У великому дворі, саме біля вічнозеленої красуні ялинки, діти зліпили Сніговика. Він був такий поважний, огрядний, у великому капелюсі з дірявого відра. Замість носа діти прилаштували йому яскраво-оранжеву морквину, замість очей – дві блискучі вуглинки, а рот зробили із лушпайки червоного буряка. В руку йому встромили велику мітлу. Стояв собі Сніговик і тішив перехожих. Кожен, хто проходить повз, неодмінно подивиться на нього і весело всміхнеться. Дуже вже кумедного Сніговика виліпили діти.

Перед Новим роком мешканці будинків, що оточували подвір’я з ялинкою, прикрасили красуню. Повісили на її зелені гілочки блискучі скляні кульки й засвітили яскраву гірлянду. А на верхівку почепили веселого янгола.

Вони це завжди робили, щороку, щоб не вирубувати ялинок, щоб даремно не нищити ліс.

Тільки-но великий годинник на міській ратуші пробамкав дванадцять разів, біля ялинки почалося свято. Сміх, веселі вигуки, музика оточили звідусіль Сніговика. Дорослі, мабуть, згадали своє безтурботне дитинство, бо стрибали і веселились коло ялинки від душі, немов діти. Тільки засмучений Сніговик стояв на місці, наче вкопаний, і сумно спостерігав за веселим хороводом. Йому теж дуже хотілося танцювати, та діти забули виліпити йому ноги. Сніговик сумував, навіть плакав. І гіркі сльози із вугільних очей котилися оранжевим носом і падали додолу великими чорними краплинами.

Малята! Я прошу вас, благаю! Коли ліпите сніговиків, не забувайте, будь ласка, про ноги! Щоб веселі сніговики більше ніколи не плакали!

Лідія ПІДВИСОЦЬКА