Дива трапляються постійно, щодня, але не всі їх помічають. Після бурхливої грози, коли веселка виходить прогулятися небом, дорослі вже не звертають уваги на це маленьке диво. Натомість вони радіють, що не намочать новий костюм і не забруднять черевики. Полотна, на яких вони малюють своє життя, стають блідими і нецікавими.
Шестирічний Петрик вирішив додати трохи яскравості на полотно своєї мами і домалював до пейзажу кілька блакитних хмаринок та усміхнене сонечко поліграфія. Зі щасливими очима він побіг у вітальню до батьків, забувши витерти маленькі долоньки від акварелі.
– Татусю, мамусю, я тепер справжній художник, як і ви! – таким щасливим Петрик був востаннє на Новий рік, коли йому подарували вертоліт із пультом керування.
– Що ти вже зробив? – схвильовано запитала нень-
ка.
– Чому в тебе руки брудні? – обурився батько.
– Я лише домалював мамину картину, – опустив голову хлопчик.
Дорослі поспішили до майстерні.
– Моя картина… – тільки й змогла вимовити жінка.
– Два тижні роботи даремно… – додав чоловік.
– Але ж гарно вийшло! Я так старався, – на очах хлопчика з’явилися сльози. Він так хотів зробити батькам щось приємне, а виявилося, що нашкодив.
Жінка поглянула на засмученого сина, і її серце не витримало.
– Сонечко, не плач, – обійняла хлопчика. – Вийшло справді гарно. Мені дуже подобається. Якщо хочеш, можемо разом іще щось намалювати.
– Справді? – від радості Петрик таки заплакав. – Таточку, а ти з нами малюватимеш?
– Звісно! Ходімо по альбом і фарби, бо цих нам буде замало, – узявши сина на руки, чоловік рушив до дитячої кімнати.
Мама дивилася на картину й думала, що її хлопчик виросте талановитим художником, а вона йому в цьому допоможе.
А потім усі разом почали малювати, весело розмовляючи та сміючись. І в тата промайнула думка: «Оце і є справжнє диво, коли діти промінням своєї усмішки запалюють вогні щастя у серцях батьків».
Тетяна ЖВАВА