Українська народна казка

У великому старому будинку було багато гризунок. Водилися сіренькі і в кімнатах, і в коморі, навіть, не зважаючи на зимові холоди, шмигали подвір’ям від хати до хліва й назад.

На щастя, в господарстві не бракувало котів. Шкряботушки дуже боялися їх. Воно й не дивно, адже коти та миші – запеклі вороги. Мишки завжди зазнавали поразки й потім потерпали від ганьби.

– Чому нам так не щастить? – зажурилися якось миші.  – Коти, звісно, дужчі, проте нас же більше – просто мусимо перемагати!

– Справи покращилися б, якби не бракувало мудрих ватажків! – упевнено сказала одна миша.

– Що ж воно буде?..  – зітхнула друга.  – Як уберегти від лиха п’ятьох діточок?

Третя звелася на задні лапки, відкашлялась і рішуче підсумувала:

– Треба обрати найрозумніших і найсміливіших ватажків! Що скажуть – те й робитимемо!

– Мудрі слова! – підхопила мишача громада.

І невдовзі у гризунок уже було десятеро ватажків.

Обранці просто танцювали від радощів. Та й було чого. Адже ватажки – не звичайні миші! Найрозумніші та найсміливіші навіть спати лягли окремо. Ось тільки сон від них утікав. Походжаючи з кутка в куток, обранці мріяли, як перемагатимуть ворогів.

– Овва! – раптом вигукнув один із них.  – Ми забули про важливу річ!

– Про яку?

– А де ж відзнаки, які б свідчили, що ми – славні ватажки?!

– І справді! Що ж робити?

– Що робити, що робити… Почепити відзнаки! – пихато сказав гризун, який уважав себе найкмітливішим.

– Розумна думка! – зраділи всі.

– Прикрасьмо голови великими гарними рогами, щоби піддані впізнавали своїх героїв,  – поважно мовив наймудріший.

Сказано – зроблено.

Наступного дня десятеро обранців почепили на голови напрочуд гарні роги. Попри це мишача армія була вщент розбита в першому ж бою. Бідолашне військо ледве втекло від котів. Солдати, рятуючись, шмигали у вузенькі нори. Ватажки й собі кидалися слідом, одначе гіллясті роги не впускали їх. Отож пухнастики забрали мишей-ватажків у полон. А яка доля чекає на котячих бранців, ти й сам знаєш.