Був собі великий блакитний паперовий змій. Він був зовсім новий і літав високо над землею на довгій нитці, яку тримав у руках маленький хлопчик.

Дмухне вітер щосили – і змій здіймається високо-високо в небо.

– Дивіться на мене! Дивіться на мене! – гукав він пташкам. – Я літаю вище за вас! Дивіться всі на мене! Я можу здійматися до хмар. Якби не оця нікчемна нитка, я злетів би вище сонця!

– Овва! – свиснув вітер. – Ти б тоді взагалі нікуди не злетів.

– Дурниці, – мовив паперовий змій. – Ти ще скажи, що цей хлопчисько зі своєю ниточкою допомагає мені літати! О, якби він тільки відпустив мене, я б усім показав, на що здатний!

Та ось хлопчик опустив змія додолу, кинув нитку й побіг додому пити чай. «О, як хочеться бути вільним!» – думав паперовий змій.

Тоді саме бігло повз мишеня.

– Гей! – гукнув паперовий змій. – Іди-но сюди. Допоможи мені. Я злетів би вище за всіх у світі, але мене не пускає оця нитка. Перегризи її, і я злечу до сонця й стану володарем світу!

І мишеня перегризло нитку.

– Нарешті! – зрадів паперовий змій. – Отепер я полечу! Ну, вітре, дмухни, як слід.

Вітер дмухнув, та паперовий змій навіть не знявся з землі. Він розсердився.

– Це не моя провина! Якби мені тільки знятись із землі, я б полетів у височінь!

Тоді саме повернувся хлопчик. Він не знав, що мишеня перегризло нитку, підняв паперового змія і підкинув у повітря. Вітер щосили дмухнув. Паперовий змій спробував злетіти, та відразу впав на землю.

– Ну, тепер зрозумів? – запитав вітер. – Це нитка допомагає тобі. Без неї ти не злетиш.

– Та як же це? – сказав паперовий змій. – Адже нитки не літають.

– Це правда, – мовив вітер. – А ще ти не літатимеш без мене чи без хлопчика, який тримає тебе на нитці.

Коли хлопчик полагодив змія, а вітер дмухнув щосили, паперовий змій злетів високо в небо, майже до самого сонця. Тепер він почувався справді щасливим.

– Подивіться на нас! – гукав він. – Подивіться на нас! Які ми розумні!