Нині Китай є найбільшим виробником шовку. На його долю припадає майже 50% усього світового виробництва. Втім це й не дивно, адже саме Китай є батьківщиною шовківництва, а перші шовкові нитки отримали там ще за дві тисячі років до народження Христа.
Тривалий час Китай був монополістом із виробництва та постачання шовку на ринок. Навіть грецька назва Китаю – Серес (країна шовку), походить від китайського слова Си – шовк. Ткали шовк у Китаї лишень жінки, незалежно від соціального статусу, а от одяг із шовку носили винятково представники імператорського двору і знаті.
Достеменно не відомо, як саме китайці навчились виробляти шовк, а от за легендою (як же обійтись без легенд, коли йдеться про історію чотирьохтисячорічної давнини) першовідкривачем та засновницею шовківництва стала дружина Жовтого імператора Хуанді, міфічного засновника китайської держави, яка навчила свій народ розводити гусениць і ткати тканину. Якось вона пила чай у тіні шовковиці (тутового дерева) і коли на хвилинку відставила горнятко, то у неї впав кокон личинки шовкопряда. Зі здивуванням імператриця помітила, що із кокона почала витись тоненька нитка. Знічев’я пані накрутила її собі на палець і відчула, що нитка доволі міцна, а отже, її можна використовувати для виготовлення тканини.
Понад тисячу років китайці зберігали таємницю виробництва шовку. Це був, мабуть, один із тих секретів в історії людства, які охороняли найретельніше. Будь-кого, хто намагався вивезти за кордон грену (кладку яєць шовкопряда) чи насіння білої шовковиці, відразу ж страчували. Не відомо, скільки золота було потрачено та скільки сміливців і авантюристів наклали головами, прагнучи дізнатись технологію виробництва шовку, та зрештою, ще раз підтвердивши біблійну істину, що «немає нічого захованого, що не виявиться, ні таємного, що воно не пізнається…», секрет став відомий правителеві Хотану. За порадою свого міністра, він посватався до китайської принцеси. А коли та прийняла пропозицію руки та серця, посланець хотанського правителя наче між іншим натякнув нареченій, що на батьківщині її майбутнього чоловіка багато чудового нефриту і прикрас їй не бракуватиме, але, на жаль, немає вишуканих шовкових тканин. А тому, якщо вона хоче й далі носити такий же одяг, як і до весілля, то варто було б «прихопити зі собою» яйця шовкопрядів і насіння шовковиці. Принцеса виявилась гідною донькою праматері Єви і дала себе спокусити. Їй таки вдалось привезти в Хотан і те, й те. Грену вона заховала в хитромудрій зачісці, а насіння – серед мішечків з лікувальними травами і зіллям. Утім, як з’ясувалось, заповзятлива принцеса мислила навіть значно масштабніше за свого нареченого і привезла зі собою як домашню прислугу спеціалістів із розведення шовкопряда та ткачів.
Згідно з іншою легендою, 550 року візантійський імператор Юстиніан I умовив двох перських ченців привезти йому з Китаю дорогоцінні яйця шовкопряда. Ченці сховали їх у пустотілу бамбукову палицю.
Так чи інак, але секрет перестав бути секретом.
Процес отримання шовкових ниток доволі трудомісткий. І сучасні методи мало відрізняються від тих, якими користувались тисячоліття тому, хоча, звісно ж, більшість операцій автоматизовані. Шовк отримують з коконів шовкопряда (шовкової молі). А її розведення доволі копітка праця.
Протягом кількох днів самка відкладає до 500 яєць, вагою близько грама. Для подальшого використання відбирають тільки здорові яйця. Їх тримають у спеціальних інкубаторах, аж поки на сьомий день не вилупляться маленькі гусенички, – завдовжки до 2 мм, – які увесь час (і вдень, і вночі) їдять. Тож не дивно, що за чотири-п’ять тижнів їхня довжина сягає вже трьох сантиметрів і більше, а вага збільшується в тисячі разів! Харчуються вони суто листям тутового дерева, яке для них збирають вручну, сортують, сушать і подрібнюють. У приміщенні підтримують постійний температурний режим і вологість. Ненажер захищають від усього на світі: гучних звуків, протягів, сильних запахів продуктів і навіть поту. Вони – вельми тендітні створіння, схильні до різних захворювань: ціла колонія може загинути буквально за добу.
Від тисяч щелеп, які перемелюють листя, стоїть постійний гул, що нагадує звук дощових крапель під час зливи об бляшаний дах. Нарешті настає тиша. А це означає, що гусінь почала звивати кокони. За вісім-дев’ять днів їх уже можна нарешті розкручувати. Кокон опускають у гарячу воду, щоб розчинити клейку речовину, що скріплює нитки. Знаходять кінець нитки, проводять її через фарфорове вічко і обережно починають розкручувати, намотуючи на шпульку. З одного кокона отримують нитку завдовжки приблизно від 600 до 900 м, а інколи й до кілометра та більше. Та щоб отримати нитку безпосередньо для виготовлення тканини, скручують разом п’ять-вісім ниток. На виготовлення тканини вагою кілограм потрібно від 300 до 900 кілометрів нитки.
У Китаї трапляється й унікальний парний шовкопряд, кокон якого містить дві личинки. Такі кокони не придатні для розмотування нитки, а отже, і для виготовлення шовкової тканини (нитки в ньому переплетені, як павутини), зате їх можна розтягнути. Один кокон розтягується до розміру двоспальної ковдри. Втім, аби її отримати, таких шарів має бути близько 50. Отриману таким чином сировину використовують як наповнювач подушок і гігієнічних, теплих узимку і прохолодних улітку ковдр.
Тож, хоча все тече і змінюється, шовк і далі цінують у світі і, навіть не сумнівайтесь, так буде завжди.
Ірина Лоїк
