроваджуючи мене додому, Орест раптом

запропонував:

– Хочеш спокійно жити і знати, що Ірка тебе кохає, влаштуй їй перевірку.

– Я своїй дружині довіряю і стежити за нею не маю наміру.

– Я ж не кажу стежити. Я так свою перевіряв. Написав записку,

мовляв, набридло, знайшов собі коханку, прощавай, а сам заховався і дивився, що з того буде. Моя як

розревілась, а тут я з квітами…Ляпас, щоправда, дістав, але сааме тієї ночі ми малого зачали…

– Та пішов ти, – відштовхнув я кума і вийшов надвір.

Але що ближче підходив до будинку, то більше мені подобалась його ідея, а черв’ячок ворушився дедалі

жвавіше і боляче покусував. Решту дороги я пробіг, на наш восьмий поверх вилетів, наче за мною гнались усі собаки міста. Ірки вдома ще не було.

«Ага, бачиш? Ти за поріг – і вона з дому!» – почав мене переконувати черв’ячок, перетворюючись на величезну кобру, яка із задоволенням встромила свої отруйні зуби у вже й так добряче роз’ятрену рану.

Я миттю знайшов ручку, аркуш паперу. І сів писати записку. Написати, що в мене є інша, не вистачило духу: надто абсурдно це виглядало. Тож руками, які добряче дрижали чи то від нервів, чи то від

випитого вин а, я вивів: «Ірко! Я сьогодні одразу після роботи поїду на декілька днів до батьків, не чекай, не телефонуй, не шукай. Мушу серйозно подумати про те, як нам жити далі. Виглядає, що наші сімейні стосунки дали тріщину. Не знаю, чи й справді ми потрібні одне одному і чи не краще

нам розбігтися різними дорогами».

Запакував абияк у наплічник декілька своїх сорочок, джинси.

Навмисно залишив шафу відчиненою, щоб Ірка одразу помітила, що бракує мого одягу. Роззирнувся

кімнатою, де б краще сховатися, вирішив – за шторою (штори в нашій спальні щільні та довгі), не повірите, як останній дурень, навіть прорізав маленьку дірочку, щоб ліпше бачити Ірчині сльози. Якби ж то я знав, що плакати доведеться мені, а не їй. Чекав на дружину я доволі довго, вже й стемніло, а її все не було. Кобра в моїх грудях перетворилась на величезну потвору, яка несамовито ревіла та кидалась

на всі боки. Я ревнував дружину чи не вперше за шість років. Нарешті клацнув замок. Я завмер на своєму «спостережному пункті».

Ірка зайшла до кімнати, здивовано роззирнулась. Зачинила дверцята шафи і нарешті побачила записку.

Мені важко писати про те, що було потім, але, як то кажуть, із пісні слів не викинеш. Дружина прочитала

записку, взяла ручку і щось дописала на тому ж аркуші. Потім почала…тихенько наспівувати пісеньку про кохання від Піанобоя (там у кліпі ще Зеленський знімався) та чепуритись.

Підфарбувала помадою губи, вдягла нову сукню, витягла телефон. За мить я почув, як вона розмовляє з кимось:

– Привіт, любий! Ти знаєш, мій кудись повіявся, схоже, що з розлученням проблем не буде. Приїжджай, підемо кудись відсвяткуємо.

Схопила сумочку і пішла геть, навіть не вимкнувши світла. Якби я не стояв біля стіни, то, певне, просто впав би на підлогу, а так сповз. Декілька хвилин сидів, ні про що не думаючи і не рухаючись. Просто

плакав. Плакав, як маленька дитина. У голові крутилось: «Проблем з розлученням не буде».

Що ж, зрештою подумав я, єдина втіха те, що все ж виглядатиме, буцімто перший крок зробив я, тож

принаймні рогоносцем мене не називатимуть. Я підвівся, підійшов до столу, де лежала та злощасна

записка. Побачив гарний Ірчин почерк поряд зі своїми карлючками. Спершу ніяк не міг прочитати, що

вона написала: все пливло перед очима. Минула, мабуть, хвилина, поки я нарешті побачив, що там

написано, а тоді, певно, ще п’ять, доки усвідомив, що саме.

«З-за штори визирають твої шкарпетки, до речі, на правій – дірка. І ти так ходив у гості? Ганьба. Я в крамницю по хліб. Сподіваюсь, не помреш до мого повернення. Цілую. Ірка».

Оксана МАКСИМ’ЯК

 

 

 

 

Погожої днини сиділо декілька немолодих уже чоловіків на березі ставка. Вудки позакидали у воду для годиться. Не риболовля принадила їх сюди недільної днини, а бажання поспілкуватися за чарчиною горілочки. На зеленій травиці було простелено газету, а на ній – усе потрібне для чоловічого відпочинку: кусень хліба, сало, цибулька і, що найважливіше, горілочка. Дві пляшки вже були порожніми, третя – напівпорожньою. Це означало, що компанія пікнікує вже не одну годину. Розчервонілі обличчя, уповільнена мова, затуманені очі свідчили про те, що спілкування дійшло свого апогею. Уже проаналізували зовнішню та внутрішню політику, обговорили сільські новини, наразі настав саме той час, коли кожен довірливо ділився з друзями сімейними таємницями.

– Степане, остання пляшка твоя була? Ой, добра! Вогнем пропекла до самих кісточок, – затинаючись промовив Василь.

– Моя, друже. Лише моя Ганнуся вміє таку гнати. Що в мене дружина молодець, то молодець! Знав, кого брав, – сказав Степан. Він уже був доволі хмільним. Голова на в’язах не трималась, усе падала на груди, але рука тягла чарку саме до рота, а не до вуха.

– Тьфу! Дружина в нього?! Якесь потерча. Мале, худе. Такою й у дівоцтві була. А ти он, як дуб, високий кремезний! Вона тобі зовсім не пара. Коли її брав, то тільки горобці не сміялися. Невже кращої не знайшов? – кепкував із нього Василь.

– Цить! Не займай моєї дружини! Ліпшої за неї немає у світі! – почав сердитися Степан, аж слиною бризкати.

– Гов, хлопці, гов. Не сваріться. Ми з вами з дитинства товаришуємо, тож на старості літ негоже сваритись через те косате плем’я, – заспокоював третій, Микола.

– Та я що? Я нічого. Але нехай не нахвалює свою Ганьку, бо всі в селі знають, яка вона навіжена, – примирливо пробуркотів Василь.

– Не навіжена моя дружина, а войовнича. Бачив кіно про Ксену, принцесу-воїна? То тій Ксені до моєї Ганьки д-у-у-же далеко. Моя дружина хоча й не принцеса, але що вже вояка, то вояка. Хоч і дрібненька вона в мене, та я за нею, як за кам’яною стіною. Наливай Миколо!

Допивши останню пляшку, чоловіки ще довго балакали, та врешті розійшлися. Похитуючись та спотикаючись, кожен брів до своєї домівки.

Ганною аж тіпало від злості на чоловіка. Вона сховала пляшку горілки під діжку, на якій сиділа квочка. Як Степан там її віднайшов, втямити не могла. Чи має нюх, як у собаки? Чи нечистий указав? Берегла ж ту пляшку до приїзду дітей. А він потяг її, мов щур сало! Ну хай-но прийде додому! Хай-но прийде!

Жінка бігала двором – то курям укине, то поросяті, то качок нагодує – та все поглядала на ворота, чекаючи на чоловіка. А біля хати вже стояла напоготові стара мітла. «Ох і потанцює та мітла по Степановій спині! Ох і потанцює!» – думала жінка.

Урешті скрипнула хвіртка. Кремезний широкоплечий Степан ступив на подвір’я. У дворі ніби й місця поменшало. Маленька і швидка, мов мишка, Ганна вмить стала перед ним, руки – в боки, і почалося…

– Що, чоловіченьку, набрався, як жаба мулу?! З вух не тече? І не знудило тебе від тієї горілочки, яку для дітей берегла?! – крикнула на весь голос.

– Ганько, не починай. Бо… – суворо промовив Степан.

– То ти мені ще й погрожуєш?! Смоли б ти гарячої напився! І куди та горілку тобі лізе?! Зовсім на старості літ здоровий глузд утратив! І мене доводиш до сказу, чорт би тебе узяв! Їсти йому не дай, а дай випити! Всю кров з мене випив, упирище! Чи ти думаєш, що я дивитимусь, як ти хлебчеш з друзяками оковиту, і мовчатиму? А не діждешся! Не діждешся! Віднаджу тебе, собача твоя душа! Я буду не Ганька, якщо не віднаджу! – жінка кричала і штиркала чоловіка кулачками у груди. А тому те штиркання  – мов комариний укус. Та коли Ганна вхопила до рук мітлу і вдарила чоловіка по спині, в того прокинулись чоловічі гордощі. Вирвав мітлу з рук дружини ремонт пральних машин. Мов сірничок, переламав її навпіл і відкинув геть.

– То ти мене мітлою?! Відьмо стара! Приб’ю! – крикнув оскаженіло, аж на виду зблід від образи.

Величезний, мов ковадло, кулачище здійнявся в повітря. Опустився б Ганні на голову та й насправді прибив би, але жінка спритно ухилилась. Оббігла, скочила на купу піску, а з неї перескочила чоловікові на спину. Міцно обхопила ногами за стан, однією рукою – за плечі, а іншою почала гамселити Степана по голові.

– Оце допився! Руку на мене здійняв?! А зась тобі! Зась! – крикнула на саме вухо бідоласі. Той почав крутитися на всі боки, намагаючись дістати знавіснілу дружину. Та дарма. Картина була такою кумедною, що сусіди, аж боки рвали від реготу. Було з чого сміятись. Розпатлана дрібненька Ганна їздила верхи на чоловікові, шарпала його за сиву чуприну та називала всяко. А він, здоровецький, мов бугай, крутився, шарпався, ревів, а скинути дружину зі спини не міг. Урешті стомився до поту. Отак, із Ганькою на спині, почалапав до широкої лавки під літньою кухнею і сів на неї. Жінка прудко скочила зі спини, стала перед ним, узявши руки в боки, вже й повітря в груди набрала, щоб продовжити сварку. Та Степан, мов підкошений дуб, упав на лавку й одразу захропів. Ганька втерла змокріле обличчя, поправила хустку на голові, повернулась до глядачів і гордо промовила:

– Ось так потрібно приборкувати чоловіка-пияка.

– Ганько! То тебе потрібно приборкати, а не Степана! Він – чоловік сумирний. Навіть коли прийме не груди зайвого, нічого лихого не робить. Ляже та й спить. Якби ти його не займала, то все було б добре, – озвався Микола, який жив неподалік.

– Звісно, було б добре. Він тягне з дому горілку і разом з тобою її глушить – то вам добре. Але я ніколи з цим не примирюся! Ніколи! Чуєш?! Іще раз довідаюсь, що ви разом пиячите, то заплюю тобі очі й у роті пошкрябаю! – прокричала до нього Ганька.

– Тьфу на тебе, навіжену! Дурна ти, мов сало без хліба. А Степан ще захищає тебе! Поробила ти йому чи що? – плюнув під ноги Микола і, не очікуючи відповіді, погойдався до хати. Ганна погрозливо помахала йому услід кулаком. Урешті всі спостерігачі пішли до своїх домівок.

Ганна враз стала зовсім іншою. Войовничий, рішучий вираз обличчя зник. Ніби маску зняла і знову стала звичайною жінкою – слабкою, стурбованою. Плечі їй опустились, руки повисли вздовж тіла, на очах виступили сльози. Крізь них поглянула на чоловіка, який, захмелілий від горілчаного дурману, міцно спав. З болем, із жалем дивилась, ледь стримуючи ридання. Насправді її войовничість і геройство були результатом страху та відчаю.

Проживши зі Степаном майже сорок років, не думала, не гадала, що на старості років він пиячитиме. Горілка до добра ще нікого не довела. Яким би здоровим не здавався її чоловік, жінка добре знала його болячки. З його високим тиском і хворим серцем не те що пити, навіть нюхати не можна.

Боялась втратити Степана, не хотіла, щоб залишив цей світ раніше від неї. І дуже шкодувала чоловіка. Ось і зараз поглянула на нього з жалем, болем і любов’ю. Озирнулась, подивилась, чи немає нікого на вулиці.

Погладила Степанову сиву чуприну, зняла з нього черевики, поклала чоловікові під голову подушечку, накрила його ковдрою і сіла поруч. Оберігала Степанів сон.

Уранці знову лаяла чоловіка, наливала йому розсолу та годувала його майже силоміць. А Степан божився, що не питиме більше, але, знайшовши слушну мить, утікав з дому. За декілька годин повертався п’яним мов чіп. І знову Ганька починала виставу на втіху сусідам. Так могло тривати декілька днів, допоки Степанові ставало дуже зле. Тоді наполохана жінка викликала лікаря. Чоловікові збивали тиск, ставили крапельниці. А Ганька молила Господа, щоб той не забирав у неї Степана. На декілька місяців чоловік ніби забував про горілку. У хаті панувала злагода та спокій, допоки нечистий не підштовхував господаря до оковитої. Інша жінка давно вже здалась би. Плюнула б і сказала б: «Роби, чоловіче, що хочеш». Але Ганька своїх позицій не залишала. Воювала до останнього. Відверто кажучи, її рішучість стримувала Степана. Якби не це, то пив би набагато більше.

Одного разу, добряче хильнувши, дибав чоловік додому. Чекав на черговий скандал. Навіть приготувався до оборони. Але дружина не сварила його. Степан аж вкляк біля воріт від несподіванки. А Ганька сидить на лавці під кухнею і мовчить. Така тиха, сумирна. На нього навіть не погляне. Дивиться перед собою і голови не поверне. Степан стояв-стояв, думав-думав, а тоді радо так каже:

– От, Ганнусю, ти й набралася розуму на старості літ. Не кричиш, не лаєшся. Ото й добре. Розумниця. Чого дарма верещати на всю вулицю? Я ось зараз ляжу відпочити. А потім ми порозмовляємо. Так, Ганнусю? – жінка мовчала. Степан, тримаючись за паркан (був добряче п’яним), дістався до лавки, сів поруч із дружиною.

– Мовчиш, Ганю? Ну то мовчи. Їй-богу, так краще. Ти мовчи, а я ляжу біля тебе і посплю. Гаразд? – чоловік примостився на лавці, поклавши голову дружині на коліна, і заснув. Так проспав Степан декілька годин. Можливо, спав би й до ранку, якби сусіди не пробудили. Микола жив навпроти. Його дружина бачила, як Степан повернувся додому, і дуже здивувалась, що Ганна сидить спокійно, не реагуючи на прихід п’яного чоловіка. Миколиній дружині спало на думку, що сусідка змінила тактику. За деякий час, вийшовши у двір, побачила, що Степан спить, поклавши голову Ганні на коліна, а вона сидить так, як сиділа. Миколина дружина була дуже здивована. Минуло декілька годин, а картина у Степановому дворі не змінювалась. Чоловік лежав, Ганна сиділа непорушно. Стурбована молодиця гукнула свого чоловіка, і удвох з Миколою вони зайшли у двір. З першого погляду стало зрозуміло, що Ганна нежива. Як потім стало відомо, в неї стався серцевий напад. Удома сама, допомогти було нікому. Степан не йняв тому віри. Його Ганнуся померла?! Як то? Він падав на коліна біля мертвої дружини, плакав, прохав забрати його із собою. Звинувачував себе в її смерті. Якби ж то був удома тієї миті, то допоміг би, не дозволив би Ганні померти.

Степан дуже важко переживав свою втрату. Він схуд, іще більше посивів, зсутулився, поменшав. Біля нього постійно перебував хтось із дітей. Але без Ганни і рідна хата, і весь світ здавались чоловікові порожніми. Щодня ходив на цвинтар. Плакав біля могили, просив вибачення в покійної дружини. Діти планували опісля сороковин забрати його до себе, а хату продати. Ті плани не судилось реалізувати, бо чоловік помер раніше. Пішов до своєї вірної дружини.

Бралося на осінь. Біля ставка сиділи Микола та Василь. На пожовклій траві було розстелено газету. На ній, як і годиться, лежав кусень хліба, сало, цибулька і горілка. Одна пляшка порожня, друга напівпорожня. Микола та Василь тримали повні склянки і сумно дивились на третю – наповнену по вінця й накриту шматком хліба. Для Степана.

– Земля тобі пухом, любий наш друже. Вічна пам’ять твоїй вірній дружині, Ганьці-забіяці, – тремтливим голосом промовив Микола. Хлопці випили, закусили. Потім знову випили та закусили. Смуток розвіявся. Розмова перекинулась на сільські новини, на зовнішню і внутрішню політику.

Любов ШИШАЦЬКА

 

ДІВЧИНА ЗІ СНУ

В юності Микола частенько закохувався. Але щоб ось так…

Він зайшов у купейний вагон, привітався, кинув рюкзака на верхню полицю й замовив чай. На мить заплющив очі й ніби знову поринув у той дивний ранковий сон.

…Снився йому степовий пейзаж. І він серед того степу лежить горілиць. Терпкий запах перепаленого на сонці полину роз’їдав йому ніздрі. Пахло скошеним сіном, а навколо стрекотали коники. До річки у вінку з польових квітів спускалася довгонога білявка. Хто вона? Таких дівчат у їхньому селі точно немає…

Попутники вже, здається, перезнайомилися. Але ж ні – ще одне місце було вільним. Буквально за секунди до відправлення потяга зайшла Вона. Струнка білявка з легенькою торбинкою через плече із дзвінким голосом внесла легкість і чудовий настрій.

– Ой, мало не спізнилася, – на одному подиху мовила дівчина. – Світлана, – відрекомендувалася.

Дівчина дістала з торбинки товстелезну книжку й почала читати. Микола на мить онімів. Так! Саме подібну до неї він бачив сьогодні в ранковому сні. Він, мов шкодливий кіт, крадькома розглядав попутницю. Миколі сподобалося все: і вираз обличчя, і струнка фігура, і доволі простенький, у міленьку квіточку, сарафан, і відкриті, засмаглі, мов шоколад, плечі. А ще – усмішка й губи. Навіть коли читала книжку, певно, якийсь любовний роман, вона світилася в усмішці. Микола встиг почути, як Світлана розповідала сусідці, що навчається в педагогічному, а на канікули їде до тітки в село на декілька днів.

…Сонце спускалося за обрій, сутінки, як це буває на півдні, дуже скоро згущувалися, а в Миколчиному серці оселився солодкий біль від того, що потяг наближається до станції, де живе її тітка. Хлопець усе не наважувався спуститися з верхньої полиці й заговорити до дівчини.

…Усю коротку літню ніч вони проговорили мов на одному диханні, на одній ноті. Створювалося враження, що давно знайомі, а це просто випадково зустрілися і їхали в одному напрямку.

Рано-вранці дівчина, схопивши свою легеньку торбинку, попрощалася з усіма й попрямувала до виходу. У проході Світлана зупинилася і, дивлячись на Миколу, ще раз усміхнулася. Тільки цього разу, здається, в ній було трохи менше радості, а більше розгубленості.

Раптом з верхньої полиці зістрибнув, ніби упав, грузин. Очі його палали, волосся стирчало врізнобіч.

– Дорогой, виході! – гукнув він до розгубленого Миколи. – Любіт тєбя дєвушка, любіт. Всю ночь любовался вамі. Вам вмєстє надо бить. Ви создани друг для друга!

Від несподіванки Микола пробелькотів, що й речей ще не зібрав. Обличчя грузина засмутилося, мов від болю. Він важко зітхнув.

…Я дивилася у вікно. На пероні побачила Світлану. Вона легенько помахала рукою. Перон повільно пропливав за вікном вагона. Поїзд стукотів колесами, набираючи швидкість. Пероном з рюкзаком за плечима біг Микола.

Людмила ЧЕЧЕЛЬ

Максимкова мрія

– Хлопче, чому ти до цього часу не в ліжку? – запитала, заглянувши до спальні, вихователька у Максимка, який сидів на підвіконні і задумливо дивився у вікно.

– Сніг іде, – мовив той.

– Ага. Намете до завтра. Буде вам роботи. Але це завтра, а зараз – спати, – попрохала Катерина Іванівна, пригорнувши до себе хлопчика.

– Та йду вже, – неохоче погодився Максим і попрямував до ліжка.

Йому зовсім не хотілося спати. Вабив до себе сніг. Білий, пухнастий, він повільно опускався додолу, сіючи навколо себе таїнство щастя. Снігу раділи завжди. Особливо першому, адже він був провісником зими.

В інтернаті всі з нетерпінням чекали зимових свят. Особливо дня святого Миколая. Діти заздалегідь написали святому листи. Хтось мріяв про нову шапку чи рукавички. Комусь потрібні були шкарпетки чи цікава книга. А Максимко написав: «У мене є давня мрія: дуже хочу побачити свою маму. Я ніколи її не бачив, бо вона живе далеко від нас, в іншій області. Так говорила бабуся, яка мене виховувала, а потім вона захворіла – і я потрапив до інтернату. І ось я вже чотири роки живу тут. Мені не потрібно ніяких речей, цукерок, телефонів. Допоможи, святий Миколаю, зустрітися з мамою. Дуже тебе прошу. Я так хочу, щоб вона сказала: «Синочку мій, я приїхала до тебе». Миколаю, допоможи мені, будь ласка».

Валя прочитала листа і відклала його вбік. «І що ж мені робити, як виконати бажання хлопчика?»

– Про що задумалася, подруго? – запитала її Ірина, заглянувши в кімнату волонтерів.

– Та ось переглядаю листи дітей з інтернату, які вони Миколаю писали.

– Готуєш їм подарунки? – здогадалася дівчина.

– Так. Майже всім підібрала потрібне. Не знаю тільки, що робити з цим, – простягнула аркуш зі шкільного зошита.

Ірина пробігла очима по тексту. Зітхнула:

– Хлопчик хоче маму побачити. А ти щось знаєш про його родину? – поцікавилася.

– Тільки те, що його бабуся ростила, а потім захворіла, тривалий час у лікарні лежала, а хлопчик до інтернату потрапив.

– А бабуся зараз приїжджає до нього? – раптом запитала Іра.

– Навідується. Щоправда, рідко.

– А ти візьми її координати. Думаю, вона зможе тобі розповісти про маму хлопчика, а може, й адресу дасть, – порадила подруга.

– Це гарна думка. Дякую. Я скористаюся твоєю порадою, – задоволено мовила Валя.

І вже за кілька днів вона взялася за цю справу. Спочатку в інтернаті підняли всі документи. Там була лише адреса бабусі.

– Про маму ми ніколи нічого не чули. Її тут жодного разу не було, – пояснила директорка закладу.

«Тому малий і хоче її побачити», – подумала волонтерка і поїхала туди, де, за документами, проживала бабуся.

Невеличка худенька жіночка з густо посрібленим волоссям вийшла назустріч Валентині.

– Що вже накоїв мій Максимко? – запитала старенька.

– Нічого. Він у вас слухняний хлопчик. Я з іншого приводу до вас завітала, – й дівчина коротко пояснила причину свого візиту.

– Максим не пам’ятає своєї мами, бо вона покинула його, коли той ще й ходити як слід не вмів. Повернулася до першого чоловіка, від якого мала доньку. А ми із сином разом ростили хлопчика. Потім Андрій помер, я дуже важко перенесла цю втрату. Через це згодом і захворіла. А Максимко таким швидким ріс. Біжить, за камінчик перечепиться, впаде. Витре сльози і далі за мною поспішає. Всюди ми були вдвох. Він на мене й мамою спершу називав, аж поки хлопці не почали з нього сміятися, тоді я вже бабусею стала, – жінка витерла сльози, які раптово побігли з очей. – Що ж йому сказати? І як?

– Що ви маєте на увазі? – не зрозуміла гостя.

– Та померла його мама. Ще два роки тому. Згоріла в будинку. Пожежа в них була. Чи то хтось зумисне підпалив, чи з димоходом проблема якась була. А от його сестра живою залишилася. Того дня вона залишилася ночувати у подруги.

– То в Максимка є сестра? – здивувалася Валя.

– Так. І вона знає про брата. Влітку до мене приїжджала, цікавилася, де він живе. Я думала, що вони зустрічалися, – сказала бабуся.

– А ви маєте її адресу?

– Адреси не знаю. Вона десь на півдні, біля моря живе. А от телефон свій залишила. Коли я його в записнику знайду, вам передзвоню і продиктую, – пообіцяла. А ще попрохала: – Ви Максимкові від мене вітання передайте. І скажіть, що я його дуже люблю. А ще тут гостинці, – жінка простягнула пакет з яблуками та цукерками, – тут усе, що він любить.

– Добре, я йому обов’язково все у вихідні відвезу, – пообіцяла волонтерка.

– Дякую, – бабуся так щиро усміхнулася, що й Валі на душі потепліло. – Дякую, що підтримуєте цих дітей, що віддаєте їм частинку свого тепла.

– Ой, що ви! Я ж не одна. Нас ціла команда працює, – дівчина зашарілася від похвали.

– Значить, передайте від мене всім їм подяку, – попрохала старенька.

– Обов’язково. Тільки і ви мені телефон Максимкової сестри швидше передайте.

Бабуся зателефонувала того самого дня надвечір. І вже через декілька хвилин Валя розмовляла з Вітою – так звали сестру Максима. Волонтерка коротко пояснила проблему.

– Я згодна з вами поїхати, тільки за декілька днів зателефонуйте, бо я живу в іншій області, маю маленьку донечку, тож мушу владнати чимало справ.

На тому і погодилися. Але сталося непередбачуване. Напередодні дня святого Миколая Валентину з подарунками відправили в зону АТО замість колеги, яка захворіла. У Віти теж дитина хворіла. Подарунки в інтернат повезла Ірина. Вона дала Максимкові пакунок із солодощами. Хлопчик дуже засмутився, що святий Миколай не виконав його бажання, адже іншим діткам він приніс те, що вони прохали.

– Чому Миколай не виконав мого бажання? Я ж гарно поводився. Вчився добре, – все повторював він, схлипуючи.

Іра намагалася його заспокоїти:

– Ти сподівайся і вір, що твоє бажання ще здійсниться, адже свята тільки почалися. Кажуть, на Різдво теж дива трапляються.

У цей час зателефонувала Валя.

– Як справи? – поцікавилася вона у подруги.

– Ніби все нормально. Щоправда, Максимко розплакався, бо ж Миколай не виконав його бажання. А що, до речі, він хотів?

– Та це ж той хлопчик, чий лист ти читала.

– А-а, маму хотів бачити? – здогадалася дівчина.

– Так, а мама його померла. Сестра обіцяла приїхати. Ми з нею попередньо домовлялися. Та в неї саме захворіла донечка… Знаєш, а ти скажи малому, що Миколай не забув про його бажання, що він шукає родичів і обіцяв на Різдво влаштувати зустріч. Тоді Віта обов’язково приїде до бабусі в гості.

– Гаразд, усе скажу.

Ірина повернулася до зали й оголосила:

– Дітки, я щойно з Миколаєм розмовляла. Він цікавився, чи задоволені ви подарунками.

– Задоволені! – хором відповіли ті.

Волонтерка поглянула на заплаканого Максимка і голосно мовила далі:

– Максимку, святий Миколай не забув про твоє прохання. Він пообіцяв виконати його до Різдва. Тож чекай на це свято гостей.

– Правда? – в очах хлопчика загорілися вогники радості.

Тепер він рахував дні до Різдва, які за святковими приготуваннями збігали дуже швидко.

Однієї ночі малому приснився сон, що до його кімнати зайшла молода жінка.

– Ти моя мама? – запитав хлопчик, підводячись із ліжка.

– Нашої мами немає. Вона тепер живе на небі. А я твоя сестра, – пояснила гостя.

– Мама померла? – уточнив Максимко.

– Померла. Але вона завжди любила тебе, – сказала жінка.

Хлопчик хотів ще щось запитати, але прокинувся. Довго лежав у ліжку, дивувався сну. «Тепер я знаю, чому Миколай не виконав мого бажання. Але ж він обіцяв, що до мене прийдуть гості».

Через кілька днів хлопчик і не згадував про той сон. Сидів за звичкою на підвіконні і спостерігав за всім, що відбувалося на подвір’ї інтернату. Раптом побачив, що доріжкою йде волонтерка Валя з якоюсь дівчиною і маленькою дитинкою. Хлопчик уважно придивився до гостей, і йому здалося, що та дівчина – з його сну.

Кулею вилетів з кімнати. Промчав коридором і навіть куртки на себе не накинув. Зупинився на східцях приміщення.

– Ти моя сестра? – запитав у гості, яка йшла поруч із волонтеркою.

– А ти Максимко? – поцікавилася та.

– Максимко. А тебе як звати?

– Я Віта, твоя сестра. Тільки звідки ти про мене знаєш? – здивувалася молода жінка.

– Ти снилася мені й у сні розповіла, що наша мама померла. Значить, усе це правда?

– Правда, – погодилася Віта. – Але у тебе є племінниця – маленька Валя, – усміхнулася, пригортаючи брата.

– Тепер і в мене є сім’я? – запитав той.

– Звичайно. І ми всі зараз поїдемо до бабусі. Там і зустрінемо Різдво.

Людмила ПРОЦЮК-ЩЕРБАТЮК

ВІЧНІСТЬ

Кажуть, що на Різдво відчиняється Небо і душі померлих сходять на землю…

–Йди, Олесику, вечеряти… Вже-м усе зготувала… Ох, йой, день той швидко пролетів, але видиш, усе встигла до зірки, не барилася… Йди, рідний, удвох повечеряємо, бо діти, певно, нинька не приїдуть. Дивися, як то мете. Давно такого морозу на Різдво не було. Ще як за молодості, памֹ’ятаєш? Ох-хох, коли ж то було? Коли ж та молодість була? – тихі слова самі мимоволі злетіли з поморщених, як сушені ябка, вуст. Стара Катерина поклала макітру з кутею на стіл, провела рукою по ще її дівоцькій скатертині, яку сама собі в придане вишивала, оглянула хату. В печі пеклись голубці, пахнув і борщ, і юшка грибна… Великий полумисок пампухівгрів боки на припічку, вареники чекали своєї черги, виставляючи свої блискучі від олії боки з миски. За вікном гуло-мело. Прислухалась. Ні, не їдуть… Та й куди їм у таку погоду – з дітьми? Важко зітхнула, відійшла від вікна і запалила свічку. Вимкнула світло, опустилася навколішки:

– Отче наш, же єси на небесах… –губи шепотіли молитву, а очі не до ікони, а до портрета, що біля неї висить, спрямовані. Олесик там її… Коханий Олесик, який залишив її саму, а сам пішов у сиру землю. Он штири місяці й минуло вже, а ніяк не звикне без нього жити. Так і норовить кликати в пустку чи визирнути у вікно знайому постать, забувшись на хвилину, що нема. Ось і тепер надворі Святвечір, а й дідуха нікому занести до хати і кутю поблагословити…Нема з ким сісти за стіл святковий, із ким молитву промовити. Діти в місті живуть, завжди приїжджають, але цьогоріч, певно, не приїдуть – чи ж дістануться до села глухого за такої погоди?

Проказала абияк завчені слова – чи не вперше в житті не від серця, не від душі говорила, сіла за стіл навпроти портрета. Вкинула собі в миску ложку куті, ще трохи поклала в іншу:

– Поблагослови, Боже! –взялась їсти, а в горло ніц не лізе. А треба ж, треба всього скуштувати! Як Господь велів… Негоже вечерею святою гидувати. От якби Олесь був… Він кутю любив. І вареники, які воназліпила… Мимоволі усміхнулась. Згадала, як колись чоловік ганьбив сусідку, яка надто сильно свої вареники розхвалювала. «Ти, – сказав, –Галько, свою пельку заткни своїм же  вареником. Він у тебе як постіл: одного з’їв та й більше не годен. А от моя Катря дрібоньких наліпить – і смачні, і гарні такі, всі – як до виставки!». Ой, сміху тоді було! А образи скільки! То ще ж та Галька довго з Катериною не розмовляла– все ті вареники пам’ятала.

Поглянула на портрет:

–Що ж ти, Олесику, не їж нічого? Ти ж святвечірнє любив… Іди ж, голубе, сядь зі мною, бо самій щось нічого не їсться… Що ж ти не діждався цієї днини? Разом би вечеряли собі, вкупочці… Скільки ж літ і вдвох були, і з діточками – а саму ж не залишав ніколи! А пам’ятаєш, серце, наш перший Святий вечір? Ти так пишався тоді, що вже сам собі господар, що сам кутю хрестиш, сам дідуха заносиш… Пам’ятаєш, якої я куті тоді соленої наварила? Молодою була, зеленою, двічі посолила в поспіху… А ти ж казав: смачнішої не куштував! І як я на ніч іще одну в піч ставила, бо ж на Різдво мама твоя мали прийти, то же-б мене на все село ославила… І ти тоді ніц не сказав їй, не видав мого сорому, тихо ту кутю солену худобі вранці згодував… А згадай-но, як Василько народився! Першого Святвечора ти ще живіт мій цілував, припрошуючи сина (звідки ж ти знав, що там син?!) до вечері, а вже другого ми втрьох були… Знаєш, я ж тобі тоді й не подякувала, що ти всеньку вечерю майже й зготував, бо я слаба була. Ох, пам’ятаєш,як сусіди тоді воркотіли, що я чоловіка спідницею припнула і до печі приставила? А ти ж не дивився на них, не слухав нікого… Своє робив… А пам’ятаєш ту сорочку вишивану, що корова наче зжувала? Грішила я на худобу, грішила… То не Зорка зі шнурка стягнула, а я порвала, лиш боялася розповісти тобі, думала, що лаятимешся…

Спогади, як сніг отой лапатий надворі, кружляли кімнатою, зависали в повітрі й далі, відпущені і прощені, осідали візерунками на вікнах. Катерина забула, що треба їсти, все говорила-говорила до портрета, мов до живого, все затаєне, несказане лляла із серця. Плакала, сміялась… Свічка тихенько горіла, кланяючись у такт її диханню. На стінах скакали в ритуальному танці тіні, а, змучившись, тулились у кутах, як сиротята.

Він сидів на лаві і слухав її мову, звично заклавши руки. О, так, він усе пам’ятав! Часом усміхався у вуса, часом пускав скупу сльозу і крадькома змахував долонею, хоча міг би й не соромитися своїх сліз: і так вона не могла їх бачити. Та і його самого – теж… «Не час», – так йому сказали. Настане її хвилина – побачить. І тоді вони знову будуть разом. Цього разу навіки. Там, де зараз був він, було добре. Нічого не боліло, нічого не турбувало… Він знову був молодим, повним сил. Але без неї, без його зернинки-Катеринки, – сумно. Не вистачало її щебету, що й на старості не втратив дзвінкості, її тихого усміху, її тепла… Не вистачало її. Він тужив. Крадькома, як хлопчисько, зазирав у всі щілини, тільки б одним оком побачити…Ловив вітер, що летів від їхньої хати, щоб бодай на мить вдихнути знайомі серцю запахи, почути її сміх, слова…

Цієї ночі йому нарешті відчинили двері. Та всім – відчинили… Сказали, що покличуть до вечері – можна йти, бути поруч із рідними. Не покличуть, то… То можна посидіти он там, на лаві біля дверей і лиш здалеку поспостерігати, як родина вечеряє, забувши тих, хто ще зовсім недавно був поруч. Краєм ока бачив – багацько таких назбиралось, які сиділи похнюпившись і тільки сумними поглядами проводжали тих щасливців, яких кликали на землю. Він лиш почув тихе:

–Олесику… – І вже летів стрімголов до рідної, теплої– його. Додому…

Як же хотілось торкнутись її… Як же хотілось порозмовляти з нею… Не чула. Не бачила. Але він був щасливим – просто бути поруч. Бачити її. Цілувати кожну її зморшку, гладити сиве, але все ще запашне волосся, яке пахне ромашкою і любистком. Вродлива…Яка ж вона вродлива…

Сидів, дивився на неї і благав час, щоби стишив свій плин, щоб бодай цієї ночі побути поруч. Дивна річ – усю життя жити разом і не цінувати її присутності так, як після закінчення земного існування. Дивився на свічку, що плакала на столі, слухав Катрину мову і плакав, уже не витираючи сліз.

– Олесику… Ти плачеш? – аж здригнувся від того, що голос прозвучав зовсім поруч. Підняв очі – і зустрівся поглядом із Катериною. Вона стояла біля лави і дивилась на нього. Тоді піднесла руку і торкнулась його обличчя. – Я знала, що ти прийдеш!

– Ти…мене бачиш? – кинув поглядом за стіл і все зрозумів. Обійняв міцно-міцно, провів рукою по волоссі. Встав. – Ходімо, голубко, я так сумував за тобою…

–Ходім…Куди скажеш… –усміхнулась і взяла його за руку.

– Мамо, мамо, ми приїхали! То нічого, що ми пізно?Бо з тією погодою… – рипнули сінешні двері, і мороз влетів у теплу хату, як хуліган. – Мамо! МАМО!!! Василю, чого ти стоїш? Викликай «швидку»! Юлю, не пускай дітей до хати! Мамо!

– Оленко, тут «швидка» вже не допоможе…

– Василю, викликай!!!Мамо!!!

Вони стояли обійнявшись на порозі хати. З жалем дивились,як донька ридала біля тіла, невістка і зять заспокоювали в машині дітей. Переживуть… Усе вони переживуть…

Йшли заметеним шляхом, узявшись за руки. Вітер тут же за ними замітав сліди. Позаду залишалось село, плач, синьо-червоне миготіння «швидкої». Попереду щокроку ближче блимали зірки.

Попереду починалась вічність…

Таня Боярчук

ОЦЕ ТАК ПІВЕНЬ!..

– Петюню, ходи-ходи, маленький! Ціпоньки-ціпоньки… –   підманювала Валентина свого улюбленця. І він, кремезний, ставний, дорідний когут, гордовито ступав подвір’ям, прямуючи на голос хазяйки.

– Тьху! – сплюнув Юрій і передражнив дружину: – Ціпоньки-ціпоньки… Курчатко малесеньке… Вже заввишки як наш Мухтар, а вона все сюсюкає. Хоч би раз до мене так солодко озвалась, а то все гир та гар!

Війна з цим півнем у Юрія Захарченка вже давно, ще відтоді, як той маленьким облізлим курчам плутався в нього під ногами. Скільки разів носом землю орав, перечепившись через те опудало! Петюня за свій іще молодий вік отримав безліч копняків від господаря, тож завше косував на нього грізним поглядом, особливо, коли той приходив додому під мухою.

Валентину ж півень обожнював, наче пес, ходив слідом і відгукувався на кожен звук її голосу. Жінка ще з кволого курчати виходила й випестила цього дорідного півня. Не раз уже чоловіка напідпитку спиняла, сокиру в нього з рук забирала, коли йшов до хліва.

– Чого той півень тобі спокою не дає? Збожеволів на старості чи що тобі таке причинилось? Втихомирся, чоловіче, бо ще не відаєш, якою лютою я буваю.

– Він мені очі мозолить. А от чого ти так заступаєшся за Петька? Знаєш, що все одно піде на бульйон.

– Колись, може, й так. Але не тепер. Поклади сокиру!

Скривиться Юрій та й слухняно назад суне. От знайшла собі благовірна забавку! Це, мабуть, компенсує неувагу дітей і внуків, що навідуються раз на півроку. Багато нерозтраченої любові… Хай би краще на нього, чоловіка, вихлюпувала ту ніжність. Забув навіть, коли востаннє голубила…

Махне рукою на дружину та й іде у своїх справах…

Того дня на сінокосі випала нагода гарно посидіти з кумом за чаркою: спершу склали й перевезли кумове сіно, а тоді позгрібали і поскладали в копички Юркове. А яка ж гарна робота без доброї чарки?!! Не зогледілись, як і завечоріло. Домовились на завтра перевозити зібране збіжжя і на тому розійшлись – кожен до своєї домівки.

Йде Юрій додому, ногами за рівну дорогу спотикається. Хух! Зовсім утомився, не годен іти. Вже й вечір. Сонце сідає. Зараз від Вальки перепаде! Докладно розпитає, де був і що робив. Вона це вміє…

Тільки-но ступив на подвір’я, як із хати вийшла дружина. Випросталась, руками боки підперла, на чоло накинула грізну зморшку. Чекай бурі, чоловіче!..

– Де швендяв досі?

– Де був, там уже немає.

– Знову налигався горілки, як свиня мулу?

– Тобі привиділось. Натомився сильно. А пити – не пив. Лишень воду з криниці.

– Чи не з кумової, бува? Буряковим духом тхне…

– Відчепись! Реп’яхом угризлася! Не займай, бо вхопиш!.. – уже грізно зблиснув очима й відчув, як на нього накочується хвиля гніву.

– Ого, як заговорив! Відколи це став таким хоробрим?

– Відступись, кажу! Ніколи тебе за весь вік і пальцем не зачепив, а зараз будеш бита. Відійди від дверей, пройти треба.

– Тобі ж не до хати, а в свиняче ложе. Хлів я ще не зачиняла, тож ласкаво прошу!

Відчув, що у грудях наче хтось вогонь роздмухав: запекло, обсипало жаром, забило дихання. Ну, годі! Натерпівся. Ухопив свою «половинку» за плечі, струснув щосили і посунув убік, аби пройти до хати. Валентина від несподіванки заверещала. Що тут зчинилось! Із бойовим криком з хліва вискочив Петюня і вмить учепився господареві в плечі. Увігнувши міцні шпори, завзято довбав його в тім’я, доки нещасний безуспішно намагався скинути когута. Юрієві від болю вже в очах потемніло. Навіть Валентина перелякано вчепилась півневі в крила. На щастя, це допомогло, і вже за мить той гордовито посунув на сідало.

– Ну все! З мене годі! – Юрій, ухопивши довгу важку сокиру, рішуче попрямував до хліва.

– Не руш! Він мене захищав. Не дам забити півня!

– Та щоб ви обоє позападались під землю! – вилаявся чоловік, грюкнув дверима і пішов до будинку промивати бойові рани…

…Відтоді в господі Захарченків запанував мир. Юрій навіть іноді намагався нагодувати норовливого півня, але той не йшов на контакт. Хоча, щоправда, й не виявляв ворожого настрою. Валентина нарешті запропонувала зсунути ліжка, які вже років чотири стояли в різних кутках кімнати, і розпочався в подружжя другий медовий місяць. А сокиру Юрій брав до рук, лише щоб нарубати дров. Такий завзятий півень – на вагу золота, а бульйон можна і зі старого зварити…

Ірина АГАФОНОВА

ЯКБИ ЖИТТЯ ПОВЕРНУТИ НАЗАД…

Степан розплющив очі. Глянув у вікно. Глибока ніч надворі, а він уже прокинувся. Хоче заснути ще, але де там: спогади й невеселі думки не дають навіть на хвилину бодай задрімати. І лише коли почало надворі сіріти, чоловік підвівся з ліжка… Поволі, неквапливо, навіть неохоче… Ні, Степан не ледащо – господар чи не на все село… Був… А тепер нічого не хочеться…

Життя якось умить утратило сенс. Бо ж для чого старатись, для кого ж і для чого ж робити? Залишився ж сам, як палець… Хата величезна, і хлів добротний, і подвір’я, та із кожного кута віє якимись холодом, пусткою…

Півроку тому померла Степанова дружина Надія. Рано пішла із життя. Бо хіба ж то роки – п’ятдесят із хвостиком. Померла Надія раптово, Степан більше ніж місяць не міг до цього звикнути, не міг із цим змиритись… Навіть, бувало, підсвідомо шукав у хаті – знав, що має бути десь тут, поруч… Та дні минали в самоті і на душі ставало дедалі важче… А ще ці спогади… Ятрили душу, ой, ятрили… І ще важче було від думки, що вже нічого не повернеш…

Надія та Степан познайомились у Росії, на далекій Півночі. Хоча родом обоє були з України, в чужину доля закинула на заробітки. Надія була сирота, а Степан із багатодітної родини, тож допомоги обом було чекати нізвідки. Степан справжній красень: високий, стрункий, із чорним чубом – тут нічого не скажеш. Усі дівчата біля нього так і вились. А юнак сподобав собі Надю – маленьку, тиху, навіть непримітну… Мабуть, тому, що дівчина була надзвичайно доброю, несварливою, згідливою. А от Степан був хлопець гарячий: коли щось не так, як він хоче, все криком, а бувало, й кулаками вирішував… Та Бог, видно, так людей у житті парує…

За якийсь час відчула Надя, що вагітна. Розповіла про все Степанові. «Гаразд, житимемо разом», – сказав. Про одруження ні слова, а вона й не заїкалась… І тільки коли донечці Світланці виповнилося чотири рочки, Надія зі Степаном розписалися. Та чи стала Надя від того щасливішою?.. Ой, не стала. Тепер Степан це добре розуміє. Дякувала жінка хіба що в душі, що її дитина має законного батька, ото й, певно, все…

На той час Надія і Степан уже повернулися в Україну, почали будувати хату в тому ж селі, де жили чоловікові батьки. Гарували чорно обоє. Та чи були між ними якісь почуття? Мабуть, ні. Часто вечорами Степан ходив «розвіятись» і додому приходив аж уранці наступного дня, а то й за декілька днів… Нерідко й напідпитку лаяв Надію, ображав, а іноді й руку на неї піднімав. Отак, як кажуть, ні про що, ні за що. Часто жінка брала маленьку донечку і втікала з дому – чи то до сусідів, а коли тепло було надворі, то в садок, за хату. Там обидві й ночували…

Згадуючи це, нині вже сивий чоловік хапається за голову: «Ой Надько, Надько, якби то життя повернути назад, бодай на півроку, та я б… Та я б навколішки в тебе пробачення просив… Ноги тобі цілував би…».

І знову важкі спогади ятрять душу…

За якийсь час у Степана з Надією народився ще й синочок, Володя. Дітей Степан наче й любив, але дуже вже суворий, навіть жорстокий із ними був. І Світлана, і Володя, навіть коли підросли, боялись батька. Не знаходилось у Степана до сина і доньки доброго слова – лиш лайка, а як випив, то й ременем виховував. Дивна була ця Степанова любов. Щоправда, коли діти школу закінчували, поїхав чоловік на заробітки на навчання їм заробити. Тут нема що Бога гнівити – дав, як то кажуть, він їм обом вищі освіти.

Та коли повернувся з тих заробітків! Господи, певне, було б краще, якби й там залишився. Десь рік, а то й більше, телефонувала до Степана якась жінка. Бувало, Надія підніме слухавку, то та пані тільки й те говорить, що Степан до неї піде, бо лише її кохає. Та й сам Степан не приховував своїх стосунків з іншою. Навіть погрожував дружині, що вижене її з помешкання, а додому свою коханку приведе, але вже не як коханку, а як законну дружину… Надя, бідолашна, все це вислуховувала, але мовчала… Знала: скаже бодай слово на свій захист – заробить на горіхи… Скільки ж там тієї Наді – як кажуть, пушка духу. А кулак у Степана важкий, неймовірно важкий…

А за якийсь час знайшов Степан молоду коханку в сусідньому селі. Усі про це знали, всі про це говорили. Чоловік хвацько ходив селом: дивіться, мовляв, який я ще козак! А Надя опускала очі, соромилась: діти вже дорослі, негоже, щоб тицяли на них пальцем через батька… Ой, скільки було в нього ще потім тих коханок! Навіть на доньчине весілля одну привів. Боже, це ж до такого додуматись!..

«Ой Надько, а чого ж ти мовчала? – знову хапається за голову сивочолий Степан. – Скільки ж ти натерпілася, бідолашна!.. Та вигнати треба було мене, таку сволоту! Вигнати!..»

Згодом діти поодружувались, але жити пішли окремо. Хоч і будинок великий, добротний – тут нема що казати: Степан був господарем на все село, і гроші вмів заробити, – але ні син, ні донька не хотіли жити під одним дахом з батьком. Навіть коли в гості приїздили, а він, Степан, до кімнати заходив, раптово переривали розмову. І таємниць ніяких наче не говорили, а ніби й далі, як у дитинстві, боялись батька. А ще якось навіть зневажали, чи що, за таке ставлення до матері…

І навіть коли Надії не стало, донька то принаймні раз на місяць до батька зателефонує, а син то й того ні. Ні будинку не хочуть, ні знатися з ним…

Коли діти роз’їхались і залишились вони разом із Надією, менше почав Степан пити і з коханками вже ніби не водився, але до дружини завжди мав за що вчепитися: то їжу не досолила, то пересолила, то не там щось поклала, то занадто холодне, бо занадто гаряче… І завжди в хаті крик, лемент… Не мала бідолашна Надя життя й далі. Повсякчас мовчки все ковтала: ніколи не обзивалась, не огризалась… Тихенько жила, так само тихесенько й згасла…

Не думав Степан, що так йому важко буде після смерті дружини. Спершу ніби бракувало її в хаті, а потім з’явилась у душі якась пустка, байдужість…

Тепер часто отак сидить Степан на лавці біля хати і згадує життя. Перебирає ті спогади, як вервицю. Не старий ще, та й удівець, міг би й вдруге одружитись, чи бодай якусь господиню у дім привести, та Степан про це й не думає…

«Ой Надько, Надько, якби то життя повернути назад, – щоразу говорить подумки. – Та я б… Та я б!..»

Але змінити вже нічого не можна, бо ж життя не повернеш…

Руслана ЦИЦЮРА

 

НА РОЗДОРІЖЖІ

Ще змалку звикли все навпіл ділити: яблуко, цукерку, першу полуницю, радощі та смуток… Ходили в один клас, сиділи за однією партою. Здавалось, якби відокремити одну від іншої, то не вижили б. Настільки сильною була дружба, що всі навколо дивувались. Між рідними сестрами часто немає такої любові.

У тихої білявої Віри постійно хворіла мама. Батько з ранку до вечора – на роботі, тож у господарстві доводилось клопотатись дівчинці. Ще й неньку доглядати, яку часто мучили серцеві напади. Колись лікарі жінці категорично заборонили народжувати, бо мала ваду серця. Але жінка не послухалась. Так і з’явилась на світ Вірочка. Зате мамі дедалі гіршало…

Дитяче серденько не могло спокійно сприймати неньчині муки. Скільки сліз вилила – лише Богові відомо!.. І в миті особливого відчаю завше поруч була Настка. Усе допомагала подрузі. Разом і домашнє завдання виконували. Ще тоді, зовсім малими, присяглись одна одній, що ніколи, за жодних обставин, не сваритимуться і товаришуватимуть до останнього подиху…

Настка була повною протилежністю спокійній та врівноваженій подрузі. Смаглява й темноока, як циганка, запальна, неначе сірник. Миттю спалахувала, коли щось було не так, як вона хоче. А сперечатися з дівчиною взагалі було марною справою. Зрівняє із землею кожного. І не доведи Господи хтось образить Віру! За таке могла натовкти навіть старших хлопців. Отож остерігались зачіпати шалену, щоб не було біди…

Коли у Вірину оселю постукала біда – мама відійшла за межу життя, – поруч була вірна й найкраща у світі подруга. Той важкий період іще більше зблизив дівчат… Минали роки, а дружби тільки міцніла…

***

– До баби Ярки внук приїхав. Такий гарний – очей не відвести! – у Віри збуджено заблищали очі.

– Я бачила. Нічого гарного там немає! – пхикнула Настка. – Очі великі й зелені, як у жаби. Сам худий і довгий. Жердина, та й годі! А яке руно бараняче на голові! Ой, не можу! Зараз лусну від сміху…

– Неправда. Симпатичний він. Чимось на Єсеніна схожий. Таке світле й натхненне обличчя…

Настка спершу насмішкувато, а тоді пильно подивилась на подругу.

– Усе зрозуміло! Ти закохалась у нього…

– Не вигадуй!

– Кажу, що бачу. А бачу в очах сяйво. Таємниче, радісне…

Про вовка промовка, а він уже й тут: на дорозі замаячіла висока постать Степана. Спинився, обвів поглядом дівчат, усміхнувся.

– Навіть не думав, що тут такі гарні дівчата живуть. Аж очі розбігаються. Кого обговорюєте, сороки? Часом не мене?

– Забагато честі! Йди собі, куди йшов, – Настка сердито звела брови на переніссі.

– А подруга твоя чого мовчить? Німа?

– Сам ти німий, – тихо відповіла Віра і густо почервоніла.

– Ба ні! Язиката… А бабця казала, що ти спокійна і тиха, як вода погожої днини. Виходить, неправду казала…

– Слухай, парубче! – Настка погрозливо підступила до огорожі. – Як не вшиєшся, то зроблю гулю на чолі!

– Ой, мені вже й страшно! Аж ноги потерпли від переляку. Сяду ось під парканом та заспокоюся трохи, – кумедно зігнув ноги та з розгону гепнувся на траву. Дівчата весело розреготались.

Відтоді до компанії подруг долучився Степан. Він переїхав до бабусі разом із мамою та молодшою сестрою, бо після смерті тата життя в місті пригнічувало. А в селі – роздолля, робота, за якою ніколи давати волю думкам і смутку. Навіть мама почала рідше плакати. Ніби аж ожила.

Степан своїм приїздом схвилював дівочі серця. Не одна потай зітхала. Коли проходив вулицею, то озирались, заздрили Вірі та Настці, з якими потоваришував і від яких ні на крок не відходив. А хлопцеві байдуже до тих поглядів! Бо була на те причина. Втратив спокій від променистих Віриних очей, став її тінню. Мріяв, як відслужить у війську і  відгуляють весілля. Бо ж взаємне почуття.

А Віра… Лише від одного погляду на Степана серце з грудей вискакувало. А як руки торкався – ніби жаром тіло обпікало…

– Що з тобою коїться? – здивувалась Настка. – Чи не захворіла? Може, хтось зурочив?

Віра спалахнула, розчервонілась. Довго мовчала, дивилась у землю, та врешті все ж тихо сказала:

– Я Степана кохаю. Дуже сильно!.. І він – мене. Казав, що відслужить – одружимось…

Настка зблідла. Ох, лихо!.. Як то – одружаться? А вона?.. Серце ж мліє… Очі Степанові щоночі сняться… Похитнулась, ніби від удару. Притулила до скронь холодні пальці. Та враз випросталась. Змучено усміхнулась:

– Рада за тебе, подруго. І за Степана…

– Чого ж сум в очах?

– Та ні! Здалось тобі…

– Хіба ж я тебе не знаю? Кажи, що сталося.

– Ти вибач, маю до бабці бігти. Мама просила хліба їй віднести і ніде не затримуватись, бо вдома чекає робота.

Настка розвернулась і пішла. Не озираючись… У спину віяло холодом. Ноги самі несли геть. Якнайдалі… А в голові – єдине запитання: «Як жити із цим?». Вирвати кохання із серця? Звісно! Інакше й бути не може… Вона не завдасть вірній подрузі болю…

***

Смаглява від природи Настка ходила бліда, мов примара. Віра непокоїлась, не знала, що й думати. Навіть винуватою себе почувала. Бо ж вона щастям тішиться, а колежанка марніє…

Коли Степан отримав повістку до війська, зібрались усі, щоб провести хлопця як годиться. Збентежена і водночас сумна Віра сиділа поруч. А з іншого боку Степана – Настка. Мати хлопця навіть пожартувала, що двох невісток має. Від тих слів Настку аж пересмикнуло. Спаленіла вся, задрижали дрібно руки.

Заграли музики. Почалися танці. Степан увесь час танцював з Вірою, ні на мить не відходив від неї. Вже аж ноги гуділи. Підпалив цигарку, став збоку, щоб віддихатись і перепочити. Віра собі мирно бесідувала з його матір’ю. Глибоко затягнувся тютюновим димом, аж раптом Настка дзиґою крутнулась поруч. Немов вітром дмухнула у вухо:

– Підійди до клуні, щось сказати хочу.

Здивовано озирнувся, та її вже й слід прохолов. Докурив цигарку, притоптав черевиком і подався на домовлене місце. Цікаво, чого так припекло? Що за таємниці? Зайшов на ріг споруди, спинився. Раптом тонкі дівочі руки обхопили хлопця за стан. Палкі губи засипали Степана цілунками. Настка, немов божевільна, безтямно шепотіла про кохання і зривала із себе одяг. Зовсім гола, світила під місяцем своїм розкішним соковитим тілом. Звабливо вигинала спину й шепотіла:

– Нехай хоч на ніч твоєю стану… Вділи мені того щастя… Хоч крупиночку. Ніякого чоловіка більше не знатиму, крім тебе… Нікого не кохатиму. Я – твоя, Степане! Бери мене… всю, до решти…

Кров шугнула в голову захмелілому від випитого на вечірці парубкові. Припав до Настки тільки на мить, і вже не міг від неї відірватися… Пірнув у стрімкий вир насолоди. Яка ж вона солодка! Яка неймовірна! Забув про Віру, про гостей… Настка скрикнула. Застогнала. Затремтіла, немов у пропасниці. Обхопила його стан довгими стрункими ногами і не відпустила. Всотала в себе до останньої краплі вологу єднання, щоб залишити собі бодай частинку коханого, який навіки забрав її спокій та серце…

***

Час прудко тікав у вічність. Віра чекала Степана, а Настка – дитину. Батьки криком кричали, щоб сказала, хто їй це заподіяв. Мовчала, як риба. Ні пари з уст. Навіть Вірі словом не обмовилась. Хоч та й допитувалась. Навіть образилась, що Настка не відкрила їй таємницю, а лише відмахувалась:

– Чого причепилась? Моя це дитина, і край.

А коли Степан повернувся, то наступного дня одразу ж засватав Віру, а за місяць відгуляли весілля. На Настку навіть не дивився. Про дитину знав. Відмовчувався. А що скажеш, якщо й так видно, чий то син: зелені очі, світле кучеряве волосся. Віра тільки зітхала, але жодним словом не дорікнула ні подрузі, ні чоловікові. Основне – Степан поруч, кохає її. А незабаром зрозуміла, що під серцем дитя носить.

Вагітність перебігала надзвичайно важко. Віра часто в лікарні лежала. Степан нудився, місця собі не знаходив. Перетнулись одного разу їхні з Насткою шляхи. Спинились обоє, мов укопані.

– І не глянеш на мене? Не спитаєш, як син росте?

Її тихий, повний смутку голос забринів, мов струна болючого нерву. Здригнувся. Хрипко відповів:

– Хіба ж я тебе тоді силував? Сама захотіла… Зле ми вчинили тоді, Настко. Перед Вірою дуже винуваті.

– Так, Степане! Я дуже тебе захотіла! І зараз хочу… Завжди хотітиму… А Віра пробачила. Ховає біль в очах, однак зла на нас не тримає… Ти приходь до мене, любий мій. Коли буде тоскно чи смуток заїсть, приходь…

Розвернулась і пішла. Розкішна, вродлива. Тіло соком зваби налите… У Степана аж в очах потемніло… Того ж вечора, щоб не скніти вдома самотою (Віра знову в лікарні була), манівцями-городами-межами подався до Настки. Зустріла радісно. Приголубила… Залишився в неї аж до світанку…

Не раз запитував себе, кого більше кохає. Не знаходив відповіді. Адже кожну кохав по-своєму. Розривався навпіл. І не було тому ради…

***

Люди в селі спершу перешіптувались, згодом відверто кепкували, врешті змовкли: не цікаво стало.

Діти Віри та Настки навіть родичались, знаючи, що одного батька мають. Нічого ж тут не вдієш. Треба й із цим миритися… Якщо матері не сваряться, то чого дітям воювати?..

Жили довго, до глибокої старості. Усі свята – разом, робота – спільна на всіх. Віра змирилася з тим, що вік ділила чоловіка з найкращою подругою, а Настка – що ніколи Степан не стане їй законним чоловіком. І хоч не було більше довірливих стосунків між подругами, але лайок також не водилося…

Першою полинула у кращий світ Віра. За два роки – Степан. Вбита горем Настка також не забарилась. Заповіла дітям поховати її біля Степана. Навіть там, на місці останнього спочинку, чоловік ніби на роздоріжжі. Односельці, бувало, спиняться біля Степанової могили, головою похитають. Невідомо, чи хоч на тому світі зробив він свій вибір…

Ірина ЯСІНСЬКА

Життя. Індекс – 08270 (пільговий індекс для інвалідів, пенсіонерів, студентів та працівників Укрпошта). Правдиві життєві історії, кулінарні рецепти, поради щодо здоров’я, духовність, призові конкурси, сканворд, новини життя і програма 11 телеканалів України. Щотижневе улюблене видання сотень тисяч українців. Життя. Індекс – 08269 (індекс для інших передплатників)

Життя. Історії. Індекс – 49690. Нові життєві історії, історії кохання, кулінарія, сканворд. Цікава щотижнева газета для дозвілля. Найкращі дописувачі і улюблені журналісти наших читачів запрошують вас. Радість і сльози, зрада і вірність, жорстокість і ніжність…  Читайте щотижня газету «Життя. Історії».

Найкращі жіночі історії. Індекс – 68068. Неймовірні історії кохання та невигадані історії з життя, які ви не зустрінете в інших виданнях. Правдиві історії наших читачів та найрейтинговіших дописувачів. Хороша і недорога газета для кожного українця. Кожен передплатник газети не пошкодує, що передплатив «Найкращі жіночі історії». Виходить щомісяця.

 Передплата онлайн тут:  https://peredplata.ukrposhta.ua/

Матеріали сайту можна вільно використовувати лише за умови посилання на http://www.glife.com.ua Розміщення матеріалів у будь-яких друкованих ЗМІ без згоди редакції заборонено.