Адріан іще не знав, що у Дані вабило його найбільше… Чи її бажання проживати кожен новий день, наче останній, чи вміння причарувати того, хто цікавив її, чи майстерне перевтілення…

Щойно у ній щось змінювалося – вона відразу поводилася по-іншому. По-іншому вдягалася і наносила макіяж, обирала інші парфуми, робила незвичну зачіску.

Кожен день починався з погляду у вікно. Якщо крізь шибку Дана бачила клубчасті хмари, то серйознішала і весь робочий день залаго­джувала невідкладні справи. Варто сказати, що вона вміла самовіддано працювати. Якщо вже бралася за якийсь проект, то виконувала все бездоганно.

Якщо ж Дану будив сонячний зайчик, вона наче скидала із себе всю серйозність і ставала дівчинкою-підлітком. Вдягала щось яскраве і підкорювала світ своєю безтурботною усмішкою.

Її настрій був таким же швидкоплинним, як і вона сама. Причаровувала Адріана, наче знана актриса, котра бездоганно вживалася в новий образ. Кожен світ­ський раут, неначе щомісячна театральна прем’єра, слугував кристалізацією її актор­ської майстерності та сценічної гри.

Богдана бездоганно грала ролі. Коли проводила час у вищому товаристві й мала намір звернути на себе чиюсь увагу, їй це завжди вдавалося. Її сукні, макіяж та образ загалом були витончено-стриманими та аристократичними. Уміла завжди підтримати цікаву бесіду і вдало пожартувати, тож час, проведений із Богданою, усім здавався відпочинком.

Траплялися дні, коли вона шукала нових емоцій. Тоді виходила у натовп, рахувала усмішки та очі з блищиками щастя. Дивувала перехожих та незнайомців своїм щасливим виглядом, купувала на вулиці каву і смакувала нею, вмостившись на лавці. Наче позаштатний таємний працівник Міністерства натхнення, підглядала за перехожими крізь скельця своїх окулярів й робила відповідні нотатки в думках…

На початку весни Дана завжди була сама не своя. Бо весна завжди змінює жінку, а вона й без того не перебувала без змін. Перші кілька днів наче шукала себе саму, а далі вибухала емоціями та почуттями. І невимовно таланило тому чоловікові, який мав щастя у той час бути поруч із нею.

Вони разом весніли. Розвеснювалися від світанку до півночі… Відвідували всі місця, про які мріяли. Рахували зірки на небі й загадували бажання.

Якогось вечора Адріан сказав:

– Ти дуже мінлива жінка. Твої захоплення та емоції недовговічні й швидкоплинні. Як довго ти можеш любити одного чоловіка?

– Не знаю… – Дана опустила очі, розмірковуючи. – Усі попередні зв’язки тривали роками. П’ять весен – то максимум. Але всі мої чоловіки казали, що час, проведений зі мною, був найщасливішим у їхньому житті.

– То й не дивно. Але чому ви розходилися?

– Причин було багато. У кожному випадку вони були іншими. Зникала іскра, не було отої шаленості, закоханості, пристрасті, дикого бажання завжди бути поряд і не просто розмовляти про все на світі, а навіть мовчати разом. Життя не лише згла­джує гострі кути стосунків, воно стирає всі ті приємні речі, через які одного дня люди зійшлися. Час од часу я намагалася якось виправити цю ситуацію, але один партнер не здатен полагодити механізм кохання, коли другому цілковито байдуже. Врешті мені набридло збирати й склеювати друзки колишніх почуттів. Значно приємніше знайти нове кохання. Воно так окрилює. Для жінки бути бездоганною, неперевершеною в очах її обранця – це неймовірне почуття. Таке враження, що наро­джуєшся знову. Наново пишеш історію свого життя, заповнюєш чистий аркуш подіями, які є цікавими для тебе…

– Можеш мені щось порадити, щоби ми з тобою змогли перейти цю критичну межу у п’ять весен? – Адріан очікував на підказки, завдяки яким зміг би відімкнути серце жінки.

– Не змінюйся! Турбуйся про мене й огортай своєю увагою. Це неймовірно – бути коханою. По-справжньому. Єдиною, потрібною, жаданою до шаленства й до сліз… Мій ідеальний чоловік має говорити зі мною, як із богинею, але поводитися, як із дівчинкою. До того ж не обов’язково робити якісь неймовірні вчинки чи дарувати коштовні речі. Нехай це буде щось незначне, але з величезною любов’ю…

– Я зрозумів, – усміхнувся чоловік, і вогник надії запалахкотів у його очах…

– І ще одне, дуже важливе. Чоловіки часто забувають, що, крім них, у світі існують інші чоловіки. Завжди будь на сторожі… Тоді я любитиму тебе. А жінка, що кохає, – найкращий янгол-охоронець для чоловіка.

Адріан дивився на Дану й намагався запам’ятати її образ. Бо ж завтра вона буде цілковито іншою. Бешкетницею, чаклункою зі звабливими очима, стриманою красунею із серйозним поглядом… Його ефемерна жінка дивуватиме його щодня. Як могли його попередники втратити такий скарб, покинути її посеред життєвого шляху, не боротися за неї? Ніяк не міг утямити. Він інший. Він робитиме все, аби їхні весни тривали довго. Не соромитиметься запитувати, в чому його помилки, чого коханій бракує, до чого вона прагне. Щоранку прилаштовуватиметься до її образу, стилю, настрою…

З роками Адріан, звісно, звикне до її мінливості. А на схилі віку зрозуміє, що саме ця недовговічність у ній не давала згаснути їхній іскрі… У його коханій горіла та жаринка, яку треба було завжди берегти й роздмухувати.

Коли їхні обидві доньки підросли, Адріан почав дедалі частіше впізнавати у них їхню матір із її нетривкими бажаннями. Був певен, що колись матиме чоловічу розмову зі своїми майбутніми зятями, аби і їм передати досвід свого життя, розкаже, як втримати ефемерну жінку, а найголовніше – як бути щасливим поряд із нею… Бо роки науки і старань таки варті того, аби називати її своєю коханою щодня.

Леся КІЧУРА