Маленька дівчинка попросила батька дозволити їй спуститись із ним у підвал. Батько погодився і пішов першим. Та коли дівчинка за декілька хвилин теж захотіла зійти вниз, то побачила, що там немає драбини.

– Я не можу зійти! – гукнула вона батькові. – Хтось забрав драбину.

– Нічого. Стрибай, – почула вона слова тата, – я тебе впіймаю! Мої руки широко розведені.

Дівчинка довіряла своєму батькові. Вона, не вагаючись ані хвилини, скочила в темряву і потрапила в безпечні таткові руки.

Коли я кажу “я вірю”, це означає, що я справді вірю в це не тільки своїм розумом, який мені підказує, що мій батько внизу чекає на мене, а й своєю волею, яка мене примушує зробити стрибок у його руки, що чекають, щоб підхопити мене.

І справді, цей стрибок постійний. Ніхто не може стверджувати: “Я стрибнув торік. Тепер я на іншому боці. Тепер у мене є вже віра”.

Навіть якщо в деяких кризових ситуаціях ми змогли побороти свій страх, наступна криза, в якій ми опинимося, може знову зробити нас боязкими. Віра – це постійний стрибок у Божі руки.

Тож киньмося в Господні руки, а не в руки людські, бо яка Його велич, таке й милосердя Його.

За Полем ВОРТОНОМ