Від часів Шекспіра вже для десятків поколінь символом вірності та кохання стали юні закохані Ромео та Джульєтта. І хоча класик переконує, що «сумніших оповідей не знайдете, ніж про любов Ромео і Джульєтти», дозволю собі посперечатись із великим англійцем. Бо історія про кохання імператора Хуна Лі до його наложниці Сянь Фей, як на мене, значно драматичніша.

Улітку 1758 року цинська армія підкорила собі Кашгарські землі на північ від Китаю. До столиці імперії потягнулись валки з награбованими багатствами: килимами майстерних уйгурських майстринь, білим та світло-зеленим нефритом, хутром, золотом тканими матеріями. Та найціннішим трофеєм була красуня-полонянка Іпархан – дружина Хан-Ходжама, одного з правителів Кашгару, про вроду якої ходили легенди всією Азією. Подейкували навіть, що імператор рушив війною на уйгурів тільки задля того, аби поповнити свій гарем іще однією наложницею.

Нарешті полонянку доправили у Заборонене місто, де на неї вже очікував імператор. Але замість того, аби дякувати долі за те, що стане наложницею самого Сина Неба і потрапить до гарему імператора (а за таку честь багато красунь віддали б чимало), дикунка з Півночі поводиться вкрай зухвало та непоштиво. Втім імператорові, здається, це до вподоби. Він лишень усміхнувся собі у вуса, коли почув, що бранка категорично відмовилась від послуг євнухів, і аби не злякати її ще більше, тихцем з-за ширми підглядав, коли вона самостійно перевдягалася. Не знати, що більше вразило імператора – чи жіноча краса, чи чудові пахощі тіла Іпархан. На незвичний запах звернули увагу й євнухи. Вони переглядались здивовано і перепитували один одного: «Ти теж відчуваєш цей запах?». Тож не дивно, що незабаром у палаці прекрасну уйгурку називали не інакше, як Сянь-Фей – наложниця, що духмяніє.

Хоча тіло Сянь-Фей і справді поширювало чудовий аромат, усе ж нове ім’я їй не пасувало, бо наложницею вона не була, чи, якщо бути точним, була, лише номінально. Її статус у палаці визначити доволі складно.

Покої жодної наложниці, ба більше – навіть імператриці, не були обставлені з такою розкішшю, як покої Сянь-Фей. До її послуг десятки слуг, готових щомиті виконати її найменше бажання. А імператор величезної імперії, який десятки років вів переможні завойовницькі війни, залізною рукою придушував повстання, саме ім’я якого наганяло жах на ворогів, як найбільшої милості, чекав усмішки коханої, бодай вдячної, якщо вже не прихильної. Та ніщо не втішало Сян-Фей, яка не могла вибачити імператорові смерті свого коханого чоловіка. «Якщо він тільки торкнеться мене пальцем, – погрожувала вона, – я всаджу йому в серце кинджал, а потім уб’ю себе». Чи боявся цих погроз Хун Лі, чоловік сповнений снаги, сили та сміливості? Чоловік, який власноруч убив ведмедя на полюванні? Звичайно, що ні. Він міг узяти непокірну красуню силою, міг кинути до в’язниці, зрештою, змусити мити підлоги у палаці. Але він, немов закоханий хлопчисько, боявся звести на неї очі, боявся причинити їй найменший біль, засмутити чи скривдити.

Він робив усе, щоб завоювати її прихильність. Незабаром палацовий управитель отримав наказ збудувати для Сянь-Фей окремий будинок, до того ж якомога швидше. Роботи тривали цілодобово – і вже за декілька днів був збудований павільйон «Ван цзя лоу», тобто «Павільйон, звідки кидають пильні погляди на батьківщину» (цю споруду можна було бачити в Пекіні ще на початку ХХ сторіччя). Сянь-Фей стала його повноправною господинею, але це аж ніяк не змінило її ставлення до імператора.

«Напевно, вона й далі сумує за батьківщиною», – вирішив Хун Лі. І за його наказом, поряд із павільйоном полонянки збудували маленьку мечеть, турецьку лазню й навіть поставили торгові ятки, як у її рідному місті. Але й це не зробило красуню ні більш поступливою, ні навіть хоча б трохи щасливішою. Лише печальна усмішка на мить з’явилась на її прекрасному обличчі. Тоді імператор запросив до палацу художника – міланця Джузеппе Кастільоне, який перебував тоді в Пекіні в складі місії ченців-отців лазаристів. Маляр отримав замовлення напасати олійними фарбами пейзажі Кашгарії. Ці картини розмістили згодом таким чином, що виникала просторова ілюзія. А завдяки спеціальній системі роликів вони могли чергуватись. Та всі зусилля були даремними. Волелюбна Сянь-Фей лише ще більше затужила за рідним краєм. Не тішили їй й два чудові портрети, які намалював Кастільоне.

Якось, коли імператора не було у Забороненому місті, його мати Сяо Шен наказала привести до себе непокірну уйгурку. Не відомо, про що вони розмовляли, кажуть лише, що на закінчення аудієнції імператриця-вдова запитала Сянь-Фей:

– То чого ж ти хочеш?

– Померти, – відповіла красуня.

– Що ж, не можу з тобою не погодитись, це й справді найкращий вихід для тебе.

Сянь-Фей повернулась у свої покої і увечері цього ж дня повісилась на шнурі для штор.

За наказом імператора її тіло доправили на батьківщину в Кашгар. Процесію супроводжували 120 слуг. Прекрасна наложниця, яка залишилась вірною коханому чоловікові і яку не змусили відректись від рідної землі ані казкове багатство, ані почесті й навіть любов Сина Неба, спочила у сімейному мавзолеї.

І якщо вірити легендам, глибоко вражений смертю коханої імператор незабаром зрікся трону на користь сина.

Оксана СТЕПОВА