Шановні автори.

Газета “Життя” запрошує професійних авторів та творчу молодь надсилати свої вірші редакції. Професійне жюрі уважно вивчає кращі вірші дописувачів і публікує їх на сторінках тижневика “Життя”.

На жаль, ми не маємо змоги відписувати усім дописувачам. Проте, сподіваємося, що у вас шанс таки є…

Бажаємо усім творчих успіхів!

Наша електронна адреса: mksukr@gmail.com

**********************************

СПОЧАТКУ БУЛО СЛОВО

 

Було спочатку Слово і Майдан,

А потім сльози й повні ріки крові.

Шукали ми хоч крихітку любові.

Ішли на смерть, щоб жити без кайдан.

 

Сльозились біллю перли пурпурові

З роз’ятрених Вкраїни-неньки ран.

 

Вмивалось небо краплями роси,

Ми їх збирали, бо хотіли пити.

Стелилися під ноги оксамити

Свинцевих куль і чулись голоси

 

Ангеликів… А ми хотіли ЖИТИ!!!

Мій генерале, знов нас продаси?

 

Розкрають «Гради» на шматочки ніч,

Заквилять в рідній стороні трембіти….

Спинися, Доле! В нас же дома діти!

НЕ залишай їх, Боже, край узбіч.

 

Ох, скільки ще лишилось протиріч…

Іде війна…

Холодна смерть….

Граніти….

*****************

РОЗМОВА З ОСIННЮ

Здрастуй, подруженько-осене,

Радо заходь у мiймдiм.

Нiженьки, зрошенi росами,

Ти вiдiгрiєш у нiм.

Вкотре мене ти провiдаєш,

В рiднi вернувшись краї.

Про свої бiди повiдаєш,

Я розкажу про свої.

Долю пожурим-посудимо,

З келиха хміль надiп’єм

I про все горе забудемо,

В друзки журбу розiб’єм.

Сядем з тобою, присядемо,

Лiто згадаєм, тепло,

Поки ще цвiт листопадовий

Нам не опав на чоло.

Поки дощами розкосими

В серце печаль не вросла,

Давай у долi попросимо

Ще хоч краплину тепла.

 

 

ЛЮБЛЮ ТЕБЕ Я, ОСЕНЕ БАГРЯНА

Люблю тебе я, осене багряна,

Твою золоту жовтизну.

Коли все, сповите туманом,

Надiїплека на весну.

Коли хризантеми розкiшнi

Красою п’янять увесь свiт.

А вишнi, зажуренiвишнi

Лиш мрiють про буйний розквiт.

Люблю тебе, рiдна сестрице,

Хай дощ чи тумани, та все ж

В моєму ще серцiiскриться,

Що щастя менi принесеш.

 

 

ОСIННI МОТИВИ

Осiннiм подихом зiгрiтий,

Кружляє жовтий падолист.

Калина вбрала своївiти

В кораловi разки намист.

Гуляє вiтер на долинi,

Туман розлiгся по водi.

Похмурi верби в плеса синi

Впустили вiти молодi.

Журливо над гнiздом лелеки

Останнiй звершили полiт.

А дві зажуренi смереки

Прощально глянули їм вслiд.

Лідія НАУМЕНКО

Ви знаєте, яка на смак війна?—

Вона гірка, немов дитячі сльози.

Коли дзвінка чекаєш допізна

І засинаєщ з донею в знемозі.

Війна—гірка!

Вона солодка: Боже, подзвонив!

О п’ятій ранку на одну хвилину!

Немов знайшла у попелі війни

Життя ванільно-приторну зернину.

Війна—солодка!

Вона пекуча. То ужалить «Град»,

То вибух обпече червоним перцем.

Тут кожен день гірчичний зорепад

Все спалює в імбирнім ритмі скерцо.

Війна—пекуча!

Вона солона.  Від смертей і ран.

До діатезу, до каміння в серці.

Коли ідуть—кому ще не пора…

Так солоно!

Пекучо так!

…Хто б стер це!

Війна—солона!

Ви знаєте, яка на смак війна?!!

На лінії фронту

також посміхаються діти,

Ганяють м’яча,

хоч не всі добіжать до мети.

І їхнє дитинство,

осколками мін обігріте,

Пір’їнкою ангела

в сонячну вічність летить.

На лінії фронту

скалічені бродять собаки.

Потомлені вити—

знеможено в ніч скавучать.

Тут сіють не жито:

пекучо-карміннії маки!

В них душі шукають

до спокою неба ключа.

На лінії фронту

ще вірять у диво і Бога.

Тут ангели й смерть

розігрались з людьми у квача.

Дитинство сміється.

Собаки кричать до знемоги.

Що буде за мить—

це лиш Богу відомо в цей час.

Гаптує місяць росами стежину,

З подолу трусить на траву  бурштин,

Карміном підфарбовують жоржини

П’янкі уста, спираючись на тин.

І мліють мальви в сутінках цнотливо

Від доторку гульвіси-споришу.

В долонях липи зорі мерехтливо

Вистрибують із крапельок дощу.

Навпочіпки присівши біля хати,

Барвінок пне листочки в небеса.

І лиш будяк самотньо-волохатий

Свої голки у сутінках чесав.

Олена Іськова

************************************

Недоспівана пісня

Недоспівано літа ще пісню,

А вже осінь обтрушує листя

І кидає каштани на брук,

Тільки й чути їх стук-перестук.

 

Осінь з вітром удвох у тандемі,

Ну а ми… Де з тобою ми? Де ми?

Ніби сон, промайнуло прекрасне,

Плаче серденько, тужить і гасне.

 

Ми ж, як літечко, недоспівали,

Недослухались, недокохали…

Розгубили слова щонайкращі

У тижневих дорогах і хащах.

 

А вже осінь обтрушує листя,

Вітер тихо наспівує пісню.

І такі в ній знайомі слова –

Це ж до мене ти їх промовляв!

 

Осінній настрій

А дощ сьогодні ллє як з відра!

І що тут вдієш: осені пора.

Ридає осінь – на душі розпука.

З коханим літом їй прийшла розлука.

 

Не плач, кохана осене, не плач.

(До нитки вже промок мій сивий плащ.)

Красиво літу дай піти, змирися

Новою зустріччю живи і усміхнися!

 

Вплети у коси м’яти-рути листя

Ще й калиново-горобинове намисто,

Вдягни  багряно-золотаві шати,

Щоби хотіли тебе стоячи вітати.

 

Не плач, красуне осене, не плач…

(До нитки вже промок мій сивий плащ.

І парасолька не допомагає…)

Всміхнися, осене! Хай сонечко засяє.

Лідія ГІЙ-ШИШКА

 

Цілуйте жінку

Цілуйте жінку, цілуйте!

Цілуйте в обидві щоки.

Цілуйте жінку, цілуйте,

Щоб її не торкались роки.

 

Цілуйте жінку, цілуйте!

Даруйте барвисті квіти.

Цілуйте жінку, цілуйте!

Хай в душі її квітне літо.

 

Цілуйте жінку, цілуйте!

Цілуйте уста і очі!

Цілуйте жінку, цілуйте

Щодня… Щогодини… Щоночі.

 

Лідія ГІЙ-ШИШКА

 

 

Монологи

(диптих)

Як тебе бракує вдома, сину,

Твого сміху, погляду, розмов…

Вкотре запалило сонце днину,

Будні покрутили корбу знов.

 

Заросли в саду стежки-алеї,

На поталу кинуті дощам,

Як бракує помочі твоєї,

Як бракує кличу твого: «Мам!».

 

Край дороги купочка кубанків*…

Порубати б їх, та силоньки – овва…

Втома в тілі від самого ранку,

Ну а вересень – картопляний жнивар.

 

Днями борщику червоного зварила,

Як ти любиш, в тому казанку…

Для одної готувати не навчилась –

Розділила котику й Бровку.

 

Знову й знову тіло косить втома.

Все це від недоспаних ночей…

Як тебе бракує, сину, вдома,

Твого сміху, голосу, очей.

Вічністю вночі стають години,

Лиш молитва порятунок – більш ніхто.

Бережи, Пречиста, мого сина,

Щоб живим вернувся із АТО.

 

***

Змовкли смертоносні канонади,

До землиці промінь сонячний сягнув,

Потомилися ворожі «Буки» й «ГРАДи»,

І солдат в окопі зморений заснув.

 

Чи то снилась юнакові рідна хата,

Яблуневий сад і стежечка в’юнка,

Чи усміхнена хлопчині снилась мати

І черемха білопінна і п’янка?..

 

Щось хороше йому снилось:усміхався.

Чи то краєвиди рідних хат…

Та прокинувся і похапцем піднявся,

Обхопив міцніше автомат.

 

«Спав» свинець шалений ще допоки,

Із кишені воїн аркуша дістав.

На війні невизнаній в окопі

Син до матері листа свого писав.

 

«Здрастуй, дорогенька моя мамо!

Шлю тобі солдатський свій привіт.

Знаю: ти була сьогодні в храмі

І молилася за мене та за світ.

 

Як ти там сама, матусю, вдома?

Як справляєшся із купою робіт?

Чи картоплю позбирати дядько Роман

Допоміг, ріднесенька, тобі?

 

В мене, мамо, тут усе нормально.

Онде хлопці варять борщ у казанку.

Ще в нас друг з’явився неформальний –

По-простому його кличемо «Бровку».

 

Нині бачив, мамо, я птахів у небі…

Споглядав немов у перше їх політ.

(Боже правий, скільки часу треба,

Щоби смак забути кирзових чобіт?!)

 

Мамочко, одержим перемогу,

Я живий додому повернусь,

Сад насаджу ген, аж за дорогу!

Добудую дім і… одружусь».

Втихли смертоносні «Буки» й «ГРАДи»,

До землиці промінь сонця досягнув.

Вітер аркуші гортав на барикадах,

А солдат в окопі зморений заснув.

Лідія ГІЙ-ШИШКА

 

*кубанки – (розм.) кругляки, оцупок колоди під дрова.

********************************************

Стомленим війною

«Так часто стала звучать фраза «Люди устали от войны»… Дорогие люди, отдохните. Мы не устали и защитим ваш отдых. Мы не умеем уставать. И не нужно париться о пацанах, которые здесь! Вы ведь не просили Вас защищать. Вы вообще не понимаете, за кого мы здесь воюем. Но это не важно. Вы ведь устали. Отдыхайте».

02.12.2015                                                                              Олексій Болдарєв-«Малюк». Загинув 9 грудня 2015 року

 

Ви кажете, що стомлені війною.

А де вона?

Ви бачили її?!!

Які у неї очі після бою?

Афектно-ейфорійні

Чи сумні?

Вам важко в білосніжних покривалах

Дивитись в телевізорі про смерть.

А ви колись своїх братів ховали?

Щодня.

Навік.

Летіли шкереберть

Від хвиль ударних?

Билась кров джерельцем?

Чи відчували, люди, ви хоч раз,

Як небо сипле не дощем, а перцем,

А ти стоїш, бо в тебе є наказ.

Було вам важко відкупити сина?

Проте тепер спокійний у вас сон.

А в мене рік і мама, і дружина

На крок не відступають від ікон.

Ви потомились…

Що ж, ховайтесь в тіні.

Бо, хоч війна – то чилі, то полин,

Стерплю усе, щоб в мирній Україні

Зростав ще ненароджений мій син.

 

 

Небо в окопах

А небо теж ховається в окопи,

Тремтить від страху загнаним зайчам.

Коли на нього бризкають окропом,

Цілує небо руки копачам.

І наливає їм по кварті чаю,

Байдуже, що без цукру,

мов полин:

Коктейль із віри з присмаком одчаю,

Коли під «Градом» тиснеш Ф-1…

А за спиною посивіле небо

Лежить в болоті,

Мокре,

Долілиць.

Йому би сонця пригорщу хто-небудь

Приніс тихцем…

Та перебір дзвіниць

Його покличе знову на роботу –

Приймати нових ангелів увись.

Завиєш вовком,

Біль здереш із плоттю.

Поплеще небо по плечу:

«Держись!».

Олена ІСЬКОВА

Коли у тебе, дорогий мій сину,

Маленька донечка народиться колись,

Ти цю маленьку, крихітну перлину

Ім’ям назви моїм і… усміхнись.

Тоді я знатиму (упевненою буду),

Що доля шанс іще один дала,

Надія знов наповнить мої груди –

Віддам їй все, лише б вона взяла.

Віддам їй пісню ніжну, колискову,

Віддам їй казку дивно чарівну,

Віддам прекрасну солов’їну мову

І зоряницю – зірку осяйну.

Віддам удачу, віру, і надію,

Любов, і волю вистоять в бою(!).

Хібащо не віддам їй… свою мрію,

Вона-бо мрію матиме свою.

Маленьке диво,карооке чудо

Оберігатиму повсюди й повсякчас,

Мов ангел-охоронець поруч буду

й тоді, коли покличуть небеса.

І звідтіля, де все поза межею,

Де все розділено, де різні полюси,

Щоб доленька горнулася до неї,

Благатиму всесильні небеса.

Щоби була весела і щаслива,

Щоби кохала і коханою була,

Благатиму, щоб доленька примхлива

Дала їй те, чого мені не додала.

Я знаю те, що крихітка-перлинка –

Моя онучка, донечка твоя –

Із гордістю, мій дорогенький синку,

Своє (й моє) носитиме ім’я.

Друк візиток

Лідія ГІЙ-ШИШКА

Моїй мамі Ніні Олексіївні Поляковій присвячую

О, скільки в світі сказано про маму,

Написано пісень і складено віршів.

Своїй матусі хочу я так само

Подарувати серця свого спів.

В моєї мами сиве вже волосся

І зморшки вкрили хвильками чоло.

Немало їй в житті цім довелося

Зазнати болю і образ – усе було.

Скільки ночей ти, мамо, не доспала,

Скільки сліз ти пролила гірких

Й просила в Бога милості для них?!

Твоя молитва всі лікує рани

Душевні, бо життя – річ непроста.

За зморшки й сивину пробач кохана,

Моя матусю рідна і свята.

Цілую твої руки працьовиті,

Щемить в моїй душі якась вина…

Кладу до ніг твоїх земні всі квіти,

Люблю тебе, бо ти в житті одна.

Віктор ПОЛЯКОВ

Недоспівано літа ще пісню,

А вже осінь обтрушує листя

І кидає каштани на брук,

Тільки й чути їх стук-перестук.

Осінь з вітром удвох у тандемі,

Ну а ми… Де з тобою ми? Де ми?

Ніби сон, промайнуло прекрасне,

Плаче серденько, тужить і гасне.

Ми ж, як літечко, недоспівали,

Недослухались, недокохали…

Розгубили слова щонайкращі

У тижневих дорогах і хащах.

А вже осінь обтрушує листя,

Вітер тихо наспівує пісню.

І такі в ній знайомі слова –

Це ж до мене ти їх промовляв!

А дощ сьогодні ллє як з відра!

І що тут вдієш: осені пора.

Ридає осінь – на душі розпука.

З коханим літом їй прийшла розлука.

Не плач, кохана осене, не плач.

(До нитки вже промок мій сивий плащ.)

Красиво літу дай піти, змирися

Новою зустріччю живи і усміхнися!

Вплети у коси м’яти-рути листя

Ще й калиново-горобинове намисто,

Вдягни  багряно-золотаві шати,

Щоби хотіли тебе стоячи вітати.

Не плач, красуне осене, не плач…

(До нитки вже промок мій сивий плащ.

І парасолька не допомагає…)

Всміхнися, осене! Хай сонечко засяє.

Лідія ГІЙ-ШИШКА

Дорогі наші читачі

Редакція газети “Життєві історії” запрошує усіх творчих та романтичних особистостей надсилати ваші вірші редакції. Можливо вони, наразі, ще непрофесійні, але у нас немає таких вимог. Ваші вірші мають бути щирими, душевними і головне ВЛАСНИМИ.

Якщо ж ви ще не прийняли рішення, тоді розкажіть про цю унікальну можливість вашим друзям і знайомим. Напевно, хтось із них залюбки надішле нам свої творіння. Ми гарантуємо, що кращі вірші будуть опубліковані на сайті, або сторінках газети “Життєві історії”. Де ще ви матимете таку можливість?

Перегляньте, будь ласка, нашу рубрику “Конкурси 2016”. Можливо тут ви зможете реалізувати себе?

Наш мейл: avtor.roku@gmail.com

************************

Лиш прислухайтесь – осінь чарівна

На роялі жоржиновім грає.

Тихо лине мелодія дивна

І зринає у небо безкрає.

Озирніться навколо – пейзажі

Соковитими барвами мріють.

Осінь творить яскраві колажі

Там, де квіти ясні майоріють.

Щось опалий листочок шепоче,

Мабуть, сон кольоровий наснився.

Ніжно голуб голубці туркоче –

Для закоханих час зупинився.

Помилуйтесь – у золоті липа,

Клен розкішним убранням чарує,

Зачудовано соняшник глипа

На пейзажі, що осінь малює.

Розсипає пил золота сонце,

Бринять струни тонкого проміння,

І прозоре небесне віконце

Бірюзовеє губить каміння.

Лиш вдихніть аромати осінні –

То ж настояні вина на травах,

То цілунків п’янке павутиння,

Що заплуталось у пізніх отавах…

І розносяться звуки чарівні –

Це ж природа сміється-співає,

Й пишно в злото убрана царівна

На роялі жоржиновім грає…

Ірина ЯСІНСЬКА

***********************************

Пелюстку сонця заховаю в душу,
Роменом білим слово проросте,
Сльозу безвольну на вітрах осушу,
Нехай вона у слові зацвіте.
Тобі, мій любий український краю,
Найкращу пісню в дар несу, тобі, —
Коли схиляєш голову в журбі,
Моя душа від болю завмирає.

 

*   *   *
Доле гірка України,
Ти смутком прийшла до мене,
Свічкою в головах стала,
В тузі схилила рамена.
Печаль тобі зір застилає,
Твій жаль мені душу мордує,
Твій біль — мою силу плекає,
А гнів — мою волю гартує.

*   *   *
І знову фальш… О Господи, коли
Всміхнеться доля до мого народу?
Безбожні, поманкурчені хохли
Кують кайдани на німу свободу.
І знову холод в серці, знов зима…
Бунтує кров у стовбурі калини:
Чи є вже Україна? — Ой нема…
Те, що в нас є, то ще не Україна.

*   *   *
Примарна істино,
чи я дійду до тебе
Через тумани і людські жалі,
Чи прихилю до серця клаптик неба
На стронцієм ураженій землі?
Народ мій убожіє щохвилини,
Свавільний світ несе потоки зла,
Дожити б до високої години,
Щоб воля справді волею була.

*   *   *

Холодять душу зачерствілі дні,
Журба голубить помертвіле поле…
Моя сувора посивіла доле,
Чи усміхнешся щиро ще мені?
Пече вогнем у серці гіркота,
Надій розбитих глибшає руїна.
Обкрадена, обдерта Україна
В святім терпінні зціпила уста.

*   *   *
Моя прекрасна українська мово,
Найкраща пісне в стоголоссі трав,
Кохане слово, наше рідне слово,
Що з небуття Шевченко підійняв.
Ти все знесла: насмішки і зневаги,
Бездушну гру ворожих лжеідей,
Та сповнена любові і відваги
З-за ґрат летіла птахом до людей.
Ти наш вогонь
на темнім полі битви
Священна кров, пролита в боротьбі,
Тебе вкладаєм тихо до молитви
І за спасіння дякуєм тобі.
*   *   *
Сама з собою впоратись не можу,
Душі незатишно у світі гіркоти,
Безжальна дійсність
сни мої тривожить —
Від неї не сховатись, не втекти.
Де грань між словом правди
і облуди?
Де грішні, а де праведні уста?
Гора Чернеча нас благає: «Люди,
Врятуйте Україну від хреста!».
*   *   *
Рубають все — і душі, і надії,
Оспівують спотворену красу.
Куди подіну нездійсненну мрію,
Кому свій біль нестерпний понесу?
Будують храми,
золотять престоли,
Чекає раю змучений народ.
Минають дні за сподіванням голим
Обіцянок і наших, і заброд.
У них портфелі і вінки лаврові,
Їм вигідна духовна пустота,
Поклони б’ють і накладають знову
Вінець терновий на чоло Христа.
*   *   *
Не говори, що згине Україна,
Топтати віру праведних не смій,
Настане час — поставлять на коліна
Нікчемних вбивць,
грабіжників, повій.
Я вірю в істину, далеку і химерну,
До неї йду крізь сутінки густі,
До тих широт, де на добро поверне
Любов, що не вмирає й на хресті.

Ольга Яворська

Любити, огортати пелюстками квітів,

Оберігати від полону порожнечі

І пам’ятати – ти одна у цьому світі,

Твій день і ніч, твій ранок і твій вечір.

Твоя печаль уже сутулить плечі.

Зігрій себе надією, теплом.

На жаль, від старості немає втечі,

Чи ти з двома, чи ти з одним крилом.

Валентина КРИВКО

Цілий місяць дощі. Ніде душу промоклу зігріти.

Як раптово й надовго пронизлива осінь прийшла!

По калюжах метнулось навтьоки перелякане літо,

Не лишивши на згадку про себе хоч трішки тепла.

Ти куди? Я з тобою іще попрощатись не встигла.

Залиши хоч промінчик! Я так ще не хочу зими.

Сіре небо дощить. Червоніє калина достигла.

Нам із нею лелеки прощально махнули крильми.

пресс для плитки

Десь палять листя. Терпко пахне дим.

Це заблукала осінь у саду,

Який недавно був ще молодим

У солов’їних трелях, у цвіту.

Усе минає: дні, роки, віки.

Опало листя. В кронах – вітру джаз.

І сад неначе не пусті гілки,

А голу душу виставляє напоказ.

Став світ прозорим: видно геть усе.

Що наболіло – то не утаїш.

І осінь листя по землі несе,

Достиглим яблуком народжуючи вірш.

Він буде, як погожий листопад, –

Барвистим, світлим, але все ж сумним.

Чому? Не знаю. Просто голий сад.

Десь палять листя. Терпко пахне дим.

Марина ЗАСТАВСЬКА

В любові немає останніх.

В коханні – всі перші завжди.

Чи цвіт, чи останнє дихання,

кохання на “ви” і на “ти”:

у Нього немає останніх,

у Неї – всі перші завжди.

Володимир КОМІСАРУК

Розцвів бузок, і аромат розкинувся вуаллю,

І б’є душа в гучний набат і радістю, й печаллю,

Бо солов’ї, ой, солов’ї! Заливисто співають,

І ті пісні, пісні свої, в росі ясній купають…

Цвіте бузок, цвіте земля – аж серце завмирає!

І знов весна, ясна краса, прийдешній день вітає…

Ірина ЯСІНСЬКА

Не відштовхуй любов, що неждано прийшла:

Найчистішу, несміливу, юну!

Тихим трепетом рук два рожеві крила

Опустились на плечі безшумно.

Свіжі звабні вуста ще не вміють віддать

Всю жагу і вогонь свого серця.

Очі сяють теплом, ніжним блиском горять,

Мов тремтливі зелені озерця.

Завмирають серця лиш від дотику рук:

І п’янить, і підносить, й хвилює.

Скільки радості й мук, скільки звуків і барв

У душі і у серці вирує!

Не згаси у очах золотого вогню,

Що промінням іскристим снується,

Не губи, не студи той тендітний росток,

Що до тебе несміло тягнеться.

Коли сплинуть літа і мине золота

Безтурботної юності днина,

У безсонні ночей тихим сумом очей

Та любов теплим спогадом сплине.

Лідія ДОЛІНСЬКА

schnellzeichner karikaturist

Я до землі вклоняюся Вам, мамо,

Та не лише сьогодні, а завжди.

За те, що молячись, вмивалися сльозами,

Щоб я не знала горя і біди.

Я до землі вклоняюся Вам, мамо.

За те, що мала іграшки й книжки,

За те, що пестили чоло моє устами,

Розказуючи перед сном казки.

За те, що Ви навчили полюбити

Паперу чистий аркуш, олівці.

В душі красу навчили відтворити

Й донести до людей через вірші.

Навчили матінку-природу не ганьбити,

Не нищити найменші пагінці…

А ще – різниці в людях не робити:

На “горді лебеді” і “сірі горобці”.

Вклоняюся низесенько Вам, мамо,

За свіжий хліб, духмяний на столі,

Що над усе любити научали

Поля пшеничні рідної землі.

За вишиваночку, що темними ночами

Сиділи й шили – а на пальцях кров…

Я до землі вклоняюся Вам, мамо,

За Вашу безкорисливу любов.

Двері міжкімнатні

Пливуть по небу посивілі хмари,

Од вітру хилиться нескошена трава.

Додолу щедро сипле осінь чари –

З дерев барвисте листя обрива.

Зіщулилися верби понад ставом,

Не задивляються у воду на красу…

Лелеки відлетіли – сумно стало.

Ще осінь, а вже мрії про весну.

Ще осінь… Ще осіння днина

Вітання шле травнево-літнім грозам.

Ще осінь… Ще в саду калина

Стоїть незацілована морозом.

Ще осінь… Осені всміхаюсь,

Милуюсь ніжним хризантеми цвітом,

І якомога більше намагаюсь

Теплом зігрітись бабиного літа.

Ще осінь… Ще вона плаксиво

Свої читатиме уривки з мемуарів…

Велична осінь! А душі тужливо

В передчутті зими холодних чарів.

Лідія ГІЙ-ШИШКА