Гостя нечутно зникла, розчинившись у сонячних променях. Але Олександр пам’ятав кожну рису її обличчя, кожен рух стрункого звабливого тіла, кожну мить, яку вони провели разом, хай навіть уві сні. Вирішив не баритися – нашвидкуруч приготував сніданок і гайнув на зупинку. Чомусь був переконаний, що неодмінно побачить нову знайому.
До університету добирався кілька годин – все шукав «свою» кондукторку у кожному тролейбусі. А вони тієї пори були переповнені. Тож, аби не проґавити мавку, доводилося рішуче штурмувати громадський транспорт і потім продиратися салоном крізь утрамбований натовп до кондукторського сидіння, видивляючись тендітну русяву панночку. А переконавшись у її відсутності, наполегливо штовхатися до виходу, не зважаючи на докори та лайку роздратованих пасажирів. Ще б пак! Це ж треба було так завзято лізти в тролейбус, аби проїхати одну зупинку…
Таку «процедуру» він повторив разів двадцять (часом вдавалося, заскочивши в одні двері, на цій же зупинці вилетіти в другі), зовсім очманів від такого екстриму, проте дива не сталося – зеленоока красуня з’являлась лише в його уяві.
Неймовірно розчарований, Сашко ледь відсидів одну пару (Зіна навіть затурбувалася, чи він не занедужав) і чкурнув з університету. Тинявся вулицями, кілька разів куштував улюблене морозиво, але й воно не смакувало… Нарешті згадав, що повинен сфотографуватися на новеньке студентське посвідчення – своє, затерте до дірок, «посіяв», святкуючи день народження у Голосіївському парку.
Роззирнувся – десь тут мало бути фотоательє. Ага, ось і знайома вивіска – непоказний підвальчик. Втім, яка різниця? Спустився східцями, шарпнув ручку старезних скрипучих дверей і ошелешено завмер на порозі – перед великим дзеркалом у кімнаті стояла… вона! Старанно розчісувала волосся срібним гребінцем і тихенько щось наспівувала, водночас вистукуючи мелодію черевичком.
Олександр навіть забув, чому опинився в цьому приміщенні, – просто милувався юнкою, яка вже майстерно заплітала свою дивовижну косу. Раптом вона озирнулася – здивована, бентежно усміхнена, принадна:
– Ви?
– Я… – стенув плечима. – Привіт!
– Здрастуйте. А я відчула, що хтось за мною підглядає… Невже ніколи не бачили, як дівчина волосся розчісує?
– Отак, як це робите ви, – ніколи. Справжній магічний ритуал!
– О, то я чаклунка? – дзвінко розсміялася, точнісінько так само, як нещодавно – уві сні.
– Не знаю… Я сьогодні хотів по-чесному придбати квиток – у вас.
– Як великодушно!
– Але довелося вкотре їхати «зайцем»…
– Ні, ви невиправний нахаба!
– Взагалі-то я добрий, просто грошей немає.
– То ви хочете їх у мене позичити?
– Ну, для чого ж ви хлопчика ображаєте?! Я, хоч і досвідчений «заєць», панночок не кривджу. Навіть у школі їх за коси не смикав.
– А в мене таке враження, ніби дівчинку вже другий день один занадто самовпевнений тип переслідує…
– Тип зайшов сюди випадково – сфотографуватися. Я що, схожий на збоченця? Подумаєш, потрібні ви мені!
– То не потрібна?
– Ну, я міг би запросити вас на побачення…
– Справді? А я б могла на нього не піти.
– Чому? Я думаю, що ви вільна й ні з ким не зустрічаєтеся!
– Авжеж, у мене сьогодні вихідний.
– І все-таки, здається, я вам сподобався…
– Хвалько!
Дівчина пішла фотографуватися, і Сашко уявив, як вона граціозно опускається на стілець, звично поправляє косу й мило усміхається, проникливо вдивляючись в об’єктив. Аж ось фотопташка вилетіла, і таїнство завершилося. Юнка знову постала перед його очима. Підморгнув:
– Почекаєте мене?
– Для чого? Я ще маленька, мені треба першу сесію скласти, – сумно поглянула на годинник. – Даруйте, але мушу поквапитися: у мене мама хворіє, їй потрібно вчасно ліки приймати. Я була в аптеці, дещо купила, сподіваюсь, це допоможе.
– Що ж, тоді до нової зустрічі в тролейбусі? Я зачекаю, доки ви подорослішаєте…
– Ні, ви одружитеся і переїдете в інше місто.
– Як цікаво! Незабаром ми неодмінно продовжимо нашу дискусію. Будь ласка, пообіцяйте, що пам’ятатимете про мене.
– Аякже! – усміхнулася. – Вас забудеш…