– Час лікує, – сказала вона одного холодного лютневого дня. – Колись ти мене забудеш – і рани загояться.
За нею назавжди зачинилися двері нашої квартири. Але двері мого серця чомусь залишалися відчиненими…
Через протяги, які з’явилися, я не міг спати ночами. Довго вовтузився у ліжку і машинально простягав руку туди, де поруч зі мною солодко спала вона. Прокидався від усвідомлення втрати. Навіть не мав потреби заводити будильник – настільки реальним було відчуття самотності.
Ховав усі речі, які нагадували про неї. Але за день діставав їх знову і клав на звичні місця. Адже це були речі, без яких просто не міг обійтися: посуд, у якому вона готувала, одяг, який дарувала мені до свят, різні дрібнички, такі важливі у побуті.
Я не розумів, як може вилікувати час. Із кожним днем, тижнем, місяцем мені було все важче. Спогади нав’язливо оповивали думки – і годі було врятуватися від страшної порожнечі, яка виникала всередині.
– Розважайся. Знайди собі дівчину, – радили колеги.
– Візьми відпустку, – наполягав шеф.
Треба було змінити атмосферу. І я таки погодився на путівку, яку люб’язно придбала мені фірма, до затишного курортного містечка на березі Азовського моря.
У квітні море було холодним і самотнім. Однак саме це найбільше пасувало до мого душевного стану. Кожен ранок я незмінно починав із прогулянки набережною. Спускався до берега, довго дивився на море і думав, що ні відстань, ні час не здатні загоїти моїх ран.
Тут, удалині від дому, про неї нагадував дощ, під яким ми колись так любили гуляти. А коли піднімався вітер, я згадував, як він розвіював їй волосся і як вона весело сміялась, поправляючи зачіску. Про неї нагадувало море, яке шуміло в унісон із її спокусливим голосом, коли вона, шаленіючи від пристрасті, притискалася до мене і шепотіла на вухо найніжніші слова.
Одного з таких вітряних дощових днів я побачив самотню дівочу постать, яка неспішно йшла набережною, не прикриваючись ані парасолькою, ані плащем.
– І не сидиться вам у теплому приміщенні, – звернулась до мене дівчина, усміхаючись. В її усмішці я помітив болісний сум.
– Якось невесело сидіти одному, – привітно відповів я. – Може, складете мені компанію?
– За умови, що ваше помешкання розташоване ближче, ніж моє. До речі, мене звати Ірина…
Корпус, у якому зупинилася Іра, був розташований трохи далі, ніж мій. І я радісно відреагував на цей знак долі.
– Доведеться виконувати обіцянку, – сказав я весело і взяв Ірину за руку. – Будемо пити чай і дивитися на море з вікна.
Три дні у курортному містечку йшов дощ. І весь цей час ми були поруч. Разом читали книжки, слухали музику, говорили про життя. А вночі, у повній темряві, розповідали одне одному страшні історії, як колись, у дитинстві, та слухали голос моря за вікном. Вночі ми теж були поряд…
Я боявся одного: закохатися в Ірину та дозволити їй полюбити себе. Бо ж знав: закінчиться відпустка – і ми роз’їдемося у свої міста. І не залишиться нічого, крім спогадів та ще однієї болісної втрати.
Ми обережно уникали тем, які стосуються особистого життя. І були щасливі від того, що так несподівано знайшли одне одного.
Прощаючись, я навмисне не взяв ні адреси, ні номера телефону Ірини. Навіть не дізнався її прізвища. Навіть не поцілував, а просто ніжно взяв за руку, як першого дня нашого знайомства. І вона зажурено усміхнулась у відповідь…
На початку травня, коли довкола все цвіло та пахло весною, я повернувся додому – і раптом зрозумів, що немає більше ні колишнього смутку, ні гіркого розчарування. Я прокидався від дзвінка будильника – і з радістю та вдячністю зустрічав кожен новий день. А ще з трепетом згадував проведену в санаторії відпустку. І розумів, що не загубив Ірину. Знав, що обов’язково зустріну її знову. Тільки всьому свій час…
Спекотного липня зателефонувала дівчина, яку я кохав і яка холодного лютневого дня назавжди зачинила за собою двері.
– Привіт, – наче нічого не сталося, безтурботно сказала вона. – Ти сумуєш за мною? Ось вирішила повернутися. Зрозуміла, що не можу без тебе. Пробач…
Я не тримав довгу паузу. Ніби передбачив цей дзвінок і підготувався до відповіді.
– Час лікує, – сказав їй тихо, але впевнено. – Спробуй і ти жити за цією порадою…
За півроку в нашу фірму влаштувалась нова співробітниця.
– Прошу любити і ставитись із повагою, – наголосив шеф. – Дівчина приїхала з іншого міста. Тож нехай набирається позитивних вражень.
Він вийшов у коридор і за кілька хвилин привів за руку молодого фахівця. Симпатичну та усміхнену дівчину. Мою Ірину.
Олена БАГРЯНЦЕВА