Якось улітку сонце встало рано, поглянуло на гори, степи та океани й помітило: на березі крутому задкує рак у далеч невідому.

Від здивування сонце зупинилось:

– А я ж назад ні разу не котилось! А що, коли і я, немов той рак, візьму та й покочусь собі назад? А може, в тім глибокий зміст і мода – весь день світити і зайти на сході?

І от ні хвильки сонце не барилось і шлях свій навпаки перемінило. Воно назад, до сходу, покотилось – й одразу на землі життя змінилось.

Хоч це здається досить неймовірним, та всюди час назад пішов, повірте. Відтак збагнути люди не могли, чому вони вже навпаки жили: старі відразу всі помолоділи, а учні шкіл на малюків змаліли. Бруньки набрякли всупереч природі, а ріки до джерел понесли води. І сніг, і зливи в хмари піднімались, всі потяги з «хвоста» нумерувались. І кожен повернувся в день вчорашній – і раптом стало жить на світі страшно!

– Так ми сягнемо первісної ери, – зітхали люди, – і повернемось в печери…

І все-таки найтяжче жити в світі було в ці дні не старшим, ні, а дітям. Лиш тільки дивна зміна відбулася, як діти вже були в молодших класах: п’ятикласники – в четвертому класі, четвертокласники – в третьому класі, третьокласники – в другому класі, другокласники – в першому класі…

І першокласники щодуху вже волають:

– До дитсадочка повертатись не бажаєм!

А все, чого у школі їх навчали, – немов корова язиком злизала.

Одначе тут побачило світило, якого лиха в світі наробило, так необачно котячись назад. І пожаліло сонечко малят: їм радості від цього жарту мало. На мить спинилося воно й сказало:

– Життя нестерпним зробиться для вас, як випускник піде у перший клас. Ох, ні, не витерпить душа моя, коли школярик зробиться малям. Мені вже загадок досить! Нехай життя іде у звичний спосіб! На жаль, я давні звичаї зламало…

І покотилось сонце, як колись бувало, і винувато усміхалось людям:

– Про жарт невдалий згадувать не будем!

І попливло воно над ріками, полями, над лісом, над зеленими горбами, над морем, не поглянувши, однак, на берег, де дурненький повзав рак.

Радой КІРОВ