Педагогічна поема

 Незчувся як дійшов до зупинки і опинився в тролейбусі.

– Ви? Знову без квиточка?

Здивовано підвів голову – насмішкувато і в той же час лагідно на Сашка дивилася та сама юна кондукторка. Неймовірно! Стільки думав про зеленооку красуню, так прагнув зустрітися з нею… Але ж не тоді, коли знову їде «зайцем», та ще й у кишенях, як на зло,  – ані копійки! Ошелешено похитав головою. Відчув, як палають щоки. І це – він, Олександр Маркевич, котрий раніше ніколи не червонів, тепер зашарівся вдруге протягом дня…

– Даруйте, але ви мене чуєте?

Господи, який же у неї чарівний голос! Винувато усміхнувся:

– Привіт…

– Нарешті! А то я вже думала, що ви до самого студмістечка слова не вимовите.

– Просто ніяк отямитися не можу. Це ж треба – сісти в той самий тролейбус… А ви ще гарніша, ніж уранці!

– Це комплімент за безкоштовний проїзд? – ніби між іншим, поглянула кудись у вікно, поправила долонькою дивовижну косу.

– Я не жадібний,  – зітхнув.  – Але в мене справді немає грошей…

– То пішов би у вихідний розвантажив вагон і підзаробив дещицю,  – втрутилася в розмову тітонька з колоритним солом’яним кошиком.  – Не соромно? Здоровий парубок, а досі на батьковій шиї сидиш!

– Я студент, у національному університеті навчаюся,  – промовив гордо.  – Мені треба граніт науки гризти! Ось якби не вступив, тоді б, може, теж із сумкою через плече тролейбусом швендяв, страхаючи «зайців»…

– Отже, тут, по-вашому, тільки невдахи працюють? – посуворішала кондукторка.  – Я також студентка, першокурсниця. І навчаюся у престижному виші. До речі, вступила сама, без знайомств і хабарів. Але хочу мамі допомогти. Та й добре мати бодай кишенькові гроші на квиток у кіно чи театр.

Олександр зніяковів, хотів попросити пробачення, та натомість промовив сердито:

– Все, годі мене виховувати. Теж мені Макаренки! Не переймайтеся – вийду на наступній зупинці. Подумаєш – пройду пішки якихось п’ятнадцять кілометрів, на півтори години пізніше спати ляжу…

– Я вас не виганяю,  – квапливо доторкнулася до його руки дівчина (тієї миті Сашка наче вогнем обпекло).  – Їдьте собі, скільки треба.

– Ні, дякую,  – нервово махнув рукою і швидко, не озираючись, почав проштовхуватися до виходу.

– Куди ж ви? Зачекайте! – співчутливо озвалася кондукторка.

Але, тільки-но відчинилися двері, Олександр мерщій зістрибнув на тротуар і одразу ж стрімко попростував геть. Відверто кажучи, йому дуже хотілося подивитися, чи спостерігає за ним крізь вікно зеленоока юнка з довгою русявою косою. Проте зумів стриматися, аби не повернути голову. Та ще й подумки вилаяв себе: «Ну, що ти перей­маєшся через якесь дівча? Ти хто – чоловік чи ганчірка?!».

Однак настрій був кеп­ський – неначе його вразливу, бентежну душу якісь кішки кігтиками пошкребли. І, хоч запросто міг сісти в інший тролейбус, а­дже давно звик їздити «зайцем», чомусь уперто плентався пішки до самого гуртожитку.

Потім цілий вечір не знав, як зосередитися, безцільно снував кімнатою і дратувався. А коли нарешті пізно вночі вклався у ліжко, прокрутився мало не до світанку. Заснув несподівано і… побачив її. Дівчина була зовсім поруч – достатньо лише руку простягнути. Гарна, усміхнена, ніжна. Жартівливо посварилася пальчиком, смішно зморщила носика, удавано суворо похитала головою, дзвінко розсміялася. Сашко очей не міг відвести від своєї гості! Втім, він так і не наважився пригорнути її – лише зачудовано усміхався, охоплений якоюсь тихою, зворушливою, теплою радістю.