ДІВЧИНА ЗІ СНУ
В юності Микола частенько закохувався. Але щоб ось так…
Він зайшов у купейний вагон, привітався, кинув рюкзака на верхню полицю й замовив чай. На мить заплющив очі й ніби знову поринув у той дивний ранковий сон.
…Снився йому степовий пейзаж. І він серед того степу лежить горілиць. Терпкий запах перепаленого на сонці полину роз’їдав йому ніздрі. Пахло скошеним сіном, а навколо стрекотали коники. До річки у вінку з польових квітів спускалася довгонога білявка. Хто вона? Таких дівчат у їхньому селі точно немає…
Попутники вже, здається, перезнайомилися. Але ж ні – ще одне місце було вільним. Буквально за секунди до відправлення потяга зайшла Вона. Струнка білявка з легенькою торбинкою через плече із дзвінким голосом внесла легкість і чудовий настрій.
– Ой, мало не спізнилася, – на одному подиху мовила дівчина. – Світлана, – відрекомендувалася.
Дівчина дістала з торбинки товстелезну книжку й почала читати. Микола на мить онімів. Так! Саме подібну до неї він бачив сьогодні в ранковому сні. Він, мов шкодливий кіт, крадькома розглядав попутницю. Миколі сподобалося все: і вираз обличчя, і струнка фігура, і доволі простенький, у міленьку квіточку, сарафан, і відкриті, засмаглі, мов шоколад, плечі. А ще – усмішка й губи. Навіть коли читала книжку, певно, якийсь любовний роман, вона світилася в усмішці. Микола встиг почути, як Світлана розповідала сусідці, що навчається в педагогічному, а на канікули їде до тітки в село на декілька днів.
…Сонце спускалося за обрій, сутінки, як це буває на півдні, дуже скоро згущувалися, а в Миколчиному серці оселився солодкий біль від того, що потяг наближається до станції, де живе її тітка. Хлопець усе не наважувався спуститися з верхньої полиці й заговорити до дівчини.
…Усю коротку літню ніч вони проговорили мов на одному диханні, на одній ноті. Створювалося враження, що давно знайомі, а це просто випадково зустрілися і їхали в одному напрямку.
Рано-вранці дівчина, схопивши свою легеньку торбинку, попрощалася з усіма й попрямувала до виходу. У проході Світлана зупинилася і, дивлячись на Миколу, ще раз усміхнулася. Тільки цього разу, здається, в ній було трохи менше радості, а більше розгубленості.
Раптом з верхньої полиці зістрибнув, ніби упав, грузин. Очі його палали, волосся стирчало врізнобіч.
– Дорогой, виході! – гукнув він до розгубленого Миколи. – Любіт тєбя дєвушка, любіт. Всю ночь любовался вамі. Вам вмєстє надо бить. Ви создани друг для друга!
Від несподіванки Микола пробелькотів, що й речей ще не зібрав. Обличчя грузина засмутилося, мов від болю. Він важко зітхнув.
…Я дивилася у вікно. На пероні побачила Світлану. Вона легенько помахала рукою. Перон повільно пропливав за вікном вагона. Поїзд стукотів колесами, набираючи швидкість. Пероном з рюкзаком за плечима біг Микола.
Людмила ЧЕЧЕЛЬ
Максимкова мрія
– Хлопче, чому ти до цього часу не в ліжку? – запитала, заглянувши до спальні, вихователька у Максимка, який сидів на підвіконні і задумливо дивився у вікно.
– Сніг іде, – мовив той.
– Ага. Намете до завтра. Буде вам роботи. Але це завтра, а зараз – спати, – попрохала Катерина Іванівна, пригорнувши до себе хлопчика.
– Та йду вже, – неохоче погодився Максим і попрямував до ліжка.
Йому зовсім не хотілося спати. Вабив до себе сніг. Білий, пухнастий, він повільно опускався додолу, сіючи навколо себе таїнство щастя. Снігу раділи завжди. Особливо першому, адже він був провісником зими.
В інтернаті всі з нетерпінням чекали зимових свят. Особливо дня святого Миколая. Діти заздалегідь написали святому листи. Хтось мріяв про нову шапку чи рукавички. Комусь потрібні були шкарпетки чи цікава книга. А Максимко написав: «У мене є давня мрія: дуже хочу побачити свою маму. Я ніколи її не бачив, бо вона живе далеко від нас, в іншій області. Так говорила бабуся, яка мене виховувала, а потім вона захворіла – і я потрапив до інтернату. І ось я вже чотири роки живу тут. Мені не потрібно ніяких речей, цукерок, телефонів. Допоможи, святий Миколаю, зустрітися з мамою. Дуже тебе прошу. Я так хочу, щоб вона сказала: «Синочку мій, я приїхала до тебе». Миколаю, допоможи мені, будь ласка».
Валя прочитала листа і відклала його вбік. «І що ж мені робити, як виконати бажання хлопчика?»
– Про що задумалася, подруго? – запитала її Ірина, заглянувши в кімнату волонтерів.
– Та ось переглядаю листи дітей з інтернату, які вони Миколаю писали.
– Готуєш їм подарунки? – здогадалася дівчина.
– Так. Майже всім підібрала потрібне. Не знаю тільки, що робити з цим, – простягнула аркуш зі шкільного зошита.
Ірина пробігла очима по тексту. Зітхнула:
– Хлопчик хоче маму побачити. А ти щось знаєш про його родину? – поцікавилася.
– Тільки те, що його бабуся ростила, а потім захворіла, тривалий час у лікарні лежала, а хлопчик до інтернату потрапив.
– А бабуся зараз приїжджає до нього? – раптом запитала Іра.
– Навідується. Щоправда, рідко.
– А ти візьми її координати. Думаю, вона зможе тобі розповісти про маму хлопчика, а може, й адресу дасть, – порадила подруга.
– Це гарна думка. Дякую. Я скористаюся твоєю порадою, – задоволено мовила Валя.
І вже за кілька днів вона взялася за цю справу. Спочатку в інтернаті підняли всі документи. Там була лише адреса бабусі.
– Про маму ми ніколи нічого не чули. Її тут жодного разу не було, – пояснила директорка закладу.
«Тому малий і хоче її побачити», – подумала волонтерка і поїхала туди, де, за документами, проживала бабуся.
Невеличка худенька жіночка з густо посрібленим волоссям вийшла назустріч Валентині.
– Що вже накоїв мій Максимко? – запитала старенька.
– Нічого. Він у вас слухняний хлопчик. Я з іншого приводу до вас завітала, – й дівчина коротко пояснила причину свого візиту.
– Максим не пам’ятає своєї мами, бо вона покинула його, коли той ще й ходити як слід не вмів. Повернулася до першого чоловіка, від якого мала доньку. А ми із сином разом ростили хлопчика. Потім Андрій помер, я дуже важко перенесла цю втрату. Через це згодом і захворіла. А Максимко таким швидким ріс. Біжить, за камінчик перечепиться, впаде. Витре сльози і далі за мною поспішає. Всюди ми були вдвох. Він на мене й мамою спершу називав, аж поки хлопці не почали з нього сміятися, тоді я вже бабусею стала, – жінка витерла сльози, які раптово побігли з очей. – Що ж йому сказати? І як?
– Що ви маєте на увазі? – не зрозуміла гостя.
– Та померла його мама. Ще два роки тому. Згоріла в будинку. Пожежа в них була. Чи то хтось зумисне підпалив, чи з димоходом проблема якась була. А от його сестра живою залишилася. Того дня вона залишилася ночувати у подруги.
– То в Максимка є сестра? – здивувалася Валя.
– Так. І вона знає про брата. Влітку до мене приїжджала, цікавилася, де він живе. Я думала, що вони зустрічалися, – сказала бабуся.
– А ви маєте її адресу?
– Адреси не знаю. Вона десь на півдні, біля моря живе. А от телефон свій залишила. Коли я його в записнику знайду, вам передзвоню і продиктую, – пообіцяла. А ще попрохала: – Ви Максимкові від мене вітання передайте. І скажіть, що я його дуже люблю. А ще тут гостинці, – жінка простягнула пакет з яблуками та цукерками, – тут усе, що він любить.
– Добре, я йому обов’язково все у вихідні відвезу, – пообіцяла волонтерка.
– Дякую, – бабуся так щиро усміхнулася, що й Валі на душі потепліло. – Дякую, що підтримуєте цих дітей, що віддаєте їм частинку свого тепла.
– Ой, що ви! Я ж не одна. Нас ціла команда працює, – дівчина зашарілася від похвали.
– Значить, передайте від мене всім їм подяку, – попрохала старенька.
– Обов’язково. Тільки і ви мені телефон Максимкової сестри швидше передайте.
Бабуся зателефонувала того самого дня надвечір. І вже через декілька хвилин Валя розмовляла з Вітою – так звали сестру Максима. Волонтерка коротко пояснила проблему.
– Я згодна з вами поїхати, тільки за декілька днів зателефонуйте, бо я живу в іншій області, маю маленьку донечку, тож мушу владнати чимало справ.
На тому і погодилися. Але сталося непередбачуване. Напередодні дня святого Миколая Валентину з подарунками відправили в зону АТО замість колеги, яка захворіла. У Віти теж дитина хворіла. Подарунки в інтернат повезла Ірина. Вона дала Максимкові пакунок із солодощами. Хлопчик дуже засмутився, що святий Миколай не виконав його бажання, адже іншим діткам він приніс те, що вони прохали.
– Чому Миколай не виконав мого бажання? Я ж гарно поводився. Вчився добре, – все повторював він, схлипуючи.
Іра намагалася його заспокоїти:
– Ти сподівайся і вір, що твоє бажання ще здійсниться, адже свята тільки почалися. Кажуть, на Різдво теж дива трапляються.
У цей час зателефонувала Валя.
– Як справи? – поцікавилася вона у подруги.
– Ніби все нормально. Щоправда, Максимко розплакався, бо ж Миколай не виконав його бажання. А що, до речі, він хотів?
– Та це ж той хлопчик, чий лист ти читала.
– А-а, маму хотів бачити? – здогадалася дівчина.
– Так, а мама його померла. Сестра обіцяла приїхати. Ми з нею попередньо домовлялися. Та в неї саме захворіла донечка… Знаєш, а ти скажи малому, що Миколай не забув про його бажання, що він шукає родичів і обіцяв на Різдво влаштувати зустріч. Тоді Віта обов’язково приїде до бабусі в гості.
– Гаразд, усе скажу.
Ірина повернулася до зали й оголосила:
– Дітки, я щойно з Миколаєм розмовляла. Він цікавився, чи задоволені ви подарунками.
– Задоволені! – хором відповіли ті.
Волонтерка поглянула на заплаканого Максимка і голосно мовила далі:
– Максимку, святий Миколай не забув про твоє прохання. Він пообіцяв виконати його до Різдва. Тож чекай на це свято гостей.
– Правда? – в очах хлопчика загорілися вогники радості.
Тепер він рахував дні до Різдва, які за святковими приготуваннями збігали дуже швидко.
Однієї ночі малому приснився сон, що до його кімнати зайшла молода жінка.
– Ти моя мама? – запитав хлопчик, підводячись із ліжка.
– Нашої мами немає. Вона тепер живе на небі. А я твоя сестра, – пояснила гостя.
– Мама померла? – уточнив Максимко.
– Померла. Але вона завжди любила тебе, – сказала жінка.
Хлопчик хотів ще щось запитати, але прокинувся. Довго лежав у ліжку, дивувався сну. «Тепер я знаю, чому Миколай не виконав мого бажання. Але ж він обіцяв, що до мене прийдуть гості».
Через кілька днів хлопчик і не згадував про той сон. Сидів за звичкою на підвіконні і спостерігав за всім, що відбувалося на подвір’ї інтернату. Раптом побачив, що доріжкою йде волонтерка Валя з якоюсь дівчиною і маленькою дитинкою. Хлопчик уважно придивився до гостей, і йому здалося, що та дівчина – з його сну.
Кулею вилетів з кімнати. Промчав коридором і навіть куртки на себе не накинув. Зупинився на східцях приміщення.
– Ти моя сестра? – запитав у гості, яка йшла поруч із волонтеркою.
– А ти Максимко? – поцікавилася та.
– Максимко. А тебе як звати?
– Я Віта, твоя сестра. Тільки звідки ти про мене знаєш? – здивувалася молода жінка.
– Ти снилася мені й у сні розповіла, що наша мама померла. Значить, усе це правда?
– Правда, – погодилася Віта. – Але у тебе є племінниця – маленька Валя, – усміхнулася, пригортаючи брата.
– Тепер і в мене є сім’я? – запитав той.
– Звичайно. І ми всі зараз поїдемо до бабусі. Там і зустрінемо Різдво.
Людмила ПРОЦЮК-ЩЕРБАТЮК
ВІЧНІСТЬ
Кажуть, що на Різдво відчиняється Небо і душі померлих сходять на землю…
–Йди, Олесику, вечеряти… Вже-м усе зготувала… Ох, йой, день той швидко пролетів, але видиш, усе встигла до зірки, не барилася… Йди, рідний, удвох повечеряємо, бо діти, певно, нинька не приїдуть. Дивися, як то мете. Давно такого морозу на Різдво не було. Ще як за молодості, памֹ’ятаєш? Ох-хох, коли ж то було? Коли ж та молодість була? – тихі слова самі мимоволі злетіли з поморщених, як сушені ябка, вуст. Стара Катерина поклала макітру з кутею на стіл, провела рукою по ще її дівоцькій скатертині, яку сама собі в придане вишивала, оглянула хату. В печі пеклись голубці, пахнув і борщ, і юшка грибна… Великий полумисок пампухівгрів боки на припічку, вареники чекали своєї черги, виставляючи свої блискучі від олії боки з миски. За вікном гуло-мело. Прислухалась. Ні, не їдуть… Та й куди їм у таку погоду – з дітьми? Важко зітхнула, відійшла від вікна і запалила свічку. Вимкнула світло, опустилася навколішки:
– Отче наш, же єси на небесах… –губи шепотіли молитву, а очі не до ікони, а до портрета, що біля неї висить, спрямовані. Олесик там її… Коханий Олесик, який залишив її саму, а сам пішов у сиру землю. Он штири місяці й минуло вже, а ніяк не звикне без нього жити. Так і норовить кликати в пустку чи визирнути у вікно знайому постать, забувшись на хвилину, що нема. Ось і тепер надворі Святвечір, а й дідуха нікому занести до хати і кутю поблагословити…Нема з ким сісти за стіл святковий, із ким молитву промовити. Діти в місті живуть, завжди приїжджають, але цьогоріч, певно, не приїдуть – чи ж дістануться до села глухого за такої погоди?
Проказала абияк завчені слова – чи не вперше в житті не від серця, не від душі говорила, сіла за стіл навпроти портрета. Вкинула собі в миску ложку куті, ще трохи поклала в іншу:
– Поблагослови, Боже! –взялась їсти, а в горло ніц не лізе. А треба ж, треба всього скуштувати! Як Господь велів… Негоже вечерею святою гидувати. От якби Олесь був… Він кутю любив. І вареники, які воназліпила… Мимоволі усміхнулась. Згадала, як колись чоловік ганьбив сусідку, яка надто сильно свої вареники розхвалювала. «Ти, – сказав, –Галько, свою пельку заткни своїм же вареником. Він у тебе як постіл: одного з’їв та й більше не годен. А от моя Катря дрібоньких наліпить – і смачні, і гарні такі, всі – як до виставки!». Ой, сміху тоді було! А образи скільки! То ще ж та Галька довго з Катериною не розмовляла– все ті вареники пам’ятала.
Поглянула на портрет:
–Що ж ти, Олесику, не їж нічого? Ти ж святвечірнє любив… Іди ж, голубе, сядь зі мною, бо самій щось нічого не їсться… Що ж ти не діждався цієї днини? Разом би вечеряли собі, вкупочці… Скільки ж літ і вдвох були, і з діточками – а саму ж не залишав ніколи! А пам’ятаєш, серце, наш перший Святий вечір? Ти так пишався тоді, що вже сам собі господар, що сам кутю хрестиш, сам дідуха заносиш… Пам’ятаєш, якої я куті тоді соленої наварила? Молодою була, зеленою, двічі посолила в поспіху… А ти ж казав: смачнішої не куштував! І як я на ніч іще одну в піч ставила, бо ж на Різдво мама твоя мали прийти, то же-б мене на все село ославила… І ти тоді ніц не сказав їй, не видав мого сорому, тихо ту кутю солену худобі вранці згодував… А згадай-но, як Василько народився! Першого Святвечора ти ще живіт мій цілував, припрошуючи сина (звідки ж ти знав, що там син?!) до вечері, а вже другого ми втрьох були… Знаєш, я ж тобі тоді й не подякувала, що ти всеньку вечерю майже й зготував, бо я слаба була. Ох, пам’ятаєш,як сусіди тоді воркотіли, що я чоловіка спідницею припнула і до печі приставила? А ти ж не дивився на них, не слухав нікого… Своє робив… А пам’ятаєш ту сорочку вишивану, що корова наче зжувала? Грішила я на худобу, грішила… То не Зорка зі шнурка стягнула, а я порвала, лиш боялася розповісти тобі, думала, що лаятимешся…
Спогади, як сніг отой лапатий надворі, кружляли кімнатою, зависали в повітрі й далі, відпущені і прощені, осідали візерунками на вікнах. Катерина забула, що треба їсти, все говорила-говорила до портрета, мов до живого, все затаєне, несказане лляла із серця. Плакала, сміялась… Свічка тихенько горіла, кланяючись у такт її диханню. На стінах скакали в ритуальному танці тіні, а, змучившись, тулились у кутах, як сиротята.
Він сидів на лаві і слухав її мову, звично заклавши руки. О, так, він усе пам’ятав! Часом усміхався у вуса, часом пускав скупу сльозу і крадькома змахував долонею, хоча міг би й не соромитися своїх сліз: і так вона не могла їх бачити. Та і його самого – теж… «Не час», – так йому сказали. Настане її хвилина – побачить. І тоді вони знову будуть разом. Цього разу навіки. Там, де зараз був він, було добре. Нічого не боліло, нічого не турбувало… Він знову був молодим, повним сил. Але без неї, без його зернинки-Катеринки, – сумно. Не вистачало її щебету, що й на старості не втратив дзвінкості, її тихого усміху, її тепла… Не вистачало її. Він тужив. Крадькома, як хлопчисько, зазирав у всі щілини, тільки б одним оком побачити…Ловив вітер, що летів від їхньої хати, щоб бодай на мить вдихнути знайомі серцю запахи, почути її сміх, слова…
Цієї ночі йому нарешті відчинили двері. Та всім – відчинили… Сказали, що покличуть до вечері – можна йти, бути поруч із рідними. Не покличуть, то… То можна посидіти он там, на лаві біля дверей і лиш здалеку поспостерігати, як родина вечеряє, забувши тих, хто ще зовсім недавно був поруч. Краєм ока бачив – багацько таких назбиралось, які сиділи похнюпившись і тільки сумними поглядами проводжали тих щасливців, яких кликали на землю. Він лиш почув тихе:
–Олесику… – І вже летів стрімголов до рідної, теплої– його. Додому…
Як же хотілось торкнутись її… Як же хотілось порозмовляти з нею… Не чула. Не бачила. Але він був щасливим – просто бути поруч. Бачити її. Цілувати кожну її зморшку, гладити сиве, але все ще запашне волосся, яке пахне ромашкою і любистком. Вродлива…Яка ж вона вродлива…
Сидів, дивився на неї і благав час, щоби стишив свій плин, щоб бодай цієї ночі побути поруч. Дивна річ – усю життя жити разом і не цінувати її присутності так, як після закінчення земного існування. Дивився на свічку, що плакала на столі, слухав Катрину мову і плакав, уже не витираючи сліз.
– Олесику… Ти плачеш? – аж здригнувся від того, що голос прозвучав зовсім поруч. Підняв очі – і зустрівся поглядом із Катериною. Вона стояла біля лави і дивилась на нього. Тоді піднесла руку і торкнулась його обличчя. – Я знала, що ти прийдеш!
– Ти…мене бачиш? – кинув поглядом за стіл і все зрозумів. Обійняв міцно-міцно, провів рукою по волоссі. Встав. – Ходімо, голубко, я так сумував за тобою…
–Ходім…Куди скажеш… –усміхнулась і взяла його за руку.
– Мамо, мамо, ми приїхали! То нічого, що ми пізно?Бо з тією погодою… – рипнули сінешні двері, і мороз влетів у теплу хату, як хуліган. – Мамо! МАМО!!! Василю, чого ти стоїш? Викликай «швидку»! Юлю, не пускай дітей до хати! Мамо!
– Оленко, тут «швидка» вже не допоможе…
– Василю, викликай!!!Мамо!!!
Вони стояли обійнявшись на порозі хати. З жалем дивились,як донька ридала біля тіла, невістка і зять заспокоювали в машині дітей. Переживуть… Усе вони переживуть…
Йшли заметеним шляхом, узявшись за руки. Вітер тут же за ними замітав сліди. Позаду залишалось село, плач, синьо-червоне миготіння «швидкої». Попереду щокроку ближче блимали зірки.
Попереду починалась вічність…
Таня Боярчук
ОЦЕ ТАК ПІВЕНЬ!..
– Петюню, ходи-ходи, маленький! Ціпоньки-ціпоньки… – підманювала Валентина свого улюбленця. І він, кремезний, ставний, дорідний когут, гордовито ступав подвір’ям, прямуючи на голос хазяйки.
– Тьху! – сплюнув Юрій і передражнив дружину: – Ціпоньки-ціпоньки… Курчатко малесеньке… Вже заввишки як наш Мухтар, а вона все сюсюкає. Хоч би раз до мене так солодко озвалась, а то все гир та гар!
Війна з цим півнем у Юрія Захарченка вже давно, ще відтоді, як той маленьким облізлим курчам плутався в нього під ногами. Скільки разів носом землю орав, перечепившись через те опудало! Петюня за свій іще молодий вік отримав безліч копняків від господаря, тож завше косував на нього грізним поглядом, особливо, коли той приходив додому під мухою.
Валентину ж півень обожнював, наче пес, ходив слідом і відгукувався на кожен звук її голосу. Жінка ще з кволого курчати виходила й випестила цього дорідного півня. Не раз уже чоловіка напідпитку спиняла, сокиру в нього з рук забирала, коли йшов до хліва.
– Чого той півень тобі спокою не дає? Збожеволів на старості чи що тобі таке причинилось? Втихомирся, чоловіче, бо ще не відаєш, якою лютою я буваю.
– Він мені очі мозолить. А от чого ти так заступаєшся за Петька? Знаєш, що все одно піде на бульйон.
– Колись, може, й так. Але не тепер. Поклади сокиру!
Скривиться Юрій та й слухняно назад суне. От знайшла собі благовірна забавку! Це, мабуть, компенсує неувагу дітей і внуків, що навідуються раз на півроку. Багато нерозтраченої любові… Хай би краще на нього, чоловіка, вихлюпувала ту ніжність. Забув навіть, коли востаннє голубила…
Махне рукою на дружину та й іде у своїх справах…
Того дня на сінокосі випала нагода гарно посидіти з кумом за чаркою: спершу склали й перевезли кумове сіно, а тоді позгрібали і поскладали в копички Юркове. А яка ж гарна робота без доброї чарки?!! Не зогледілись, як і завечоріло. Домовились на завтра перевозити зібране збіжжя і на тому розійшлись – кожен до своєї домівки.
Йде Юрій додому, ногами за рівну дорогу спотикається. Хух! Зовсім утомився, не годен іти. Вже й вечір. Сонце сідає. Зараз від Вальки перепаде! Докладно розпитає, де був і що робив. Вона це вміє…
Тільки-но ступив на подвір’я, як із хати вийшла дружина. Випросталась, руками боки підперла, на чоло накинула грізну зморшку. Чекай бурі, чоловіче!..
– Де швендяв досі?
– Де був, там уже немає.
– Знову налигався горілки, як свиня мулу?
– Тобі привиділось. Натомився сильно. А пити – не пив. Лишень воду з криниці.
– Чи не з кумової, бува? Буряковим духом тхне…
– Відчепись! Реп’яхом угризлася! Не займай, бо вхопиш!.. – уже грізно зблиснув очима й відчув, як на нього накочується хвиля гніву.
– Ого, як заговорив! Відколи це став таким хоробрим?
– Відступись, кажу! Ніколи тебе за весь вік і пальцем не зачепив, а зараз будеш бита. Відійди від дверей, пройти треба.
– Тобі ж не до хати, а в свиняче ложе. Хлів я ще не зачиняла, тож ласкаво прошу!
Відчув, що у грудях наче хтось вогонь роздмухав: запекло, обсипало жаром, забило дихання. Ну, годі! Натерпівся. Ухопив свою «половинку» за плечі, струснув щосили і посунув убік, аби пройти до хати. Валентина від несподіванки заверещала. Що тут зчинилось! Із бойовим криком з хліва вискочив Петюня і вмить учепився господареві в плечі. Увігнувши міцні шпори, завзято довбав його в тім’я, доки нещасний безуспішно намагався скинути когута. Юрієві від болю вже в очах потемніло. Навіть Валентина перелякано вчепилась півневі в крила. На щастя, це допомогло, і вже за мить той гордовито посунув на сідало.
– Ну все! З мене годі! – Юрій, ухопивши довгу важку сокиру, рішуче попрямував до хліва.
– Не руш! Він мене захищав. Не дам забити півня!
– Та щоб ви обоє позападались під землю! – вилаявся чоловік, грюкнув дверима і пішов до будинку промивати бойові рани…
…Відтоді в господі Захарченків запанував мир. Юрій навіть іноді намагався нагодувати норовливого півня, але той не йшов на контакт. Хоча, щоправда, й не виявляв ворожого настрою. Валентина нарешті запропонувала зсунути ліжка, які вже років чотири стояли в різних кутках кімнати, і розпочався в подружжя другий медовий місяць. А сокиру Юрій брав до рук, лише щоб нарубати дров. Такий завзятий півень – на вагу золота, а бульйон можна і зі старого зварити…
Ірина АГАФОНОВА
ЯКБИ ЖИТТЯ ПОВЕРНУТИ НАЗАД…
Степан розплющив очі. Глянув у вікно. Глибока ніч надворі, а він уже прокинувся. Хоче заснути ще, але де там: спогади й невеселі думки не дають навіть на хвилину бодай задрімати. І лише коли почало надворі сіріти, чоловік підвівся з ліжка… Поволі, неквапливо, навіть неохоче… Ні, Степан не ледащо – господар чи не на все село… Був… А тепер нічого не хочеться…
Життя якось умить утратило сенс. Бо ж для чого старатись, для кого ж і для чого ж робити? Залишився ж сам, як палець… Хата величезна, і хлів добротний, і подвір’я, та із кожного кута віє якимись холодом, пусткою…
Півроку тому померла Степанова дружина Надія. Рано пішла із життя. Бо хіба ж то роки – п’ятдесят із хвостиком. Померла Надія раптово, Степан більше ніж місяць не міг до цього звикнути, не міг із цим змиритись… Навіть, бувало, підсвідомо шукав у хаті – знав, що має бути десь тут, поруч… Та дні минали в самоті і на душі ставало дедалі важче… А ще ці спогади… Ятрили душу, ой, ятрили… І ще важче було від думки, що вже нічого не повернеш…
Надія та Степан познайомились у Росії, на далекій Півночі. Хоча родом обоє були з України, в чужину доля закинула на заробітки. Надія була сирота, а Степан із багатодітної родини, тож допомоги обом було чекати нізвідки. Степан справжній красень: високий, стрункий, із чорним чубом – тут нічого не скажеш. Усі дівчата біля нього так і вились. А юнак сподобав собі Надю – маленьку, тиху, навіть непримітну… Мабуть, тому, що дівчина була надзвичайно доброю, несварливою, згідливою. А от Степан був хлопець гарячий: коли щось не так, як він хоче, все криком, а бувало, й кулаками вирішував… Та Бог, видно, так людей у житті парує…
За якийсь час відчула Надя, що вагітна. Розповіла про все Степанові. «Гаразд, житимемо разом», – сказав. Про одруження ні слова, а вона й не заїкалась… І тільки коли донечці Світланці виповнилося чотири рочки, Надія зі Степаном розписалися. Та чи стала Надя від того щасливішою?.. Ой, не стала. Тепер Степан це добре розуміє. Дякувала жінка хіба що в душі, що її дитина має законного батька, ото й, певно, все…
На той час Надія і Степан уже повернулися в Україну, почали будувати хату в тому ж селі, де жили чоловікові батьки. Гарували чорно обоє. Та чи були між ними якісь почуття? Мабуть, ні. Часто вечорами Степан ходив «розвіятись» і додому приходив аж уранці наступного дня, а то й за декілька днів… Нерідко й напідпитку лаяв Надію, ображав, а іноді й руку на неї піднімав. Отак, як кажуть, ні про що, ні за що. Часто жінка брала маленьку донечку і втікала з дому – чи то до сусідів, а коли тепло було надворі, то в садок, за хату. Там обидві й ночували…
Згадуючи це, нині вже сивий чоловік хапається за голову: «Ой Надько, Надько, якби то життя повернути назад, бодай на півроку, та я б… Та я б навколішки в тебе пробачення просив… Ноги тобі цілував би…».
І знову важкі спогади ятрять душу…
За якийсь час у Степана з Надією народився ще й синочок, Володя. Дітей Степан наче й любив, але дуже вже суворий, навіть жорстокий із ними був. І Світлана, і Володя, навіть коли підросли, боялись батька. Не знаходилось у Степана до сина і доньки доброго слова – лиш лайка, а як випив, то й ременем виховував. Дивна була ця Степанова любов. Щоправда, коли діти школу закінчували, поїхав чоловік на заробітки на навчання їм заробити. Тут нема що Бога гнівити – дав, як то кажуть, він їм обом вищі освіти.
Та коли повернувся з тих заробітків! Господи, певне, було б краще, якби й там залишився. Десь рік, а то й більше, телефонувала до Степана якась жінка. Бувало, Надія підніме слухавку, то та пані тільки й те говорить, що Степан до неї піде, бо лише її кохає. Та й сам Степан не приховував своїх стосунків з іншою. Навіть погрожував дружині, що вижене її з помешкання, а додому свою коханку приведе, але вже не як коханку, а як законну дружину… Надя, бідолашна, все це вислуховувала, але мовчала… Знала: скаже бодай слово на свій захист – заробить на горіхи… Скільки ж там тієї Наді – як кажуть, пушка духу. А кулак у Степана важкий, неймовірно важкий…
А за якийсь час знайшов Степан молоду коханку в сусідньому селі. Усі про це знали, всі про це говорили. Чоловік хвацько ходив селом: дивіться, мовляв, який я ще козак! А Надя опускала очі, соромилась: діти вже дорослі, негоже, щоб тицяли на них пальцем через батька… Ой, скільки було в нього ще потім тих коханок! Навіть на доньчине весілля одну привів. Боже, це ж до такого додуматись!..
«Ой Надько, а чого ж ти мовчала? – знову хапається за голову сивочолий Степан. – Скільки ж ти натерпілася, бідолашна!.. Та вигнати треба було мене, таку сволоту! Вигнати!..»
Згодом діти поодружувались, але жити пішли окремо. Хоч і будинок великий, добротний – тут нема що казати: Степан був господарем на все село, і гроші вмів заробити, – але ні син, ні донька не хотіли жити під одним дахом з батьком. Навіть коли в гості приїздили, а він, Степан, до кімнати заходив, раптово переривали розмову. І таємниць ніяких наче не говорили, а ніби й далі, як у дитинстві, боялись батька. А ще якось навіть зневажали, чи що, за таке ставлення до матері…
І навіть коли Надії не стало, донька то принаймні раз на місяць до батька зателефонує, а син то й того ні. Ні будинку не хочуть, ні знатися з ним…
Коли діти роз’їхались і залишились вони разом із Надією, менше почав Степан пити і з коханками вже ніби не водився, але до дружини завжди мав за що вчепитися: то їжу не досолила, то пересолила, то не там щось поклала, то занадто холодне, бо занадто гаряче… І завжди в хаті крик, лемент… Не мала бідолашна Надя життя й далі. Повсякчас мовчки все ковтала: ніколи не обзивалась, не огризалась… Тихенько жила, так само тихесенько й згасла…
Не думав Степан, що так йому важко буде після смерті дружини. Спершу ніби бракувало її в хаті, а потім з’явилась у душі якась пустка, байдужість…
Тепер часто отак сидить Степан на лавці біля хати і згадує життя. Перебирає ті спогади, як вервицю. Не старий ще, та й удівець, міг би й вдруге одружитись, чи бодай якусь господиню у дім привести, та Степан про це й не думає…
«Ой Надько, Надько, якби то життя повернути назад, – щоразу говорить подумки. – Та я б… Та я б!..»
Але змінити вже нічого не можна, бо ж життя не повернеш…
Руслана ЦИЦЮРА
НА РОЗДОРІЖЖІ
Ще змалку звикли все навпіл ділити: яблуко, цукерку, першу полуницю, радощі та смуток… Ходили в один клас, сиділи за однією партою. Здавалось, якби відокремити одну від іншої, то не вижили б. Настільки сильною була дружба, що всі навколо дивувались. Між рідними сестрами часто немає такої любові.
У тихої білявої Віри постійно хворіла мама. Батько з ранку до вечора – на роботі, тож у господарстві доводилось клопотатись дівчинці. Ще й неньку доглядати, яку часто мучили серцеві напади. Колись лікарі жінці категорично заборонили народжувати, бо мала ваду серця. Але жінка не послухалась. Так і з’явилась на світ Вірочка. Зате мамі дедалі гіршало…
Дитяче серденько не могло спокійно сприймати неньчині муки. Скільки сліз вилила – лише Богові відомо!.. І в миті особливого відчаю завше поруч була Настка. Усе допомагала подрузі. Разом і домашнє завдання виконували. Ще тоді, зовсім малими, присяглись одна одній, що ніколи, за жодних обставин, не сваритимуться і товаришуватимуть до останнього подиху…
Настка була повною протилежністю спокійній та врівноваженій подрузі. Смаглява й темноока, як циганка, запальна, неначе сірник. Миттю спалахувала, коли щось було не так, як вона хоче. А сперечатися з дівчиною взагалі було марною справою. Зрівняє із землею кожного. І не доведи Господи хтось образить Віру! За таке могла натовкти навіть старших хлопців. Отож остерігались зачіпати шалену, щоб не було біди…
Коли у Вірину оселю постукала біда – мама відійшла за межу життя, – поруч була вірна й найкраща у світі подруга. Той важкий період іще більше зблизив дівчат… Минали роки, а дружби тільки міцніла…
***
– До баби Ярки внук приїхав. Такий гарний – очей не відвести! – у Віри збуджено заблищали очі.
– Я бачила. Нічого гарного там немає! – пхикнула Настка. – Очі великі й зелені, як у жаби. Сам худий і довгий. Жердина, та й годі! А яке руно бараняче на голові! Ой, не можу! Зараз лусну від сміху…
– Неправда. Симпатичний він. Чимось на Єсеніна схожий. Таке світле й натхненне обличчя…
Настка спершу насмішкувато, а тоді пильно подивилась на подругу.
– Усе зрозуміло! Ти закохалась у нього…
– Не вигадуй!
– Кажу, що бачу. А бачу в очах сяйво. Таємниче, радісне…
Про вовка промовка, а він уже й тут: на дорозі замаячіла висока постать Степана. Спинився, обвів поглядом дівчат, усміхнувся.
– Навіть не думав, що тут такі гарні дівчата живуть. Аж очі розбігаються. Кого обговорюєте, сороки? Часом не мене?
– Забагато честі! Йди собі, куди йшов, – Настка сердито звела брови на переніссі.
– А подруга твоя чого мовчить? Німа?
– Сам ти німий, – тихо відповіла Віра і густо почервоніла.
– Ба ні! Язиката… А бабця казала, що ти спокійна і тиха, як вода погожої днини. Виходить, неправду казала…
– Слухай, парубче! – Настка погрозливо підступила до огорожі. – Як не вшиєшся, то зроблю гулю на чолі!
– Ой, мені вже й страшно! Аж ноги потерпли від переляку. Сяду ось під парканом та заспокоюся трохи, – кумедно зігнув ноги та з розгону гепнувся на траву. Дівчата весело розреготались.
Відтоді до компанії подруг долучився Степан. Він переїхав до бабусі разом із мамою та молодшою сестрою, бо після смерті тата життя в місті пригнічувало. А в селі – роздолля, робота, за якою ніколи давати волю думкам і смутку. Навіть мама почала рідше плакати. Ніби аж ожила.
Степан своїм приїздом схвилював дівочі серця. Не одна потай зітхала. Коли проходив вулицею, то озирались, заздрили Вірі та Настці, з якими потоваришував і від яких ні на крок не відходив. А хлопцеві байдуже до тих поглядів! Бо була на те причина. Втратив спокій від променистих Віриних очей, став її тінню. Мріяв, як відслужить у війську і відгуляють весілля. Бо ж взаємне почуття.
А Віра… Лише від одного погляду на Степана серце з грудей вискакувало. А як руки торкався – ніби жаром тіло обпікало…
– Що з тобою коїться? – здивувалась Настка. – Чи не захворіла? Може, хтось зурочив?
Віра спалахнула, розчервонілась. Довго мовчала, дивилась у землю, та врешті все ж тихо сказала:
– Я Степана кохаю. Дуже сильно!.. І він – мене. Казав, що відслужить – одружимось…
Настка зблідла. Ох, лихо!.. Як то – одружаться? А вона?.. Серце ж мліє… Очі Степанові щоночі сняться… Похитнулась, ніби від удару. Притулила до скронь холодні пальці. Та враз випросталась. Змучено усміхнулась:
– Рада за тебе, подруго. І за Степана…
– Чого ж сум в очах?
– Та ні! Здалось тобі…
– Хіба ж я тебе не знаю? Кажи, що сталося.
– Ти вибач, маю до бабці бігти. Мама просила хліба їй віднести і ніде не затримуватись, бо вдома чекає робота.
Настка розвернулась і пішла. Не озираючись… У спину віяло холодом. Ноги самі несли геть. Якнайдалі… А в голові – єдине запитання: «Як жити із цим?». Вирвати кохання із серця? Звісно! Інакше й бути не може… Вона не завдасть вірній подрузі болю…
***
Смаглява від природи Настка ходила бліда, мов примара. Віра непокоїлась, не знала, що й думати. Навіть винуватою себе почувала. Бо ж вона щастям тішиться, а колежанка марніє…
Коли Степан отримав повістку до війська, зібрались усі, щоб провести хлопця як годиться. Збентежена і водночас сумна Віра сиділа поруч. А з іншого боку Степана – Настка. Мати хлопця навіть пожартувала, що двох невісток має. Від тих слів Настку аж пересмикнуло. Спаленіла вся, задрижали дрібно руки.
Заграли музики. Почалися танці. Степан увесь час танцював з Вірою, ні на мить не відходив від неї. Вже аж ноги гуділи. Підпалив цигарку, став збоку, щоб віддихатись і перепочити. Віра собі мирно бесідувала з його матір’ю. Глибоко затягнувся тютюновим димом, аж раптом Настка дзиґою крутнулась поруч. Немов вітром дмухнула у вухо:
– Підійди до клуні, щось сказати хочу.
Здивовано озирнувся, та її вже й слід прохолов. Докурив цигарку, притоптав черевиком і подався на домовлене місце. Цікаво, чого так припекло? Що за таємниці? Зайшов на ріг споруди, спинився. Раптом тонкі дівочі руки обхопили хлопця за стан. Палкі губи засипали Степана цілунками. Настка, немов божевільна, безтямно шепотіла про кохання і зривала із себе одяг. Зовсім гола, світила під місяцем своїм розкішним соковитим тілом. Звабливо вигинала спину й шепотіла:
– Нехай хоч на ніч твоєю стану… Вділи мені того щастя… Хоч крупиночку. Ніякого чоловіка більше не знатиму, крім тебе… Нікого не кохатиму. Я – твоя, Степане! Бери мене… всю, до решти…
Кров шугнула в голову захмелілому від випитого на вечірці парубкові. Припав до Настки тільки на мить, і вже не міг від неї відірватися… Пірнув у стрімкий вир насолоди. Яка ж вона солодка! Яка неймовірна! Забув про Віру, про гостей… Настка скрикнула. Застогнала. Затремтіла, немов у пропасниці. Обхопила його стан довгими стрункими ногами і не відпустила. Всотала в себе до останньої краплі вологу єднання, щоб залишити собі бодай частинку коханого, який навіки забрав її спокій та серце…
***
Час прудко тікав у вічність. Віра чекала Степана, а Настка – дитину. Батьки криком кричали, щоб сказала, хто їй це заподіяв. Мовчала, як риба. Ні пари з уст. Навіть Вірі словом не обмовилась. Хоч та й допитувалась. Навіть образилась, що Настка не відкрила їй таємницю, а лише відмахувалась:
– Чого причепилась? Моя це дитина, і край.
А коли Степан повернувся, то наступного дня одразу ж засватав Віру, а за місяць відгуляли весілля. На Настку навіть не дивився. Про дитину знав. Відмовчувався. А що скажеш, якщо й так видно, чий то син: зелені очі, світле кучеряве волосся. Віра тільки зітхала, але жодним словом не дорікнула ні подрузі, ні чоловікові. Основне – Степан поруч, кохає її. А незабаром зрозуміла, що під серцем дитя носить.
Вагітність перебігала надзвичайно важко. Віра часто в лікарні лежала. Степан нудився, місця собі не знаходив. Перетнулись одного разу їхні з Насткою шляхи. Спинились обоє, мов укопані.
– І не глянеш на мене? Не спитаєш, як син росте?
Її тихий, повний смутку голос забринів, мов струна болючого нерву. Здригнувся. Хрипко відповів:
– Хіба ж я тебе тоді силував? Сама захотіла… Зле ми вчинили тоді, Настко. Перед Вірою дуже винуваті.
– Так, Степане! Я дуже тебе захотіла! І зараз хочу… Завжди хотітиму… А Віра пробачила. Ховає біль в очах, однак зла на нас не тримає… Ти приходь до мене, любий мій. Коли буде тоскно чи смуток заїсть, приходь…
Розвернулась і пішла. Розкішна, вродлива. Тіло соком зваби налите… У Степана аж в очах потемніло… Того ж вечора, щоб не скніти вдома самотою (Віра знову в лікарні була), манівцями-городами-межами подався до Настки. Зустріла радісно. Приголубила… Залишився в неї аж до світанку…
Не раз запитував себе, кого більше кохає. Не знаходив відповіді. Адже кожну кохав по-своєму. Розривався навпіл. І не було тому ради…
***
Люди в селі спершу перешіптувались, згодом відверто кепкували, врешті змовкли: не цікаво стало.
Діти Віри та Настки навіть родичались, знаючи, що одного батька мають. Нічого ж тут не вдієш. Треба й із цим миритися… Якщо матері не сваряться, то чого дітям воювати?..
Жили довго, до глибокої старості. Усі свята – разом, робота – спільна на всіх. Віра змирилася з тим, що вік ділила чоловіка з найкращою подругою, а Настка – що ніколи Степан не стане їй законним чоловіком. І хоч не було більше довірливих стосунків між подругами, але лайок також не водилося…
Першою полинула у кращий світ Віра. За два роки – Степан. Вбита горем Настка також не забарилась. Заповіла дітям поховати її біля Степана. Навіть там, на місці останнього спочинку, чоловік ніби на роздоріжжі. Односельці, бувало, спиняться біля Степанової могили, головою похитають. Невідомо, чи хоч на тому світі зробив він свій вибір…
Ірина ЯСІНСЬКА
| Життя. Індекс – 08270 (пільговий індекс для інвалідів, пенсіонерів, студентів та працівників Укрпошта). Правдиві життєві історії, кулінарні рецепти, поради щодо здоров’я, духовність, призові конкурси, сканворд, новини життя і програма 11 телеканалів України. Щотижневе улюблене видання сотень тисяч українців.
Життя. Індекс – 08269 (індекс для інших передплатників) |
| Життя. Історії. Індекс – 49690. Нові життєві історії, історії кохання, кулінарія, сканворд. Цікава щотижнева газета для дозвілля. Найкращі дописувачі і улюблені журналісти наших читачів запрошують вас. Радість і сльози, зрада і вірність, жорстокість і ніжність… Читайте щотижня газету «Життя. Історії». |
| Найкращі жіночі історії. Індекс – 68068. Неймовірні історії кохання та невигадані історії з життя, які ви не зустрінете в інших виданнях. Правдиві історії наших читачів та найрейтинговіших дописувачів. Хороша і недорога газета для кожного українця. Кожен передплатник газети не пошкодує, що передплатив «Найкращі жіночі історії». Виходить щомісяця. |
Передплата онлайн тут: https://peredplata.ukrposhta.ua/
Матеріали сайту можна вільно використовувати лише за умови посилання на http://www.glife.com.ua Розміщення матеріалів у будь-яких друкованих ЗМІ без згоди редакції заборонено.