Життя. Історії

Газета “Життя. Історії” пропонує вам прочитати кілька історій.

Бал хризантем

Ранок настав без запізнень. Спочатку затормосив будильник за плече, а вже тоді й Зосі нагадав, що пора прокидатися. З кухні заклично долинав аромат свіжої здоби – то мама господарювала з першими промінчиками сонця. Дівчина потяглася солодко, одним махом відкинула ковдру і рушила до ванної. Усе, як завжди. Звичайний ранок звичайного дня.

– Доню, ти що там заплив організувала? На роботу запізнишся!

Згадка про роботу – удар нижче пояса. Зося з пірамідою рушника на голові сіла за стіл, додала молока в чай і взялася до рум’яних сирничків, філософствуючи:

– Розумієш, мам, щоб бути по-справжньому щасливим, треба мати таку роботу, від якої можна отримувати не тільки матеріальне задоволення, а ще й моральне. Але як знайти справу до душі й заробляти на життя? Питаннячко!

– Їж уже, розумнице ти моя!

Зося, дипломований спеціаліст з економічною освітою, усвідомлювала, що, попри непоганий заробіток, просто скніє у своєму войовничому колективі. Постійні жіночі склоки забирали стільки нервів, що додому поверталася знеструмлена і падала мертва. А вранці від згадки про роботу градус настрою різко понижувався. Уже декілька тижнів дівчина виношувала план втечі з ненависної контори із закінченням кар’єри заявою «за власним бажанням».

«І чому б це не зробити просто сьогодні?» Запитання так сподобалося, що відразу з’явилися крила. Зося акуратно заправила їх під свій червоненький плащик і не побігла, полетіла назустріч змінам.

Її начальниця уже втретє перечитувала заяву, а брови, як піднялися у здивуванні на її поораному зморшками лобі, так і трималися.

– Ну і? – запитально мовила. – Куди це ми, Горобець, зібралися, якщо не секрет?

– Секрет! – відрізала Зося. – То що із заявою, Любове Гнатівно?

– Ну дивися, щоб потім не казала, що тебе хтось примушував! – розмашистим підписом позначила фінішну риску.

– Сама, сама! Дякую! Хай щастить!

Зосі вже було байдуже, що там говоритимуть її коліжанки, як дивуватимуться. У неї сьогодні просто свято! Але спочатку дівчина вирішила забігти у квітковий магазин, повз який пробігала щодня.

Десь із місяць тому побачила на вітрині оголошення «Потрібен продавець». Саме тоді й вирішила позбутися своєї паперової рутини й присвятити себе тому, чого просить душа.

На звук «Музики вітру» до Зосі вийшов невисокий, на перший погляд непоказний чоловік і щиро усміхнувся.

– Гарного і вдалого дня! Можу вам чимось допомогти?

– Хотіла поспілкуватися із власником щодо роботи.

– Тоді це до мене, – чоловік простяг руку для знайомства. – Юрій Орел.

Дівчина розсміялася, потисла міцну руку Юрія і пояснила свою реакцію:

– Не зважайте, просто прізвище у вас цікаве.

– Та нормальне прізвище! – знітився чоловік. Але за мить віджартувався: – А те, що орел такий малий зростом, то, як кажуть, хворів у дитинстві.

– Та гарне у вас прізвище, неочікувано просто, бо моє – Горобець, – додала Зося, – то у нас такий з вами пташиний дует тут намальовується.

Тепер уже сміявся й Юрій. Дівчина йому сподобалася. Навіть більше – якось так гармонійно вписалася відразу в атмосферу його крамнички, ніби була невід’ємною її частинкою. Приходили й інші претендентки, але ця рудоволоса дівчина поза конкуренцією. Поки він розглядав її та рахував смішні веснянки на маленькому курносому носику, вона вивчала асортимент, запитувала, уточнювала, щось занотовувала у маленькому записничку. І невимушено набирала букет: пахучий горошок, бутони троянд, фрезії – елегантно лягали одна до одної в оригінальній композиції.

– Ось, десь так, – простягла Юрію сформований букет. – Не знаю, чи підходжу вам, бо насправді я не флорист, просто люблю квіти.

– Це помітно, але саме останнє і є визначальним для мене у виборі працівника. Гадаю, ви впораєтеся, Зосю. – Юрій задоволено потер руки. – Що ж, будемо вважати, що від сьогодні ви – королева «Балу хризантем».

– Дякую, приємно, – дівчина аж зашарілася. – А можна запитання – звідки така назва – «Бал хризантем»?

– Сам не знаю… люблю хризантеми, мабуть, тому і назвав так свою крамничку.

– Справді? Це і мої улюблені квіти! – Зося закружляла залом. – Ви не повірите, але коли з’явилася ця вивіска, у мене таке бажання було покинути все-все і влаштуватися сюди на роботу!

– Щоб правити балом хризантем? – Юрко ловив себе на думці, що дівчина помалу зачаровує його серце. – Пропоную ваш перший робочий день відсвяткувати в он тому затишному кафе навпроти! То як?

– Згода! А знаєш, – Зося і не помітила, як вони перейшли на «ти», – хризантема – це символ Сонця. Її ще називають осінньою трояндою…

Табличка на дверях повернулася на «Зачинено», а Юрко і Зося рушили на каву. За розмовами просиділи до вечора. Цікаво і тепло було обом. Юрко напросився провести дівчину додому.

Осінній вечір спонукав до відвертості. «Дивина, – подумав про себе чоловік, слухаючи щебетання руденького Горобчика, – ніколи не думав, що ось так можна захопитися з першого погляду!» Зося розповідала, що все життя мріяла працювати з квітами, а ще про дім, де б можна було вирощувати їх і продавати, і щоб дітлахи бігали там босоніж зеленою травою, а квіти – щоб від ранньої весни і до пізньої осені змінювали килим подвір’я.

– І знаєш, що найдивніше? – Зося зупинилася просто посеред вулиці. – Мені ніхто в житті не дарував квітів… не беремо до уваги подарунків на дні народження від колег… кажу про квіти, які б говорили про почуття… ніхто й ніколи не дарував… Розумієш?

Юркові зовсім не хотілося, щоб дівчина засмучувалася, не хотілося її взагалі відпускати, але час того вимагав.

– У тебе ще все буде, повір, – дружньо обійняв Зосю. – Завтра о дев’ятій чекатиму на тебе. На добраніч!

Зося довго не могла заснути. Спочатку вислуховувала істерики мами про свою безвідповідальність і необдуманий крок, потім думала про Юрка. Смішний він, але чудовий! Потім уявляла завтрашній робочий день, поки сон не зморив.

Уперше прокинулася не від будильника, а від вхідного дзвінка. Чула, як мама пішла відчиняти. «Дивно, хто це може бути в таку рань?»

За декілька хвилин мама навшпиньки зайшла в її кімнату. Приміщення враз наповнив гіркуватий аромат із легким квітковим відтінком. Зося розплющила очі. Поряд із ліжком стояв величезний кошик розкішних хризантем.

Мама розгублено розвела руками:

– Ось… принесли тобі. Там ще щось є, глянь!

На долоню випала маленька листівочка зі словами «Королеві хризантем, яка поселила в моєму серці надію». Зося притисла папірець до вуст. Усе тільки починається, це вона твердо знала. І недаремно вона так прагнула змін – найчастіше вони трапляються саме тоді, коли вони конче потрібні.

Анжела ЛЕВЧЕНКО

Справжній чоловік

Тарілка гепнулася в стіну, за тим дзвінко впала на підлогу і розбилася в друзки. Степан, котрий справно ухилився від посуду, запущеного в нього, тепер дивився на тарілку. На мить йому здалося, що то розбився не посуд, а руйнується його сімейне життя. Ось так стрімко і раптово дає тріщини. І нічого вже не склеїти й не змінити, що не кажи і як не намагайся.

Почув, як у кухні плаче дружина. Оксана затулила обличчя руками і гірко схлипувала. Вона сиділа на підлозі, впершись спиною в холодильник. Жінка мала вигляд скривдженої дитини, і йому так захотілося кинутися до неї, пригорнути, втішити й розрадити. Він навіть не злився за запущену в нього тарілку. Все ж таки кохав свою дружину, не зважаючи на сварки, які тепер були щоденною нормою, ні на докори, котрими щедро посипала його від ранку до вечора.

Степан хотів уже кинутися до дружини, та вона раптово підвела голову і зустрілася поглядом з його очима. Стільки холоду і неприязні було в тому погляді, що він ніби закляк на місці. Декілька безкінечно довгих хвилин вони свердлили одне одного очима. А потім Оксана підвелася, підійшла до нього і, чеканячи кожне слово, проказала:

– Ти зіпсував мені життя. Ні роботи в тебе нормальної, ні машини, ні квартири. А твоя зарплата – то мізер, якого вистачає лише на підгузки для донечки. Якби не мої батьки, то ми б з тобою пішли жебракувати. Ти – ганчірка, в яку всі витирають ноги.

– Оксанко, подумай, що говориш. Усі так живуть. Подумаєш, не купила нової сукні на день народження до мами. Та в тебе їх стільки, що можна щодня в іншій ходити. Я хотів їхати на заробітки, та ти ж сама сказала, що місце чоловіка біля дружини і дитини. Ось скоро аванс дадуть і купимо тобі обнову. – Степан дивився на кохану й не міг збагнути, коли для неї все матеріальне набуло такої ваги. До весілля вона ж бо була зовсім інша: чуйна, добра, весела. Невже правду говорять, що кохання розбивається об буденність і побут.

Жінка засміялася. А потім дала йому ляпаса.

– Ти – не чоловік. Не чоловік! У тобі немає нічого від справжнього чоловіка! – Ті слова настільки вразили Степана, що він більше не чув, що говорить йому Оксана. Він просто розвернувся й пішов.

Блукав рідним містом, розмірковуючи про своє життя. Хіба міг колись подумати, що та, котрій ладен був прихилити небо і покласти світ до ніг, кидатиме йому в обличчя такі гострі слова, що калічать душу. Хіба міг подумати, що його тихе сімейне щастя піде й не залишить і згадки про себе. На землю вже спускалися сутінки, а чоловік далі блукав містом, ніби в лабіринті, шукаючи вихід, тобто правильне рішення. Не хотів повертатися додому, та й до батьків іти не мав бажання. Навіщо зайвий раз турбувати їх своїми неприємностями? Зарадити – не зарадять, а серце буде краятись.

Раптом він зупинився перед рекламним щитом. На ньому був зображений чоловік у камуфляжі і напис «Сину, вставай на захист Батьківщини. Ти потрібен країні». Внизу маленькими літерами адреса найближчого військкомату та номер телефону. Рішення визріло саме.

Надворі народжувався новий день. За вікном сіріло. Степан кинув у сумку ще деякі речі. Прочинив двері міжкімнатні в дитячу кімнату, підійшов до колиски. Декілька хвилин милувався Софійкою. За тим нахилився і поцілував у чоло. На душі зашкребли кішки. Як же він буде без неї? Та все, що робить, заради неї – своєї донечки, свого сонечка. Аби вона пишалася батьком.

Нечутно вийшов з її кімнати. Прочинив двері у спальню. Оксана солодко спала. Він поклав поруч із нею білий аркуш. За хвилину за ним зачинилися двері.

Далі все відбувалося швидко. Написав заяву добровольцем і пішов служити на схід країни, де в розпалі була антитерористична операція. Уже рік він щодня доводить собі й бойовим побратимам те, що написав у записці дружині. Він – справжній чоловік.

Анжела ДЗИЦЮК

 

У КОЖНОГО СВОЯ ДОЛЯ…

Спочатку були листи. Скільки вона їх написала до різних редакцій – знає лишень Господь. А потім зателефонувала й запропонувала познайомитися ближче.

…Три години електричкою, ще п’ятнадцять хвилин маршруткою, а далі – через поле, понад ставком, попід вербами – всього три кілометри.

Приваблювали гарні ошатні будиночки. Побіля них, мов жаринки, чорнобривці й нагідки, гордовито застигли мальви та жоржини. Так і хотілося ступити через поріг – саме тут на мене чекають. Та ні, адреса була іншою.

І ось, нарешті, Маріїн дворик… Невже? Жінка писала, що гарно малює, вишиває, складає пісні, сама виконує їх зі сцени. Моя творча фантазія одразу уявила ошатну оселю, а в ній турботливу голубку. На жаль… Замість розмальованих воріт, як у сусідів, біля обійстя лежала купа хмизу. Двір неметений. Біля криниці присохлий кущик м’яти. А ось і господиня з городу нагодилася.

– Корівоньку щойно видоїла, – це моя годувальниця, – щебетала Марія. – А ви, мабуть, донька Дмитра, що писав мені з Полтави?

Побачивши моє здивування, Марія відразу ж виправилася:

– Ой ні, певно, ви сестра Миколи з Черкас?

А втім, їй було байдуже, хто і звідки: з радіо, газети чи журналу, їй кортіло висповідатися.

«…Дитино моя, я вже стільки листів написала, а долі ніякої. Оце Микола приїжджав. Непоганий чоловік. У костюмі, з краваткою. З дипломатом. Видний. А співає як! А потім розговорилися… Костюм дав брат, а дипломат у товариша позичив. На хату подивився та й каже: «Тут же роботи скільки…»

Ну, а ось Дмитро. На фото він не такий, у житті кращий. Але за вечерею сказав: «Ну, оце приїде сюди мій син, гляне, в якій хаті я живу…» На ранок і «до побачення» не сказав.

А Іван тут недалечко, в райцентрі живе. Гарні листи писав. Хоч на пюпітри клади. Багатообіцяльні. Ти тільки почитай хоч одного, для поняття. Але чомусь не їде й не їде. Я вже дві телеграми відправила, не дай Господи, як щось трапилось. А потім не втрималася, сіла на велосипед (Марії за рік сімдесят літ!) і сама за вказаною адресою прибула. Телеграми мої у дверях стримлять. Іще більше розхвилювалася. Та сусідка, дуже пишна пані, повідомила, що вони з дружиною до доньки в Карпати поїхали».

Марія дістала акордеон і, наче ревно ридаючи, затягла тужливу мелодію. За плечима – нелегке життя. Хто знає, чому так склалося. Років сорок, як чоловік пішов до іншої.

«…Уявляєш, так і сказав: «Тобі б тільки співати, а хата неметена, не білена, обід не готовий…»

«Чим же їй зарадити?» – думала, сидячи в задушливій від пилу й бруду кімнаті. Згадала, як сусідка дбайливо поливала квіти. Не втрималася, запитала:

– А чому б вам квітів попід хатою не насіяти, в хаті не побілити?

Та де там… Вона й слухати не хотіла. Знала твердо: «Десь же він є… Чоловік, який уміє господарювати, а головне, щоб гарно співав, щоб душа в нього була… І щоб років так на десять був молодший»…

Хто знає? Можливо, й справді у кожного своя доля…

Людмила ЧЕЧЕЛЬ

 

    Обіймаю тебе крильми

«Сьогодні встала раніше. Чомусь сни останнім часом чорно-білі. І немає жодного бажання дивитися їх до світанку. Сумую без тебе, мій любий, але більше не плачу, як ти й просив. Бо знаю, що від моїх сліз тобі важко, болить твоя світла душенька, а хочеться, щоб вона знайшла прихисток і була спокійна…» Олеся поставила три крапки і закрила зошит.

День видався теплим і сонячним. У селі ніколи сидіти влітку. Роботи хоч відбавляй. Жінка прокинулася по п’ятій. Просапала грядки, попоралася в господарстві, підмела цементовані доріжки від тополиного пуху. Поки сонце не піднялося, бо потім потрібно ховатися, щоб не засмажитися на сковорідці дня. У хаті прохолодно. Тишу відмірюють тільки монотонні кроки годинника на стіні. Але ця мертва тиша рвала серце Олесі.

Три місяці минуло, як вона поховала чоловіка. Три місяці без світла, без сну, без думок, без серця… вона так звикла бути з ним поруч, завжди, що й тепер увесь час розмовляла вголос. Що б не робила, куди б не йшла – говорила і говорила зі своїм Михасем. Сусіди співчутливо хитали головами – геть розум втратила, ходить, усміхається сама до себе, але й розуміли – хіба ж можна безболісно пережити смерть близької людини?

Михайло з Олесею і не пожили для себе, не натішилися своїм тихим сімейним щастям. Рік усього, як одружилися, хатину в селі батьківську відремонтували. Щасливі були, як діти! Обсадилися, обсіялися мріями про майбутнє і жили б собі у парі хоч би й до ста років. Але у Господа свої плани, Він забирає молодих і красивих… бо навіщо Йому там, у раю, інакші янголи? Лише такі… лише най-, най-, най-…

Олеся дістала з шафи чоловікову сорочку, заплющила очі й вдихнула ще не вивітрений запах. Притисла до грудей і прилягла на диван. Перед очима – мов плівка з діафільму. Крутиш, крутиш ручечку, а кадри змінюються один за одним…

Вони познайомилися тут-таки в селі, коли Олеся, студентка педагогічного, приїхала на літню практику. Якось із дітьми на вулиці розважалися-гралися. Шкільний майданчик межував із чиєюсь присадибною ділянкою. Олеся тоді ще й не здогадувалася, що згодом це буде її двір. А тоді… звернула увагу на симпатичного хлопця, який косив на городі. Ішов легко, ніби плив, рівні покоси шовкової трави лягали йому під ноги, сонце витанцьовувало на міцних чоловічих руках і засмаглій спині. Дівчині аж подих перехопило, таким він видався їй надзвичайним і гарним. Дійшовши до краю, хлопець став підклепати косу, і вона змогла полюбуватися його обличчям. Він і гадки не мав, що за ним хтось так нахабно підглядає. Олеся підійшла до саморобного плоту, який позначав межу.

– Вибачте, хотіла запитати вас, – звернулася до косарика, але він ніяк не відреагував на її слова і далі преспокійно та впевнено гострив косу.

Дівчина спробувала голосніше, але реакція така ж. Аж розсердилася.

– А він глухонімий, – поруч вигулькнула білобриса голова одного з її учнів. – Його Михасем звати.

Дівчина розгублено так і стояла біля плоту. Глухонімий?

Михайло проклав іще один покіс і зупинився саме навпроти неї, усміхнувся так променисто, глянув в очі, ніби аж у саму душу, приклав долоню до серця і хитнув головою, вітаючись. І вона йому всміхнулася у відповідь… Так і почалася історія їхнього кохання.

Так і з’явився цей товстезний зошит, в якому Олеся писала йому про свої почуття, про свої бажання і мрії, в якому й досі ховаються теплі слова його зізнань і таємних бажань. Після одруження вони не розлучалися ні на день. Олеся постійно говорила, а Михась цілував її смачні вуста, і здавалося, щасливішого чоловіка в усьому світі не знайти. Замість тисячі слів, яких сказати не міг, він віддавав їй усього себе, свої дотики, палкі й ніжні водночас, свої погляди, свої цілунки. Бонато Олеся потроху вчилася його мови. Вдячно цілувала його пальці, які промовляли їй «кохаю тебе, моя єдина, і ніколи не покину». Ніколи не покину…

…Того чорного дня Михась поїхав зі сусідом до млина. Щоб скоротити шлях, гайнули навпрошки через поле. Дарма, що звечора дощ падав, дорога протряхла і вантажівка легко їхала ґрунтовкою. Але таки сіла в калюжі, яка лиш на перший погляд здавалася мілкою. Сусід почав газувати і ще більше погруз у багнюку. Жестами показав Михайлові, щоб той вийшов з кабіни, треба було підштовхнути, інакше ніяк. Михайлові не вперше. Своїм дужим плечем вперся у кузов. Ра-а-аз, два-а-а-а! Машина розгойдувалася і поволі піддавалася й рухалася вперед. Іще декілька хвилин і калюжа залишилася позаду. Михайло нагнувся, щоб сяк-так обтрусити штани. Знав би, що у цей момент сусід-роззява випадково дасть назад… машина на швидкості покотилася, глухий удар і Михайло залишився лежати у тій-таки калюжі. Переляканий водій замість того, щоб заглушити двигун і намагатися витягти постраждалого, щодуху натиснув на газ. Вантажівка смикалася в болоті вперед-назад і волочила за собою бездиханне тіло…

…Хлопцям з млина давно б уже час було повернутися. Олеся накрила на стіл і все чекала. Якесь недобре передчуття було. Якось млосно так у грудях. «Видно, дощ буде, що воно крутить мною», – заспокоювала свою тривогу. Загавкав собака у дворі. Жінка кинулася на поріг. Дружина Степана, сусіда, з яким Михась поїхав до млина, кинулася Олесі в ноги:

– Олесечко, рибочко, не губи нас, прости, серденько! Що ж воно тепер буде, горе ж яке!!! Горечко ж яке, що ж ти накоїв, Степане!!!

Жінка голосила. А Олесі світ поплив перед очима. Бігти! Кудись бігти, щось робити, рятувати!!! Вибігла за ворота. На траві сидів Степан, увесь мокрий, трясся, мов у лихоманці, й плакав, як дитина. Мов крізь сон його страшні слова «я ж не навмисно… а він же глухий… а я… в дзеркало… а борт… і все… і його… немає більше Михася… будь проклятим цей день!!! Я ж не навмисно… не думав же…»

І ніхто не думав. Спочатку ненависть накрила така, що думала сама Степана вб’є. Але то тільки біль і горе говорили у її серці. Після похорону хотіла, щоб Степана посадили, щоб відповів… а потім… подивилася на четверо діток, на дружину, на самого Степана, який просто зчорнів за ті дні… Що воно вже змінить? Михайлика їй ніхто не верне…

Сусіди виїхали з села. Хату продали. Господь усе розставить на свої місця.

«Де б я не був і що б зі мною не було, знай: ти – найкраще, що трапилося в моєму беззвучному світі. Одне тільки тебе прошу – ніколи не плач, бо своїми слізьми ти розриваєш мене навпіл. Якби ж я міг втішити тебе, сказати ті найсокровенніші слова, якими сповнена моя любов до тебе! Читай моє серце, воно про все розповість. Де б я не був і що б зі мною не сталося. Обіймаю тебе крильми. Навіки твій М.»

Анжела ЛЕВЧЕНКО

Життя. Історії. Індекс – 49690. Нові життєві історії, історії кохання, кулінарія, сканворд. Цікава щотижнева газета для дозвілля. Найкращі дописувачі і улюблені журналісти наших читачів запрошують вас. Радість і сльози, зрада і вірність, жорстокість і ніжність…  Читайте щотижня газету «Життя. Історії».

Розміщення матеріалів у будь-яких друкованих ЗМІ без згоди редакції заборонено.

Газета “Життєві історії”

Правдиві історії з життя у кожному номері газети “Життєві історії”

Ознайомтеся з кількома останніми історіями і напишіть свій відгук.

Срібне муліне дощу

Іноді прожите здавалося Лідії чимось зовсім нереальним. Здавалося, треба лише випростатися – і цей тягар, що тиснув на неї, впаде, і вона знову розправить руки, мов крила, і злетить вільно. А коли в свідомості знову повністю проявляється все, що трапилося, тягар стає ще важчим.

Усе це було?

Була та лихоманна ніч, яку вона провела у сльозах, очікуючи лише одного – зараз прозвучить телефонний дзвінок і вона почує звичне: «Вибач, Лідусю. Затримався на роботі. Послали в термінове відрядження. Цілую. Кохаю. За тиждень буду вдома». Але минула ніч, а чоловік так і не зателефонував. Звичайно, Ліда добре знала, де він. Та якщо і не знала, то міг би зателефонувати, аби хоч виявити повагу. А він не захотів.

Був той ранок, коли чоловік повернувся додому. А в Ліди після пережитої ночі не залишилося нічого, крім стомленої надії. Лежала, повернувшись обличчям до стіни. Накрилася ковдрою, поклала долоню під голову. Русяве волосся густим спокійним потічком стікало з подушки, прикривши вухо. Жінка була вродлива, але чоловік цього вже не бачив. Для нього вона була знайомо-звичною, втратила принадність. Ліда випромінювала особливе тепло, але Ігор його вже не відчував.

Ліда не спала. За якийсь час після того, як чоловік увійшов, встала. І знову не знайшла в його очах ні натяку на те, що він кається, що вона йому потрібна. Він був ніби трохи стомлений. А Ліду ця ніч зовсім знесилила.

Погляд жінки впав на ліжечко, у якому спала їхня донечка. Підвелася й підійшла до дитини. Хотіла змусити чоловіка відчути хоча б крихту провини. Та Ігор лише криво посміхнувся. Лідія знову опустилася на ліжко. Сиділа і збиралася з духом, бо треба було зробити найважче – скласти речі, взяти Полінку й піти.

Був і день, коли Ліду, яка годувала донечку, гукнула свекруха. Молода жінка здригнулася, повернула голову і прочитала в очах тієї німий докір: «Знову сваритеся. Я ж тебе попереджала, щоб залишила мого сина у спокої. А ти причепилася, як реп’ях. Ото і маєш, що заробила!» Ліда опустила руку з пляшечкою. Хотілося закричати, завити. Ніби вгадавши наміри невістки, свекруха відступила назад.

Був і вечір. Треба поквапитися, доки не прийшов Ігор. Ліда дістала з шафи валізу, з якою вона два роки тому прийшла сюди, розкрила. У валізі зберігалися ялинкові прикраси. Жінка розгорнула жмуток блискучого «дощику». Ніби срібне муліне. Труснула іграшковою сухозліткою, розстелила її на столі і відчула на своїй спині погляд. Озирнулася. Важко сказати, скільки часу вони дивилися одна на одну. Може, мить, а може, й цілу годину друк Львів. Свекруха вловила Лідине вагання, якесь незрозуміле, звернене не до неї, а до себе. На язику вертілося відчайдушне запитання. Свекруха зробила крок до Ліди, але та, опам’ятавшись, гойднула головою і заходилася складати речі.

Затягнувши «змійку» на валізі, Ліда зупинилася біля доньчиного ліжечка. Подивилася на Полінку, нахилилася, взяла її на руки. Свекруха сиділа на канапі. Побачивши невістку вже на порозі, підняла голову. У ній знову заворушилася слабенька надія, хоча жінка і не думала підтримувати синову дружину.

– Бувайте здорові, Анастасіє Петрівно, – вичавила з себе Ліда.

Анастасія Петрівна подивилася на неї вже зовсім байдуже, взяла подушку, поклала на коліна. Ще раз підвела на невістку тьмяні очі й промовчала.

Ліда не розуміла, чому так сталося. Згадуючи минуле, ніби розмотувала заплутані нитки. Але що з того? Лихо її вже спіткало, а вона так і не зрозуміла своїх помилок.

Лідине життя не було багате на події. У свої двадцять вісім років нічого не встигла побачити. Дитинство минуло в селі. У шістнадцять поїхала на навчання у місто. Потім працювала у невеличкому кафе кухарем.

Одного разу прибиральниця, сказала, що прийшла ватага парубків і вимагають покликати кухаря. Ліда поспішила у зал.

– Хто з вас найстарший, розбіяки? – запитала вона таким тоном, ніби хотіла поставити бешкетника в куток.

Запала тиша. Потім один з юнаків показав на парубка, який сидів за столом. Почувши Лідине запитання, той підняв голову. Обличчя хлопця було не таким, як у його товаришів. Ті вихлюпували зухвалість, а він випромінював упевнену радість. «Я щасливий, тому веселий, – говорили його осяйні очі. – У мене завжди все чудово!» З цікавістю роздивлявся Ліду.

– Отже, ви і є отаман цих забіяк? – дівчина поправила на голові білу «пілотку».

– Отаман забіяк?! Чудово сказано! – засміявся парубок. – Мене звати Ігорем, а вас?

– Молодий чоловіче, вибачте, але я тут не розважаюся, а працюю. І якби я з усіма відвідувачами кафе знайомилася, то не мала б часу на роботу, – Ліда залилася густим рум’янцем.

Ігор знову засміявся:

– Але ми також прийшли сюди не задля розваги. Нас послала наша фірма… Ми будівельники. А я не отаман, а лише бригадир…

– О! То це ж не до мене! Я тут лише кухар! – також засміялася Ліда. – Ходімо зі мною. Я вас проведу до нашого шефа.

У пізні години відвідувачів мало. Із кухні Ліда бачила, як бригадир будівельників походжає яскраво освітленим приміщенням. А його товариші вимірюють хто вікна, хто стіни, хто двері. Хлопці були веселі, жваві, весь час жартували. Ігор усім керував, віддавав накази підлеглим. То тут, то там дівчина бачила його струнку постать. Цей парубок притягував її своїм магнетизмом, їй кортіло весь час дивитися на нього.

Враз Ігор підійшов до Ліди і запитав, чи могла б вона з ним повечеряти. Дівчина подивилася йому в очі. Вони були тепло-карими. Відчула незрозуміле тремтіння й опустила голову. Ігор теж потупився, міцно стиснув губи, на його шиї пульсувала жилка. Він подумав, що ця дівчина читає його думки. Намагаючись оволодіти собою, Ліда підняла очі, й він прочитав у них таке ж хвилювання.

– Вибачте, але я на роботі, – невпевнено мовила дівчина.

Чоловік обернувся і поспіхом пішов геть.

Покотилися звичні спокійні дні. Ліда потонула у дрібних клопотах. Будівельники повинні були почати ремонт за два тижні. Іноді дівчина думала про молодого бригадира. Все розділилося на дві частини. Одна – це кафе, кухня, плити, продукти, словом, Лідина робота. В друга частинка, малесенька, дрібнесенька, зовсім мізерна, – Ігор.

Минуло два тижні. Ігор ніби відчував, що за ним спостерігають. Голосно сміявся, жартував. І жодного разу не поглянув на Ліду. Та дівчина цим не переймалася, навпаки, у її душі була якась приємна журба. Вона відчувала, що подорослішала. Час подумати про сім’ю. Та чи хотіла вона прощатися зі своїми маленькими нездійсненими мріями? Чи зізналася собі, що закохалася?

У другій декаді травня почалися дощі. Ліда у доброму настрої їхала на роботу. На зупинці помітила групу молодих людей. Підійшовши ближче, зиркнула у їхній бік і спаленіла. Ігоря неважко було впізнати – та ж чорна кофта з великим каптуром, в якій він працював у кафе.

Намагаючись угамувати стукіт серця, Ліда обійшла зупинку і пішла вулицею вздовж високої бетонної огорожі. Тепер вона була занепокоєна не стільки зустріччю із чоловіком, стільки тим, як розхвилювала вона її. Дотепер дівчина вважала, що звільнилася від свого захоплення. А тепер зрозуміла, що в ній досі живе те трепетне почуття.

Ігор, упізнавши Ліду, наздогнав її, привітався.

– На вулиці дощ, ясновельможна панночко. Не промокнете? – запитав він.

– Ні! А ви, пане отамане, так давно мокнете під дощем, що, мабуть, скисли, – відповіла дівчина, усміхнувшись.

Ігор засміявся, а потім раптово замовк. Окинув пекучим поглядом її обличчя і квапливо попрощався.

Озирнувшись за мить, Ліда побачила, що Ігор, лежить на бруківці.

– Посковзнулися? – занепокоєно запитала, підбігши. – Нічого не зламали?

Замість відповіді він подивився на неї з неочікуваним неспокоєм. У його очах горіли крихітні багаття, на носі, на віях і на бровах тремтіли перлинки дощу. Якась жилка запульсувала у душі. Ліда дивилася в Ігореві очі, відчувала його напругу.

– Дощ… – навіщось сказав чоловік.

– Так, – відповіла Ліда. – Дощ тягнеться, мов нитки. Дощове муліне…

– Знаєш, Лідо, мені конче треба було знову тебе бачити.

Ліда не хотіла знати, до чого може привести їхнє знайомство, навіщо воно взагалі потрібне. Але відчувала, що її самотність стала для неї тягарем. І ось вона зустріла Ігоря.

– Лідо, будь моєю дружиною, – видихнув чоловік…

А потім потягнулися дивні, хмільно-запаморочливі дні. Коли вони були разом, дівчині здавалося, що вони летять у дзвінку далечінь. Вулиці, будинки, майдани, городи, дерева, квіти, трави і люди – то все внизу, дрібне і неважливе, нічого не варте. Наодинці вона згадувала і заново переживала його обійми, поцілунки, слова. І знову летіла.

Кожен свій крок оцінювала тепер по-іншому, думаючи, чи це сподобається Ігореві. А коли коханого не було поруч, вона відчувала себе неповноцінною. Неспроможна була думати, радіти, навіть дихати без нього.

…Ліда вже не дитина, не маленька бездумна дівчинка, яка підкоряється відчайдушному сліпому пориву і не відає, що коїть. Чому вона вже не вірить в Ігореве кохання? Чому засумнівалася? Чому так поквапливо втекла? Треба ж подумати і про Полінку. Але вона не терпітиме приниження.

Якось розповіла Ігореві про своє побоювання. Він усміхнувся, хитнув головою, пригорнув її до себе.

– Ти щаслива? – запитав.

Ліда нічого не відповіла.

– Дуже, дуже, дуже щаслива? – знову запитав він.

Вона дужче притиснулася до чоловіка, заховавши обличчя у нього на грудях.

– І я щасливий. І зроблю все, щоби так було і надалі.

Того дня йшов дощ. Довгі срібні нитки, мов шовкове муліне, тягнулися з неба. І саме того дня Ліда дізналася, якою буває божевільна радість. Вона втекла від Ігоря і від самої себе у пустельний закуток. Знову і знову повторювала слова, які почула у телефонній слухавці. Щось шепотіла, усміхалася, кружляла у танку, мов навіжена. Думки, обривчасті, химерні і нереальні, спалахували і гаснули. А потім і зовсім ні про що не думала. Просто ходила й усміхалася, віддаючись бездумному своєму захопленню.

Того дня пішла на побачення з Ігорем. Шлях лежав через туєвий парк, що довгою смужкою тягнувся понад річкою. З одного боку за айстровими клумбами виднілася втоптана стежка, з другого тягнулися кущі глоду з кучерявими листочками і недостиглими ягодами, а за ними – та вулиця, на яку запросив її Ігор.

Першим стояв світло-сірий будинок у цементній «шубі». Три вікна виходили на вулицю, затулені зсередини легкими жалюзі. Дім здавався мовчазним і похмурим

Ліда відчинила хвіртку, закотила у подвір’я візочок, узяла Полінку на руки. Назустріч вийшов Ігор. Був не такий, як завжди, – спокійний, навіть сердитий.

– Ходімо, – мовив самими вустами і взяв із рук Ліди доньку.

Зайшли у довгий коридор. Двері у вітальню були відчинені, звідти лилося срібне світло.

– Ходімо у твою кімнату, – сказав Ігор.

У просторій, із двома величезними вікнами кімнаті стояли широке ліжко, комод, трюмо, дві шафи. Над ліжком висів великий, на всю висоту стіни, гобелен. На кріслі, згорнувшись клубочком, дрімало руде кошеня.

– Подобається? Тепер у цьому домі ти повноправна господиня. Кімнатку для Полінки я поки що не обставляв. Це зробимо разом. Але чи знайдеться у цьому домі місце для колишнього чоловіка?.. Лідо, чому мовчиш?

Жінка опустилася на ліжко і погладила кошеня. З очей покотилися сльози.

– Чого ти плачеш? – схвильовано запитав чоловік.

– Я думала, що ти мене вже не кохаєш… Думала, що ти проводиш час в іншої жінки… Думала… Пробач… Пробач мені, нерозумній…

За вікнами дріботів дощик. Ріденьке срібло тонкими цівочками несміливо пробиралося через жалюзі. У кутках збиралися сутінки.

Лідине серце гучно билося. Ігор поклав донечку на ліжко, обійняв дружину за плечі.

– Ти щаслива? Дуже, дуже, дуже? І зроблю все, щоб так було і надалі…

Ліда припала до грудей чоловіка, і вони довго сиділи мовчки. А за вікном легенький вітер гойдав срібне муліне дощу.

Валентина СІРА

 

Чужі груші

– Галинко, ти б якось забігла до мене по груші. Уродило їх цьогоріч стільки, що вже й не знаю, куди дівати. А ти ж любиш грушки, – щебетала Марія, запитливо заглядаючи в очі подрузі.

– Груші? Люблю, – сказала жінка. І чомусь додала: – Іван, коли залицявся, цілими відрами їх приносив… Та й тепер носить.

– І тепер? – здивувалася гостя.

– Ага. Он бачиш? – показала на миску, в якій – чимало грушок. – Певно, дорогою з роботи десь грушку уздрів.

– Може, й уздрів, – мовила Марія, а потім поцікавилася: – То коли зайдеш?

– Завтра, в обід.

– Тоді я тобі їх вранці назбираю. Біля літньої кухні поставлю. Добре? – знову допитливо заглянула у вічі, ніби хотіла проникнути в саму душу.

– Добре. Дякую тобі, – відмахнулася від того погляду Галя. – Вибач, що на чай не запрошую. Мені потрібно сьогодні ще статтю на другу сторінку написати.

– Бачу, нелегкий журналістський хліб.

– Нелегкий, – зітхнула господиня.

– Тоді я побігла, – Марія попрямувала до дверей.

– Зачекай, я Маринці гостинця передам, – мовила, дістаючи з цукерниці пригорщу «Бабусиних казок». – Це ж її улюблені?

– Так. Маринка їх найбільше любить, – подякувала гостя і зникла за дверима.

А Галина сіла за комп’ютер. Ще цілий вечір мудрувала над статтею. У перерві годувала чоловіка борщем та млинцями, які приготувала ще вранці.

Наступного дня на роботі заклопоталася. Коректорка Марійка захворіла, тож довелося і за неї сторінки вичитувати. Працювала без обіду. Вже коли поверталася додому, пригадала, що обіцяла в обід забрати в Галини грушки. «Нічого, забіжу зараз», – вирішила.

Відро з грушками, як і домовлялися, стояло біля літньої кухні. Жінка пересипала фрукти в пакет. Уже прямувала до хвіртки, коли побачила, що вхідні двері в будинку відчинені. «Зайду на хвилину. Подякую», – подумала. Переступила поріг, хотіла пройти в кухню, де зазвичай у цей час була господиня, та помітила, що двері спальні відчинені, звідти долинають голоси.

Галина попрямувала туди, та на порозі завмерла від побаченого. Пакет випав із рук, і на підлогу викотилися зеленоокі груші. Ті самі, якими її щодня частував коханий.

– Що? Що ти тут робиш? – запитала чи то свого чоловіка, який ніжно обіймав Марію, чи подругу, яка горнулася до Івана всім тілом.

– Галюсю, ти тільки не подумай нічого такого. Я по грушки забіг. Тільки по грушки. І тільки…

– І тільки, – повторила дружина, і вийшла зі спальні. Мимохіть наступила на одну з грушок, розчавивши її навпіл, як і своє подружнє життя.

Людмила ПРОЦЮК-ЩЕРБАТЮК

 

Мамине кохання

Мабуть, я щаслива. У мене найкраща матуся, яку я люблю. У мене чудовий чоловік, який кохає мене до безтями. У мене є робота, яка приносить радість, матеріальні статки і мрії. І ось нарешті довгоочікувана відпустка…

Коханий зайнятий. Тому їхати до моря доведеться без нього. Я трохи засмутилася, але завжди з розумінням ставлюся до обставин, які не залежать від нас. Зрозуміла, що так легше жити! Відпочивати самій сумно, я не люблю самотність. Подруги зайняті домашніми справами, більшість – вихованням дітей. Тому й вирішила запросити із собою маму.

– Мамо, ну які в тебе можуть бути справи? Я знаю, що з роботи тебе відпустять, ти тільки скажи їм, – умовляла я.

– Доню, в нашому колективі в усіх відпустки почергово. Я не можу просто так повідомити, що мені за тиждень потрібно їхати, – виправдовувалася мама.

– А якщо я домовлюся з твоєю начальницею? – просила я, адже ми були знайомі. – Мамо, ми живемо з тобою в різних містах, бачимось рідко, а ти ще й відмовляєшся від можливості разом відпочити.

Після цих слів моя мама розтанула. Я, щаслива, збирала речі й просила свого Сашка не засмучуватися. Тим паче, в серпні ми з ним планували поїздку до Туреччини. А в Одесу ми поїхали з мамою.

Яка вона в мене? Добра, світла і щира. Її усмішка в молодості завойовувала не одне серце. Та й зараз мама, хоча й одружена, має чимало прихильників. І от на морі з’явився ще один…

Ростислав Семенович мешкав навпроти нашої кімнати. Високий чоловік спортивної статури. Коли ми снідали чи обідали, він завжди сідав за сусідній столик і тихцем розглядав мою маму. Можливо, вона це не одразу помітила, а от від мене чоловічих поглядів не приховати.

– Мамо, а ти б могла закохатися заново? – спокійно запитала я, смакуючи молочним желе із полуничною начинкою.

Мама від неочікуваного запитання округлила очі і швидко поставила горнятко з кавою на стіл.

– Чому ти запитуєш? – здивувалася. – Ти ж знаєш, що я вже тридцять років живу з твоїм батьком. Ніколи йому не зраджувала.

– Та знаю мамо, що ти все життя носишся з нашим батьком, як із писаною торбою. От я інколи думаю, чи змогла б закохатися заново. Із Сашком ми десять років. Дітей у нас немає. У кожного улюблена робота. Ніщо не зв’язує нашу сім’ю. А от у вас із батьком все по-іншому. Тридцять років ви разом, нас виховувала більше ти, аніж він. Тепер ми роз’їхалися, ви залишились удвох. Коли ми приїжджаємо, ви часто сперечаєтеся… Батько, як пив, так і п’є, влаштовує сварки. Я б так не змогла…

– Улянко, ти в мене ще така наївна. Яке може бути кохання у моєму віці? З батьком ми вже звикли одне до одного, – виправдовувалась мама.

Я не розуміла, як можна так жити. Часто просила маму залишити батька, не могла бачити її страждання. Просила переїхати до нас із Сашком. Місця на всіх вистачить, грошей також. Однак мама категорично заперечувала. Залишати рідне місто і батька вона не хотіла. Та, попри мамину усмішку, яку вона одягала, ніби маску на карнавал, коли приїжджали ми з братом, я бачила, що вона нещаслива. А я хотіла для неї щастя.

– Мамо, ти в мене гарна і ще можеш зустріти своє щастя. Основне – не бійся впустити його у своє життя.

– Улю, мала ти ще! Всі чоловіки однакові, ти це згодом зрозумієш.

– Звичайно, мамо, як я у свої тридцять років можу говорити про чоловіків?! – усміхнулася я, зустрівшись поглядом із незнайомцем за сусіднім столиком.

Наша розмова з мамою знову завершилася безрезультатно.

Я так хотіла, щоб цьогорічний відпочинок був для неї незабутнім. Тому після сніданку ми одразу пішли до моря засмагати, а ввечері вирішили покататися на кораблі.

Вечір справді був чарівним. Матуся одягнула свою улюблену ніжно-блакитну сукню. Вона в мене така красива. За паспортом їй п’ятдесят, а на вигляд – до сорока.

– Ви надзвичайно гарні! – неочікувано і без привітання сказав мамі чоловік, який зранку сидів у кафе за сусіднім столиком.

Моя мудра мама сором’язливо усміхнулася, як дівчина-підліток, і заховала очі.

– Вона надзвичайна! – я втрутилася у розмову. – До речі, я Уляна, мою матусю звати Оксана. А вас?

– Ростислав!

– Ви спортсмен? – я вирішила взяти ініціативу у свої руки.

– Я вже ветеран спорту, – усміхнувся чоловік. – Колись був легкоатлетом, згодом багато років присвятив велоспорту.

– Але, впевнена, й далі активно тренуєтесь!

– Маєте рацію. Вам щось принести?

– Так, червоного вина, будь ласка, – не розгубилася я.

Поки наш новий знайомий пішов по вино, мама почала читати мені нотації.

– Улю, ну навіщо ти з ним завела розмову?

– Мамо, це ж не я до нього підійшла, а він до нас. Не могла я мовчати, як і ти.

Мама не встигла нічого відповісти, бо повернувся Ростислав.

– А ви звідки приїхали? – він, очевидно, хотів продовжити розмову.

– З Кіровограда, – відповіла я. – А ви звідки?

– Я теж колись там мешкав. У молодості.

– Так? Ви навчалися в нашому місті?

– І не тільки. Колись відвідував танцювальну студію. Мої батьки дуже хотіли, щоб я був хореографом.

Поки ми спілкувалися з незнайомцем, вечірка на кораблі вирувала.

– А моя мама теж брала уроки хореографії. І в школі, і в університеті, – додала я.

Поки я розповідала, заграла повільна, як легкий вітер, музика.

– То, Оксано, думаю, ви не відмовите мені в танці?

Моя мама перевела погляд на мене. Але Ростислав уже тримав її за руку і вів за собою. Я не знаю, про що вони спілкувалися, але мама ховала очі. Господи, як я хотіла для неї щастя!

– А ваша мама і справді гарно танцює, – Ростислав був задоволений.

– Ви також! – усміхнулася й мама. Руки чоловіка ще залишались на її талії.

– Ростиславе, чи можу вам на цей вечір довірити свою маму?

– Уляно, що сталося? – збентежилася матуся.

– Мені треба відпочити, відчуваю слабкість, – вигадала я, щоб залишити маму з цим гарним чоловіком.

– Ви можете мені цілком довіряти. Обіцяю не відходити від вашої мами, а після закінчення вечірки провести її до номера, – Ростислав усміхнувся, очевидно, зрозумівши, що я задумала.

– От і добре. Мамочко, не сумуй, – я поцілувала її в щічку.

…Мама прийшла над ранок. Я чула, як вона тихенько прокралася у кімнату, роздягнулася, пішла до ванної кімнати, а потім лягла спати. Всім серцем відчувала, що мамі теж імпонує цей чоловік. Тому знову спокійно заснула, а прокинулася, коли сонячне проміння лагідно просилося у кімнату і гладило моє обличчя. Мама вже не спала.

– Доброго ранку!

– Привіт, донечко, – ненька загадково усміхнулася.

– Ти не спала?

– Не спала!

– Таки сподобався тобі Ростислав, – зраділа я.

– Я тобі більше скажу, доню, він мені сподобався дуже давно.

– То ви з ним знайомі? – моєму подиву не було меж.

– Це моє перше кохання.

– Що? – я округлила очі.

– Так, ми з ним разом, як виявилося, відвідували танцювальну студію ще в шкільному віці.

– Мамо! Я рада за тебе. Розкажи мені все докладно!

– Одягаймося, щоб не запізнитися на сніданок, а я тим часом усе тобі розповім, – мама сяяла щастям.

Я вслухалася в кожне мамине слово.

– Батько дуже хотів, щоб я була балериною. Мені було вісім років, коли я почала відвідувати танцювальний гурток. За два роки до нас на заняття привели Ростислава. Він був на голову вищим за мене, гарно декламував вірші. Згодом нас поставили у пару. З десяти років ми посідали призові місця. Він перший із хлопців подарував мені квіти. Ромашки… – мама усміхнулася своїм спогадам. – У тринадцять років я зрозуміла, що закохалася в цього хлопчика. Він, виявляється, теж. Ховаючи погляд, Ростислав розповів мені про свої почуття і вперше мене поцілував. А за рік вони виїхали з нашого міста. І я більше його не бачила…

– Мамо, та вас сама доля звела! За стільки років ви знову зустрілися! Ти його шукала?

– Розпитувала у його родичів, яких випадково зустрічала, але потім і вони виїхали. Я про нього більше нічого не знала… Чи думала я про Ростислава? Думала. Мені часто снилося, як ми з ним танцюємо. Але роки йшли, а ми вві сні залишалися тими ж підлітками…

– Як це романтично… Зустріти людину, яка снилася тобі все життя, в яку колись була закохана… Мамо, а як ти зрозуміла, що це саме той Ростислав? – я заплітала собі косу і намагалася повірити в те, що це сталося з моєю мамою.

– Як я відчула? Коли заграла музика і він обійняв мене за талію. Коли ми знову почали танцювати, а я обережно торкнулася його плеча. Якось одразу зрозуміла, що це він, – і мама від щастя затулила обличчя долонями.

– Я рада за тебе. А він, мамо? Що розповідав?

– Ростислав  розлучений. У нього двоє дорослих синів…

У двері постукали. Мама побігла відчиняти. То був Ростислав.

– Ви складете мені компанію?

– Звичайно, – зраділа матуся. – Доню, ти вже готова?

– Так, іду, – я привіталася з колишнім незнайомцем і подумала, що не помилилася в ньому.

…Я лежала на пляжі, пила мохіто і дивилася на море. Мама з Ростиславом, узявшись за руки, як закохані, пішли на прогулянку. Я була щиро рада за них, адже моя мама заслуговує бути щасливою.

Вікторія СЕМЕНЕНКО

 

Море в тобі

Якщо придивитися уважніше, видно,
що море синє щодня по-різному.
Марія Парр

Я заплющую очі і слухаю стукіт потяга. Нарешті омріяна відпустка…Але тішить не сам факт відпустки, а те, що проведу її саме так, як мріяла. У будь-якому випадку я б рахувала дні і викреслювала їх у календарі, а потім шкодувала б, що проводжу своє літо якщо не в офісі, то в бетонному полоні.

Тебе навіть не засмучує верхня бокова полиця… Байдуже, чим ти прямуєш до своєї мрії. Відчуваю дотик до волосся. Ти тягнешся до мене і запитуєш, чому не сплю. Ти теж на верхній боковій поруч – ми купили останні квитки.

А потім ми ще довго розмовляли пошепки і хрустіли печивом.

– А ти знаєш, що вода займає понад 70 відсотків земної кулі? А ми ходимо дорогами свого міста і думаємо, що твердо тримаємося.

– Дякую, що подарував мені море.

– Ще не подарував, усе попереду.

Просто ти не знаєш, що я вже два місяці ним марю. Склала список потрібних речей, придбала купальник, перечитала Хемінгуея і була готова задовго до твоїх слів: «Замовляй білети до Одеси і дізнайся, як від міста добратися до Кароліно-Бугазу».

Чому саме Кароліно-Бугаз? Знайшли це місце на одному із форумів, де застерігали, що там мало розваг і дискотек, небагато крамниць, і одразу зрозуміли: це те, що нам потрібно.

В електричці я заснула, схилившись на твоє плече.

– Мамо, дивись – море! – вигукнуло на весь вагон хлопча і заплескало в долоньки. – Мамо, виходьмо вже, там море.

Раділа не менше, ніж той хлопчик, і не могла намилуватися далеким пейзажем.

Море… Кажуть, що воно лікує рани і позбавляє самотності, та спочатку відкриває тебе зсередини, роздирає твої шрами і наповнює собою. Стає нестерпно боляче, та лиш на мить, потім воно таки лікує і загоює, не залишаючи слідів.

– Спочатку не заходь далеко, намочи ноги і постій хвилинку, нехай море прийме тебе, незнайомку. Сьогодні вітряно, можна застудитися.

– Та я б полізла у воду навіть узимку і не застудилася. Чесно… Хіба можна себе стримати від такого задоволення? Я жила б тут вічно. Уявляєш, як чудово жити біля моря в маленькому затишному будиночку і пити вдвох зелений чай, коли сонце сідає за обрій. А восени, закутавшись у плед, спостерігати, як поодинокі туристи босоніж ідуть пляжем, утікаючи від холодних хвиль.

– Мрійниця…

А далі – як за сценарієм: сонце, море, пахлава і холодні коктейлі, смажена картопля у маленькому кафе і хмільна екскурсія до Шабо, одеські дворики і колоритні продавці на Привозі, нічні купання і розмови під зорями.

– Дякую тобі за море.

– Дякую, за море, що живе в тобі, воно бездонне.

Бачити море вперше – це наче відкрити себе заново. Ось воно, вічне і мудре, скільки бачило таких, як ти, скільки переслухало історій і ввібрало емоцій. Море закохує в себе і вчить бути вільним, адже йогоніхто не може підкорити, воно залишиться таким і через тисячі років, любитиме і ненавидітиме, лікуватиме і вбиватиме водночас…

Лілія НАДВІДНА

 

Незрозуміла провина

Валя ніяк не могла зрозуміти, чим вона завинила перед матір’ю. Дівчинка постійно відчувала, що ненька не може спокійно дивитись на неї. Материн погляд бігає доньчиним обличчям, обминаючи очі. Жінка намагається заспокоїтись, але їй це не вдається. Яка таємниця ховається у її серці. А чому від цього Валі так тяжко? Мати хоче заглушити провину? А чи не запізно? Чи зможе вона повернутися в ту пору, коли все було гразад? І що змінилося в матері з того щасливого часу?

Дівчинка багато працювала. Коли косили на левадах траву, Валя розтрушувала її, перевертала, стягувала сіно в купки. А потім, коли накладали сіно на підводу (дивно було бачити над невеличкою кобилою Камою величезну копицю), мати допомагала доньці вилізти нагору. Дівчинка швидко перебирала ручками й ніжками, дерлася, мов жук-сонечко, колючим сіном. Коли звозили з городу буряки, Валя носила на воза гичку, викопувала коренеплоди. Колеса шурхотіли по стерні, скрипів хомут на Камі. Терпко пахло тереном та обліпихою. Хмари на небі розгойдувалися і перетворювалися на чудернацьких істот.

Ліворуч од шляху росли верби, звісивши над дорогою свої довгі віти. Мати з донькою пригиналися, а гілки шурхотіли над ними, заплутувалися у волоссі. Мати час од часу пригладжувала волосся обома долонями, а потім знову брала в руку віжки, хоча їхня кобилка сама вибирала дорогу.

Край села оперізував неглибокий ярок. Спустилися в нього,заскрипів хомут Ками, повільніше покотилися колеса. Ось і місток подолали. Під ним води не було, висохла, зате стояли величезні, у зріст людини, кущі лопухів, звідти виповзав вкрадливий туман.

Хатинки причаїлися за штахетними тинами. Валя весь час намагалася щось сказати й нарешті таки наважилася.

– Мамо, а чи правда, що дорослі люди щасливіші од дітей?

– З чого це ти взяла? – мати випрямила спину.

– Чула, як тітка Нелька казала, що у жінок багато щастя.

Мати усміхнулася.

– Це у Нельки багато щастя? Чоловік п’яниця, діти сопливі, брудні й вередливі. Справді, багато щастя! – помовчала, а потім запитала: – А ти в мене нещасна?

Дівчинці здалося, що вона щось не те бовкнула:

– Та я ж іще не жінка… Звідки мені знати, яке воно, те жіноче щастя?

Валі стало образливо, що не знає, що відповісти, і не придумала нічого цікавішого. Дівчинці сподобалося, що мати слухала її спокійно, не перепитувала, не сердилася. Вона намагалася розмовляти так, як ненька, навіть інтонацію підбирала, як у неї. Махнувши рукою на село, говорила:

– Варка так розледачіла, пудів зо два вже лишку набрала. Стала як свинка загодована. Настя прийняла того ледацюгу Петра. Навіщо він їй здався? Що від нього за зиск: спить, їсть і п’є.

І раділа дівчинка, що вона не лінива, бо найгірша лайка її матері – слово «ледащо».

Вони вже минули половину села. Дівчинка стала на коліна, тримаючись за плечі матері. Поправила сукенку і – о, Боже! – не помітила, коли відірвала шматок тканини, що теліпався і оголював колінце.

– Мамо, добре, що ми не багаті. Зате ми не ледачі! – неочікувано сказала Валя.

Мати про щось думала, аж стрепенулася, почувши ці слова, повернула голову.

– Як? Бідні? Про що ти говориш?

Дівчинка не знала, що відповісти. Але слова якось самі злітали з її язичка:

– Ну, ось у мене немає такої ляльки, як у Оксанки. А в Іринки такий гарний плащик, з поясочком і з каптуром, і чобітки гумові, такі блискучі. А у Василя велосипед з гальмами… Мамо, вони не ледачі, бо мають багато іграшок?

Валя не знала, звідки все це береться. Не хотілося більше говорити. Поглянула на матір, а та лише зітхнула.

Під’їхали до двору. Назустріч вийшла бабуся. Мати підігнала Каму до самого тину. Валі не хотілося злазити з воза – ніби завинила перед бабусею. Мати вже прив’язала кобилу до стовпчика.

– Валюсю, злазь обережно. Не стрибай, бо порвеш сукню.

Валі було соромно, хотілося побігти в хату, взяти голку і нитки й тихцем пришити вирвану латку. Вона ж не ледача, але зробила щось не так. Їй здалося, що мати сердиться, бо вона необережна: то впаде і колготки порве, то підошва у чобітках відпаде, то кісничка загубить. Одного разу, сапаючи картоплю, розрізала гострою сапою сандалик і поранила пальчик. Дивилася, як повільно виступала кров, і знала, що винувата, бо сандалики були гарненькими. Стиснуло в грудях. Довго ходила у розірваному взутті, аж поки бабуся побачила і зашила.

Дівчинка злізла з воза. Позадкувала до хати, перевдяглася й почала допомагати зносити буряки з воза.

Того вечора вона раніше лягла спати. У дворі ще ходила корівка, ще кувікали свині, бабуся ще дзеленчала відрами. Від’їхала підвода – то мати погнала кобилу до її господаря, дядька Степана. А Валя лежала під ковдрою і прислухувалася до всього, що робилося на подвір’ї. Вона хоче прокинутись раніше за матір і бабусю.

Вранці дівчинка зістрибнула з ліжка, вийшла зі спальній почула, як у кухні говорить бабуся:

– Катю, ти б помирилася з Миколою. Він таки батько твоєї дитини, добрий чоловік, не ледащо якесь! Що тобі ще треба? Важко ж без чоловічої підтримки. Заганялася сама і дитину замучила роботою. Працюєш, як та Кама.

– Мамо, не кохаю я його! Як можна жити з нелюбим? Мамо, вчора Валя порвала сукенку, то ти її заший, поки донечка спить. А я поїду в містечко та куплю гумові чобітки і плащик для Валі.

– Катю, гроші ж збирали на дрова. Як зимуватимемо?

– До зими ще далеко…

Дівчинка повернулася в ліжко. За мить відчинилися двері, зайшла мати, нахилилася над донькою.

– Донечко моя рідненька, стомилася? Вибач мені, моя доцю. Вибач…

Валя лежала з заплющеними очима і вдавала, що спить. Хотілося простягнути до матері ручки, обійняти її за шию, попросити пробачення і поплакати.

Мати поправила ковдру, поцілувала доньку в щоку, важка  сльоза обпекла Валину шию.

Ненька вийшла, тихенько зачинивши двері. А дівчинка лежала і знала, що зараз заплаче. І заплакала…

Валентина СІРА

 

Порожнє вікно

Ранок зійшов на світ свіжістю заморозку. Галина, поспішаючи на роботу, за звичкою, вийшовши з будинку, поглянула на верхній ряд вікон своєї багатоповерхівки, що стояла поруч із магазином. «У Степанівни світло не горить. Дивно», – подумала і пригадала, що й учора в неї не світилося. «Ніби й не планувала бабця нікуди їхати. Не говорила ж нічого», – промайнула думка, та на зміну їй прийшли інші, пов’язані із власними турботами.

Пригадала про це лиш увечері, коли до неї забігла сусідка.

– Слухай, Галинко, щось нашої Степанівни не видно, – сказала між іншим.

– Ага. А вона нікуди не планувала їхати?

– Ніби ні. Мені про це не говорила.

Степанівна – бабуся, яка мешкала у двокімнатній квартирі поруч. Іноді ця старенька діставала молодих жінок, як кажуть, до самих печінок, бо набридала своєю допитливістю.

– Галю, а чого це ваші куми сьогодні повз наш будинок проходили, а в гості не забігли? – запитала якось сусідку.

– Які саме куми? – запитала Галина, хоча хотіла відповісти: «Вам то що до того?»

Знала ж стара, що сім’ї сильно посварилися через автомобіль.

Купив Галин чоловік торік у Севериненків (тих самих кумів) «Ланоса». Новенького. Нібито. А машина з місяць попрацювала і поламалася. Пішов Вітько до кума, щоб дізнатися, в чім проблема. Та дорогою зустрів сусіда Севериненків. Слово за слово – і розповів про свою проблему.

– Так Гришко її через те й продав. А ще кажуть, що він нові запчастини на старі поміняв… Тільки я тобі цього не говорив.

– Ага, – відповів Віктор, але кумові все виказав. І пішло-поїхало…

З того часу й не ходять у гості, не кумаються. Бабуся про все це знала, сто разів від людей чула, та й від самої Галини. Ні ж, треба ще раз за живе зачепити.

А то одного разу бачила, як Віктор підвозив на своїй машині якусь дівчину. Швидко «вуличне радіо» рознесло чергову новину.

– Дивися, Галю, відіб’є та дівка у тебе чоловіка, – тільки й торохтіла Степанівна. – Ти б не відкладала із дитям, а народила б йому хлопчика, тоді додому поспішав би.

Галя розплакалася від почутого, бо то було болючим питанням.

Вже десять років вони живуть разом із Віктором. Спочатку не поспішали народжувати дітей. Коли чоловік про це заводив мову, відповідала:

– Ще встигнемо. Спершу для себе поживімо.

Пожили. А потім… Потім виявилося, що вже не все так просто це зробити. Тому в сім’ї більше цієї теми не торкалися. Так на тобі! Бабця її оживила.

– Не плач, дитино, я ж тільки добра тобі бажаю, – мовила, побачивши сльози на очах молодої сусідки.

– Та я знаю, – зітхнула Галя, бо любила і розуміла цю одиноку жінку.

Хоча не такою вже й одинокою та була. Мала сина.  Військовий, вінслужив десь на кордоні. Там же і жив із сім’єю. Та до матері не приїжджав. Галя, скільки себе пам’ятає, ні разу його тут не бачила. А от листами від нього мати хвалилася. Показувала конверти. Якось одного навіть прочитала. Складно так про все написав.

Знала Степанівна всі новини: хто народився, хто одружився, розлучився, де який магазин новий відкрився, по чім картопля на якому ринку. Про неї так і говорили – «вуличне радіо». Та баба Валя не ображалася за це.

Коли ж Галина і третього дня не побачила світла у вікнах Степанівни, підняла на ноги всіх сусідів. Навіть міліцію сповістила.

Відчинили двері сусідської квартири разом із дільничним і побачили таку картину: старенька сиділа за столом. Здавалося, що вона читала чергову звісточку від сина, та, втомившись, опустила голову на стіл і задрімала. Та й не прокинулася. Поруч лежав конверт. З її адресою. Ручка. Аркуш паперу, на якому було написано: «Добрий день, матусю!..»

– То виявляється, що всі ці листи вона сама собі писала? – запитав хтось із сусідів у Галини вже опісля.

– Виявляється, що так, – сумно констатувала жінка, і так гірко від цього на душі стало.

Біль проймав щоразу, коли, поспішаючи на роботу, за звичкою дивилася у темне вікно в надії побачити в ньому усміхнене обличчя бабусі. Вона ж завжди молоду сусідку проводжала таким чином на роботу.

Тільки чорна порожнеча визирала, нагадуючи про те, що тепер вона там господиня. А десь у кутку вікна сором’язливо із-за її плеча поглядала у великий світ байдужість. Порожнеча проганяла її, іноді вони навіть бійку затівали. Тоді вікно пускало сльозу.

Непрохана сльоза збігала невидимим силуетом старої жінки. Воно теж по-своєму сумувало за нею.

Людмила ПРОЦЮК-ЩЕРБАТЮК

 

От так буває…

ЗІРОЧКА БІЛЯ СКРОНІ

Надія оселилася в нашому під’їзді не так давно. Скромні пожитки занести до квартири допомогли сусіди. Жінка зі смаком одягнена, модна стрижка. Згодом ми потоваришували. Запросила її на каву. Вона з радістю погодилася. У розмові довідалася, що заміжня, але ось діточок Господь не дав…

Якось поверталася я з роботи пізненько, а вона ніби чекала на мене. Знову зібралися на кавування. За вікном – пізня осінь, а на підвіконнях буяла зелень. Надія вирощувала в горщиках петрушку, кріп… А ще багато квітів. На душі було затишно й добре. З кухні доносився аромат медових пряничків. Говорили про наболіле – як економніше вижити, і мало-помалу розмова перейшла на іншу тему…

Надія розповідала про свою малу батьківщину, про велику родину, в якій вона була найстаршою. Після неї ще є сестричка і троє братів. Отож закінчивши восьмирічку, подалася до міста – вивчилася на кухаря. Але доля повернулася так, що вимушена була йти в торгівлю.

– Інколи думаю про своє життя, і воно видається мені страшним сном, – сумно так повела розмову. – Усе б віддала, щоб повернутися назад. Щоб ніколи не повторити тієї фатальної помилки, яку зробила в юності.

Я на мить уявила її юною: довга коса, світло-сірі очі… Зустріч з хлопцем, який полонив її серце. Уявила, якою розгубленою була, коли дізналася про вагітність, а коханий, почувши цю новину, втік з міста. Ніби й банальна історія, але коли пропустила її через свою душу… Надійка працювала на той час у заводській їдальні. Доводилося ховатися від друзів і співробітників, а надто від подруг і батьків, аби не запримітили її вагітності, – позашлюбну дитину осуджували люди, а особливо в селі.

…Надійка вирішила відмовитися від малечі відразу ж після народження. Семимісячне немовля запам’ятала, мов сфотографувала: личко, неначе печене яблучко, а на скроні, біля правого вушка, плямка, схожа на зірочку. Коли писала заяву на відмову, ручка стрибала в руці – портрет дитини врізався у пам’ять. Як не вмовляли лікарі, медсестри й жінки в палаті – думки не змінила. Жіночки годували дитину почергово, а вона й до грудей не приклала свою Зіроньку. Подумки її так називала, бо хіба знала, яким ім’ям її нарекли…

Кава вистигла, а ми мовчки сиділи за столиком й дивилися у вікно, як облітає з клена останнє листя…

Надійка відразу виїхала з міста, навіть в іншу країну. Все сподівалася, що зітре з пам’яті цю свою сторінку життя. Працювала. Надсилала гроші батькам, допомагала сестрі й братикам. За декілька років зустріла порядного чоловіка. Сергій – спокійний, добрий. Одружилися, отримали квартиру. Але Надійку мов магнітом тягло у місто своєї юності. Вмовила чоловіка переїхати ближче до рідні. Швидко знайшла роботу. Все добре, тільки от діток Господь так і не послав.

Надійка вдихнула повітря й тихо мовила: «А це недавно Сергій за вечерею запропонував мені взяти дитину з дитбудинку. Від тих слів у мене миска з рук випала, сльози горохом… Сергій такої теми більше не порушував».

Мені зателефонували діти, і я поспішила додому. Ми довго не поверталися до цієї розмови. Минуло декілька років. Надійка поховала чоловіка.

Якось зустрілися на зупинці. Довго чекали маршрутки і, зрештою, вирішили йти пішки.

– Ви пам’ятаєте мою розповідь? – запитала Надійка.

І почала свою сповідь.

– Я знайшла свою Зіроньку. – Спершу я думала, що з нею не все гаразд, а Надійка не вгавала. – Просто на вулиці. Торішньої осені. Саме гуляла в парку. А ще я маю таку звичку – розглядати жінок приблизно віку моєї Зіроньки. Я ніби відчувала, що зустріну її. Все мені ота плямка перед очима ввижалася. І впізнала! Вони гуляли втрьох: сива інтелігентна пані й молодша жінка з візочком. Коли глянула на молоду маму, то щось рідне вловила в її обличчі. Придивилася пильніше й побачила плямку біля скроні… Колір очей, коса, як у мене в молодості. А ще вона була схожою на мого хлопця з юності. Тепер я приблизно знаю, де вона живе, принаймні будинок. Час до часу бачу її з візочком у тому парку, а ось підійти не можу. Що я їй скажу?

Яку пораду я могла дати цій безутішній жінці? Лише її серце може вирішити, як діяти далі. Я знала точно, що ця історія матиме продовження.

Коли зустрілися наступного разу, ми вже обійнялися. Надійка плакала. Її очі світилися радістю. За вікном знову клен струшував листя. А ми грілися за філіжанкою кави. Я слухала кінець історії, мов серіал додивлялася.

– Важко було зробити рішучий крок, – тихенько мовила Надійка, – та я його таки зробила. Іринка, – так назвали немовля прийомні батьки, – спершу нічого й слухати не хотіла, думала, що я божевільна. Допомогла її прийомна мама, великої душі людина. Минуло трохи часу, коли Іринка сама підійшла до мене в тому ж парку. На все потрібен час і розуміння. Здається, вона мене зрозуміла й вибачила. Тепер я ось цей тиждень з онукою сидітиму, Іринка вийшла на роботу.

Надійка розповідала про онуку, а я слухала й думала: життя таке, що жоден серіал не позмагається. Я раділа, що в цій історії щасливий кінець.

Людмила ЧЕЧЕЛЬ

 

ЧУЖИХ ДІТЕЙ НЕ БУВАЄ

Рейсовий автобус, відхилившись від щоденного маршруту, здійснив незаплановану зупинку біля дитячої поліклініки. Молода чорнява жіночка подякувала водієві й по черзі вивела із салону четверо малюків. Автобус за хвилину вирушив далі, в напрямку автостанції.

– Важко нині виховувати стільки дітей: і нагодувати треба, і одягнути. А не дай Боже, захворіє, то це жах! – пожаліла молоду маму одна із пасажирок.

– А чого варто лише виносити і народити, – підтримала її сусідка.

– Та то чужі діти. Двійко її, а двійко чужих узяла. Робити не хоче, а гроші отримувати на дітей від держави кожен любить, – встряла в розмову односельчанка із репухатим обличчям та великою бородавкою на носі…

І звідки у суспільстві беруться такі носії негативу та любителі обливати брудом порядних громадян?

Валентина вже другий тиждень з маленькою донечкою Олею перебуває в лікарні. Лікар під час ранішнього обходу повідомив, що хвороба відступила і незабаром вони поїдуть додому. Радість заполонила її душу. В селі її зачекалися коханий чоловік Кость та маленький Святослав, який дуже сумує за мамою і сестричкою. Встаючи вранці і лягаючи ввечері, малюк допитується батька: «А коли мама і Оля повернуться?» Кость і Валя після одруження декілька років щасливо жили у великому місті, де купили житло і мали роботу з гарною зарплатнею. Та не буває в житті все так гарно і гладко. До влади прийшли реформатори та інвестори. Усе старе зруйнували, розікрали, розпродали, а нового не збудували. Внаслідок такої шаленої діяльності тисячі людей залишилися без роботи та засобів до існування. Виживали, як уміли. Хто на ринок реалізатором влаштувався, а дехто з горя почав у чарку заглядати.

– Кохана, а повернімося в село?! Корівку заведемо, поросят і кроликів купимо. Працюватимемо біля землі і діти голодними точно не будуть, – запропонував голова сімейства, знаючи наперед, що дружина скрізь і завжди підтримає його.

Зробили поверхневий ремонт у батьківській хатині, що декілька років стояла пусткою, і перевезли свій нехитрий багаж. Наступної весни на городі з’явилася велика теплиця з ранніми сортами овочів, зачервоніли рівненькими рядочками полуниці та зацвіли молоденькі щепи. Щоранку біля двору зупиняється молоковоз і господиня виходить до нього з повною дійницею. Працьовиті люди ніколи і ніде пропадуть. Була б лише мета у житті і бажання працювати.

Валентина подивилася на донечку, яка спала, взяла мобільний телефон і тихенько вийшла з палати. Не додзвонившись додому, присіла на лавку в парку, що поряд з лікарнею. Мабуть, чоловік порається, а телефон залишив у будинку. Валя вирішила ще декілька хвилин зачекати, а потім зателефонувати ще раз. Костя обіцяв у день їхнього повернення приготувати обід і спекти великий пиріг. Усміхнулася і враз почула позаду себе чиєсь схлипування. Поряд на іншій лавочці сиділа дівчина, майже підліток, її щоками текли рясні сльози. Валентина не залишилася байдужою до чужого горя і намагалася заспокоїти її. Таня, так звали дівчину, розповіла, що вона мати-одиначка і що має двох хлопчиків. Сама виросла в дитячому будинку, а після смерті своєї матері успадкувала частину будиночку і повернулася до рідного міста. Роботи немає, житло в аварійному стані, тому комісія з міськвиконкому постановила, що дітей треба відправити спочатку до притулку, а потім до інтернату, позбавивши матір будь-яких прав. Тетяна в розпачі, вона не хоче, щоб її хлопчики-горобчики повторили її долю. Допомоги чекати нізвідки, хоч іди та топися чи вішайся. Валентина помовчала, а потім іще раз зателефонувала чоловікові. Цього разу Кость відразу підняв слухавку.

– Костянтине Костянтиновичу, ти колись мріяв про велику сім’ю. Твої мрії здійснюються.

Жінка розповіла чоловікові кількома словами про горе, що спіткало її нову знайому. Наступного дня Кость віз додому дружину з донечкою і Тетяну з двома хлопчиками – Кирилком та Микиткою. Жінка почала називати подружжя батьками, а хлопчики – дідусем та бабусею. Згодом Тетяна влаштувалася на роботу, розпочала робити ремонт у своєму будиночку, періодично провідує своїх хлопчиків, які незабаром підуть до школи.

Теплого літнього вечора Кость сидить на пеньочку біля веранди, п’є запашну каву з улюбленого горнятка і розповідає мені про своє життя-буття, про плани на майбутнє.

– Отак я і став молодим дідусем. Нічого страшного. Все буде добре. Чужих дітей не буває.

Олег БАБІЙ

 

ТРОЯНДИ, ЯКІ ПЛАЧУТЬ КОХАННЯМ

Вони вперше зустрілися на пероні. Молода вродлива провідниця стояла біля вагона і перевіряла квитки у пасажирів, які сідали в потяг.

– А ваш де? – запитала юнака, який, підхопивши велику сумку, ліз напролом.

– Це не моє, я не їду, – плутано відповідав той і далі намагався зайти у вагон.

– Квиток де? – перепитала провідниця, сердячись, що цей зухвалець затримує чергу.

– Це мій син. Він тільки мою сумку занесе, – врешті роз’яснила все немолода жінка, яка була першою в черзі.

– Гаразд. Тільки нехай не затримується, – попередила дівчина.

Нарешті всі охочі їхати зайняли свої місця. Останні хвилини перед відправлянням потяга. Ті, хто проводжав рідних чи друзів, виходять на перон. Серед них і юнак, якого за сумкою майже не було видно. На мить він озирнувся. Упіймав погляд провідниці й усміхнувся так щиро та відкрито, що дівчина не втрималася і собі всміхнулася.

– Як тебе звати, красуне? – посміливішавши, запитав юнак.

– А тобі навіщо? – здивувалася.

– Я тут усіх провідників знаю, тільки тебе раніше не бачив, – пояснив.

– А я на цьому маршруті вперше. І взагалі, на залізниці працюю недавно, – розповіла, а потім махнула рукою, мовляв, щось я з тобою заговорилася.

– То як же тебе звуть? – не вгавав хлопець, не зводячи очей з дівчини.

– Оксана! – гукнула під гуркіт потяга.

– Оксана, – повторював він це ім’я, як щось магічне, надзвичайно важливе. Цілий день був якимось неуважним. Увесь час усміхався, а продаючи рибу, охоче знижував ціну, коли покупці прохали про це.

– Що це з нашим Іваном? – дивувалися жінки, які торгували поруч із ним на пероні.

– Чи не закохався він часом? – здогадалася баба Ніна, яка добре розумілася в людських душах.

– Закохався? А в кого тут можна закохатися? Одні ж пенсіонерки! – засміялася Мотря, така ж стара, як і її подруга.

– А може, в молоденьку провідницю? Чули, з’явилася у столичному потязі новенька? Дуже гарна дівчина.

Баби між собою ще трохи попліткували та й забули про те все. А Іван уже з нетерпінням чекав, коли Оксанин потяг їхатиме у зворотному напрямку. Він ще не знав, що скаже дівчині, але душею відчував, що цього разу йому вдасться з нею більше поспілкуватися. Хотів знати про неї все: звідки родом, чи заміжня (сподівався, що ні), хто її батьки, чи має братів, сестер. Послав навіть свого старшого брата (той сміливіший), щоб довідався у начальника станції про все. Максим дізнався не дуже багато, але повернувся заінтригований:

– Кажуть, вона дуже гарна. Уже і я хочу її побачити.

– Дивитися можеш, але не більше, – застеріг молодший брат.

– Та знаю, знаю, що ти закоханий у неї по самі вуха… Радій, вона незаміжня. Одна у батьків. Вони, як і наша мама, працюють у школі.

– Дякую тобі, Максиме, – Іван від радості аж розчервонівся.

– Ти потяга не проґав. Він сьогодні ввечері прибуде, – нагадав.

– Знаю. За годину йтиму на своє місце. Може, ще яку копійку вторгую.

Як на диво, торг того дня був дуже вдалим. Тож, поки прибув потрібний потяг, у хлопця залишилося всього кілька рибин.

Коли Іван побачив дівчину, так розхвилювався, що в нього аж кров пішла носом. Баби кинулися рятувати бідолаху. Заметушилися, забігали пероном. Наперебій почали радити, що робити далі.

– Ти приляж. Напевно, перегрівся сьогодні, – наполягала тітка Надія.

А хлопець прикрив носа хустинкою і попрямував до провідниці.

– Оксано, доброго вечора, – звернувся привітно.

– О! – здивовано вигукнула дівчина, подумавши: «Звідки ж він мене знає?»

– Ти рибки не хочеш? Майже всю продав, дві рибини лишилося… До пива, – запропонував.

– Ні, я пива не п’ю, – відмовилася дівчина.

– А рибу їси? – Іван почувався телепнем.

– Рибу? Їм, тільки не в’ялену, а смажену, – пояснила і розсміялася, дивлячись на розгубленого дивака із хустинкою на переніссі. «Де ж я його бачила?» – ніяк не могла пригадати. У неї була погана пам’ять на обличчя.

– Тоді візьми татові, – запропонував.

– Татові? Він теж пива не п’є, – відповіла, думаючи, що ж зробити, щоб цей дивак врешті відчепився від неї з тією рибою.

Допомога прийшла несподівано. Пероном ходили двоє чоловіків із пивом в руках. Вони уважно придивлялися до виставленого товару. Було зрозуміло: щось шукали. Враз побачили в Івана рибу. Зраділи, почали прохати:

– Хлопче, продай нам свою рибу.

Іван запитливо поглянув на Оксану.

– Продай, люди ж просять, – наполягла та.

– Що ж, беріть.

Чоловіки, задоволені покупкою, підійшли ближче до провідниці:

– Дякуємо, красуне, за розуміння.

А розгублений Іван сказав:

– Я ж ту рибу для тебе залишив.

– Дівчатам квіти дарують, а не рибу, – пояснила Оксана.

– А й правда! Що ж це я не додумався? Зараз усе виправлю.

Метнувся пероном, тільки так пізно бабусі з квітами вже не було. Побіг за станцію. Бачив, що там на клумбах щось цвіло. Зірвав кілька айстр і поспішив назад. Коли ж вибіг на перон, потяг уже рушив. Оксана стояла в тамбурі й виглядала зі свого вагона. Лиш махнув прощально їй тими квітами. Здалося, що вона відповіла йому помахом руки.

Кохання, яке несподівано ввірвалося в Іванове життя, мучило його. І якщо раніше він шукав постійну роботу на єдиному в їхньому місті заводі, то тепер майже весь час проводив біля річки або на вокзалі. Удосвіта ловив рибу, в’ялив її, а потім продавав, а ще допомагав хлопцям перевозити й переносити вантаж. І чекав. Чекав ту єдину, яка одного разу всміхнулася йому, полонивши серце.

Безсонними ночами юнак думав про Оксану й писав листи про кохання, які акуратно складав у шухляду. Якось Максим це побачив і сказав:

– Ось візьму ті всі писульки і передам Оксані.

– Ні, ні! – злякався Іван. – І не думай. Це моє.

Ухопив листи, пригорнув їх до грудей і заховав подалі від допитливих очей.

– Романтик, – хмикнув Максим. – Зараз засяде в якомусь кутку і все перечитуватиме. Швидше б мама повернулася, а то я з ним збожеволію.

Вони вже більш аніж десять років жили втрьох. Точніше, з того часу, як батько хлопців потрапив під колеса машини. Було сутужно, кожен намагався десь заробити копійку. Хлопці – на станції, а мати під час канікул їхала у столицю, до чоловікової сестри. Везла туди продукти, рибу, різний одяг, який сама ночами шила та в’язала. Продавала все це на ринку. Треба ж було якось виживати.

А ще ремонт у домі затіяли. Після смерті Григорія вони вперше на це наважилися.

– Хлопці ж повиростали. Якщо надумають подруг додому привести чи одружитися, то треба зробити так, щоб синам перед тими дівчатами соромно не було, – пояснювала сусідам, які дивувалися: чого це Назаренки все з будинку виносять?

Вже й стіни перетерли. Сини з матір’ю все те самі зробили. А тепер жінка по шпалери поїхала. Телефонувала, що все купила.

– Зустрінеш маму? – запитав Максим брата, бо планував зранку порибалити.

– Зустріну, – відповів Іван таким тоном, що було зрозуміло: в нього гарний настрій.

– Звичайно, це ж сьогодні твоя Оксана їхатиме.

– Напевно, – Іван сподівався, що дівчина знову буде в цьому потязі. Він уже й букет приготував. Щоправда, не знав, які квіти Оксана любить, вибрав хризантеми, ніжно-білі, з великими суцвіттями.

Так заговорився із покупцями, що мало не проґавив прибуття потяга зі столиці. Побачив Оксану, коли та вже виставила східці з вагона на перон. Серце хлопця від радості мало не вискочило з грудей. Попрохав тітку Надю припильнувати його товар, а сам поспішив до четвертого вагона, в якому їхала мати. Це поруч з Оксанчиним вагоном, тож хлопець відразу двох зайців упіймав.

– Оксано, здрастуй! – привітався.

Дівчина цього разу впізнала його і собі всміхнулася. Помітивши, що юнак забрав сумку в матері, й аж тепер пригадала, коли побачила його вперше.

– Мама повернулася додому? – запитала його.

– Так. Їздила до тітки у справах, – сказав і поніс сумку до столика, за яким торгував. Повернувся до вагона.

– Це тобі, – простягнув провідниці розкішний букет.

– Ой, дякую, – зашарілася та. – Який гарний!

– Я не знав, які квіти ти любиш. Вибрав на свій смак. Дуже радий, що тобі сподобалися. А які квіти твої улюблені? – запитально поглянув на дівчину.

– Улюблені? Я люблю і ромашки, і хризантеми, а найбільше – білі троянди. Мені батьки завжди дарують їх на день народження.

– А коли він у тебе?

– Взимку. Двадцятого січня. А ти чому випитуєш? – похопилася.

– Не бійся. Я тобі теж щось подарую. Якщо знайду троянди, обов’язково принесу, – пообіцяв.

– Дивний ти, – усміхнулася.

Юнак Оксані спочатку видався нахабним, а тепер вона розгледіла, що він доволі привабливий, хоча й провінційний простак.

– Я чекатиму на тебе, – пообіцяв, простягнувши їй пакунок із пиріжками. – Це тобі до чаю.

Дівчина була приємно здивована такою увагою. Мала чимало залицяльників, але жоден не виявляв такої турботи.

– Як тебе звати? – врешті поцікавилася.

– Іван, – видихнув він.

– Дякую тобі, Іванку, за квіти і за пиріжки.

– Щасливої дороги! – побажав він, проводжаючи поглядом потяг, який повіз Оксану далі.

Додому хлопець повернувся щасливим. А мати, яка здогадалася, що синові сподобалася молода провідниця, підтримала його вибір.

– Вона така ввічлива, уважна, добра. Пасажири її люблять, – розповіла.

– І не тільки пасажири, – додав Максим. – Наш Іван закохався в неї по самі вуха.

– А коли вже ти мені невістку приведеш? – запитала мати старшого сина.

– Коли зустріну таку, як Оксана, – пообіцяв.

– А ти бачив її ? – поцікавився Іван.

– Бачив. Минулого разу. Саме заходив на вокзал до Михайловича, щоб віддати борг.

– І вона тобі сподобалася? – все допитувався брат, бо ладен був говорити про кохану хоч цілий день.

– Годі з нас одного божевільного, – буркнув той у відповідь.

А щасливий Іван цілий вечір пролежав на копиці сіна, дивлячись у зоряне небо. Подумки розмовляв з Оксаною: «Красуне, я вже скучив за твоїми очима, усмішкою, поглядом. Коли ти знову приїдеш, розкажу, як закохався у тебе, як виглядав тебе. Твоя щира усмішка і волосся кольору сонця снилися мені. Я мріяв про тебе все життя». З такими думками він і заснув.

Тепер життя хлопця змінилося. Довго тягнулися одноманітні дні в очікуванні потяга, день його прибуття перетворювався на свято, а потім – знову сірі будні.Найщасливішими були ті двадцять хвилин, поки потяг стояв у їхньому місті й Іван міг милуватися дівчиною, спілкуватися з нею. У такі дні він не ходив, а літав пероном, не говорив, а співав, любив усе, що його оточувало: бабусь, які торгували поруч, контролерку тітку Катерину, якій потрібно було віддати найкращу рибину, навіть кота Шнурка, який завжди прихитрявсяпоцупити в нього рибку.

– Оксано, привіт! – гукав дівчині, радісно махаючи букетом квітів.

– Привіт, Іване! – дівчина щиро всміхалася у відповідь.

Ніде її так гарно не зустрічали. Навіть бабусі, які торгували поруч із хлопцем, намагалися чимось її пригостити. Оксана й не помітила, як сама захопилася юнаком, кожна зустріч із ним була як ковток свіжого повітря спекотного дня.

– Я тебе чекатиму, – щоразу, прощаючись, повторював юнак.

А в день народження Оксаниподарувавїй білі троянди. Дівчина так розчулилася, що на знак вдячності розцілувала його. Іван опісля кілька разів проводив рукою по щоці й відчував ніжний дотик дівочих губ.

Під час однієї зустрічі вони обмінялися номерами телефонів. І тепер могли спілкуватися ще й таким способом. Та обоє відчували, що їм того мало.

– Можливо, тобі варто вчитися на провідника? – якосьзапропонувала Іванові мама.

Юнак ухопився за цю думку. Хотів порадитися з коханою.

Оксана врешті запросила його до себе в гості. (Вже минув рік від часу їхнього знайомства). Чекав тієї зустрічі. Рахував дні, відриваючи аркушики календаря.  Запланували, що приїде до Оксани на Новий рік. Обдумував, який подарунок привезти її батькам.А потім вирішив порадитися з коханою: вона ж краще їхні смаки знає. Тим паче, що задекілька годин прибуде її потяг.

Як же Іван здивувався, коли побачив, що з вагона замість дівчини вийшла якась немолода жінка.

– А де ж Оксана? – запитав стурбовано.

– Оксана? Ми не знаємо. Зникла. Коли з рейсу повернулася, додому прийшла. А потім поїхала у справах до бабусі в село. Тільки й туди не доїхала, і до батьків не повернулася.

– Хіба таке може бути? – все ще не міг нічого зрозуміти Іван.

Іноді думав, що дівчина просто захворіла й нікого про те не попередила. Ось одужає і повернеться на роботу.

Але час збігав. Замість Оксани спочатку працювала жінка, а потім якийсь молодик. Іван постійно до нього підходив. А той щоразу, побачивши хлопця, лише заперечливо хитав головою, мовляв, ніяких новин немає.

Юнак не хотів змиритися із втратою. Цілий рік чекав свою кохану. На її день народження приніс букет білих троянд. Поклав їх на пероні. Він уже не плакав, не тужив. Іноді в думках розмовляв з дівчиною: «Оксаночко, чому ти залишила мене одного? Навіть не уявляєш, як мені важко. Холодно на душі. Без тебе й сонце не світить так яскраво, і квіти не цвітуть так барвисто. Життя втратило всю красу».

Особливо боляче було Іванові, коли одружувався Максим. Мав би радіти за брата, а сльози градом котилися з очей. Розумів, що негоже так, та не міг стриматися.

Одного дня зібрав свої речі та й поїхав з міста. Подейкували, що подався на заробітки, а інші говорили, що пішов шукати Оксану.

Відтоді минуло 15 років, та мало що змінилося у житті містечка. Так само проїжджали потяги, зупиняючись там на короткий час. Бабусі на пероні продавали пасажирам усякі смаколики. Про історію кохання Івана та Оксани вже давно ніхто не згадував. Аж поки…

Того вечора Катерина прибирала на пероні, коли вже почало темніти. Холод неабияк дошкуляв їй. «Добре, хоч снігу не намело», – втішала себе жінка. Раптом помітила на пероні букет білих троянд. Подумала, що то хтось із пасажирів потяга, який щойно проїжджав, викинув. Підняла квіти і побачила, що вони геть замерзли, вкрилися льодом.

– Що за люди? Навіщо ж таку красу викидати? – розгнівалася жінка.

Шкода їй було тих квітів. Занесла букет у диспетчерську.

– Дівчата, поставте у вазу. Може, відійдуть, – попрохала.

Сказала і пішла собі, а жінки знайшли вазу та й поставили в неї троянди. Й ті почали потроху позбавлятися льодяного полону.

В кімнату зазирнула касирка Надійка. Побачила букет, здивувалася:

– Де це ви взимку таку красу взяли?

– Катерина принесла. Хтось на пероні букет залишив, – пояснили їй.

Молода жінка мовчки похитала головою і пішла. Але невдовзі повернулася зі своєю напарницею, вже немолодою Галиною Семенівною. Та відразу прикипіла очима до квітів:

– Ви лише подивіться, як троянди плачуть.

Жінки обступили стіл, на якому стояв букет.

– А й правда! – здивовано вигукнули: із пелюсток стікали краплинки води.

– На пероні, кажете, знайшли? – перепитала Галина Семенівна, а потім, подумавши, додала: – Значить, повернувся Іван у рідні краї!

– Який Іван? Ви про що? – почали розпитувати її молоді колеги.

– О, красунечки, це така історія була… – мовила жінка, важко зітхнувши. – Наша залізниця такого кохання ще не бачила.

І розповіла історію Івана й Оксани, яка вже стала цілою легендою. Дівчата мовчки слухали її і дивилися на квіти, які все ще губили сльози.

– Значить, Іван повернувся в наші краї… – задумливо мовила Надійка.

– Так. Сьогодні двадцяте січня? – перепитала Галина Семенівна.

– Двадцяте, – підтвердили

– Це ж день народження Оксани.

Людмила ПРОЦЮК-ЩЕРБАТЮК

Життєві історії. Індекс – 06694. Неймовірні життєві історії, історії кохання, вірші читачів, кулінарні рецепти. Газета виходить двічі на місяць і постійно розширює аудиторію своїх читачів. Переконайтесь у цьому.

Розміщення матеріалів у будь-яких друкованих ЗМІ без згоди редакції заборонено.

Крамниця

Одна Ісусова притча починається так: «Царство Боже подібне до насіння, що один господар казав посіяти на своїм полі…»

Царство – це завжди початок. Малесенький, майже незначний початок. Сам Бог прийшов на землю, як зерно, як малесенький паросток.

Зерно – це чудо. Навіть найбільше дерево виростає з малого зерна. Твоя душа – це поле, на якому посіяні важливі діла та великі цінності.

Чи дозволиш їм вирости?

Одному юнакові наснилося, що він увійшов до великої крамниці. За прилавком стояв ангел.

– Що ви продаєте? – запитав юнак.

– Усе, що бажаєте, – чемно відповів ангел.

Юнак почав перлічувати:

– Я хотів би припинення у світі всіх воєн, справедливості для покривджених, терпимості та щедрості до чужинців, любові в родинах, праці для безробітних, єдності в Церкві і…

Ангел перервав його:

– Вибачте, пане, ви мене не зрозуміли. Ми не продаємо плодів, а тільки насіння.

Бруно ФЕРЕРРО

Про що розповідала хустина

Оповідаючи про Воскресіння Спасителя, апостол і євангеліст Іван Богослов говорить, що Марія Магдалина сповістила учнів Христових про зникнення тіла улюбленого Вчителя. Апостоли Петро та Іван побігли до гробу. Іван прибіг першим, але не наважився зайти всередину. Коли прибіг Петро, то «ввійшов у гріб і побачив лиш пелени, що лежали; а хустина, яка була на голові Його, лежала згорнена не з пеленами, а осторонь, на іншому місці» (Ів. 20:6–7).

Цікаво, що згорнута хустина взагалі привернула увагу учнів Христових. І не просто привернула, їй присвячений окремий вірш у доволі стислому і скупому описі євангеліста. Щоби зрозуміти причину і важливість цього вірша, треба заглибитися у традиції тогочасного життя.

Складена або пом’ята хустина була елементом комунікації між господарем і слугою, кожен єврейський юнак знав цю традицію. Коли слуга подавав обід господареві, то накривав на стіл, а сам виходив, допоки господар не закінчить вечеряти.

Після трапези господар вставав, витирав пальці, губи та бороду і, зім’явши хустину, кидав її на стіл. Це було знаком, що вечеря закінчена і можна прибирати зі столу. Але якщо господар відходив від столу і залишав хустку складеною поряд зі своєю тарілкою, слуга не мав права торкнутися їжі, бо вечеря була не закінчена. Отож складена хустина наче говорила: «Я повернуся, чекайте».

Тому апостол Іван присвячує опису складеної хустини вірш, бо ця хустина говорила їм, що Христос планує повернутися і що Він іще не закінчив Своє перебування на землі.

Кількома рядками

1979 року за декілька місяців до своєї смерті єпископ Фултон Шін дав телевізійне інтерв’ю. Репортер запитав: «Ваше Високопреосвященство, ви надихнули мільйони людей у цілому світі. Хто надихав вас?». Як не дивно, виявилося, що це не хтось із представників богословської науки чи ієрархії. Єпископ сказав, що це була одинадцятирічна китайська дівчинка. Коли комуністи наприкінці сорокових захопили Китай, то заборонили церкву. В одному з міст вони ввірвалися до храму, забрали все цінне та висипали Святі Дари з дарохранительниці. Люди розбіглися, а священика ув’язнили у церковному будинку. Дивлячись у вікно, він побачив, що одна дівчинка не втекла з храму, а заховалася за рядами церковних лавок.

Уночі дівчинка повернулася до храму. Декілька годин вона молилася, а після цього зайшла у вівтар, стала на коліна й язиком підібрала з підлоги одну часточку. Священик знав точно, що там було 32 часточки. Наступної ночі все повторилося. Тридцять другої ночі дівчинка щось зачепила, наробила шуму й розбудила охоронців. Вона намагалася втекти, але її впіймали, й один із солдатів ударив дитину по голові прикладом рушниці. Священик нічого не міг зробити. Тієї ж ночі дівчинка померла…

***

Багато людей напередодні Великодня долають тисячі миль, вирушаючи у паломництво до Святої Землі або до відомих монастирів. Це добра практика, що приносить багато користі. Однак не варто забувати, що найдовше паломництво, яке може здійснити людина протягом свого життя, сягає відстані приблизно тридцяти сантиметрів. Це відстань від мозку до серця. Сучасний індустріалізований, прагматичний та утилітарний світ живе розумом. Мiзки працюють, як комп’ютер, сприймаючи віру як набір певних тверджень, з якими можна погоджуватися або не погоджуватися. Міжкімнатні двері розум заплутується в парадоксах віри, не бачить потреби в молитві та ризикує перетворити людину на гвинтик у технологічному світі. Справжнє життя є лише там, де сила розуму, єднаючись із чистотою серця, породжує любов.

***

Одного разу чоловік мав романтичний настрій. Він ніжно запитав дружину: «Ти любиш мене?». Жінка, заклопотана домашніми справами, й не думала відповідати. Чоловік наполягав: «Ми одружені вже тридцять років, і за цей час ти майже ніколи не казала, що любиш мене». Дружина далі мовчки виконувала свою роботу. Ображений чоловік зробив висновок: «Напевно, ти мене більше не любиш, якщо не говориш цього». Жінка зупинилася, подивилася в очі чоловікові і сказала: «День у день упродовж тридцяти років я готую тобі їжу, перу одяг, прибираю твій дім, лягаю з тобою спати, доглядаю за твоїми дітьми – й усе це роблю безкоштовно. Якщо це не любов, то що це?». Чоловік хотів чути слова любові, проте дружина демонструвала свою любов не словами, а справами, й не раз, а протягом багатьох років. Слово «люблю» є дієсловом і без дії стає порожнім.

Значною проблемою сучасного світу є «спорожнілі слова». Багато слів говорять про любов, але мало дій, що демонструють і переконують у любові. Натомість учинки говорять про амбіції, гордість, зарозумілість, жадібність і хтивість як вияви самолюбства – найбільшого ворога любові.

***

Раймонд Браун, один з видатних католицьких біблеїстів сучасності, розповідав історію жінки з віддаленого гірського селища, яка одного разу прийшла до релігійної книжкової крамниці у Північній Кароліні. На одній зі стін приміщення було зображення Ісуса Христа, який підноситься над порожнім гробом.

Жінка довго вивчала картину, а потім запитала працівників, що там намальовано. Продавець ретельно переповів жінці історію розп’яття і Воскресіння Христового. «Хіба ніхто ніколи вам цього не розповідав? – спитав здивований торговець. – Ви справді ніколи не чули про Христа?» – «О, я чула цю історію, – сказала жінка з усмішкою. – Думаю, я чула її тисячу разів. Але ви навіть не уявляєте, з яким задоволенням я послухала її знову».

Як і ця старенька жінка, ми сьогодні зібралися тут, щоби почути цю саму історію – чуємо ми її вперше чи втисячне. Вона ніколи не стає занадто старою, хоч і відбулася недільного ранку майже два тисячоліття тому. Бог зробив неможливе, воскресивши з мертвих Сина Свого…

Він мій батько

Нещодавно знайшла в інтернеті текст листа, якого залишили в амбулаторії великої університетської лікарні десь за кордоном. Невідомо, хто саме написав його. Втім, це й не так важливо. А от зміст цього листа, на мою думку, стосується не лише медичних працівників, до яких звертається автор, а всіх тих, хто живе на землі і про кого ще не можна сказати ані «старий», ані «важкохворий». Часто ці щасливчики думають, що так буде завжди, і відмовляють навіть у краплі співчуття тим, хто вже доживає віку.

Часто старі, немічні та важкохворі люди лякають нас, бо вже своїм виглядом нагадують про смерть та хвороби, вони нас дратують, бо недочувають, не все розуміють, повільно рухаються. Вони вимагають уваги, потребують допомоги, а ми… Ми ж такі заклопотані, у нас так багато справ: робота, діти, домашні клопоти і знову робота. Але невже серед усієї цієї метушні ми і справді не знайдемо жодної хвилинки бодай на добре слово, щиру усмішку? Адже їм потрібно так мало. Лише підбадьорливий потиск руки, лише визнання їхнього права на гідність та розуміння, трохи поваги та співчуття.

Подаю текст листа без змін зі щирою вдячністю авторові.

«Усьому персоналу цього закладу.

Коли сьогодні ви візьмете свої записи і подивитесь на зелену картку медичного страхування, я сподіваюся, ви згадаєте про те, що зараз прочитаєте.

Сьогодні я цілий день провела поруч із вами. Я була тут зі своїми матір’ю і батьком. Ми були розгубленими, не знали, куди нам треба йти, що робити, тому що ніколи раніше не користувалися послугами вашої амбулаторії. Нам іще ніколи не надавали благодійних послуг. Попри страх за життя батька, стан якого погіршувався, я ще й цілий день спостерігала, як мій татусь перетворювався з людини на діагноз, на медичну карту, на номер справи, на благодійний випадок із позначкою «без фінансування», тому що у нього не було медичної страховки.

Я дивилася, як недужа людина п’ять годин чекала своєї черги, щоб нарешті потрапити до заклопотаних клерків і цілком байдужих медсестер та пройти обстеження на мізерному обладнанні, передбаченому бюджетом. Я дивилася, як батькові відмовляють у гідності й самоповазі, які в нього ще залишилися. Я була вражена, наскільки байдужими були ваші співпрацівники, як вони пирхали і робили зневажливі гримаси, коли пацієнти неправильно заповнювали бланки, як вони мимохідь розповідали про хвороби та історії інших пацієнтів у присутності сторонніх, як ішли на обід подалі від цього «пекла старих злидарів».

Мій батько для вас – лише лікарняна картка, номер справи, яка лежатиме на вашому столі призначеного дня, неповороткий пацієнт, який перепитуватиме, куди йти, а потім попросить іще раз повторити і покірно вислухає вашу роздратовану відповідь. Але ні, насправді це не мій батько. Мій батько – зовсім не той надокучливий старий, якого ви бачите.

Насправді мій батько зовсім інший, той, кого ви не бачите, бо не хочете цього. Мій батько – це столяр-червонодеревець, який працював із 14 років, приватний підприємець, якого поважають сусіди і колеги. У нього чудова дружина, четверо дорослих дітей (які з радістю приїжджають до нього у гості, можливо, навіть надто часто) і п’ятеро онуків (ще два ось-ось народяться) – і всі вони переконані, що їхній дідусь найкращий у світі. Ця людина уособлює справжнього батька – сильного, суворого й водночас ніжного, він є прикладом для своїх дітей і внуків.

Він мій батько. Чуєте? Це людина, яка виростила мене, незважаючи на всі труднощі, видала заміж, тримала на руках моїх дітей, тицяла мені двадцятки в нелегкі часи і втішала, коли я плакала. А тепер нам кажуть, що дуже скоро рак забере його від нас. І на Землі стане на один усесвіт менше. Зрозумійте це.

Ви можете сказати, що це занадто емоційні слова засмученої доньки, які вирвалися у неї перед загрозою втрати близької людини. І я, мабуть, погоджуся з вами. Однак прошу вас не легковажити моїми словами. Навчіться бачити за історіями хвороби людей. Ортопедичні матраци бо за кожною – людина з почуттями, історією, з життям, до якого ви отримали нагоду одного разу доторкнутися словами і діями. Завтра на її місці може виявитися дорога для вас людина або й ви самі. Вона теж перетвориться на номер справи, медичну картку, ім’я, яке буде викреслено жовтим маркером, як це зробили сьогодні.

Я благаю вас зустріти наступного пацієнта у вашій амбулаторії добрим словом або усмішкою, тому що ця людина – чийсь батько, чоловік, дружина, мати, син або донька. Або просто тому, що вона – людська істота, яку створив Бог і любить її, так само як і вас».

Щастя

Стародавня притча

Бог зліпив із глини людину. І залишився у нього невикористаний шматок.

– Що ще зліпити тобі? – запитав Бог.

– Зліпи мені щастя, – попросив чоловік.

Нічого не відповів Бог, тільки поклав людині в долоню той шматочок глини, що залишився.

Тоді тобі у протилежний бік

– Господи, як я хочу наблизитися до Тебе, – сказав чоловік.

– Ну, то ходи. В чому проблема?

І вирушив чоловік до Бога, але дорогою згадав про свого кривдника і сказав:

– О, я ж зовсім забув, що мені треба поставити на місце одного вискочку і дати йому добрий урок.

– А це так важливо для тебе?

– Звичайно!

– Ну, що ж, іди й роби, що задумав, тільки знай, що тоді тобі у протилежний бік.

Сергій ШЕПЕЛЬ

Ситий і голодний

Одного разу зустрів ситий голодного і запитав:

– Брате, що з тобою трапилось?

– Я не їв цілий тиждень, – відповів чоловік.

– Як ти дійшов до такого?

– Я був таким дурним, що хотів розбагатіти грою в карти, але все програв, – сумно сказав голодний.

Ситий був освіченою людиною і почав пояснювати голодному про зло азартних ігор. Бідолаха покірно слухав його слова, сумно киваючи головою і сподіваючись, що його очікування не будуть марними.

– Думаю, ти зрозумів, що поводився неправильно, – сказав ситий після години повчань.

Потім йому спала на гадку чиясь мудра думка про те, що найкраща допомога – дати людині вудку і навчити ловити рибу, а не щодня годувати її. Так він і зробив: купив найдорожчу вудку й почав учити бідолаху ловити рибу. До вечора вони так нічого і не піймали, й бідняк помер від голоду.

Та освічена людина була така натхненна відкриттям, що допомагати іншим настільки приємно, що стала скликати всіх бідняків до тієї водойми, щоб читати їм проповіді і вчити ловити рибу. Але мало хто йшов до неї в учні, бо більшість знала: чекати від того чоловіка хоча б хлібної шкоринки – те саме, що ловити рибу в тому ставку, в якому її ніколи не було.

Історія про Надійку та гаманець

Теплого весняного дня Надійка поверталася після уроків додому. Дівчинка неквапливо йшла вулицею, радіючи золотавому сонечку, що весело світило на лазуровому небі. Вона милувалася деревами, вкритими ніжно-рожевим запашним цвітом. Перед самим носом Надійки продзижчав хрущ. Мала розсміялася, коли той від несподіванки впав на землю й кумедно задриґав лапками. Дівчинка не поспішала додому, вона з цікавістю дивилася на все, що траплялося на її шляху: на рудого кота, на веселу зграйку горобців, на людей, що йшли назустріч. Особливо подобалося Надійці роздивлятися вітрини крамниць.

«Ех, – думала дівчинка, затримавшись біля магазину, де продавали мобільні телефони. – Коли вже мені батьки подарують новенький телефон із фотокамерою?»

Така мобілка вже була в її найліпшої подружки Юлі. Надійка їй заздрила, проте батьки дівчинки не поспішали купити їй таку дорогу річ.

– От закінчиш рік із гарними оцінками, тоді подаруємо тобі мобілку, – пообіцяла Надійці мати.

Дівчинка сумно зітхнула: «Це буде нескоро. Та ще й доведеться постаратися, аби його отримати».

Надя підійшла до зупинки й сіла на лавку в очікуванні автобуса. Безтурботно наспівуючи веселу пісеньку, вона крутила на пальці зв’язку ключів з брелоком у вигляді метелика. Незграбний рух – і метелик разом із ключами полетів на землю. Надійка нахилилася, щоб їх підняти, й побачила під лавкою старенький коричневий гаманець. Вона взяла його й озирнулася: може, десь поруч є його власник. Але на зупинці нікого, крім неї, не було. Надя розкрила гаманець і побачила всередині купу грошей. Почала їх рахувати. Це була величезна для неї сума, астрономічна – майже півтори тисячі гривень. Таких грошей Надійка зроду в руках не тримала.

Мала не тямилася від щастя. Вона знову і знову перераховувала гроші, не в силах повірити, що такий скарб дістався саме їй. Подумки дівчинка вже почала їх витрачати. Спочатку вона купить собі морозива, цукерок та тістечок. Багато – стільки, скільки захоче. А потім… Надійка розгубилася від щастя, яке на неї раптово звалилося, й не змогла відразу придумати, що б їй купити.

«Вирішу пізніше», – подумала вона й стрімголов помчала до кафе, на вітрині якого красувалися чудові торти, прикрашені глазур’ю та квіточками зі солодкого крему.

Сидячи за столиком й запихаючи до рота вже четверте тістечко, яке вона замовила після двох порцій крем-брюле та літра кока-коли, Надійка почувалася кепсько. Від солодощів її вже нудило.

«Що ж собі придбати? – роздумувала маленька ласунка. – Що завгодно, тільки не тістечкa!»

Дівчинка вже дивитися в бік солодкого не могла. Після відвідин кафе в неї залишилася сила грошей, а вона так і не вирішила, як їх витратити. «Може, розповісти про знахідку Юльці?» Але Надійка відразу ж викинула цю ідею з голови. Чого доброго, доведеться з нею ділитися: «От уже ні! Обійдеться! Вона й так має класну мобілку, – сказала собі Надя й тієї ж миті в її голові промайнула думка: – Мобілка! От що я собі куплю! Придбаю такий телефон, що Юлька від заздрощів лусне».

У магазині дівчинка придбала собі гарний рожевий телефон. Чого тільки в ньому не було: багато цікавих ігор, радіо, МР3-плеєр та навіть фотокамера. Такого телефону жодна дівчинка з її класу не мала. Витративши майже всі гроші, Надійка поклала решту в гаманець і поїхала додому.

У своїй кімнаті Надя дістала телефон й узялася його роздивлятися. Двері раптово відчинилися. Мати стривожено поглянула на доньку, яка ледве встигла сховати мобілку за спиною.

– Ти часом не захворіла? Чому не йдеш обідати?

– Уже йду, – неохоче відповіла Надійка.

Дівчинку й досі нудило від тістечок, але вона змусила себе їсти борщ та гречану кашу, аби мама не запідозрила чогось, бо ж могла відібрати телефон і насварити доньку.

Зранку, як і завжди, мати зробила декілька бутербродів та поклала їх у портфель доньки. Там вона помітила рожевий телефон.

– Чий це телефон? – жінка розгублено покрутила в руках дорогу річ.

– Мені його Юля дала, – збрехала Надя, ховаючи очі від допитливого погляду мами.

– Треба негайно повернути, доки ти його не зламала. Я подзвоню батькам Юлі та сама віддам їм телефон.

– Ні! Не дзвони! – з відчаєм у голосі заперечила дівчинка.

Мати допитливо подивилася на неї, очікуючи пояснень.

Надійка почервоніла від сорому. Доведеться зізнатися мамі, що вона їй збрехала.

– Це моя мобілка, – тихо промовила вона.

– Ти її вкрала? – злякалася жінка.

– Ні! Купила.

Надя розповіла, як знайшла на зупинці гаманець і придбала собі цей телефон. Вона дістала з портфеля свою знахідку, щоб довести, що каже правду. Мати взяла до рук гаманець і уважно роздивилася його вміст. Окрім грошей, у ньому було пенсійне посвідчення на ім’я Матвія Степановича Фоміна та рецепт на ліки.

– Скільки грошей було в гаманці? – поцікавилася жінка.

– Півтори тисячі гривень.

– Ти все витратила на телефон?

– Так. А ще на тістечка та морозиво, – неохоче зізналася Надійка.

– Доведеться всі гроші повернути власникові гаманця.

– Не хочу! Не поверну! – Надя сердито топнула ніжкою, з очей бризнули сльози. – Я їх не вкрала, а знайшла. Отже, вони належать мені.

– Ні, вони належать хворому дідусеві. Якщо ти не повернеш грошей, Матвієві Степановичу не буде за що купити ліки. Залишити мобільний собі – те саме, що обікрасти стару, немічну людину, – жінка обійняла засмучену доньку й витерла сльози, що текли щоками малої. – Надю, треба повернути гаманець. Ти ж не крадійка, а добра дитина. Доню, ніколи не втрачай людяності. Завжди залишайся порядною та чесною людиною.

– Добре, я поверну гроші Матвієві Степановичу, – хоч як Надійці було шкода новенький телефон, але вона була погодилася з мамою. Вона має повернути те, що їй не належить.

Після уроків Надійка з мамою зайшли у магазин і повернули телефон. Дівчинка гірко зітхнула, останнього разу поглянувши на мобілку своєї мрії. Вона почувалася нещасною.

Не минуло й півгодини, як жінка з дитиною вже стояли на порозі будинку, де мешкав Матвій Степанович. Двері їм відчинив сивий дідусь, який спирався на милиці. Мати Надійки пояснила йому, що вони прийшли повернути гаманець, який знайшла її донька. Старенький розчулився від щастя, коли побачив, що всі гроші та документи на місці. Зі сльозами на очах він так щиро дякував Надійці, що жаль, який вона відчувала, повернувши телефон до крамниці, безслідно минувся. Тепер Надя знала, що вчинила правильно. В очах матері вона бачила гордість за неї й почувалася щасливою. Виявилося, що робити добрі вчинки приємно.

Ксенія ДЕРИЗЕМЛЯ

Наша довідка

Варшавське гетто – єврейське гетто у Варшаві, що його створила окупаційна німецька влада під час окупації Польщі. За час існування гетто його населення зменшилося з 450 тисяч до 37 тисяч осіб (більшість вивезли у табір смерті Треблінка). Говорячи про причини створення гетто, нацисти стверджували, що євреї є переносниками інфекційних захворювань і ізоляція їх допоможе захистити неєврейське населення від епідемій. У березні 1940 року декілька міських районів Варшави з високою концентрацією єврейського населення оголосили карантинною зоною. З цих районів було виселено близько 113 тисяч поляків, а на їхнє місце заселено 138 тисяч євреїв з інших місць.

У гетто перебувало 440 тисяч осіб (за кількістю приблизно 37 % населення міста), хоча площа гетто становила 4,5 % площі Варшави.

Офіційно встановлені продовольчі норми були розраховані на загибель жителів від голоду. У другій половині 1941 року продовольча норма для євреїв дорівнювала 184 кілокалоріям. Однак завдяки нелегальному постачанню реальне споживання було вищим. Найгірше становище було в євреїв, переселених з інших районів Польщі.

Від 19 квітня до 16 травня 1943 року у Варшавському гетто відбулося збройне повстання, яке придушили війська СС. Під час повстання було вбито близько 7000 захисників гетто та близько 6000 згоріли живцем внаслідок того, що німці масово підпалювали будівлі. Приблизно 15000 жителів гетто, які ще залишились живими, вивезли в Треблінку. 16 травня гетто було остаточно ліквідовано.

 

Подвиг Ірени Сендлер, або серце сповнене любові

Дивлячись на миле добре старече обличчя жінки на фото, важко повірити в те, що за її плечима участь у польському підпіллі, катівні гестапо, переслідування польської комуністичної влади. Її ім’я – Ірена Сендлер. Під час Другої світової війни вона врятувала 2500 життів.

Ірена Сендлер народилась у Польщі 1910 року. Її прадіда вислали до Сибіру за участь в антиросійському польському повстанні, батько завідував лікарнею в Отвоку. Вона виросла у домі, двері якого завжди були відчинені для тих, хто потребував допомоги незалежно від соціального статку та національності. Семирічною вона втратила батька, він помер від висипного тифу, заразившись від пацієнтів, яких відмовлятись лікувати більшість його колег. Незадовго до смерті він сказав Ірені:  «Якщо ти бачиш, що хтось тоне, треба кидатись у воду і рятувати, навіть якщо не вмієш плавати». Вони стали для неї дороговказом на все життя. Мотивація її вчинків не пов’язана із жодною релігією, вона, як сама зізнається, завжди керувалась лише тим, що підказувало серце.

Закінчивши школу, дівчина вступила до Варшавського університету. В тогочасній Польщі у вишах існувало правило відповідно до якого євреї могли сидіти лише на спеціально відведених місцях, найчастіше останніх рядах аудиторії. Ірена – надзвичайно чутлива до будь-якої несправедливості, разом з однодумцями перекреслили спеціальну відмітку у студентських квитках, яка дозволяла їм сидіти на місцях для поляків, і займали місця на так званому  «лавковому гетто» поруч зі студентами-євреями. Це був її перший виклик суспільству і знак солідарності з упослідженим та переслідуваними, наважитись на якій часто означало наразитись на несприйняття та навіть презирство. Та  Ірену це не лякало, вона не збиралась поступатись переконаннями.

Коли фашистська Німеччина окупувала Польщу, у Варшаві було створено єврейське гетто, свого роду найбільший проміжний концентраційний табір для євреїв Польщі та Німеччини. Більшість із тих, кого там утримували, згодом вивезли до Треблінки, де за час війни знищено майже мільйон осіб. Спочатку вихід із гетто без дозволу карали тюремним дев’ятимісячним ув’язненням, а потім його обгородили стіною і розстрілювали всіх, хто наважився його покинути. Злидні, голод (місячна норма хліба – два буханці), велика щільність – ідеальні умови поширення хвороб, зокрема висипного тифу, епідемії якого побоювались і німці, адже хвороба не перебирає жертвами. Тому нацисти дозволили польським медикам із відділення охорони здоров’я безперешкодно відвідувати гетто, щоб розподіляти ліки та робити щеплення. Серед них були Ірена Седлер та інші члени підпільної організації допомоги євреям, які щодня ризикували своїм життям, організувавши мережу для вивезення дітей за межі гетто.

Немовлятам давали снодійне, клали у ящики з-під інструментів, у яких робили дірки, щоб дитина не задихнулась, старших накривали брезентом і вивозили в машинах, які доставляли в табір дезінфекційні засоби. Водій машини завжди брав із собою собаку, яку навчив гавкати, коли проминали пункти пропуску, аби заглушити можливий шум чи плач. Декотрих дітей виводили через каналізаційні ходи та підвали будинків, які безпосередньо прилягали до гетто.

Рятувальні операції були чітко сплановані та розраховані до секунди. Один врятований хлопчик розповідав, що він, мав заховавшись за рогом будинку, зачекати поки пройде німецький патруль, а потім дорахувавши до 30 (не раніше і не пізніше) бігти до каналізаційного люку, який якраз у цей момент відкрили знизу його рятівники.

 Навіть через багато років Ірина Сендлер з невимовним болем та співчуттям згадувала, який страшний вибір доводилося робити єврейським матерям. Вони мусили або віддати свою дитину незнайомій людині, яка жодним чином не гарантувала, що та буде врятована, ба більше, навіть чи вдасться вивезти її за межі гетто, або залишити малюка з собою, чудово усвідомлюючи, що ймовірність вижити мінімальна.  «Я була свідком жахливих сцен, коли, наприклад, батько погоджувався розлучитися з дитиною, а мати ні, – розповідала пані Ірена. – А наступного дня я дізнавалась, цю сім’ю вже відправили в концтабір».

Врятованих дітей прилаштовували в «перевірені» польські сім’ї, які Сендлер називала  «швидкою допомогою». Старших, аби приховати їхнє походження, вчили хреститись і молитись. Часто виникали проблеми з мовою, багато дітей говорили тільки на ідиш. Переховувати таких дітей було особливо небезпечно, найчастіше їх прилаштовували у монастирях та дитячих притулках. Щоб врятувати одного єврейського малюка, потрібно було задіяти 12 людей поза гетто: водіїв транспортних засобів, священиків, які видавали підроблені свідоцтва про хрещення, службовців, які діставали продовольчі картки, тощо. Кожен із них ризикував життям, адже за допомогу євреям одразу ж розстрілювали.

Дані усіх дітей, яких вдалось вивезти з гетто, Ірена Сендлер записувала на вузьких смужках папіросного паперу і ховала у скляних пляшках, які закопувала у саду в подруги, щоб після війни вони могли розшукати своїх рідних.

20 жовтня 1943 Ірену заарештували за анонімним доносом «пильного та відповідального громадянина».  Аби дізнатись про підпілля випробували звичні прийом: тортури, побої та знущання. Жінці у кількох місцях перебили руки і ноги, але вона не зрадила нікого. Її мали розстріляти, але, на щастя, соратникам вдалось її врятувати, вони підкупили охоронців, які супроводжували ув’язнену до місця страти. Прізвище Сендлер внесли до списків розстріляних, а сама Ірена була змушена переховуватись до визволення Польщі.

Втім, навіть після закінчення війни Ірені загрожувала небезпека, нова влада звинуватила її у співпраці з урядом Польщі на еміграції та Армією Крайовою, які й справді допомагали підпільникам фінансово. Тиск був величезний, щоправда, більше моральний. Ірена була вагітною, дитина – хлопчик – народився недоношеним і помер через 11 днів. Вона була «невиїзною», її дітям не дозволили вступити на денне відділення університету. «Які гріхи на твоїй совісті, мамо?!» – запитувала потім її донька.

Після війни Сендлер розкопала свій сховок з даними про врятованих дітей і передала їх у Центральний комітет польських євреїв. Завдяки цьому вдалось розшукати багатьох дітей і передати їх родичам. Сиріт помістили в єврейські дитячі будинки. Згодом значну частину переправили до Ізраїлю.

Після падіння комуністичного режиму польський уряд нагородив Ірену Сендлер вищою відзнакою країни – орденом Білого Орла, а 2007 року її висунули на здобуття Нобелівської премії миру. Щоправда, отримав її тодішній кандидат у президенти США Альберт Гор за поширення знань про парниковий ефект.

Останні роки життя Ірена Сендлер провела у приватному варшавському пансіоні Єлизавети Фіковської, яку вона шестимісячною врятувала із гетто. Вона прожила 98 років, не любила, коли її називали героїнею.
«Кожна дитина, що врятувалася за моєї участі, – це виправдання мого буття на Землі, а не право на славу», – писала вона у листі до польського Сейму. «Я могла б зробити більше, врятувати більше дітей… і цей жаль за незроблене переслідуватиме мене до кінця мого життя»’.

Ірена Сендлер прожила важке, проте чудове життя. Життя сповнене величезної любові, неймовірної мужності, відваги і доблесті.

 «Ми і майбутні покоління повинні пам’ятати про людську жорстокість і ненависть, яка керувала тими, хто здав своїх сусідів у руки ворога, ненависть, яка штовхнула їх на вбивство… Моя мрія – щоб пам’ять про це стала попередженням світу і людство ніколи надалі не повторило цієї трагедії».

Оксана Максимяк

 Половинками не народжуються, а стають

Філософ підкинув на долоні яблуко, покрутив, розглядаючи з різних боків, і замислено промовив:

– Люди вважають, що їхні душі схожі на яблука.

– Тобто? – зацікавлено запитав учень.

– Точніше, на половинки, – виправився філософ. – Дивись…

Він акуратно розрізав яблуко навпіл і поклав на стіл.

– Існує така легенда (та ти, мабуть, і сам знаєш), ніби для кожної людини існує ідеальна пара. Начебто Бог, перш ніж посилати душі в світ, розсікає їх навпіл, на чоловічу та жіночу половинки. Як яблуко. От і бродять ці половинки, шукають одна одну. І якщо знайдуть, тоді виходить щаслива сім’я, у якій панує цілковита гармонія.

– Чудова легенда, – погодився учень.

– Чудова, але цілком позбавлена сенсу, – знизав плечима філософ. – От сам подумай, яка ймовірність такої зустрічі? Знаєш, скільки у світі людей?

– Багато.

– Саме так, багато. Крім того… Ну, знайдуть вони один одного, а що далі? Думаєш, з’єднаються, вийде ціле яблуко, і заживуть собі в мирі та злагоді?

– Мабуть. А хіба не так? – здивувався учень.

– Ні, не так.

Учитель взяв у кожну руку по половинці яблука.

– Ось, уяви, що це дві новостворені душі, які прийшли у світ. А світ, сам знаєш, який і як поводиться із людськими душами.

Й учитель відкусив шматок від однієї половинки.

– Світ, – продовжував він, ласуючи яблуком, – нестабільний. І жорстокий. Він перемелює усе. Тим чи іншим способом – відрізає по шматочку або відкушує, або зовсім розтирає у пюре.

Він відкусив шматок від іншої половинки та на деякий час замовк, пережовуючи.

Учень чемно зачекав, поки учитель дожує.

– Ну, от, – продовжив наставник, – вони зустрічаються!

Він склав докупки половинки, які надкусив.

– І що, вийшло одне ціле?

– Hі, – мусив погодитися учень.

– А поглянь сюди, – провадив далі наставник і взяв ще два яблука. – Розрізаємо кожне навпіл, складаємо навмання дві половинки від різних яблук – і що бачимо?

– Вони зовсім не підходять одне одному, – проказав учень, не розуміючи, на що натякає учитель.

– Певно, що так, але дивись далі.

Він склав дві половинки разом, відкусив декілька разів і простягнув те, що вийшло, учневі.

– А тепер?

– Ну, тепер вони вже краще підходять одна одній, особливо там, де ти вкусив половинки разом. Значно краще, ніж ті перші половинки одного яблука.

– Так, – погодився філософ, а все тому, що я кусав їх разом, а не поодинці.

 

Люди, які люблять одне одного, стають одним цілим: разом радіють життю і разом приймають удари долі, вчаться розуміти один одного з півслова, підтримувати один одного і підштовхувати до досягнення успіхів. А з часом деякі пари навіть переймають один у одного звички, риси характеру і гармонійно доповнюють один одного… Тобто другими половинками не народжуються, а стають. І це клопітка праця.

Шляхами віршів, або любов генія

Не завидуй багатому,

Багатий не знає

Ні приязні, ні любові –

Він все те наймає.

Не завидуй могучому,

Бо той заставляє.

Не завидуй і славному,

Славний добре знає,

Що не його люди люблять,

А ту тяжку славу,

Що він тяжкими сльозами

Вилив на забаву.

А молоді як зійдуться,

Та любо, та тихо,

Як у раї, – а дивишся:

Ворушиться лихо.

Не завидуй же нікому,

Дивись кругом себе,

Нема раю на всій землі,

Та нема й на небі.

Цей вірш Тарас Григорович Шевченко присвятив Феодосії Кошиць, дочці сільського священика Григорія Кошиця, в яку був закоханий і з якою мріяв поєднати своє життя.

Колись у дитинстві малий Тарас наймитував у її батька. Священик Григорій Кошиць був заможним чоловіком,  мав велике господарство і два великі садки біля будинку. Якось послав він Тараса разом із сином Ясем у Шполу на базар продавати ранні сливи. Та “під час переїзду Тараса і Яся на Нечитайловому містку “спіткала лиха година”: чи віз, а чи місток підломився, … сливи висипалися із воза в той ставок, у якому й курці втопитися було не можна, але й вилізти з нього важко. … довго витягали сливи з болота й полоскали їх у болотяній же воді. … Ця торговельна експедиція закінчилася невдало: так звані ранні сливи не витримали далекого переїзду, і оскільки вони побували ще й у болоті, то й ціна їм була гріш.

Тарасу і Ясю дісталося, здається, на бублики від ощадливого, навіть трохи скупого й вимогливого о. Григорія, хоча громада околиці звинувачувала саме його за те, що він здумав транспортувати в далеку дорогу такий ніжний продукт, і навіть сама матушка Ксенія Прокопівна не схвалювала, по суті, такого сміливого й ризикованого проекту свого чоловіка, доводячи, що бог родить ранні сливи “на всякого долю” і що добрі люди віддають їх за спасибі, а лишок – навіть собакам і свиням. Та о. Григорій був оригінальний саме тим, що чужих доказів, а тим більше доказів свого подружжя, не визнавав, дивився на речі взагалі по-філософському або ж з економічного погляду” (Із спогадів Ф. Г. Лебединцева).

Після цього випадку, хлопець не схотів залишатись у Кошиця. Подякував за хліб-сіль і пішов проситись за учня до Хлипівських малярів.

Повернувся він у село лише 1845 року. Саме тоді припала йому до душі чорноброва Феодосія. Ось які спогади залишив про закоханих безпосередній “очевидець” їхніх почуттів Григорій Жорновецький

«Ота гарна була баришня, частенько мені приходилося бути свідком, як вони зустрічались і щиро розмовляли в гаї. Найбільше се бувало в гарні весняні вечори, коли, як і тепер, співав соловейко. Вона, бувало, приведе мене до себе та й питає: «Грицько, голубчику, проведеш мене сьогодні до калини – мені треба було б побачитись з Тарасом». І підемо. А він вже тут… Чекає її… Такий радий, веселий, неначе батька рідного побачив! Шуткує, сміється і все руки їй стискає… Як пильно він дивився їй у вічі, як приємно, ласкаво розмовляв з нею… А вона, бідолашна, неначе передчувала свою біду, плаче, заливається гіркими сльозами та падає йому на груди. А він її утішає, цілує, а у самого теж на очах сльози. І довго, часами, цілі ночі вони просиджували в обіймах під своєю калиною, слухаючи соловейків, дивились в вічі один другому…»

Тарас був щасливий і закоханий по-справжньому. Молоді люди вирішили побратись. Але батьки дівчини були проти. Спершу вирішили діяти хитрістю. Коли дізнались, що Шевченка запросили  бути хрещеним батьком дитини селянина Демченка, стали наполягати, щоб Феодосія була за хрещену. Бо за православними законами куми подружжям бути не можуть. Та донька наважилася на дуже сміливий крок, пішла сама до  Демченка і стала просити, щоб запросив в куми не Тараса, а когось іншого.

Та батьки і далі робили усе, щоб розлучити закоханих. А коли Шевченко таки заслав до Кошиців сватів, то, на жаль, отримав «гарбуза».

Гоноровий Кошиць і чути не хотів, щоб колишній хлопець-погонич став чоловіком його доньки. Його зовсім не цікавило, ким став тепер той погонич, втім, як не цікавили й почуття власної доньки.

Доля Феодосії склалася трагічно. Як згадував той же Григорій Жорновецький, після відмови Тарасові вона тяжко захворіла. «А як він поїхав, то вона так, сердешна, побивалась за ним, так довго і важко плакала…» Заміж ця жінка так ніколи і не вийшла.

Оксана Максимяк

Сльози судді

         Я ніколи не бачила батькової другої родини. Відколи він покинув маму, закохавшись в іншу жінку, й зрідка приїжджав у наше місто, аби провідати мене, це запитання завжди залишалося для мене табу. Тоді я була ще доволі малою, не мала й п’яти років, але якийсь внутрішній голос підказував мені, що не варто запитувати про речі, які я не зможу зрозуміти і, тим паче, пробачити.

Я відчувала, знала, як важко матері змиритися з його зрадою. Хоча вона ніколи не говорила про батька погано, я бачила, як часто після його приїзду вона зачиняється у своїй кімнаті, даючи волю сльозам. Мама намагалася оберігати мене від розчарування та образи на батька, але саме в такі миті я почувалася її спільницею й дедалі більше віддалялася від нього.

Тож лише одного разу батько спробував познайомити мене з моєю сестрою. Їй було тоді близько чотирьох років. Я усміхалася й усіляко намагалася здаватися люб’язною, та коли тато залишив нас на кілька хвилин, щоб придбати солодку вату, я з усієї сили штовхнула Олесю й побігла геть, не озираючись, чуючи за своєю спиною її розпачливий плач. Відтоді я ненавиділа солодку вату (вона повсякчас здавалася мені гіркою) й нічого не хотіла чути про свою сестру. Мені справді не було ніякого діла до неї, особливо зважаючи на те, що батько з’являвся дедалі рідше, а згодом узагалі не нагадував про себе.

Я побачила Олесю через багато років – на похороні нашого батька та її матері. Нещасний випадок в один день забрав у сестри родину, вона стояла віддалік відчужена й мовчазна, за весь час не зронила жодної сльози. Я теж не плакала: відколи не бачилася з батьком, він став для мене зовсім чужим. А можливо, я просто не змогла йому пробачити, на відміну від матері. Пам’ятаю, вже коли я сідала в автобус разом із родичами, Олеся наздогнала мене й попрохала:

– Ми можемо поговорити?

Я окинула її зневажливим поглядом:

– Нам немає про що говорити… Бувай…

Автобус рушив з місця, і я мимохіть кинула погляд у вікно: сестра стояла в сірому пальті, зовсім сама, і сніг ховав від мене її постать. Мені було холодно й порожньо, на якусь мить захотілося зупинити автобус і підбігти до Олесі, але я поборола свої почуття. «Вона мені ніхто, ніхто», – намагалася переконати себе, втуплюючи погляд у безлюдні зимові краєвиди, що пропливали за вікном…

Минув рік. Я була студенткою одного з найпрестижніших університетів країни, навчалася на юридичному факультеті й жила в іншому місті. Одного дня, повертаючись із занять, почула якийсь гамір і крик.

– Злодюжка! Ловіть злодюжку! – кричали навздогін дівчині, яка тримала в руках невеликий пакет і невдовзі зникла за рогом вулиці. Одного погляду було достатньо, щоб упізнати в ній Олесю.

– Буває ж таке… Ще дитина, а вже стала на таку слизьку стежину… – кинула мимохіть моя однокурсниця, з якою ми поверталися додому.

А я відчула, як у моїх грудях наче став колючий клубок. Після тієї події вночі я довго не могла заснути – думала про те, що спонукало сестру до такого вчинку. «Мабуть, справи зовсім кепські…» – дійшла висновку й постановила будь-що дізнатися, хто опікується Олесею й чому вона наважилася на злочин.

– Олеся зараз перебуває в інтернаті, – повідомила літня сусідка, коли я подзвонила у двері її помешкання. – Оскільки близьких родичів у дівчинки не було, до свого повноліття вона залишатиметься там…

Інтернат був у місті, де я навчалася, тож за кілька днів я навідалася туди, щоб побачити сестру. Уже тоді весь мій жаль, уся образа кудись зникли, я хотіла будь-що допомогти Олесі, яка опинилася в скрутній ситуації. Та мене чекало чергове розчарування: дівчина зникла, як часто буває з проблемними підлітками, які не хочуть миритися із законами та правилами інтернату. Зрештою, я знала про всі темні сторони цього закладу: постійний голод, знущання, боротьба, адже виживає лише той, хто сильніший, – і ніяких сентиментів. Здавалося, тієї миті я усвідомила, як сильно завинила перед сестрою… «Якщо я не знайду Олесю, ніколи не зможу собі цього пробачити…»

Однак доля дозволила мені побачити сестру, лише коли сплинуло чимало часу після цього випадку й моїх марних пошуків Олесі. Я працювала тоді суддею одного з обласних судів міста й мусила виносити вирок у справі пограбування. Йшлося про аферистку та грабіжницю, на яку правосуддя полювало вже не один рік і якій дивним чином вдавалося уникати покарання: серед злодіїв ця доволі молода особа посідала ранг марвіхера – злодійки екстракласу, яка з віртуозністю фокусника позбавляла заможних людей їхніх портмоне. Побачивши прізвище обвинуваченої, а відтак зіштовхнувшись із нею поглядом, дарма що минуло стільки років, я остаточно переконалася, що виноситиму вердикт своїй сестрі. Це стало для мене справжнім шоком, я ледве стримувалася, щоб не заплакати.

– Чому ти так занапастила своє життя? – запитала я Олесю, коли ми залишилися з нею наодинці. – Ти ж могла мати геть усе…

– Я й маю все, на відміну від тебе, сестричко, яка живе за правилами й законами суспільства… – криво посміхнулася жінка й демонстративно рушила в камеру. Здається, вона анітрохи не шкодувала про свої вчинки й навіть пишалася цим.

А я подумала про те, що, якби багато років тому не відштовхнула сестру й поговорила з нею, коли вона мене про це просила, все могло би скластися по-іншому. Втім, бачить Господь, я ніколи не бажала їй зла, ніколи не уявляла, що все складеться саме так. Згадала батька і його спроби помирити нас. Тепер я зовсім інакше ставилася до його вчинку й розуміла, що не все в житті поділяється на біле й чорне. Як суддя я винесу справедливий вердикт, на який заслуговує Олеся, але як сестра зроблю все для того, щоб вона повернулася до нормального життя…

Вікторія РАНОК

 

 

Добрі історії

Навколо нас так багато людей, які змінюють цей світ на краще і дарують йому надію на майбутнє. Сьогодні декілька історій про людей, які зробили вибір на користь добра та милосердя.

Історія перша

Кенійська спортсменка Жаклін Кіплімо довго готувалась до участі у марафонському забігу, що відбувався у Малазії. Вона бігла у групі лідерів. Як відомо, пробігти марафонську дистанцію нелегко. Аби спортсмени не страждали від зневоднення, вздовж усього маршруту стоять столики із пляшками з водою. Коли на позначці 10 км Жаклін вирішила вгамувати спрагу, то побачила, що неподалік біжить хлопець, у якого немає двох рук. Було дуже спекотно, а неповносправний спортсмен не міг сам узяти воду, щоб напитися. Жаклін умить забула про те, як мріяла про перемогу, і вирішила допомогти хлопцеві. Спортсменка почала супроводжувати його, даючи пити, коли виникала потреба. Вони пробігли пліч-о-пліч 28 кілометрів і лише за чотири кілометри до фінішу, переконавшись, що хлопець зможе добігти самостійно, дівчина кинулася вперед. У підсумку Жаклін Кіплімо прийшла до фінішу другою серед жінок.

Після закінчення марафону дівчина заявила, що не бачить у своїх діях нічого героїчного і не шкодує про те, що не перемогла. У цьому світі існують значно важливіші речі, ніж золота медаль, – переконана Жаклін.

Історія друга

Шестирічний Крістіан Макфіламі якось побачив по телебаченню рекламний ролик госпіталю, в якому лікують онкохворих дітей. Вражений хлопчик вирішив відростити волосся та пожертвувати його на перуки для дітей, які через сеанси хіміотерапії облисіли. Зробити це було не так легко, як він думав. Хлопчикові два з половиною роки довелось терпіти знущання однокласників, які дражнили його дівчиськом. Інколи й дорослі, не з’ясувавши суті справи, дозволяли собі уїдливі зауваження та кпини. Та попри все Крістіан не здався і підстригся лише тоді, коли довжина волосся досягла потрібних 25 см.

Історія третя

98-річного жебрака з болгарського села Баілово, якого всі називають дідусем Добрі, можна чи не щодня зустріти біля собору Святого Олександра Невського у Софії. Щоранку він долає десятикілометровий шлях від села до столиці. Чоловік одягнений у домотканий одяг і стоптані шкіряні черевики. Про те, ким насправді є цей жебрак, люди дізнались випадково – завдяки журналістові болгарського телебачення. Він вивчав архіви собору і знайшов там неймовірну інформацію про те, що саме дідусь Добрі зробив найщедрішу пожертву з усіх, які отримував будь-коли собор, – 40 000 євро.

Старенький не витрачає на власні потреби жодної копійки з милостині. Він живе на пенсію (100 євро на місяць), а також не відмовляється від хліба та фруктів, які йому часом подають. А гроші він витрачає, наприклад, на оплату комунальних рахунків дитячого будинку, який одного разу мало не відімкнули за борги від тепла та світла, а також допомагає безхатченкам. Утім, про всі добрі вчинки дідуся Добрі люди дізнаються випадково, сам він ніколи про них не розповідає, тож достеменно не відомо, кому ще і як саме він допоміг.

Історія четверта

Індус Дашратх Манджхі увійшов в історію як людина-гора. І отримав він своє прізвисько не за велетенський зріст чи неймовірну силу, а за добре серце та неабияку самопожертву.

Усе своє життя Дашратх прожив у віддаленому глухому селі Гахлоур поблизу містечка Гая (штат Біхар, Індія). Від найближчого населеного пункту село відділяє пасмо гір. Щоб потрапити до школи, до лікарні чи на ринок, тамтешні жителі ще донедавна долали чималий шлях завдовжки майже 70 км.

Дашратх працював найманим сільськогосподарським робітником. Щодня, аби скоротити шлях, він долав крутий підйом, а потім спускався вниз. Одного разу його дружина, долаючи гору, щоб принести води чоловікові, зірвалась і сильно травмувалась. Вона померла, бо не отримала вчасно медичної допомоги. Того трагічного дня Дашратх вирішив сам прорубати шлях крізь гори, щоб більше ні з ким не сталося такого нещастя.

Упродовж 22 років (від 1960 до 1982) чоловік лише за допомогою зубила, молотка та лопати вперто руйнував гору, прокладаючи шлях. І зрештою зробив у горі прохід завдовжки 110 метрів, завширшки 9,1 м і завглибшки 7,6 м. Спочатку селяни з нього кепкували, ні в кого навіть не виникло думки допомогти Дашрахтові. Але минали роки – і навіть найбільші скептики почали надавати йому підтримку. Хтось приносив їжу, хтось допомагав купувати нові інструменти.

Завдяки титанічним зусиллям Дашратха відстань між районами Атри і Вазірганж округу Гая скоротилася із 75 кілометрів до кілометра. Цією дорогою щодня користуються жителі близько 60 довколишніх сіл.

Історія п’ята

Людям властиво нарікати на долю. А от двоє друзів-китайців – Цзя Хайся і Цзя Веньці– вирішили, що краще взятись за корисну справу, ніж журитись. Отож за останні десять років вони удвох посадили майже 10 тисяч дерев, аби убезпечити село від паводків та відновити родючість ґрунту. Утім, найдивовижніше те, що один із друзів сліпий, а другий безрукий. Цзя Веньці народився з вродженою катарактою на одному очі, а інше втратив унаслідок нещасного випадку на підприємстві, де працював ремонт пральних машин, а  Цзя Хайся став інвалідом у трирічному віці. Однак, незважаючи на це, з них вийшла чудова команда. Веньці каже, що є руками для друга, а той – його очима.

 Грошей на саджанці в чоловіків немає, тому вони використовують живці, які Хайся зрізає на деревах. Потім вони разом садять, доглядають саджанці.

До речі, коли інформація про друзів з’явилась у ЗМІ, знайшлись благодійники, які готові оплатити операцію з видалення катаракти в Хайся.

ЛЮБОВ ДО БОГА В СЕРЦІ БЕРЕЖИ

Яка твоя простелиться дорога,

Чи сум, чи радість доля принесе,

Ти пам’ятай: усе в житті від Бога,

Тому і віра в Бога – над усе.

Якщо тобі не усміхнулась доля,

Ти не горюй і марно не тужи,

Та не забудь – на все Господня воля,

Й любов до Бога в серці бережи.

Як вирушаєш в нелегку дорогу,

То твердо йди – лише не похитнись,

Але найперше поклонися Богу

І щиро, беззавітно помолись.

Коли огорнуть смуток і тривога

Чи щастя стороною обійшло,

То не гнівись і уповай на Бога,

Від нього все – що буде й що було.

А може, ти і не багатий вволю,

Але, чим можеш, з ближнім поділись,

Смиренним будь, не нарікай на долю,

Й за все, що маєш, Богу помолись.

Коли печаль на серці чи знемога,

То не здавайся, гірко не смутись,

Лиш віддано й безмежно вір у Бога

Й до нього ти душею прихились.

Як хтось в біді й позве на допомогу –

Не відкажи, на поклик одзовись,

Завжди будь вірний та угодний Богу,

В житті ніколи з Ним не розлучись.

Шануй батьків ласкаво без упину,

За них болій, Всевишньому молись,

І в радості, і у тяжку годину

Завжди спіши до них, лиш не спізнись.

Якщо в житті ти зміг всього добитись,

То честі не згуби і не гордись,

Коли вже так не хочеться спинитись –

Ти все-таки на хвильку зупинись.

Забудь про все і помолись до Бога,

Й задумайся, чи з Богом ти живеш,

Чи праведна, чи вірна та дорога,

Що ти обрав, якою ти ідеш.

Як ти щасливий десь в краю чужому,

Не забувай, що є й свій рідний край,

В думках прилинь до батьківського дому,

Та де не був – про Бога пам’ятай.

У кожного в житті своя дорога,

Свій оберіг і зоряний свій час,

Але завжди надіймося на Бога –

Лиш Бог єдиний в кожного із нас.

Василь ГЛУХАНЮК

 

Я пообіцяла самому Господу…

Наш інтернат розташований на околиці міста, тож гості зазвичай приїжджають навідати дітей перед святами або ж, як це заведено в наших чиновників, перед виборами. Буквально за два-три дні після таких візитів у місцевих газетах з’являються яскраві фотографії, на яких видно, як усміхнені чиновники дають дітям подарунки і як вони, оті товстосуми, дбають про щасливе дитинство тих, хто зазвичай не має батьків або ж має таких, які ведуть аж ніяк не гідний спосіб життя. Тож поява в нас жіночки середнього віку, яку привезло таксі і водій якого вийняв вісім коробок із «Пташиним молоком», нас, відверто кажучи, здивувала. Бо ж одягнена гостя була, м’яко кажучи, дуже скромно. З того одягу відразу було видно, що жіночка – жителька сільської місцевості.

– Ой, дивися, вона ж у калошах, – приснула сміхом Лада, наша юна медсестра, яка лише цьогоріч закінчила медучилище і прийшла до нас на роботу. – Мабуть, із тих, глухих сіл, де іншого взуття і не знають…

Наче відчувши, що йдеться про неї, жіночка, розрахувавшись із таксистом, попрямувала до нас.

– Доброго дня, дівчатка! – привіталася вона і привітно усміхнулася. – Чи не підкажете, де шукати директорку?

– Вона поїхала в облвно, – відповіла я. – Якщо у вас щось термінове, то я зателефоную і повідомлю, що ви приїхали….

Гостя радо погодилася на пропозицію, однак Марія Тимофіївна слухавки не підняла. Тож гостя присіла на лавочку неподалік коробок із цукерками.

– А ви теж тута робите? – запитала вона. – Так?

– Так, – відповіла я, відчуваючи симпатію до цієї жінки. – Я – вихователь. А ви, мабуть, у гості до когось приїхали? То, можливо, скажіть прізвище дитини, а я пошукаю її…

– Та ні, – жіночка знов усміхнулася, і я зауважила, що її усмішка була такою щирою, світлою, наче в дитини. – Я взагалі тут вперше в житті. І нікого тута не знаю. Просто… пообіцяла Богу, що всі гроші віддам на дітей, то й купила ось цукерки для них…

«Вона наче не сповна розуму, – промайнуло в моїй голові. – Чи що з нею… Про яку обіцянку Богові вона торочить?»

– Та ви не думайте, що я з глузду з’їхала, – наче прочитавши мої думки, знову усміхнулася вона. – Просто… я вам розповім, що зі мною трапилося вчора, і ви самі все зрозумієте… Я живу в одному із сіл, що межують із Білоруссю. Там такі ліси непрохідні, що є й місця, де ще не було людської ноги. І трясовини такі, що тільки бовтнеш – і крикнути не встигнеш. Кажуть, що в роки Великої Вітчизняної війни німці на узліссі піймали дівчину. Наказали вести їх до села, і вона повела. Щоправда, в зовсім протилежний бік. Туди, де непрохідні мочарі, болота і трясовини. І завела в таку даль, що дороги далі не було – німці й так ледве рухалися мочарами, а декого вже й витягували з трясовини. Зрозумівши, що далі дороги немає, дівчина зняла з себе хустку, прив’язала її до гілочки і пішла болотом. Та буквально за декілька кроків вона вступила в трясовину – і на очах німців зникла. Вони тоді зрозуміли, куди вона їх завела, однак вибратися звідти вже не змогли.

У нас і нині такі болота, що інколи в них і пропасти можна. Таке лихо ледве не трапилося вчора зі мною. Я пішла по журавлину, і ледве не засмоктала мене трясовина. Як же я перелякалася. Почала кричати, кликати на допомогу, та раптом зрозуміла, що це марна справа. Бо ж місцевість глуха і через ті мочарі туди й по ягоди не кожен піде. «Господи, – кричу, – допоможи мені! Ти сам знаєш, що після смерті Тараса я сама з двома дітьми ледве раду даю. А коли й мене не стане, то мої донечки круглими сиротами залишаться. Врятуй мене, Господи, а я всі гроші, які вторгую за журавлину, віддам на дітей в інтернат…»

Жінка на мить замовкла. Було видно, що подію вчорашнього дня вона переживає і досі.

– І раптом чую, що під ногами з’явилося щось тверде, – повела далі. – Отак я і вибралася… Вхопила корзини і мерщій додому. Впала перед образами на коліна і ніяк не надякуюся Богові за порятунок. У мене чоловік три роки тому помер від раку, а ми з ним сироти, то я добре знаю, як рости без батька-матері. То й дякую Богові, що моїх діток сиротами не залишив. А нині вдосвіта приїхала на ринок продати журавлину. І так Бог дав, що розібрали її, на диво, дуже швидко… Ну, то я на ринку відразу і купила цукерки дітям і приїхала сюди. Обіцянки потрібно виконувати…

Я дивилася на її натомлені від важкої роботи руки і думала про те, як часто ми, просячи в Бога допомоги й обіцяючи змінитися або ж зробити щось, дуже швидко забуваємо про це. До прикладу, коли моя старша донька потрапила під колеса авто, я проводила в реанімації дні й ночі і просила в Бога, аби врятував її. Навіть обіцяла кинути курити. І виконувала свою обіцянку декілька місяців, а тоді рука знову потягнулася до цигарки пресс для шлакоблоков. А ця сільська жінка, яка на хліб та до хліба змушена заробляти такою нелегкою працею, не думала про те, що оті декілька сотень гривень могла витратити на своїх дітей. Вона пообіцяла потратити їх на вихованців інтернату і, щойно отримала гроші, відразу повезла дітям солодощі.

– Знаєте, я, мабуть, піду, бо ж мені ще до райцентру добиратися три години, а звідти до села, – мовила раптом незнайомка. – То ви вже віддасте цукерки дітям, добре?

– Зачекайте, – схопилася я. – Скажіть хоч ваше ім’я, прізвище та з якого ви села. Наша директор вам обов’язково зателефонує…

– А навіщо? – вона знову усміхнулася і пильно подивилася мені в очі. – Я не задля слави це зробила… Просто дала обіцянку і виконала її… Ну, бувайте здорові. Нехай вас Господь береже…

Вона пішла, а я, дивлячись їй услід, подумала, що було б чудово, якби й наші чиновники так само непомітно і тихо творили добро. Без помпезності, без свити журналістів і похвальних од їхній доброті на шпальтах газет… І від щирого серця…

Олена ОГОРОДНИК

Вальчина брехня

Дорогою додому Валька все вирішила. Тепер вона знала, куди має втекти від співчутливих поглядів рідних, кпинів недоброзичливців і запитань знайомих. Вона їде до бабусі. Врешті-решт, життя триває, і Валька ще доведе всім, що вступити до медичного інституту можна і власними силами. Була б голова на плечах. Здаватись дівчина не мала наміру, от тільки треба було якось пережити перші два місяці, коли всі запитуватимуть, чи вона вже студентка.

Село зустріло дівчину теплом і спокоєм. Мліли під серпневим сонцем городи, порпались у поросі розбишаки горобці, очима східних одалісок ліниво поглядали корови. Здіймаючи хмари куряви, якесь босоноге хлопченя котило дорогою обруч від діжки евакуатор україна. Вгледівши Вальку, на мить спинилось, підтягнуло штанці, проказало поважно «Слава Йсу!» і, шморгнувши носом, залопотіло геть босими п’ятами по теплому й м’якому поросі.

  • Боже, мов і не ХХІ сторіччя тепер, – Валька й собі зняла босоніжки. Нагріта сонцем земля ніжно приголубила втомлені довгою дорогою ноги.

«І чого це кажуть, що земля грішна, – усміхнулась подумки, – це в нас у місті вона грішна, а тут свята. –Нахилилась, зірвала стебло м’яти, розтерла пальцями. – І парфумів не треба», – вдихнула на повні груди і засміялась весело і дзвінко, забувши враз про всі труднощі та неприємності останніх місяців.

  • Агов, є хто вдома? – навмисне голосно грюкнула хвірткою. На вікні хитнулася фіранка, і з нього визирнуло добре бабусине обличчя. А за мить старенька, витираючи руки об фартух, уже дріботіла стежкою назустріч Вальці.

Потім, коли вони полуднували теплим молоком і смачнючими млинцями з медом, дівчина розповіла бабусі, що приїхала на місяць-два, готуватиметься до вступу і допомагатиме в господарстві.

  • Я, бабусю, й на довше залишилась би у вас, але ж не сидіти мені на вашій та маминій шиях?! Шукатиму роботу в місті.

Та десь за місяць, коли вже зібрали городину, бабуся сповістила новину:

  • Валю, чуєш мене? Та відклади ж ти ті свої талмуди! – відсунула онуччині книжки на край столу. – Старий Павло, знаєш, той, що пошту в нас носив… Ну, рябий такий, мов мухи його пообсідали, – пояснювала нетерпляче, – виїхав ото до сина, і тепер у нас листоноші нема. То мене Петрович запитував, чи ти б ото трохи пошту селом не поносила, поки когось іншого знайде. І людям користь, і тобі копійка…

***

Так і стала Валька сільською листоношею. Село невелике. І з роботою можна було б упоратись за дві-три години. Але Вальці так ніколи не вдавалося. У селі майже самі пенсіонери, молодь до міст повиїжджала чи за кордон на заробітки. Десятки хат пустками стоять і лупають порожніми вікнами, як сова на сонце. Школу замкнули, учнів (шістьох!) у сусіднє село возять на навчання. А старі за внуками та дітьми сумують. Цілий день у господарстві пораються, а ввечері й погомоніти, окрім телевізора, ні з ким. Тож Валька за всіх «віддуватися» мусить: із дідом Тимком – про політику, з дядьком Петром – про погоду, а зі старенькою і напівглухою бабою Стефанидою – про кінець світу та «скрегіт зубовний».

***

Стара баба Лиганенчиха щодня чекала на Вальку біля хвіртки:

–  Ну що, нема нам письма? – запитувала, тереблячи у тремтячих руках хустинку, якою витирала сльозливі та вже декілька років незрячі очі.

– Нема, бабо Мотре, – зітхала Валька.

  • Не пише Стьопочка. Часу немає. Та воно й да. Він же тепер директор! На авіаціоннім заводі! То тобі, Валько, не город скопать чи газєткі розносити, – підносила вгору пальця і кивала дівчині.
  • Донька моя із зятем, царство їм небесне, на машині розбились, як онук іще карапузом був. То ми його з дідом і ростили. Ох і смишльоний був… А тепер директор, – усміхалась гордо баба, а за мить зітхала тужно, – от тільки не пише і не приїжджає…

Часами баба допитувалась, чи не буває так, щоб на пошті листи губились, і все просила Вальку пильнувати: «як прийде їм письмо од Стьопки, то й серед ночі нести». Для неї, мовляв, що ніч, що не ніч, весь час темно, бо вже шостий рік як осліпла.

  • Приїде Стьопочка, а я, Валько, й побачити не зможу: забрав Господь очі. Та я його, голубчика, хоч по голівці погладжу. Він, знаєш, які мав кучері, всі дівки за ним озиралися. Я води, було, нагрію, любистку запарю, ромашечки додам, – баба Мотря усміхалась спогадам, як породілля немовляті. – А тепер би хоч дотронутись…

Старий Лиганенко, коли розмова затягувалась, теж підходив до хвіртки. Нахмурений і непривітний, буркне «добрий день», візьме газети, інколи й на бабу нагримає, щоб людину не затримувала.

  • Іди собі, Валько, йди. Тобі за розговори гроші не платять. А ти, стара, повертайся до хати, зараз новості тобі почитаю.

Валька діда побоювалась, а бабу шкодувала і листа від того непутнього Стьопки чекала не менше, ніж вона.

***

У середині грудня баба Мотря злягла:

  • Ти ж, Валько, заходь, – просила дівчину, – воно веселіше, як є хтось у хаті. А як письмо прийде, то буде кому й прочитать одразу. Мені, ясочко, от тільки б Різдва дочекаться, Стьопка на Різдво завсігда пише. Слухай, діда нема? – запитала, раптом боляче стиснувши дівчині руку.
  • Нема, бабо, пішов дрова рубати.
  • От і славно. Як прийде, то ти кахикни, бо він не хоче, щоб я кому розказувала. Ото на торішнє Різдво, – пожвавішала баба, – прийшла откритка. Поздравив нас онук та написав, що переїжджає на нову квартиру. Дід відписав, а письмо повернулось, адресат вибув. Може, якась біда тепер у Стьопки, а ми й адреси не знаємо? – зайшлася старенька тихим плачем.

***

Перед Різдвом Валька ходила як у воду опущена.

  • Поробив хтось дитині, – бідкалась бабуся, раз у раз прикладаючи руку дівчині до чола.
  • Та здорова я, – відмахувалась Валька, в голові якої загніздилась одна чудернацька ідея та не давала дівчині спокою. Валька відганяла її і так, і сяк, а вона знову і знову поверталась – набридлива, як муха у Спасівку. І тільки відвідавши старих Лиганенків, дівчина таки поїхала до міста, купила листівку, сама написала вітання «від Стьопки» і кинула у скриньку. Наступного дня послання було вже на сільській пошті. Валька дивилась на своє «творіння» і не знала, що з ним робити: порвати чи таки віднести старенькій. Урешті, запхнула до сумки, на місці з’ясує.

***

– А… то ти, Валько, заходь. Пошту принесла, – зсутулений дід Мефодій підвівся з лави, забрав газети. – А моя стара, бач, помирати зібралась… – махнув приречено рукою.

Баба Мотря лежала і тихо стогнала – маленька, худенька – час од часу надсадний кашель рвав старечі груди. Почувши, що зайшла листоноша, стрепенулась, підняла голову:

– Нема письма? – чи то спитала, чи ствердила.

  • Як нема, є, – Валька намагалась говорити радісно і бадьоро, щоб не виказати себе. – Ану вставайте і танцюйте.

 Листівку «від Стьопочки» довелось читати разів із десять, а потім старенька притулила її до грудей і довго мовчки пестила, немов то не аркуш паперу, а голівка коханого онука.

***

Після «откритки» стару Лиганенчиху трохи попустило. Вона підводилась уже з постелі й навіть зрідка виходила надвір. Вальку інакше, як донечкою, тепер не називала:

  • Ох і ловко ж написав, – хвалилась щоразу дівчині. – А основне – обіцявся ще писать. Почитай іще разок, потіш бабу.

І Валька читала. А потім, кленучи себе на чому світ стоїть, написала бабі «откритки» від Стьопки і на Восьме березня, і на Великдень.

Померла стара Лиганенчиха за тиждень після Великодня – тихо та безболісно, заснула і не прокинулась більше. У труні лежала умиротворена та спокійна. Коли дівчина підійшла ближче, щоб попрощатись із покійницею, то побачила, що під старечою зморщеною рукою акуратно перев’язані блакитною стрічкою лежать «откритки».

***

Після похорону Валька рішуче повідомила Петровичеві, що їде до міста, бо наближаються іспити і їй треба вчитись. Та насправді причина була в іншому. Не могла вона більше залишатись у селі – і край. Коли заходила на обійстя Лиганенків і бачила осиротілого старого діда Мефодія, ладна була крізь землю провалитись і понад усе боялася, що тепер уже він запитає її, чи немає листів.

***

Лист від Стьопки старому Лиганенку надійшов останнього Вальчиного робочого дня. Справжній лист, від справжнього Стьопки. Сподіваючись на те, що дід не надто сваритиметься, коли вона розповість йому всю правду, ледь тамуючи страх та хвилювання, дівчина несміливо переступила поріг:

  • Діду, лист вам, – сказала тихо, – від онука вашого, від Степана.

Старий пильно глянув на Вальку з-під кущуватих нахмурених брів, узяв конверт:

  • Що, справжній?
  • Справжній… – прошепотіла Валька, щоки якої враз спалахнули маками. – Я… розумієте… баба Мотря… вона так чекала… і я тоді… а ви знали, одразу знали, що то я пишу? – спитала, ледь стримуючи сльози та не сміючи звести очей на діда.
  • Знав, – на голову їй лягла жорстка стареча долоня. – Не плач, Валько, ти все зробила правильно. А це… – чоловік покрутив у руках конверт, – це вже тепер не потрібно нікому. Свій скарб, онукові листи, – усміхнувся гірко, – баба моя в могилу забрала… З легким серцем до Бога пішла. А я вже якось тепер сам.

Дід зітхнув і подер листа на дрібні клаптики.

Оксана СТЕПАНЕНКО

Добрі самаряни з Нідерландів

Мати Тереза опікувалась не лише важко хворими. До неї в притулок привозили людей, яким залишалося жити лічені години, аби вони могли гідно померти. Благодійна громадська організація Stichting Ambulance Wens, або Ambulance Wish Foundation, яка працює у Нідерландах, пішла ще далі. Вона допомагає невиліковно хворим людям виконати їхні останні бажання. Її засновником став Кіс Велбоер, водій швидкої допомоги, повідомляє ВВС.

Якось Кіс перевозив з однієї лікарні в іншу невиліковно хворого Маріо Стефанутто, колишнього моряка. Коли вони прибули до шпиталю, з’ясувалось, що медики поки що не готові прийняти недужого, тож попросили трохи зачекати. І тоді водій запитав у хворого, чи хотів би він тим часом кудись проїхатись. Стефанутто попросив відвезти його на берег каналу Влаардінген, щоб він знову міг опинитися біля води і попрощатися з роттердамською бухтою. Побачивши рідну стихію, колишній моряк розплакався. «Ви, мабуть, хотіли б іще раз пройтись під вітрилом?» – запитав Кіс. «На жаль, це неможливо, – відповів той, – я прикутий до ліжка».

І тоді Велбоер вирішив виконати бажання цієї людини, хоч би чого йому це вартувало. Він узяв вихідний, домовився про допомогу з колегою і зв’язався з однією з фірм, які здійснюють водні тури бухтою Роттердама. Усі вони були раді допомогти, і спільними зусиллями їм вдалося здійснити бажання хворого чоловіка.

Так вісім років тому зародилася організація, в якій нині, крім Велбоера і його дружини Інек, медсестри з місцевої лікарні, вже більш аніж 230 волонтерів. Кількість виконаних бажань невдовзі перевищить 7 000. В арсеналі організації – шість машин швидкої допомоги та окремий будиночок для відпочинку. У середньому Ambulance Wish Foundation допомагає чотирьом людям щодня – вони можуть бути різного віку, і єдине, що їх об’єднує, – невиліковна хвороба та неможливість покинути лікарняне ліжко.

«Наймолодшим нашим пацієнтом стала десятимісячна дівчинка, одна з близняток. Вона перебувала в госпісі і ніколи не була вдома, її батьки хотіли посидіти разом із нею на дивані хоча б раз, – згадує Велбоер. – А найстарішій пацієнтці виповнився 101 рік. Вона хотіла востаннє в житті проїхатись на коні. Її підняли в сідло за допомогою вантажівки, а потім пересадили в кінну упряжку – і вона махала всім рукою, як королівська особа. Це було гарне бажання».

Список волонтерських подвигів чималий. Емігрантку з Румунії волонтери Ambulance Wish Foundation відвезли на батьківщину в Бухарест – вона прагнула померти в колі сім’ї. Жінці, яка хотіла востаннє помилуватися улюбленою картиною Рембрандта, влаштували екскурсію в Rijksmuseum. А колишньому співробітникові Роттердамського зоопарку, який хотів перед смертю попрощатися з колегами, дістався поцілунок від жирафа, за яким він доглядав.

Хоча інші благодійні організації теж пропонують пацієнтам госпісів «вихідний день», компанія Велбоера стала першою, яка забезпечує повне медичне супроводження своїм клієнтам. На борту завжди присутня кваліфікована медсестра, а водії зазвичай приходять із команд поліцейських і пожежників. А ще кожен пацієнт Ambulance Wish Foundation отримує в подарунок м’якого ведмедика на ім’я Маріо – на честь першого пацієнта Велбоера.

З усмішкою, але не без моралі

Наївні монахині

Декому здається, що Церква й вірні трохи «не від світу цього». Одного разу дві монахині їхали дорогою у відлюдному місці. І, як то буває в жінок, несподівано закінчився бензин. Оскільки на дорозі не було жодної машини, монахині пішли до найближчої хати і попросили трохи пального, щоб доїхати до заправки. Фермер погодився дати їм бензин, але не мав вільної каністри. Зійшлися на тому, що пальне налили у старий нічний горщик. Монахині повернулися до своєї машини й почали виливати пальне у бак. Цієї миті до них під’їхала інша машина. Чоловік зупинився, опустив вікно і каже: «Прошу пробачення, сестри. Я розумію і поважаю глибину вашої віри, але на цьому машина не поїде»…

Про лідерів і послідовників

  1. I. McMillen у книзі «None of These Diseases» розповів історію дівчини, яка вступала до коледжу. Серед питань у вступній анкеті було таке: «Чи вважаєте ви себе лідером?». Абітурієнтка щиро відповіла: «Ні», розуміючи, що цим значно погіршила свої шанси. Конкурс був великим, і жодних сподівань на позитивну відповідь не залишалося. За тиждень прийшла відповідь із коледжу: «Дорогий апліканте, аналіз поданих цьогоріч вступних анкет показав, що у нашому навчальному закладі з’явилося 1452 нові лідери. Ваше прохання про вступ розглянуто позитивно, бо дирекція вважає конче потрібним мати серед студентів хоч би одного послідовника».

У сповненому лідерами самозакоханому світі Христос шукає Собі послідовників, що готові йти вслід за Ним…

Про громадський транспорт і пріоритети

Декілька років тому мерію Лондона просто засипали скаргами на роботу місцевого громадського транспорту. Напівпорожні автобуси проїжджали повз зупинки, не зважаючи на те, що там стояли пасажири. На вимогу пояснити, чому автобуси не зупиняються, відповідальні за громадський транспорт чиновники відповіли, що задля якісної роботи транспорту надзвичайно важливо дотримуватися визначеного розкладу руху. Якщо автобуси будуть зупинятися на кожній зупинці, то вони не зможуть дотримуватись графіка.

Виникає запитання: «Що не так із цією заявою?». Керівництво транспорту неправильно визначило пріоритети. На їхню думку, головним завданням автобусів було дотримуватися встановленого розкладу. Насправді ж їхня функція полягала в тому, щоби перевозити пасажирів до місця призначення. Хибні пріоритети призвели до того, що транспортна система перестала виконувати свою функцію. А які твої пріоритети?

У підвал чи на горище?

Один багач довго роздумував, яким чином забрати нажите на той світ. Зрештою він попросив дружину зібрати все багатство в мішок і підвісити його на горищі прямо над ліжком. «Коли моя душа підніматиметься до раю, я схоплю мішок зі собою», – пояснив він. Після смерті чоловіка дружина побігла на горище лише задля того, щоби переконатися, що мішок висить на своєму місці. «Я знала!.. – почала голосити любляча жінка. – Треба було почепити його у підвалі»…

Конкурси “Видавничої групи “Життя”

На сторінках наших видань редактори регулярно проводять різноманітні призові конкурси. Про умови конкурсів ви зможете довідатись не лише придбавши або передплативши якусь із газет. Читайте далі. Якщо ви бажаєте опублікувати ваші твори (життєві історії) на сторінках наших видань надсилайте, будь ласка, ваші дописи на електронну адресу редакції: mksukr@gmail.com

Увага! Конкурс «Містична історія»!

Любі читачі газети «Життєві історії», на ваші численні прохання оголошуємо новий літературний конкурс – «Містична історія».

Відтепер усі любителі надприродного можуть надсилати свої твори на адресу редакції: а/с 1623, м. Львів, 79016 (на конверті обовязково зазначайте: «Містична історія»); або на електронну скриньку avtor.roku@gmail.com

До розгляду приймаємо історії, раніше не публіковані, написані українською мовою, обсягом від 5000 до 30 000 знаків з пробілами.

Найкращі твори ми надрукуємо на сторінках газети «Життєві історії» у рубриці «Містична історія». А наприкінці року серед авторів опублікованих творів оберемо трьох переможців.

Подарунок за перше місце – флешка, за друге місце – тостер, за третє – блокнот-нотатник та книга-сюрприз (звісно, це буде твір відомого письменника, написаний у жанрі містики).

Конкурс «Різдвяна історія»!

Любі читачі, автори та дописувачі газети «Життєві історії», усі ми віримо в дива, любимо добрі історії, захоплюємось цікавими сюжетами! Любимо зиму, Різдво, а отже, й історії на різдвяну тематику. І саме тому оголошуємо новий літературний конкурс – «Різдвяна історія»!

До участі в конкурсі приймаємо оригінальні твори на різдвяну тематику, раніше не опубліковані, написані українською мовою, обсягом від 5000 до 30000 знаків з пробілами.

Переможців конкурсу оголосимо наприкінці року, а найкращі історії публікуватимемо впродовж року в рубриці «Різдвяна історія».

На переможців очікують чудові подарунки. За перше місце – теплий плед, який обов’язково зігріватиме взимку; за друге – набір горняток, в яких можна запарювати ароматні напої та насолоджуватись затишком і теплом довгими холодними вечорами; за третє – записник-нотатник, у який, ми впевнені, ви записуватимете свої найпотаємніші мрії-плани або ж нові цікаві історії.

Свої твори надсилайте на адресу редакції: а/с 1623, м. Львів, 79016 (на конверті обов’язково зазначайте: «Конкурс «Різдвяна історія»); або на електронну скриньку avtor.roku@gmail.com.

Шановні читачі газети “ДУЖЕ СМАЧНО!”

Ваш улюблений конкурс кулінарних рецептів триває!
Редакція газети «Дуже смачно!» пропонує вам узяти участь у кулінарному конкурсі.
Для цього надішліть декілька власних рецептів різноманітних страв чи родинні перевірені рецепти. Що частіше ваші рецепти з’являтимуться на сторінках газети, то більше у вас шансів стати переможцем року. Наприкінці року переможців визначатиме журі. Перевагу надаватимемо тим, хто надсилатиме ще й фотографії страв. Просимо вас розбірливо і докладно вказувати складники й описувати спосіб приготування, чітко подавати одиниці вимірювання інгредієнтів. А також правильно зазначати свою адресу, прізвище та ім’я, за бажання й мобільний телефон.
Зверніть увагу, що газета «Дуже смачно!» виходить раз на місяць, отож пишіть нам частіше, щоб ваші рецепти з’являлися в кожному номері.
Для заохочення активних учасників редакція нагороджуватиме кухонними рушниками та річною передплатою газети «Дуже смачно!».
Переможцями 2022 року стануть п’ять найактивніших учасників конкурсу. Вони отримають ГРОШОВІ ВИНАГОРОДИ.
Найкращі ваші рецепти надрукуємо в журналі «Найкращі кулінарні рецепти» (передплатний індекс – 49026).
Активніше беріть участь у конкурсі та здобувайте перемогу!
Поштова адреса: газета «Дуже смачно!» (кулінарний конкурс), п/с 1623, м. Львів, 79016. Або пишіть на електронну скриньку Оксани Нагорної: oksnagorna@gmail.com. Номери телефонів редакції:
(067) 672-03-94, (032) 295-85-18.

З повагою
головний редактор Оксана НАГОРНА

КОНКУРС КУЛІНАРНИХ РЕЦЕПТІВ 

Ваш улюблений конкурс кулінарних рецептів газети «Дуже смачно!» продовжується…….

Пропонуємо вам узяти участь у конкурсі кулінарних рецептів, який триває постійно. Троє переможців наприкінці року отримають головні призи. А також редакція газети нагороджуватиме активних дописувачів заохочувальними подарунками.

За перше місце – ЕЛЕКТРОВАФЕЛЬНИЦЯ,

друге місце  –  ВАГА ДЛЯ ПРОДУКТІВ,

третє місце  –  НАБІР КУХОННИХ РУШНИКІВ.

Ваші кращі кулінарні рецепти будуть надруковані в газеті «Життя», а найкращі – в наших кулінарних збірках. Щоб узяти участь у конкурсі, вам потрібно надсилати до редакції впродовж усього року власні, перевірені, прості, домашні рецепти, які не були надруковані в жодному іншому виданні. Тож пишіть нам частіше, щоб ваші рецепти з’являлися в кожному номері на сторінках видання.

Переможців визначатиме журі з обов’язковим врахуванням відгуків наших читачів (листи, анкетування).

Просимо вас розбірливо та докладно вказувати складники і описувати спосіб приготування страв, чітко подавати одиниці виміру інгредієнтів. А також зазначайте правильно свою адресу (поштовий індекс обов’язково), прізвище та ім’я, а також мобільний телефон за бажання.

Адреса для листів: газета «Життя», кулінарний конкурс, п/с 1623, м. Львів, 79016. Або пишіть на електронну скриньку: oksnagorna@gmail.com.

З повагою редактор Оксана НАГОРНА

Шановні читачі!

На ваші прохання ми продовжуємо конкурс «Чоловік у кухні!»
Приготування їжі вважають жіночою справою. Однак із часом
усе змінилося – й тепер уявити собі чоловіка в кухні просто. Все
популярнішими стають ток-шоу, в яких чоловіки змагаються в мистецтві приготування їжі. Крім того, найвідомішими кухарями є саме представники сильної статі. Тож, шановні чоловіки, сміливо підходьте до кухонної плити й тіште своїх рідних, друзів та гостей смачними стравами. А рецепти і
фотографії до них надсилайте на конкурс та отримуйте призи. За найкращі рецепти щомісяця редакція нагороджуватиме подарунками: фартушками та кухонними рушничками і кухонними дерев’яними приладдями. А наприкінці року ми оберемо переможця, який отримає ПОДРІБНЮВАЧ ДЛЯ ПРОДУКТІВ.
Не баріться! Отримайте подарунок уже зараз!

Адреса для листів: газета «Життя», кулінарний конкурс, п/с 1623, м. Львів, 79016. Або пишіть на електронну скриньку: oksnagorna@gmail.com

З повагою редактор Оксана НАГОРНА

**********************************************************************

 

ПРОГРАМА ПЕРЕДАЧ

Шановні читачі

Відтепер програму ТБ (60 телеканалів) в режимі онлайн можна переглядати безкоштовно на сайті https://life-tv.ua

Під час війни програми ТБ ми не розміщуємо. 

Програма передач на сьогодні https://life-tv.ua

Інтер, ТК Україна, 1+1, ICTV, СТБ, НТН, Новий Канал, 2+2, ТЕТ, ПлюсПлюс, Піксель ТБ, 5 канал, К1, Мега, 112 Україна, Enter-фільм, Перший На- ціональний/ТРК «ЕРА», НЛО-ТБ, М1,  Q-TV, К2, Тоніс, ZIK, 12 канал, Київ, КРТ, УТР, РТР-Планета, Перший канал. Європа, Polonia, TVP1, TVP2, Інтер-Плюс, Здорове ТБ, Футбол 1, Футбол 2, Сонце, MAXXI-TV, ЄвроКіно, TV XXI film, Комедія, Уніан, Телеклуб, Наше Кіно (НТВ+), Nickelodeon, Бігуді ТБ, Eurosport, Бестселер Плюс, ТВ-центр, Дім Кіно, Animal Planet (Україна), Discover Channel (Україна), НТВ, Кіноклуб, National Geographic Channel, Наше нове кіно, TV1000, Індиго ТV, TV 1000 Action East, Cartoon Network

 

https://life-tv.ua – ТЕЛЕПРОГРАМА ВАШИХ УЛЮБЛЕНИХ КАНАЛІВ.

————————————————————————————-

НОВИЙ САЙТ ДЛЯ НАШИХ ВІДВІДУВАЧІВ

 

ФОТОПРИКОЛИ дивіться на сайті https://life-tv.ua

ГОРОСКОП НА СЬОГОДНІ читайте на сайті https://life-tv.ua

ГОРОСКОП НА ЗАВТРА читайте на сайті https://life-tv.ua

Під час війни програми ТБ ми не розміщуємо. 

 

Каталог видань України

Дуже смачно! Індекс – 99715. Перевірені кулінарні рецепти читачів, поради, конкурси, подарунки. Улюблена газета кулінарних рецептів і корисних порад для читачів Галичини і центральної України. Зіркові гості і їхні рецепти у кожному номері видання. Газета виходить щомісяця. Передплачуйте!

Передплата онлайн тут: https://peredplata.ukrposhta.ua/

 

АБЕТКА МУДРОЇ БАБУСІ

Вітаємо усіх читачів

Шановні друзі. Сьогодні ви матимете можливість стисло познайомитися із газетою “Абетка мудрої бабусі”. Видання розповідає про те, на що ми часто не звертаємо увагу в своєму повсякденному житті – на мудрі поради і думки старших людей.

Наші батьки, дідусі та бабусі прожили життя і мають що розповісти своїм дітям та онукам. На жаль, ми часто густо, не звертаємо увагу на поради наших близьких. Ми вважаємо, що живемо в інший час, що здобули більше знань, тож нехтуємо думками старших.

На сторінках газети “Абетка мудрої бабусі” чимало повчальних життєвих історій, народних рецептів лікування різних хвороб наших бабусь, корисні і практичні поради для усіх та багато іншої цікавої інформації. Кожен вдумливий читач знайде у газеті щось важливе і корисне для себе і своєї родини.

Передплатити газету можна будь-коли у кожному поштовому відділенні України. Передплатний індекс – 68062. Ціна – 1,67 грн на два місяця.

Бажаємо усім міцного здоров’я, добра і довгих років життя у гармонії.

АБЕТКА МУДРОЇ БАБУСІ

Найкращі жіночі історії

Д о р о г і  ч и т а ч і 

Запрошуємо вас переглянути на сторінках нашої газети неймовірні історії з життя та історії про кохання. Якщо ви романтична особистість – наше видання саме для вас. Людські долі простих жінок і заплутані сюжети романтичних стосунків молодих людей – у кожному номері газети “Найкращі жіночі історії”.

Разом і з нами ви переживатимете долі героїнь історій, співчуватимете їм, розповідатимете сюжети своїм рідним, подругам і знайомим. Чимало схожих історій ви, можливо, вже чули, проте кожна історія є особливою і повчальною для усіх нас. Що менше помилок на власній життєвій стежині ми зробимо – то щасливішими будемо.

Передплатити газету “Найкращі жіночі історії” можна завжди. Оформіть передплату на газету в поштовому відділенні або у свого листоноші. Індекс – 68068.

Бажаємо жінкам не помилятися у виборі супутника життя, бути коханими і щасливими!

 КАТАЛОГ ГАЗЕТ “ВИДАВНИЧОЇ ГРУПИ “ЖИТТЯ”

 

Життєві історії. Індекс – 06694. Неймовірні життєві історії, історії кохання, вірші читачів, кулінарні рецепти. Газета виходить двічі на місяць і постійно розширює аудиторію своїх читачів. Переконайтесь у цьому.
Життя. Індекс – 08270 (пільговий індекс для інвалідів, пенсіонерів, студентів та працівників Укрпошта). Правдиві життєві історії, кулінарні рецепти, поради щодо здоров’я, духовність, призові конкурси, сканворд, новини життя і програма 11 телеканалів України. Щотижневе улюблене видання сотень тисяч українців.

Життя. Індекс – 08269 (індекс для інших передплатників)

Життя. Історії. Індекс – 49690. Нові життєві історії, історії кохання, кулінарія, сканворд. Цікава щотижнева газета для дозвілля. Найкращі дописувачі і улюблені журналісти наших читачів запрошують вас. Радість і сльози, зрада і вірність, жорстокість і ніжність…  Читайте щотижня газету «Життя. Історії».
Найкращі жіночі історії. Індекс – 68068. Неймовірні історії кохання та невигадані історії з життя, які ви не зустрінете в інших виданнях. Правдиві історії наших читачів та найрейтинговіших дописувачів. Хороша і недорога газета для кожного українця. Кожен передплатник газети не пошкодує, що передплатив «Найкращі жіночі історії». Виходить щомісяця.

Передплата онлайн тут:  https://peredplata.ukrposhta.ua/

Газета “Життя. Історії”

Ш а н о в н і  ч и т а ч і

Газета “Життя. Історії” – одне із найулюбленіших видань тисяч українських родин.

На сторінках газети (формат А3, 8 шпальт) історії з життя пересічних українців. Чимало наших дописувачів, час від часу, надсилають до редакції історії, які трапилися з їхніми друзями, колегами та знайомими. Це реальні історії, які не залишають байдужим жодну людину. Вони змушують багатьох читачів переживати, оцінювати вчинки героїв, обговорювати їх зі своїми подругами та колегами по роботі, переповідати сюжети знайомим і друзям.

Газета “Життя. Історії” також публікує кращі вірші, які надсилають редакції читачі. Тому якщо ви маєте хист до написання віршів – неодмінно надсилайте їх нас і невдовзі вони теж потраплять на сторінки видання. .

Газета “Життя. Історії” виходить у світ щосереди і має власний передплатний індекс – 49690. Передплатити видання можна будь-коли в усіх поштових відділеннях України.

Запрошуємо вас у неймовірний і захопливий світ життєвих історій. Більше про наші газети ви дізнаєтесь зі сайту: www.glife.com.ua

КАТАЛОГ ГАЗЕТ ВИДАВНИЧОЇ ГРУПИ “ЖИТТЯ”

Життєві історії. Індекс – 06694. Неймовірні життєві історії, історії кохання, вірші читачів, кулінарні рецепти. Газета виходить двічі на місяць і постійно розширює аудиторію своїх читачів. Переконайтесь у цьому.
Життя. Індекс – 08270 (пільговий індекс для інвалідів, пенсіонерів, студентів та працівників Укрпошта). Правдиві життєві історії, кулінарні рецепти, поради щодо здоров’я, духовність, призові конкурси, сканворд, новини життя і програма 11 телеканалів України. Щотижневе улюблене видання сотень тисяч українців.

Життя. Індекс – 08269 (індекс для інших передплатників)

Життя. Історії. Індекс – 49690. Нові життєві історії, історії кохання, кулінарія, сканворд. Цікава щотижнева газета для дозвілля. Найкращі дописувачі і улюблені журналісти наших читачів запрошують вас. Радість і сльози, зрада і вірність, жорстокість і ніжність…  Читайте щотижня газету «Життя. Історії».
Найкращі жіночі історії. Індекс – 68068. Неймовірні історії кохання та невигадані історії з життя, які ви не зустрінете в інших виданнях. Правдиві історії наших читачів та найрейтинговіших дописувачів. Хороша і недорога газета для кожного українця. Кожен передплатник газети не пошкодує, що передплатив «Найкращі жіночі історії». Виходить щомісяця.

Життєві історії

ПРАВДИВІ ІСТОРІЇ НАШИХ ЧИТАЧІВ

Шановний читачу. Пропонуємо тобі познайомитися із газетою “Життєві історії”. Газета публікує правдиві історії простих українців та постійних дописувачів з усіх куточків нашої країни.

На сторінках газети життєві долі багатьох українських родин, щасливі і сумні історії кохання, найрізноманітніші життєві драми. Газета розміщує також вірші читачів,  надає можливість реалізувати свої творчі здібності молодим авторам.

“Життєві історії” виходять у світ двічі на місяць.

Передплатний індекс газети – 06694.

Редакція запрошує усіх передплачувати газету, брати участь у конкурсах і активно дописувати.

Адреса для листів: п/с 1623, м Львів, 79016.

Життєві історії. Індекс – 06694. Неймовірні життєві історії, історії кохання, вірші читачів, кулінарні рецепти. Газета виходить двічі на місяць і постійно розширює аудиторію своїх читачів. Переконайтесь у цьому.
Життя. Індекс – 08270 (пільговий індекс для інвалідів, пенсіонерів, студентів та працівників Укрпошта). Правдиві життєві історії, кулінарні рецепти, поради щодо здоров’я, духовність, призові конкурси, сканворд, новини життя і програма 11 телеканалів України. Щотижневе улюблене видання сотень тисяч українців.

Життя. Індекс – 08269 (індекс для інших передплатників)

Життя. Історії. Індекс – 49690. Нові життєві історії, історії кохання, кулінарія, сканворд. Цікава щотижнева газета для дозвілля. Найкращі дописувачі і улюблені журналісти наших читачів запрошують вас. Радість і сльози, зрада і вірність, жорстокість і ніжність…  Читайте щотижня газету «Життя. Історії».
Найкращі жіночі історії. Індекс – 68068. Неймовірні історії кохання та невигадані історії з життя, які ви не зустрінете в інших виданнях. Правдиві історії наших читачів та найрейтинговіших дописувачів. Хороша і недорога газета для кожного українця. Кожен передплатник газети не пошкодує, що передплатив «Найкращі жіночі історії». Виходить щомісяця.

Онлайн передплата тут: https://peredplata.ukrposhta.ua/

Шановні друзі

Не можете обрати подарунок бабусі, мамі чи тітці? Не маєте часу на пошуки? Передплатіть для них одну з наших газет, просто сидячи за комп’ютером. Завітайте до рубрики сайту: “Передплата”.

Життєві історії. Індекс – 06694. Неймовірні життєві історії, історії кохання, вірші читачів, кулінарні рецепти. Газета виходить двічі на місяць і постійно розширює аудиторію своїх читачів. Переконайтесь у цьому.
Життя. Індекс – 08270 (пільговий індекс для інвалідів, пенсіонерів, студентів та працівників Укрпошта). Правдиві життєві історії, кулінарні рецепти, поради щодо здоров’я, духовність, призові конкурси, сканворд, новини життя і програма 11 телеканалів України. Щотижневе улюблене видання сотень тисяч українців.

Життя. Індекс – 08269 (індекс для інших передплатників)

Життя. Історії. Індекс – 49690. Нові життєві історії, історії кохання, кулінарія, сканворд. Цікава щотижнева газета для дозвілля. Найкращі дописувачі і улюблені журналісти наших читачів запрошують вас. Радість і сльози, зрада і вірність, жорстокість і ніжність…  Читайте щотижня газету «Життя. Історії».
Найкращі жіночі історії. Індекс – 68068. Неймовірні історії кохання та невигадані історії з життя, які ви не зустрінете в інших виданнях. Правдиві історії наших читачів та найрейтинговіших дописувачів. Хороша і недорога газета для кожного українця. Кожен передплатник газети не пошкодує, що передплатив «Найкращі жіночі історії». Виходить щомісяця.

Онлайн передплата тут: https://peredplata.ukrposhta.ua/

Газета “Дивовижний Китай”

Шановні читачі

Запрошуємо вас пізнати ближче неймовірну за усіма вимірами і характеристиками країну планети – Китай.

Газета “Дивовижний Китай” розповість вам про неймовірні краєвиди, унікальні туристичні місця, легендарні постаті, давні легенди та традиції, різноманітні рекорди і вражаючу сучасність Китаю та його жителів.

Ми навіть гадки не мали про те, яким неймовірним є Китай. З кожним номером, який випускає у світ наша редакція, відчуваєш велич та повагу до працьовитих і талановитих жителів Піднебесної.

Газету “Дивовижний Китай” можна передплатити в усіх відділеннях “Укрпошти”. Індекс – 68934. Ціна – 1,93 грн. Газета виходить що два місяця.

ДИВОВИЖНИЙ КИТАЙ

Чеснота з примусу

Однією з традиційних чеснот у Китаї є повага до літніх людей, надто до батьків. Але з багатьох причин, зокрема й економічних, під впливом споживацького ставлення до життя молоді люди все частіше нехтують цим золотим правилом китайської моралі, особливо якщо батьки залишились у селі, а молодь облаштувалась у місті. Тож одна з компаній вирішила нагадати працівникам про те, що їхні батьки потребують допомоги. І йдеться зовсім не про виховні чи пропагандистські заходи, хоча й такі теж проводять.

Як повідомляє газета «Гуаньчжоу дейлі», компанія з надання послуг у салонах краси з метою «розвитку моральних цінностей серед співробітників» відраховує в обов’язковому порядку 10% від зарплати неодружених і 5% від зарплати одружених працівників на користь їхніх батьків. Про такі правила оплати повідомляють під час співбесіди. Тих, хто не погоджується на них, просто не беруть на роботу. Середня зарплата в цій компанії становить близько трьох тисяч юанів (470 доларів).

Окрім відрахувань на користь батьків, компанія також виплачує і компенсації: приблизно 100 юанів тим, хто працює перший рік, і близько 300 юанів тим, хто пропрацював три і більше років. Також для працівників проводять безкоштовні тренінги, де їм, крім іншого, викладають і основи сімейних цінностей.

Повагуй пошану до батьків у Піднебесній плекали впродовж сторіч. А 2013 року китайська влада навіть прийняла спеціальний закон, згідно з яким діти повинні неодмінно відвідувати своїх батьків.

 

Одна сім’я – дві дитини, або Чи настане бебі-бум у Китаї?

Влада Китаю відмовилась від політики «одна сім’я – одна дитина». Закон набув чинності 1 січня 2016 року. Проте аналітики вважають, що бебі-бум Піднебесній не загрожує.

Програма стримування народжуваності діяла в Китаї з 1979 року. Оголосили її після смерті Великого Мао, який, до речі, всіляко заохочував китаянок народжувати якомога більше дітлахів, бо країні були «потрібні робітники на поля і фабрики, а також солдати для армії». Тоді за два десятиліття населення Піднебесноїзросло на 260 млн осіб, а це майже у шість разів більше, аніж на теперішній час становить населення України. Тож цілком зрозуміло, чому влада країни із найбільшою кількістю жителів у світі розпочала програму струмування народжуваності.

Основні заходи цієї політики – заохочення пізніх шлюбів та пізніх пологів і проголошення девізу «одна подружня пара – одна дитина». У разі її порушення батькамзагрожували серйозні стягнення, аж до звільнення з державної служби і виключення з компартії. Порушники були змушені також сплатити своєрідний штраф, так званий «збір на обслуговування суспільства». Лише протягом 2012 року батьки з 24 провінцій (У Китаї всього 31 провінція), які наважились народити без дозволу держави другу дитину, сплатили до держскарбниці 20 млрд юанів (а це 3,2 млрд доларів). А за даними журналу Economist, з 1980 року китайська влада зібрала два трильйони юанів (315 млрд доларів) штрафів за порушення вимоги стосовно кількості дітей. Найбільший штраф – 7,5 млн юанів (1,2 млн доларів) –  сплатили кінорежисер Чжан Імоу і його дружина за те, що дозволили собі народити третю дитину. Розмір штрафів варіювався залежно від доходу сім’ї. Другу дитину автоматично позбавляли багатьох прав і пільг, зокрема права на вищу освіту.

Втім, закон стосувався не всіх жителів Піднебесної. Для народностей Китаю, чисельність яких не перевищує 100 000 осіб, обмеження народжуваності не існувало. А сім’ям, які живуть у селах, дозволяли мати двох дітей, якщо первістком була дівчинка або дитина-інвалід.

2013 року китайська влада дещо пом’якшила правило, дозволивши сім’ям мати двох дітей, якщо хтосьіз подружжя був одинаком у сім’ї. Тож фактично в останні роки закон поширювався лише на третину населення країни.

За даними китайського уряду, в результаті політики однієї дитини на сім’ю в країні з 1979 року не народилося приблизно 400 мільйонів малюків, а коефіцієнт народжуваності знизився з 5,8 народжень на одну жінку 1970 року до 1,7 народження 2013 року.

Втім, разом із безсумнівними плюсами політика обмеження народжуваності в Китаї має і очевидні недоліки. Перший і чи не найголовніший із них – це стрімке старіння населення, а отже, зменшення кількості людей працездатного віку. Згідно з прогнозом ООН, до 2050 року близько третини китайців будуть старшими за 60 років (2010-го цей показник становив лише 12%). А старіння суспільства впливає на темпи розвитку країни загалом і неабияк ускладнює роботу системи соціального захисту та забезпечення, знижує рівень життя. Адже пенсійними виплатами в КНР охоплена лише незначна частина населення, турбота про літніх батьків лягає в основному не на державу, а на дітей. У ситуації 4:2:1 (тобто четверо літніх людей, двоє працездатних осіб і одна дитина) китайцям не так легко виконувати обов’язок щодо батьків. Тож давня китайська приказка, яка радила «виростити дитину, щоб захистити себе в старості», неактуальна.

До того ж, згідно із статистикою, в країні збільшується кількість літніх людей, які втратили свою єдину дитину вже у зрілому віці й на додачу не мають пенсії. Щоправда, із 2008 року вони почали отримувати компенсаційні виплати. Але правозахисники наголошують, що ці виплати в декілька разів менші, ніж штрафи за народження другої дитини. Після цілого ряду апеляцій та звернень до влади розмір допомоги становить 340 юанів ($ 54) для городян і 170 юанів ($ 27) для сільських жителів.

Крім того, багато китайців практикують гендерні аборти. Часто вагітність зберігають лише у тому випадку, якщо очікують на хлопчика. Внаслідок цього зараз чоловіків у країні на 20 мільйонів більше, ніж жінок. А до 2020 року це число збільшиться ще на чотири мільйони.

Уряд Китаю очікує, що пом’якшення політики щодо народжуваності дозволить зберегти віковий баланс і дасть змогу протидіяти старінню населення. Втім, аналітики сумніваються, що у країні різко підвищиться рівень народжуваності. Адже 2014 року, коли дозвіл на народження другої дитини отримали батьки, які були одинаками в сім’ї, на світз’явилось лише на 470 тисяч більше діточок, аніж 2013 року, й це при тому, що скористатись таким правом могли 11 млн подружніх пар.

Демографи сподіваються усе ж на те, що пік народжуваності настане 2017 року. А китайські виробники дитячого харчування, одягу та іграшок розраховують на чималі прибутки.

Ірина БУГЕЛЬ

 

Про газету “Життя”

 

“ЖИТТЯ” – НАРОДНА ГАЗЕТА

Про газету “Життя” знають мільйони українців, які проживають у малих містечках, селах та селищах України. Нашими основними читачами є жінки.

Чим приваблює свого читача щотижнева газета “Життя”? Реальними історіями, які трапилися у житті конкретних людей, постійною рубрикою “Духовність”, яка допомагає багатьом пізнати Бога, усвідомити духовні аспекти життя, унікальними перевіреними рецептами кулінарних страв, які надсилають наші читачі, і, звичайно, доступною ціною для багатьох українських родин.

Важкими були перші кроки становлення видання. Кажуть, що газети в Україні створюються і фінансуються лише олігархами або політиками. Газета “Життя” є вийнятком із непростих реалій нашої дійсності.

Зважаючи на війну з московією, скруту народу і фінансові негаразди у країні, тираж газети має тенденцію до зменшення. Цьому також сприяє немудра політика керівництва “Укрпошти” щодо підняття тарифів на приймання передплати, постійні затримки із доставкою видань читачам, скорочення поштових відділень по всій Україні. Проте ми добре усвідомлюємо свою місію й робимо свою справу фахово. Редакція газети “Життя” щиро вдячна усім нашим читачам і шанувальникам за довіру та фінансову підтримку під час передплатних кампаній.

Якщо ви не встигли передплатити наше видання – зробіть це не вагаючись. Пільговий передплатний індекс газети “Життя” – 08270. Пільги для студентів, пенсіонерів, інвалідів та працівників “Укрпошти”. Для інших передплатників індекс – 08269. Передплатити газету “Життя” можна у будь-якому поштовому відділенні України, або у свого листоноші. Передплата онлайн тут:  https://peredplata.ukrposhta.ua/

З повагою, редакція

Життя. Індекс – 08270 (пільговий індекс для інвалідів, пенсіонерів, студентів та працівників Укрпошта). Правдиві життєві історії, кулінарні рецепти, поради щодо здоров’я, духовність, призові конкурси, сканворд, новини життя і програма 11 телеканалів України. Щотижневе улюблене видання сотень тисяч українців.

Життя. Індекс – 08269 (індекс для інших передплатників)

Передплата онлайн тут: https://peredplata.ukrposhta.ua/

Історії з газети “Життя”

НЕВІДВОРОТНІСТЬ

Задумуватися над невідворотністю долі починаєш не в шістдесят, а після першої втрати друга, який асоціюється зі словом «дитинство». І байдуже, тобі сорок чи лише двадцять, завтра ти прокинешся іншим. Бо дитяча відчайдушність піде за межу разом із твоїм знайомим, залишивши досвід втрат і відчуття постійної присутності вищих сил, які за якимось своїми ознаками вирішують, кому завтра прокинутись, а кому – ні.

Сьогодні ти питимеш чай зі спогадами, відчуваючи на щоках сніг, яким друг дитинства розтирав твої щоки, і забиватиметься дух, коли згадаєш, як ви спускалися на санчатах з гірки і кричали на все село.

О! Закричати б! Та так, щоб прокинулися сусіди і вибігли надвір. А тут ви, як білі сніговики, борюкаєтеся в снігу. Щасливі!

Мабуть, з чаю вже можна перейти на міцніші напої, щоб не соромитися сліз, згадуючи за хвилинами пережите разом. І байдуже, що життя вас розвело і звістку про його смерть принесли чужі люди.

Чужі! А дістали із закутків найсокровенніше і пройшлися по ньому реальністю.

Плачеш? Плач… Бо, поплакавши, зрозумієш, що жити потрібно сьогодні. Доки ти є. Що маєш бути сяйвом, щоби згадка про тебе також обпекла колись когось. І він пив би чай зі спогадами і кричав би так, що аж прокинулися б сусіди. А ти б дивився з небес і радів за себе, що не минув безслідно.

Подаруйте своїй матусі чи бабусі хвилини відпочинку і затишку – передплатіть для них улюблену газету. Ви можете зробити це, просто сидячи за комп’ютером. Увесь перелік наших видань можна знайти у розділі «Передплата 2016» 

Передплата онлайн тут: https://peredplata.ukrposhta.ua/

 

Життя. Індекс – 08270 (пільговий індекс для інвалідів, пенсіонерів, студентів та працівників Укрпошта). Правдиві життєві історії, кулінарні рецепти, поради щодо здоров’я, духовність, призові конкурси, сканворд, новини життя і програма 11 телеканалів України. Щотижневе улюблене видання сотень тисяч українців.

Життя. Індекс – 08269 (індекс для інших передплатників)

СПРАВЖНІЙ БАТЬКО

– Мамо, куди ти збираєшся?

– Їду до тітки Люди. Ненадовго, лише на декілька днів.

– Візьми нас із собою, – благально звела очі маленька донечка.

– Іншим разом, сонечко.

Він чув цю розмову. Сидів у кухні, курив. Цигарка аж шкварчала, так люто затягувався димом. А руки несамовито тремтіли. Від болю, образи, розчарування. «Куди вона зачастила? Чого постійно каже, що їде до Люди? Нічого не пояснює. Зібралася й поїхала. Гарно вдягнута, напахчена парфумами… Для мене ніколи так не чепурилась», – обсіли гіркі думки. Поїхала… Навіть не озирнулась і не поглянула на нього…

Казали йму колись друзі, щоб не одружувався з набагато молодшою від себе Софією. Не послухав. Та й кого він тоді чув? Нетямився від кохання. А потім народилась донечка, за нею – друга. Понад усе на світі любив своїх дівчаток… А дружина з дому почала тікати. Каже йому, що до Люди, старшої сестри, їде. Не вірить Іван, бо серцем відчуває, що молода дружина іншого має. Та сказати їй нічого не може. Здається, й не безхарактерний, але нагримати чи, борони Боже, вдарити він не спроможний. Іноді, буває, хоче підійти і труснути за плечі, щоб отямилася. Але зазирне у великі променисті очі любих донечок – і відкидає цю ідею. З головою занурюється в роботу, щоб не думати про зрадливу дружину. Панічно боїться довгих, обвуглених болем ночей, сповитих самотністю та розпачем…

Щоразу приїздила «від Люди» й уникала погляду, вдавала, ніби все гаразд. Він бачив і відчував ту холодну стіну байдужості, яку вона так ретельно вибудувала останніми місяцями. І найстрашнішим було те, що непомітно для самого себе змирився із цим. Жив заради дітей, які почали до нього горнутися більше, ніж до матері.

Одного разу Софія прийшла додому надто збуджена. І ввечері, коли діти поснули, вперше за весь час заговорила з ним відверто:

– Ти повинен спокійно вислухати й не перебивати. Я зустріла іншого. Дуже сильно його кохаю і переїздитиму до нього жити. Прошу, зрозумій і не кой дурниць.

Кожне її слово гвіздками вбивалось у свідомість. Остовпіло дивився, як вона підносить тонку дамську цигарку до нафарбованих вуст, які він так любив цілувати. І коли тільки встигла навчитися курити?

– А діти? Їх ти теж покидаєш? – хрипко запитав.

– Житимуть з тобою. Я навідуватимусь. Зрозумій, я не можу забрати їх із собою.

Іванові забракло повітря. Він устав і вийшов надвір…

…Минуло декілька років. Діти змирились, що мама далеко. Іноді вона приїжджає, привозить гарні дорогі подарунки. Але ці візити вкрай короткі. Потім сідає в новеньке дороге авто та їде, щоби знову за декілька місяців навідатись.

Але дівчатка звикли жити без матері. У них є тато, який одягає їх, годує, бавиться з ними, читає їм казки. Ще й не кожна матір може такі кіски повиплітати, як їхній тато, коли збирає своїх красунь до школи.

Він так нікого й не зустрів. Були жінки, проте жодну з них не зумів щиро покохати. Мабуть, йому вічно болітиме пережите. Бо він і досі не може вірити жінкам. А йому ж потрібна не лише дружина, а й мати для доньок. Поки що іспиту на цю роль жодна не склала. Так і живе – без жіночого тепла, зате з дітьми. Бо для нього найбільше щастя – бути батьком. Справжнім батьком…

Ірина ЯСІНСЬКА

Життя. Індекс – 08270 (пільговий індекс для інвалідів, пенсіонерів, студентів та працівників Укрпошта). Правдиві життєві історії, кулінарні рецепти, поради щодо здоров’я, духовність, призові конкурси, сканворд, новини життя і програма 11 телеканалів України. Щотижневе улюблене видання сотень тисяч українців.

Життя. Індекс – 08269 (індекс для інших передплатників)

ЧУЖА КІСТКА

Таміла рано вийшла заміж, ще й двадцяти років не мала. Подруги відмовляли дівчину, запевняли, що Ігор їй не пара, бо ж бабій, яких мало, ще й випити любить. Та де там! Навіть слухати не хотіла. Це дівчата просто заздрять, що такого красеня відхопила. Не одна ж дівка зітхала, дивлячись на Ігоря, коли той чекав після роботи Тамілу на прохідній швейної фабрики, де вона працювала. Тож невимовно тішилась, бо серед такої кількості красунь він вибрав саме її – зовні не надто привабливу. Єдине, чим пишалась, – тоненька талія та великі світло-сірі очі, що аж променились ясним сяйвом радості.

За місяць до весілля привезла нареченого в село знайомити з батьками. Тато відмовчувався, а мама вибрала вдалий момент і тихцем зашепотіла, хитаючи головою:

̶   Не сподобався він нам, доню. Не щирий, очі лихі. Здається, і жартує, і усміхається, але все якось ніби з примусу. Подумай добре, перш аніж поєднати з ним свою долю. Добре подумай, доню.

Та хіба ж воно думалось? Та й навіщо забивати собі голову всілякими дурницями? Основне – Ігор її кохає. Кожна зустріч – мов казка. Щодня – квіти, цукерки, прогулянки вечірнім містом. А ночі… У його обіймах забувала власне ім’я.

Подруги, з якими ділила кімнату в гуртожитку, не раз дивувались щедрості її нареченого, називали багатієм. Так чи ні, але він уже два роки очолює один із цехів машинобудівного заводу і з керівництвом у гарних стосунках, бо до його думки прислухаються. Такий працівник – на вагу золота. Тож і премії, і позачергове житло…

Перспективний наречений…

Після весілля пішла в невістки. Новобудова, в якій Ігор мав отримати квартиру, була ще незавершеною, тож довелося тіснитися в помешканні його батьків. Свекруха з перших днів дала зрозуміти Тамілі, що вона тут ніхто і звати її ніяк. Спершу терпіла, мовчала, ковтала всі дошкульні слова й образи. Терпець увірвався лише тоді, коли помітила, що зі скриньки, де тримала заощадження, зникла частина грошей.

– Ти брав? – запитала в Ігоря.

– Ні, – здивовано розвів руками.

А за вечерею насуплений Ігор поцікавився в матері:

– Ти брала в нас гроші зі скриньки?

Аж підскочила, розчервонілась від злості.

– То це ви з мене злодійку робите? Прийшли на все готове, ще й осмілюєтесь звинувачувати?

Ігор люто пожбурив ложку на стіл і коротко кинув молодій дружині:

– Збирай наші речі, переночуємо в мого друга Володьки.

Того ж вечора вперше за весь час вилив Тамілі свою душу.

– Мати завжди любила гроші понад усе і всіх. Навіть коли бабуся, батькова мама, захворіла, то не дала грошей на лікування. Сказала, що їй усе одно час помирати, бо вже своє віджила. І мені жодного разу не давала кишенькових, мовляв, дитині гроші не потрібні. Знаєш, як було соромно перед однокласниками, коли всі на великій перерві бігли їсти морозиво, а я в класі сам залишався! Тільки коли на свій хліб пішов, тоді почав по-справжньому жити…

Уже за тиждень молоде подружжя винайняло житло і переїхало туди жити. А згодом Ігор і Таміла дізнались, що незабаром стануть батьками. Радістю просочилась кожна шпаринка родинного гніздечка, кожна клітинка тіла. Віднині вони – справжня сім’я…

Донечка Софійка принесла в оселю ще більше втіхи. Але незабаром Таміла почала помічати, що чоловік став байдужим. У ліжку він її навіть не торкався, а швидше відвертався до стіни й засинав. А нещодавно взагалі прийшов додому напідпитку й аж після опівночі. На її німе запитання в очах лише розвів руками і промуркотів, ледь приховуючи задоволений вигляд:

– Пробач. На роботі – аврал, довелося затриматись.

Хіба ж міг він розповісти, наскільки пригнічений сірою буденністю сімейних клопотів, постійним плачем дитини та зовнішнім виглядом дружини, тоненька талія якої сховалась під непривабливими складками зайвих кілограмів, яких Тамілі ніяк не вдається позбутися? Як міг сказати, що понад усе хоче гульнути з друзями та заскочити в ліжко до якоїсь гарячої дівки? Хоча б до Любки, яка вже місяць не дає йому проходу. А сьогодні він не стримався і просто в кімнаті, де прибиральниці складають своє робоче знаряддя, без зайвих розмов злився зі спокусливою молодицею в екстазі. Люба так подряпала Ігореві спину, що й досі пече. Але ж і гаряча штучка ця Любка! Гарно одягнена, напахчена. Не те що Таміла – зовсім припинила за собою стежити. Волосся борщем та котлетами пропахло, а сама із халата й капців не вилазить. Ні! Він так більше не може. Тіло прагне скоромного, бо пісне набридло…

Що не день, то гірше. Ігор приходив додому посеред ночі, а то й над ранок, пропахлий алкоголем і чужими жінками. Таміла терпіла, доки вистачало сили. Та одного дня не витримала й зібрала речі. Лише в двері, а на порозі – свекруха.

– Куди зібралась? – пронизала її поглядом.

– Додому. Туди, де мені завше раді.

– Я думала, що твій дім біля чоловіка.

– Досі був. Але Ігор сам усе зруйнував, – схлипнула гірко.

Його мати майже силоміць вихопила з її рук Софійку і попрямувала до кухні.

– От що, невістко: наслухалась я про Ігоря, тож прийшла до тебе порозмовляти. Ти не зважай на його вибрики. Переказиться. Ліпше не тікай, а приведи себе до ладу. Коли востаннє на себе у дзеркало дивилась? Ні зачіски, ні макіяжу. Сходи в перукарню, зроби модну стрижку, підтягни живота, бо вже талії не видно. Не такою тебе Ігор покохав. Сама винувата, що в гречку скаче. Тож маєш довести, що ти найкраща, щоб боявся тебе втратити…

Таміла не знала, чи гніватись на свекруху, чи дякувати їй за пораду. Але того ж дня подалась у перукарню і пробіглась крамницями. А ввечері зустріла чоловіка в гарній сукні та з елегантною зачіскою. Ігор аж остовпів, побачивши дружину за вишукано сервірованим столом.

– Що за свято? – здивовано поцікавився.

– День нашого кохання, – прошепотіла й усім тілом пригорнулась до нього…

Усе знову стало на свої місця. Укотре переживали медовий місяць. Таміла схудла, і в неї з’явилась колишня осина талія, жінка позбулася звичних халатів, надаючи перевагу сексуальному одягу, від вигляду якого Ігор божеволів. Тепер він мчав додому мов на крилах, жодної миті не затримуючись на роботі. Кожна ніч із дружиною ніби перша, кожен дотик доводив до шалу. Відкривав для себе нову Тамілу – розкуту і пристрасну, сповнену нестримного магнетизму й загадковості…

Софійці минуло півтора рочку, як у їхню оселю неочікувано постукала біда…

Свекор із молодшою донькою та зятем довго тупцяли біля дверей їхнього житла. Не наважувались увійти, тамували крик горя, що розривав зсередини. Урешті таки подзвонили у двері. На порозі уклякла Таміла. У очах – ледь прихований страх.

– Що таке? Чому посеред ночі? Ігор…

– Немає, немає більше Ігоря! – вигукнув свекор і розридався.

Вона повільно сповзала стінкою. Не пригадує, як опинилась на ліжку. До тями привів тільки плач наляканої донечки…

Потужний електричний струм тієї ночі обірвав молоде життя її коханого чоловіка. Напередодні, ніби передчуваючи лихо, Таміла просила не йти в нічне чергування. Не послухав. Згодився підмінити товариша, який поїхав до родичів на весілля. Якби ж було знати, що трапиться невідворотне…

***

Таміла, напівпритомна від горя, зайшла до кухні, щоб допомогти кухаркам. Жінки замахали на неї руками.

– Сядь, дитино! Ми самі впораємось. Біла он, як стіна, ледь на ногах тримаєшся.

Сіла. До кухні зайшла свекруха. Зміряла її повним ненависті поглядом.

– Чого розсілася?! Мій син у могилі лежить, а ти тут відпочиваєш? Іди он на столи розставляй їжу. Незабаром люди посходяться на поминки…

Усі вражено перезирнулись. Старша із жінок сердито шикнула на неї:

– Чого ти сердишся на дитину? Чи вона винувата, що Ігор загинув?

Свекруха вмовкла, але злості в очах тільки побільшало…

Декілька перших місяців удівства для молодої жінки минули, мов у мороці. Мало тямила й відчувала. Здавалось, ніби й сама не жива, неначе більша частина її відійшла разом із коханим у засвіти. Водила Софійку в садочок, ходила на роботу, нічого навколо не помічала. Навіть те, що квітом і зелом шумувала пахуча молода весна. Було байдуже… А якось випадково зустріла Ігоревого колегу з роботи Бориса.

– Обжили вже нову квартиру? – поцікавився той після звичного обміну фразами.

– Яку квартиру? – не зрозуміла Таміла.

А все виявилось банально простим: свекруха отримала чималу виплату зі страхування, яку Ігор чомусь оформив на матір, і велику допомогу від заводу, бо почала шантажувати директора судовою тяганиною, а, крім того, ще й колеги покійного зібрали немалу суму на поховання. Усі ті кошти вона пригребла собі, а Таміла не знала про це. І це в той час, коли та вишкрібала останні копійки, щоб купити Софійці черевички, щоб дитина не зосталась босою, адже всі їхні з Ігорем заощадження витратила на поховання…

– Його мати хвалилась, що придбала в кооперативі для вас двокімнатну квартиру, – почав ніяково переминатися з ноги на ногу Борис, уже розуміючи, що бовкнув зайве.

Таміла навіть виду не подала, наскільки збентежилась. Чемно розпрощалась і попрямувала у протилежному напрямку. Сьогодні доведеться трохи запізнитися на роботу…

Двері відчинила свекруха. Недобрим поглядом зміряла непрохану гостю з голови до ніг.

– Чого тобі?

– Прийшла спитати, коли пакувати пожитки, щоб переїздити в ту квартиру, що ви нам із Софійкою придбали.

– Що ти хочеш?! Чого домагаєшся? Так, я купила квартиру! Але не тобі там жити. У мене ще є донька, а незабаром й онук народиться. Вони – моя плоть і кров. А ти хто? Невістка – чужа кістка. Йди звідси й не смій потрапляти мені на очі. Якби Ігор одружився з донькою директора заводу, яка за ним мліла, то був би живим і в маслі катався. Це ти винувата в його смерті! Усе життя йому зіпсувала!

Таміла стрімголов мчала сходами, а в спину летіли злісні прокльони. За що? Чому? Що поганого вона зробила?..

Наступного дня Таміла звільнилася з роботи, спакувала речі й залишила це місто назавжди…

Біля батьків відігрілась і душею, і серцем. А незабаром зустріла іншого чоловіка. Дмитро виявився порядним та чуйним, прикипів усім серцем і до Таміли, і до Софійки. Донечка також горнулась до нього. Згодом Таміла та Дмитро стали на рушничок щастя, надбали ще двійко спільних діточок. Живуть як одна душа, мають власну невеличку крамничку в селі, чимале господарство. А що важливо – Дмитрова мати називає Тамілу донею і суворо наказує синові шанувати й берегти дружину.

– Назвав її своєю жінкою – не забувай про те. Бо пару нам сам Господь підбирає. А тут Він тебе, сину, не обділив. Дай, Боже, кожному таке щастя, яке ти маєш, – не раз наголошує, хитаючи головою. – Бережіть одне одного, діти, любіть, навіть поглядом не дозволяйте образити. Буде в сім’ї лад, то й усе гарно вдаватиметься, кожна справа вагу матиме. Я знаю, що кажу, бо вже вік прожила, щось та й тямлю в цьому світі.

Ірина ЯСІНСЬКА

Життя. Індекс – 08270 (пільговий індекс для інвалідів, пенсіонерів, студентів та працівників Укрпошта). Правдиві життєві історії, кулінарні рецепти, поради щодо здоров’я, духовність, призові конкурси, сканворд, новини життя і програма 11 телеканалів України. Щотижневе улюблене видання сотень тисяч українців.

Життя. Індекс – 08269 (індекс для інших передплатників)

АБЕТКА ДОВГОЛІТТЯ

Як прожити довго і щасливо?

Газета “Абетка довголіття” знає унікальні рецепти, які прожити довго і щасливо. У кожному номері нашого видання ви матимете змогу прочитати реальні життєві історії багатьох людей. Кожна життєва доля – це величезний досвід і знання, як прожити свій вік щасливо, у гармонії з собою та оточуючим світом.

Газета “Абетка довголіття” розміщує перевірені народні рецепти лікування багатьох хвороб. Наші читачі надсилають до редакції рецепти, які допомогли їм вилікуватися від недуг і вони готові поділитися своїми знаннями і рецептами з читачами.

Попри усі рецепти та багатий життєвий досвід, усі ми мусимо добре усвідомлювати, що лише життя із Богом, життя із вірою у Бога, в гармонії зі світом допоможе людям жити довго і щасливо.

Передплатний індекс газети “Абетка довголіття” – 68058. Ціна – 1,48 грн на два місяця. Передплатіть газету не відкладаючи це на завтра. Передплата у кожному поштовому відділенні України.

З повагою, редакція

Біда – тріскає шкіра рук

Мазь із троянди і лимона: замочити на тиждень у 300 мл оливкової олії 20 г пелюсток троянд і 5 г лимонної цедри. Коли отримана маса відстоїться, процідити її. Зберігати мазь у темному та сухому місці. Змащувати нею проблемні ділянки двічі на день.

Гель алое + шипшина: змішати аптечні гель алое вера та олійку шипшини. Обидві рослини надають живильний і відновлювальний ефект. Отримана суміш також допоможе розгладити зморшки на обличчі, тож використовуйте її як крем для рук, обличчя та шиї.

Контрастні ванночки – найкращий і найпростіший спосіб поліпшити кровообіг у руках. Візьміть два контейнери, наповніть один гарячою водою, інший – холодною. Опускайте в них руки поперемінно: тримайте руки в холодній воді 15–20 секунд і в гарячій – 25–30 секунд. Процедура повинна тривати не менш аніж п’ять хвилин. Останньою завжди має бути тепла ванна. Обережно витріть руки рушником, змастіть натуральною маззю чи кремом або ж оливковою чи іншою лікувальною олією.

Готуємо гель алое вера

Гель сприяє загоєнню опіків, порізів, висипу, укусів комах; зменшує біль від сонячних опіків і прискорює їх загоєння; зволожує і пом’якшує шкіру; чинить протизапальну дію. Щоб отримати гель алое, його потрібно зрізати з внутрішньої частини листка, а не просто розчавити. Правильно приготований і охолоджений гель алое вера можна зберігати в холодильнику впродовж року й навіть більше.

Листя алое – це шкірка, жовтий сік, слиз і самий гель. Жовтий сік (алоїн) наділений сильним проносним ефектом, тож іноді його використовують у ліках. Шкірка м’ясистих листків алое годиться хіба що на компост. Найважливіші частини рослини алое – це слиз і гель (внутрішня прозора м’якоть).

Як приготувати?

Зріжте навскіс найбільші м’ясисті листки алое, розташовані внизу вазона. Вони найстаріші та потужніші, в них найбільше гелю. Пам’ятайте, що листя алое потрібно обробити впродовж двох-трьох годин після збору, – потім починається процес окислення.

Помийте листки та витріть насухо. Поставте листя у вертикальному положенні під кутом 45 градусів у контейнер на 10–15 хвилин, щоб стік жовтий сік, який нам не потрібен. Якщо листки невеликі, то жовтого соку в них може й не бути.

Покладіть листок на обробну дошку. Гострим ножем зріжте кінчики і зубчики листка. Розріжте його поздовжньо на дві частини. Візьміть ложку і вишкребіть слизову частину та білу прозору м’якоть (гель). Не тисніть занадто сильно, інакше в гель потрапить сік. Змішайте гель алое і слиз за допомогою блендера. Перекладіть його у скляну стерильну баночку і зберігайте в холодильнику. Аби запобігти окисленню, додайте в гель лимонну кислоту і вітамін Е. Пропорції на 60 г гелю алое – 500 мг вітаміну С в порошку, одна-дві капсули вітаміну Е.

Порошок-гель для прання – домашній

Склад: 75 г натурального господарського мила (можна взяти й з ефектом відбілювання), склянка харчової соди, 1,5 л води, за бажання ефірна олія (10–20 крапель). Знадобляться ще терка, окрема каструля та лопатка для помішування, посудина для зберігання.

Для процедури варто виділити окремий комплект кухонного реманенту. Спершу потрібно натерти мило, скласти його в каструлю й додати соду. Якщо перете речі з сильними забрудненнями, то дві-три ложки харчової соди замінити содою кальцинованою – вона більш ефективна. Довести суміш до кипіння й обережно поволі влити воду. Перемішувати суміш, поки мило не розчиниться остаточно. Тепер можна додати декілька крапель улюбленої ефірної олії, наприклад, ми любимо лаванду і лимон. Засіб злегка остудити і перелити в ємність для зберігання. Гель-порошок краще зберігати в темному прохолодному місці. До використання він готовий за тиждень, текстура гелю стане густішою. Для прання речей достатньо три-п’ять ложок засобу влити у відділення на порошок. Гель можна використовувати і для ручного прання. Він ефективний, економічний, екологічний і просто чудовий у всіх планах.

Як відновити мікрофлору кишківника?

Чарка-дві капустяного розсолу перед їжею – суперзасіб. Розсіл краще пити домашній, а не з-під магазинної капусти. Перед споживанням його трохи підігріти. В раціоні має бути багато і квашеної капусти, і мочених квашених яблук.

Допоможуть вашому кишківнику і свіжі кислі яблука, цитрусові та ягоди брусниці. Один-два фрукти та пригоршня ягід знищуватимуть шкідливі бактерії не гірше від спецпрепаратів.

Увечері змішати дві столові ложки геркулесу зі жменькою сухофруктів (кураги, чорносливу, родзинок, сухих яблук). Залити 150 мл кефіру. Настоювати впродовж ночі. Вживати такий сніданок уранці натще. Також на ніч кефіром можна заливати суху перебрану гречку.

Регулярно їсти свіжий топінамбур, а також як «особливу страву». На 300 г топінамбура – склянка молока, дві столові ложки масла, столова ложка пшеничного борошна, зелень і сіль до смаку. Очищені коренеплоди нарізати кубиками, покласти в кипляче наполовину розбавлене водою молоко і варити на слабкому вогні до готовності. Молоко злити в інший посуд, знову нагріти до кипіння, покласти в нього пшеничне борошно, пасероване на маслі, помішуючи, проварити до загустіння. Залити цим соусом топінамбур і перемішати, приправити спеціями та зеленню.

З’єднати частину звіробою, по дві частини ромашки, м’яти перцевої, подорожника, трави і насіння парила звичайного. Столову ложку суміші залити 0,5 л крутого окропу, закутати і настояти впродовж півгодини. Процідити й пити замість чаю, без обмежень. За декілька днів нормалізуються випорожнення.

Столову ложку перстачу залити склянкою окропу. Прокип’ятити 15 хвилин і настояти впродовж ночі. Пити по третині склянки тричі на день.

Розмішати у півлітра підігрітої води столову ложку меду і стільки ж цукру, додати небагато, приблизно 2 г, дріжджів. Настоювати розчин у теплі годину-півтори, але не більше, інакше вийде спиртова брага, а нам цього не треба! Випити розчин увесь відразу за три-чотири години до їжі. Таким способом ви поселите заново корисні бродильні мікроби всередині.

Зварити сир з кислого домашнього молока: поставити молоко в гарячу воду, за певний проміжок часу кисляк розділиться на сир і сироватку. Саме сироватка і є тим диво-засобом, який нормалізує флору та роботу кишківника. Потрібно вранці натщесерце випивати склянку теплої сироватки – й дуже швидко і природно флора кишківника нормалізується.

Змолоти в кавомолці по столовій ложці очищеного насіння гарбуза, соняшнику та ядер волоських горіхів. Столову ложку порошку залити півсклянки кип’яченої прохолодної води, розмішати і випити. Приймати суміш двічі на день (уранці та ввечері) впродовж трьох тижнів.

 

Найкращі кулінарні рецепти

Дорогі шанувальники кулінарного мистецтва

Вітаємо вас на сторінках журналу “Найкращі кулінарні рецепти”. Ми публікуємо лише кращі рецепти страв. 

Усі страви, які ми розміщуємо у журналі ретельно перевірені шеф-редактором Оксаною Нагорною. До збірок “Найкращі кулінарні рецепти” потрапляють також рецепти, надіслані передплатниками та постійними дописувачами всеукраїнської газети “Дуже смачно!”. У кожному рецепті детально описані інгредієнти та способи приготування. Родзинкою журналу є домашні рецепти страв.

Журнал “Найкращі кулінарні рецепти” обов’язково стане вам у пригоді й принесе радість від споживання смачної та здорової їжі. Ваші кохані оцінять ваші таланти! 

Передплатний індекс журналу “Найкращі кулінарні рецепти” – 49026. Вихід у світ – двічі на рік. У роздрібну мережу потрапляє удвічі більше випусків журналу, тому стежте за анонсами на сайті, або у газеті “Дуже смачно!”.

Передлатіть видання і невдовзі станете справжнім майстром кулінарних шедеврів. Журнал допоможе вам стати неперевершеною господинею вдома і навчить готувати домашні страви української кухні. Кулінарному мистецтву можна навчитися разом з нами.

Передплата на “Найкращі кулінарні рецепти” у кожному поштовому відділенні України. Не гайте часу. Передплата онлайн тут:  https://peredplata.ukrposhta.ua/

СВЯТКОВІ СТРАВИ. Страви на Різдво та Великдень.

Журнал “Найкращі кулінарні рецепти” СВЯТКОВІ СТРАВИ можна придбати за тел.: (032) 295-85-18;  067-672-03-94. 

Найкращі кулінарні рецепти (журнал). Індекс – 49026. Збірка перевірених кулінарних рецептів з газети “Життя” і “Дуже смачно”. Формат А5, 64 сторінки. Лише перевірені рецепти досвідчених кулінарів і читачів наших видань. Салати, м’ясні і рибні страви, торти, випічка, консервування і багато іншого. Кожен рецепт неперевершений. Передплачуйте наше видання, яке виходить двічі на рік. Доступна ціна.

Передплата онлайн тут:  https://peredplata.ukrposhta.ua/

Ваш улюблений конкурс кулінарних рецептів триває!

Редакція газети «Дуже смачно!» пропонує вам узяти участь у кулінарному конкурсі.
Для цього надішліть декілька власних рецептів різноманітних страв чи родинні перевірені рецепти.
Що частіше ваші рецепти з’являтимуться на сторінках газети, то більше у вас шансів стати переможцем року. Наприкінці року переможців визначатиме журі.
Перевагу надаватимемо тим, хто надсилатиме ще й фотографії страв. Просимо вас розбірливо і докладно вказувати складники й описувати спосіб приготування, чітко подавати одиниці вимірювання інгредієнтів. А також правильно зазначати свою адресу, прізвище та ім’я, за бажання й мобільний телефон.
Зверніть увагу, що газета «Дуже смачно!» виходить раз на місяць, отож пишіть нам частіше, щоб ваші рецепти з’являлися в кожному номері.
Для заохочення активних учасників редакція нагороджуватиме кухонними рушниками та річною передплатою газети «Дуже смачно!».
Переможцями 2022 року стануть п’ять найактивніших учасників конкурсу. Вони отримають ГРОШОВІ ВИНАГОРОДИ.
Найкращі ваші рецепти надрукуємо в журналі «Найкращі кулінарні рецепти» (передплатний індекс – 49026).
Активніше беріть участь у конкурсі та здобувайте перемогу!
Поштова адреса: газета «Дуже смачно!» (кулінарний конкурс), п/с 1623, м. Львів, 79016. Або пишіть на електронну скриньку Оксани Нагорної: oksnagorna@gmail.com. Номери телефонів редакції:
(067) 672-03-94, (032) 295-85-18.

З повагою
головний редактор Оксана НАГОРНА

Дуже смачно! Індекс – 99715. Перевірені кулінарні рецепти читачів, поради, конкурси, подарунки. Улюблена газета кулінарних рецептів і корисних порад для читачів Галичини і центральної України. Зіркові гості і їхні рецепти у кожному номері видання. Газета виходить щомісяця. Передплачуйте!

 

М’ясо по-королівськи

Склад: 1,2 кг свинячої вирізки, 250 г жиру, 400 г картоплі, 100 г цибулі, 300 г твердого сиру, майонез, зелень.

Приготування. М’ясо нарізати довгою соломкою, обсмажити на свинячому жирі. Викласти на деко. Покрити шаром сирої картоплі, нарізаної кружечками, посипати дрібно покришеною цибулею, поперчити, посолити й посипати зеленню. Зверху залити майонезом, посипати сиром, натертим на тертці з великими вічками. Поставити в духовку й довести до готовності.

Риба, тушкована в молоці

Склад: 1,2 кг філе риби, 6 цибулин, 4 склянки молока, сіль, перець.

Приготування. Рибу порізати невеликими шматочками, посолити і поперчити до смаку. На дно глибокого посуду покласти дрібно нарізану цибулю, зверху – рибу, прикрити ще одним шаром риби і ще раз викласти шар цибулі. Усе залити гарячим молоком і запікати 25–30 хвилин.

Крученики з чорносливом

Склад: 600 г м’яса, 300 г чорносливу, склянка сметани, масло, сіль, перець.

Приготування. Шматочки м’яса відбити, посолити і поперчити, на кожен покласти розпарений чорнослив без кісточок. М’ясо скрутити трубочкою, обкачати в борошні, обсмажити і скласти в сотейник, залити склянкою води і відваром з чорносливу. Тушкувати до готовності. Наприкінці додати склянку сметани і протушкувати ще десять хвилин. Перед подаванням до столу прикрасити зеленню.

М’ясні торбинки

Склад: (на фарш) 300 г м’яса, 150 г печінки, 2 цибулини; (на млинці) літр молока, 2 яйця, сіль, перець до смаку, борошно.

Приготування. М’ясо відварити, печінку обсмажити, цибулю порізати й обсмажити окремо. Всі інгредієнти на начинку перемолоти у м’ясорубці.

На млинці тісто має бути за консистенцією схожим на густу сметану. Випікати млинці. На кожен млинець посередині покласти грудку фаршу, зібрати докупи краї млинця і зв’язати пір’ячком зеленої цибульки. Клуночки покласти на змащений жиром лист і підрум’янити в духовці.

Індичка, фарширована рисом

Склад: індичка, 3 цибулини, 5 столових ложок вершкового масла, склянка рису, 50–70 г родзинок, індичі потрухи, зелень, мелений перець, сіль.

Приготування. Якщо індичка стара, спочатку потрібно її проварити, а якщо молода – то ні. Серце, печінку, жир, шкіру з шиї дрібно порізати й підсмажити. Цибулю також дрібно порізати й підсмажити. Скласти все в казанок. Саджанці полуниці. Додати рис. За п’ять-сім хвилин влити трохи води і дати рису набухнути. Додати сіль, перець, подрібнену зелень (тільки не кріп). Нафарширувати цією сумішшю індичку, зашити й полити маслом. Поставити в розігріту духовку, але вогонь зменшувати. Щоб перевірити готовність, проколоти виделкою.

Салат “Дамський”

Склад: 120 г крабових паличок, 2 апельсини, варена морквина, 3 варені яйця, склянка майонезу, 2 листки салату.

Приготування. З апельсинів зрізати цедру, розділити на дольки і нарізати шматочками. Крабові палички та варену моркву нарізати кубиками, варені яйця – скибочками. Усе змішати і додати нарізане листя салату. Заправити майонезом. Прикрасити смужками апельсинової цедри.

Салат із тунця

Склад: 1 склянка рису, 1 банка консервованого в олії тунця, 150 г
оливок без кісточок, 2 солодкі перці, 2 помідори, 3 мариновані огірки, 1 столова ложка олії, сік лимона, сіль, перець чорний.

Приготування. Зварити розсипчастий рис, злити воду. Рис охолодити і змішати з нарізаними оливками. Додати порізаний соломкою перець, шматочки помідорів, подрібнену рибу і кружальця огірків. Заправити салат олією, лимонним соком, перцем і сіллю за смаком.

Салат “Святковий”

Склад: 5 варених яєць, 250 г твердого сиру, 200 г маринованої цибулі, 1 банка горошку, 200 г крабових паличок, 2 великі яблука, майонез.

Приготування. Салат викладати шарами: порізані білки, потертий сир, маринована цибуля, 0,5 банки горошку, майонез, порізані кубиками крабові палички, нарізані кубиками яблука, 0,5 банки горошку, майонез, потерті жовтки. Сир потерти на дрібній тертці. Яблука краще брати кисло-солодкі. Маринувати цибулю бажано нарізану кільцями.

Салат “Кармеліта”

Склад: 1 пекінська капуста, 1 пачка чипсів будь-якого смаку, консервована кукурудза або горошок, мариновані або тушковані гриби, 1 невелике стебло цибулі-порею, варене яйце, 1 червоний буряк, майонез, сіль і перець за смаком.

Приготування. Пекінську капусту посікти і розділити на дві частини. На дно салатниці викласти одну частину капусти, полити майонезом, посипати чипсами, знову полити майонезом і посипати кукурудзою або горошком, викласти гриби, знову полити майонезом, посипати пореєм, порізаним кружечками, і знову полити майонезом. Далі потерти варене яйце й викласти сирий червоний буряк, натертий на корейській тертці, полити майонезом і викласти другу частину пекінської капусти, посипати сіллю і перцем.

Яблука в тісті

Склад: 2 пачки маргарину, 0,5 кг борошна, яйце, 0,5 пачки дріжджів, 200 г сметани, яблука.

Приготування. Маргарин з яйцем посікти з борошном. Потім додати дріжджі, розведені в сметані. Поставити в холодильник на 2–3 години. Розкачати тісто, порізати ножем ромбиками, всередину покласти почищені та порізані яблука. Скласти тісто конвертом і випікати. Холодні тістечка обкачати в цукровій пудрі.

Пиріг “Сирник з персиками”

Тісто: 3 склянки борошна, пачка маргарину, 3 столові ложки цукру, 5 яєчних жовтків, 2 чайні ложки порошку до печива.

Приготування. Замісити тісто і поділити його на 2 частини. Одну викласти у форму, а другу покласти в морозилку на годину-дві.

Маса: 0,5 кг сиру, яйце, пачка сметанкового буденю (польський, не варити), 0,5 склянки цукру, 0,5 пачки масла.

На тісто викласти сирну масу, половинки консервованих персиків. 5 білків збити на густу піну, додати 0,5 склянки цукру, збивати далі. На піну потерти тісто з морозилки. Пекти годину. Зверху посипати пудрою.

Пиріг “Яблучний”

Тісто: 250 г маргарину, 4 яєчні жовтки, 3 склянки борошна, склянка цукру, пачка порошку до печива.

Приготування. Замісити тісто, поділити на 2 частини (одна більша, друга – менша) і поставити на 3–4 години в холодильник. Форму змастити жиром. Потерти одну (більшу) частину тіста, тоді викласти яблука (1–1,5 кг), порізані тоненькими дольками й злегка обсипані сухарями, корицю та ванільний цукор давати за бажанням. На яблука вилити збиті на густу піну білки. Зверху потерти другу частину тіста та пекти. Холодний пиріг посипати цукровою пудрою.