Сашко звично їхав «зайцем», і совість його не мучила – звідки гроші у бідного студента? Батьки мешкали у маленькому містечку і отримували на своєму заводі смішну зарплату, тож могли допомогти синові хіба що картоплею та салом. Однак до того, що вітер у кишенях свище, Олександр ставився по-філософ­ському: Діоген узагалі в бочці жив – і нічого, навіть в історію потрапив! Власне, якби до університету було недалеко, Сашко міг би й пішки почимчикувати. Проте Київ – не Городня, тут не находишся…

Людей у тролейбусі було небагато, тому Олександр принишк біля вікна. Навіть голову висунув, пильно роздивляючись навкруги, ніби їхали не рідним Хрещатиком, а вулицями Парижа. Та це не допомогло.

– Перепрошую, ви маєте квиток? – пролунало біля самого вуха.

Голос був напрочуд приємним, та й запитували лагідно. Отож Сашко спробував на нього не реагувати – взагалі розвернувся до співрозмовниці спиною, байдуже втупившись у вікно.

– Вибачте,  – почув поряд,  – будь ласка, заплатіть за проїзд…

Неквапливо озирнувся – кондукторка виявилась зовсім юною, зда­ється, його ровесницею. Дівчина вичікувально і, як здалося Сашкові, навіть із цікавістю розглядала надто заклопотаного пасажира. Русява (з довгою розкішною косою), зеленоока, усміхнена, така собі лісова красуня – мавка, яка бозна-як опинилася посеред гамірного Києва. Олександр мимоволі замилувався ввічливою панночкою.

– Ви мене чуєте? – стиха нагадала про себе дівчина.

– Так,  – і собі всміхнувся якомога приязніше.  – Ви кондуктор?

– Авжеж…  – стенула плечима.

– А хіба такі кондуктори бувають?

– Які такі? – зашарілася.

– Симпатичні!

– Будь ласка, придбайте квиток,  – сором’язливо відвела очі.  – У мене мало часу…

– Я б із радістю,  – зітхнув.  – Але хіба ви хочете моєї смерті?

– Що? – розгублено закліпала очима.

– Іноді в громад­ському транспорті таке-е-е трапля­ється… От недавно зайшов у тролейбус юнак із плащем у руках. Бабусі поглянули на нього, руками сплеснули: «Боже, який худий – шкіра та кості… Мабуть, студент!». А той у відповідь: «Ні, я лише готуюсь до інституту вступати, а студент – це він,  – і… показав на плащ.  – Бачите, увесь час його підтримую, бо вже, сердешний, навіть ходити сам не може». Сумна історія, правда? Так ось, плащ – це я. Повірте, красунечко, перед вами – скелет. Мене ж зараз, мов пушинку, вітром здмухне!

– Ви не дуже схожі на пушинку…  – зніяковіла дівчина.  – Будь ласка, вийдіть на наступній зупинці.

– Не можу,  – стражденно закотив очі.  – У мене ніжки болять. Згляньтеся!

Дівчина всміхнулася кутиками вуст, поправила зачіску, поглянула востаннє на хитромудрого юнака і квапливо попростувала до огрядного червонощокого дядечка з великими валізами.

– Ич, добра яка,  – осудливо похитала головою Сашкова сусідка зліва, одягнена, немов комісар громадян­ської війни, у чорну шкірянку.  – Зовсім розпустилися, безсоромники, кулемета на вас немає!

Кондукторка знічено озирнулася, але Олександр підбадьорливо їй підморгнув…

Протягом дня він не раз згадував про симпатичну дівчину. Уявляв: ось вона збирає польові квіти, сплітає віночок і одягає собі на голову; ось купа­ється в річці, а потім засмагає на пляжі; згодом замислено сидить в аудиторії чи весело, безтурботно чимчикує вулицею… Одні фантазії змінювали інші, мов кадри романтичного кінофільму. Однокурсниця Зіна навіть пожартувала:

– Щось ти, Саню, сьогодні на себе не схожий – замість звичної нахабної фізіономії в тебе таке одухотворене, замріяне обличчя! Дивлюсь на такого хлопця і мимоволі закохуюся…

– Пізно, Зіночко, він уже в кондукторку закохався!

Це озвався Антон, Сашко поруч із ним на лекціях сидить. От і розповів приятелеві про свою ранкову пригоду в тролейбусі. І що? Навіть заняття не минуло, а про цей випадок дізнався вже весь курс. Та ще й жартують:

– Ти часом не запам’ятав номер, щоб ми всі могли тепер «зайцями» на навчання кататися?

Власне, Олександр ніколи раніше на такі кпини не зважав, а тут раптом густо почервонів і вискочив з аудиторії, мов ошпарений. А що, як Зінка має рацію і він справді закохався?!