Найяскравіші спогади дитинства – це риболовля з татом. На світанку він відривав мене від сну, підіймав із затишного ліжка, і ми разом, узявшись за руки, йшли до широкої річки, де стояв прив’язаний човен. Мовчки сідали в нього та пливли назустріч сонцю. Тато веслував, а я стеріг рибаль­ське начиння, спостерігав за пробу­дженням природи, ловив блискучі бризки води.

…Після того, як тата не стало, я більше не рибалив. Суєта великого міста тільки зрідка дозволяла навідатися до бабусі в село. Туди, де розкинулась глибока річка мого дитинства. Здавалося, що вона кличе мене до себе. І якось я таки наважився піти за цим покликом.

– Бабусю, а де татків човен, на якому ми рибалили? – запитав я одного теплого серпневого вечора, відпочиваючи в селі під час короткої відпустки.

– А он же, стоїть у сараї. Цілий та непошко­джений, – відповіла бабуся. – А ти що, вирішив порибалити?

– Та міг би спробувати. Щось свіженької рибки дуже закортіло.

Бабуся усміхнулась і дала мені ключ від сараю. Уже за годину разом із сусідом Федором ми перенесли човен до річки та прив’язали його біля берега.

– Ходімо на світанку рибалити, – запросив я Федька. – Кажуть, саме зараз, у серпні, хоч куди закинь – усюди клює.

– Ех, не можу, брате. Зранку жінка поїде до міста, просила попорати господарство.

– Ну, тоді іншим разом, Федю. У мене ще тиждень відпустки. Встигнемо.

Вже о четвертій годині ранку я бадьорою ходою, взявши все потрібне, прямував до човна. Повільно, смакуючи кожну хвилину, плив широкою річкою, з якою було пов’язано так багато щасливих моментів.

У цнотливій передранковій тиші все здавалося таємничим і казковим, навіть риба, яка вилискувала під водою, видавалася золотою. Я подумав, що вирішив порибалити зовсім не заради щедрого улову, а щоб насититись цією красою і тишею. Як учив мене тато…

Раптом тишу порушив якийсь свист. Я обернувся – і побачив іще одного нічного рибалку. Він сидів на маленькому острівці серед річки і закидав вудочку саме там, де ми з татком мали найбільші улови. Такого, чесно кажучи, я не передбачав. А коли підплив ближче до свого конкурента, то здивувався ще більше. Рибалкою, який зайняв мою територію, виявилася… дівчина. Ніби русалка, вона вмостилась на ослінчику серед глибокої річки та зосере­джено ловила рибу.

– Агов, незнайомко! Як ви сюди потрапили? – запитав я, а­дже поряд не побачив човна, яким можна було б дістатися до острівця.

– Це таємниця. Якщо хочете, можете розгадати із трьох спроб, – усміхнулась дівчина.

– Ну, тут варіантів два. Або ви – справжня русалка, або вмієте ходити по воді.

– Ото у вас фантазія! Але мушу розчарувати: хвоста у мене немає і по воді я ходити не вмію.

– А от рибу ловити вмієте.

У відрі дівчини хлюпало аж п’ять ситих карасиків.

– Хочете, навчу? – грайливо запитала незнайомка. І я, звичайно ж, не міг не погодитись.

Прив’язавши човна до кущів на ос­трівці, я вийняв своє рибаль­ське знаряддя та всівся неподалік од дівчини – на відстані, якої зазвичай дотримуються рибалки і якої дотримувалися ми з татом. А ще, за правилами справжніх рибалок, нам довелося говорити нечасто і пошепки, щоб, бува, не розлякати риби. Хоча потім я гірко пошкодував, що дотримався цього правила. Бо, захопившись риболовлею, навіть як слід не познайомився із Тетяною – тільки й того, що дізнався її ім’я.

Коли зійшло сонце і освітило все довкола, ми вже мали по піввідра улову.

– Ну, що? Хто переміг? – Тетяна взялася рахувати моїх, а потім своїх карасиків.

– Зда­ється, перемогла дружба, – усміхнувся я. – Але можемо продовжити змагання.

– Ні, мені вже пора, – мовила Таня, озирнувшись і махнувши рукою молодому човняреві, який саме плив до нашого острівця.

– Бувай, – сказала вона, сідаючи в човен. – Може, ще побачимось.

Дивлячись услід Тетяні, я зрозумів, як вона потрапила серед ночі на острівець. Напевно, цей же хлопець відвіз її, а вранці повернувся. Тільки чому він не залишився з нею рибалити, якщо це його дівчина? А може, не його?.. Суперечливі питання крутилися в моїй голові, як карасики у відрі. Хоч би хто вона була – русалка чи дівчина, – але відтоді я ходив, мов зачарований, думаючи про Тетяну.

Коли бабуся помітила мій стан, одразу все збагнула.

– Чи ти, бува, не закохався?

– Не знаю, бабусю, але завтра знову піду рибалити.

Рибалив я цілий тиждень, сподіваючись побачити Тетяну. Але самотній острівець був порожнім. Не було на ньому ні дівчини, ні русалки, яка так легко мене причарувала. Двічі мені складав компанію Федір, але з ним ми більше балакали, ніж ловили рибу.

– Ти часом не знаєш у селі чорнявої дівчини Тетяни? – наважився я запитати сусіда. – Вона любить рибалити на світанку.

– Ні, не чув про таку. Може, вона з міста і гостює тут, як і ти?

– Може…

Отак і закінчилася моя відпустка, у якій кожен сніданок починався зі смажених карасиків. Бабуся загадково усміхалася:

– Приїж­джай іще. Рибки наловиш. Он яка смачна.

– Не знаю, бабусю. Роботи багато. Мабуть, уже й не вирвусь. Але човна поки що не відв’язуй. Хай Федір за ним пригляне.

І почалася звична суєта. Робота, холостя­цькі вечори у тісній квартирі. Турботи про буденне. Тільки на світанку, бувало, я прокидався, згадуючи ту дивовижну риболовлю з Тетяною. Чи, може, все це тільки приснилося?..

Одного дня, вже на початку вересня, зателефонував брат і попросив забрати племінника з дитсадка. Мовляв, вони з дружиною обоє затримуються на роботі, а бабусі з дідусями виїхали за місто. Тож уся надія тільки на мене. Я радо погодився, бо любив гратися з Тарасиком, кумедним п’ятирічним хлопчиком, відкритим до знань і пізнання всього нового.

Коли я зайшов до дитсадка, Тарас саме вдягав свою легеньку курточку.

– Ну що, ходімо їсти морозиво? – весело сказав я, беручи племінника за руку.

– Зачекай. Треба попрощатися з Тетяною Юріївною. Це наша вихователька.

– Ну, треба – то треба.

Я зазирнув до великої кімнати:

– Тетяно Юріївно! Я дядько Тараса. Ми вже йдемо. До побачення.

Вихователька, яка сиділа за дитячим столиком, обернулась до нас. І я побачив… русалку. Ту саму Тетяну, з якою рибалив теплої серпневої ночі і яку так довго шукав.

– Ну, по-перше, не до побачення, а добрий вечір, – усміхнулась Таня. – А по-друге, якщо ми вже зустрілися, то скажіть, чи смачна була ваша риба.

– Смачнішої ніколи у житті не їв.

– Я теж.

І раптом я запропонував:

– Ходімо завтра ввечері до суші-бару. Скуштуємо, яку там готують рибу.

– Ходімо, – усміхнулась вона.

Уже на вулиці, коли я, щасливий, весело перестрибував калюжі разом із Тарасом, він сказав:

– А ми в садочку граємо з Тетяною Юріївною у гру «Рибалка». Вона казала, що влітку їздила до брата у село і там наловила багато-багато справжніх карасів. Це правда?

– Правда, Тарасе, – сказав я, зрозумівши, хто ж був тим загадковим човнярем. – Хочеш, і тебе навчу рибалити?

– Хочу! – радісно вигукнув Тарас і заплескав у долоні.

Олена БАГРЯНЦЕВА