Шановні автори.

Газета “Життя” запрошує професійних авторів та творчу молодь надсилати свої вірші редакції. Професійне жюрі уважно вивчає кращі вірші дописувачів і публікує їх на сторінках тижневика “Життя”.

На жаль, ми не маємо змоги відписувати усім дописувачам. Проте, сподіваємося, що у вас шанс таки є…

Бажаємо усім творчих успіхів!

Наша електронна адреса: mksukr@gmail.com

**********************************

СПОЧАТКУ БУЛО СЛОВО

 

Було спочатку Слово і Майдан,

А потім сльози й повні ріки крові.

Шукали ми хоч крихітку любові.

Ішли на смерть, щоб жити без кайдан.

 

Сльозились біллю перли пурпурові

З роз’ятрених Вкраїни-неньки ран.

 

Вмивалось небо краплями роси,

Ми їх збирали, бо хотіли пити.

Стелилися під ноги оксамити

Свинцевих куль і чулись голоси

 

Ангеликів… А ми хотіли ЖИТИ!!!

Мій генерале, знов нас продаси?

 

Розкрають «Гради» на шматочки ніч,

Заквилять в рідній стороні трембіти….

Спинися, Доле! В нас же дома діти!

НЕ залишай їх, Боже, край узбіч.

 

Ох, скільки ще лишилось протиріч…

Іде війна…

Холодна смерть….

Граніти….

*****************

РОЗМОВА З ОСIННЮ

Здрастуй, подруженько-осене,

Радо заходь у мiймдiм.

Нiженьки, зрошенi росами,

Ти вiдiгрiєш у нiм.

Вкотре мене ти провiдаєш,

В рiднi вернувшись краї.

Про свої бiди повiдаєш,

Я розкажу про свої.

Долю пожурим-посудимо,

З келиха хміль надiп’єм

I про все горе забудемо,

В друзки журбу розiб’єм.

Сядем з тобою, присядемо,

Лiто згадаєм, тепло,

Поки ще цвiт листопадовий

Нам не опав на чоло.

Поки дощами розкосими

В серце печаль не вросла,

Давай у долi попросимо

Ще хоч краплину тепла.

 

 

ЛЮБЛЮ ТЕБЕ Я, ОСЕНЕ БАГРЯНА

Люблю тебе я, осене багряна,

Твою золоту жовтизну.

Коли все, сповите туманом,

Надiїплека на весну.

Коли хризантеми розкiшнi

Красою п’янять увесь свiт.

А вишнi, зажуренiвишнi

Лиш мрiють про буйний розквiт.

Люблю тебе, рiдна сестрице,

Хай дощ чи тумани, та все ж

В моєму ще серцiiскриться,

Що щастя менi принесеш.

 

 

ОСIННI МОТИВИ

Осiннiм подихом зiгрiтий,

Кружляє жовтий падолист.

Калина вбрала своївiти

В кораловi разки намист.

Гуляє вiтер на долинi,

Туман розлiгся по водi.

Похмурi верби в плеса синi

Впустили вiти молодi.

Журливо над гнiздом лелеки

Останнiй звершили полiт.

А дві зажуренi смереки

Прощально глянули їм вслiд.

Лідія НАУМЕНКО

Ви знаєте, яка на смак війна?—

Вона гірка, немов дитячі сльози.

Коли дзвінка чекаєш допізна

І засинаєщ з донею в знемозі.

Війна—гірка!

Вона солодка: Боже, подзвонив!

О п’ятій ранку на одну хвилину!

Немов знайшла у попелі війни

Життя ванільно-приторну зернину.

Війна—солодка!

Вона пекуча. То ужалить «Град»,

То вибух обпече червоним перцем.

Тут кожен день гірчичний зорепад

Все спалює в імбирнім ритмі скерцо.

Війна—пекуча!

Вона солона.  Від смертей і ран.

До діатезу, до каміння в серці.

Коли ідуть—кому ще не пора…

Так солоно!

Пекучо так!

…Хто б стер це!

Війна—солона!

Ви знаєте, яка на смак війна?!!

На лінії фронту

також посміхаються діти,

Ганяють м’яча,

хоч не всі добіжать до мети.

І їхнє дитинство,

осколками мін обігріте,

Пір’їнкою ангела

в сонячну вічність летить.

На лінії фронту

скалічені бродять собаки.

Потомлені вити—

знеможено в ніч скавучать.

Тут сіють не жито:

пекучо-карміннії маки!

В них душі шукають

до спокою неба ключа.

На лінії фронту

ще вірять у диво і Бога.

Тут ангели й смерть

розігрались з людьми у квача.

Дитинство сміється.

Собаки кричать до знемоги.

Що буде за мить—

це лиш Богу відомо в цей час.

Гаптує місяць росами стежину,

З подолу трусить на траву  бурштин,

Карміном підфарбовують жоржини

П’янкі уста, спираючись на тин.

І мліють мальви в сутінках цнотливо

Від доторку гульвіси-споришу.

В долонях липи зорі мерехтливо

Вистрибують із крапельок дощу.

Навпочіпки присівши біля хати,

Барвінок пне листочки в небеса.

І лиш будяк самотньо-волохатий

Свої голки у сутінках чесав.

Олена Іськова

************************************

Недоспівана пісня

Недоспівано літа ще пісню,

А вже осінь обтрушує листя

І кидає каштани на брук,

Тільки й чути їх стук-перестук.

 

Осінь з вітром удвох у тандемі,

Ну а ми… Де з тобою ми? Де ми?

Ніби сон, промайнуло прекрасне,

Плаче серденько, тужить і гасне.

 

Ми ж, як літечко, недоспівали,

Недослухались, недокохали…

Розгубили слова щонайкращі

У тижневих дорогах і хащах.

 

А вже осінь обтрушує листя,

Вітер тихо наспівує пісню.

І такі в ній знайомі слова –

Це ж до мене ти їх промовляв!

 

Осінній настрій

А дощ сьогодні ллє як з відра!

І що тут вдієш: осені пора.

Ридає осінь – на душі розпука.

З коханим літом їй прийшла розлука.

 

Не плач, кохана осене, не плач.

(До нитки вже промок мій сивий плащ.)

Красиво літу дай піти, змирися

Новою зустріччю живи і усміхнися!

 

Вплети у коси м’яти-рути листя

Ще й калиново-горобинове намисто,

Вдягни  багряно-золотаві шати,

Щоби хотіли тебе стоячи вітати.

 

Не плач, красуне осене, не плач…

(До нитки вже промок мій сивий плащ.

І парасолька не допомагає…)

Всміхнися, осене! Хай сонечко засяє.

Лідія ГІЙ-ШИШКА

 

Цілуйте жінку

Цілуйте жінку, цілуйте!

Цілуйте в обидві щоки.

Цілуйте жінку, цілуйте,

Щоб її не торкались роки.

 

Цілуйте жінку, цілуйте!

Даруйте барвисті квіти.

Цілуйте жінку, цілуйте!

Хай в душі її квітне літо.

 

Цілуйте жінку, цілуйте!

Цілуйте уста і очі!

Цілуйте жінку, цілуйте

Щодня… Щогодини… Щоночі.

 

Лідія ГІЙ-ШИШКА

 

 

Монологи

(диптих)

Як тебе бракує вдома, сину,

Твого сміху, погляду, розмов…

Вкотре запалило сонце днину,

Будні покрутили корбу знов.

 

Заросли в саду стежки-алеї,

На поталу кинуті дощам,

Як бракує помочі твоєї,

Як бракує кличу твого: «Мам!».

 

Край дороги купочка кубанків*…

Порубати б їх, та силоньки – овва…

Втома в тілі від самого ранку,

Ну а вересень – картопляний жнивар.

 

Днями борщику червоного зварила,

Як ти любиш, в тому казанку…

Для одної готувати не навчилась –

Розділила котику й Бровку.

 

Знову й знову тіло косить втома.

Все це від недоспаних ночей…

Як тебе бракує, сину, вдома,

Твого сміху, голосу, очей.

Вічністю вночі стають години,

Лиш молитва порятунок – більш ніхто.

Бережи, Пречиста, мого сина,

Щоб живим вернувся із АТО.

 

***

Змовкли смертоносні канонади,

До землиці промінь сонячний сягнув,

Потомилися ворожі «Буки» й «ГРАДи»,

І солдат в окопі зморений заснув.

 

Чи то снилась юнакові рідна хата,

Яблуневий сад і стежечка в’юнка,

Чи усміхнена хлопчині снилась мати

І черемха білопінна і п’янка?..

 

Щось хороше йому снилось:усміхався.

Чи то краєвиди рідних хат…

Та прокинувся і похапцем піднявся,

Обхопив міцніше автомат.

 

«Спав» свинець шалений ще допоки,

Із кишені воїн аркуша дістав.

На війні невизнаній в окопі

Син до матері листа свого писав.

 

«Здрастуй, дорогенька моя мамо!

Шлю тобі солдатський свій привіт.

Знаю: ти була сьогодні в храмі

І молилася за мене та за світ.

 

Як ти там сама, матусю, вдома?

Як справляєшся із купою робіт?

Чи картоплю позбирати дядько Роман

Допоміг, ріднесенька, тобі?

 

В мене, мамо, тут усе нормально.

Онде хлопці варять борщ у казанку.

Ще в нас друг з’явився неформальний –

По-простому його кличемо «Бровку».

 

Нині бачив, мамо, я птахів у небі…

Споглядав немов у перше їх політ.

(Боже правий, скільки часу треба,

Щоби смак забути кирзових чобіт?!)

 

Мамочко, одержим перемогу,

Я живий додому повернусь,

Сад насаджу ген, аж за дорогу!

Добудую дім і… одружусь».

Втихли смертоносні «Буки» й «ГРАДи»,

До землиці промінь сонця досягнув.

Вітер аркуші гортав на барикадах,

А солдат в окопі зморений заснув.

Лідія ГІЙ-ШИШКА

 

*кубанки – (розм.) кругляки, оцупок колоди під дрова.

********************************************

Стомленим війною

«Так часто стала звучать фраза «Люди устали от войны»… Дорогие люди, отдохните. Мы не устали и защитим ваш отдых. Мы не умеем уставать. И не нужно париться о пацанах, которые здесь! Вы ведь не просили Вас защищать. Вы вообще не понимаете, за кого мы здесь воюем. Но это не важно. Вы ведь устали. Отдыхайте».

02.12.2015                                                                              Олексій Болдарєв-«Малюк». Загинув 9 грудня 2015 року

 

Ви кажете, що стомлені війною.

А де вона?

Ви бачили її?!!

Які у неї очі після бою?

Афектно-ейфорійні

Чи сумні?

Вам важко в білосніжних покривалах

Дивитись в телевізорі про смерть.

А ви колись своїх братів ховали?

Щодня.

Навік.

Летіли шкереберть

Від хвиль ударних?

Билась кров джерельцем?

Чи відчували, люди, ви хоч раз,

Як небо сипле не дощем, а перцем,

А ти стоїш, бо в тебе є наказ.

Було вам важко відкупити сина?

Проте тепер спокійний у вас сон.

А в мене рік і мама, і дружина

На крок не відступають від ікон.

Ви потомились…

Що ж, ховайтесь в тіні.

Бо, хоч війна – то чилі, то полин,

Стерплю усе, щоб в мирній Україні

Зростав ще ненароджений мій син.

 

 

Небо в окопах

А небо теж ховається в окопи,

Тремтить від страху загнаним зайчам.

Коли на нього бризкають окропом,

Цілує небо руки копачам.

І наливає їм по кварті чаю,

Байдуже, що без цукру,

мов полин:

Коктейль із віри з присмаком одчаю,

Коли під «Градом» тиснеш Ф-1…

А за спиною посивіле небо

Лежить в болоті,

Мокре,

Долілиць.

Йому би сонця пригорщу хто-небудь

Приніс тихцем…

Та перебір дзвіниць

Його покличе знову на роботу –

Приймати нових ангелів увись.

Завиєш вовком,

Біль здереш із плоттю.

Поплеще небо по плечу:

«Держись!».

Олена ІСЬКОВА

Коли у тебе, дорогий мій сину,

Маленька донечка народиться колись,

Ти цю маленьку, крихітну перлину

Ім’ям назви моїм і… усміхнись.

Тоді я знатиму (упевненою буду),

Що доля шанс іще один дала,

Надія знов наповнить мої груди –

Віддам їй все, лише б вона взяла.

Віддам їй пісню ніжну, колискову,

Віддам їй казку дивно чарівну,

Віддам прекрасну солов’їну мову

І зоряницю – зірку осяйну.

Віддам удачу, віру, і надію,

Любов, і волю вистоять в бою(!).

Хібащо не віддам їй… свою мрію,

Вона-бо мрію матиме свою.

Маленьке диво,карооке чудо

Оберігатиму повсюди й повсякчас,

Мов ангел-охоронець поруч буду

й тоді, коли покличуть небеса.

І звідтіля, де все поза межею,

Де все розділено, де різні полюси,

Щоб доленька горнулася до неї,

Благатиму всесильні небеса.

Щоби була весела і щаслива,

Щоби кохала і коханою була,

Благатиму, щоб доленька примхлива

Дала їй те, чого мені не додала.

Я знаю те, що крихітка-перлинка –

Моя онучка, донечка твоя –

Із гордістю, мій дорогенький синку,

Своє (й моє) носитиме ім’я.

Друк візиток

Лідія ГІЙ-ШИШКА

Моїй мамі Ніні Олексіївні Поляковій присвячую

О, скільки в світі сказано про маму,

Написано пісень і складено віршів.

Своїй матусі хочу я так само

Подарувати серця свого спів.

В моєї мами сиве вже волосся

І зморшки вкрили хвильками чоло.

Немало їй в житті цім довелося

Зазнати болю і образ – усе було.

Скільки ночей ти, мамо, не доспала,

Скільки сліз ти пролила гірких

Й просила в Бога милості для них?!

Твоя молитва всі лікує рани

Душевні, бо життя – річ непроста.

За зморшки й сивину пробач кохана,

Моя матусю рідна і свята.

Цілую твої руки працьовиті,

Щемить в моїй душі якась вина…

Кладу до ніг твоїх земні всі квіти,

Люблю тебе, бо ти в житті одна.

Віктор ПОЛЯКОВ

Недоспівано літа ще пісню,

А вже осінь обтрушує листя

І кидає каштани на брук,

Тільки й чути їх стук-перестук.

Осінь з вітром удвох у тандемі,

Ну а ми… Де з тобою ми? Де ми?

Ніби сон, промайнуло прекрасне,

Плаче серденько, тужить і гасне.

Ми ж, як літечко, недоспівали,

Недослухались, недокохали…

Розгубили слова щонайкращі

У тижневих дорогах і хащах.

А вже осінь обтрушує листя,

Вітер тихо наспівує пісню.

І такі в ній знайомі слова –

Це ж до мене ти їх промовляв!

А дощ сьогодні ллє як з відра!

І що тут вдієш: осені пора.

Ридає осінь – на душі розпука.

З коханим літом їй прийшла розлука.

Не плач, кохана осене, не плач.

(До нитки вже промок мій сивий плащ.)

Красиво літу дай піти, змирися

Новою зустріччю живи і усміхнися!

Вплети у коси м’яти-рути листя

Ще й калиново-горобинове намисто,

Вдягни  багряно-золотаві шати,

Щоби хотіли тебе стоячи вітати.

Не плач, красуне осене, не плач…

(До нитки вже промок мій сивий плащ.

І парасолька не допомагає…)

Всміхнися, осене! Хай сонечко засяє.

Лідія ГІЙ-ШИШКА