Їхні вечірні зустрічі були заквітчані пелюстками весняного саду, оповиті тишею та мріями, які наважувалися порушити хіба що спів цвіркуна чи гудіння хрущів. Ці повоєнні роки не були легкими, однак для молодих Марії та Петра все здавалося не таким уже важким і невиправним.

Марія була доброю та чуйною дівчиною. А про її працьовитість годі й казати. Робота на колгоспному полі ніколи не була медом. Проте дівчина, працюючи і за себе, і за матір, заслужила доброї слави поміж селян. Її, молоду та вродливу, помітив син головного агронома Петро. Марійці також припав до душі парубок.

А потім були вечірні прогулянки та трепетні прощання. Щоденна фізична праця, оповита очікуванням вечірньої зустрічі, видавалася Марії не такою вже й важкою. З часом молоді та закохані почали мріяти й про спільне майбутнє. І все було б гаразд, якби не втрутилася мати юнака, котра будувала щодо єдиного сина амбітні плани . Вона хотіла, аби син здобув освіту, обіймав високу посаду, жив у місті, а не опікувався різними бідачками, марнуючи свою молодість у селі.

– Та яка вона йому пара… Розмріялася… На чуже добро око поклала… Не бути цьому ніколи, – не раз категорично заявляла Петрова мати, стрівшись із жінками посеред сільської вулиці.

Згодом Марійка помітила, що Петра наче підмінили. Став чужим, холодним, не питав про зустріч, хоча перед тим присягався у вічному коханні.

– Петре, не тікай, прошу… – якось попрохала коханого Марія. – Поясни, чому уникаєш мене?

Та він лише опустив очі додолу і, не дивлячись на Марію, пішов геть.

– Петре, ми не закінчили нашої розмови, – вже крізь сльози прокричала вслід дівчина.

Та хлопця це не зупинило. Він зник за рогом вулиці, зник із її життя…

Марійці було важко на серці. Здавалося, кожен погляд односельців краяв його на шматки. Адже дівчина добре знала їхній зміст. Не раз бувало, що котрась із сусідок ще й штрикне гострим словом, згадавши поміж іншим і про колишнього коханого, мовляв, “Бачила Петра… одружився… господарством обзавівся… змужнів…”.

Марійка, зібравши всю мужність, лише байдуже усміхалася. І тільки вдома зі сльозами могла вилити весь біль.

– Чому люди такі жорстокі? – не раз плачучи запитувала себе. – Чому, бачачи біль або розпач ближнього, насолоджуються цим, смакують подробицями чиєїсь невдачі, розпинають без цвяхів і так зранену душу?

Однак не було кому поскаржитись, не було від кого чекати помочі чи поради. Це був тільки її біль…

Минали роки, а Марійка так і не змогла забути зради, пережити втрати й знову відкрити комусь своє серце. Раз у раз доводилось чути шепотіння жінок, що шлейфом стелились за нею, коли проходила сільською вулицею.

– Бач, до старих дівок засиділася, – говорила одна.

– Дотепер не може пережити того, що Петро покинув її і оженився з іншою, – додавала друга.

– А тепер кому вона потрібна? Он молодих дівчат скільки, одна краща за іншу… – не вгавала перша…

Такі розмови могли тривати без кінця. Адже схожі теми були улюбленими для всіх сільських молодиць. Хоча в дечому вони таки мали рацію. Роки брали своє… Марійці минуло вже сорок. Якось, їдучи до міста, познайомилася з водієм міжміського автобуса. Вільного місця в салоні не залишилося, тож він запропонував їй присісти поряд, на службове ремонт пральних машин. Спершу відмовлялася, але оскільки дорога була неблизькою і на кожній зупинці підсідало все більше й більше пасажирів, то, повагавшись, погодилась. Дорогою вони багато розмовляли про життя, роботу, політичну ситуацію, час од часу жартували і сміялися . Василь, а саме так звали водія, декілька разів наголошував на тому, коли повертатиметься у зворотному напрямку. Жартома натякнувши, що не поїде, допоки не дочекається її. Марійка, усміхаючись, погодилася прибути на автобусну зупинку вчасно.

Та справ цього дня у місті виявилося вдосталь. Тож вона, попри обіцянку, таки не встигла на автобус. Вечоріло. Зупинка була порожньою. Жінка розгублено роззиралася довкола. І раптом побачила той самий ранковий автобус, що весело сигналив, намагаючись привернути до себе увагу. Водій зупинив машину навпроти Марії й відчинив двері.

– Як же так? – здивувалась жінка. – Ви мали поїхати ще дві години тому…

– А ви обіцяли не спізнюватися, – усміхнено відповів Василь.

Чоловік розповів, що виникли проблеми із заміною колеса, тож усіх пасажирів довелося пересадити в інший автобус. Дорогою до села вони багато спілкувались, розповідали про власне життя. Василь захопив Марію своєю щирістю та прямотою, а вона відразу привабила його стриманістю та розважливістю.

Василь був удівцем. Мешкав у районному центрі з двома маленькими доньками, десяти і семи років. За півроку після знайомства, коли він запропонував їй одружитись, Марія довго думала, розуміючи всю важливість покладених на неї обов’язків.

Та більшість жіночих страхів і побоювань виявилися безпідставними. Дівчатка відразу прийняли її, підсвідомо шукаючи материнського тепла, уваги й опіки. Про спільних дітей думати було вже запізно, тому віддала Василевим донькам усю свою нерозтрачену любов та турботу.

Марія робила з ними уроки, відвідувала шкільні свята й батьківські збори. Пильнувала, щоб у дітей та чоловіка одяг завжди був бездоганно чистим і випрасуваним, вечеря – смачною, а у квартирі – прибрано та затишно. У їхній родині ніколи не було сварок чи суперечок. Хоча Василь був чоловіком емоційним, Марія в найбільш слушний момент уміла стримати себе. Згодом вони звикли одне до одного, навчилися слухати й цінувати те, що мають.

З роками їхній побут став звичним і розміреним, схожим на течію тихої ріки. Незчулася, як минуло двадцять років. Дівчата повиростали, здобули освіту. Згодом видали обох заміж, дочекалися онуків.

Однак усе на цьому світі має свій початок і кінець. Марія це добре розуміла, тому втрату чоловіка перенесла мужньо. Василеві доньки ставились до неї так само, як і за життя батька. Та з часом жінка відчула себе чужою. Старша Ірина разом із чоловіком виховувала двох маленьких дітей. А молодша готувалась стати мамою вже втретє. У будинку на три кімнати для такої великої родини бракувало місця. І це Марію страшенно гнітило. А відсутність Василевої підтримки ще більше додавало розпачу.

– Мамо, – сказала Ірина, коли Марія пакувала речі. – Ми вас не гонимо…

– Іринко, це моє рішення, – заспокоїла її. – Я хочу, щоб вам було добре, бо ви й мої діти також.

Скільки родина не намагалася переконати жінку, щоб залишилася, Марія була незворушною. Зібравши невелику сумку, зачинила за собою двері, залишивши за ними купу спогадів, радісних і сумних моментів, з яких у кожного на свій лад зіткане життя… Із найближчого таксофона набрала номер подруги, з якою товаришували понад двадцять років.

– Не хвилюйся, – заспокоювала її Надія. – Ти можеш мені довіряти. Тут тебе ніхто не образить і лихого слова не скаже.

– Я знаю, Надю, – сумно промовила у слухавку. – Адже мені більше немає куди їхати.

– От і добре, – вже веселіше відказала подруга. – Маршрут ти знаєш. А я зустріну тебе на кінцевій зупинці.

Перше, на що звернула увагу Марія, вийшовши з маршрутки, був заквітчаний сад, наповнений медовими пахощами. Однак цей аромат весняної свіжості разюче дисонансував із запахом у самій будівлі.

– Нічого. Ти звикнеш, – ніби читаючи Маріїні думки, заспокоювала коліжанка. – Я ж звикла. Інакше як би змогла стільки років працювати тут?

Надія віддала будинку престарілих усе своє життя. Знала все керівництво. Тож змогла домовитись про місце й для Марії.

– Зараз я покажу тобі кімнату. Вона хоч маленька, зате затишна. Влітку зможемо зробити ремонт. До тебе більше нікого не підселятимуть. Будеш сама собі господиня.

Проходячи коридором, їх супроводжувало декілька пар допитливих очей. Старенькі сиділи на потертому дивані й таких самих кріслах і дивились новини по телебаченню.

– Бачиш, тут можна і телевізор подивитись, і поговорити, – розраджувала подруга. – До речі, сусіди в тебе ненав’язливі.

– А хто вони? – запитала Марія.

– Ліворуч живе старенька бабуся Катерина. Вона багато молиться, читає релігійні книги… Виходить лишень до їдальні чи зрідка подивитись телевізор. Онука дивитись за нею не хоче. А донька вже багато років працює в Італії. Тож привезли бабцю сюди, до пансіонату.

– А з іншого боку?

– А там – немолодий чоловік. Знаю, що родом зі села. Хоч і має двох синів, та доля і його сюди завела. Після смерті дружини сини натякнули, щоб повертався у село. Послухав. Переїхав до старенької батьківської хати. Але самотність – не найкращий приятель. Тож почав випивати. Розказують, що якось прийшов напідпитку, закурив у хаті й заснув. Спалахнула пожежа. Сусіди вчасно побачили і витягнули бідолаху з полум’я. Хата згоріла дощенту. А сини з лікарні відправили батька відразу до нас. Живе тут уже понад п’ять років. Щоправда, відтоді спиртним не зловживає.

Надія подала подрузі ключ від кімнати:

– Ось, це тобі. Заходь, розпаковуй речі, облаштовуйся… А я побіжу, бо маю ще багато роботи… Увечері побачимось. Ні про що не хвилюйся.

Марія відчинила двері. Огорнута весняним сонцем кімната і справді виявилася затишною. У ній не було нічого зайвого: ліжко, шафа на одяг, столик і декілька поличок на книги чи інші дрібні речі. Усе псував їдкий запах білизни, яку використовували тут як універсальний засіб для чищення та миття… Марійка відчинила вікно, що виходило в сад. Звідти долинули весняні пахощі заквітчаних дерев. І від цього на душі стало спокійніше.

Трохи посидівши, почала розкладати свої речі. За цим заняттям не помітила, як почало сутеніти. Жінка, може б, і не виходила того вечора з кімнати, якби не обіцянка зустрітися з подругою.

На хвилину затрималася в коридорі, щоб зачинити двері.

– Доброго вечора, Марійко… – почулося за спиною. – Я впізнав тебе, коли ти йшла з Надією Михайлівною коридором.

Жінка озирнулася. Перед нею стояв старенький згорблений чоловік, обличчя котрого безжально помережила старість.

– Петре?.. – ледь чутно запитала.

– Впізнала… – усміхнувся беззубою усмішкою. – Я так завинив перед тобою… І ми не закінчили нашої розмови…

Їхня вечірня зустріч була встелена пелюстками весняного саду й оповита тишею, яку наважувалися порушити хіба що спів цвіркуна чи гудіння хрущів. Та вони не зважали. Адже їм так багато хотілось сказати одне одному.

Олеся КОГУТИЧ