Здається, Найда вже пережив щось таке торішньої зими. Засипані снігом, що не тане, вітрини крамниць прибралися в блискучі витребеньки, засяяли тисячами зірок. Аромат ялинки став якимось іншим: солодшим, ніж у квадратно підстрижених кущів біля школи. Людські потоки на вулиці тепер пахли поспіхом, турботами й передчуттям казки.

Було очевидно, що, як і торік, смітник невдовзі наповниться силою-силенною коробок, баночок і пакетів од найрізноманітнішої смакоти. Найда досі пам’ятає запашні кісточки з холодцю, шелесткі ковбасні шкурки, обрізки сиру та лушпиння од варених овочів… Трохи згодом він знаходив недоїдені перестояні страви: причерствілі бутерброди, ще не зовсім скислі рештки салатів і трохи несвіжі рибні котлети.

Згадавши про котлети, Найда гикнув: ні, несвіжі були вони таки не трохи. Але все одно пам’ятається лише приємне.

Цьогоріч, здається, щастити стало ще перед святами: біля розбитої скляної кульки Найда знайшов непочате морозиво: спасибі новому сніжкові, що прикрив свіженький льодок на тротуарі під магазином!

Хоч Найда і змерз, як цуцик, проте радів, як слон. Пожадливо (але ж і не допадешся, бо язик відмерзає!) лизькав білий солодкий скарб у шелесткій обгортці.

Його раювання перебив Миколка, що вихором вилетів із дверей школи.

– Дай п’ять!!!

Найда терпляче виконав ритуал урочистого руколапостискання і повернувся до свого бенкету. Проте Миколка й не думав давати йому спокій:

– Ти точно не знаєш, який сьогодні день!

Білий від снігу й солодких заморожених вершків день. Чого б це Найда не знав?

– Сьогодні день святого Миколая!

Найді почуте не пахло геть нічим, тож він і вухом не повів.

– А ти знаєш, що святий Миколай кладе дітям під подушки гостинці? – аж підстрибував Миколка у своїх протертих кросівках.

І як це пов’язано з ласощами на асфальті?

– Я теж не вірив! Запитав учительку, а вона каже: правда! Нашим усім до одного поприносив! І Катьці! І з паралельного класу всім! – захоплено торочив Миколка. – Ходімо додому!

Ага, вже розбігся! Найда ображено загарчав і ще з більшим завзяттям узявся за свою знахідку.

– А я ж під подушку й не зазирав! – Миколка нетерпляче тупцяв на місці.

Найда із жалем поглянув шелестку упаковку й рушив за господарем.

– Дурненький, не жалій: святий Микола приніс нам щось у сто разів краще! – заспокоював його Миколка.

Та сам заспокоїтись не міг. Хлопець усе пришвидшував крок і висловлював найрізноманітніші припущення:

– Якби я, дурень, раніше не пропускав уроків, то вже тоді знав би про святого Миколая! …Це ж може бути щось таке-е-е! Ну, велосипед, звичайно, під подушку не влізе, а от конструктор!.. Або торба цукерок! Чи нові кросівки!

Найда захекано дріботів поруч із Миколкою.

Що ближче хата, то більше кортіло дізнатись, що ж за гостинець ховається за її облупленими стінами й гіацинтовим віконцем, під заяложеною Миколчиною подушкою. І палкіше вірилось, що гостинець таки є. Не може святий Микола забути про хлопчика з таким самим, як у нього, святого, іменем!..

Марина ПАВЛЕНКО