Зі святом Маковія, яке завжди відзначаємо 14 серпня, званого в народі ще Першим Спасом, Медовим Спасом, ми вступаємо у фенологічну осінь. У цю пору для людського ока, здавалося б, нічого не нагадує про неї. Однак природа говорить інше: птахи готуються відлітати в теплі краї, гуртуються у зграйки (поспостерігайте хоча б за лелеками та ластівками), на деяких деревах починають багряніти листочки, у водоймах уже годі скупатися, а нічні роси таки прохолодні.

Церковна історія свята пов’язана із сімома синами Соломонії – Маккавеями. Про них згадано в Старому Завіті. Вони відзначилися високим героїзмом, захищаючи Палестину від чужинців. Тому українці часто ототожнюють їх з козаками.

Символ братів Маккавеїв – дикий червоний мак. Дівчата, в родині яких хтось загинув за волю України, вплітали його у вінок. Отож доречним стало використання цього символу й 8–9 травня.

Цієї пори в нас уже збирали доспілий городній мак, щоб посвятити в церкві. Співзвучність слів – Маккавеї, мак – і дала народну назву святу, хоч сама його обрядовість сягає ще далеких дохристиянських часів.

Окрім маку, у храмах освячують хліб (зерно) нового врожаю, а також пучечки квітів. Такі букети називають маковійкою. Свій смисл має й кількість маківок у букеті – три, сім, дев’ять, дванадцять. Найчастіше додають до букета сім маківок, адже було семеро братів Маккавеїв. Квіти і трави для букета збирали рано-вранці, ще до початку церковного богослужіння. Це були деревій, петрові батоги, полин та інші рослини. Вони мають і цілющі властивості. А освячений мак виконував роль оберега. Його зберігали за іконами.

Букети несли на освячення до церкви винятково діти, дівчата. Але перед тим вони мали ситно попоїсти. Існувало повір’я: хто несе маківки голодним, у того й рік буде голодним.

Обрядова їжа на Маковія – шулики (коржі) з борошна, замішаного на молоці або сметані з додаванням яєць. Їх неодмінно посипали маком і поливали медом.

Освячували в церкві й мед, інші продукти бджільництва. Тому Маковія (Першого Спаса) називають іще Медовим Спасом. Щедрі пасічники (а вони завжди мали бути щедрими, бо інакше бджоли не поведуться) обов’язково частували медом бідних, дітей-сиріт, удів, старих самотніх людей.

Від дня Маковія християни східного обряду вступають в Успенський піст, який триває до Успіння (28 серпня). У народі його називають Спасівкою, Спасівським постом. Він є таким самий строгим, як і Великий (Великодній) піст. Тому Церква закликає всіх вірних обмежуватися в харчуванні, тим паче у споживанні алкоголю. Щоправда, обмеження в харчуванні не поширюється на дітей (принаймні віком до 12-ти років), вагітних жінок, хворих, людей похилого віку, а також тих, хто виконує важку фізичну працю, як-от, до прикладу, шахтарі.

За апокрифічною легендою, Спасівка – це продовження Великого посту. Спочатку Бог визначив тривалість Великого посту дев’ять тижнів. Але людям було важко його витримати. Тож Святі Отці почали просити Всевишнього, щоб послабив піст у часі. Тоді Господь розділив його на дві частини: сім тижнів навесні перед Великоднем і два тижні до Успіння. Ось чому і за народними віруваннями, і за церковною традицією у Спасівку треба так само постити, як і у Великий піст.

У народі кажуть: «Перший Спас і тепло, і дощ, і вітер, і холод любить…».

Підготував Тарас ЛЕХМАН

Маленька дівчинка попросила батька дозволити їй спуститись із ним у підвал. Батько погодився і пішов першим. Та коли дівчинка за декілька хвилин теж захотіла зійти вниз, то побачила, що там немає драбини.

– Я не можу зійти! – гукнула вона батькові. – Хтось забрав драбину.

– Нічого. Стрибай, – почула вона слова тата, – я тебе впіймаю! Мої руки широко розведені.

Дівчинка довіряла своєму батькові. Вона, не вагаючись ані хвилини, скочила в темряву і потрапила в безпечні таткові руки.

Коли я кажу “я вірю”, це означає, що я справді вірю в це не тільки своїм розумом, який мені підказує, що мій батько внизу чекає на мене, а й своєю волею, яка мене примушує зробити стрибок у його руки, що чекають, щоб підхопити мене.

І справді, цей стрибок постійний. Ніхто не може стверджувати: “Я стрибнув торік. Тепер я на іншому боці. Тепер у мене є вже віра”.

Навіть якщо в деяких кризових ситуаціях ми змогли побороти свій страх, наступна криза, в якій ми опинимося, може знову зробити нас боязкими. Віра – це постійний стрибок у Божі руки.

Тож киньмося в Господні руки, а не в руки людські, бо яка Його велич, таке й милосердя Його.

За Полем ВОРТОНОМ

Коли мені доводилось працювати дитячою медсестрою і слухати сердечка своїх маленьких пацієнтів, я прикладала стетоскоп до їхніх маленьких вушок і давала їм слухати биття власних сердець. Дитячі очка світилися від здивування.

Ніколи не забуду тієї хвилини, коли я приклала стетоскоп до груденят малої Христинки.

– Слухай, – промовила я тихо. – Як ти думає, що це може бути?

Брови дівчинки розгублено здійнялися і зійшлись в лінію. Вона уважно прислухалась до таємничого “тап-тап-тап” у власних грудях. За хвилину її личко опромінилось радісною усмішкою:

– Це, мабуть, Бог стукає? – запитала вона.

Я усміхнулася, почувши таке несподіване запитання. Мабуть, хтось колись сказав Христині, що Бог бажає увійти в наше серце, і вона, щиро в це повіривши, подумала, що це Господь стукає, щоб увійти до її серця.

Я часто згадую цей епізод, він змусив мене замислитись. Адже Христинка сказала правду. Всевишній приходить до кожного з нас і тихенько стукає у двері нашого серця… “От стою біля дверей і стукаю: якщо хтось почує голос Мій і відчинить двері, увійду до нього” (Одкр. 3, 20).

Отож нехай нашою єдиною реакцією на стукіт Бога буде скрип дверей, що відчиняються.

Одного погідного дня мисливський собака на кличку Плямистий побачив ведмедя і почав його переслідувати. Пес уже наздоганяв звіра і готувався кинутись на нього, коли дорогу йому перебіг лис. Плямистий одразу ж побіг за новою здобиччю, і коли вже порівнявся з його пухнастим хвостом, із-за кущів вибіг заєць. Собака забув про лиса і кинувся за зайцем.

Плямистий уже дуже втомився і важко дихав, але не здавався і продовжував швидко наздоганяти куцохвостого. Та коли вже готувався до останнього стрибка, на його шляху з’явилась миша. Пес одразу ж утратив інтерес до зайця і почав переслідувати мишу. Він кидався за нею врізнобіч цілим полем майже кілометр, аж поки миша не сховалася у своїй норі.

Плямистий, зовсім знесилений, стояв біля нори і гавкав, доки не впав від виснаження.

Щось схоже часто трапляється і з людьми. Вони вирушають у життя, мріючи, що здобудуть увесь світ, а закінчують так, як Плямистий, – знесилені стоять, важко дихаючи, над мишачою норою.

Багато людей кидається врізнобіч у пошуках щастя. Шукають задоволення в роботі, спорті, наркотиках. Вони постійно бігають від однієї мети до іншої, ніколи не одержуючи щастя, яке шукають. Наприкінці падають знесилені, виснажені, згірчені життям, важко дихаючи перед порожнечею.

Лише шукаючи Христа, ми знаходимо справжнє щастя і сенс нашого життя.

Навколо вирує життя – швидкоплинне, нестримне, привабливе, твоє! Занурившись у буденні справи, ми часто не помічаємо цього привабливого, загадкового, вічного.

…Сьогодні в автобусі я зустріла вродливу дівчину із золотистим волоссям. Щиро кажучи, я була захоплена її красою, веселістю в синіх очах. Захотілось бути такою, як вона, – граційною, вродливою, сильною…

Та ось дівчина встала, щоб вийти, і я помітила, що вона інвалід: одна нога і милиця. Однак, виходячи, усміхалася…

Я мимоволі подумала: щастя поруч, я маю ноги, і весь світ належить мені!

 І знову буденні справи, невгамовні ранки та довгі вечори. Знову усмішки, суперечки, гарні слова чи сльози…

Гуляючи вулицями рідного міста, я зустріла дитину з дивовижними зеленими очима. Вона не бавилась, як інші діти, а стояла осторонь і захопливо дивилась. Зупинившись, я запитала: “Чому ти не бавишся з іншими?” Та вона дивилась уперед, у порожнечу, і я зрозуміла: дитя не чує…

Ще одна думка зародилась у заклопотаній голові: щастя поруч, я маю слух, і весь світ належить мені!

Можна навести ще декілька прикладів, однак сумніваюсь, чи варто. Все й так зрозуміло.

 Ноги несуть тебе, куди захочеш.

 Твої очі бачать сонячні промені.

 Твої вуха чують усі навколишні звуки.

Не нарікай на життя, бо світ належить лише тобі, а щастя поруч!

Оксана ДЕНИСОВА