Наш інтернат розташований на околиці міста, тож гості зазвичай приїжджають навідати дітей перед святами або ж, як це заведено в наших чиновників, перед виборами. Буквально за два-три дні після таких візитів у місцевих газетах з’являються яскраві фотографії, на яких видно, як усміхнені чиновники дають дітям подарунки і як вони, оті товстосуми, дбають про щасливе дитинство тих, хто зазвичай не має батьків або ж має таких, які ведуть аж ніяк не гідний спосіб життя. Тож поява в нас жіночки середнього віку, яку привезло таксі і водій якого вийняв вісім коробок із «Пташиним молоком», нас, відверто кажучи, здивувала. Бо ж одягнена гостя була, м’яко кажучи, дуже скромно. З того одягу відразу було видно, що жіночка – жителька сільської місцевості.

– Ой, дивися, вона ж у калошах, – приснула сміхом Лада, наша юна медсестра, яка лише цьогоріч закінчила медучилище і прийшла до нас на роботу. – Мабуть, із тих, глухих сіл, де іншого взуття і не знають…

Наче відчувши, що йдеться про неї, жіночка, розрахувавшись із таксистом, попрямувала до нас.

– Доброго дня, дівчатка! – привіталася вона і привітно усміхнулася. – Чи не підкажете, де шукати директорку?

– Вона поїхала в облвно, – відповіла я. – Якщо у вас щось термінове, то я зателефоную і повідомлю, що ви приїхали….

Гостя радо погодилася на пропозицію, однак Марія Тимофіївна слухавки не підняла. Тож гостя присіла на лавочку неподалік коробок із цукерками.

– А ви теж тута робите? – запитала вона. – Так?

– Так, – відповіла я, відчуваючи симпатію до цієї жінки. – Я – вихователь. А ви, мабуть, у гості до когось приїхали? То, можливо, скажіть прізвище дитини, а я пошукаю її…

– Та ні, – жіночка знов усміхнулася, і я зауважила, що її усмішка була такою щирою, світлою, наче в дитини. – Я взагалі тут вперше в житті. І нікого тута не знаю. Просто… пообіцяла Богу, що всі гроші віддам на дітей, то й купила ось цукерки для них…

«Вона наче не сповна розуму, – промайнуло в моїй голові. – Чи що з нею… Про яку обіцянку Богові вона торочить?»

– Та ви не думайте, що я з глузду з’їхала, – наче прочитавши мої думки, знову усміхнулася вона. – Просто… я вам розповім, що зі мною трапилося вчора, і ви самі все зрозумієте… Я живу в одному із сіл, що межують із Білоруссю. Там такі ліси непрохідні, що є й місця, де ще не було людської ноги. І трясовини такі, що тільки бовтнеш – і крикнути не встигнеш. Кажуть, що в роки Великої Вітчизняної війни німці на узліссі піймали дівчину. Наказали вести їх до села, і вона повела. Щоправда, в зовсім протилежний бік. Туди, де непрохідні мочарі, болота і трясовини. І завела в таку даль, що дороги далі не було – німці й так ледве рухалися мочарами, а декого вже й витягували з трясовини. Зрозумівши, що далі дороги немає, дівчина зняла з себе хустку, прив’язала її до гілочки і пішла болотом. Та буквально за декілька кроків вона вступила в трясовину – і на очах німців зникла. Вони тоді зрозуміли, куди вона їх завела, однак вибратися звідти вже не змогли.

У нас і нині такі болота, що інколи в них і пропасти можна. Таке лихо ледве не трапилося вчора зі мною. Я пішла по журавлину, і ледве не засмоктала мене трясовина. Як же я перелякалася. Почала кричати, кликати на допомогу, та раптом зрозуміла, що це марна справа. Бо ж місцевість глуха і через ті мочарі туди й по ягоди не кожен піде. «Господи, – кричу, – допоможи мені! Ти сам знаєш, що після смерті Тараса я сама з двома дітьми ледве раду даю. А коли й мене не стане, то мої донечки круглими сиротами залишаться. Врятуй мене, Господи, а я всі гроші, які вторгую за журавлину, віддам на дітей в інтернат…»

Жінка на мить замовкла. Було видно, що подію вчорашнього дня вона переживає і досі.

– І раптом чую, що під ногами з’явилося щось тверде, – повела далі. – Отак я і вибралася… Вхопила корзини і мерщій додому. Впала перед образами на коліна і ніяк не надякуюся Богові за порятунок. У мене чоловік три роки тому помер від раку, а ми з ним сироти, то я добре знаю, як рости без батька-матері. То й дякую Богові, що моїх діток сиротами не залишив. А нині вдосвіта приїхала на ринок продати журавлину. І так Бог дав, що розібрали її, на диво, дуже швидко… Ну, то я на ринку відразу і купила цукерки дітям і приїхала сюди. Обіцянки потрібно виконувати…

Я дивилася на її натомлені від важкої роботи руки і думала про те, як часто ми, просячи в Бога допомоги й обіцяючи змінитися або ж зробити щось, дуже швидко забуваємо про це. До прикладу, коли моя старша донька потрапила під колеса авто, я проводила в реанімації дні й ночі і просила в Бога, аби врятував її. Навіть обіцяла кинути курити. І виконувала свою обіцянку декілька місяців, а тоді рука знову потягнулася до цигарки. А ця сільська жінка, яка на хліб та до хліба змушена заробляти такою нелегкою працею, не думала про те, що оті декілька сотень гривень могла витратити на своїх дітей. Вона пообіцяла потратити їх на вихованців інтернату і, щойно отримала гроші, відразу повезла дітям солодощі.

– Знаєте, я, мабуть, піду, бо ж мені ще до райцентру добиратися три години, а звідти до села, – мовила раптом незнайомка. – То ви вже віддасте цукерки дітям, добре?

– Зачекайте, – схопилася я. – Скажіть хоч ваше ім’я, прізвище та з якого ви села. Наша директор вам обов’язково зателефонує…

– А навіщо? – вона знову усміхнулася і пильно подивилася мені в очі. – Я не задля слави це зробила… Просто дала обіцянку і виконала її… Ну, бувайте здорові. Нехай вас Господь береже…

Вона пішла, а я, дивлячись їй услід, подумала, що було б чудово, якби й наші чиновники так само непомітно і тихо творили добро. Без помпезності, без свити журналістів і похвальних од їхній доброті на шпальтах газет… І від щирого серця…

Олена ОГОРОДНИК