Евеліни Степанівни Вродливиці
з Ксенією Іванівною Розкішницею
Евеліна Степанівна Вродливиця так мчала, що з-під ніг летіли іскри. Підбори стерлися до підошви, жіночку завертало, наче хто закинув їй віжки на шию і тягнув назад, але вона з упертістю набридливої мухи нахилилася вперед – і гнала. Бо втікала від дідька лисого. Він з’явився в її голові вчора пополудні, міцно там укорінився, а оскільки ґгрунт для нього був підхожий, то тепер почувався більш аніж чудесно. Зате комфорт утратила Евеліна Степанівна.
Жінка була недурна, сороківку вже прожила, виглядала соковито і звабливо, навіть підлітки на неї облизувалися; була керівником юридичного відділу однієї відомої фірми. А дала такого маху, що не позаздриш… Коли сама збагнула – стало пізно.
Дідько лисий у такому шикарному домі, як Евеліна Степанівна, ніколи не жив. Тому блаженствував. Спочатку він сп’янів від її французьких парфумів. Але коли назбирав дров, розпалив вогонь і підсмажив шашлик, зрозумів, що, аби повністю розслабитись, цього мало, тож перехилив ще півпляшки шотландського віскі… Отоді вже розгулявся на славу!..
– Швидше! – скомандував Вродливиці. – Не перебирай ногами, як стара шкапа!.. Замало бути гарною і мати клепки! Треба бути ще рухливою! Лети!.. Бо мене у своєму робочому кабінеті жде не діждеться моя люба подруга – відьма підколодна!..
Евеліна Степанівна часто-густо не могла впоратися із собою, а тепер ще той поселенець… Навіщо їй було в п’ятницю тринадцятого, коли на небі повня, викликати на дуель Ксеньку? Лихий поплутав.
Ксенія Іванівна Розкішниця, її вірна подруга, теж була тямовита, сороківку чекала восени, фігуру мала модельну, рум’янець бурячковий, натуральний, зворушувала навіть дідів, які слинку пускали хіба що на картопляне пюре, і була керівником економічного відділу тієї ж відомої фірми…
Офіційна версія дуелі – посада першого заступника. Неофіційна – президент фірми Геннадій Едуардович. Точніше, його серце (для загалу) і гаманець (для себе).
Дуель була сучасною. Без пістолетів, шпаг, шабель, рапір, рушниць, ножів і ще цілого арсеналу смертельних залізяк. І без секундантів. Билися енергіями, які вилітали зі слів.
Небо тряслося від блискавок, хмари від синців стали фіолетовими, вітри здичавіли, зірки повтікали чи попадали всі від переляку, лише місяць усе фіксував на камеру, бо, щоб виявити переможця, можливо, знадобиться відеоповтор.
Хоч скільки гидоти метали одна в одну Вродливиця і Розкішниця – ніяка мерзотність не була переможною. На кожну словесну отруту дуелянти знаходили енергетичний щит. Воїнами були досвідченими – не одного енергіями слів відправили чортам паски пекти. Билися-труїлися, час минав, а результату – катма!.. Місяць захвилювався. Почав кричати у рупор, що на горизонті вже з’являються треті півні, але войовничі жіночки не чули. Вони були виснажені, як квітки у вазонах на відпустковому підвіконні, але билися до останнього, бо краса горда. Краса не здається. А Вродливиця з Розкішницею були красивими і гордими, як дві дурепи перед роковим кукуріканням.
– Відьму підколодну тобі в подруги! – плюнула хриплим голосом Евеліна Степанівна.
– А тобі дідька лисого! – відхаркнула Ксенія Іванівна.
На тому обидві дуелянтки знепритомніли, бо час, відведений на битву, скасували треті півні.
Але за мить до кукурікання з важкого пострілу подруги в Евеліну Степанівну поселився дідько лисий. А вранці, щойно прокинувшись, він улаштував жінці такий спектакль, що їй довелось гнати невідь-куди, стираючи підбори, як правдиво зазначено на початку оповіді. Дорогою Вродливиця здогадувалася, що програла. Допущення дідька лисого у своє тіло – повна капітуляція. І найбільше, чого б Евеліна не хотіла у житті, – це зустрітися з переможними очима зрадливої Ксеньки…
Але знову «але»… Бо стерті ноги самі занесли її до кабінету керівника економічного відділу. За повелінням дідька лисого, Евеліна рвучко відчинила двері і побачила, як… кабінетом на мітлі «вишиває» її вірна бойова подруга Ксенія Іванівна. Боса, з-під задертої спідниці видно ноги в розірваних колготах, блузка надулась, як новорічна кулька, що невідь-як дотягнула до Восьмого березня. Голова нагадувала туалетний йоржик. Очі були чужі.
Жінки полегшено зітхнули: програли обидві.
Дідько лисий з відьмою підколодною почали обніматись, наче не бачились сто років. Реготали, навперебій говорили, згадували минуле… Сховались у тумбі, подалі від світла, і на деякий час забули про свої нові симпатичні домівки.
Вродливиця і Розкішниця всілися на столі серед стосів тепер нічого не значущих паперів. Одна проти одної. Тимчасово до них повернулися власні очі.
– Ну, і чого ти добилася? – плаксиво запитала Евеліна.
– А ти чого? – простогнала Ксенія.
– На дідька лисого мені здався той пузатий президент? – каялася Вродливиця.
– А мені потрібна ця посада, як відьма підколодна під порогом хати… – зітхала Розкішниця.
– То навіщо зачинали?
– Щоб доказати…
– Кому?
– Собі…
– Що?
– Що заздрість вічна…
– Тупість теж…
– Ото каші наварили!
– Швидше б її на смітник.
– Як?! – заволала Ксенія Іванівна.
– Думати!.. – прозріла Евеліна Степанівна. Недарма ж була керівником юридичного відділу.
Дідько лисий і відьма підколодна вмить замовкли, відхилили дверцята тумби, прислухались.
– Що вони там белькочуть? – запитала відьма.
– Хочуть нас прогнати, чую… – відповів дідько. – Здається, мудріють…
– А дідька лисого! – вигукнула відьма. – Я не хочу жити під сирою колодою!..
Дідько з відьмою вихором вилетіли з тумби і знову осідлали своїх красунь. Щоб знали! Щоб відчули кожною клітинкою свого гарного тіла, що щастя – мати душу у своїй хаті. Цінувати її, оберігати, наче немовля. І не зазіхати на повітряний замок, який придумали чужі голови. Бо тоді рідна домівка стає порожньою, беззахисною. У ній може поселитися чужинець. І зайду ніколи не переконаєш, що він злодій, а не господар. Хоч би вмер…
Андрій ПРОЦАЙЛО, лауреат II премії
конкурсу «Коронація слова – 2014»
за роман «Привид безрукого ката»