Невелике плем’я мосо у Китаї називають Королівством доньок. І така назва цілком виправдана, адже тут керують усім винятково жінки, а народження дівчинки стає справжнім святом.

Коли навіть слова «чоловік» не має

Ця унікальна народність проживає в південно-західній провінції Юньнань, на березі високогірного озера Мати (Хі-На-Мі), біля підніжжя гори Жінка (Ган-Му), і налічує, за різними даними, від сорока до дев’яноста тисяч осіб.

Перші письмові згадки про плем’я мосо датовані 111 роком до н. е. І від того далекого часу й досі воно живе за законами матріархату. Майно успадковують за жіночою лінією, право матері на дітей беззаперечне, жінка є головою сім’ї, ухвалює важливі рішення, розпоряджається грошима та майном. Живуть мосо родинами: дядьки, брати, сестри, матері, прабабусі, бабусі, доньки… Чоловіки, як ви мабуть помітили, до переліку не входять. Річ у тім, що жінки мосо офіційно не виходять заміж, просто кожна вибирає собі чоловіка (а-ся), який їй сподобався, і може покинути його будь-коли, якщо він їй чимось не догодив чи почуття згасли. Жінкам-мосо не заборонено мати відразу кількох а-ся, але таке трапляється вкрай рідко, тому що жіноче почуття справедливості вимагає, щоб «чоловіків усім вистачило».

У мові мосо навіть відсутнє слово на позначення одруженого чоловіка. Між партнерами існує так званий візитний (від «візит») таємний зв’язок, про який знають лише жінка, її мати і коханець, який мешкає окремо. Зустрічі відбуваються вночі в будинку жінки. Пару вибирають на танцях, де партнери намагаються виявити своє взаємне зацікавлення. Якщо в танці юнак торкнеться кінчиками пальців долоні дівчини, то це означає, що вона йому сподобалась. Але остаточний вибір усе ж за дівчиною. Вона також має право першою вибрати чоловіка, який їй сподобався.

Уночі коханець приходить до будинку дівчини і кидає камінчик у шибку. Та відчиняє вікно і впускає його. А щоб їх ніхто не потурбував, на спеціальний гачок біля дверей вішають капелюх. Чоловік мусить піти ще затемна. Якщо він порушить цей звичай, то брати чи дядьки дівчини можуть нацькувати на нього собак.

Часто такі зв’язки тривають роками. А якщо пара усе ж вирішує розірвати стосунки, то ініціатор повинен повернути партнерові усі подарунки, отримані на знак кохання.

Народження дівчинки – благословення богів

Народження дівчинки мосо вважають благословенням богів, а от поява хлопчика мало кого тішить. Біологічний батько не зобов’язаний забезпечувати й виховувати дитину і далі живе окремо. Доглядати малюка жінці допомагають рідні, особлива роль у цьому належить братам і дядькам. Якщо рідний батько раптом захоче взяти участь у вихованні власної дитини, то йому доведеться домовлятися про це з дядьком. Дядька й батька називають однаково – а-ву. Усі діти знають своїх біологічних татусів. За звичаєм, їх запрошують у гості, коли дитині виповниться місяць, а потім на повноліття сина чи дочки. Тато може робити своїм дітям подарунки і запрошувати їх у гості на свята.

Повнолітніми, згідно з традиціями мосо, діти стають у 13 років. До цього часу всі хлопчики і дівчатка носять однакові довгі лляні сорочки. А в день повноліття хлопець уперше одягає штани, а дівчина – спідницю й може відпускати косу та носити прикраси. Дівчині також вручають ключ від власної «квітучої» кімнати в будинку. Вона отримує право безперешкодно приймати у себе чоловіків, якщо, звісно, не хоче ще трохи зачекати (зазвичай, дівчата починають приймати коханих у віці вісімнадцяти років). Обряд ініціації у мосо дуже цікавий ще й тим, що значну роль у ньому відіграють собаки. Вони є неодмінною частиною ритуалу, учасники церемонії годують їх спеціальною культовою їжею – рисом із салом. А дорослі мосо вимолюють у тварин довге та щасливе життя для дітей. У культурі цього племені собаки є членами сім’ї, їсти їх строго заборонено, на відміну від інших азіатських культур. Це пов’язано з міфом, який переповідають мосо: у давнину люди жили 13 років, а собаки 60, але потім люди умовили собак помінятись тривалість життя, пообіцявши чотирилапим навзаєм довічну повагу.

Головою родини зазвичай є найстаріша представниця роду, в руках якої сконцентрована абсолютна влада. Вона керує доти, поки їй дозволяють здоров’я та сили. Саме вона розподіляє обов’язки, веде «бухгалтерію», стежить за вихованням дітей і за дотриманням звичаїв, пильнує, щоб у родині панував лад. Коли ж обов’язки починають обтяжувати і настає час іти на заслужений відпочинок, жінка обирає спадкоємицю, якій передає ключі від комори. Від цієї миті відповідальність за родину повністю лягає на плечі нової обраниці.  Її родовим іменем, наприклад, Мати-Тигриця чи Квіткова Мати, називають себе всі представники клану. Це своєрідне прізвище.

Аніж заміж – краще вмерти

Після утворення КНР 1949 року влада (до речі, уже не вперше, імператори теж намагались вплинути на мосо) спробувала якось «упорядкувати» сімейне життя мосо. У Королівство доньок навіть скерували військовий загін чисельністю 100 осіб, але воякам так і не вдалося «одружити» мосо. Запровадження нового устрою призвело до низки самогубств, тож племені зрештою дали спокій.

Вчені й досі сперечаються, як мосо зуміли протягом тисячоріч зберегти матріархальний уклад і чому він узагалі виник. Ймовірно, що у давнину в цих краях склалася критична демографічна ситуація: кількість жінок значно перевищила кількість чоловіків. А тому було знайдено саме такий вихід із ситуації. Втім, і тепер дівчаток у мосо народжується значно більше, ніж хлопчиків.

Жінки в племені мосо виконують всю основну роботу: господарюють, розв’язують суспільні проблеми, обробляють землю, полюють, доглядають худобу, а найсміливіші навіть освоюють військову справу! Чоловікам же відведено місце в сфері обслуговування і торгівлі, причому фінансами завідують жінки. Чоловіки також рибалять і, звичайно, виховують племінників та племінниць. Щоправда, трапляється й таке, що представники сильної статі просто ледарюють, граючи цілими днями у китайські шашки. А ще чоловіки займаються справами духовними: приносять жертви, піклуються про духів померлих родичів.

Мосо живуть у дерев’яних будинках, які поділено на чоловічу (нижню) і жіночу (верхню) частини. Голова роду мешкає в окремому будинку. Всі повнолітні дами займають другий поверх («терем»), а їхні брати і дядьки – перший. Вікна другого поверху – вхід для коханців.

Європейці, яким поталанило пожити чи просто побувати у селах мосо, стверджують, що там панують мир і злагода, і розповідають, що люди в інших країнах рідко ставляться одне до одного з такою повагою і толерантністю, як члени племені мосо. Серед мосо немає покинутих дітей чи залишених напризволяще стареньких – про них піклуються з особливою теплотою і турботою. Навіть звичайні побутові сварки тут рідкість.

Звичайно, у ХХІ сторіччі важко і далі у всьому дотримуватись традицій тисячолітньої давнини. Деякі мосо офіційно оформляють стосунки і навіть організовують весілля. Такі взаємини називають фразою «один чоловік – одна дружина». Але все ж більшість воліють не реєструвати шлюб, бо щиро вважають: якщо дві особи більше не люблять одна одну, вони повинні легко і мирно розійтися.

Довідка редакції

Китай – унітарна багатонаціональна держава. За кількістю населення (1 млрд 330 млн осіб) країна займає перше місце у світі. У КНР проживають представники 56 національностей. Усі національності, крім хань, прийнято називати національними меншинами. Кількість представників хань становить приблизно 92 відсотки від усього населення. Національні меншини проживають в основному у віддалених районах Північно-Західного, Південно-Західного і Північно-Східного Китаю.

Окрім народності хуей і маньчжурів, які користуються ханьською загальноприйнятою мовою і писемністю, всі інші національні меншини спілкуються своїми мовами.

За прогнозами демографів, чисельність населення КНР перестане збільшуватись до 2030 року, досягнувши 1 млрд 465 млн осіб. Якби Китай не запровадив політику обмеження народжуваності, то нині в країні проживало б на 400 мільйонів осіб більше. Принцип «одна сім’я – одна дитина» не стосується представників національних меншин.

Оксана Максимяк