Вітаємо усіх читачів

Шановні друзі. Сьогодні ви матимете можливість стисло познайомитися із газетою “Абетка мудрої бабусі”. Видання розповідає про те, на що ми часто не звертаємо увагу в своєму повсякденному житті – на мудрі поради і думки старших людей.

Наші батьки, дідусі та бабусі прожили життя і мають що розповісти своїм дітям та онукам. На жаль, ми часто густо, не звертаємо увагу на поради наших близьких. Ми вважаємо, що живемо в інший час, що здобули більше знань, тож нехтуємо думками старших.

На сторінках газети “Абетка мудрої бабусі” чимало повчальних життєвих історій, народних рецептів лікування різних хвороб наших бабусь, корисні і практичні поради для усіх та багато іншої цікавої інформації. Кожен вдумливий читач знайде у газеті щось важливе і корисне для себе і своєї родини.

Передплатити газету можна будь-коли у кожному поштовому відділенні України. Передплатний індекс – 68062. Ціна – 1,67 грн на два місяця.

Бажаємо усім міцного здоров’я, добра і довгих років життя у гармонії.

Оксана і Микола прожили більш аніж тридцять років разом. За цей час встигли народити і виховати двох дітей, відгуляти два весілля й дочекатися онуків. І все було б нічого, якби Микола не захопився “переосмисленням” життєвих цінностей.

Оксана не розуміла, яка муха вкусила його. Чоловік увесь час ходив насуплений і незадоволено бурчав. Не раз поривалася поговорити з ним, та що частішими і наполегливішими були її спроби, то категоричнішим ставав Микола. А одного дня просто зібрав сумку й, повідомивши дружину, пішов геть. Оксана не могла второпати, що сталося.

– Микола геть на старість здурів, – жалілася жінка чоловіковій сестрі Марійці. – Чого йому бракує?.. Все є! Чекай у гості дітей, тішся онуками, радій життю… А він… Може, ти, Марійко, напоумиш?.. Може, тебе послухає!

– Та не переживай ти так, – розраджувала невістку Марія. – Нікуди він не дінеться. Містечко невелике, до того ж живемо всі на одній вулиці. Походить-походить та й вернеться.

– А якщо захоче у вас залишитись? – бідкалася Оксана.

– Не розумію, чим ти переймаєшся? Нехай залишається, – усміхнулася Марійка. – А ти трохи відпочинеш…

Микола тим часом прямував до рідного дому, в якому, крім Марійки та її великої родини, – двох синів, невістки та трьох галасливих онуків, – жила ще й старенька Миколина мати.

– Доброго здоров’я, Марійко!

– Дякую. І тобі най Бог здоров’я дає, – відказала сестра, закінчивши телефонну розмову.

– Марійко, я то… можна до тебе?

– Ти знаєш: мій дім – твій дім. А що сталося, брате?

– Та набридло мені таке життя: все правильно, передбачувано, тихо, нудно… Завжди я ніби вирішую, а по-Оксаниному виходить… Діти виросли, онуки з’явились, а я… Розумієш?..

Марійка похитала головою. Незважаючи на те, що Микола був її братом, завжди підтримувала невістку. На її думку, братові занадто добре жилося: будь-чого їсти не буде, у будь-що не вбереться. А Оксана йому смаколиків наварить-напече, штани на кант випрасує, прибере, все припильнує і ніколи не нарікає. Ото Микола і брикається.

Чоловік неквапно рушив до хати.

– Ти їсти будеш? – запитала Марійка.

– Буду. А чим почастуєш? – поцікавився брат.

– Борщем із часниковими пампушками…

По хвилі вже сидів за кухонним столом, наминаючи свіжий обід.

– Одразу видно, що то ти борщ варила, а не мама, – пробурмотів невдоволено.

– Чого?.. – не зрозуміла жінка.

– Бо без фасолі. У справжньому борщі обов’язково має бути фасоля!

– Та ж Василь фасолі не любить, – відказала нервово.

– Ага! А зелений борщ, певно, також без щавлю варите, бо Василь не любить…

Марійка озирнулася на брата. Її обличчя починало наливатися багрянцем. А це вже була ознака того, що розмови краще не провадити далі. Осмисливши це, Микола прикусив язика і вже мовчки видзеленькував ложкою по тарілці. Не встиг доїсти страви, як до хати прибігла старенька мати.

– А шо то за торби і клунки тамка в куті? Микольцю, то твоє?..

– Моє, мамо, – відказав тихо.

І тут бабуся, не чекаючи відповіді, завела довжелезний діалог сама з собою:

– Йой, люди будут сі сміяли… Шо то на старості років сі робіт?.. Я би нігди не сказала, шо Оксана нездала… Чи, може, то ти їй шо повів?.. А як то далі буде?.. А де будеш жив?.. Чи ту, з нами, чи де інакше?..

Чоловік залишився у сестри, та спокою не було. Мати щодня бідкалася одним і тим самим, діти галасували, страви, що їх готувала сестра, не смакували, все довкола дратувало… Тож, погостювавши у Марійчиній родині тиждень, зателефонував до доньки і, зібравши речі, рушив до неї. Дорогою картав себе, що не відразу додумався до цього. Мар’яна вийшла заміж і тепер разом із чоловіком облаштовували власний будинок.

– Може, і я їм якою порадою допоможу? – тішив себе думкою Микола.

Та поради, як виявилося, молодій сім’ї було замало. Зять з донькою мали велику потребу у фізичній допомозі та чоловічій силі. Тож Миколу відразу долучили до робочого процесу – шліфування, шпаклювання, фарбування тощо.

Перші два тижні трудився з неабияким ентузіазмом. Прокидався о шостій ранку й разом із зятем розпочинав трудову діяльність: стукав, пиляв, мішав, шліфував…

Однак на третій тиждень його ентузіазм почав вичерпуватися. Лягаючи спати, чоловік подовгу не міг заснути. Йому виразно причувався гул шліфувальної машини, скрипіння столярного верстата, шум від електроінструментів і скрізь запах лаку, фарби та ацетону. Микола зрозумів, що такий обсяг фізичних навантажень і темп роботи зовсім не для нього… Тож вирішив не обтяжувати своєю присутністю доньку із зятем і подався до старшого сина.

Не встигла Мар’яна зачинити за батьком двері, як пролунав дзвінок мобільного.

– Привіт, Мар’янко, – почувся у слухавці стривожений Оксанин голос.

– Привіт, мамо.

– Мар’яночко, як там тато? Бо я йому телефоную, а він мені фиркає. Каже, що й без мого покровительства обійдеться, – мало не плачучи поскаржилася доньці.

– Не знаю, мамо. Щойно поїхав. Сказав, що в нас шумно, а йому на старості потрібна тиша.

– А куди пішов, не знаєш?..

– Не знаю, може, до Ігоря… Та він не пропаде. Не хвилюйся.

Микола й справді пішов до старшого сина, котрий жив недалеко. Трохи посидів, поговорив про те про се та й каже:

– Як би ви, діти, поставились до того, якби старий батько попросився з вами жити?

Молоде подружжя вже чуло про “батькові мандри” від Мар’яни, тож було готове до такого повороту.

– Ми не проти, тату, – відповів Ігор.

– Трохи онуків поняньчите, – додала усміхаючись невістка Наталка.

– Чом же ні? Звісно, няньчитиму. Ще й вас навчу! – вже бадьоріше відповів чоловік.

Хоч квартирка у молодої сім’ї була невелика, однак рідному батькові місце, звісно, знайшлося. Ігор з дружиною та двома малими близнятами потіснились в одній кімнаті, а Миколі віддали іншу.

Микола гарно провів вечір: трохи потупцював біля онуків, прийняв ванну, смачно повечеряв і пішов вкладатися спати. Однак сон уперто не навідував його. Втікав світ за очі через безперервний плач малят, в яких починали прорізатися зуби. Перша Миколина ніч у синовій оселі видалася безсонною. Та й друга не ліпшою.

Два дні по тому випадала субота. Ігор з Наталею отримали запрошення від друзів на забаву. Молоді довго вагалися, чи йти, та Микола запевнив їх у тому, що чудово впорається з обов’язками дідуся. Заспокоєні, втішені й безмежно вдячні за допомогу поспішили на святкування. А “досвідчений” дідусь залишився з онуками.

Лежати близнята вперто не хотіли, про спання не було й мови. Усі намагання заспівати онукам пісеньку породили лише обурливий протест у формі крику. Дві години, змарновані на спроби заспокоїти дітлахів, страшенно виснажили Миколу. Врешті, знеможений, гепнувся на диван, затуливши обидва вуха долонями. Однак абстрагуватися від реальності йому не вдалося – через потребу змінити пелюшки. До того ж одразу обом галасунам… Це було понад Миколині сили.

По хвилі він уже нишпорив у кишенях своєї куртки. За ті декілька секунд належно оцінив усі переваги мобільного зв’язку. Миттю набрав номер сина, однак його телефон озвався мелодією з іншої кімнати.

– От, халепа! – знервувався Микола. – Так поспішав із дому, що й мобільний забув. А може, зі мною за той час могло щось статися?.. Куди б мав дзвонити?.. Хто б мав мені допомогти?.. Про то вже не думали… А Наталчиного не знаю… Що робити?

Переглядаючи контакти у своїй телефонній книзі, зупинився, втупившись в екран. Галас не стихав. Миколі починало здаватися, що від цього крику та плачу розтріскаються стіни, а заодно і його заклопотана голівонька.

Повагавшись іще трохи, набрав номер. На екрані висвітилося звичне “Оксана”.

– Алло! – почув у слухавці.

– Е… А… Алло! Алло! Ти чуєш мене? – розгублено пробелькотів Микола.

– Звісно, – спокійно відповіла Оксана, інтуїтивно відчуваючи, що цього разу перевага на її боці.

– Оксаночко, я той… Ну… Ти б могла приїхати до Ігоря?

– Чого? – тамуючи сміх, запитала дружина.

– Та то… Вони пішли на забаву… Я з малими… Вони мене не слухають… А тут їх ще й перевдягнути, здається, потрібно…

– То ти в Ігоря?..

– А де ще? Ти можеш не тягнути гуми, а приїхати?..

– Добре. Зараз приїду, – погодилася Оксана.

Двадцять хвилин, упродовж яких Микола очікував на приїзд дружини, видалися йому безконечними. Оксана не розгубилась: миттю перевдягнула близнят, перестелила в ліжечках, нагодувала і тихенько заспівала колискової. Микола лише спостерігав, дивуючись і захоплюючись її вправністю. Незабаром один із малюків заснув на її руках, а інший – у ліжечку. Кімнату наповнила така бажана для Миколиних вух тиша, що він аж усміхнувся.

– А що в нас сьогодні на вечерю? – запитав по хвилі.

– Борщ, галушки і твій улюблений салат, – прошепотіла Оксана, боячись розбудити онуків.

– То, може, підемо додому, як діти повернуться? – трохи невпевнено озвався Микола.

Дружина кивнула на знак згоди.

“Недарма кажуть: що старе, що мале, що дурне…” – подумалося Оксані, поки втішений Микола поквапно збирав у сусідній кімнаті свої речі.

Олеся КОГУТИЧ

Їхні вечірні зустрічі були заквітчані пелюстками весняного саду, оповиті тишею та мріями, які наважувалися порушити хіба що спів цвіркуна чи гудіння хрущів. Ці повоєнні роки не були легкими, однак для молодих Марії та Петра все здавалося не таким уже важким і невиправним.

Марія була доброю та чуйною дівчиною. А про її працьовитість годі й казати. Робота на колгоспному полі ніколи не була медом. Проте дівчина, працюючи і за себе, і за матір, заслужила доброї слави поміж селян. Її, молоду та вродливу, помітив син головного агронома Петро. Марійці також припав до душі парубок.

А потім були вечірні прогулянки та трепетні прощання. Щоденна фізична праця, оповита очікуванням вечірньої зустрічі, видавалася Марії не такою вже й важкою. З часом молоді та закохані почали мріяти й про спільне майбутнє. І все було б гаразд, якби не втрутилася мати юнака, котра будувала щодо єдиного сина амбітні плани . Вона хотіла, аби син здобув освіту, обіймав високу посаду, жив у місті, а не опікувався різними бідачками, марнуючи свою молодість у селі.

– Та яка вона йому пара… Розмріялася… На чуже добро око поклала… Не бути цьому ніколи, – не раз категорично заявляла Петрова мати, стрівшись із жінками посеред сільської вулиці.

Згодом Марійка помітила, що Петра наче підмінили. Став чужим, холодним, не питав про зустріч, хоча перед тим присягався у вічному коханні.

– Петре, не тікай, прошу… – якось попрохала коханого Марія. – Поясни, чому уникаєш мене?

Та він лише опустив очі додолу і, не дивлячись на Марію, пішов геть.

– Петре, ми не закінчили нашої розмови, – вже крізь сльози прокричала вслід дівчина.

Та хлопця це не зупинило. Він зник за рогом вулиці, зник із її життя…

Марійці було важко на серці. Здавалося, кожен погляд односельців краяв його на шматки. Адже дівчина добре знала їхній зміст. Не раз бувало, що котрась із сусідок ще й штрикне гострим словом, згадавши поміж іншим і про колишнього коханого, мовляв, “Бачила Петра… одружився… господарством обзавівся… змужнів…”.

Марійка, зібравши всю мужність, лише байдуже усміхалася. І тільки вдома зі сльозами могла вилити весь біль.

– Чому люди такі жорстокі? – не раз плачучи запитувала себе. – Чому, бачачи біль або розпач ближнього, насолоджуються цим, смакують подробицями чиєїсь невдачі, розпинають без цвяхів і так зранену душу?

Однак не було кому поскаржитись, не було від кого чекати помочі чи поради. Це був тільки її біль…

Минали роки, а Марійка так і не змогла забути зради, пережити втрати й знову відкрити комусь своє серце. Раз у раз доводилось чути шепотіння жінок, що шлейфом стелились за нею, коли проходила сільською вулицею.

– Бач, до старих дівок засиділася, – говорила одна.

– Дотепер не може пережити того, що Петро покинув її і оженився з іншою, – додавала друга.

– А тепер кому вона потрібна? Он молодих дівчат скільки, одна краща за іншу… – не вгавала перша…

Такі розмови могли тривати без кінця. Адже схожі теми були улюбленими для всіх сільських молодиць. Хоча в дечому вони таки мали рацію. Роки брали своє… Марійці минуло вже сорок. Якось, їдучи до міста, познайомилася з водієм міжміського автобуса. Вільного місця в салоні не залишилося, тож він запропонував їй присісти поряд, на службове ремонт пральних машин. Спершу відмовлялася, але оскільки дорога була неблизькою і на кожній зупинці підсідало все більше й більше пасажирів, то, повагавшись, погодилась. Дорогою вони багато розмовляли про життя, роботу, політичну ситуацію, час од часу жартували і сміялися . Василь, а саме так звали водія, декілька разів наголошував на тому, коли повертатиметься у зворотному напрямку. Жартома натякнувши, що не поїде, допоки не дочекається її. Марійка, усміхаючись, погодилася прибути на автобусну зупинку вчасно.

Та справ цього дня у місті виявилося вдосталь. Тож вона, попри обіцянку, таки не встигла на автобус. Вечоріло. Зупинка була порожньою. Жінка розгублено роззиралася довкола. І раптом побачила той самий ранковий автобус, що весело сигналив, намагаючись привернути до себе увагу. Водій зупинив машину навпроти Марії й відчинив двері.

– Як же так? – здивувалась жінка. – Ви мали поїхати ще дві години тому…

– А ви обіцяли не спізнюватися, – усміхнено відповів Василь.

Чоловік розповів, що виникли проблеми із заміною колеса, тож усіх пасажирів довелося пересадити в інший автобус. Дорогою до села вони багато спілкувались, розповідали про власне життя. Василь захопив Марію своєю щирістю та прямотою, а вона відразу привабила його стриманістю та розважливістю.

Василь був удівцем. Мешкав у районному центрі з двома маленькими доньками, десяти і семи років. За півроку після знайомства, коли він запропонував їй одружитись, Марія довго думала, розуміючи всю важливість покладених на неї обов’язків.

Та більшість жіночих страхів і побоювань виявилися безпідставними. Дівчатка відразу прийняли її, підсвідомо шукаючи материнського тепла, уваги й опіки. Про спільних дітей думати було вже запізно, тому віддала Василевим донькам усю свою нерозтрачену любов та турботу.

Марія робила з ними уроки, відвідувала шкільні свята й батьківські збори. Пильнувала, щоб у дітей та чоловіка одяг завжди був бездоганно чистим і випрасуваним, вечеря – смачною, а у квартирі – прибрано та затишно. У їхній родині ніколи не було сварок чи суперечок. Хоча Василь був чоловіком емоційним, Марія в найбільш слушний момент уміла стримати себе. Згодом вони звикли одне до одного, навчилися слухати й цінувати те, що мають.

З роками їхній побут став звичним і розміреним, схожим на течію тихої ріки. Незчулася, як минуло двадцять років. Дівчата повиростали, здобули освіту. Згодом видали обох заміж, дочекалися онуків.

Однак усе на цьому світі має свій початок і кінець. Марія це добре розуміла, тому втрату чоловіка перенесла мужньо. Василеві доньки ставились до неї так само, як і за життя батька. Та з часом жінка відчула себе чужою. Старша Ірина разом із чоловіком виховувала двох маленьких дітей. А молодша готувалась стати мамою вже втретє. У будинку на три кімнати для такої великої родини бракувало місця. І це Марію страшенно гнітило. А відсутність Василевої підтримки ще більше додавало розпачу.

– Мамо, – сказала Ірина, коли Марія пакувала речі. – Ми вас не гонимо…

– Іринко, це моє рішення, – заспокоїла її. – Я хочу, щоб вам було добре, бо ви й мої діти також.

Скільки родина не намагалася переконати жінку, щоб залишилася, Марія була незворушною. Зібравши невелику сумку, зачинила за собою двері, залишивши за ними купу спогадів, радісних і сумних моментів, з яких у кожного на свій лад зіткане життя… Із найближчого таксофона набрала номер подруги, з якою товаришували понад двадцять років.

– Не хвилюйся, – заспокоювала її Надія. – Ти можеш мені довіряти. Тут тебе ніхто не образить і лихого слова не скаже.

– Я знаю, Надю, – сумно промовила у слухавку. – Адже мені більше немає куди їхати.

– От і добре, – вже веселіше відказала подруга. – Маршрут ти знаєш. А я зустріну тебе на кінцевій зупинці.

Перше, на що звернула увагу Марія, вийшовши з маршрутки, був заквітчаний сад, наповнений медовими пахощами. Однак цей аромат весняної свіжості разюче дисонансував із запахом у самій будівлі.

– Нічого. Ти звикнеш, – ніби читаючи Маріїні думки, заспокоювала коліжанка. – Я ж звикла. Інакше як би змогла стільки років працювати тут?

Надія віддала будинку престарілих усе своє життя. Знала все керівництво. Тож змогла домовитись про місце й для Марії.

– Зараз я покажу тобі кімнату. Вона хоч маленька, зате затишна. Влітку зможемо зробити ремонт. До тебе більше нікого не підселятимуть. Будеш сама собі господиня.

Проходячи коридором, їх супроводжувало декілька пар допитливих очей. Старенькі сиділи на потертому дивані й таких самих кріслах і дивились новини по телебаченню.

– Бачиш, тут можна і телевізор подивитись, і поговорити, – розраджувала подруга. – До речі, сусіди в тебе ненав’язливі.

– А хто вони? – запитала Марія.

– Ліворуч живе старенька бабуся Катерина. Вона багато молиться, читає релігійні книги… Виходить лишень до їдальні чи зрідка подивитись телевізор. Онука дивитись за нею не хоче. А донька вже багато років працює в Італії. Тож привезли бабцю сюди, до пансіонату.

– А з іншого боку?

– А там – немолодий чоловік. Знаю, що родом зі села. Хоч і має двох синів, та доля і його сюди завела. Після смерті дружини сини натякнули, щоб повертався у село. Послухав. Переїхав до старенької батьківської хати. Але самотність – не найкращий приятель. Тож почав випивати. Розказують, що якось прийшов напідпитку, закурив у хаті й заснув. Спалахнула пожежа. Сусіди вчасно побачили і витягнули бідолаху з полум’я. Хата згоріла дощенту. А сини з лікарні відправили батька відразу до нас. Живе тут уже понад п’ять років. Щоправда, відтоді спиртним не зловживає.

Надія подала подрузі ключ від кімнати:

– Ось, це тобі. Заходь, розпаковуй речі, облаштовуйся… А я побіжу, бо маю ще багато роботи… Увечері побачимось. Ні про що не хвилюйся.

Марія відчинила двері. Огорнута весняним сонцем кімната і справді виявилася затишною. У ній не було нічого зайвого: ліжко, шафа на одяг, столик і декілька поличок на книги чи інші дрібні речі. Усе псував їдкий запах білизни, яку використовували тут як універсальний засіб для чищення та миття… Марійка відчинила вікно, що виходило в сад. Звідти долинули весняні пахощі заквітчаних дерев. І від цього на душі стало спокійніше.

Трохи посидівши, почала розкладати свої речі. За цим заняттям не помітила, як почало сутеніти. Жінка, може б, і не виходила того вечора з кімнати, якби не обіцянка зустрітися з подругою.

На хвилину затрималася в коридорі, щоб зачинити двері.

– Доброго вечора, Марійко… – почулося за спиною. – Я впізнав тебе, коли ти йшла з Надією Михайлівною коридором.

Жінка озирнулася. Перед нею стояв старенький згорблений чоловік, обличчя котрого безжально помережила старість.

– Петре?.. – ледь чутно запитала.

– Впізнала… – усміхнувся беззубою усмішкою. – Я так завинив перед тобою… І ми не закінчили нашої розмови…

Їхня вечірня зустріч була встелена пелюстками весняного саду й оповита тишею, яку наважувалися порушити хіба що спів цвіркуна чи гудіння хрущів. Та вони не зважали. Адже їм так багато хотілось сказати одне одному.

Олеся КОГУТИЧ

 

Старенька Ганна шепотіла молитву… Хоч сили й покидали її, та все ж не полишала наміру спекти паску. Дарма, що сусідка декілька разів прибігала і, шкодуючи, пропонувала поділитись своєю гарною святковою випічкою чи допомогти з роботою. Жінка була незворушною. Зморшкуватими руками, пересилюючи слабкість і втому, намагалась якнайкраще вимісити пухке тісто.

Усе своє життя Ганна вчителювала у селі, розкриваючи перед сільськими дітлахами неперевершену красу української мови та велич рідного слова. Була вимогливою, проте ніколи привселюдно не вичитувала своїх учнів за незнання. Намагалась кожного почути, зрозуміти і дати змогу виправити незадовільну оцінку.

Жінка самотужки виховувала двох дітей – Ігоря та Оксану. Їхній батько загинув під колесами потяга. Відтак уся відповідальність за дітей стала лише її покликанням, завданням та обов’язком. Усе життя намагалася забезпечити їх усім, та насамперед виплекати у них любов, людяність, чуйність і співчуття до ближніх.

Прибігаючи з роботи, швиденько готувала вечерю, щоб нагодувати малих, допомагала їм виконати домашні завдання, а потім до півночі перевіряла учнівські зошити й готувала нові теми.

Минали роки. Діти закінчили школу. Ігорко, мріючи стати лісничим, вступив до лісотехнічного інституту, а Оксанка обрала фах телефоністки. Згодом влаштувалася в міське відділення поштового зв’язку.

Не встигла озирнутися, як довелося клопотатися, щоб справити весілля синові. Ігор одразу переїхав жити до дружини в інше село, плануючи у майбутньому звести власний будинок. А згодом видала заміж і Оксану. Красуня-донечка також не залишилася жити з матір’ю. Перебралися до районного центру, до чоловіка.

Ганна зосталася сама. Щодня дивилася на битий шлях, котрим ішли люди від автобусної зупинки до села. А щоп’ятниці старанно прибирала у старенькій хатині, готувала смачні страви й пекла пісочні тістечка із запеченою цукровою скоринкою.

– Завтра ж субота, – не раз говорила на радощах сусідці. – Може, діти приїдуть… Частуватиму їх…

А в суботу чи не з самого досвітку вибігала за ворота, пильно вдивляючись у поставу та обличчя кожного перехожого. До хати її заганяли вечірні сутінки…

– Може, якусь роботу пильну мали, що не приїхали, чи ще щось… – відганяючи від серця смуток, розраджувала собі жінка. – Бережи моїх діточок, Господи, та обдаруй їх Своїми небесними ласками.

Ігорко навідався лише за півроку, та й то на півдня. Попросив у матері, яка ще вчителювала, допомогти з грошима, щоб купити декілька тисяч цегли на нову хату. А згодом і Оксанка не забарилась. Плакалася мамі, що грошей на м’який куток бракує. Ганна, аби допомогти дітям, віддавала їм усю зарплату та частину пенсії.

Собі ж залишала рівно стільки, щоб заплатити за газ, світло й купити скромний набір харчів. Однак не засмучувалася. Сидячи на призьбі, плекала надії, як радітиме відвідинам дітей, як пеститиме онуків, як співатиме їм колискові, вчитиме молитов і розповідатиме про дива Богом створеного світу.

До сина в сусіднє село і до районного центру, де жила донька, їздила лише декілька разів: на хрестини, коли народились онуки. Щоразу просила сватів у гості, та так і не дочекалася. В одних – велика господарка, тож роботи багато, а інші – пани, вони до села не звикли.

З часом довелося покинути школу, звільнивши місце молодим філологам. Тоді взялася Ганна господарювати. Розвела більше курей, купила кізоньку, чималий шмат городу відвела на декілька великих грядок з полуницями. А що вже говорити про городину…

Якої тут тільки не було: і морква, і буряк, і капуста, і цибуля різних сортів, і огірочки з помідорами… А по обидва боки на височезних тиках заквітчана різними кольорами квасолька… І все це Ганна полола, обробляла, доглядала від ранку і до вечора, радіючи, що матиме чим частувати велику родину. Та виявилося, що син не потребує плодів її праці, адже має в декілька разів більший за площею город, і не один… А Оксанка була нечастою гостею в рідному домі.

– Оксаночко, – озвалась якось сусідка, скориставшись приїздом Ганниної доньки, – чому ж ви так рідко приїжджаєте до мами?

– Мама любить побути сама… Їй так краще… – без докорів сумління відказала Оксана.

– Та як же це? Вона щосуботи чекає вас. Без годинника знає, коли і який автобус приїздить…

– Та нам, цьоцю, якось часу бракує… Як не чийсь день народження, то хрестини, як не хрестини, то гості… А інколи й відпочити хочеться… – з байдужістю в голосі відповіла жінка.

– То хоч би малих на літо привезли. Для них же Ганна кізоньку купила і полуниць, як добрий фермер, насадила, і городини на будь-який смак насіяла… Дітям користь, бабі – втіха…

– Нема чого дітям у тому бруді та смороді товктися, – невдоволено озвався Оксанин чоловік. – День побули – і досить. Ліпше біля озера чи річки відпочити. У молодих має бути своє життя.

Обійнявши Оксану за плечі, рушив до машини, даючи красномовно зрозуміти, що розмову закінчено. Наказав дітям сідати на заднє сидіння, на переднє швидко посадив дружину, а сам рушив до водійського місця. За ними вибігла Ганна з банкою молока і кошиком духмяних, випещених сонцем яблук.

– Візьми, Степанчику, – благально звернулася до зятя. – Мало не забули…

– Нащо нам так багато того? У смітник викидатимемо, як почне псуватися… – невдоволено озвався кремезний чоловік.

– Та я ж так, – знітилася Ганна, – щоб ви собі не шкодували…

Степан нервово вирвав гостинці з рук старенької і кинув до багажника.

– Коли ще приїдете? – запитала, втираючи сльозу, жінка, та у відповідь почула лише норовисте гарчання двигуна.

Повернулася Ганна до хати лише тоді, коли курява від машини знову вляглася на розбите узбіччя.

З роками здоров’я почало підводити. Сили покидали, а болячки з’являлися. Підвестися з ліжка чи випростатися на грядці після важкої праці ставало дедалі важче. А ще невблаганний час помережав Ганнине обличчя та руки зморшками. Але жінка не покидала праці, думаючи лише про онуків і марячи їхнім приїздом.

Хіба знала Ганна, що Оксана з Ігорем часто сваряться телефоном, мало не жереб кидають, вирішуючи, чия черга їхати до мами. У кожного поважна причина, що унеможливлювала поїздку. Зате потім, по двох, а то й трьох місяцях відсутнього спілкування, Ганна довідувалася, що Ігор купив собі міні-буса, а Оксанин чоловік – іномарку, що донька з сім’єю відпочивала в Туреччині, а син два тижні насолоджувався перебуванням серед казкових карпатських гір гбо львів. Щоразу Ганна збирала для них чималі сумки, передаючи онукам, а з роками – і правнукам усе, що з Божою допомогою вдалося виростити працею натруджених рук.

А якось подарували Ганні на день народження мобільний телефон. Записали свої номери, навчили натискати на потрібні кнопки, показали, як підзаряджувати диво-пристрій, і поїхали. Відтоді старенька Ганна мала і розраду, і втіху. Хоча діти дзвонили нечасто. Та й вона їм не докучала.

– Часом можу відірвати їх від якоїсь пильної справи, то вони злостяться, – казала не раз сусідці Марисі.

Телефонуючи на Різдво, подовгу колядувала стародавніх колядок, віншуючи окремо кожного члена сім’ї, на Щедрий вечір – виводила щедрівок і таким голосом, наче дівчина. Відчуваючи зв’язок з рідними, вона й справді наче молодшала.

Перед Великоднем Ганна заслабла, та свого наміру спекти паску не облишила. Марися і відмовляла, пропонуючи свою (бо ж напекла багато), і бралася допомогти, але Ганна не поступалася.

– Того року, Марисю, я точно знаю, що приїдуть усі, – усміхаючись крізь силу, промовила Ганна. – Тому напечу багато: для дітей та онуків – великі паски, а для правнуків – у маленьких формочках. Може, хоч цього року їх нарешті побачу?

– Ви б, Гануню, наперед подзвонили. Сказали б, що зле почуваєтесь, – радила сусідка.

– Ні, Марисю. Телефон уже другий тиждень як поламався… Не вмикається… Та нехай уже там… – відказала старенька. – От тільки хотіла б просити, щоб ти посвятила й мені великодній кошичок.

– Та про що мова? Звісно! Будемо йти до церкви, то я до вас вступлю, а потому принесу вже освячене.

– Дай тобі, Боже, здоров’я, сусідонько, – якось аж надто жалісно промовила старенька.

– Дякую! Дай, Боже, і вам Ганнусю.

Марися повернулася із церкви після урочистого Богослужіння. Зайшла до Ганни, щоб віддати кошик із великоднім освяченим частуванням. Та на її величне й урочисте “Христос воскрес!” ніхто не відповів. Зазвичай, коли сусідка поверталася чи то з крамниці, де купувала Ганні продукти, чи з пошти, жінка завжди зустрічала її на ґанку. А не так на Великдень!

– Христос воскрес, Ганю! – озвалася вдруге, переступаючи сінешній поріг.

Мовчанка…

– Христос воскрес, Ганнусенько! – утретє промовила сусідка і зайшла до кімнати.

Стіл був застелений святковим, хоча й пожовклим від давності обрусом. А на ньому – з десяток великих пасок і маленьких пасочок. Та такі гарні, як намальовані. Біля них – відкритий обшарпаний альбом із чорно-білими знимками, з яких мило усміхалася школярка Оксанка й одягнений у військову форму Ігорко. На інших, уже кольорових фото – онуки: Ліля, Мар’яна, Назарко, Микола, Андрійко і правнуки. Однак їхні імена Ганна забувала, бо ніколи не бачила, а лише чула про них з розповідей рідних…

Сусідка перевела погляд зі столу на стареньку Ганну, що сиділа на дивані. Та раптом біль і жаль затаврувалися видимою печаттю на її обличчі, зробивши недоцільними будь-які слова, яких Ганна однаково не почула б.

Її душа вже втішалася небесними співами-величаннями Воскреслого Спасителя.

Олеся КОГУТИЧ