І

Баба Меланка якась чудна: ніколи нікого не осу­джує.

Обікрали її. Всі баняки в подвір’ї визбирали, курей загребли, зерно з комори вимели – не кляне, не нарікає.

– Тітко, вам що, не шкода? – диву­ється Тоня.

– Ще й як шкода, дитино. А найбільше – зозулястої курочки, що на руки до мене лізла. Вона ж як дитина була, я і балакала з нею. Шкода.

– Таки маєте зуб на злодіїв?

– Маю, Тоню, чом не маю. Та подумаю: і я ж така сама. Колись електрики ленію міняли. Саме дротів нарізали од стовпа до стовпа й покинули на дорозі. Ну а я діждалась, коли на обід одвихнулись, та собі того дротяку й потягнула. Три дні потім куток без світла сидів, поки нового привезли. І я з усіма сидю й каюся мовчки, а назад же не понесу, бо стидно.

– Нащо ж воно вам?

– Прання чіпляти. Натягнула – досі мені служат. І совість досі мучит.

– Прирівняли горбатого до стіни! То державне, а то люд­ське.

– Всьо одно крадіжка. На копійку вкрадеш – на руб загубиш.

– Злякали! Оно ті, що в людей мільйони забрали, нажились, аж репають, і ніяких втрат не бо­яться.

– Не все зразу, дитино. Віділлються і їм чужі сльози. Бог не злізе палицею бити…

Хотіла б Тоня вірити бабі, але не може. То в кого яке щастя. Петриків­ський голова ціле село обідрав як липку, і вади йому нема – аж пухне від грошей. А її чоловікові дармова копійка зараз боком вилазить. Якось від Черкас до Умані вхитрився зайцем проїхати, то в сіль­ському автобусі сорок гривень поцупили.

ІІ

– Та й добре тобі – доброго здоровля! – це Гонися Меланку здибала. – Ходиш без палиці, не те шо я, – прово­джає очима двох дівчат на дорозі. – От ниньки молодьож! Як згадаю Любку, шо дитину привела і в кущі викинула!.. – аж головою похитує.

– Така Божа воля, мабуть, – зітхає Меланка.

– Божа воля? Якраз! Надивляця того тілівізора та й казяця. Чи тобі геть байдуже, шо ці молоді вичворают?

– Молоде – дурне. А як я, стара, скілько раз котенят топила.

– Здуріла! То котенята, а то дитина!

– Для ки­цьки воно теж дитина. Знаєш, якими гочима на мене дивилась, коли в кублі їх не застала? А що скаже? Німота.

ІІІ

– Слухала оце Ящиного Льоньку й анекдота згадала, – Яруша бабам розказує. – Відбув парубок армію, прийшов додому, роздивля­ється по дворі. Нове деревце побачив. «Папаша, – каже, – ето льопа, што лі?».

– Еге ж, – Настю своє болить. – Мій теж, як вернувся, попробував «штокати» й «какати». «Ше такого мені не стачало! – кажу. – Мама зі сповиточка якою вчила? У школі десять років якою вчився? І не подужав? Чужий дядько з гарапником за два роки по-своєму перевчив? Тепер сиди, Настю, й думай: твій син дурний чи розумний після того?».

– Або як та дівка, що «лєзла, лєзла по лєстніце за пєтухом, а драбина зламалась і півень упав», – Яруша смі­ється.

Насті ж не до сміху:

– Нагадала йому, хто він і якої мами син. Більше не викаблучувався.

– Баба Гаша теж нарікала, що її обоє з нею вже по-рускому. І мулиться, і нітиться, а дітям нічо не каже, терпит.

– Зате баба Та­ська цвіте й пахне, що онучата москалями поставали. Ще й сама на старість по-їхньому пробує, аж гидко слухати… «Морко-о-овочка», «відьо-о-оречко», «руки в мукі-і-і», «німно-о-ожко». Бога за бороду вхопила: діти москалями поставали.

– Це в неї від чоловіка, – стає до балачки Меланка. – Пристав москаль на день і трошки, дітей насіяв та й щез. Ну, а вона вспіла навчитись.

– Ваші оно в Тюмені, а ви ж кацапкою не прикидаєтесь.

– Не маю хисту до того, – каже Меланка. – А мої онуки такі ж, як і в неї. Діти вже і вдома до мене по-рускому закидают. Чим я од неї лучча? Мій гріх ше більший, бо з діда-прадіда українці.

ІV

– Господи, чим та Манька думає?! Дітей, хату занапастила за горілкою! Де її розум?! Де совість?! – обурю­ється баба Га­ша.

– Слаба жінка, – Маланка про неї.

– Слаба не подужає стільки випити!

– От саме слаба й вип’є. На базарі з нею сиділа якось, розговорилися. «Маню, – питаю, – як тобі цего яду хочеться?» А вона: «Хочеться, бабо, ох як хочеться! Оце як вам після оселедця води кортит, так мені горілки. І нічо з собою зробити не можу, бо така вона мені добра!». Слаба… А як я сир галан­цький люблю. Геть у піст не вдержусь і куплю хоч сто грам. У кожного свій гріх.

V

– Не вспів дід Яшка бабі обіду відбути, а до вечора уже в хаті Ірка з Манькою тирлувались, – диву­ється Валентина.

– Баби не вернеш, – Меланка сумно. – А Яшці скільки там іще радощів зосталось?

– Не журіться ним. Він і мене, й вас переживе.

– То й на здоров’я. Мого віка не проживе, а таки свій.

VІ

– Чого тій Ірці-наркоманці не хватало? – Міля похитує головою. – Ва­сько ж і роботящий, і гарний, і дітей любит, і її жаліє. Нє, печеного льоду забагла. Та якби мені колись такий хазяїн, я б сама його на руках носила, – і зітхне тяжко.

– Їй, видко, не хазяїна треба, а такого, шоб на вітер підкидав. Хто любит попадю, а хто – попову доньку. І я оно сердилась на покійного: як іде з роботи, ше на вулиці починає розбиратись. Кашкет на тину, пі­джак на хвіртці, один черевик біля кирниці, другий під порогом, сорочка на порозі, майка в сінях… До хати в самих трусах заходит. А зимою, поки сорочки не здеру, доти не скине. Так і ходитиме в замурзаному. Насердюся! То як побачу на вулиці гарно вбраного чоловіка, та ше в галстуці, – очей не можу відвести! Зараз бігла б за ним. А як ті, що при галстуках, на Меланку й не дивились, то я була порадочна жінка. Ну, а її всі люблят – попробуй вдержатись.

VІІ

– Стільки чекали від того президента! Стільки сподівались! Діти на Майдані задля нього ладні були під танки лягати, а він… Ні риба ні м’ясо! – Юрко злиться.

– Хтів усім догодити, – баба йому.

– Хотів? Од своїх утік, а чужі не прий­няли. Чий він тепер?!

– Такий він собі, – Меланка здвигує плечима. – Хіба судят людей за те, шо брови не чорні та очі не карі? Я оно теж не така, як мама повинна бути. До когось діти приїхали, зараз цілуються-пригортаються, а в моїх – не заведяно. Мати не привчили мене, я своїх не привчила. Тут хоч чи не хоч – не поможе. А в президента вдача «не така», як ми хочем. Хіба він винен?

– То нащо брався?

– Я ж узялась мамою бути, а він така сама людина…

Оце тако з Меланкою балакати.

Ольга ПАВЛЕНКО