Коли мені доводилось працювати дитячою медсестрою і слухати сердечка своїх маленьких пацієнтів, я прикладала стетоскоп до їхніх маленьких вушок і давала їм слухати биття власних сердець. Дитячі очка світилися від здивування.

Ніколи не забуду тієї хвилини, коли я приклала стетоскоп до груденят малої Христинки.

– Слухай, – промовила я тихо. – Як ти думає, що це може бути?

Брови дівчинки розгублено здійнялися і зійшлись в лінію. Вона уважно прислухалась до таємничого “тап-тап-тап” у власних грудях. За хвилину її личко опромінилось радісною усмішкою:

– Це, мабуть, Бог стукає? – запитала вона.

Я усміхнулася, почувши таке несподіване запитання. Мабуть, хтось колись сказав Христині, що Бог бажає увійти в наше серце, і вона, щиро в це повіривши, подумала, що це Господь стукає, щоб увійти до її серця.

Я часто згадую цей епізод, він змусив мене замислитись. Адже Христинка сказала правду. Всевишній приходить до кожного з нас і тихенько стукає у двері нашого серця… “От стою біля дверей і стукаю: якщо хтось почує голос Мій і відчинить двері, увійду до нього” (Одкр. 3, 20).

Отож нехай нашою єдиною реакцією на стукіт Бога буде скрип дверей, що відчиняються.