Вона завжди телефонувала йому, коди він повертався додому з роботи. Мусила конче знати, на якому відтинку дороги зараз перебуває. Коли автівка наближалася до помешкання, вибігала надвір і збирала у долоні ягоди малини. Він опускав шибку, і вона простягала йому руки з гіркою малинових ягід, наповнених останнім осіннім сонцем і так щиро освячених її любов’ю…
Коли закінчувався сезон малини, вмикала свою вигадливість. Щоразу до вечері було щось нове. Можливо, невигадливе й незаморочливе своєю назвою, але приготоване щойно для нього-єдиного. Вийняте з печі, зняте з плити, остуджене з хлібопечі.
Іноді він надто швидко звикав до цього, і тоді вона змушена була робити перерву. Так, для годиться, на день-два завантажувала себе іншою роботою, й, повернувшись додому, він заставав на столі підігріті вчорашні страви.
Звісно, він розумів її натяки. Тож їв, бо таки було смачно. Дякував. А тоді за горнятком запашного чаю на їхньому балконі муркотів їй на вушко:
– Ти моя кулінарна фея. Приготуй, будь ласка, на завтра щось новеньке.
Двічі ніколи не доводилося просити.
Вранці після філіжанки кави, яку він дбайливо залишав на її столі, вона перегортала сторінки свого давнього кулінарного нотатника у пошуках чогось нового. У нагоді ставали й відомі куховарські книжки авторства Ольги Франко та Дарії Цвєк, які збереглися ще з часів юності мами та бабусі… Що приготувати, швидко вирішувала завжди. Іноді, щоправда, доводилося їхати до найближчої крамниці, аби поповнити продуктові запаси, але це ніколи не було для неї проблемою.
Часто у свій день народження обоє підбивали підсумки прожитого року. Що було зроблено, чого не встигли… Щось викреслювали зі свого життєвого плану, натомість дописували один чи два нові пункти.
Останні роки обоє проводили разом багато часу. Коли вже не було сили на всіляку додаткову роботу і врешті діти могли час до часу допомагати їм фінансово, вирішили подбати про своє здоров’я. Мандрували в гори, ніжились у теплих хвилях Світязя, вивчали околиці свого краю. Під час однієї з таких мандрівок вона запитала:
– Ми разом так довго… Що для тебе за всі ці роки було важливим? Не у глобальному плані. Мене цікавлять дрібниці, деталі. На що ти зважав? Що я робила правильно? Або ж не так, як ти цього очікував?
Він задумався. Помітно було, що перебирає у пам’яті сотні спогадів, перше ніж відповісти.
– Пригорща малини, – сказав ледь чутно. – Я ніколи цього не казав, але це був якийсь фетиш. Малина із твоїх долонь завжди була для мене дарунком богів. Звісно, були сотні приємних моментів. Ти завжди неймовірно куховарила, щодня мала просто бездоганний вигляд, з тобою завжди було цікаво спілкуватися, ти вміла дивувати словами і вчинками. Але пригорща малини завжди була чимось особливим…
Вона взяла його обличчя у свої долоні. Провела пучками пальців тоненькими борознами зморщок. Вона знала всі їх напам’ять. Кожну маленьку зморщечку любила й цілувала. Дивилася на чоловіка, який за всі ці роки став її половиною, якщо не більшою її частиною… Обійняла і поцілувала. Як же добре заслужити собі таку спокійну старість пригорщею малини в роки молодості…
Леся КІЧУРА