Легенда

Ішла Марія, Божа Мати, зі святим Йосифом на гостину до своєї тітки Єлизавети. Вони втомились, бо день був дуже гарячий. Дорога вела степом, де росла тільки марна травичка – ніде ні деревця, ні джерельця. Аж ось серед рівнини вони побачили одне невеличке дерево. Під деревом сидів пастушок. Довкола нього паслися вівці, скубали суху траву, але вона їм не смакувала, бо хотіли пити.

– Чи дозволиш нам, хлопчику, відпочити в тіні твого дерева? – запитала Божа Мати. – І, може, покажеш нам яке джерело, бо спрага в нас велика.

Хлопець привітно всміхнувся, але відповів зажуреним голосом:

– Будь ласка, відпочивайте. Але слабу тінь дає це дерево, бо всихає від посухи. А джерельце є тут недалеко, та зосталось у ньому лише трохи каламутної води. Я сам з овечками помираю від спеки і спраги.

– Дай нам горнятко тієї води! – попросив святий Йосиф.

Хлопчик побіг і приніс горнятко теплої каламутної води. Мати Божа простягнула руку до горнятка і щойно його доторкнулась – вода стала чистою і свіжою. Напилась і подала Йосифові. Потім пішла до джерельця і вилила в нього решту води. Дорогою бризнула на деревце.

Тієї ж миті джерело наповнила свіжа вода. Вона потекла на леваду й відсвіжила траву. А дерево враз зазеленіло і вкрилося таким густим листям, що зовсім заховало мандрівників і пастушка від пекучого сонця. Овечки напились води і почали пастися на свіжій траві, весело підстрибуючи і помекуючи.

Здивований пастушок опустився навколішки й запитав мандрівників:

– Чи ви, може, ангели з неба, що зійшли порятувати мене й мою отару?

Божа Мати всміхнулась, поблагословила хлопчика й пішла зі святим Йосифом далі. А хлопчик вирізав собі з галузки сопілку і заграв так гарно, що навіть овечки перестали пастися, підняли голови і слухали. Він грав на честь Бога і тих мандрівників, що оживили джерело й дерево.

Переповів Роман ЗАВАДОВИЧ