Одна Ісусова притча починається так: «Царство Боже подібне до насіння, що один господар казав посіяти на своїм полі…»

Царство – це завжди початок. Малесенький, майже незначний початок. Сам Бог прийшов на землю, як зерно, як малесенький паросток.

Зерно – це чудо. Навіть найбільше дерево виростає з малого зерна. Твоя душа – це поле, на якому посіяні важливі діла та великі цінності.

Чи дозволиш їм вирости?

Одному юнакові наснилося, що він увійшов до великої крамниці. За прилавком стояв ангел.

– Що ви продаєте? – запитав юнак.

– Усе, що бажаєте, – чемно відповів ангел.

Юнак почав перлічувати:

– Я хотів би припинення у світі всіх воєн, справедливості для покривджених, терпимості та щедрості до чужинців, любові в родинах, праці для безробітних, єдності в Церкві і…

Ангел перервав його:

– Вибачте, пане, ви мене не зрозуміли. Ми не продаємо плодів, а тільки насіння.

Бруно ФЕРЕРРО

Про що розповідала хустина

Оповідаючи про Воскресіння Спасителя, апостол і євангеліст Іван Богослов говорить, що Марія Магдалина сповістила учнів Христових про зникнення тіла улюбленого Вчителя. Апостоли Петро та Іван побігли до гробу. Іван прибіг першим, але не наважився зайти всередину. Коли прибіг Петро, то «ввійшов у гріб і побачив лиш пелени, що лежали; а хустина, яка була на голові Його, лежала згорнена не з пеленами, а осторонь, на іншому місці» (Ів. 20:6–7).

Цікаво, що згорнута хустина взагалі привернула увагу учнів Христових. І не просто привернула, їй присвячений окремий вірш у доволі стислому і скупому описі євангеліста. Щоби зрозуміти причину і важливість цього вірша, треба заглибитися у традиції тогочасного життя.

Складена або пом’ята хустина була елементом комунікації між господарем і слугою, кожен єврейський юнак знав цю традицію. Коли слуга подавав обід господареві, то накривав на стіл, а сам виходив, допоки господар не закінчить вечеряти.

Після трапези господар вставав, витирав пальці, губи та бороду і, зім’явши хустину, кидав її на стіл. Це було знаком, що вечеря закінчена і можна прибирати зі столу. Але якщо господар відходив від столу і залишав хустку складеною поряд зі своєю тарілкою, слуга не мав права торкнутися їжі, бо вечеря була не закінчена. Отож складена хустина наче говорила: «Я повернуся, чекайте».

Тому апостол Іван присвячує опису складеної хустини вірш, бо ця хустина говорила їм, що Христос планує повернутися і що Він іще не закінчив Своє перебування на землі.

Кількома рядками

1979 року за декілька місяців до своєї смерті єпископ Фултон Шін дав телевізійне інтерв’ю. Репортер запитав: «Ваше Високопреосвященство, ви надихнули мільйони людей у цілому світі. Хто надихав вас?». Як не дивно, виявилося, що це не хтось із представників богословської науки чи ієрархії. Єпископ сказав, що це була одинадцятирічна китайська дівчинка. Коли комуністи наприкінці сорокових захопили Китай, то заборонили церкву. В одному з міст вони ввірвалися до храму, забрали все цінне та висипали Святі Дари з дарохранительниці. Люди розбіглися, а священика ув’язнили у церковному будинку. Дивлячись у вікно, він побачив, що одна дівчинка не втекла з храму, а заховалася за рядами церковних лавок.

Уночі дівчинка повернулася до храму. Декілька годин вона молилася, а після цього зайшла у вівтар, стала на коліна й язиком підібрала з підлоги одну часточку. Священик знав точно, що там було 32 часточки. Наступної ночі все повторилося. Тридцять другої ночі дівчинка щось зачепила, наробила шуму й розбудила охоронців. Вона намагалася втекти, але її впіймали, й один із солдатів ударив дитину по голові прикладом рушниці. Священик нічого не міг зробити. Тієї ж ночі дівчинка померла…

***

Багато людей напередодні Великодня долають тисячі миль, вирушаючи у паломництво до Святої Землі або до відомих монастирів. Це добра практика, що приносить багато користі. Однак не варто забувати, що найдовше паломництво, яке може здійснити людина протягом свого життя, сягає відстані приблизно тридцяти сантиметрів. Це відстань від мозку до серця. Сучасний індустріалізований, прагматичний та утилітарний світ живе розумом. Мiзки працюють, як комп’ютер, сприймаючи віру як набір певних тверджень, з якими можна погоджуватися або не погоджуватися. Міжкімнатні двері розум заплутується в парадоксах віри, не бачить потреби в молитві та ризикує перетворити людину на гвинтик у технологічному світі. Справжнє життя є лише там, де сила розуму, єднаючись із чистотою серця, породжує любов.

***

Одного разу чоловік мав романтичний настрій. Він ніжно запитав дружину: «Ти любиш мене?». Жінка, заклопотана домашніми справами, й не думала відповідати. Чоловік наполягав: «Ми одружені вже тридцять років, і за цей час ти майже ніколи не казала, що любиш мене». Дружина далі мовчки виконувала свою роботу. Ображений чоловік зробив висновок: «Напевно, ти мене більше не любиш, якщо не говориш цього». Жінка зупинилася, подивилася в очі чоловікові і сказала: «День у день упродовж тридцяти років я готую тобі їжу, перу одяг, прибираю твій дім, лягаю з тобою спати, доглядаю за твоїми дітьми – й усе це роблю безкоштовно. Якщо це не любов, то що це?». Чоловік хотів чути слова любові, проте дружина демонструвала свою любов не словами, а справами, й не раз, а протягом багатьох років. Слово «люблю» є дієсловом і без дії стає порожнім.

Значною проблемою сучасного світу є «спорожнілі слова». Багато слів говорять про любов, але мало дій, що демонструють і переконують у любові. Натомість учинки говорять про амбіції, гордість, зарозумілість, жадібність і хтивість як вияви самолюбства – найбільшого ворога любові.

***

Раймонд Браун, один з видатних католицьких біблеїстів сучасності, розповідав історію жінки з віддаленого гірського селища, яка одного разу прийшла до релігійної книжкової крамниці у Північній Кароліні. На одній зі стін приміщення було зображення Ісуса Христа, який підноситься над порожнім гробом.

Жінка довго вивчала картину, а потім запитала працівників, що там намальовано. Продавець ретельно переповів жінці історію розп’яття і Воскресіння Христового. «Хіба ніхто ніколи вам цього не розповідав? – спитав здивований торговець. – Ви справді ніколи не чули про Христа?» – «О, я чула цю історію, – сказала жінка з усмішкою. – Думаю, я чула її тисячу разів. Але ви навіть не уявляєте, з яким задоволенням я послухала її знову».

Як і ця старенька жінка, ми сьогодні зібралися тут, щоби почути цю саму історію – чуємо ми її вперше чи втисячне. Вона ніколи не стає занадто старою, хоч і відбулася недільного ранку майже два тисячоліття тому. Бог зробив неможливе, воскресивши з мертвих Сина Свого…

Нещодавно знайшла в інтернеті текст листа, якого залишили в амбулаторії великої університетської лікарні десь за кордоном. Невідомо, хто саме написав його. Втім, це й не так важливо. А от зміст цього листа, на мою думку, стосується не лише медичних працівників, до яких звертається автор, а всіх тих, хто живе на землі і про кого ще не можна сказати ані «старий», ані «важкохворий». Часто ці щасливчики думають, що так буде завжди, і відмовляють навіть у краплі співчуття тим, хто вже доживає віку.

Часто старі, немічні та важкохворі люди лякають нас, бо вже своїм виглядом нагадують про смерть та хвороби, вони нас дратують, бо недочувають, не все розуміють, повільно рухаються. Вони вимагають уваги, потребують допомоги, а ми… Ми ж такі заклопотані, у нас так багато справ: робота, діти, домашні клопоти і знову робота. Але невже серед усієї цієї метушні ми і справді не знайдемо жодної хвилинки бодай на добре слово, щиру усмішку? Адже їм потрібно так мало. Лише підбадьорливий потиск руки, лише визнання їхнього права на гідність та розуміння, трохи поваги та співчуття.

Подаю текст листа без змін зі щирою вдячністю авторові.

«Усьому персоналу цього закладу.

Коли сьогодні ви візьмете свої записи і подивитесь на зелену картку медичного страхування, я сподіваюся, ви згадаєте про те, що зараз прочитаєте.

Сьогодні я цілий день провела поруч із вами. Я була тут зі своїми матір’ю і батьком. Ми були розгубленими, не знали, куди нам треба йти, що робити, тому що ніколи раніше не користувалися послугами вашої амбулаторії. Нам іще ніколи не надавали благодійних послуг. Попри страх за життя батька, стан якого погіршувався, я ще й цілий день спостерігала, як мій татусь перетворювався з людини на діагноз, на медичну карту, на номер справи, на благодійний випадок із позначкою «без фінансування», тому що у нього не було медичної страховки.

Я дивилася, як недужа людина п’ять годин чекала своєї черги, щоб нарешті потрапити до заклопотаних клерків і цілком байдужих медсестер та пройти обстеження на мізерному обладнанні, передбаченому бюджетом. Я дивилася, як батькові відмовляють у гідності й самоповазі, які в нього ще залишилися. Я була вражена, наскільки байдужими були ваші співпрацівники, як вони пирхали і робили зневажливі гримаси, коли пацієнти неправильно заповнювали бланки, як вони мимохідь розповідали про хвороби та історії інших пацієнтів у присутності сторонніх, як ішли на обід подалі від цього «пекла старих злидарів».

Мій батько для вас – лише лікарняна картка, номер справи, яка лежатиме на вашому столі призначеного дня, неповороткий пацієнт, який перепитуватиме, куди йти, а потім попросить іще раз повторити і покірно вислухає вашу роздратовану відповідь. Але ні, насправді це не мій батько. Мій батько – зовсім не той надокучливий старий, якого ви бачите.

Насправді мій батько зовсім інший, той, кого ви не бачите, бо не хочете цього. Мій батько – це столяр-червонодеревець, який працював із 14 років, приватний підприємець, якого поважають сусіди і колеги. У нього чудова дружина, четверо дорослих дітей (які з радістю приїжджають до нього у гості, можливо, навіть надто часто) і п’ятеро онуків (ще два ось-ось народяться) – і всі вони переконані, що їхній дідусь найкращий у світі. Ця людина уособлює справжнього батька – сильного, суворого й водночас ніжного, він є прикладом для своїх дітей і внуків.

Він мій батько. Чуєте? Це людина, яка виростила мене, незважаючи на всі труднощі, видала заміж, тримала на руках моїх дітей, тицяла мені двадцятки в нелегкі часи і втішала, коли я плакала. А тепер нам кажуть, що дуже скоро рак забере його від нас. І на Землі стане на один усесвіт менше. Зрозумійте це.

Ви можете сказати, що це занадто емоційні слова засмученої доньки, які вирвалися у неї перед загрозою втрати близької людини. І я, мабуть, погоджуся з вами. Однак прошу вас не легковажити моїми словами. Навчіться бачити за історіями хвороби людей. Ортопедичні матраци бо за кожною – людина з почуттями, історією, з життям, до якого ви отримали нагоду одного разу доторкнутися словами і діями. Завтра на її місці може виявитися дорога для вас людина або й ви самі. Вона теж перетвориться на номер справи, медичну картку, ім’я, яке буде викреслено жовтим маркером, як це зробили сьогодні.

Я благаю вас зустріти наступного пацієнта у вашій амбулаторії добрим словом або усмішкою, тому що ця людина – чийсь батько, чоловік, дружина, мати, син або донька. Або просто тому, що вона – людська істота, яку створив Бог і любить її, так само як і вас».

Стародавня притча

Бог зліпив із глини людину. І залишився у нього невикористаний шматок.

– Що ще зліпити тобі? – запитав Бог.

– Зліпи мені щастя, – попросив чоловік.

Нічого не відповів Бог, тільки поклав людині в долоню той шматочок глини, що залишився.

– Господи, як я хочу наблизитися до Тебе, – сказав чоловік.

– Ну, то ходи. В чому проблема?

І вирушив чоловік до Бога, але дорогою згадав про свого кривдника і сказав:

– О, я ж зовсім забув, що мені треба поставити на місце одного вискочку і дати йому добрий урок.

– А це так важливо для тебе?

– Звичайно!

– Ну, що ж, іди й роби, що задумав, тільки знай, що тоді тобі у протилежний бік.

Сергій ШЕПЕЛЬ

Одного разу зустрів ситий голодного і запитав:

– Брате, що з тобою трапилось?

– Я не їв цілий тиждень, – відповів чоловік.

– Як ти дійшов до такого?

– Я був таким дурним, що хотів розбагатіти грою в карти, але все програв, – сумно сказав голодний.

Ситий був освіченою людиною і почав пояснювати голодному про зло азартних ігор. Бідолаха покірно слухав його слова, сумно киваючи головою і сподіваючись, що його очікування не будуть марними.

– Думаю, ти зрозумів, що поводився неправильно, – сказав ситий після години повчань.

Потім йому спала на гадку чиясь мудра думка про те, що найкраща допомога – дати людині вудку і навчити ловити рибу, а не щодня годувати її. Так він і зробив: купив найдорожчу вудку й почав учити бідолаху ловити рибу. До вечора вони так нічого і не піймали, й бідняк помер від голоду.

Та освічена людина була така натхненна відкриттям, що допомагати іншим настільки приємно, що стала скликати всіх бідняків до тієї водойми, щоб читати їм проповіді і вчити ловити рибу. Але мало хто йшов до неї в учні, бо більшість знала: чекати від того чоловіка хоча б хлібної шкоринки – те саме, що ловити рибу в тому ставку, в якому її ніколи не було.