От і все…

Від модного репу, що був встановлений як мелодія для будильника на телефоні, Яна схопилася й одразу ж побігла в туалет. Та очікування не справдилися – затримка вже була більше ніж тиждень. Невже??? Дівчина навіть боялася подумати, що це могло означати. Дорослі ігри дають дорослі результати. Тест підтвердив.  Шокована, знервована, вона заховалася за шафою у своїй кімнаті, маленькою грудочкою забилася в куточок, присіла, обійняла ноги, зіщулилася, десь у душі сподіваючись, що незабаром усе мине само самою. Колись, у дитинстві, Яна так часто робила, коли тато приходив напідпитку і починав сваритися з мамою. Вона, тоді чотирирічна дівчинка, хапала рученятами в маму, сподіваючись захистити її від стусанів, кричала щось, плакала, а коли бачила, що нічого не зміниш, тікала сюди, за шафу, ховалася в куточок і чекала, коли все стихне. Інколи доводилось сидіти до ранку. От і зараз сподівалася, що зійде сонце – і її проблеми розвіються, неначе страшний сон.

– Ти вже зібралася до школи? Йди їсти! – голос бабусі привів до тями.

– Не хочу, – дівчинка враз відчула, що її знудило. «Ранній токсикоз», – подумала і побігла надвір.

Дорогу до школи вибрала найдовшу. Не хотілося ні з ким розмовляти, бо здавалося, що всі знають про її підозри. А Яна дивилася у відповідь з дико-солодкою цікавістю, оцінюючи, яка була б у кожного реакція. Так, її рідна бабця Марина, мабуть, би довго плакала, побивалася: що то дитина сиротою, маючи живих батьків, виросла. А вона, сердешна, не вберегла дитину від сорому. Сусідка Микитиха похитала б головою, зробила б співчутливий вираз обличчя і, сказавши, що має термінові справи, побігла б у село новину розносити. Батько… А йому, м’яко кажучи, по барабану, де його донька і що з нею, йому аби чарка повна і коханка збоку… Валька, з її дев’ятого класу, що змінила вже сотню кавалерів, стрибала б від радості: дивіться, от ви кажете, що я нечемна дівчинка, а ви на Яну гляньте… Інші в класі були б у тихому шоку. Вчителі. Мабуть, як хто. Здебільшого це були б нотації та повчання:

– А ми тобі казали, попереджали, просили тебе, – і сподівалися, що вже закінчення навчального року, тож ніхто не дізнається і чорна тінь не впаде на школу. Хіба що… Може, класна керівничка зрозуміла б. Але чим вона допоможе?!! І як так просто підійти і сказати:

– Антоніно Василівно, я вагітна. Що робити?..

Смішно.

Мама. Юнка зумисне намагалася не згадувати про найріднішу людину, бо їй хотілося бути впевненій хоч у комусь, хто зможе її зрозуміти і підтримати. Рідну маму вона ледь знає, бо та не витримала чоловіка-пияка і поїхала на заробітки глядіти чужих дітей. Звичайно, приїжджала, купувала подарунки, висилала гроші, обіцяла, що більше не поїде, та, побувши тиждень, знову зникала, щоб «заробити дітям на гідне життя».

– Ой мамо, мамо, знала б ти, як мені тебе не вистачало, як я плакала, замикалася в собі, а ти відкуповувалася грошима. Одразу дала старшій сестрі вищу освіту, купила їй будинок у місті й досі гаруєш на неї. А вона ж від мене відреклася, бо я неідеальна, можу її донечку зіпсувати. Мамо, я росла і хотіла любові. Не знайшовши її в найрідніших, я знайшла в чужих. Так, у хлопців, які розповідали, як мене люблять, і брали від мене, що хотіли…

– Лісовик, до дошки, – суворий голос математика перервав хід думки.

– Антоне Петровичу, можна я не піду? У мене голова болить. Мабуть, грип буде.

– У тебе весь навчальний рік вона болить. Іспит як думаєш складати? Там тобі смішно не буде. А тобі ж оцінок гарних треба, мама захоче тебе в коледж відправити. А ти… Ех, – махнув рукою. – І що з тобою робити?

– Пошкодувати і відпустити, – спробувала пожартувати.

Закінчилось тільки три уроки, а відчуття, що минула вічність. Не могла працювати, слухати вчителя. У голові бумкало:

«Вагітна! Вагітна! Вагітна!..

Класна керівничка підійшла стурбована:

– Все гаразд?

– Так. Тільки голова розколюється. Можна я додому піду? Хоч таблетку якусь прийму.

– Йди. Та зателефонуй сестрі, розпитай, що тобі можна пити. А ще краще зайди в медпункт. Там фельдшерка тобі тиск поміряє, температуру…

– Яно, я ввечері зателефоную, щоб дізнатися, як ти, – гукнула Наталя Василівна навздогін, вибігши на дорогу.

– Телефонуй-телефонуй, – пробурмотіла під ніс, не озираючись.

Пішла до річки. Довго дивилася у воду, сидячи на березі. Подумки шукала вихід із ситуації. Але це була безвихідь. Хоча ні, шлях уперед є. Саме тут. Один-два кроки – і все.

Врешті наважилася зателефонувати коханому. Він же дорослий, він її заспокоїть і захистить. Йому вже двадцять два, він може утримувати сім’ю, а вона закине мрії про навчання і доглядатиме дитинку. Ну і що, що їй самій лише чотирнадцять. Доки народить, буде п’ятнадцять. А в арабських країнах це взагалі норма.

Володимир не брав слухавки. Дотелефонувалася тільки з дому. Спочатку був поза зоною, потім – довгі гудки. Коли нарешті відповів, не було сили видавити із себе промову, яку готувала і подумки репетирувала декілька годин. Лише два слова змогла вимовити. Не готуючись:

– Я вагітна…

Довга пауза, під час якої вона не дихала.

– Ти що, дурна? Які діти? Ти сама ще дитина. Та мене посадять за розбещення неповнолітньої! Я ще не хочу дітей! І одружуватися не хочу! І не буду! І взагалі, хто сказав, що я батько? Я ж у твоєму житті не єдиний був. Мало з ким ти могла зустрічатися, доки я на заробітки їздив. Ні. Ти точно божевільна. Як з хлопцями спати знаєш, а як запобігати вагітності ні? Вирішила лоха собі підшукати? Ні-і-і-і-і-і-і. Я на це не поведуся. Сама винна – сама виплутуйся…

Кожне слово різало, пекло, кололо, вбивало надії, кохання. Вбивало душу.

«Куди йти? До кого? Навіщо? Жити чи..? Сестра? Мати? Батько? Друзі? Хто? Куди?» – крутилося в голові.

Заціпеніла. Не могла плакати.

Пролежала в ліжку до опівночі. Бабуся все бігала навколо. Змушувала їсти. Варила чаї. Вимірювала температуру і годувала таблетками.

Всю ніч верзлися жахи. Прокидалася в холодному поті і знову засинала, щоби спробувати бодай у сні владнати свої проблеми.

Коли за декілька днів отямилася, почала шукати в Інтернеті, як позбутися небажаної вагітності. Рецептів безліч. Є й пігулки. Та де їх у селі дістанеш? Хіба що народними методами. Лікарі на форумах пишуть, що ці методи небезпечні для життя. Але коли воно втрачає сенс, нема чого за нього триматися… Та й багато дівчат пишуть, що їм допомогло. Треба спробувати, щоб до останнього дзвінка бути спокійною.

Перед початком експерименту стало страшно. Вирішила зачекати декілька днів, до повернення мами з Італії. А може, вона зрозуміє, глядітиме внучку, якщо вже не ростила її, свою донечку. Може сумління заговорить. Сама ж у шістнадцять заміж вийшла.

…Мама приїхала машиною бізнес-класу. За кермом – симпатичний водій, значно молодший від мами, але ніс сумки з подарунками, догідливо заглядаючи їй в очі. Незважаючи на грайливий настрій Віри, так звали маму, вечеря була напружено-вдаваною. Всі усміхалися одне до одного, але родинного тепла не було відчутно. Віра розповідала про дітей, яких доглядає за кордоном. Про їхні звички, манери. Як вони тягнуться до неї. Хвалилася, що діти плакали, коли вона від’їжджала, бо люблять її більше, ніж свою рідну. Яна терпляче слухала, горло душило, хотілося заховатися за шафу. Мама знала про чужих дітей усе, а про неї… Чи знала мама, коли в неї випали молочні зуби, як важко їй давалася математика і які чудові твори та вірші вона писала? Чи здогадувалася, що більшість віршів були присвячені саме мамі? Чи поцікавилася бодай раз, як навчання доні? Чи… Чи… Чи…

Після колективного прибирання зі столу всі пішли в різні кімнати. Яна наївно чекала, що мама прийде до неї, пригорне її, розповість їй, як сумувала. Марно. Після довгих вагань пішла сама.

– Ти до мене? Чудово. Я також, маленька, засумувала за тобою, але порозмовляймо завтра, я така втомлена з дороги.

– Мамо, я на декілька хвилин. Ти знаєш, у мене незабаром останній дзвінок… – почала здалеку.

– Не хвилюйся, сонечко, завтра купимо тобі найгарнішу сукню, замовимо зачіску, макіяж, манікюр. Ти будеш най-най…

– Мамо, я не про це, – перебила дівчинка, боячись, що ще трішки – і не зможе сказати мамі те, що планувала.

– А, ти про вступ… Я тут, донечко, подумала, що, мабуть, до коледжу ти не підеш навчатися. Хто тобі там їсти готуватиме? А з дому хто збиратиме? Бабця старенька. Я незабаром їду. Очевидно, надовго. Я в освіту твоєї сестри вклала великі гроші, і що? Валя тепер все одно сидить удома. То навіщо ще гроші на вітер викидати. Підеш в училище. На швачку чи на кухаря. Роботу, як треба буде, завжди зможеш знайти. А я трохи грошей і тобі на будинок назбираю.  Тільки пізніше, бо втомилася на вас працювати. Не ображайся: влаштовуватиму особисте життя. Ти вже не маленька. Впораєшся. За десять років без мене, диви, якою дівкою виросла!

…Володимир дістав таблетки. Випила. Заразом і снодійне, щоб нічого не відчувати, щоб не мучило сумління.

Від модного репу, що був встановлений як мелодія для будильника на телефоні, Яна прокинулася, та піднятися не було сили, вона буквально плавала в чомусь теплому і липкому.

Безсило усміхнулася: от і все!

Олена ІСЬКОВА

Записка або перевірка на вірність

Ми з Іркою одружились на першому курсі. Ні, вона не була вагітною, просто ми хотіли бути разом. Щодо мене, то я вже тоді чудово усвідомлював, що мені не потрібен ніхто, крім Ірки, навіть Анжеліна Джолі чи її величність королева Англії.

Відверто кажучи, я закоханий у свою дружину по самі вуха і досі не можу зрозуміти, що вона в мені знайшла. Моя Ірка красуня і розумниця, вже закінчує дисертацію, а коли йде вулицею, то рідко який чолов’яга не проведе її поглядом. А я… я звичайний клаповухий програміст. Так чи інак, але разом ми

вже шість років. Як на мене, то час уже й про спадкоємців подумати, тим паче, що про синочка я мрію

вже давненько. Але Ірка підійшла до цієї справи цілком раціонально.

– Я теж дуже хочу дітлахів, але я зате, щоб дати нашим батькам відпочити від нас. Погодься, вони нам багато допомагали, поки ми вчилися, тож на своїх дітей маємо заробити самі.

І хоча ми обоє працюємо й отримуємо немалу зарплатню, якщо розділити її на трьох, то й справді

виглядає на те, що без допомоги батьків було б сутужно. Тож я мусив визнати, що Ірка має рацію і, перш

аніж народжувати дітей, треба подбати про хліб насущний для них.

Я навіть почав підшукувати роботу, на якій більше платять.

За декілька місяців до цієї нашої розмови Орест – мій приятель і співробітник – запросив мене бути хрещеним батьком для свого малюка. Звісно ж, я погодився і тепер часто забігав до похресника, тим паче, що жили мої куми через дорогу від нашого офісу.

Якось кума попросила мене посидіти з Данилком, бо Орест зламав руку, а їй терміново потрібно було

провідати батьків.

– Я знаю, що ти впораєшся, – підбадьорювала вона мене. – Я ж бачу, як ти з ним бавишся. Скажу тобі

щиро, з тебе вийде чудовий тато. Інколи ти краще ладнаєш з малим, аніж Орест. Час вам з Іркою про своїх дітей подумати.

– Ще не доробилися, – пожартував я.

Але ввечері, коли Данилко вже мирно сопів і бачив десятий сон, а ми з Орестом попивали кримське вино в кухні, друг, який уже добряче, скажімо так, розслабився, несподівано напосівся на мене:

– Слухай, ти ніколи не думав про те, що твоя Ірка не хоче дітей, бо когось має?

– Що? – ошелешено перепитав я. – Ти що, збожеволів?

– Ти сам знаєш, вона в тебе така красуня, а ти…, тільки без образ, ти давно дивився на себе у дзеркало?

– Ми кохаємо одне одного, – відповів я, хоча чи не вперше за шість років маленький гидкий черв’ячок

заворушився десь під серцем.

– А я що? Я ж нічого не кажу, просто ці жінки, сам знаєш, які вони тепер, – зітхнув Орест. – Ти не ображайся, але я переконаний, якщо жінка по-справжньому кохає якогось чоловіка, то хоче дитину

від нього. А інакше для чого це все? – обвів обважнілим від алкоголю поглядом кухню і відкоркував

іще одну пляшку вина.

Коли прийшла кума, ми вже були доволі «тепленькі». Випроваджуючи мене додому, Орест раптом

запропонував:

– Хочеш спокійно жити і знати, що Ірка тебе кохає, влаштуй їй перевірку.

– Я своїй дружині довіряю і стежити за нею не маю наміру.

– Я ж не кажу стежити. Я так свою перевіряв. Написав записку,

мовляв, набридло, знайшов собі коханку, прощавай, а сам заховався і дивився, що з того буде. Моя як

розревілась, а тут я з квітами…Ляпас, щоправда, дістав, але сааме тієї ночі ми малого зачали…

– Та пішов ти, – відштовхнув я кума і вийшов надвір.

Але що ближче підходив до будинку, то більше мені подобалась його ідея, а черв’ячок ворушився дедалі

жвавіше і боляче покусував. Решту дороги я пробіг, на наш восьмий поверх вилетів, наче за мною гнались усі собаки міста. Ірки вдома ще не було.

«Ага, бачиш? Ти за поріг – і вона з дому!» – почав мене переконувати черв’ячок, перетворюючись на величезну кобру, яка із задоволенням встромила свої отруйні зуби у вже й так добряче роз’ятрену рану.

Я миттю знайшов ручку, аркуш паперу. І сів писати записку. Написати, що в мене є інша, не вистачило духу: надто абсурдно це виглядало. Тож руками, які добряче дрижали чи то від нервів, чи то від

випитого вин а, я вивів: «Ірко! Я сьогодні одразу після роботи поїду на декілька днів до батьків, не чекай, не телефонуй, не шукай. Мушу серйозно подумати про те, як нам жити далі. Виглядає, що наші сімейні стосунки дали тріщину. Не знаю, чи й справді ми потрібні одне одному і чи не краще

нам розбігтися різними дорогами».

Запакував абияк у наплічник декілька своїх сорочок, джинси.

Навмисно залишив шафу відчиненою, щоб Ірка одразу помітила, що бракує мого одягу. Роззирнувся

кімнатою, де б краще сховатися, вирішив – за шторою (штори в нашій спальні щільні та довгі), не повірите, як останній дурень, навіть прорізав маленьку дірочку, щоб ліпше бачити Ірчині сльози. Якби ж то я знав, що плакати доведеться мені, а не їй. Чекав на дружину я доволі довго, вже й стемніло, а її все не було. Кобра в моїх грудях перетворилась на величезну потвору, яка несамовито ревіла та кидалась

на всі боки. Я ревнував дружину чи не вперше за шість років. Нарешті клацнув замок. Я завмер на своєму «спостережному пункті».

Ірка зайшла до кімнати, здивовано роззирнулась. Зачинила дверцята шафи і нарешті побачила записку.

Мені важко писати про те, що було потім, але, як то кажуть, із пісні слів не викинеш. Дружина прочитала

записку, взяла ручку і щось дописала на тому ж аркуші. Потім почала…тихенько наспівувати пісеньку про кохання від Піанобоя (там у кліпі ще Зеленський знімався) та чепуритись.

Підфарбувала помадою губи, вдягла нову сукню, витягла телефон. За мить я почув, як вона розмовляє з кимось:

– Привіт, любий! Ти знаєш, мій кудись повіявся, схоже, що з розлученням проблем не буде. Приїжджай, підемо кудись відсвяткуємо.

Схопила сумочку і пішла геть, навіть не вимкнувши світла. Якби я не стояв біля стіни, то, певне, просто впав би на підлогу, а так сповз. Декілька хвилин сидів, ні про що не думаючи і не рухаючись. Просто

плакав. Плакав, як маленька дитина. У голові крутилось: «Проблем з розлученням не буде».

Що ж, зрештою подумав я, єдина втіха те, що все ж виглядатиме, буцімто перший крок зробив я, тож

принаймні рогоносцем мене не називатимуть. Я підвівся, підійшов до столу, де лежала та злощасна

записка. Побачив гарний Ірчин почерк поряд зі своїми карлючками. Спершу ніяк не міг прочитати, що

вона написала: все пливло перед очима. Минула, мабуть, хвилина, поки я нарешті побачив, що там

написано, а тоді, певно, ще п’ять, доки усвідомив, що саме.

«З-за штори визирають твої шкарпетки, до речі, на правій – дірка. І ти так ходив у гості? Ганьба. Я в крамницю по хліб. Сподіваюсь, не помреш до мого повернення. Цілую. Ірка».

Оксана МАКСИМ’ЯК

 

 

 

 

Ганька-забіяка…

Погожої днини сиділо декілька немолодих уже чоловіків на березі ставка. Вудки позакидали у воду для годиться. Не риболовля принадила їх сюди недільної днини, а бажання поспілкуватися за чарчиною горілочки. На зеленій травиці було простелено газету, а на ній – усе потрібне для чоловічого відпочинку: кусень хліба, сало, цибулька і, що найважливіше, горілочка. Дві пляшки вже були порожніми, третя – напівпорожньою. Це означало, що компанія пікнікує вже не одну годину. Розчервонілі обличчя, уповільнена мова, затуманені очі свідчили про те, що спілкування дійшло свого апогею. Уже проаналізували зовнішню та внутрішню політику, обговорили сільські новини, наразі настав саме той час, коли кожен довірливо ділився з друзями сімейними таємницями.

– Степане, остання пляшка твоя була? Ой, добра! Вогнем пропекла до самих кісточок, – затинаючись промовив Василь.

– Моя, друже. Лише моя Ганнуся вміє таку гнати. Що в мене дружина молодець, то молодець! Знав, кого брав, – сказав Степан. Він уже був доволі хмільним. Голова на в’язах не трималась, усе падала на груди, але рука тягла чарку саме до рота, а не до вуха.

– Тьфу! Дружина в нього?! Якесь потерча. Мале, худе. Такою й у дівоцтві була. А ти он, як дуб, високий кремезний! Вона тобі зовсім не пара. Коли її брав, то тільки горобці не сміялися. Невже кращої не знайшов? – кепкував із нього Василь.

– Цить! Не займай моєї дружини! Ліпшої за неї немає у світі! – почав сердитися Степан, аж слиною бризкати.

– Гов, хлопці, гов. Не сваріться. Ми з вами з дитинства товаришуємо, тож на старості літ негоже сваритись через те косате плем’я, – заспокоював третій, Микола.

– Та я що? Я нічого. Але нехай не нахвалює свою Ганьку, бо всі в селі знають, яка вона навіжена, – примирливо пробуркотів Василь.

– Не навіжена моя дружина, а войовнича. Бачив кіно про Ксену, принцесу-воїна? То тій Ксені до моєї Ганьки д-у-у-же далеко. Моя дружина хоча й не принцеса, але що вже вояка, то вояка. Хоч і дрібненька вона в мене, та я за нею, як за кам’яною стіною. Наливай Миколо!

Допивши останню пляшку, чоловіки ще довго балакали, та врешті розійшлися. Похитуючись та спотикаючись, кожен брів до своєї домівки.

Ганною аж тіпало від злості на чоловіка. Вона сховала пляшку горілки під діжку, на якій сиділа квочка. Як Степан там її віднайшов, втямити не могла. Чи має нюх, як у собаки? Чи нечистий указав? Берегла ж ту пляшку до приїзду дітей. А він потяг її, мов щур сало! Ну хай-но прийде додому! Хай-но прийде!

Жінка бігала двором – то курям укине, то поросяті, то качок нагодує – та все поглядала на ворота, чекаючи на чоловіка. А біля хати вже стояла напоготові стара мітла. «Ох і потанцює та мітла по Степановій спині! Ох і потанцює!» – думала жінка.

Урешті скрипнула хвіртка. Кремезний широкоплечий Степан ступив на подвір’я. У дворі ніби й місця поменшало. Маленька і швидка, мов мишка, Ганна вмить стала перед ним, руки – в боки, і почалося…

– Що, чоловіченьку, набрався, як жаба мулу?! З вух не тече? І не знудило тебе від тієї горілочки, яку для дітей берегла?! – крикнула на весь голос.

– Ганько, не починай. Бо… – суворо промовив Степан.

– То ти мені ще й погрожуєш?! Смоли б ти гарячої напився! І куди та горілку тобі лізе?! Зовсім на старості літ здоровий глузд утратив! І мене доводиш до сказу, чорт би тебе узяв! Їсти йому не дай, а дай випити! Всю кров з мене випив, упирище! Чи ти думаєш, що я дивитимусь, як ти хлебчеш з друзяками оковиту, і мовчатиму? А не діждешся! Не діждешся! Віднаджу тебе, собача твоя душа! Я буду не Ганька, якщо не віднаджу! – жінка кричала і штиркала чоловіка кулачками у груди. А тому те штиркання  – мов комариний укус. Та коли Ганна вхопила до рук мітлу і вдарила чоловіка по спині, в того прокинулись чоловічі гордощі. Вирвав мітлу з рук дружини ремонт пральних машин. Мов сірничок, переламав її навпіл і відкинув геть.

– То ти мене мітлою?! Відьмо стара! Приб’ю! – крикнув оскаженіло, аж на виду зблід від образи.

Величезний, мов ковадло, кулачище здійнявся в повітря. Опустився б Ганні на голову та й насправді прибив би, але жінка спритно ухилилась. Оббігла, скочила на купу піску, а з неї перескочила чоловікові на спину. Міцно обхопила ногами за стан, однією рукою – за плечі, а іншою почала гамселити Степана по голові.

– Оце допився! Руку на мене здійняв?! А зась тобі! Зась! – крикнула на саме вухо бідоласі. Той почав крутитися на всі боки, намагаючись дістати знавіснілу дружину. Та дарма. Картина була такою кумедною, що сусіди, аж боки рвали від реготу. Було з чого сміятись. Розпатлана дрібненька Ганна їздила верхи на чоловікові, шарпала його за сиву чуприну та називала всяко. А він, здоровецький, мов бугай, крутився, шарпався, ревів, а скинути дружину зі спини не міг. Урешті стомився до поту. Отак, із Ганькою на спині, почалапав до широкої лавки під літньою кухнею і сів на неї. Жінка прудко скочила зі спини, стала перед ним, узявши руки в боки, вже й повітря в груди набрала, щоб продовжити сварку. Та Степан, мов підкошений дуб, упав на лавку й одразу захропів. Ганька втерла змокріле обличчя, поправила хустку на голові, повернулась до глядачів і гордо промовила:

– Ось так потрібно приборкувати чоловіка-пияка.

– Ганько! То тебе потрібно приборкати, а не Степана! Він – чоловік сумирний. Навіть коли прийме не груди зайвого, нічого лихого не робить. Ляже та й спить. Якби ти його не займала, то все було б добре, – озвався Микола, який жив неподалік.

– Звісно, було б добре. Він тягне з дому горілку і разом з тобою її глушить – то вам добре. Але я ніколи з цим не примирюся! Ніколи! Чуєш?! Іще раз довідаюсь, що ви разом пиячите, то заплюю тобі очі й у роті пошкрябаю! – прокричала до нього Ганька.

– Тьфу на тебе, навіжену! Дурна ти, мов сало без хліба. А Степан ще захищає тебе! Поробила ти йому чи що? – плюнув під ноги Микола і, не очікуючи відповіді, погойдався до хати. Ганна погрозливо помахала йому услід кулаком. Урешті всі спостерігачі пішли до своїх домівок.

Ганна враз стала зовсім іншою. Войовничий, рішучий вираз обличчя зник. Ніби маску зняла і знову стала звичайною жінкою – слабкою, стурбованою. Плечі їй опустились, руки повисли вздовж тіла, на очах виступили сльози. Крізь них поглянула на чоловіка, який, захмелілий від горілчаного дурману, міцно спав. З болем, із жалем дивилась, ледь стримуючи ридання. Насправді її войовничість і геройство були результатом страху та відчаю.

Проживши зі Степаном майже сорок років, не думала, не гадала, що на старості років він пиячитиме. Горілка до добра ще нікого не довела. Яким би здоровим не здавався її чоловік, жінка добре знала його болячки. З його високим тиском і хворим серцем не те що пити, навіть нюхати не можна.

Боялась втратити Степана, не хотіла, щоб залишив цей світ раніше від неї. І дуже шкодувала чоловіка. Ось і зараз поглянула на нього з жалем, болем і любов’ю. Озирнулась, подивилась, чи немає нікого на вулиці.

Погладила Степанову сиву чуприну, зняла з нього черевики, поклала чоловікові під голову подушечку, накрила його ковдрою і сіла поруч. Оберігала Степанів сон.

Уранці знову лаяла чоловіка, наливала йому розсолу та годувала його майже силоміць. А Степан божився, що не питиме більше, але, знайшовши слушну мить, утікав з дому. За декілька годин повертався п’яним мов чіп. І знову Ганька починала виставу на втіху сусідам. Так могло тривати декілька днів, допоки Степанові ставало дуже зле. Тоді наполохана жінка викликала лікаря. Чоловікові збивали тиск, ставили крапельниці. А Ганька молила Господа, щоб той не забирав у неї Степана. На декілька місяців чоловік ніби забував про горілку. У хаті панувала злагода та спокій, допоки нечистий не підштовхував господаря до оковитої. Інша жінка давно вже здалась би. Плюнула б і сказала б: «Роби, чоловіче, що хочеш». Але Ганька своїх позицій не залишала. Воювала до останнього. Відверто кажучи, її рішучість стримувала Степана. Якби не це, то пив би набагато більше.

Одного разу, добряче хильнувши, дибав чоловік додому. Чекав на черговий скандал. Навіть приготувався до оборони. Але дружина не сварила його. Степан аж вкляк біля воріт від несподіванки. А Ганька сидить на лавці під кухнею і мовчить. Така тиха, сумирна. На нього навіть не погляне. Дивиться перед собою і голови не поверне. Степан стояв-стояв, думав-думав, а тоді радо так каже:

– От, Ганнусю, ти й набралася розуму на старості літ. Не кричиш, не лаєшся. Ото й добре. Розумниця. Чого дарма верещати на всю вулицю? Я ось зараз ляжу відпочити. А потім ми порозмовляємо. Так, Ганнусю? – жінка мовчала. Степан, тримаючись за паркан (був добряче п’яним), дістався до лавки, сів поруч із дружиною.

– Мовчиш, Ганю? Ну то мовчи. Їй-богу, так краще. Ти мовчи, а я ляжу біля тебе і посплю. Гаразд? – чоловік примостився на лавці, поклавши голову дружині на коліна, і заснув. Так проспав Степан декілька годин. Можливо, спав би й до ранку, якби сусіди не пробудили. Микола жив навпроти. Його дружина бачила, як Степан повернувся додому, і дуже здивувалась, що Ганна сидить спокійно, не реагуючи на прихід п’яного чоловіка. Миколиній дружині спало на думку, що сусідка змінила тактику. За деякий час, вийшовши у двір, побачила, що Степан спить, поклавши голову Ганні на коліна, а вона сидить так, як сиділа. Миколина дружина була дуже здивована. Минуло декілька годин, а картина у Степановому дворі не змінювалась. Чоловік лежав, Ганна сиділа непорушно. Стурбована молодиця гукнула свого чоловіка, і удвох з Миколою вони зайшли у двір. З першого погляду стало зрозуміло, що Ганна нежива. Як потім стало відомо, в неї стався серцевий напад. Удома сама, допомогти було нікому. Степан не йняв тому віри. Його Ганнуся померла?! Як то? Він падав на коліна біля мертвої дружини, плакав, прохав забрати його із собою. Звинувачував себе в її смерті. Якби ж то був удома тієї миті, то допоміг би, не дозволив би Ганні померти.

Степан дуже важко переживав свою втрату. Він схуд, іще більше посивів, зсутулився, поменшав. Біля нього постійно перебував хтось із дітей. Але без Ганни і рідна хата, і весь світ здавались чоловікові порожніми. Щодня ходив на цвинтар. Плакав біля могили, просив вибачення в покійної дружини. Діти планували опісля сороковин забрати його до себе, а хату продати. Ті плани не судилось реалізувати, бо чоловік помер раніше. Пішов до своєї вірної дружини.

Бралося на осінь. Біля ставка сиділи Микола та Василь. На пожовклій траві було розстелено газету. На ній, як і годиться, лежав кусень хліба, сало, цибулька і горілка. Одна пляшка порожня, друга напівпорожня. Микола та Василь тримали повні склянки і сумно дивились на третю – наповнену по вінця й накриту шматком хліба. Для Степана.

– Земля тобі пухом, любий наш друже. Вічна пам’ять твоїй вірній дружині, Ганьці-забіяці, – тремтливим голосом промовив Микола. Хлопці випили, закусили. Потім знову випили та закусили. Смуток розвіявся. Розмова перекинулась на сільські новини, на зовнішню і внутрішню політику.

Любов ШИШАЦЬКА

 

Вічність

ДІВЧИНА ЗІ СНУ

В юності Микола частенько закохувався. Але щоб ось так…

Він зайшов у купейний вагон, привітався, кинув рюкзака на верхню полицю й замовив чай. На мить заплющив очі й ніби знову поринув у той дивний ранковий сон.

…Снився йому степовий пейзаж. І він серед того степу лежить горілиць. Терпкий запах перепаленого на сонці полину роз’їдав йому ніздрі. Пахло скошеним сіном, а навколо стрекотали коники. До річки у вінку з польових квітів спускалася довгонога білявка. Хто вона? Таких дівчат у їхньому селі точно немає…

Попутники вже, здається, перезнайомилися. Але ж ні – ще одне місце було вільним. Буквально за секунди до відправлення потяга зайшла Вона. Струнка білявка з легенькою торбинкою через плече із дзвінким голосом внесла легкість і чудовий настрій.

– Ой, мало не спізнилася, – на одному подиху мовила дівчина. – Світлана, – відрекомендувалася.

Дівчина дістала з торбинки товстелезну книжку й почала читати. Микола на мить онімів. Так! Саме подібну до неї він бачив сьогодні в ранковому сні. Він, мов шкодливий кіт, крадькома розглядав попутницю. Миколі сподобалося все: і вираз обличчя, і струнка фігура, і доволі простенький, у міленьку квіточку, сарафан, і відкриті, засмаглі, мов шоколад, плечі. А ще – усмішка й губи. Навіть коли читала книжку, певно, якийсь любовний роман, вона світилася в усмішці. Микола встиг почути, як Світлана розповідала сусідці, що навчається в педагогічному, а на канікули їде до тітки в село на декілька днів.

…Сонце спускалося за обрій, сутінки, як це буває на півдні, дуже скоро згущувалися, а в Миколчиному серці оселився солодкий біль від того, що потяг наближається до станції, де живе її тітка. Хлопець усе не наважувався спуститися з верхньої полиці й заговорити до дівчини.

…Усю коротку літню ніч вони проговорили мов на одному диханні, на одній ноті. Створювалося враження, що давно знайомі, а це просто випадково зустрілися і їхали в одному напрямку.

Рано-вранці дівчина, схопивши свою легеньку торбинку, попрощалася з усіма й попрямувала до виходу. У проході Світлана зупинилася і, дивлячись на Миколу, ще раз усміхнулася. Тільки цього разу, здається, в ній було трохи менше радості, а більше розгубленості.

Раптом з верхньої полиці зістрибнув, ніби упав, грузин. Очі його палали, волосся стирчало врізнобіч.

– Дорогой, виході! – гукнув він до розгубленого Миколи. – Любіт тєбя дєвушка, любіт. Всю ночь любовался вамі. Вам вмєстє надо бить. Ви создани друг для друга!

Від несподіванки Микола пробелькотів, що й речей ще не зібрав. Обличчя грузина засмутилося, мов від болю. Він важко зітхнув.

…Я дивилася у вікно. На пероні побачила Світлану. Вона легенько помахала рукою. Перон повільно пропливав за вікном вагона. Поїзд стукотів колесами, набираючи швидкість. Пероном з рюкзаком за плечима біг Микола.

Людмила ЧЕЧЕЛЬ

Максимкова мрія

– Хлопче, чому ти до цього часу не в ліжку? – запитала, заглянувши до спальні, вихователька у Максимка, який сидів на підвіконні і задумливо дивився у вікно.

– Сніг іде, – мовив той.

– Ага. Намете до завтра. Буде вам роботи. Але це завтра, а зараз – спати, – попрохала Катерина Іванівна, пригорнувши до себе хлопчика.

– Та йду вже, – неохоче погодився Максим і попрямував до ліжка.

Йому зовсім не хотілося спати. Вабив до себе сніг. Білий, пухнастий, він повільно опускався додолу, сіючи навколо себе таїнство щастя. Снігу раділи завжди. Особливо першому, адже він був провісником зими.

В інтернаті всі з нетерпінням чекали зимових свят. Особливо дня святого Миколая. Діти заздалегідь написали святому листи. Хтось мріяв про нову шапку чи рукавички. Комусь потрібні були шкарпетки чи цікава книга. А Максимко написав: «У мене є давня мрія: дуже хочу побачити свою маму. Я ніколи її не бачив, бо вона живе далеко від нас, в іншій області. Так говорила бабуся, яка мене виховувала, а потім вона захворіла – і я потрапив до інтернату. І ось я вже чотири роки живу тут. Мені не потрібно ніяких речей, цукерок, телефонів. Допоможи, святий Миколаю, зустрітися з мамою. Дуже тебе прошу. Я так хочу, щоб вона сказала: «Синочку мій, я приїхала до тебе». Миколаю, допоможи мені, будь ласка».

Валя прочитала листа і відклала його вбік. «І що ж мені робити, як виконати бажання хлопчика?»

– Про що задумалася, подруго? – запитала її Ірина, заглянувши в кімнату волонтерів.

– Та ось переглядаю листи дітей з інтернату, які вони Миколаю писали.

– Готуєш їм подарунки? – здогадалася дівчина.

– Так. Майже всім підібрала потрібне. Не знаю тільки, що робити з цим, – простягнула аркуш зі шкільного зошита.

Ірина пробігла очима по тексту. Зітхнула:

– Хлопчик хоче маму побачити. А ти щось знаєш про його родину? – поцікавилася.

– Тільки те, що його бабуся ростила, а потім захворіла, тривалий час у лікарні лежала, а хлопчик до інтернату потрапив.

– А бабуся зараз приїжджає до нього? – раптом запитала Іра.

– Навідується. Щоправда, рідко.

– А ти візьми її координати. Думаю, вона зможе тобі розповісти про маму хлопчика, а може, й адресу дасть, – порадила подруга.

– Це гарна думка. Дякую. Я скористаюся твоєю порадою, – задоволено мовила Валя.

І вже за кілька днів вона взялася за цю справу. Спочатку в інтернаті підняли всі документи. Там була лише адреса бабусі.

– Про маму ми ніколи нічого не чули. Її тут жодного разу не було, – пояснила директорка закладу.

«Тому малий і хоче її побачити», – подумала волонтерка і поїхала туди, де, за документами, проживала бабуся.

Невеличка худенька жіночка з густо посрібленим волоссям вийшла назустріч Валентині.

– Що вже накоїв мій Максимко? – запитала старенька.

– Нічого. Він у вас слухняний хлопчик. Я з іншого приводу до вас завітала, – й дівчина коротко пояснила причину свого візиту.

– Максим не пам’ятає своєї мами, бо вона покинула його, коли той ще й ходити як слід не вмів. Повернулася до першого чоловіка, від якого мала доньку. А ми із сином разом ростили хлопчика. Потім Андрій помер, я дуже важко перенесла цю втрату. Через це згодом і захворіла. А Максимко таким швидким ріс. Біжить, за камінчик перечепиться, впаде. Витре сльози і далі за мною поспішає. Всюди ми були вдвох. Він на мене й мамою спершу називав, аж поки хлопці не почали з нього сміятися, тоді я вже бабусею стала, – жінка витерла сльози, які раптово побігли з очей. – Що ж йому сказати? І як?

– Що ви маєте на увазі? – не зрозуміла гостя.

– Та померла його мама. Ще два роки тому. Згоріла в будинку. Пожежа в них була. Чи то хтось зумисне підпалив, чи з димоходом проблема якась була. А от його сестра живою залишилася. Того дня вона залишилася ночувати у подруги.

– То в Максимка є сестра? – здивувалася Валя.

– Так. І вона знає про брата. Влітку до мене приїжджала, цікавилася, де він живе. Я думала, що вони зустрічалися, – сказала бабуся.

– А ви маєте її адресу?

– Адреси не знаю. Вона десь на півдні, біля моря живе. А от телефон свій залишила. Коли я його в записнику знайду, вам передзвоню і продиктую, – пообіцяла. А ще попрохала: – Ви Максимкові від мене вітання передайте. І скажіть, що я його дуже люблю. А ще тут гостинці, – жінка простягнула пакет з яблуками та цукерками, – тут усе, що він любить.

– Добре, я йому обов’язково все у вихідні відвезу, – пообіцяла волонтерка.

– Дякую, – бабуся так щиро усміхнулася, що й Валі на душі потепліло. – Дякую, що підтримуєте цих дітей, що віддаєте їм частинку свого тепла.

– Ой, що ви! Я ж не одна. Нас ціла команда працює, – дівчина зашарілася від похвали.

– Значить, передайте від мене всім їм подяку, – попрохала старенька.

– Обов’язково. Тільки і ви мені телефон Максимкової сестри швидше передайте.

Бабуся зателефонувала того самого дня надвечір. І вже через декілька хвилин Валя розмовляла з Вітою – так звали сестру Максима. Волонтерка коротко пояснила проблему.

– Я згодна з вами поїхати, тільки за декілька днів зателефонуйте, бо я живу в іншій області, маю маленьку донечку, тож мушу владнати чимало справ.

На тому і погодилися. Але сталося непередбачуване. Напередодні дня святого Миколая Валентину з подарунками відправили в зону АТО замість колеги, яка захворіла. У Віти теж дитина хворіла. Подарунки в інтернат повезла Ірина. Вона дала Максимкові пакунок із солодощами. Хлопчик дуже засмутився, що святий Миколай не виконав його бажання, адже іншим діткам він приніс те, що вони прохали.

– Чому Миколай не виконав мого бажання? Я ж гарно поводився. Вчився добре, – все повторював він, схлипуючи.

Іра намагалася його заспокоїти:

– Ти сподівайся і вір, що твоє бажання ще здійсниться, адже свята тільки почалися. Кажуть, на Різдво теж дива трапляються.

У цей час зателефонувала Валя.

– Як справи? – поцікавилася вона у подруги.

– Ніби все нормально. Щоправда, Максимко розплакався, бо ж Миколай не виконав його бажання. А що, до речі, він хотів?

– Та це ж той хлопчик, чий лист ти читала.

– А-а, маму хотів бачити? – здогадалася дівчина.

– Так, а мама його померла. Сестра обіцяла приїхати. Ми з нею попередньо домовлялися. Та в неї саме захворіла донечка… Знаєш, а ти скажи малому, що Миколай не забув про його бажання, що він шукає родичів і обіцяв на Різдво влаштувати зустріч. Тоді Віта обов’язково приїде до бабусі в гості.

– Гаразд, усе скажу.

Ірина повернулася до зали й оголосила:

– Дітки, я щойно з Миколаєм розмовляла. Він цікавився, чи задоволені ви подарунками.

– Задоволені! – хором відповіли ті.

Волонтерка поглянула на заплаканого Максимка і голосно мовила далі:

– Максимку, святий Миколай не забув про твоє прохання. Він пообіцяв виконати його до Різдва. Тож чекай на це свято гостей.

– Правда? – в очах хлопчика загорілися вогники радості.

Тепер він рахував дні до Різдва, які за святковими приготуваннями збігали дуже швидко.

Однієї ночі малому приснився сон, що до його кімнати зайшла молода жінка.

– Ти моя мама? – запитав хлопчик, підводячись із ліжка.

– Нашої мами немає. Вона тепер живе на небі. А я твоя сестра, – пояснила гостя.

– Мама померла? – уточнив Максимко.

– Померла. Але вона завжди любила тебе, – сказала жінка.

Хлопчик хотів ще щось запитати, але прокинувся. Довго лежав у ліжку, дивувався сну. «Тепер я знаю, чому Миколай не виконав мого бажання. Але ж він обіцяв, що до мене прийдуть гості».

Через кілька днів хлопчик і не згадував про той сон. Сидів за звичкою на підвіконні і спостерігав за всім, що відбувалося на подвір’ї інтернату. Раптом побачив, що доріжкою йде волонтерка Валя з якоюсь дівчиною і маленькою дитинкою. Хлопчик уважно придивився до гостей, і йому здалося, що та дівчина – з його сну.

Кулею вилетів з кімнати. Промчав коридором і навіть куртки на себе не накинув. Зупинився на східцях приміщення.

– Ти моя сестра? – запитав у гості, яка йшла поруч із волонтеркою.

– А ти Максимко? – поцікавилася та.

– Максимко. А тебе як звати?

– Я Віта, твоя сестра. Тільки звідки ти про мене знаєш? – здивувалася молода жінка.

– Ти снилася мені й у сні розповіла, що наша мама померла. Значить, усе це правда?

– Правда, – погодилася Віта. – Але у тебе є племінниця – маленька Валя, – усміхнулася, пригортаючи брата.

– Тепер і в мене є сім’я? – запитав той.

– Звичайно. І ми всі зараз поїдемо до бабусі. Там і зустрінемо Різдво.

Людмила ПРОЦЮК-ЩЕРБАТЮК

ВІЧНІСТЬ

Кажуть, що на Різдво відчиняється Небо і душі померлих сходять на землю…

–Йди, Олесику, вечеряти… Вже-м усе зготувала… Ох, йой, день той швидко пролетів, але видиш, усе встигла до зірки, не барилася… Йди, рідний, удвох повечеряємо, бо діти, певно, нинька не приїдуть. Дивися, як то мете. Давно такого морозу на Різдво не було. Ще як за молодості, памֹ’ятаєш? Ох-хох, коли ж то було? Коли ж та молодість була? – тихі слова самі мимоволі злетіли з поморщених, як сушені ябка, вуст. Стара Катерина поклала макітру з кутею на стіл, провела рукою по ще її дівоцькій скатертині, яку сама собі в придане вишивала, оглянула хату. В печі пеклись голубці, пахнув і борщ, і юшка грибна… Великий полумисок пампухівгрів боки на припічку, вареники чекали своєї черги, виставляючи свої блискучі від олії боки з миски. За вікном гуло-мело. Прислухалась. Ні, не їдуть… Та й куди їм у таку погоду – з дітьми? Важко зітхнула, відійшла від вікна і запалила свічку. Вимкнула світло, опустилася навколішки:

– Отче наш, же єси на небесах… –губи шепотіли молитву, а очі не до ікони, а до портрета, що біля неї висить, спрямовані. Олесик там її… Коханий Олесик, який залишив її саму, а сам пішов у сиру землю. Он штири місяці й минуло вже, а ніяк не звикне без нього жити. Так і норовить кликати в пустку чи визирнути у вікно знайому постать, забувшись на хвилину, що нема. Ось і тепер надворі Святвечір, а й дідуха нікому занести до хати і кутю поблагословити…Нема з ким сісти за стіл святковий, із ким молитву промовити. Діти в місті живуть, завжди приїжджають, але цьогоріч, певно, не приїдуть – чи ж дістануться до села глухого за такої погоди?

Проказала абияк завчені слова – чи не вперше в житті не від серця, не від душі говорила, сіла за стіл навпроти портрета. Вкинула собі в миску ложку куті, ще трохи поклала в іншу:

– Поблагослови, Боже! –взялась їсти, а в горло ніц не лізе. А треба ж, треба всього скуштувати! Як Господь велів… Негоже вечерею святою гидувати. От якби Олесь був… Він кутю любив. І вареники, які воназліпила… Мимоволі усміхнулась. Згадала, як колись чоловік ганьбив сусідку, яка надто сильно свої вареники розхвалювала. «Ти, – сказав, –Галько, свою пельку заткни своїм же  вареником. Він у тебе як постіл: одного з’їв та й більше не годен. А от моя Катря дрібоньких наліпить – і смачні, і гарні такі, всі – як до виставки!». Ой, сміху тоді було! А образи скільки! То ще ж та Галька довго з Катериною не розмовляла– все ті вареники пам’ятала.

Поглянула на портрет:

–Що ж ти, Олесику, не їж нічого? Ти ж святвечірнє любив… Іди ж, голубе, сядь зі мною, бо самій щось нічого не їсться… Що ж ти не діждався цієї днини? Разом би вечеряли собі, вкупочці… Скільки ж літ і вдвох були, і з діточками – а саму ж не залишав ніколи! А пам’ятаєш, серце, наш перший Святий вечір? Ти так пишався тоді, що вже сам собі господар, що сам кутю хрестиш, сам дідуха заносиш… Пам’ятаєш, якої я куті тоді соленої наварила? Молодою була, зеленою, двічі посолила в поспіху… А ти ж казав: смачнішої не куштував! І як я на ніч іще одну в піч ставила, бо ж на Різдво мама твоя мали прийти, то же-б мене на все село ославила… І ти тоді ніц не сказав їй, не видав мого сорому, тихо ту кутю солену худобі вранці згодував… А згадай-но, як Василько народився! Першого Святвечора ти ще живіт мій цілував, припрошуючи сина (звідки ж ти знав, що там син?!) до вечері, а вже другого ми втрьох були… Знаєш, я ж тобі тоді й не подякувала, що ти всеньку вечерю майже й зготував, бо я слаба була. Ох, пам’ятаєш,як сусіди тоді воркотіли, що я чоловіка спідницею припнула і до печі приставила? А ти ж не дивився на них, не слухав нікого… Своє робив… А пам’ятаєш ту сорочку вишивану, що корова наче зжувала? Грішила я на худобу, грішила… То не Зорка зі шнурка стягнула, а я порвала, лиш боялася розповісти тобі, думала, що лаятимешся…

Спогади, як сніг отой лапатий надворі, кружляли кімнатою, зависали в повітрі й далі, відпущені і прощені, осідали візерунками на вікнах. Катерина забула, що треба їсти, все говорила-говорила до портрета, мов до живого, все затаєне, несказане лляла із серця. Плакала, сміялась… Свічка тихенько горіла, кланяючись у такт її диханню. На стінах скакали в ритуальному танці тіні, а, змучившись, тулились у кутах, як сиротята.

Він сидів на лаві і слухав її мову, звично заклавши руки. О, так, він усе пам’ятав! Часом усміхався у вуса, часом пускав скупу сльозу і крадькома змахував долонею, хоча міг би й не соромитися своїх сліз: і так вона не могла їх бачити. Та і його самого – теж… «Не час», – так йому сказали. Настане її хвилина – побачить. І тоді вони знову будуть разом. Цього разу навіки. Там, де зараз був він, було добре. Нічого не боліло, нічого не турбувало… Він знову був молодим, повним сил. Але без неї, без його зернинки-Катеринки, – сумно. Не вистачало її щебету, що й на старості не втратив дзвінкості, її тихого усміху, її тепла… Не вистачало її. Він тужив. Крадькома, як хлопчисько, зазирав у всі щілини, тільки б одним оком побачити…Ловив вітер, що летів від їхньої хати, щоб бодай на мить вдихнути знайомі серцю запахи, почути її сміх, слова…

Цієї ночі йому нарешті відчинили двері. Та всім – відчинили… Сказали, що покличуть до вечері – можна йти, бути поруч із рідними. Не покличуть, то… То можна посидіти он там, на лаві біля дверей і лиш здалеку поспостерігати, як родина вечеряє, забувши тих, хто ще зовсім недавно був поруч. Краєм ока бачив – багацько таких назбиралось, які сиділи похнюпившись і тільки сумними поглядами проводжали тих щасливців, яких кликали на землю. Він лиш почув тихе:

–Олесику… – І вже летів стрімголов до рідної, теплої– його. Додому…

Як же хотілось торкнутись її… Як же хотілось порозмовляти з нею… Не чула. Не бачила. Але він був щасливим – просто бути поруч. Бачити її. Цілувати кожну її зморшку, гладити сиве, але все ще запашне волосся, яке пахне ромашкою і любистком. Вродлива…Яка ж вона вродлива…

Сидів, дивився на неї і благав час, щоби стишив свій плин, щоб бодай цієї ночі побути поруч. Дивна річ – усю життя жити разом і не цінувати її присутності так, як після закінчення земного існування. Дивився на свічку, що плакала на столі, слухав Катрину мову і плакав, уже не витираючи сліз.

– Олесику… Ти плачеш? – аж здригнувся від того, що голос прозвучав зовсім поруч. Підняв очі – і зустрівся поглядом із Катериною. Вона стояла біля лави і дивилась на нього. Тоді піднесла руку і торкнулась його обличчя. – Я знала, що ти прийдеш!

– Ти…мене бачиш? – кинув поглядом за стіл і все зрозумів. Обійняв міцно-міцно, провів рукою по волоссі. Встав. – Ходімо, голубко, я так сумував за тобою…

–Ходім…Куди скажеш… –усміхнулась і взяла його за руку.

– Мамо, мамо, ми приїхали! То нічого, що ми пізно?Бо з тією погодою… – рипнули сінешні двері, і мороз влетів у теплу хату, як хуліган. – Мамо! МАМО!!! Василю, чого ти стоїш? Викликай «швидку»! Юлю, не пускай дітей до хати! Мамо!

– Оленко, тут «швидка» вже не допоможе…

– Василю, викликай!!!Мамо!!!

Вони стояли обійнявшись на порозі хати. З жалем дивились,як донька ридала біля тіла, невістка і зять заспокоювали в машині дітей. Переживуть… Усе вони переживуть…

Йшли заметеним шляхом, узявшись за руки. Вітер тут же за ними замітав сліди. Позаду залишалось село, плач, синьо-червоне миготіння «швидкої». Попереду щокроку ближче блимали зірки.

Попереду починалась вічність…

Таня Боярчук

ОЦЕ ТАК ПІВЕНЬ!..

– Петюню, ходи-ходи, маленький! Ціпоньки-ціпоньки… –   підманювала Валентина свого улюбленця. І він, кремезний, ставний, дорідний когут, гордовито ступав подвір’ям, прямуючи на голос хазяйки.

– Тьху! – сплюнув Юрій і передражнив дружину: – Ціпоньки-ціпоньки… Курчатко малесеньке… Вже заввишки як наш Мухтар, а вона все сюсюкає. Хоч би раз до мене так солодко озвалась, а то все гир та гар!

Війна з цим півнем у Юрія Захарченка вже давно, ще відтоді, як той маленьким облізлим курчам плутався в нього під ногами. Скільки разів носом землю орав, перечепившись через те опудало! Петюня за свій іще молодий вік отримав безліч копняків від господаря, тож завше косував на нього грізним поглядом, особливо, коли той приходив додому під мухою.

Валентину ж півень обожнював, наче пес, ходив слідом і відгукувався на кожен звук її голосу. Жінка ще з кволого курчати виходила й випестила цього дорідного півня. Не раз уже чоловіка напідпитку спиняла, сокиру в нього з рук забирала, коли йшов до хліва.

– Чого той півень тобі спокою не дає? Збожеволів на старості чи що тобі таке причинилось? Втихомирся, чоловіче, бо ще не відаєш, якою лютою я буваю.

– Він мені очі мозолить. А от чого ти так заступаєшся за Петька? Знаєш, що все одно піде на бульйон.

– Колись, може, й так. Але не тепер. Поклади сокиру!

Скривиться Юрій та й слухняно назад суне. От знайшла собі благовірна забавку! Це, мабуть, компенсує неувагу дітей і внуків, що навідуються раз на півроку. Багато нерозтраченої любові… Хай би краще на нього, чоловіка, вихлюпувала ту ніжність. Забув навіть, коли востаннє голубила…

Махне рукою на дружину та й іде у своїх справах…

Того дня на сінокосі випала нагода гарно посидіти з кумом за чаркою: спершу склали й перевезли кумове сіно, а тоді позгрібали і поскладали в копички Юркове. А яка ж гарна робота без доброї чарки?!! Не зогледілись, як і завечоріло. Домовились на завтра перевозити зібране збіжжя і на тому розійшлись – кожен до своєї домівки.

Йде Юрій додому, ногами за рівну дорогу спотикається. Хух! Зовсім утомився, не годен іти. Вже й вечір. Сонце сідає. Зараз від Вальки перепаде! Докладно розпитає, де був і що робив. Вона це вміє…

Тільки-но ступив на подвір’я, як із хати вийшла дружина. Випросталась, руками боки підперла, на чоло накинула грізну зморшку. Чекай бурі, чоловіче!..

– Де швендяв досі?

– Де був, там уже немає.

– Знову налигався горілки, як свиня мулу?

– Тобі привиділось. Натомився сильно. А пити – не пив. Лишень воду з криниці.

– Чи не з кумової, бува? Буряковим духом тхне…

– Відчепись! Реп’яхом угризлася! Не займай, бо вхопиш!.. – уже грізно зблиснув очима й відчув, як на нього накочується хвиля гніву.

– Ого, як заговорив! Відколи це став таким хоробрим?

– Відступись, кажу! Ніколи тебе за весь вік і пальцем не зачепив, а зараз будеш бита. Відійди від дверей, пройти треба.

– Тобі ж не до хати, а в свиняче ложе. Хлів я ще не зачиняла, тож ласкаво прошу!

Відчув, що у грудях наче хтось вогонь роздмухав: запекло, обсипало жаром, забило дихання. Ну, годі! Натерпівся. Ухопив свою «половинку» за плечі, струснув щосили і посунув убік, аби пройти до хати. Валентина від несподіванки заверещала. Що тут зчинилось! Із бойовим криком з хліва вискочив Петюня і вмить учепився господареві в плечі. Увігнувши міцні шпори, завзято довбав його в тім’я, доки нещасний безуспішно намагався скинути когута. Юрієві від болю вже в очах потемніло. Навіть Валентина перелякано вчепилась півневі в крила. На щастя, це допомогло, і вже за мить той гордовито посунув на сідало.

– Ну все! З мене годі! – Юрій, ухопивши довгу важку сокиру, рішуче попрямував до хліва.

– Не руш! Він мене захищав. Не дам забити півня!

– Та щоб ви обоє позападались під землю! – вилаявся чоловік, грюкнув дверима і пішов до будинку промивати бойові рани…

…Відтоді в господі Захарченків запанував мир. Юрій навіть іноді намагався нагодувати норовливого півня, але той не йшов на контакт. Хоча, щоправда, й не виявляв ворожого настрою. Валентина нарешті запропонувала зсунути ліжка, які вже років чотири стояли в різних кутках кімнати, і розпочався в подружжя другий медовий місяць. А сокиру Юрій брав до рук, лише щоб нарубати дров. Такий завзятий півень – на вагу золота, а бульйон можна і зі старого зварити…

Ірина АГАФОНОВА

ЯКБИ ЖИТТЯ ПОВЕРНУТИ НАЗАД…

Степан розплющив очі. Глянув у вікно. Глибока ніч надворі, а він уже прокинувся. Хоче заснути ще, але де там: спогади й невеселі думки не дають навіть на хвилину бодай задрімати. І лише коли почало надворі сіріти, чоловік підвівся з ліжка… Поволі, неквапливо, навіть неохоче… Ні, Степан не ледащо – господар чи не на все село… Був… А тепер нічого не хочеться…

Життя якось умить утратило сенс. Бо ж для чого старатись, для кого ж і для чого ж робити? Залишився ж сам, як палець… Хата величезна, і хлів добротний, і подвір’я, та із кожного кута віє якимись холодом, пусткою…

Півроку тому померла Степанова дружина Надія. Рано пішла із життя. Бо хіба ж то роки – п’ятдесят із хвостиком. Померла Надія раптово, Степан більше ніж місяць не міг до цього звикнути, не міг із цим змиритись… Навіть, бувало, підсвідомо шукав у хаті – знав, що має бути десь тут, поруч… Та дні минали в самоті і на душі ставало дедалі важче… А ще ці спогади… Ятрили душу, ой, ятрили… І ще важче було від думки, що вже нічого не повернеш…

Надія та Степан познайомились у Росії, на далекій Півночі. Хоча родом обоє були з України, в чужину доля закинула на заробітки. Надія була сирота, а Степан із багатодітної родини, тож допомоги обом було чекати нізвідки. Степан справжній красень: високий, стрункий, із чорним чубом – тут нічого не скажеш. Усі дівчата біля нього так і вились. А юнак сподобав собі Надю – маленьку, тиху, навіть непримітну… Мабуть, тому, що дівчина була надзвичайно доброю, несварливою, згідливою. А от Степан був хлопець гарячий: коли щось не так, як він хоче, все криком, а бувало, й кулаками вирішував… Та Бог, видно, так людей у житті парує…

За якийсь час відчула Надя, що вагітна. Розповіла про все Степанові. «Гаразд, житимемо разом», – сказав. Про одруження ні слова, а вона й не заїкалась… І тільки коли донечці Світланці виповнилося чотири рочки, Надія зі Степаном розписалися. Та чи стала Надя від того щасливішою?.. Ой, не стала. Тепер Степан це добре розуміє. Дякувала жінка хіба що в душі, що її дитина має законного батька, ото й, певно, все…

На той час Надія і Степан уже повернулися в Україну, почали будувати хату в тому ж селі, де жили чоловікові батьки. Гарували чорно обоє. Та чи були між ними якісь почуття? Мабуть, ні. Часто вечорами Степан ходив «розвіятись» і додому приходив аж уранці наступного дня, а то й за декілька днів… Нерідко й напідпитку лаяв Надію, ображав, а іноді й руку на неї піднімав. Отак, як кажуть, ні про що, ні за що. Часто жінка брала маленьку донечку і втікала з дому – чи то до сусідів, а коли тепло було надворі, то в садок, за хату. Там обидві й ночували…

Згадуючи це, нині вже сивий чоловік хапається за голову: «Ой Надько, Надько, якби то життя повернути назад, бодай на півроку, та я б… Та я б навколішки в тебе пробачення просив… Ноги тобі цілував би…».

І знову важкі спогади ятрять душу…

За якийсь час у Степана з Надією народився ще й синочок, Володя. Дітей Степан наче й любив, але дуже вже суворий, навіть жорстокий із ними був. І Світлана, і Володя, навіть коли підросли, боялись батька. Не знаходилось у Степана до сина і доньки доброго слова – лиш лайка, а як випив, то й ременем виховував. Дивна була ця Степанова любов. Щоправда, коли діти школу закінчували, поїхав чоловік на заробітки на навчання їм заробити. Тут нема що Бога гнівити – дав, як то кажуть, він їм обом вищі освіти.

Та коли повернувся з тих заробітків! Господи, певне, було б краще, якби й там залишився. Десь рік, а то й більше, телефонувала до Степана якась жінка. Бувало, Надія підніме слухавку, то та пані тільки й те говорить, що Степан до неї піде, бо лише її кохає. Та й сам Степан не приховував своїх стосунків з іншою. Навіть погрожував дружині, що вижене її з помешкання, а додому свою коханку приведе, але вже не як коханку, а як законну дружину… Надя, бідолашна, все це вислуховувала, але мовчала… Знала: скаже бодай слово на свій захист – заробить на горіхи… Скільки ж там тієї Наді – як кажуть, пушка духу. А кулак у Степана важкий, неймовірно важкий…

А за якийсь час знайшов Степан молоду коханку в сусідньому селі. Усі про це знали, всі про це говорили. Чоловік хвацько ходив селом: дивіться, мовляв, який я ще козак! А Надя опускала очі, соромилась: діти вже дорослі, негоже, щоб тицяли на них пальцем через батька… Ой, скільки було в нього ще потім тих коханок! Навіть на доньчине весілля одну привів. Боже, це ж до такого додуматись!..

«Ой Надько, а чого ж ти мовчала? – знову хапається за голову сивочолий Степан. – Скільки ж ти натерпілася, бідолашна!.. Та вигнати треба було мене, таку сволоту! Вигнати!..»

Згодом діти поодружувались, але жити пішли окремо. Хоч і будинок великий, добротний – тут нема що казати: Степан був господарем на все село, і гроші вмів заробити, – але ні син, ні донька не хотіли жити під одним дахом з батьком. Навіть коли в гості приїздили, а він, Степан, до кімнати заходив, раптово переривали розмову. І таємниць ніяких наче не говорили, а ніби й далі, як у дитинстві, боялись батька. А ще якось навіть зневажали, чи що, за таке ставлення до матері…

І навіть коли Надії не стало, донька то принаймні раз на місяць до батька зателефонує, а син то й того ні. Ні будинку не хочуть, ні знатися з ним…

Коли діти роз’їхались і залишились вони разом із Надією, менше почав Степан пити і з коханками вже ніби не водився, але до дружини завжди мав за що вчепитися: то їжу не досолила, то пересолила, то не там щось поклала, то занадто холодне, бо занадто гаряче… І завжди в хаті крик, лемент… Не мала бідолашна Надя життя й далі. Повсякчас мовчки все ковтала: ніколи не обзивалась, не огризалась… Тихенько жила, так само тихесенько й згасла…

Не думав Степан, що так йому важко буде після смерті дружини. Спершу ніби бракувало її в хаті, а потім з’явилась у душі якась пустка, байдужість…

Тепер часто отак сидить Степан на лавці біля хати і згадує життя. Перебирає ті спогади, як вервицю. Не старий ще, та й удівець, міг би й вдруге одружитись, чи бодай якусь господиню у дім привести, та Степан про це й не думає…

«Ой Надько, Надько, якби то життя повернути назад, – щоразу говорить подумки. – Та я б… Та я б!..»

Але змінити вже нічого не можна, бо ж життя не повернеш…

Руслана ЦИЦЮРА

 

НА РОЗДОРІЖЖІ

Ще змалку звикли все навпіл ділити: яблуко, цукерку, першу полуницю, радощі та смуток… Ходили в один клас, сиділи за однією партою. Здавалось, якби відокремити одну від іншої, то не вижили б. Настільки сильною була дружба, що всі навколо дивувались. Між рідними сестрами часто немає такої любові.

У тихої білявої Віри постійно хворіла мама. Батько з ранку до вечора – на роботі, тож у господарстві доводилось клопотатись дівчинці. Ще й неньку доглядати, яку часто мучили серцеві напади. Колись лікарі жінці категорично заборонили народжувати, бо мала ваду серця. Але жінка не послухалась. Так і з’явилась на світ Вірочка. Зате мамі дедалі гіршало…

Дитяче серденько не могло спокійно сприймати неньчині муки. Скільки сліз вилила – лише Богові відомо!.. І в миті особливого відчаю завше поруч була Настка. Усе допомагала подрузі. Разом і домашнє завдання виконували. Ще тоді, зовсім малими, присяглись одна одній, що ніколи, за жодних обставин, не сваритимуться і товаришуватимуть до останнього подиху…

Настка була повною протилежністю спокійній та врівноваженій подрузі. Смаглява й темноока, як циганка, запальна, неначе сірник. Миттю спалахувала, коли щось було не так, як вона хоче. А сперечатися з дівчиною взагалі було марною справою. Зрівняє із землею кожного. І не доведи Господи хтось образить Віру! За таке могла натовкти навіть старших хлопців. Отож остерігались зачіпати шалену, щоб не було біди…

Коли у Вірину оселю постукала біда – мама відійшла за межу життя, – поруч була вірна й найкраща у світі подруга. Той важкий період іще більше зблизив дівчат… Минали роки, а дружби тільки міцніла…

***

– До баби Ярки внук приїхав. Такий гарний – очей не відвести! – у Віри збуджено заблищали очі.

– Я бачила. Нічого гарного там немає! – пхикнула Настка. – Очі великі й зелені, як у жаби. Сам худий і довгий. Жердина, та й годі! А яке руно бараняче на голові! Ой, не можу! Зараз лусну від сміху…

– Неправда. Симпатичний він. Чимось на Єсеніна схожий. Таке світле й натхненне обличчя…

Настка спершу насмішкувато, а тоді пильно подивилась на подругу.

– Усе зрозуміло! Ти закохалась у нього…

– Не вигадуй!

– Кажу, що бачу. А бачу в очах сяйво. Таємниче, радісне…

Про вовка промовка, а він уже й тут: на дорозі замаячіла висока постать Степана. Спинився, обвів поглядом дівчат, усміхнувся.

– Навіть не думав, що тут такі гарні дівчата живуть. Аж очі розбігаються. Кого обговорюєте, сороки? Часом не мене?

– Забагато честі! Йди собі, куди йшов, – Настка сердито звела брови на переніссі.

– А подруга твоя чого мовчить? Німа?

– Сам ти німий, – тихо відповіла Віра і густо почервоніла.

– Ба ні! Язиката… А бабця казала, що ти спокійна і тиха, як вода погожої днини. Виходить, неправду казала…

– Слухай, парубче! – Настка погрозливо підступила до огорожі. – Як не вшиєшся, то зроблю гулю на чолі!

– Ой, мені вже й страшно! Аж ноги потерпли від переляку. Сяду ось під парканом та заспокоюся трохи, – кумедно зігнув ноги та з розгону гепнувся на траву. Дівчата весело розреготались.

Відтоді до компанії подруг долучився Степан. Він переїхав до бабусі разом із мамою та молодшою сестрою, бо після смерті тата життя в місті пригнічувало. А в селі – роздолля, робота, за якою ніколи давати волю думкам і смутку. Навіть мама почала рідше плакати. Ніби аж ожила.

Степан своїм приїздом схвилював дівочі серця. Не одна потай зітхала. Коли проходив вулицею, то озирались, заздрили Вірі та Настці, з якими потоваришував і від яких ні на крок не відходив. А хлопцеві байдуже до тих поглядів! Бо була на те причина. Втратив спокій від променистих Віриних очей, став її тінню. Мріяв, як відслужить у війську і  відгуляють весілля. Бо ж взаємне почуття.

А Віра… Лише від одного погляду на Степана серце з грудей вискакувало. А як руки торкався – ніби жаром тіло обпікало…

– Що з тобою коїться? – здивувалась Настка. – Чи не захворіла? Може, хтось зурочив?

Віра спалахнула, розчервонілась. Довго мовчала, дивилась у землю, та врешті все ж тихо сказала:

– Я Степана кохаю. Дуже сильно!.. І він – мене. Казав, що відслужить – одружимось…

Настка зблідла. Ох, лихо!.. Як то – одружаться? А вона?.. Серце ж мліє… Очі Степанові щоночі сняться… Похитнулась, ніби від удару. Притулила до скронь холодні пальці. Та враз випросталась. Змучено усміхнулась:

– Рада за тебе, подруго. І за Степана…

– Чого ж сум в очах?

– Та ні! Здалось тобі…

– Хіба ж я тебе не знаю? Кажи, що сталося.

– Ти вибач, маю до бабці бігти. Мама просила хліба їй віднести і ніде не затримуватись, бо вдома чекає робота.

Настка розвернулась і пішла. Не озираючись… У спину віяло холодом. Ноги самі несли геть. Якнайдалі… А в голові – єдине запитання: «Як жити із цим?». Вирвати кохання із серця? Звісно! Інакше й бути не може… Вона не завдасть вірній подрузі болю…

***

Смаглява від природи Настка ходила бліда, мов примара. Віра непокоїлась, не знала, що й думати. Навіть винуватою себе почувала. Бо ж вона щастям тішиться, а колежанка марніє…

Коли Степан отримав повістку до війська, зібрались усі, щоб провести хлопця як годиться. Збентежена і водночас сумна Віра сиділа поруч. А з іншого боку Степана – Настка. Мати хлопця навіть пожартувала, що двох невісток має. Від тих слів Настку аж пересмикнуло. Спаленіла вся, задрижали дрібно руки.

Заграли музики. Почалися танці. Степан увесь час танцював з Вірою, ні на мить не відходив від неї. Вже аж ноги гуділи. Підпалив цигарку, став збоку, щоб віддихатись і перепочити. Віра собі мирно бесідувала з його матір’ю. Глибоко затягнувся тютюновим димом, аж раптом Настка дзиґою крутнулась поруч. Немов вітром дмухнула у вухо:

– Підійди до клуні, щось сказати хочу.

Здивовано озирнувся, та її вже й слід прохолов. Докурив цигарку, притоптав черевиком і подався на домовлене місце. Цікаво, чого так припекло? Що за таємниці? Зайшов на ріг споруди, спинився. Раптом тонкі дівочі руки обхопили хлопця за стан. Палкі губи засипали Степана цілунками. Настка, немов божевільна, безтямно шепотіла про кохання і зривала із себе одяг. Зовсім гола, світила під місяцем своїм розкішним соковитим тілом. Звабливо вигинала спину й шепотіла:

– Нехай хоч на ніч твоєю стану… Вділи мені того щастя… Хоч крупиночку. Ніякого чоловіка більше не знатиму, крім тебе… Нікого не кохатиму. Я – твоя, Степане! Бери мене… всю, до решти…

Кров шугнула в голову захмелілому від випитого на вечірці парубкові. Припав до Настки тільки на мить, і вже не міг від неї відірватися… Пірнув у стрімкий вир насолоди. Яка ж вона солодка! Яка неймовірна! Забув про Віру, про гостей… Настка скрикнула. Застогнала. Затремтіла, немов у пропасниці. Обхопила його стан довгими стрункими ногами і не відпустила. Всотала в себе до останньої краплі вологу єднання, щоб залишити собі бодай частинку коханого, який навіки забрав її спокій та серце…

***

Час прудко тікав у вічність. Віра чекала Степана, а Настка – дитину. Батьки криком кричали, щоб сказала, хто їй це заподіяв. Мовчала, як риба. Ні пари з уст. Навіть Вірі словом не обмовилась. Хоч та й допитувалась. Навіть образилась, що Настка не відкрила їй таємницю, а лише відмахувалась:

– Чого причепилась? Моя це дитина, і край.

А коли Степан повернувся, то наступного дня одразу ж засватав Віру, а за місяць відгуляли весілля. На Настку навіть не дивився. Про дитину знав. Відмовчувався. А що скажеш, якщо й так видно, чий то син: зелені очі, світле кучеряве волосся. Віра тільки зітхала, але жодним словом не дорікнула ні подрузі, ні чоловікові. Основне – Степан поруч, кохає її. А незабаром зрозуміла, що під серцем дитя носить.

Вагітність перебігала надзвичайно важко. Віра часто в лікарні лежала. Степан нудився, місця собі не знаходив. Перетнулись одного разу їхні з Насткою шляхи. Спинились обоє, мов укопані.

– І не глянеш на мене? Не спитаєш, як син росте?

Її тихий, повний смутку голос забринів, мов струна болючого нерву. Здригнувся. Хрипко відповів:

– Хіба ж я тебе тоді силував? Сама захотіла… Зле ми вчинили тоді, Настко. Перед Вірою дуже винуваті.

– Так, Степане! Я дуже тебе захотіла! І зараз хочу… Завжди хотітиму… А Віра пробачила. Ховає біль в очах, однак зла на нас не тримає… Ти приходь до мене, любий мій. Коли буде тоскно чи смуток заїсть, приходь…

Розвернулась і пішла. Розкішна, вродлива. Тіло соком зваби налите… У Степана аж в очах потемніло… Того ж вечора, щоб не скніти вдома самотою (Віра знову в лікарні була), манівцями-городами-межами подався до Настки. Зустріла радісно. Приголубила… Залишився в неї аж до світанку…

Не раз запитував себе, кого більше кохає. Не знаходив відповіді. Адже кожну кохав по-своєму. Розривався навпіл. І не було тому ради…

***

Люди в селі спершу перешіптувались, згодом відверто кепкували, врешті змовкли: не цікаво стало.

Діти Віри та Настки навіть родичались, знаючи, що одного батька мають. Нічого ж тут не вдієш. Треба й із цим миритися… Якщо матері не сваряться, то чого дітям воювати?..

Жили довго, до глибокої старості. Усі свята – разом, робота – спільна на всіх. Віра змирилася з тим, що вік ділила чоловіка з найкращою подругою, а Настка – що ніколи Степан не стане їй законним чоловіком. І хоч не було більше довірливих стосунків між подругами, але лайок також не водилося…

Першою полинула у кращий світ Віра. За два роки – Степан. Вбита горем Настка також не забарилась. Заповіла дітям поховати її біля Степана. Навіть там, на місці останнього спочинку, чоловік ніби на роздоріжжі. Односельці, бувало, спиняться біля Степанової могили, головою похитають. Невідомо, чи хоч на тому світі зробив він свій вибір…

Ірина ЯСІНСЬКА

Життя. Індекс – 08270 (пільговий індекс для інвалідів, пенсіонерів, студентів та працівників Укрпошта). Правдиві життєві історії, кулінарні рецепти, поради щодо здоров’я, духовність, призові конкурси, сканворд, новини життя і програма 11 телеканалів України. Щотижневе улюблене видання сотень тисяч українців.

Життя. Індекс – 08269 (індекс для інших передплатників)

Життя. Історії. Індекс – 49690. Нові життєві історії, історії кохання, кулінарія, сканворд. Цікава щотижнева газета для дозвілля. Найкращі дописувачі і улюблені журналісти наших читачів запрошують вас. Радість і сльози, зрада і вірність, жорстокість і ніжність…  Читайте щотижня газету «Життя. Історії».
Найкращі жіночі історії. Індекс – 68068. Неймовірні історії кохання та невигадані історії з життя, які ви не зустрінете в інших виданнях. Правдиві історії наших читачів та найрейтинговіших дописувачів. Хороша і недорога газета для кожного українця. Кожен передплатник газети не пошкодує, що передплатив «Найкращі жіночі історії». Виходить щомісяця.

 Передплата онлайн тут:  https://peredplata.ukrposhta.ua/

Матеріали сайту можна вільно використовувати лише за умови посилання на http://www.glife.com.ua Розміщення матеріалів у будь-яких друкованих ЗМІ без згоди редакції заборонено.

Пробач

Для декого телефон – щось таке особливе, тепле. Як друг, якого можна обняти, притиснути його знайому руку до щоки і вуст. Чи як гніздо з пташенятами, на яке дивишся із милуванням і всміхаєшся… Вона ж дивилася на власний телефон з певною осторогою, вона боялася його, як нічної сови, яка може несподівано злісно крикнути посеред тиші та спокою… І він скрикнув, задзеленчав.

– Так, я тебе впізнала… О, дякую! Я нічого не потребую, ніяких фруктів, благаю тебе! І тим паче першої полуниці: вона ж неймовірно дорога, а ти не Рокфеллер. Ти опікуєшся мною, як дитиною… Ти помиляєшся: я не дитя, я – доросла, самостійна жінка… У моєму організмі достатньо вітамінів, зима закінчилася… До чого тут лікарня? Я вже давним-давно з неї виписалася, кому б, як не тобі, знати про це. Я давно вже від’їлася, стала неймовірно товстою і гарною… Ніяких замовлень я не робитиму. Мені нічого не треба. Годі того, що я колись так легковажно обмовилася про гамак і ти притягнув мені його наступного дня. Та ще й хотів причепити прямо у великій кімнаті. Це ж тільки уявити: серйозна сорокарічна жінка гойда­ється в гамаку у власній квартирі на четвертому поверсі й дивиться новини. Добре, що я нічого не кажу про слонів. Я ж у захваті від слонів – вони великі й добрі. Я дещо дивна? Хіба що ледь… Ні, сьогодні я не така божевільна, як минулого тижня. У мене все в нормі…

Чого б це мені не підходити до слухавки? Я завжди її піднімаю, коли ти телефонуєш… Знаю… Ти б відразу вирішив, що зі мною щось трапилося, й негайно примчав би… Заспокойся, я тут, я жива, все нормально. Не зачіпай мою самот­ність – вона мені подоба­ється… Ти помиляєшся – я маю з ким поговорити… Ну, мало з ким… З речами. Вони у мене всі живі – подушки, сукні, тарілки. Вони навіть ховаються від мене, і я їх розшукую у всій квартирі. Такі у нас розваги… У тебе якесь дитяче відчуття ревнощів: ти ревнуєш мене до повітря… Суцільна психіатрія… Я нічия, хіба ти ще не зрозумів?! Друже мій, я не належу нікому… Хіба ця розмова про вдячність чи невдячність? Ти ж знаєш, як я ціную тебе… Знаю, знаю… Не дорікаєш, не ображаєш, чекаєш… Знаю… Знаю…

Мені часом зда­ється, що ти одружився зі мною ще в третьому класі, хоча ми жодного дня не жили під одним дахом. Відтоді ти завжди поряд. Я втікаю, а ти доганяєш. Я знову втікаю, а ти знову доганяєш… Ти повсюди, хоч куди я йду… Я лежу під крапельницею у лікарні, а ти сидиш поруч… Я йду по хліб, а ти – назустріч, вже несеш мені мій хліб. Ти розшукав мене навіть в іншому місті й отримав замість мене мій диплом… О! Я добре пам’ятаю той бал. Це був справжній ситцевий бал – тоді модним вважали ситець, всі втратили глузд від нього і нашили з нього випускних суконь. Інститут перетворився на розквітлий луг… Але це було так давно, в часи льодовикового періоду. Відтоді стільки всього відбулося. Я постаріла, ти посивів… Ні, безумовно, ні… Вірю тобі: я – найгарніша жінка в цілому світі, в усякому разі, серед тих жінок, яких я знаю… Ні, ні… Я не хочу бути коханою. Напевне, краще бути некоханою, тоді тебе швидше покинуть, і все з часом забудеться, відболить… Немає ніяких образ. Ні на кого, друже мій… Я ж їх не збираю, я не скарбничка з мідяками… Заспокойся, будь ласка…

Так, мені телефонували з тієї фірми. Якийсь оксамитовий баритон. Маклер, брокер – не відаю, як він там зветься. Мені зда­ється, що ти поспішаєш із цим обміном. Баритон обіцяв усе владнати, підшукати підхожий варіант. Вони завжди багато чого обіцяють. Я думаю, що всі, хто працює в таких фірмах, звичайні аферисти. Обмінювати квартиру ліпше із допомогою якої-небудь банальної тітки Люсі, доброї знайомої. Знаєш, ліпше поки що не з’їж­джатися… Це все не так просто. Я звикла існувати в займеннику «я». «Ми» – я цього собі не уявляю. Бути щасливим – доволі складна штука. Хіба ти щасливий?.. Не вірю. Справжнє щастя завжди попереду, завжди там, де навіть не чекаєш… Добраніч… Не сумуй, будь ласка!

Вона поклала слухавку й поглянула на того, хто сидів у кріслі навпроти.

– Пробач, любий…

Лілія БОНДАРЕВИЧ (ЧЕРНЕНКО).

З білору­ської переклала Тетяна Дзюба

Станція «Ранок»

Галина незчулася, як настала ніч. Краєвиди за вікном вже давно перетворилися на суцільний морок, крізь який вряди-годи проривалися скупі вогники ліхтарів чи вікон чужих осель. Хтось із її сусідів вимкнув світло, і в купе стало темно. Дівчина сиділа на чистій постелі, притулившись щокою до прохолодної шибки, слухала стукіт коліс і далі подумки перебирала всі можливі варіанти історії, яку має розповісти своїм батькам завтра вранці. А історія неодмінно має бути.

Спершу хотіла вигадати, що батько її дитини на війні. Пішов захищати Україну від ворогів. Пішов і зник. Досі не озива­ється. Але ж тоді почнуть розпитувати про його рід, просити адресу батьків, вишуковувати, випитувати… Навіть якщо скаже, що загинув, виникне той самий ряд логічних запитань, на які не зможе відповісти.

Правду? Ні! Нізащо! Її родина надто консервативна для такої правди. О Боже, якщо вона скаже своїм батькам, що завагітніла під час курортного роману з одним синьооким шатеном, у якого навіть не попросила на прощання номер телефону, бо ж залишила свій і була певна: він сам неодмінно знайде її в Києві… Що це було її перше справжнє, може, найпристрасніше, а можливо, і єдине на все життя кохання… Що вона цілком піддалася своїм почуттям і відчуттям, не бажаючи замислюватись про наслідки, насоло­джувалася кожною хвилиною, проведеною з коханим… Ні, її батьки до кінця життя не пробачать їй такої правди. Це ж буде найбільшою ганьбою для їхньої родини! Навіть страшно уявити реакцію мами. А батька?.. Вони виховували доньку так строго, так вірили в її порядність…

Провінційна дурепа! Може, й так. Та все ж таки у неї було, хай і нетривке, але справжнє щастя. І дитина – плід цього щастя. Тож про аборт навіть не думала. Пам’ятає, як кілька її університет­ських товаришок вдалися до такого гріха і потім дуже сильно каялися, бо майже щоночі їм снилися ненаро­джені діти із закривавленими очима і простягнутими руками, ніби благали про порятунок. Ні, Галина б точно збожеволіла від такого!

Вирішила нікому нічого не розповідати, поки не вигадає найкращий варіант історії. Чи, зрештою, поки не виросте живіт. Не казала ні шефові фірми, у якій працювала, ні своїм колегам, ні подрузі Марині, разом із якою вже кілька років винаймала в Києві житло.

Сумно усміхнулася темряві. Марина завжди глузувала з товаришки, називаючи її «ходячою цнотою», бо ж сама, одного разу відірвавшись від батьків, загуляла в столиці, як казала, «на повну потужність». Галина вже давно загубила лік кавалерам своєї колежанки. Лише мовчки дивувалася їй: як може з такою легковажністю змінювати чоловіків? Як їй не бридко від самої себе?..

І ось тобі на – сюрприз. Від «ходячої цноти». Марина одразу все зрозуміла, а­дже зміни, які відбулися з Галиною, були більше ніж очевидними. Довго випитувала всі подробиці, потім «по-дружньому» запропонувала Галині пошукати «того падлюку» і силоміць відвести його до РАЦСу. Але дівчина навідріз відмовилася. Вона навіть не була певна, що Богдан – це справжнє ім’я батька її дитини. Зрештою, ніхто нікому нічого не обіцяв. Їм просто було добре вдвох. Це був період, епізод, про який він, можливо, вже давно забув. А от вона не зможе… Ніколи.

Погладила себе по животі. Відчула легенькі поштовхи зсередини. Зрозуміла, як сильно любить того, хто живе у ній. Здалося, що от-от розрида­ється від власної любові. Обережно встала і вийшла в коридор. Поки йшла до вбиральні, мимохіть зазирнула в останнє купе, двері якого були відчиненими. Побачила там двох хлопців у камуфляжах, пляшку горілки на столі і… милиці, що лежали містком між двома нижніми полицями, на яких сиділи хлопці. Коли поверталася, купе вже було зачиненим.

Довго вертілася у своїй тимчасовій постелі, намагаючись обрати якомога зручніше положення, але заснути так і не змогла. Було затісно – і тілу, і думкам. Ніяк не могла вигадати історію для батьків, а час до зустрічі з ними невблаганно скорочувався. Про це нагадував стукіт коліс, ніби цокіт годинника.

Залишався хіба що запасний варіант – історія про зґвалтування. Але ж це так принизливо! Запитають, чому вона досі не подала до суду, не сказала їм, почнуть розпитувати, де це і о якій порі могла вештатися порядна дівчина, що на неї напали ґвалтівники. Мама зомліє, а тато… Ні, краще про це взагалі не думати. Її батьки ніколи не зможуть прийняти дитину якогось маніяка…

Знову закортіло вийти. Біля туалету наштовхнулася на одного зі солдатів. Він стояв біля відчиненого вікна і курив. На вигляд йому років тридцять, дуже худий, із неголеним обличчям і втомою в очах.

– Прошу, – чемно відступив перед Галиною.

Лише кивнула замість «дякую». Коли ж вийшла, хлопець знову до неї заговорив:

– Кого чекаєш?

– Лікар каже, що дівчинку.

– Це добре. Не відправлять на війну.

Вона змовчала. Але йти до свого купе теж не квапилася. Відчувала потребу у розмові з цим незнайомцем. Це могло відволікти її – бодай на деякий час – від власних проблем.

– Чоловік хоч не на війні?

– Ні.

– Це добре. Дай Боже, аби пронесло. Бо там немає нічого хорошого.

Хлопець замовк, докурив цигарку й викинув недокурок у вікно. Галина злякалася, що він може піти, залишивши її наодинці з власними гнітючими думками. Тому вирішила сама продовжити розпочату розмову.

– А ви давно на війні?

– Майже сім місяців. Мабуть, стільки, скільки вашій вагітності.

Галина вмить зніяковіла перед хлопцем.

– Повертаєтеся?

– Ні, супрово­джую побратима.

– Він поранений?

– Якщо те місце, де раніше була нога, можна назвати раною, тоді так.

Дівчина відчула, як їй до горла підступає глевкий шматок повітря. Не знала, що ще запитати, щоб утримати біля себе цього випадкового нічного співрозмовника, та нічого путнього не приходило в голову.

Нарешті хлопець заговорив сам:

– Без ноги можна жити. І без двох живуть. Але для мого друга це велика трагедія. Він пролежав у госпіталі півтора місяця, за цей час тричі намагався накласти на себе руки. Його батьки нічого не знають, бо він завжди їм каже телефоном: «Усе гаразд, живий-здоровий». Хочу відвезти його до себе додому. Може, вдасться знайти якогось психолога, аби повернув йому бажання жити. Ну, а поки що рятую його оковитою, хоча й знаю, наскільки це оманливі ліки…

– А дівчина в нього є?

– Колись була. Не стій довго біля відчиненого вікна, бо можеш застудитися. Мусиш берегти себе і дитину.

Після цих слів хлопець галантно відчинив перед Галиною двері в коридор.

Дівчина повернулася до свого купе і знову спробувала заснути. Але їй це ніяк не вдавалося. Думок удвічі побільшало. Тепер вона думала про того хлопця, який спить у кінці вагона. Її проблема порівняно з його трагедією просто смішна. Навіть соромно зіставляти. Хто знає, може, його поранило так, що він позбувся не лише ноги, а й можливості бути з жінкою, бути батьком… Тому й трагедія. Тому не бачить сенсу жити далі. На жаль, такі випадки не рідкість.

І раптом – мов спалах – Галину осінила одна божевільна, позбавлена будь-якого здорового глузду ідея. Запропонувати тому хлопцеві… ну, як би це правильніше сказати… руку і серце, чи що?.. А чом би й ні? Так вона порятує і себе, і хлопця. Хоч би тільки він не вийшов раніше, ніж вона… Але як вона собі це уявляє? Увійде вранці до нього в купе, розбудить, стане на одне коліно і скаже: «Прошу, стань батьком для мого байстряти»… Ні, вона таки справді пришелепувата, якщо навіть припускає таку думку. Невже страх перед батьками аж настільки сильний, що готова пов’язати свою долю з першим-ліпшим чоловіком, якого досі навіть не бачила? Як вона житиме все життя з нелюбом, та ще й інвалідом? Так, це правда, він герой. Але ж не її герой. Бо вона його не кохає. Бо й далі кохає «отого падлюку», який, можливо, після їхнього роману змінив не один десяток дівчат… ремонт пральних машин львів. Хіба варто йти аж на такі жертви? Таки божевільна… Краще вже скаже батькам, що зґвалтували… Краще буде сама, без чоловіка. Головне, що вона скоро народить і вже ніхто не зможе відібрати у неї цього священного права – бути мамою, дарувати життя, радіти новому життю, любити свою дитину безмежною чистою любов’ю…

Галину розбудив дзвінкий голос провідниці:

– За півгодини прибуваємо! Здавайте постіль, вмивайтеся, бо я скоро зачиню туалет!

Дівчина хутко підвелася з ліжка, схопила рушник, вибігла в коридор і… ледь не зомліла. Назустріч їй, опираючись на милиці, стрибав на одній нозі… її Богдан.

Анна БАГРЯНА

 

Гроза над Україною

– Мамо, мамо, – бурмотів, засинаючи, малюк, якому Настя щойно прочитала казочку. – Мамочко! Знову гудуть літаки, зараз бомби кинуть… Утікаймо!

– Тихо, тихо, синку, спи, – заспокійливо погла­джуючи кучеряву голівку, шепотіла Настя. – Спи… То не літаки літають, то гроза…

– Літаки!.. Я знаю… – сперечався той крізь сон… Вдома ти теж казала, що гроза, а потім прилетіли літаки, і ми в підвал ховались… А тут є підвал, мамо?

– Є, є, все тут є, тільки літаків немає… Спи вже нарешті!

– А казочку-у-у?.. – капризував, ніяк не бажаючи засинати, малюк.

– Я ж щойно тобі прочитала казочку!

– Ще хочу… То була страшна, про Бабу Ягу, а я хочу добру.

– Яку добру? – стомлено зітхнула жінка. – Ти вже їх усі напам’ять знаєш…

– То й що?

– А те, що мама втомилася! Ти ж бачив, що я цілий день на подвір’ї поралася, підмітала, сміття прибирала…

– А навіщо прибирала?

– Хіба ти не знаєш, навіщо прибирають?.. Щоб було чисто! В траві стільки сміття назбиралося: об’їдків, качанів від яблук, риб’ячих тельбухів і голів, лушпиння від картоплі. Й усе це просто під порогом. А ще тепло надворі. Така несподівано тепла осінь!.. Знаєш, скільки мух буде, якщо не прибрати!?

– А чому тітка Клава не прибрала?

– Їй ніколи, синочку, в неї дитинка народилася.

– А як вона народилася? – не вгавав малюк. Він і не думав засинати. Його великі чорні очі, схожі на два блискучі ґудзики, широко розплющилися, чекаючи на відповідь.

– Так, як всі дітки наро­джуються, – терпляче пояснювала, очікуючи, щоб малий нарешті заснув, бо самій неймовірно хотілося спати. Ноги і руки, незвичні до тяжкої фізичної праці, гуділи, а голова зробилась важка, очі злипалися, як медом помащені. Здавалося, тільки доторкнеться головою до подушки, як її відразу вхопить у свої міцні обійми сон… Але спочатку треба було приспати сина.

Жінка не хотіла сюди їхати. Нізащо не хотіла. Вона хотіла додому, на Тернопільщину. Але чоловік вперся, що до бандерівців не поїде, і завіз її сюди, на свою батьківщину, в Росію, в Липе­цьку область.

Аж тепер Настя зрозуміла і згадувала мало не щоденно мамині слова після новини про те, що виходить заміж за росіянина: «Знайся кінь з конем, а віл з волом». О, не дурні, аж ніяк не дурні були наші предки, якщо вигадали таке прислів’я! Всю мудрість і справедливість його вона відразу відчула, щойно чоловік привіз її сюди, до своєї рідні.

Від першого дня перебування жінці дали зрозуміти, що вона тут чужа! І не просто чужа, а українка, бандерівка, тобто людина нижчого сорту. Ось і ця Клава… Ніби близька родичка, а як вміє образити, «насипати солі на рану»… Як вона обурилася, коли Настя попросила її не сипати сміття під поріг. Розкричалася, що та приїхала в її дім і хоче тут запрова­джувати свої, бандерів­ські порядки. Після того несамовитого крику Настя вже не озивалася. Мовчки замітала сміття, руками вибирала з-поміж пожовклої трави огризки яблук, лушпиння – все, що накидали господарі, а надто їхній семирічний синок Єгорка, не привчений до порядку і не вихований. Настя прибирає, а він навмисне стає на сходах і лузає гарбузове насіння, плює просто на згорблену спину жінки, просто їй на голову. Він на два роки старший від її сина, то старшує над ним, намага­ється дошкульно вдарити, штовхнути. Семенко не раз розповідав їй і синці показував. Щоправда, господар, тобто чоловік Клави, Костянтин, ніби прихильно до неї ставиться. Завжди усміхнеться при зустрічі, привіта­ється, щось запитає. Але Настя кілька разів перехоплювала його погляд. Хижий, жадібний погляд чоловіка з однозначними намірами. Такі погляди її лякали. «Ще мені тільки клопоту від ревнощів бракувало!» – завжди думала стурбовано. Бо її Євген був просто Отелло і ревнував її без всякої підстави. А тут?.. Тільки щоб щось помітив, щоб перехопив один-однісінький ласий погляд свого шурина – таке-е-е почнеться! Настя аж зажмурилась, уявляючи картину. Та й Клава… І так стосунки між ними непрості. Навіщо їх ще ускладнювати?

Від невеселих думок її відвернув голос­ний плач сина.

«Господи! Що там знову скоїлося?» – подумала стурбовано.

– Синку, Семенку! Де ти? Чого знову плачеш? Іди до мами!

З голосним плачем до неї прибіг малюк. Подряпаний, скуйов­джений, з розбитими до крові колінами.

– Господи! – охнула жінка. – Куди ти знову лазив? Чому не граєшся на подвір’ї?

– Там гряа-а-азно! – зарюмсав. – Там тітка Клава какашки вилила!

– Де ж ти був, що такий побитий?

– Єгорка сказав, що погріб мені покаже, а сам штовхнув мене, і я котився сходами аж донизу.

– Боже! – жахнулася Настя. – Ти ж міг щось собі поламати чи вбитися на тих сходах! – і, вхопивши сина в обійми, гарячково почала його обмацувати, допитуючись: – Ось так не болить? А так?..

За ними з глузливою посмішкою спостерігала Клава.

– А ты, я вижу, мамин сыночек, – протягнула, знущаючись. – Вояка! Не зря вас сепаратисты бьют! Укропы!

– Клаво! Що ти таке говориш? Він дитина! Які сепаратисти? Навіщо йому таке говориш? Краще свого Єгорку приструнила б. Дивися, що він витворяє! Як можна дитину на сходи штовхати? Вони такі стрімкі. На них і дорослий собі в’язи скрутить!

– А ты видела, как Егорка толкал? Видела? – відразу запінилась Клава. – Веришь, что твоя бандеровская ябеда говорит! Врет он все. Сам упал!

– Не сам! – аж захлинався у плачі малюк, обурений такою явною брехнею. – Не сам! Єгорка мене штовхнув.

– Ось що! – розсердилась Настя. – Я вимагаю, щоб ти негайно покарала свого сина. Це не жарти! Сьогодні він його в погріб штовхнув, а завтра що придумає? Він же старший від Семенка! Він захищати його повинен, а не ображати. Чому ти його так погано виховуєш?

– Ты меня будешь учить детей воспитывать? Ты – меня? Да кто ты такая, в конце концов? Ты в моем доме находишься. Понятно? Я здесь хозяйка! Понятно? Понаехали тут и учат! У себя дома будешь командовать. А здесь сиди тихо! Не нравится?.. Вот те бог, а вот порог! Не держу! Подумаєш, краля! Говорила, говорила же Женьке: не связывайся с этими бандерами! Такая девушка за ним умирала! Настоящая русская красавица. Статная, высокая, пышная!… Нет, привел чучело гороховое, худое, как ободранная кошка. Щипнуть не за что! Зато спеси, спеси сколько! Как же? Пельвецкая! Голубых кровей! Внучатая племянница какого-то попа! Жаль, что не всех ваших попов католических перевешали в сорок пятом году. Выползли из щелей, как тараканы!

На те все несподівано нагодився Костянтин. Він одразу оцінив ситуацію.

– Клавка! – рявкнув на дружину, яка відразу замовкла і принишкла. – Что здесь происходит? Я тебя спрашиваю! Оглохла, зараза? Где Егор? Егорка! Семка! Быстро сюда!

Хлопці з’явились одразу, мов за командою. Поки Клава сперечалася з Настею і ображала її, Єгорка позамотував розбиті коліна свого двоюрідного брата великими листками подорожника і поприв’язував їх шнурками.

– Это еще что за камуфляж? – здивовано запитав сина.

– Это, папка, чтобы кровь не текла. Подорожник кровь останавливает! Так в книжке «Лекарственные растения» написано, – затараторив той скоромовкою, злякано поглядаючи на батька.

– Почему у него разбитые колени, лекарь хренов?

– Я впав, дядьку Костю! – поспішно втрутився Семенко, теж злякано дивлячись на грізного Костянтина. – Єгорка мене не штовхав. Я сам упав!

– Он сам, – насмілився подати тоненький голосок шкідник.

– Молчать! – грубо обірвав сина Костянтин, – Клавка, – обернувся до дружини, – что стоишь, как корова тельная? Перекись водорода, зеленку сюда! Быстро! У малого кровь течет, а она тут полемику развела! О политике рассуждает!.. Курица!

За секунду перекис водню і зеленка були на ґанку. Настя навіть не підозрювала, що товста неповоротка Клава вміє так швидко бігати.

– Костю, я сама! Не треба! – запротестувала Настя, бачачи, що той лашту­ється сам надавати першу медичну допомогу її синові, а малюк аж зіщулився від страху перед пекучою зеленкою.

– Ні! – запротестував син несподівано. – Нехай дядько Костя маже!

– Молодец! – присів перед ним Костянтин. – Иди ко мне! Боец! Пойдешь воевать за Украину?

– Піду, – малюк спокійно спостерігав, як на його коліна полилась спершу прозора рідина, а потім пекуча зеленка, але з його міцно стиснутих уст не вирвалось ні звуку. – Піду! – все ж засичав від зеленки. – Але в мене немає автомата!

– Геройский ты парень, как я погляжу! Не плачешь от зеленки. Молодец! Теперь колена быстро заживут, и все будет в порядке. А оружие я тебе завтра куплю! Автомат! Настоящий! Как же! Разве можно солдату без оружия? Как ему воевать?

– А мне, папка? – подав голос Єгор. – Я тоже хочу автомат!

– А ты, паршивец, в угол немедленно! И чтобы оттуда не выходил, пока я не поем! Понял? Обормот! І ужинать тоже не будешь! Понял?

– Дядечку Костю! – замолив Семенко, благально дивлячись на Костянтина. – Не карайте Єгора! Будь ласка! Ми вже помирилися, коли він мене лікував. Він більше не буде! Як же нам гратися, коли він в кутку стоятиме? Мені нудно самому. Він більше не буде! І він теж голодний, як і я!

– Я больше не буду! – прогудів Єгор.

– Ладно! Прощаю! Выходи из угла! Но еще раз обидишь Семку, шкуру спущу! Ты меня знаешь! Вместо того, чтобы защищать младшего брата, он издевается над ним. Мужчины так не поступают! Может, ты не мужчина, а девка, как Ксюшка? А? Может, тебя в платьице одеть и бантики повязать? А?

– Я мужчина! – ображено протягнув Єгорка, насуплено дивлячись на батька.

– А мужчина, то и поступай по-мужски! Мужчины никогда не обижают тех, кто младше, слабее! Понял?

Той швиденько закивав головою.

– Хороший у тебя пацан, Настеха, – повернувся до Насті. – Добрый, сердечный. Как и мамка его, – підморгнув їй лукаво.

Клава помітила те підморгування і скипіла, але пересилила себе, промовчала.

– Клавка! – повернувся до дружини. – Ужин готов? Я жрать хочу!

– А Женьку не подождем? – з надією, що підтримає, Клавка зиркнула на Настю, але та мовчала, хоч добре знала, що вечері ще немає.

Клава півдня проговорила з подружкою в сквері, куди вони водили на прогулянку своїх дітей. І в кафе разом із нею ходила… А Настя в чужій хаті теж не знала, що готувати. Тим більше, якщо такі стосунки…

– Женька поздно будет. Он сегодня на самый дальний участок уехал. А я жрать хочу, как зверь! Что ты целый день делала? Чем занималась? Опять со своей дурой Томкой болтала? – зрозумівши, що вечері ще немає, розсердився чоловік.

– Сейчас, сейчас, Костенька! Я бистро! Я мигом! – заметушилася Клавка, бо її благовірний, коли голодний, був скорий на розправу і запросто міг вліпити їй добрячого ляща. – Помоги мне, пожалуйста, Настенька! – вперше так лагідно назвала невістку.

– Сама управишься! – буркнув Костя. Йому хотілося залишитися з Настею наодинці.

Настя відчула небезпеку і зажурилася. «Тільки цього не вистачало! – подумала тужливо. – Та ж та скажена мені очі видряпає!»

– Піду я, Костю, допоможу! Вдвох швидше впораємося. А там і Женька прийде.

– Любишь мужа? – примружив очі, як ситий кіт. Хоч тієї миті він був швидше голодним котом.

– Люблю! – насторожено відповіла. – Дуже люблю! І він мене любить! – додала квапливо.

– Еще бы! – хмикнув Костянтин. – Такую и я любил бы. Ты, Настенька, такая… такая, – він понизив голос, озираючись, – как лесная серна. И глаза у тебя, как у серны пугливой.

– Костянтине! – в голосі жінки задзвенів метал. – У тебе дружина є, а в мене чоловік! Щоб я більше цих дурниць не чула!

– Какая жена? – обурився Костя. – Ты только взгляни на нее! Растолстела, как свинья! В постели, как бревно, лежит! Не повернется! Разве с тобой сравнить!?

Настя хотіла зауважити, що Костя не знає, яка вона «в постели», але подумала, що така розмова може стати небезпечною, і промовчала… Аж тут на ґанок викотилась Клава.

– Настена! – протягнула жалібно. – Не поможешь? Не успеваю я!

– Іду, Клавонько, йду! – підхопилась Настя і квапливо побігла до кухні.

Костянтин провів її жадібним поглядом.

Пізно ввечері Настя довго вагалася: розповісти Євгенові про несподіване залицяння Костянтина чи промовчати? По суті, ще нічого такого не було… Кілька хтивих поглядів, кілька прозорих натяків. Щоправда, таких прозорих та однозначних, що їх не зрозумів би хіба що дурень. Але рукам волі не давав. А що ляпає дурниці, то нехай собі ляпає. Скаже чоловікові, той заведеться, полізе з’ясовувати стосунки, ще бійку затіє… Кому то потрібне? І так їй тут живеться, як казав колись Аркадій Райкін, «как врагам нашим»… А тоді їхнє перебування тут стане зовсім нестерпним. Тоді хіба що повертатись назад… А куди повертатись? Вона навіть не знає, чи вцілів їхній будинок після тих страхіть, що показували у новинах. Чи вони мають куди повертатися? Чи у них ще є дім?..

Hесподівана розв’язка відбулася у день Настиного наро­дження. Жінка вирішила промовчати, що в неї свято, сподіваючись, що заклопотаний чоловік забуде. «Понапиваються, – подумала стурбовано, – Костянтин почне залицятись, Євген спалахне, як сірник. І не відомо, чим та гулянка може закінчитися. Краще мовчатиму. Подалі від гріха». Але не так сталося, як гадалося.

Зранку Євген підніс Насті величезний букет жоржин. Де він його ховав цілісіньку ніч? А Єгорка і Семенко подарували їй власні малюнки. Ті наївні, невміло виконані малюночки зворушили жінку до сліз. На одному був зображений неправильний чотирикутник, увінчаний червоним кривуватим трикутником, що, мабуть, мало означати будинок. Той будинок оточували якісь химерні дерева, які своїми верхівками зачіпали хмари у густо-синьому небі. Ціле подвір’я під хатою всіяне великими лапатими квітами. Навколо того творіння був старанно вималюваний паркан, доволі рівний, ніби під лінійку. Жінка здогадалася, що тут не обійшлось без допомоги. «Хатка для дорогої матусі в день наро­дження від її сина Семенка», – зміївся напис у правому кутку малюнка різними за величиною буквами. На другому малюнку, який їй простягнув Єгорка, були намальовані якісь фантастичні квіти ядучо-червоного кольору, формою вони нагадували великі, мов тарілки, ромашки. Внизу теж був напис: «Любимой тетушке Насте в день рождения! Пусть жизнь твоя цветет, как эти розы! Егорка». Побажання дитини так насмішило Настю, що вона реготала, мов божевільна. Шалено цілувала обох дітлахів, смачно цмокала їхні тугенькі рум’яні щічки і ніяк не могла від них відірватися. Клава спекла, як вона сама висловилася, свій «фирменный пирог» – плаский великий, як тазик, млинець, перекладений варенням. А Костянтин вполював зайця, назбирав у лісі грибів і брусниць. Чоловіки подбали про «горюче», навіть кілька пляшок шампан­ського роздобули.

Сіли до столу пізно, але гулянка вдалась на славу. Стіл ломився від наїдків. Клава не поскупилася і повитягувала всі запаси, які тільки мала. Щедрість зовиці приємно здивувала уродинницю, і вона вже була ладна забути всі образи, цілувалася з Клавою, з чоловіками, власним і чужим, словом, робила всі ті милі дурниці, які властиві абсолютно щасливим і ледь захмелілим жінкам бруківка тернопіль. Вона забула і про втрату рідної домівки, і про грозу над її милою Україною… Довго сиділи за вже давно спорожнілим столом, співали, розмовляли. Женька заснув перший. Клава пішла приспати малу Ксюшу і теж заснула біля неї. А Костянтину і Насті спати зовсім не хотілося. Вони залишилися самі.

– Може, посидимо трохи на ґанку? – запитав нерішуче Костянтин. – Дивись, яка чудова ніч!

– Чудова… – погодилась Настя і визирнула у вікно. – Зірок насіялось! Зовсім, як у нас вдома.

– Скучаешь за домом? – невиразно хмикнув чоловік. – Это же за которым? За тем, что разбомбили?

– За отчим домом, за отчим, Костю, – сумовито вміхнулась жінка. – За тим, у якому народилася.

– За своей бандеровщиной, – підколов злегка і злякано зазирнув їй у вічі, чи, бува, не образилася.

Настя не образилася. Помовчали…

– А що ти знаєш про мою бандерівщину? – почала знена­цька, дивлячись Костянтину просто в вічі. Очі її замерехтіли, засвітилися зеленкуватим вогнем, аж той відсахнувся. – Що ти взагалі знаєш про нашу історію, про Степана Бандеру, про національний рух? От, базікаєте: «бандер», «бандери». А хто вони були, ті «бандери», так толком і не знаєте! Найгірше те, що не хочете знати. А це були справжні люди! Герої! Наша слава! – додала гордовито і випросталась, аж наче повищала.

Костянтин здивовано дивився на неї.

– Он ти какая, – протягнув захоплено, любуючись, бо Настя в той момент була невимовно гарна: струнка, висока, ясноока. А щоки її аж пашіли! І Костянтин оглянув її жадібним поглядом. – Ради такой я бы, может, тоже стал бандеровцем.

– Бандерівцем, Костю, треба народитися, – суворо звела тонкі вигнуті брови Настя. – Це має бути в крові.

– Ты еще лучше, когда сердишься, лучше и желаннее!

– Костянтине! Не смій! – застерегла злякано, бачачи, що той рушив до неї, а в очах його загорілись хижі вогники.

Але чоловік уже був біля неї. Вхопив в обійми, сильними руками зламав у талії і спрагло вп’явся своїми губами в її уста, м’які й піддатливі. І треба ж було, щоб саме в той момент Євгенові приспічило «до вітру», і чоловік став мимовільним свідком такої пікантної сцени.

Женька заревів, як розлючений бик. Кинувся на Костянтина, вхопив його за барки і з усієї сили зацідив йому в вухо. Той упав, але швидше від несподіванки, ніж від удару. Бо підвівся дуже швидко і блискавично відповів ударом на удар. Чоловіки зчепились, немов ті півні, розлючені і скуйов­джені. Настя закричала від переляку. Її крик розбудив Клавдію. Вона відразу, з першого погляду все зрозуміла і, не розбираючись, хто винен, а хто ні, почала виганяти родичів із дому.

– Вон! Вон отсюда! Чтоб мои глаза тебя не видели! Подлая! Вот подлая! Пригрела змею у себя на груди. Вон немедленно, чтобы духу твоего не было!

– Клаво! Клаво! – Настя марно намагалася щось пояснити, оправдатись. Та жінка не давала і слова промовити. – Костянтине! Хоч ти їй скажи! – безпорадно повернулась до свого невдалого залицяльника. Але той, важко дихаючи, ще тримав за руки Євгена.

– Ты! – запінилась Клава і до брата. – Ты чего мужа мне калечишь! Отпусти его, отпусти немедленно! Убирайся! Уходи! Вон из моего дома вместе со своей шлюхой! Я тебя знать больше не хочу! Уходи! – репетувала в істериці, тупаючи ногами.

Не чекаючи, що відповість Євген, Настя метнулася збирати речі, свій і дитячий одяг. Поклала в сумку кілька сорочок чоловіка, а потім повільно, немов вагаючись, витягнула й акуратно повісила на спинку стільця.

Увійшов Євген. Подивився на дружину, відібрав у неї вже спаковану сумку і рішуче почав запихати туди сорочки.

– Я, Настенько, свій одяг у чемодан запакую, бо в сумці вже місця немає, – мовив спокійно і діловито, ніби то зовсім не він хвилю перед тим нокаутував свого свояка.

Настя тільки кивнула головою. Дальше все відбувалося, як у сповільненому кіно. Щось ображено пищала Клава, щось вибачливо бубонів Костянтин, але Настя не реагувала на їхні слова. Єдине, на що погодилась, це щоб Костянтин відвіз їх службовою машиною на вокзал.

– Ми їдемо додому? – запитав Семенко, вже сидячи в потязі.

– Ми їдемо до мого дому, туди, де я народилася, на Тернопільщину, – пояснила суворо, як дорослому. – Іншого дому у нас, синку, видно, не буде!.. – і боязко покосилася на Євгена.

– І слава Богу! – несподівано випалив Євген.

– А гроза, а гроза, – не вгавав малюк, – а гроза там буде? Ті страшні літаки літатимуть?

– Там, сину, небо синє і чисте, таке, як на твоєму малюнку, який ти мамі подарував, – запевнив сина Євген і обняв їх обох своїми добрими міцними руками.

Лідія ПІДВИСОЦЬКА

 

Дідусь, бабуся і Сковорода

Однак Олександр Максимович, на подив колишньої дружини та своїх співробітниць, амурів уникав. Натомість за першої ж нагоди спілкувався з рідними дітьми і не шкодував для них грошей. Алінка навчалася в столичному університеті, то неодмінно щомісяця приїж­джав до доньки – зробив ремонт у її кімнаті в гуртожитку, подарував ноутбук, холодильник і телевізор, купував вишуканий одяг.

Оскільки в Києві останнім часом через затори автівки нерідко повзали, мов черепахи, добирався туди маршрутками, а вже столицею роз’їж­джав у метро – швидше і безпечніше. Лише до студмістечка ностальгійно мандрував тролейбусом, розкошуючи від давніх юна­цьких спогадів.

Так було й того разу – сидів, зручно примостившись біля вікна, і спостерігав за безтурботною студент­ською компанією юрист львів: хлопці весело залицялися до дівчат і пригощали їх великими стиглими бананами. Раптом Олександра Максимовича наче струмом пронизало: на зупинці увійшла жінка – молода, струнка, усміхнена – і сіла навпроти. Господи! Це ж її усмішка… І волосся – русяве, хвилясто спадає на плечі. От тільки довгої чарівної коси немає. А очі? Які у неї очі? От би підійти й роздивитися ближче!

Тетяна Сергіївна прові­дувала своїх найрідніших. Це ж треба – ніби ще вчора синочок лежав, пелюшками сповитий, і радісно агукав до матусі. А нині її Олександр – самостійний, дорослий чоловік. Батько! Неймовірно – вона, така ще молода,  – вже бабуся… Щоправда, почувши про майбутнє одруження Саші, спочатку непокоїлася. Йому ж лише вісімнадцять. Ще вчитися і вчитися! Та він же без мами кроку ступити не зможе… Але невістка сподобалась – гарненьке, привітне, працелюбне дівча.

Пригадала юні літа, як на першому курсі, підробляла кондукторкою у тролейбусі. Саме тоді й зі своїм «зайцем» познайомилася. От гарний був юнак – високий, стрункий і романтичний. Так їй одразу сподобався! Відчувала, що він у неї по-справжньому закохався; та й сама ледь стримувалася, аби завчасно не виказати своїх почуттів – мусила дбати про дівочу цноту. Хоч напевно знала: саме він – її омріяна «половинка», і ніхто інший уже не потрібний.

Не раз пригортала й цілувала коханого уві сні. Уявляла, як за кілька років вийде за нього заміж, народить дітей – хлопчика й дівчинку. Тоді, в фотоательє, вони могли нарешті нормально познайомитися, влаштувати чудове побачення… Ох, уже цей дівчачий гонор! Хто ж знав, що того дня вона не дійде додому: квапилася пошвидше принести ліки мамі, а потрапила до реанімації. Добре, що власник автівки виявився порядним чоловіком – зрозумівши, що збив дівчину, одразу ж зупинився, відвіз її, непритомну, до лікарні. А потім цілий рік піклувався про бідолашну студентку.

Тетяна довго не могла ходити, тому соромилася однокурсників, які провідували її спочатку в лікарні, а потім удома. Переживала, що взагалі залишиться інвалідом. І в той же час мріяла: ось виліку­ється, вийде на вулицю й побачить того самого симпатичного юнака. А як інакше? Вони ж закохані!

Втім, жаданої зустрічі так і не відбулося… Заміж вийшла вже на п’ятому курсі, аби лише не залишитися старою дівою. Власне, все було не так і погано – народила Сашка, влаштувалася на пристойну роботу. Чоловіка так по-справжньому й не покохала, однак і не зра­джувала йому, не влаштовувала гучних скандалів і не вимагала дорогих прикрас. Натомість, як могла, дбала про домашній затишок. І просто обожнювала сина!

Якось зовсім випадково, а­дже не мала звички порпатися в речах чоловіка, знайшла акуратно складену жіночу хустинку, що пахла вишуканими парфумами. Змовчала – не змогла зруйнувати те, що терпляче створювала протягом стількох років. Тетяна не так переймалася власним життям, як усвідомлювала: Сашко вже все розуміє, тож страждатиме без батька.

Потім чоловік змінював коханок, мов рукавички. Приходив додому мало не опівночі. Все рідше прагнув інтимних стосунків… Жінка наважилася подати на розлучення, коли синові вручили паспорт. Глава сімейства щиро здивувався:

– Квартира – хоч конем гуляй, дача, новенький автомобіль… Чого тобі не вистачає?

– Любові!

– Ну, знаєш, тобі вже не сімнадцять. Мільйони жінок так живуть, і нічого…

– А я хочу кохання!

– Та кому ти така потрібна? Хто ти? Нуль без палички! Ти ж без мене пропадеш. Одумайся…

– Нізащо!

Тролейбус різко загальмував. Хтось налякано зойкнув. Тетяна Сергіївна підвела голову, неуважно роззирнулася навкруги, звичним рухом поправила зачіску. Відчула чийсь палкий проникливий погляд. І… побачила його. Це було настільки несподівано і неймовірно, що жінка зовсім розгубилась. Її обличчя полум’яніло, на очі набігли непрохані сльози: «Ні, такого просто не може бути! Це не він… Але ж, Господи, який схожий! Таким я його й уявляла за стільки років… Та чому цей чоловік так на мене дивиться? Що йому від мене потрібно? Тільки не панікувати…  – розкрила сумочку, вийняла люстерко, поглянула в нього.  – Ну, нічого собі! Зашарілася, мов школярка… Ану заспокойся! Все одно це не він. Яке перше кохання? Де? А якщо й він, то що? Це ж смішно – стільки років минуло! Ну, чого ти тремтиш, боягузко? Хочеш дізнатися правду, то підійди й поцікався в чоловіка! Начебто вихований – не вкусить… »

«Невже це вона? – гарячково розмірковував Олександр Максимович.  – Та, про яку я мріяв усе своє життя? Ні, це нереально. Фантастика якась! Чи містика? Мабуть, просто перевтомився, от і вважа­ється кохана недосяжна жінка… Але чому вона так на мене дивиться? А раптом… Ну, добре, припустимо, що це вона. То й що? Господи, та у неї вже онук, мабуть, народився! Власне, а до чого тут онук? Вона ж красуня! Яка різниця, скільки їй років і як у неї склалося життя? Головне, що ми зустрілися!»

«Він просто не носить обручку чи справді неодружений? Спробуй здогадайся – у цих чоловіків золота прикраса на підмізинному пальці правої руки – вже мало не анахронізм… »

«Вона без обручки! А для заміжньої жінки це важливо – демонструвати свій сімейний статус. Зіна з обручкою взагалі не розлучалася, тільки вночі знімала… Власне, чого я мучусь – треба підійти і спитати!»

«От би він зараз підійшов і запитав… »

«І що я їй скажу? Здрастуйте. Це не я колись їхав «зайцем» у вашому тролейбусі?»

«І що він мені скаже? Поцікавиться, чи пам’ятаю я про «зайця»? Доросла жінка, можна сказати, бабуся, а вигадую казна-що!»

«До чого тут «заєць»? Я ж кохаю її всі ці роки. Тільки її!»

«Ну, до чого тут «заєць»? Хіба я не могла б стати йому гарною дружиною? Але він уже не дивиться на мене… »

«Ну ось, тільки на мить відвів погляд, і вона вже на мене не дивиться. А могла б стати мені гарною дружиною!»

«Він не підійде… А я просто не наважусь… Господи, мені ж скоро виходити! Невже ми більше ніколи не побачимося?»

«А раптом ми більше ніколи не побачимося?! Якби ж я хоча знав її ім’я!»

«Цікаво, як же його звати?!»

– Громадянине, покажіть, будь ласка, ваш квиток! Гей, шановний, я до кого звертаюся?

– Що? – Олександр розгублено озирнувся.

Біля нього стояла сувора тітонька контролер:

– У вас немає квитка?

– Вибачте, я просто замріявся…

– Не соромно? А на вигляд такий імпозантний, добропорядний чоловік. Що ж, доведеться платити штраф!

Жінка навпроти схвильовано підвелася з місця. Вона вже не зводила з чоловіка очей і щасливо усміхалася. Він полегшено зітхнув і похапцем простягнув ошелешеній тітоньці новеньку купюру із зображенням Григорія Сковороди:

– Ось, візьміть, будь ласка, решти не треба. Це за всі три рази…

– Даруйте, шановний, ви при своєму розумі? – отетеріло поглянула на банкноту контролерка.  – Мені не до жартів. Я на роботі!

– Які жарти? Ми вам так вдячні! – пролунав поряд той самий чарівний голос.  – Ми з коханим вирішили згадати свою юність. От він і їхав «зайцем»!

– А може, ви якісь аферисти і це фальшиві гроші!? – недовірливо буркнула тітонька, у всі боки згинаючи купюру.

– Ні, – усміхнувся Олександр Максимович, ніжно пригортаючи свою зеленооку красуню. – Сьогодні все по-справжньому!

Сергій ДЗЮБА

 

Життя з порохотягом

Вони не зустрілися ні наступного дня, ні за тиждень, ні за місяць. Сашко даремно об’їздив тролейбусами всю столицю, заходив у фотоательє – зеленооке диво зникло так само раптово, як і з’явилося в його житті. Він тужив за нею, постійно уявляв, прагнув побачити хоча б уві сні. Йому було нестерпно, навіть хотілось загинути. Здавалося, назавжди втратив часточку себе. Одного разу розповів про все Зінці. Та співчутливо вислухала:

– Не втрачай розуму. Якби це було справжнє кохання, ти б принаймні знав її ім’я.

– Проте ми з нею тричі поспіль зустрічалися в Києві. Це ж справжнісінький Вавилон. Мільйони людей!

– То й що? Я теж минулого літа свого однокласника Петра, який у селі залишився, на Хрещатику зустріла. Значить, мені треба заміж за нього йти?

– Це інше!

– Чому?

– Бо ти його просто зустріла, а я ладен дияволу душу продати, аби тільки ще раз її побачити. І померти від щастя!

– Ти сам хоч віриш у те, що сказав?

– Не ображайся, ти добра подруга. Але мені зле. Розумієш, ті три неймовірні зустрічі… Раптом вона моя доля? А я схибив і втратив, можливо, найважливіше в своєму житті!

– А я тобі ра­джу: не переймайся. Бо якщо це справді доля, то від неї не втечеш…

Поступово біль притлумився. А за три роки Сашко вже не міг до дрібниць пригадати обличчя русявої кондукторки, яка так і залишилася для нього таємничою незнайомкою.

Навчаючись на останньому курсі, він одружився із Зіною – наречена була на п’ятому місяці вагітності. Здобувши диплом, повернувся з дружиною та донечкою у рідні краї. А згодом сім’я отримала квартиру в Чернігові. На той час Олександр уже працював головним інженером на великому підприємстві.

Не встигли новосілля влаштувати, як народився Олександр Олександрович – Зіна наполягла, щоби хлопчика назвали на честь тата:

– Ти, Сашуню, заслужив. Я тобою пишаюсь. І чоловік уважний, і господар дбайливий. Все для дому, для родини!

Тричі на тиждень – по вівторках, четвергах та суботах – він сумлінно виконував подружній обов’язок. Розклад встановила Зіна і ретельно його дотримувалася, не пого­джуючись на будь-які зміни та романтичні новації. Дружина в усьому прагнула порядку і не любила несподіванок. Навіть подарунки до Восьмого березня обговорювали заздалегідь.

– Я людина відверта, прикидатись не вмію,  – говорила благовірна.  – Купиш щось, а воно мені не сподоба­ється. І яке ж тоді свято, якщо гроші на непотріб розтринькав?!

Так і жили – тихо, спокійно, заможно. Щоправда, інколи Олександра Максимовича дратувала ота буденна одноманітність, і тоді серце пронизував щемкий спогад – в уяві виникав загадковий силует молодої жінки з довгим розкішним волоссям. Ось тільки зображення було нечітким, ніби розмитим, мов кадри з мор­ських глибин…

Та за якийсь час чоловік цілком опановував себе, заспокоювався. Власне, що це на нього знову найшло? Хіба вони так уже погано живуть? Гріх скаржитися – все, як у людей! Йшов у кухню допомогти дружині, лагідно розмовляв із донькою та сином. Хай Алінка і Сашко знають, що вдома у них усе гаразд, а­дже тато ніколи не влаштовує бешкетів…

Коли діти виросли, батьки розлучились. Вийшло, як у тому анекдоті про чоловіка, що невчасно повернувся з відря­дження. Зіна, котра ніколи не визнавала власних провин, заходилася пояснювати:

– Сашуню, тебе не було, а я так звикла до нашого розкладу!

У ліжку з дружиною спав його підлеглий – начальник цеху. Але Олександр Максимович вирішив не зводити рахунків. Трикімнатну квартиру залишив колишній дружині та дітям. Оселився у завод­ському гуртожитку. Не надто комфортно для чоловіка, котрий розміняв п’ятий десяток, проте жити можна.

Зіна якийсь час почекала: думала, привчений до порядку та родинного затишку чоловік невдовзі перебіситься і повернеться у сім’ю. Та переконавшись, що розбитого глечика не склеїш, вдруге вийшла заміж, обізвавши на прощання вже не свого Сашуню дурнем:

– Ех ти, таку жінку проґавив. Я ж із тебе буквально пилинки здмухувала, мов найпотужніший порохотяг. А як смачно готувала! Ну, заведеш якусь малолітку. Гадаєш, вона перейматиметься твоїм здоров’ям? Де там! Не встигатимеш її поїздки на курорти й походеньки крамницями оплачувати…

 

 

Чаклунка та збоченець

Гостя нечутно зникла, розчинившись у сонячних променях. Але Олександр пам’ятав кожну рису її обличчя, кожен рух стрункого звабливого тіла, кожну мить, яку вони провели разом, хай навіть уві сні. Вирішив не баритися – нашвидкуруч приготував сніданок і гайнув на зупинку. Чомусь був переконаний, що неодмінно побачить нову знайому.

До університету добирався кілька годин – все шукав «свою» кондукторку у кожному тролейбусі. А вони тієї пори були переповнені. Тож, аби не проґавити мавку, доводилося рішуче штурмувати громад­ський транспорт і потім продиратися салоном крізь утрамбований натовп до кондуктор­ського сидіння, видивляючись тендітну русяву панночку. А переконавшись у її відсутності, наполегливо штовхатися до виходу, не зважаючи на докори та лайку роздратованих пасажирів. Ще б пак! Це ж треба було так завзято лізти в тролейбус, аби проїхати одну зупинку…

Таку «процедуру» він повторив разів двадцять (часом вдавалося, заскочивши в одні двері, на цій же зупинці вилетіти в другі), зовсім очманів від такого екстриму, проте дива не сталося – зеленоока красуня з’являлась лише в його уяві.

Неймовірно розчарований, Сашко ледь відсидів одну пару (Зіна навіть затурбувалася, чи він не занедужав) і чкурнув з університету. Тинявся вулицями, кілька разів куштував улюблене морозиво, але й воно не смакувало… Нарешті згадав, що повинен сфотографуватися на новеньке студент­ське посвідчення – своє, затерте до дірок, «посіяв», святкуючи день наро­дження у Голосіїв­ському парку.

Роззирнувся – десь тут мало бути фотоательє. Ага, ось і знайома вивіска – непоказний підвальчик. Втім, яка різниця? Спустився східцями, шарпнув ручку старезних скрипучих дверей і ошелешено завмер на порозі – перед великим дзеркалом у кімнаті стояла… вона! Старанно розчісувала волосся срібним гребінцем і тихенько щось наспівувала, водночас вистукуючи мелодію черевичком.

Олександр навіть забув, чому опинився в цьому приміщенні,  – просто милувався юнкою, яка вже майстерно заплітала свою дивовижну косу. Раптом вона озирнулася – здивована, бентежно усміхнена, принадна:

– Ви?

– Я…  – стенув плечима.  – Привіт!

– Здрастуйте. А я відчула, що хтось за мною підглядає… Невже ніколи не бачили, як дівчина волосся розчісує?

– Отак, як це робите ви,  – ніколи. Справжній магічний ритуал!

– О, то я чаклунка? – дзвінко розсміялася, точнісінько так само, як нещодавно – уві сні.

– Не знаю… Я сьогодні хотів по-чесному придбати квиток – у вас.

– Як великодушно!

– Але довелося вкотре їхати «зайцем»…

– Ні, ви невиправний нахаба!

– Взагалі-то я добрий, просто грошей немає.

– То ви хочете їх у мене позичити?

– Ну, для чого ж ви хлопчика ображаєте?! Я, хоч і досвідчений «заєць», панночок не крив­джу. Навіть у школі їх за коси не смикав.

– А в мене таке враження, ніби дівчинку вже другий день один занадто самовпевнений тип переслідує…

– Тип зайшов сюди випадково – сфотографуватися. Я що, схожий на збоченця? Подумаєш, потрібні ви мені!

– То не потрібна?

– Ну, я міг би запросити вас на побачення…

– Справді? А я б могла на нього не піти.

– Чому? Я думаю, що ви вільна й ні з ким не зустрічаєтеся!

– Авжеж, у мене сьогодні вихідний.

– І все-таки, зда­ється, я вам сподобався…

– Хвалько!

Дівчина пішла фотографуватися, і Сашко уявив, як вона граціозно опуска­ється на стілець, звично поправляє косу й мило усміха­ється, проникливо вдивляючись в об’єктив. Аж ось фотопташка вилетіла, і таїнство завершилося. Юнка знову постала перед його очима. Підморгнув:

– Почекаєте мене?

– Для чого? Я ще маленька, мені треба першу сесію скласти,  – сумно поглянула на годинник.  – Даруйте, але мушу поквапитися: у мене мама хворіє, їй потрібно вчасно ліки приймати. Я була в аптеці, дещо купила, сподіваюсь, це допоможе.

– Що ж, тоді до нової зустрічі в тролейбусі? Я зачекаю, доки ви подорослішаєте…

– Ні, ви одружитеся і переїдете в інше місто.

– Як цікаво! Незабаром ми неодмінно продовжимо нашу дискусію. Будь ласка, пообіцяйте, що пам’ятатимете про мене.

– Аякже! – усміхнулася.  – Вас забудеш…

 

Педагогічна поема

 Незчувся як дійшов до зупинки і опинився в тролейбусі.

– Ви? Знову без квиточка?

Здивовано підвів голову – насмішкувато і в той же час лагідно на Сашка дивилася та сама юна кондукторка. Неймовірно! Стільки думав про зеленооку красуню, так прагнув зустрітися з нею… Але ж не тоді, коли знову їде «зайцем», та ще й у кишенях, як на зло,  – ані копійки! Ошелешено похитав головою. Відчув, як палають щоки. І це – він, Олександр Маркевич, котрий раніше ніколи не червонів, тепер зашарівся вдруге протягом дня…

– Даруйте, але ви мене чуєте?

Господи, який же у неї чарівний голос! Винувато усміхнувся:

– Привіт…

– Нарешті! А то я вже думала, що ви до самого студмістечка слова не вимовите.

– Просто ніяк отямитися не можу. Це ж треба – сісти в той самий тролейбус… А ви ще гарніша, ніж уранці!

– Це комплімент за безкоштовний проїзд? – ніби між іншим, поглянула кудись у вікно, поправила долонькою дивовижну косу.

– Я не жадібний,  – зітхнув.  – Але в мене справді немає грошей…

– То пішов би у вихідний розвантажив вагон і підзаробив дещицю,  – втрутилася в розмову тітонька з колоритним солом’яним кошиком.  – Не соромно? Здоровий парубок, а досі на батьковій шиї сидиш!

– Я студент, у національному університеті навчаюся,  – промовив гордо.  – Мені треба граніт науки гризти! Ось якби не вступив, тоді б, може, теж із сумкою через плече тролейбусом швендяв, страхаючи «зайців»…

– Отже, тут, по-вашому, тільки невдахи працюють? – посуворішала кондукторка.  – Я також студентка, першокурсниця. І навчаюся у престижному виші. До речі, вступила сама, без знайомств і хабарів. Але хочу мамі допомогти. Та й добре мати бодай кишенькові гроші на квиток у кіно чи театр.

Олександр зніяковів, хотів попросити пробачення, та натомість промовив сердито:

– Все, годі мене виховувати. Теж мені Макаренки! Не переймайтеся – вийду на наступній зупинці. Подумаєш – пройду пішки якихось п’ятнадцять кілометрів, на півтори години пізніше спати ляжу…

– Я вас не виганяю,  – квапливо доторкнулася до його руки дівчина (тієї миті Сашка наче вогнем обпекло).  – Їдьте собі, скільки треба.

– Ні, дякую,  – нервово махнув рукою і швидко, не озираючись, почав проштовхуватися до виходу.

– Куди ж ви? Зачекайте! – співчутливо озвалася кондукторка.

Але, тільки-но відчинилися двері, Олександр мерщій зістрибнув на тротуар і одразу ж стрімко попростував геть. Відверто кажучи, йому дуже хотілося подивитися, чи спостерігає за ним крізь вікно зеленоока юнка з довгою русявою косою. Проте зумів стриматися, аби не повернути голову. Та ще й подумки вилаяв себе: «Ну, що ти перей­маєшся через якесь дівча? Ти хто – чоловік чи ганчірка?!».

Однак настрій був кеп­ський – неначе його вразливу, бентежну душу якісь кішки кігтиками пошкребли. І, хоч запросто міг сісти в інший тролейбус, а­дже давно звик їздити «зайцем», чомусь уперто плентався пішки до самого гуртожитку.

Потім цілий вечір не знав, як зосередитися, безцільно снував кімнатою і дратувався. А коли нарешті пізно вночі вклався у ліжко, прокрутився мало не до світанку. Заснув несподівано і… побачив її. Дівчина була зовсім поруч – достатньо лише руку простягнути. Гарна, усміхнена, ніжна. Жартівливо посварилася пальчиком, смішно зморщила носика, удавано суворо похитала головою, дзвінко розсміялася. Сашко очей не міг відвести від своєї гості! Втім, він так і не наважився пригорнути її – лише зачудовано усміхався, охоплений якоюсь тихою, зворушливою, теплою радістю.

 

 

«Заєць», мавка і кулемет

 Сашко звично їхав «зайцем», і совість його не мучила – звідки гроші у бідного студента? Батьки мешкали у маленькому містечку і отримували на своєму заводі смішну зарплату, тож могли допомогти синові хіба що картоплею та салом. Однак до того, що вітер у кишенях свище, Олександр ставився по-філософ­ському: Діоген узагалі в бочці жив – і нічого, навіть в історію потрапив! Власне, якби до університету було недалеко, Сашко міг би й пішки почимчикувати. Проте Київ – не Городня, тут не находишся…

Людей у тролейбусі було небагато, тому Олександр принишк біля вікна. Навіть голову висунув, пильно роздивляючись навкруги, ніби їхали не рідним Хрещатиком, а вулицями Парижа. Та це не допомогло.

– Перепрошую, ви маєте квиток? – пролунало біля самого вуха.

Голос був напрочуд приємним, та й запитували лагідно. Отож Сашко спробував на нього не реагувати – взагалі розвернувся до співрозмовниці спиною, байдуже втупившись у вікно.

– Вибачте,  – почув поряд,  – будь ласка, заплатіть за проїзд…

Неквапливо озирнувся – кондукторка виявилась зовсім юною, зда­ється, його ровесницею. Дівчина вичікувально і, як здалося Сашкові, навіть із цікавістю розглядала надто заклопотаного пасажира. Русява (з довгою розкішною косою), зеленоока, усміхнена, така собі лісова красуня – мавка, яка бозна-як опинилася посеред гамірного Києва. Олександр мимоволі замилувався ввічливою панночкою.

– Ви мене чуєте? – стиха нагадала про себе дівчина.

– Так,  – і собі всміхнувся якомога приязніше.  – Ви кондуктор?

– Авжеж…  – стенула плечима.

– А хіба такі кондуктори бувають?

– Які такі? – зашарілася.

– Симпатичні!

– Будь ласка, придбайте квиток,  – сором’язливо відвела очі.  – У мене мало часу…

– Я б із радістю,  – зітхнув.  – Але хіба ви хочете моєї смерті?

– Що? – розгублено закліпала очима.

– Іноді в громад­ському транспорті таке-е-е трапля­ється… От недавно зайшов у тролейбус юнак із плащем у руках. Бабусі поглянули на нього, руками сплеснули: «Боже, який худий – шкіра та кості… Мабуть, студент!». А той у відповідь: «Ні, я лише готуюсь до інституту вступати, а студент – це він,  – і… показав на плащ.  – Бачите, увесь час його підтримую, бо вже, сердешний, навіть ходити сам не може». Сумна історія, правда? Так ось, плащ – це я. Повірте, красунечко, перед вами – скелет. Мене ж зараз, мов пушинку, вітром здмухне!

– Ви не дуже схожі на пушинку…  – зніяковіла дівчина.  – Будь ласка, вийдіть на наступній зупинці.

– Не можу,  – стражденно закотив очі.  – У мене ніжки болять. Згляньтеся!

Дівчина всміхнулася кутиками вуст, поправила зачіску, поглянула востаннє на хитромудрого юнака і квапливо попростувала до огрядного червонощокого дядечка з великими валізами.

– Ич, добра яка,  – осудливо похитала головою Сашкова сусідка зліва, одягнена, немов комісар громадян­ської війни, у чорну шкірянку.  – Зовсім розпустилися, безсоромники, кулемета на вас немає!

Кондукторка знічено озирнулася, але Олександр підбадьорливо їй підморгнув…

Протягом дня він не раз згадував про симпатичну дівчину. Уявляв: ось вона збирає польові квіти, сплітає віночок і одягає собі на голову; ось купа­ється в річці, а потім засмагає на пляжі; згодом замислено сидить в аудиторії чи весело, безтурботно чимчикує вулицею… Одні фантазії змінювали інші, мов кадри романтичного кінофільму. Однокурсниця Зіна навіть пожартувала:

– Щось ти, Саню, сьогодні на себе не схожий – замість звичної нахабної фізіономії в тебе таке одухотворене, замріяне обличчя! Дивлюсь на такого хлопця і мимоволі закохуюся…

– Пізно, Зіночко, він уже в кондукторку закохався!

Це озвався Антон, Сашко поруч із ним на лекціях сидить. От і розповів приятелеві про свою ранкову пригоду в тролейбусі. І що? Навіть заняття не минуло, а про цей випадок дізнався вже весь курс. Та ще й жартують:

– Ти часом не запам’ятав номер, щоб ми всі могли тепер «зайцями» на навчання кататися?

Власне, Олександр ніколи раніше на такі кпини не зважав, а тут раптом густо почервонів і вискочив з аудиторії, мов ошпарений. А що, як Зінка має рацію і він справді закохався?!

 

 

БІЖЕНЦІ, або «ЗАХІД СОНЦЯ»

Вони приїхали у сиве надвечір’я, коли сонце вже хилилось до заходу і асфальт, розтоплений від літньої cпеки, перестав прилипати до підошов. Приїхали тихі, розгублені, перелякані… Жінка і троє дітей. Найстарший хлопчик, уже майже юнак, притискав до грудей ноутбук, очевидно, найбільшу його цінність. Двоє менших – дівчатка. Десь так семи та дванадцяти років, як визначила «на око» Оксана. Вони теж тулили до грудей якісь вузлики. Жінка назвалася Надєждою і відразу почала плакати, коли почула, що Оксана може запропонувати їм тимчасовий притулок.

– Тимчасовий,  – пояснила, вловивши німе запитання в заплаканих зеленкувато-сірих очах Надєжди,  – бо за три місяці приїж­джає господиня квартири, яка зараз перебуває на заробітках у Португалії. Я з нею зв’язалася, то вона дозволила мені на цей час, до її приїзду, поселити біженців із Криму або з Доне­цька. А потім щось місцева влада придумає… А­дже так, Миколо Петровичу? – звернулася до розпорядника житла для біженців.

– Звичайно, звичайно,  – поспішно закивав той лисуватою головою, підтвер­джуючи Оксанині слова і полегшено зітхнувши в душі, що один клопіт, нехай і тимчасово, бодай на три місяці, зсунувся з його голови.

– Ми не з Криму, ми з Донєцка,  – непривітно буркнув підліток, насторожено прислухаючись до розмови.

– Я знаю,  – кивнула головою Оксана, трохи здивована грубим тоном хлопця, але відразу засоромилася. Та що це вона?! Хіба можна звертати увагу на такі дрібниці? Ці люди стільки всього натерпілись!

– Як ти називаєшся? – усміхнулася до хлопця.  – Не важко нести і комп’ютер, і валізу? Може, допомогти?

– Нє понімаю,  – неохоче крізь зуби процідив той і насупився.

– Альошка він, Альошка,  – квапливо втрутилась Надєжда, розписуючись у відомості за отриману грошову допомогу, і непомітно від Оксани дошкульно штурнула сина в плечі, від чого той засичав якось по-зміїному і метнув на матір лютий погляд.  – А дєвочки – Лєночка і Женя, старшенька.

– Гарні імена,  – ласкаво усміхнулася Оксана до дітей і мимоволі погладила меншу по білявій голівці.

Та злякано сіпнулася вбік і судомно вчепилася у мамину спідницю.

– Чого ти? – не зрозуміла Оксана і здивовано подивилася на Надєжду.

– Втомилася,  – пояснила та, ховаючи очі.  – Тяжолий був переїзд.

– Я розумію. Нічого, зараз прийдемо у квартиру, помиєтеся з дороги, відпочинете… Відразу легше стане.

У квартирі прибульці здивовано розглядалися.

– Карті-і-ін!…  – захоплено протягнув Альошка.  – Як в музєє!

– Моя подруга – художниця,  – пояснила Оксана.  – Кілька разів навіть виставляла свої полотна. Хвалили її, казали, що талановита, але купляють її роботи рідко… Не той стиль! Вона пише картини в стилі ретро.

– Я в етом плохо разбіраюсь,  – призналась Надєжда і якось винувато подивилася на Оксану.

Діти теж принишкли, знітились. Оксана розуміла: в чужій домівці їм ніяково! Відразу розчулилась, подумала, скільки їм довелось пережити, все покинути, бо що можна взяти з собою в ті сумки, які несла Надєжда? Невелику затерту валізу допомогла нести Оксана, дорогою рішуче відібравши її в хлопця. Та що та валіза?! Що особливого в неї поміститься? Все, абсолютно все довелось їм покинути, втікаючи з рідного дому від страшної війни!..

– Ми почті нічєго не взяли з собой, всьо оставілі,  – ніби читаючи Оксанині думки, мовила Надєжда і голосно схлипнула.

– Ось що,  – взяла ініціативу в свої руки Оксана (вона вважала себе жінкою рішучою, хоч зазвичай ніяковіла від грубощів і була абсолютно безсила перед хамством),  – ви поки що влаштовуйтесь, купайтеся з дороги, розбирайте речі, займайте ліжка, де кому подоба­ється. Рушники і постільна білизна є в шафі. Квартира у вашому розпоря­дженні на три місяці. А я піду до крамниці по продукти, в холодильнику нічого немає, він вимкнений. Що зазвичай ви готуєте дітям? – звернулася з запитанням до На­дєжди, яка, почувши про крамницю, зсутулилась, аж ніби зменшилась.

– Всьо! Они всьо їдять,  – поспішно затараторила тим своїм особливим суржиком, яким розмовляють східняки.

– Я колбасу люблю! – втрутився Альошка і якось запобігливо, улесливо усміхнувся до Оксани.  – І м’ясо…

– Ось ти, м’ясоїде, і пі­деш зі мною по продукти,  – весело розсміялася Оксана. Їй дуже хотілося якось прихилити до себе цього набурмосеного підлітка, хотілося, щоб він до неї усміхнувся, щоб розгладилася сувора складка між бровами, яка появилася на юному чолі занадто рано.

Поживна трапеза того дня складалася з курячого бульйону з дрібненькою вермішеллю, пельменів, соків та фруктів. А ще Оксана подала до столу кілька салатів, м’ясну нарізку, мариновані гриби з цибулькою та оселедець. На десерт – каву з цукерками і морозиво.

Надєжда здивовано оглядала щедро заставлений стіл. На таку розкіш вона не чекала… Оксана ж бідкалась, що все приготовлене нашвидкуруч, що в хаті немає ні картопельки, ні інших овочів… Cьогодні вже пізно, а ось завтра вона встане раненько, піде на базар і нагодує своїх гостей справжнім україн­ським борщем та варениками.

– То, може, мені теж піти з вами? – нерішуче запитала Надєжда і заклопотано почала копирсатися в тоненькому, як листок, гаманці, який витягла із засмальцьованої ­джинсової сумки.

– Як носій? – усміхнулася Оксана,  – Не треба! Відсипляйтесь! Я «кравчучку» візьму, то нею привезу все, що потрібно. Основне – картоплю купити, цибулю, моркву, фрукти якісь…. Які фрукти любите найдужче? – повернулась до дівчаток, але відповіді не дочекалася. Мала Лєночка знову вхопилась за материну спідницю. Натомість несподівано обізвався Альошка:

– А што такоє «кравчучка»?

– Візок такий,  – охоче взялась пояснювати Оксана, втішена, що хлопець хоч чимось зацікавився і обізвався до неї, бо до крамниці й назад ішов, наче німий, їй так і не вдалось витягнути з нього жодного слова.  – А «кравчучкою» назвали, бо президент наш перший був Кравчук. Тоді ці візки появилися.

– Смєшно… Візки…

– Візок – ето коляска, Льоха,  – поспішно втрутилась Надєжда.

– А він хіба не розуміє по-україн­ськи? – здивувалась Оксана.  – В школі вчиш україн­ську мову і літературу? – звернулась уже до Льоші.

– У нас есть такой прєдмєт, но я еті урокі нє посєщаю.

– Чому? – щиро здивувалася жінка.

– Освобождьон…

– Звільнений від вивчення державної мови та україн­ської літератури? – Оксана повернулась до Надєжди. Очі її від здивування стали круглими.

– Нє с-способєн к язикам,  – затинаючись, промимрила та і зашарілася.

– Але як можна не вчити державну мову? Не знати її?..

– Зачєм она мнє? – стенув плечима підліток.  – Я в русской школє учусь… І вообще, скоро государствєнним язиком у нас будєт ру­ський.

– Замолчі нємєдлєнно! Сейчас же замолчі! – заволала Надєжда і щосили сіпнула сина за руку.  – Ізвінітє його, мілая Ксюша! – повернулась до Оксани.  – Ізвінітє, пожалуста, дурака. Він сам не знаєт, що меле своїм язиком… Наслухався на своїх мітінгах дурацкіх! Донєцкой рєспублікі захотєлі? Да? – звернулась до сина, в якого аж ніздрі роздулися від злості, як у дикого коня.

– Ось воно що,  – протягнула здивована Оксана,  – сепаратист? Га?

– Змилуйтесь! Як-кий с-сепаратист? Дурь бйот в голову,  – Надєжда від хвилювання почала заїкатися.

– То чому ж ти втік із Доне­цька? – не звертаючи уваги на слабкі потуги На­дєжди допомогти синові виплутатися зі складної ситуації, суворо подивилася на підлітка.  – Чому ж не залишився боротися за свою ДНР?

– Мамка забрала,  – похмуро буркнув.

– Якщо вже ти такий патріот Росії, то до чого тут мамка? – в Оксаниних словах пролунав їдкий сарказм.  – Свої переконання треба відстоювати. Боротися за них. А ти виступаєш проти цілісності України, за створення доне­цької народної республіки, а сам втік, а сам – у куші, мов той заєць. Відважно, нічого не скажеш!..

– Я не проти! Пусть Україна будєт єдіная. Я только протів бандєровцев.

Оксана не витримала і голосно зареготала.

– Чого ж тоді приїхав до бандерівців, якщо ти проти них? Чому ж не втікав у Росію? Ти, мабуть, теж вимахував росій­ським триколором і горлав: «Расєя!»?

– Мамка прівєзла.

– Знову мамка! Вдаєш із себе самостійного, береш участь у сепаратизмі, мабуть, і зброєю вимахував, не лише прапором, а якщо доходить до серйозних рішень, то ховаєшся за мамку. Герой! – Оксана глузливо засміялася.  – Там у вас всі такі «герої»? Та й плутанина в твоїй голові неймовірна! Суцільна каша! Якщо ратуєш за ДНР, то єдину і неділиму Україну доведеться ділити на окремі республіки, а якщо хочеш єдиної України, то про всілякі там ДНР та ЛНР ніякої мови бути не може, бо одне суперечить другому. Невже не зрозуміло? Хто ж там у вас ідеолог, що такого елементарного не пояснює? І чого ж ви все-таки хочете? Чим вас Україна не влаштовує?

Підліток скривився і вперто мовчав. Як усі фанатики, був обмежений, а тому не схильний до аналізу та логічного мислення. Сперечатися з Оксаною йому було важко.

– Гаразд! – змилосердилась над ним Оксана.  – Іди і подумай добре над моїми словами. За три місяці ми з тобою ще матимемо нагоду поговорити на цю тему. А поки що,  – жінка окинула поглядом великі полиці в передпокою, густо заставлені книгами,  – а поки що пошукай собі між книжками щось про бандерівців, про УПА і прочитай. Може, хоч трохи просвітліє в голові…

Час біг швидко… Минали дні. Оксана довгенько і марно чекала, що Надєжда нарешті візьметься за свої прямі обов’язки: готуватиме їжу (за власні гроші, які отримала від держави, а не за Оксанині), прибиратиме у квартирі, пратиме одяг і постільну білизну. Але так і не дочекалась… Надєжда, видно, вирішила, що знайшла собі в особі Оксани безплатну служницю, сіла разом із трьома дітьми їй на шию, ще й ноги звісила. Її цілком влаштовувало, що це все робить Оксана, і вона вже коверзувала, помикала нею, як справжньою служницею. Не відставали від матері й дітки. До найменшої не мала претензій. Дитина!.. А Женя й Альошка могли б хоч після себе ванну помити, повитирати підлогу, ліжка позастелювати. Надєжда зникала з дому на цілий день. У пошуках роботи, як пояснювала Оксані свої зникнення. Діти залишалися в квартирі самі. І перетворювали її до вечора на кошмар, прихитрялися все в хаті перевернути з ніг на голову.

А Оксана теж працювала, мала свою сім’ю. І вечорами поспішала до біженців, щоб навести хоч якийсь лад у квартирі, попідливати квіти, почистити меблі, щоб, приїхавши за три місяці, Марта змогла впізнати свою квартиру, а не впала від запаморочення, переступивши поріг. Надєжда не бралася ні за холодну воду, тільки готувала дітям їсти. І за це їй спасибі! Оксана втомилась, вона вже рахувала дні, коли ті непрохані гості нарешті покинуть Мартину квартиру. А вони, мабуть, про це і не думали… Навіщо? Їм було добре! Чудово влаштувалися, нічого не скажеш! Куди поспішати? Вдома триває вій­на… Оксана все розуміла, але вона ж погодилася прихистити людей на три місяці. Тільки на три місяці, а Микола Петрович, зда­ється, забув про це і навіть не завдавав собі клопоту шукати Надєжді з дітьми інший притулок. Він здивовано втупився в Оксану, коли та прийшла нагадати йому, що термін оренди наближа­ється до кінця.

– Куди ж я їх подіну? – розгублено запитав Оксану.

– Не знаю! – розсердилась жінка,  – Не знаю! За тиждень приїж­джає моя подруга, власниця квартири. До її приїзду квартира повинна бути вільна.

– Але ж іще тиждень є в запасі,  – простогнав знервований розпорядник.

– Цей тиждень я потрачу на те, щоб привести хату до ладу. Ви б подивилися, на що вони перетворили квартиру за час свого проживання. Не квартира, а хлів! Зайти туди бридко!

Cумно зітхаючи і смикаючи себе за вухо, Микола Петрович пообіцяв щось вирішити.

Оксана поспішила до своїх підопічних, щоб попередити їх про можливий переїзд. У квартирі Марти її чекала несподіванка. Кинувши погляд на стіну, Оксана відразу побачила, що порядок картин порушений і кількох полотен не вистачає. Одна із зниклих називалася «Захід сонця». Вона була на декількох виставках, її дуже хвалили. Оксані та картина надзвичайно подобалася, хоч жінка і мало тямила в живописі. Полотно чомусь завжди вабило до себе. Від нього перехоплювало дихання і стискало в горлі… На червоному небі – біле округле сонце, що хова­ється в чорних скелястих горах… Все це було зображено сміливими блакитними мазками. Справжнісінька пожежа на небі. Здавалося, що сонце віддало весь свій жар, свою силу небесам, і від того ті небеса запалали. А само сонце зблідло, втомилось і, якесь знекровлене, знесилене, йшло на спочинок… Оксана знала, що Марта просто фанатично любила цю свою роботу і дуже пишалася нею. Їй не раз пропонували за неї чималу суму, але художниця ні за які скарби не погодилась би розлучитися з улюбленим творінням. Вона його любила так, як тільки мати може любити своє рідне дитя. І саме цієї картини не було на стіні…

– Куди поділася картина? – одразу різко запитала Оксана в Альошки.

– Я не знаю! Чому ви мене питаєте? Я не брав! – запевнив зухвало, але очі його злякано забігали.

– А хто поперевішував картини?Чому вони не в тому порядку, що були?

– То я… – зізнався неохоче,  – Я хотів роздивитися одну ближче і ненароком її скинув. Шнурок обірвався… А за нею ще декілька впало. Ось я і перевішав, бо не помнив, як точно вони висіли, але я не брав ні одної! Клянусь! Зачєм оні мнє?

– А сенсорний мобільник звідки взяв? – не повірила йому шокована Оксана.  – В тебе ж був звичайний телефон.

– Я його з дому привіз! – зухвало запротестував підліток, проте паленіючи лицем.  – Він в чємодані лежав.

Оксана перевела погляд на Надєжду, яка теж обурено намагалася довести Оксані всю безпідставність її підозр. Вона навіть вичавила сльозу, невміло вдаючи образу. Сваритися не хотілось, але ж… картина… Оксана знала, що означають для подруги її роботи. Та й обурювало нахабство підлітка.

– Я не знаю, куди поділась картина, але вона зникла! Це факт. Я даю вам два дні. Тільки два дні. Щоб картина висіла на місці. І взагалі, щоб на цій стіні з картинами все було так, як раніше! В тому самому порядку! Інакше розмовлятимемо у міліцей­ському відділку. Те, що ви біженці, не дає вам ніякого права на крадіжку! Ви мене зрозуміли?

Мати з сином дружно закивали головами.

Картина справді появилася на місці за кілька днів. Оксана була на сьомому небі від радощів, бо не уявляла собі реакцію подруги на пропажу улюбленого шедевра. Марта могла від горя навіть занедужати. «Слава Богу, що все обійшлося!» – думала жінка, картаючи себе, що так необачно розпорядилася чужою квартирою, чужою власністю.

Наступного дня Надєжда несподівано почала збиратися з дітьми в дорогу.

– Поїдемо ми, мілая Ксюша. Спасібо вам!

– Микола Петрович знайшов щось для вас? Я його попере­джувала, щоб шукав.

– Нєт! Ми додому поєдєм,  – заперечила біженка.

– Як додому? – не зрозуміла Оксана.  – Там ще стріляють. Там іще війна!

– Ми в Краматорск. Єго уже освободілі. Там уже Україна! Нам пісьмо напісалі знакомиє. Ми у ніх пока поживьйом.

– Чому ж відразу до них не подались, а заїхали аж сюди? – все ще нічого не могла второпати цілком збита з пантелику Оксана.

– Оні стариє, они осталісь дома і нікуда нє уєзжалі. А я іспугалась… За дєтєй іспугалась. Дєті у мєня! Откуда било знать, как развернутся собитія і что Краматорск снова окажется украинским?..

– Це зрозуміло! – стомлено всміхнулася Оксана, в душі радіючи, що нарешті позбува­ється непроханих гостей.

Вона навіть поцілувалася з Надєждою, а дівчатка самі повисли на її шиї, називаючи «тьотушка Ксюша». Це розчулило Оксану до сліз. Щоправда, Альошка так само непривітно хмурився, а очі його при прощанні знову неприємно злякано забігали в різні боки. «Соромиться! За картину незручно,  – подумала Оксана.  – Добре, що віддав назад». Жінка навіть не поцікавилася, яким чином йому вдалося повернути картину. І вирішила пробачити хлопцеві зникнення двох етюдів… То були копії, які виконала Марта, але таких копій вона могла написати безліч. Основне, що «Захід сонця» у квартирі!

А за тиждень приїхала з Португалії подруга, до повернення якої Оксана встигла просто вилизати квартиру, кожна кімната аж сяяла чистотою та пахнула колишнім затишком.

Увечері за кавою Оксана розповіла Марті про інцидент із картиною. Навіщо мала б приховувати? А­дже все владналось, картина на місці. Всі переживання позаду…

– Ти собі не можеш уявити, що я пережила,  – щебетала до подруги, смакуючи запашний напій, що парував у крихітних філіжанках на столику.  – Я просто нетямилась від розпачу! Навіть не знаю, що б робила, якби твій «Захід сонця» пропав! Руки на себе наклала б – не інакше!… Я ж добре знаю, що для тебе означає це полотно!

Марта відразу кинулася до картини. Довго дивилася на неї, може, занадто довго… А тоді стомлено припала до неї головою…

Це була копія, хоч дуже майстерно виконана. Відчувалася вправна рука художника, який зробив таку вдалу копію. І ніхто ніколи в світі, крім неї самої – творця цього пейзажу,  – не зміг би помітити між ними різницю.

Краялося серце, очі набухали пекучими слізьми, опускалися руки… Але Марта неймовірним зусиллям волі опанувала себе. Усміхнулася до Оксани, яка за журнальним столиком просто світилася від гордощів, що зуміла зберегти своїй подрузі її безцінний скарб… І біля картини, як вірянин біля ікони, художниця поклялась сама собі, що Оксана про цю підлу підміну ніколи в своєму житті від неї не дізна­­­ється!

Лідія ПІДВИСОЦЬКА

НОВОМОДНА ДУЕЛЬ

Евеліни Степанівни Вродливиці
з Ксенією Іванівною Розкішницею

Евеліна Степанівна Вродливиця так мчала, що з-під ніг летіли іскри. Підбори стерлися до підошви, жіночку завертало, наче хто закинув їй віжки на шию і тягнув назад, але вона з упертістю набридливої мухи нахилилася вперед – і гнала. Бо втікала від дідька лисого. Він з’явився в її голові вчора пополудні, міцно там укорінився, а оскільки ґгрунт для нього був підхожий, то тепер почувався більш аніж чудесно. Зате комфорт утратила Евеліна Степанівна.

Жінка була недурна, сороківку вже прожила, виглядала соковито і звабливо, навіть підлітки на неї облизувалися; була керівником юридичного відділу однієї відомої фірми. А дала такого маху, що не позаздриш… Коли сама збагнула – стало пізно.

Дідько лисий у такому шикарному домі, як Евеліна Степанівна, ніколи не жив. Тому блаженствував. Спочатку він сп’янів від її французьких парфумів. Але коли назбирав дров, розпалив вогонь і підсмажив шашлик, зрозумів, що, аби повністю розслабитись, цього мало, тож перехилив ще півпляшки шотланд­ського віскі… Отоді вже розгулявся на славу!..

– Швидше! – скомандував Вродливиці.  – Не перебирай ногами, як стара шкапа!.. Замало бути гарною і мати клепки! Треба бути ще рухливою! Лети!.. Бо мене у своєму робочому кабінеті жде не діждеться моя люба подруга – відьма підколодна!..

Евеліна Степанівна часто-густо не могла впоратися із собою, а тепер ще той поселенець… Навіщо їй було в п’ятницю тринадцятого, коли на небі повня, викликати на дуель Ксеньку? Лихий поплутав.

Ксенія Іванівна Розкішниця, її вірна подруга, теж була тямовита, сороківку чекала восени, фігуру мала модельну, рум’янець бурячковий, натуральний, зворушувала навіть дідів, які слинку пускали хіба що на картопляне пюре, і була керівником економічного відділу тієї ж відомої фірми…

Офіційна версія дуелі – посада першого заступника. Неофіційна – президент фірми Геннадій Едуардович. Точніше, його серце (для загалу) і гаманець (для себе).

Дуель була сучасною. Без пістолетів, шпаг, шабель, рапір, рушниць, ножів і ще цілого арсеналу смертельних залізяк. І без секундантів. Билися енергіями, які вилітали зі слів.

Небо тряслося від блискавок, хмари від синців стали фіолетовими, вітри здичавіли, зірки повтікали чи попадали всі від переляку, лише місяць усе фіксував на камеру, бо, щоб виявити переможця, можливо, знадобиться відеоповтор.

Хоч скільки гидоти метали одна в одну Вродливиця і Розкішниця – ніяка мерзотність не була переможною. На кожну словесну отруту дуелянти знаходили енергетичний щит. Воїнами були досвідченими – не одного енергіями слів відправили чортам паски пекти. Билися-труїлися, час минав, а результату – катма!.. Місяць захвилювався. Почав кричати у рупор, що на горизонті вже з’являються треті півні, але войовничі жіночки не чули. Вони були виснажені, як квітки у вазонах на відпустковому підвіконні, але билися до останнього, бо краса горда. Краса не зда­ється. А Вродливиця з Розкішницею були красивими і гордими, як дві дурепи перед роковим кукуріканням.

– Відьму підколодну тобі в подруги! – плюнула хриплим голосом Евеліна Степанівна.

– А тобі дідька лисого! – відхаркнула Ксенія Іванівна.

На тому обидві дуелянтки знепритомніли, бо час, відведений на битву, скасували треті півні.

Але за мить до кукурікання з важкого пострілу подруги в Евеліну Степанівну поселився дідько лисий. А вранці, щой­но прокинувшись, він улаштував жінці такий спектакль, що їй довелось гнати невідь-куди, стираючи підбори, як правдиво зазначено на початку оповіді. Дорогою Вродливиця здогадувалася, що програла. Допущення дідька лисого у своє тіло – повна капітуляція. І найбільше, чого б Евеліна не хотіла у житті, – це зустрітися з переможними очима зрадливої Ксеньки…

Але знову «але»… Бо стерті ноги самі занесли її до кабінету керівника економічного відділу. За повелінням дідька лисого, Евеліна рвучко відчинила двері і побачила, як… кабінетом на мітлі «вишиває» її вірна бойова подруга Ксенія Іванівна. Боса, з-під задертої спідниці видно ноги в розірваних колготах, блузка надулась, як новорічна кулька, що невідь-як дотягнула до Восьмого березня. Голова нагадувала туалетний йоржик. Очі були чужі.

Жінки полегшено зітхнули: програли обидві.

Дідько лисий з відьмою підколодною почали обніматись, наче не бачились сто років. Реготали, навперебій говорили, згадували минуле… Сховались у тумбі, подалі від світла, і на деякий час забули про свої нові симпатичні домівки.

Вродливиця і Розкішниця всілися на столі серед стосів тепер нічого не значущих паперів. Одна проти одної. Тимчасово до них повернулися власні очі.

– Ну, і чого ти добилася? – плаксиво запитала Евеліна.

– А ти чого? – простогнала Ксенія.

– На дідька лисого мені здався той пузатий президент? – каялася Вродливиця.

– А мені потрібна ця посада, як відь­ма підколодна під порогом хати… – зіт­хала Розкішниця.

– То навіщо зачинали?

– Щоб доказати…

– Кому?

– Собі…

– Що?

– Що заздрість вічна…

– Тупість теж…

– Ото каші наварили!

– Швидше б її на смітник.

– Як?! – заволала Ксенія Іванівна.

– Думати!..  – прозріла Евеліна Степанівна. Недарма ж була керівником юридичного відділу.

Дідько лисий і відьма підколодна вмить замовкли, відхилили дверцята тумби, прислухались.

– Що вони там белькочуть? – запитала відьма.

– Хочуть нас прогнати, чую… – відповів дідько.  – Зда­ється, мудріють…

– А дідька лисого! – вигукнула відь­ма. – Я не хочу жити під сирою колодою!..

Дідько з відьмою вихором вилетіли з тумби і знову осідлали своїх красунь. Щоб знали! Щоб відчули кожною клітинкою свого гарного тіла, що щастя – мати душу у своїй хаті. Цінувати її, оберігати, наче немовля. І не зазіхати на повітряний замок, який придумали чужі голови. Бо тоді рідна домівка стає порожньою, беззахисною. У ній може поселитися чужинець. І зайду ніколи не переконаєш, що він злодій, а не господар. Хоч би вмер…

Андрій ПРОЦАЙЛО, лауреат II премії

конкурсу «Коронація слова – 2014»

за роман «Привид безрукого ката»

Ефемерна жінка

Адріан іще не знав, що у Дані вабило його найбільше… Чи її бажання проживати кожен новий день, наче останній, чи вміння причарувати того, хто цікавив її, чи майстерне перевтілення…

Щойно у ній щось змінювалося – вона відразу поводилася по-іншому. По-іншому вдягалася і наносила макіяж, обирала інші парфуми, робила незвичну зачіску.

Кожен день починався з погляду у вікно. Якщо крізь шибку Дана бачила клубчасті хмари, то серйознішала і весь робочий день залаго­джувала невідкладні справи. Варто сказати, що вона вміла самовіддано працювати. Якщо вже бралася за якийсь проект, то виконувала все бездоганно.

Якщо ж Дану будив сонячний зайчик, вона наче скидала із себе всю серйозність і ставала дівчинкою-підлітком. Вдягала щось яскраве і підкорювала світ своєю безтурботною усмішкою.

Її настрій був таким же швидкоплинним, як і вона сама. Причаровувала Адріана, наче знана актриса, котра бездоганно вживалася в новий образ. Кожен світ­ський раут, неначе щомісячна театральна прем’єра, слугував кристалізацією її актор­ської майстерності та сценічної гри.

Богдана бездоганно грала ролі. Коли проводила час у вищому товаристві й мала намір звернути на себе чиюсь увагу, їй це завжди вдавалося. Її сукні, макіяж та образ загалом були витончено-стриманими та аристократичними. Уміла завжди підтримати цікаву бесіду і вдало пожартувати, тож час, проведений із Богданою, усім здавався відпочинком.

Траплялися дні, коли вона шукала нових емоцій. Тоді виходила у натовп, рахувала усмішки та очі з блищиками щастя. Дивувала перехожих та незнайомців своїм щасливим виглядом, купувала на вулиці каву і смакувала нею, вмостившись на лавці. Наче позаштатний таємний працівник Міністерства натхнення, підглядала за перехожими крізь скельця своїх окулярів й робила відповідні нотатки в думках…

На початку весни Дана завжди була сама не своя. Бо весна завжди змінює жінку, а вона й без того не перебувала без змін. Перші кілька днів наче шукала себе саму, а далі вибухала емоціями та почуттями. І невимовно таланило тому чоловікові, який мав щастя у той час бути поруч із нею.

Вони разом весніли. Розвеснювалися від світанку до півночі… Відвідували всі місця, про які мріяли. Рахували зірки на небі й загадували бажання.

Якогось вечора Адріан сказав:

– Ти дуже мінлива жінка. Твої захоплення та емоції недовговічні й швидкоплинні. Як довго ти можеш любити одного чоловіка?

– Не знаю… – Дана опустила очі, розмірковуючи. – Усі попередні зв’язки тривали роками. П’ять весен – то максимум. Але всі мої чоловіки казали, що час, проведений зі мною, був найщасливішим у їхньому житті.

– То й не дивно. Але чому ви розходилися?

– Причин було багато. У кожному випадку вони були іншими. Зникала іскра, не було отої шаленості, закоханості, пристрасті, дикого бажання завжди бути поряд і не просто розмовляти про все на світі, а навіть мовчати разом. Життя не лише згла­джує гострі кути стосунків, воно стирає всі ті приємні речі, через які одного дня люди зійшлися. Час од часу я намагалася якось виправити цю ситуацію, але один партнер не здатен полагодити механізм кохання, коли другому цілковито байдуже. Врешті мені набридло збирати й склеювати друзки колишніх почуттів. Значно приємніше знайти нове кохання. Воно так окрилює. Для жінки бути бездоганною, неперевершеною в очах її обранця – це неймовірне почуття. Таке враження, що наро­джуєшся знову. Наново пишеш історію свого життя, заповнюєш чистий аркуш подіями, які є цікавими для тебе…

– Можеш мені щось порадити, щоби ми з тобою змогли перейти цю критичну межу у п’ять весен? – Адріан очікував на підказки, завдяки яким зміг би відімкнути серце жінки.

– Не змінюйся! Турбуйся про мене й огортай своєю увагою. Це неймовірно – бути коханою. По-справжньому. Єдиною, потрібною, жаданою до шаленства й до сліз… Мій ідеальний чоловік має говорити зі мною, як із богинею, але поводитися, як із дівчинкою. До того ж не обов’язково робити якісь неймовірні вчинки чи дарувати коштовні речі. Нехай це буде щось незначне, але з величезною любов’ю…

– Я зрозумів, – усміхнувся чоловік, і вогник надії запалахкотів у його очах…

– І ще одне, дуже важливе. Чоловіки часто забувають, що, крім них, у світі існують інші чоловіки. Завжди будь на сторожі… Тоді я любитиму тебе. А жінка, що кохає, – найкращий янгол-охоронець для чоловіка.

Адріан дивився на Дану й намагався запам’ятати її образ. Бо ж завтра вона буде цілковито іншою. Бешкетницею, чаклункою зі звабливими очима, стриманою красунею із серйозним поглядом… Його ефемерна жінка дивуватиме його щодня. Як могли його попередники втратити такий скарб, покинути її посеред життєвого шляху, не боротися за неї? Ніяк не міг утямити. Він інший. Він робитиме все, аби їхні весни тривали довго. Не соромитиметься запитувати, в чому його помилки, чого коханій бракує, до чого вона прагне. Щоранку прилаштовуватиметься до її образу, стилю, настрою…

З роками Адріан, звісно, звикне до її мінливості. А на схилі віку зрозуміє, що саме ця недовговічність у ній не давала згаснути їхній іскрі… У його коханій горіла та жаринка, яку треба було завжди берегти й роздмухувати.

Коли їхні обидві доньки підросли, Адріан почав дедалі частіше впізнавати у них їхню матір із її нетривкими бажаннями. Був певен, що колись матиме чоловічу розмову зі своїми майбутніми зятями, аби і їм передати досвід свого життя, розкаже, як втримати ефемерну жінку, а найголовніше – як бути щасливим поряд із нею… Бо роки науки і старань таки варті того, аби називати її своєю коханою щодня.

Леся КІЧУРА

 

Як Біблія каже

І

Баба Меланка якась чудна: ніколи нікого не осу­джує.

Обікрали її. Всі баняки в подвір’ї визбирали, курей загребли, зерно з комори вимели – не кляне, не нарікає.

– Тітко, вам що, не шкода? – диву­ється Тоня.

– Ще й як шкода, дитино. А найбільше – зозулястої курочки, що на руки до мене лізла. Вона ж як дитина була, я і балакала з нею. Шкода.

– Таки маєте зуб на злодіїв?

– Маю, Тоню, чом не маю. Та подумаю: і я ж така сама. Колись електрики ленію міняли. Саме дротів нарізали од стовпа до стовпа й покинули на дорозі. Ну а я діждалась, коли на обід одвихнулись, та собі того дротяку й потягнула. Три дні потім куток без світла сидів, поки нового привезли. І я з усіма сидю й каюся мовчки, а назад же не понесу, бо стидно.

– Нащо ж воно вам?

– Прання чіпляти. Натягнула – досі мені служат. І совість досі мучит.

– Прирівняли горбатого до стіни! То державне, а то люд­ське.

– Всьо одно крадіжка. На копійку вкрадеш – на руб загубиш.

– Злякали! Оно ті, що в людей мільйони забрали, нажились, аж репають, і ніяких втрат не бо­яться.

– Не все зразу, дитино. Віділлються і їм чужі сльози. Бог не злізе палицею бити…

Хотіла б Тоня вірити бабі, але не може. То в кого яке щастя. Петриків­ський голова ціле село обідрав як липку, і вади йому нема – аж пухне від грошей. А її чоловікові дармова копійка зараз боком вилазить. Якось від Черкас до Умані вхитрився зайцем проїхати, то в сіль­ському автобусі сорок гривень поцупили.

ІІ

– Та й добре тобі – доброго здоровля! – це Гонися Меланку здибала. – Ходиш без палиці, не те шо я, – прово­джає очима двох дівчат на дорозі. – От ниньки молодьож! Як згадаю Любку, шо дитину привела і в кущі викинула!.. – аж головою похитує.

– Така Божа воля, мабуть, – зітхає Меланка.

– Божа воля? Якраз! Надивляця того тілівізора та й казяця. Чи тобі геть байдуже, шо ці молоді вичворают?

– Молоде – дурне. А як я, стара, скілько раз котенят топила.

– Здуріла! То котенята, а то дитина!

– Для ки­цьки воно теж дитина. Знаєш, якими гочима на мене дивилась, коли в кублі їх не застала? А що скаже? Німота.

ІІІ

– Слухала оце Ящиного Льоньку й анекдота згадала, – Яруша бабам розказує. – Відбув парубок армію, прийшов додому, роздивля­ється по дворі. Нове деревце побачив. «Папаша, – каже, – ето льопа, што лі?».

– Еге ж, – Настю своє болить. – Мій теж, як вернувся, попробував «штокати» й «какати». «Ше такого мені не стачало! – кажу. – Мама зі сповиточка якою вчила? У школі десять років якою вчився? І не подужав? Чужий дядько з гарапником за два роки по-своєму перевчив? Тепер сиди, Настю, й думай: твій син дурний чи розумний після того?».

– Або як та дівка, що «лєзла, лєзла по лєстніце за пєтухом, а драбина зламалась і півень упав», – Яруша смі­ється.

Насті ж не до сміху:

– Нагадала йому, хто він і якої мами син. Більше не викаблучувався.

– Баба Гаша теж нарікала, що її обоє з нею вже по-рускому. І мулиться, і нітиться, а дітям нічо не каже, терпит.

– Зате баба Та­ська цвіте й пахне, що онучата москалями поставали. Ще й сама на старість по-їхньому пробує, аж гидко слухати… «Морко-о-овочка», «відьо-о-оречко», «руки в мукі-і-і», «німно-о-ожко». Бога за бороду вхопила: діти москалями поставали.

– Це в неї від чоловіка, – стає до балачки Меланка. – Пристав москаль на день і трошки, дітей насіяв та й щез. Ну, а вона вспіла навчитись.

– Ваші оно в Тюмені, а ви ж кацапкою не прикидаєтесь.

– Не маю хисту до того, – каже Меланка. – А мої онуки такі ж, як і в неї. Діти вже і вдома до мене по-рускому закидают. Чим я од неї лучча? Мій гріх ше більший, бо з діда-прадіда українці.

ІV

– Господи, чим та Манька думає?! Дітей, хату занапастила за горілкою! Де її розум?! Де совість?! – обурю­ється баба Га­ша.

– Слаба жінка, – Маланка про неї.

– Слаба не подужає стільки випити!

– От саме слаба й вип’є. На базарі з нею сиділа якось, розговорилися. «Маню, – питаю, – як тобі цего яду хочеться?» А вона: «Хочеться, бабо, ох як хочеться! Оце як вам після оселедця води кортит, так мені горілки. І нічо з собою зробити не можу, бо така вона мені добра!». Слаба… А як я сир галан­цький люблю. Геть у піст не вдержусь і куплю хоч сто грам. У кожного свій гріх.

V

– Не вспів дід Яшка бабі обіду відбути, а до вечора уже в хаті Ірка з Манькою тирлувались, – диву­ється Валентина.

– Баби не вернеш, – Меланка сумно. – А Яшці скільки там іще радощів зосталось?

– Не журіться ним. Він і мене, й вас переживе.

– То й на здоров’я. Мого віка не проживе, а таки свій.

– Чого тій Ірці-наркоманці не хватало? – Міля похитує головою. – Ва­сько ж і роботящий, і гарний, і дітей любит, і її жаліє. Нє, печеного льоду забагла. Та якби мені колись такий хазяїн, я б сама його на руках носила, – і зітхне тяжко.

– Їй, видко, не хазяїна треба, а такого, шоб на вітер підкидав. Хто любит попадю, а хто – попову доньку. І я оно сердилась на покійного: як іде з роботи, ше на вулиці починає розбиратись. Кашкет на тину, пі­джак на хвіртці, один черевик біля кирниці, другий під порогом, сорочка на порозі, майка в сінях… До хати в самих трусах заходит. А зимою, поки сорочки не здеру, доти не скине. Так і ходитиме в замурзаному. Насердюся! То як побачу на вулиці гарно вбраного чоловіка, та ше в галстуці, – очей не можу відвести! Зараз бігла б за ним. А як ті, що при галстуках, на Меланку й не дивились, то я була порадочна жінка. Ну, а її всі люблят – попробуй вдержатись.

VІІ

– Стільки чекали від того президента! Стільки сподівались! Діти на Майдані задля нього ладні були під танки лягати, а він… Ні риба ні м’ясо! – Юрко злиться.

– Хтів усім догодити, – баба йому.

– Хотів? Од своїх утік, а чужі не прий­няли. Чий він тепер?!

– Такий він собі, – Меланка здвигує плечима. – Хіба судят людей за те, шо брови не чорні та очі не карі? Я оно теж не така, як мама повинна бути. До когось діти приїхали, зараз цілуються-пригортаються, а в моїх – не заведяно. Мати не привчили мене, я своїх не привчила. Тут хоч чи не хоч – не поможе. А в президента вдача «не така», як ми хочем. Хіба він винен?

– То нащо брався?

– Я ж узялась мамою бути, а він така сама людина…

Оце тако з Меланкою балакати.

Ольга ПАВЛЕНКО

Чий гріх?

Хлопчик народився дуже смуглий… Щоправда, синьоокий, з європей­ськими рисами обличчя, але шкіра, замість того щоб біліти з кожним днем, навпаки, темніла, і вже було очевидно, що в родоводі дитини присутня негроїдна раса.

Таня нічого не розуміла… Нічогісінько… За собою не знала ніяких гріхів. Генка був її першим коханням і першим чоловіком, що відкрив їй солодке таїнство єднання плоті. Підозрювати в чомусь своїх родичів чи чоловікових? Таке Тані навіть на думку не могло спасти… Про таке навіть думати було недоречно.

Уже мала старшу дівчинку, синьооке золотоволосе диво – копію Геннадія, навіть не Геннадія, а його матері, яка і зараз, у сорокап’ятирічному віці, зберегла красу молодості. За нею на вулиці оберталося все чоловіче плем’я від 18 до 70 років, заледве не викручуючи собі шиї. Яночка (Таня назвала доньку на честь свекрухи) успадкувала від своєї бабусі абсолютно все: пишне золотисте волосся, небесно-блакитні очі, здивований погляд, легку ходу і струнку постать балерини. Від матері їй дістались тільки чорні брови, зламані посередині, як пташине крило, та довгі густі вії, також чорні, злегка закучерявлені на кінцях.

Таня пригадала, як вона тоді тішилась, що народила таке вродливе маля, як їй заздрили сусідки у палаті, які зворушливо-ніжні листи їй передавали в пологовий будинок рідні, як її всі вітали вдома! А чоловік просто на руках її носив і не зводив захопленого погляду з донечки. Сам її купав, сам уночі вставав переповивати. А тепер? Що вона має написати Генці? В кожній записці він запитує, на кого схожий синок, які в нього очі, волоссячко. А вона не знає, що відповісти…

Коли дитину приносили годувати, Таня з жахом і відразою прикладала її до грудей. Палко молилася Богові, благаючи вчинити диво, мріяла, щоб медсестра переплутала дітей і принесла їй чужого, нехай не такого вродливого, нехай звичайного, але білого, білошкірого, бо як цього показати рідні, а голов­не – чоловікові, Таня не знала. Не знала!.. Не уявляла собі реакції Геннадія, коли він побачить це личко, яке темніє з кожним днем. І очі, спочатку cині, а тепер темно-карі. Молилася… Одержимо благала Бога, але дива не було… І медсестра ніяк не бажала помилятися… Отож щоразу під час годування на Таню дивилося те саме серйозне горіхове личко, колір якого ще більше підкреслювали білосніжна шапочка і Танині білі груди, до яких вона нехотя тулила своє нелюбе, навіть ненависне дитя…

На сусідньому ліжку знемагала під тягарем тієї ж проблеми молоденька мулатка Лаура. Її синок народився з небесно-блакитними очима, а голівку мав покриту м’яким біленьким волоссячком, схожим на ретельно вичесані пухнасті волокна льону. Дитина була не мулатом, навіть не квартероном. Це був найсправжнісін­ський представник білої європей­ської раси. Але, на відміну від Тані, Лаура знала цьому пояснення. Той темний вечір вона з жахом згадуватиме завжди, протягом усього свого життя.

Їй забаглося піти з подругою в кафе, хоч зазвичай ніколи цього не робила. В чужій країні вони всі трималися разом і завжди скрізь ходили веселою щебетливою зграйкою. А тут… Наче нечистий поплутав, ще й подругу вмовила. Лаура з сумом згадувала, як довго Джейн не пого­джувалася на її вмовляння, як палко переконувала її в протилежному, які аргументи знаходила… Де там! Лаура була глуха і сліпа, не бажала нічого ні чути, ні бачити. І вже тоді, в тому страшному парку, борсаючись під шестипудовою вагою насильника, ґвалтівника, усвідомила ціну власної легковажності, за яку довелося заплатити сповна. Усвідомила. Але, на жаль, занадто пізно…

Ця вагітність була довгоочікуваною. Після одруження вони з чоловіком чекали на таке щастя довгих три роки… І вже зневірились, що колись стануть батьками, бо лікарі на всі запитання, а потім вже і розпач Лаури безпорадно розводили руками, запевняли, що не бачать у неї ніяких відхилень, ніякої патології, що варто було б перевірити чоловіка… Але Томас такі розмови сприймав як особисту образу і ні про які обстеження навіть слухати не хотів. Він був твердо впевнений у своїй абсолютній придатності до батьківства. Проте, як виявилося, його впевненості було замало… Лаура ніяк не могла завагітніти і неймовірно страждала, відчуваючи себе непотребом, колосом без жодної зернини, пустоцвітом…

Й ось аж після того жахливого випадку в парку жінка нарешті відчула в собі порух іншого життя. Том був на сьомому небі від щастя. Оточив свою вагітну дружину піклуванням та увагою, не давав ні до чого навіть доторкнутись, прибігав до неї тричі на день, готував їсти, обіцяв знайти квартиру і створити ідеальні умови для появи на світ свого нащадка. Коли настав час пологів, потурбувався про окрему палату з усіма вигодами. Але Лаура наполягла на двомісній. Було нестерпно залишатися самій, наодинці зі своїми думками та спогадами. Так вони з Танею опинилися в одній палаті й відразу відчули одна до одної симпатію.

Таня була така турботлива, така уважна! Сама ледве пересуваючись, знемагаючи під тягарем власного живота, залюбки допомагала Лаурі, в якої розпухали ноги і якій кожен крок, кожен рух завдавав неймовірних страждань. Але муку від тих страждань неможливо було порівняти з мукою душевною!.. Том нічого не знав про її пригоду в парку, Лаура вирішила не розповідати. Не знала навіть Джейн, яка, можливо, здогадувалася, куди так несподівано зникла з кафе її подруга з синьооким блондином, що підсів до них за столик зі своїм другом. Але вона мала про це свої міркування, ні про що не розпитувала Лауру і, звісно, нікому нічого не розповіла. Джейн була справжньою подругою. Щирою, відданою… На неї можна було покластися… Проте, Лаура змовчала…

Аж тут, у післяпологовій палаті, несподівано для себе вона розповіла Тетяні про зґвалтування. Таня докладно розпитувала Лауру про ту трагічну подію, співчувала і появу на світ білошкірої дитини в сусідки сприймала як власну трагедію, бо, як кажуть, у цій ситуації цілком могли потиснути одна одній руки. Тепер у її кучерявій голівці наро­джувався план… План жахливий, парадоксальний, може, навіть аморальний, але цілком прийнятний для прагматика. Жінка вирішила запропонувати Лаурі помінятися дітьми.

– Ти розумієш, – палко переконувала мулатку, – це найкращий вихід для нас обох. Ніхто нічого не знатиме. Треба все продумати до найменших деталей і зробити так, щоб комар носа не підточив.

– Як ти сказала? – не зрозуміла Лаура україн­ської алегорії, а коли Таня їй пояснила, що ці слова означають, навіть розвеселилася.

Помалу звикала до Таниного плану, він їй здавався вже не таким жахливим, а надто коли показала чоловікові через вікно не власного сина, а Танину дитину. Томас стрибав під вікном, щось вигукував, реагував на появу у вікні власного нащадка з усіма притаманними його народу бурхливими емоціями. Побачивши свого Томаса таким щасливим, Лаура вирішила погодитись на обмін дітей. Врешті, якщо показала чоловікові чужу дитину, то вже не мала шляху відступу. Це було зрозуміло. Тепер їм обом належало добре думати, яким чином здійснити задумане.

– Нам потрібен спільник серед медперсоналу, – переконувала Тетяну Лаура, – ми самі з цим не впораємось!

Але Тетяна і слухати не хотіла:

– Ти що? Що ти говориш? Гадаєш, нам дозволять так просто обмінятися дітьми? Це ж тобі не сумочки і не рукавички! Не будь наївною, Лауро!

– Що ж нам робити? Який тоді вихід? Що ти пропонуєш? – зацікавлено підвела голову Лаура. – Маєш конкретний план?

– Маю! – змовни­цьки підморгнула їй Тетяна. – Тільки не знаю, чи спрацює…

– Ану кажи. Обміркуємо.

– Тільки пообіцяй, що сприймеш мої слова спокійно, без зайвих емоцій. Обіцяєш?

– Обіцяю. Кажи! – Лаура відчула, як усередині все напружилось.

– Хоч би що я сказала? – не вгавала Тетяна.

– Хоч би що ти сказала… – мов сом­намбула, повторила жінка.

Тетяна скоса глипнула на мулатку, вагаючись, бо не уявляла, як та сприйме її план.

– Тільки, благаю, спокійно! – попросила лагідно.

Наступного дня Лаурі принесли передачу і лист від чоловіка. Прочитавши його, вона не зблідла, як у такому випадку сказали б про європей­ську жінку, а миттєво посіріла, мов цемент.

– Що? – перелякалася Тетяна. – Ларонько, що трапилось?

– Томас…

– Що Томас?

– Томасова мати помирає. Йому треба негайно їхати додому. Він у розпачі, не знає, що робити. І мене не може залишити напризволяще, і їхати потрібно… Буквально розрива­ється між нами двома.

– Лауро! – зраділа Таня. – Може, мої слова зараз здад­уться блюзнірством, але дякувати Богу! Нехай його мати видужує! Я бажаю їй усього найкращого, але то щастя для нас, що так трапилось! Добре, що Том їде! Нам із тобою просто поталанило!

– Хто ж мене тепер забере з лікарні? – не могла второпати розгублена Лаура.

– Я тебе заберу! Хто ж іще? Я! Моя рідня! Все склалося краще, ніж я сподівалася. Поки твій Томас приїде, ми вже будемо у мене вдома і, якщо нам Бог допоможе, оформимо дітей і отримаємо на них свідоцтва про наро­дження.

– Якби ж було так! – зітхнула Лаура.

– Так і буде!

***

Тетянина сім’я прийняла Лауру з немовлям, як рідну… Дві юні мами, які клопоталися про своїх малюків, були такі зворушливі, що кожен намагався їм чимось допомогти, запропонувати свої послуги.

Щоправда, цілий день вони залишалися у великому будинку самі, якщо не рахувати Танину бабусю Катерину, якій, власне, і належав той будинок. Його побудував дід Тетяни, полковник у відставці. Йому за весь довгий вік служби так набридли казенні квартири, які доводилось мало не щорічно міняти, неоковирні меблі з інвентарними номерами, постійні переїзди, що, подавши рапорт у відставку, почав зводити власний дім.

– Хочу у старості пожити, як людина. Маю я на це право чи ні? – відповідав на всі заперечення домашніх, відкидаючи їхні звабливі пропозиції про квартиру в багатоповерхівці зі всіма вигодами і відмахуючись від численних аргументів на користь такого помешкання.

Будинок вийшов на славу: просторий, двоповерховий, з мансардою і справжнім зимовим садом. У ньому всім вистачало місця. І вся рідня, оселившись у тій розкоші, відразу оцінила численні принади особняка й визнала, що дідусь, безперечно, мав рацію…

Поява в будинку шоколадної красуні з таким самим шоколадним малюком внесла в розмірене життя мешканців пожвавлення та екзотику. Особливо появі мулатки зраділа бабуся. Вона відразу оточила Лауру увагою та ніжністю, по десять разів на день допитувалася, чи їй добре, чи зручно, чи чогось потребує, пропонувала свою допомогу. Лаура ніяковіла, а Таня навіть почала ревнувати.

– Я не знаю, хто з нас двох твоя внучка, хто з нас народив тобі правнука… – ніби жартома обурювалась, але в голосі було чутно легку образу.

– Танько! Як тобі не соромно!? – шпетила її бабуся, колишня артистка, яка до старості зберегла свою красу і сценічний голос. – Ти живеш у себе вдома, оточена увагою і любов’ю рідних. А вона тут сама-самісінька. Мало того, що в чужих людей, то ще й у чужій країні. Подумай, як їй самотньо.

– Ларонько! – Танька, відчувши докори сумління, бігла обнімати Лауру, яку перейменувала в Лару, і зніяковіло виправдовувалася: – Ларонько! Я не хотіла! Не ображайся на мене! Будь ласка! Я така егоїстка! Не ображаєшся, ні? – допитувалася, мов дитина, обнімаючи жінку за шию і винувато зазираючи в її чорнющі очі.

Лаура, звичайно, не ображалася, і щаслива Таня бігла до свого Світика (як вона його пестливо кликала, бо хлопчика назвали Святославом) і, хапаючи його на руки, носила малюка всім будинком.

– Не привчай до рук! – сердилася бабуся.

Вдавано сердилась, звісно, бо хто міг сердитися на цю щасливу молоду жінку, таку невимовно прекрасну у своєму святому материнстві?

Лаура свого Томаса на руки брала рідко… Вона якось ніби соромилася виявляти ніжність, пестити його, називати ласкавими іменами, цілувати, стискати в обіймах, як це робила Тетяна.

– Дивлячись на Лауру, можна подумати, що вона зовсім не любить своє маля, чомусь дивно ставиться до дитини, – якось промовила мати до Тані, коли вони купали Світика.

– Не вигадуй, мамо, будь ласка, – зашарілася Тетяна і відвела очі вбік, щоб мати в них нічого не прочитала. – Просто вона стримана. Та й соромиться, мабуть: у чужих людей живе!

– Бідне маля, – тільки зітхнула мати і більше нічого не сказала…

Пізно ввечері, коли вже всі розійшлись у свої спальні, Таня крадькома від Геннадія шмигнула в дитячу. Лаура, мабуть, заснула, бо з її кімнати світло не пробивалося, за дверима було тихо і темно. З кутка, де лежав Світик, долинало голосне посапування. Але Таня навшпиньки підкралася до іншого ліжечка, яке стояло в протилежному кінці кімнати і звідки не було чути ні звуку.

– Спить… – полегшено зітхнула, підійшовши близько і схилившись низько над ліжечком.

Проте малюк не спав. Він зосере­джено смоктав свій великий пальчик і дивився просто перед собою широко розкритими великими чорними оченятами. Погляд тих оченят був серйозний, недитячий, якийсь трагічний і розпачливий… Серце молодої жінки моментально обірвалося і покотилося кудись униз. Вона безсило опустилась навколішки.

– Сину! – простогнала. – Синочку мій! Прости мене! Прости! І не проклинай… Не суди. Не було в мене іншого виходу. Не було… Тобі буде добре, я знаю. Я впевнена. Якби не ця впевненість, я ніколи не віддала б тебе. Ніколи! Повір! Тебе там любитимуть, як рідного, – шептала, мов одержима. – А я любитиму чужу, їхню дитину. Я вже її люблю. Мені зда­ється, що то я його народила. Він такий схожий на Геннадія! Це просто якась містика! Може, в тому є воля Божа, бо колись мене бабуся вчила, що без Його святої волі навіть волосинка з голови не падає. Може, то Він, святий та мудрий, мені такий вихід підказав… Пожалів нас обох: і мене, твою нещасну маму, яка не сміє нею назватися, і Лауру, яка тобі ту маму замінить. Так уже мусить бути! Як є, мусить бути… Ми вже нічого не змінимо… Нічого…

Малюк заснув уже давно, хоча його сон був неспокійним. Він здригався і схлипував уві сні, крутив голівкою, ніби щось заперечував, ніби проти чогось протестував… Томас спав, а Тетяна все шептала і шептала над ним, немов промовляла заклинання. І рясні великі сльози градом сипались із жіночих очей просто на горіхове личко…

Таня відчула, що божеволіє. Голову оповивав незрозумілий туман, хаотично плутались думки, зникала ясність мислення Щоб прийти до тями, вона занурила свої довгі пальці глибоко у волосся і сильно його посіпала. Відчула різкий біль, який пронизав наскрізь усю голову, народившись десь глибоко в ній… Тихенько зойкнула від того болю. Біль фізичний перебив, притупив біль душевний, і Таня більше не плакала. Ще трохи посиділа на підлозі, притулившись гарячим лобом до ліжечка, а потім, заточуючись, перечіпляючись за килим тремтливими ногами, повільно, мов сомнамбула, подалася геть із дитячої кімнати.

А за два дні несподівано приїхав Томас…

Від’їзд Лаури зі сином збігся із відря­дженням Геннадія. Він тепер часто їздив у ті відря­дження, значно частіше, ніж до появи в будинку нових мешканців. Річ у тому, що чоловік працював у спільній україн­сько-німе­цькій фірмі і йому доводилось брати участь у різних засіданнях, презентаціях, спільних навчаннях тощо, які відбувалися в Мюнхені. Але тепер ті від’їзди стали системними. Появу Лаури з малюком Генка зустрів без ентузіазму, хоч і без ворожості. Здавалося, йому це було байдуже. Щоправда, Таня інколи вловлювала швидкі, як спалах блискавки, погляди, що їх Генка кидав на Лауру, і в тих поглядах вона ясно бачила незрозумілий, старанно прихований страх. Генка чогось боявся… Чого? Якби Тетяна трохи більше над цим подумала, зіставила деякі факти, а надто непідробний, навіть панічний страх Лаури при першій зустрічі з Геннадієм на порозі будинку, то, може, дещо зрозуміла б. Але вона тоді подумала: після того, що пережила, Лаура, мабуть, кожного синьоокого білявого молодика асоціює з ґвалтівником. На тому заспокоїлася і більше про той інцидент не думала.

Спорожнів великий будинок… Прощання, судомні обійми, сльози, слова… Тисячі ласкавих слів. І все! Таня залишилася сама… Перші дні вона бродила будинком, мов неприкаяна. Мати з батьком вели сімейний бізнес, постійно пропадали на фірмі, їм було не до переживань доньки. Ні, вони, звісно, охоче їй допомагали. Як і раніше, тішилися онуком. Батько частенько гуляв із ним, гордо котячи візочок перед собою. Мати щодня допомагала купати хлопчика, сюсюкала до нього, носила, хоч сама сварила доньку, щоб не привчала дитину до рук. Та все ж… Таня відчула, що опинилася в дивному вакуумі, в якійсь ізоляції…

Ні батько, ні мати не бачили, як зміню­ється їхня донька, стає замкнутою, знер­вованою, як поволі гаснуть колись такі яскраві очі. Тільки синок своїм лепетанням міг якось розворушити її, вивести із стану дивного заціпеніння. Але ненадовго!

– Таню! – непокоїлася бабуся Катерина. – Що з тобою ді­ється? Ти захворіла? Тебе щось болить?

– Здорова я, – кволо говорила Тетяна, намагаючись не дивитися в бабусині стурбовані очі.

– Розповіла б мені, – зітхала старенька, – відразу полегшало б! Легше, дівчинко, коли з кимось поділишся. Я ж тобі не чужа! І розра­джу, і допоможу, якщо це мені до снаги! Розкажи мені, дитино! Не ховай нічого в собі. Спопелить воно тебе, знищить!

– Нічого, бабусю, нічого…

А поза тим у віконце вже стукала справжня весна. Вона прийшла якось раптово, несподівано, ігноруючи календар, навіть глузуючи, насміхаючись із нього.

Таня здрига­ється уві сні, сон її неспокійний і нетривкий. Вона часто прокида­ється, тоді коротко знову засинає, але той сон швидше подібний на якесь судорожне забуття, марення. По-дитячому схлипує і вже остаточно прокида­ється… Десь далеко-далеко плаче дитина… То не Світик, він плаче не так. Він плаче голосно, вимогливо. Світик спить, а дитячий плач не втихає. Чи вчува­ється? Таня підіймає розкошлану голову над подушкою. Прислуха­ється. Ні, таки плаче. Тоненько-тоненько… Жалібно-жалібно… «Що тобі, любий? Що в тебе болить? Серце?.. Душа?.. Як у твоєї бідної матері? Яка довга, яка безкінечно довга ця ніч! Без тебе…»

Однієї такої ночі до Тані тихенько постукала бабуся.

– Таню, Танечко, – одразу почала стара жінка, – я цілий вік прожила, багато бачила, багато знаю… Не крийся від мене, серденько! Розкажи, що тебе мучить. Та на тебе дивитися боляче!

– Бабусю! Бабусю! – зойкнула Тетяна, впавши навколішки. – Господи! Що я наробила? Що я, ідіотка, наробила?

Катерина тремтливими руками мовчки обхопила гарячу голову онуки, притулила до себе. Зрозуміла, що має справу з великою люд­ською трагедією. Не розпитувала більше. Мовчки чекала, також опустившись на коліна поряд. А Тетяна, міцно притулившись до бабусі, сповідалася їй…

Дивна реакція бабусі здивувала, навіть злякала онуку.

– Мій гріх! – простогнала стара жінка і розпачливо замотала головою.

– Бабусю! Про що ти? Не наговорюй на себе! Я сама у всьому винувата!

– Мій гріх, – уперто повторювала Катерина, перелякано дивлячись на онуку, яка тепер чекала на бабусину сповідь. Чекала… і боялась тієї сповіді…

– Я зустріла його в інституті, коли була такою ж молодою, як ти тепер, навіть молодшою. Тоді саме почали практикувати обмін студентами. Наших відправляли навчатися за кордон, а до нас привезли іноземців. Відразу, від першої зустрічі кохання накрило нас із головою, немов лавина. Ні він, ні я просто не мали сили опиратися тому почуттю. Нас тягнуло одне до одного з неймовірною силою. То було якесь божевілля!..

– І що ж трапилось? – ледь чутно прошепотіла Тетяна, коли бабуся замовкла, видно, збираючись із силами, бо нелегко їй було, ох, нелегко сповідатися перед власною онукою.

– Трапилося те, що і мало трапитися… Я себе зганьбила, як уважав мій батько. А він, твій прадід, був генералом, високоморальним, дуже суворим, не терпів ніякої розпусти. Так це тоді називалося. Я відчула в собі биття іншого серця і не могла те биття зупинити, обірвати, як вимагав мій сердитий непоступливий батько… Та й пізно було щось робити…

– І… і… що було далі? Що ти зробила?

– Не я зробила, – сумно усміхнулася бабуся. – Зі мною зробили…

– Що вони зробили? Вони примусили тебе зробити аборт? Скажи!

– Якби примусили, то не було б на світі твоєї матері… Дитину я народила. Таку вимогу поставила перед ними, тими моралістами, які знайшли «диво-вихід», щоб прикрити мою ганьбу. Я погодилась на цей вихід взамін на право народити дитину.

– Який же вихід, бабусю? – Тетяна аж нетямилась від нетерплячки. – Розповідай уже, не муч!

– Вибач, дитинко, але нелегко мені, старій жінці, яка вже в могилу дивиться, зізнаватися перед тобою в такому.

– Я розумію… Я все розумію… Кажи!

– У мого батька був ад’ютант, молодий бравий лейтенант, закоханий у мене по самі вуха. Ось мої батьки і вирішили нас одружити. Звичайно, – помітивши подив і розгубленість у блакитних очах онуки, погодилась бабуся з її німим обуренням, – звичайно, стосовно нього це було не дуже гарно, але мій генерал думав тільки про свою безпутну доньку і про власну репутацію. Та й лейтенантові нічого було ображатися. Він отримував кохану дівчину за дружину, красуню, якою я тоді була, генераль­ську дочку, що дозволяло йому зробити карколомний злет у кар’єрі. Хоча, слід віддати йому належне, кар’єристом ніколи не був. А кохав мене по-справжньому. Так само потім любив і мою доньку, яку виховав і виростив, як свою.

– А далі? – не сказала – видихнула приголомшена Таня.

– Спочатку я дуже боялася, що дитя народиться чорне, як його батько! Але коли вперше побачила бліде личко, біляве волоссячко і сірі очі своєї донечки, то повірила в Бога. Як я молилася тоді йому, як щиро дякувала! Ніхто ніколи у цілому світі так не молився! Ніхто й ніколи!.. Запевняю тебе! Повторний страх я відчула, коли твоя мама наро­джувала тебе. Я ж вивчала генетику і розуміла, що в моєї доньки теж може народитися негреня. Але й тут Бог зглянувся наді мною, допоміг мені! Знову допоміг!.. І я заспокоїлась зовсім. Остаточно! Але, Таню, дитинко моя! Ніщо в житті не минає безкарно! За все скоєне треба розплачуватися! Рано чи пізно. Ой, внучко! Чого ж ти мені з пологового будинку не написала, не порадилася?

– Злякалась.

– Чого злякалась?.. Ти ж ні в чому не винувата!

– Не знаю… Уявила собі реакцію Генки… Ти ж знаєш, який він навіжений, який ревнивий! А тут ще й Лаура з такою ж проблемою… Бабусю! Я не знаю, як це сталося! Клянусь тобі, не знаю! В мене було таке враження, ніби я на себе збоку дивлюся, ніби то все не зі мною відбува­ється, а в якомусь жахливому спектаклі. Господи! Що ж тепер робити? Як повернути назад свою дитину?

– Тепер не знаю… Ти мусиш рахуватися з бажанням Лаури… Чи віддасть вона назад твого сина? Що вона скаже своєму Томасові? Як пояснить усе скоєне? І про подію в парку доведеться розповісти…

– Ой, лишенько! – Тетяна вже нічого не тямила, тільки благально дивилася на бабусю великими переляканими очима.

Але того вечора вони нічого не змогли придумати…

Минали дні, тижні, місяці… Минув рік, другий… Час – добрий лікар, вміло зарубцьовував відкриті рани. Світик підростав, дріботів кімнатами і щось лепетав своєю незрозумілою мовою. Тетяна з великим здивуванням помічала неймовірну схожість між своїм чоловіком і сином. Малюк був, як то кажуть, немов викапаний. Він сміявся так, як Геннадій, ходив так, як Геннадій, розмахуючи при ходьбі тільки однією рукою, як Геннадій, задумливо потирав перенісся, приглядаючись до нової іграшки. Вся рідня сприймала це як належне, а чоловік не спускав сина з рук! Він тепер дуже багато часу проводив зі Світиком. Постійно няньчився з ним удома, кілька разів брав його до себе в офіс, навіть одного разу захотів узяти сина з собою у відря­дження і відмовився від задуманого тільки тоді, коли Тетяна запротестувала, справедливо обурюючись, що хлопчик іще маленький для вояжів. Не можна сказати, що донечка Яна залишалася поза увагою батька, але вона вже формувалася в особистість зі своїм особливим, відокремленим дитячим світом і, дорослішаючи, більше тягнулась до матері.

Йшов час, і Тетяна потрохи забувала свого біологічного сина. Їй починало здаватись, що Світик – її власний син, що саме його вона народила, а все решту їй приснилося в кошмарному сні.

Якогось дня прийшов листоноша. Бабуся Катерина, яка відчинила, бо саме була у дворі, довго з нерозумінням крутила в руках великий довгастий конверт, що ряснів різнокольоровими печатками… І, не сказавши нікому нічого, понесла його у свою кімнату.

Пізно ввечері, зручно вмостившись у м’якому фотелі перед каміном, де палахкотів жаркий вогонь, Катерина розкрила конверт і піднесла до очей густо списані чітким почерком аркуші.

Мила Танья!

Я довго вагалася, перш ніж писати до тебе, але вирішила, що ти повинна знати правду. Зараз зберуся з духом і напишу те, що викличе в тебе до мене ненависть і зневагу, хоч я в тому, що сталося, не винна.

Спочатку хочу тобі написати, що малий Томас росте. Він здоровий і щасливий із нами, своїми названими батьками. Не турбуйся!.. Ми для нього робимо все, що можуть робити батьки для рідної дитини. Та він і є для нас рідним і єдиним, бо інших дітей, як сказали місцеві лікарі, в мене не буде. Занадто сильний стрес я пережила в Україні. Вони навіть дивуються, як мені вдалось народити здорову дитину. Чи справді здорова вона? Чи здорова та моя дитина, наро­джена від ґвалтівника, яким був твій чоловік Геннадій?.. Так, Танья! Я його відразу впізнала, щойно вперше побачила, переступивши поріг твого будинку. І він мене упізнав! Якби ти була трішки спостережливішою, то помітила б відразу його страх при першій нашій зустрічі та натягнуті стосунки, що склалися між нами. Ми ніколи з ним не розмовляли, ніколи не залишались удвох наодинці, навіть намагалися не дивитись одне на одного. Він боявся, що я тобі про все розповім. О! Як він боявся! Той тваринний страх, який я виразно бачила в його очах, тримав мої уста міцно зачиненими. І я мовчала… Поки жила в тебе, мовчала. Твоя рідня так тепло, по-родинному до мене ставилася, що я просто не мала права і рота розкривати. Так само, як тепер, коли перебуваю так далеко від тебе, я не маю права мовчати… Я знаю, що завдам тобі болю цим своїм признанням, але ти повинна знати, що виховуєш рідного сина свого чоловіка. Прости мене, люба моя! Прости, благаю! Але щось мені підказує, що я роблю правильно. Я знаю: після цього листа ти зненавидиш мене, не захочеш нічого про мене знати. Я ніколи не дочекаюсь від тебе відповіді, не знатиму, як росте мій синочок, не побачу його фотографій! Проте тепер, знаючи, що Геннадій є батьком Світика, ти полюбиш його більше, бо я бачила, як шалено ти кохаєш свого чоловіка. А Світик – його зменшена копія.

Танья! Благаю! Прости Геннадія! Так сталося тоді!.. Хто любить, той завжди прощає!.. А ти його так кохаєш! Я буду молитися Богові, щоб ти його простила і щоб у вас усе було добре. Стосовно Томаса – будь ласка, все, що хочеш! Листи, фото, інтернет – усе до твоїх послуг. Одне твоє бажання – і ти його бачитимеш постійно. Якщо захочеш, звичайно!.. А не захочеш, я теж зрозумію. І твоє мовчання прийму як належне. Ти врятувала мене, моє сімейне життя, мою дитину! Не турбуйся про своє дитя. Ми його виховаємо справжньою людиною.

Учора не дописала лист. Не перечитую написане… Страшно!

Не підписуюсь, бо відтепер моє ім’я викликатиме в тебе тільки ненависть. Молю Бога, щоб твоя ненависть не перейшла на мого сина, але сподіваюсь, що здоровий глузд усе ж візьме гору над почуттями. Дитя ні в чому не винне! І воно – Геннадієве! Прости і прощай назавжди!

Катерина мовчки опустила лист на коліна… Суперечливі почуття розривали їй серце… Першим порухом, звісно, було віднести лист онуці, але старенька і далі сиділа в кріслі й не мала сили відірвати від нього тіло.

За вікном розгулялась завірюха… Крутило снігом… Хуртовина вила і стогнала, як поранений звір, жбурляла у вікна цілі оберемки колючого снігу, аж шибки дзвеніли. Не було видно ні неба, ні землі. Вогонь у каміні горів слабо, не було доброї тяги. Видно, знову димохід завалило снігом, бо в ньому щось схлипувало і невдоволено бурмотіло.

Зима… Невдовзі Новий рік, Різдво… Ялинка і всі принади, пов’язані з зимовими святами. Довгоочікувана радість для онуків… Невже вона одним-єдиним словом зіпсує родині ті свята? Та річ не в святах. Вона цим листом зіпсує всім життя. Катерина аж вхопилася обома руками за груди, ніби намагаючись угамувати, втишити шалений стукіт власного серця, яке, здавалось, було ладне вискочити з грудей.

Знена­цька могутній удар вітру навстіж розчинив вікно, яке старенька в своїй кімнаті ніколи не дозволяла заклеювати на зиму, бо їй чомусь завжди не вистачало повітря. Порив того вітру, війнувши їй в обличчя снігом і морозом, немов легеньку пір’їнку, підхопив із колін лист і поніс його прямісінько в камін. Мить – і густо списані аркуші спалахнули яскраво і переможно. Весело затанцювало пустотливе полум’я, перетворивши речові докази на купку сріблястого попелу. Старенька й охнути не встигла, як усе було скінчено. Вона розгублено дивилася в камін. Дивилася і не знала, чи був лист насправді, чи, може, вона задрімала в теплі і їй це все наснилося… А якщо і справді нічого не було? Нічогісінько!.. Охаючи і крекчучи, спотикаючись на кожному кроці, Катерина поплелася через усю кімнату міцно зачинити вікно…

Лідія ПІДВИСОЦЬКА

Слушна порада

– Час лікує, – сказала вона одного холодного лютневого дня. – Колись ти мене забудеш – і рани заго­яться.

За нею назавжди зачинилися двері нашої квартири. Але двері мого серця чомусь залишалися відчиненими…

Через протяги, які з’явилися, я не міг спати ночами. Довго вовтузився у ліжку і машинально простягав руку туди, де поруч зі мною солодко спала вона. Прокидався від усвідомлення втрати. Навіть не мав потреби заводити будильник – настільки реальним було відчуття самотності.

Ховав усі речі, які нагадували про неї. Але за день діставав їх знову і клав на звичні місця. А­дже це були речі, без яких просто не міг обійтися: посуд, у якому вона готувала, одяг, який дарувала мені до свят, різні дрібнички, такі важливі у побуті.

Я не розумів, як може вилікувати час. Із кожним днем, тижнем, місяцем мені було все важче. Спогади нав’язливо оповивали думки – і годі було врятуватися від страшної порожнечі, яка виникала всередині.

– Розважайся. Знайди собі дівчину, – радили колеги.

– Візьми відпустку, – наполягав шеф.

Треба було змінити атмосферу. І я таки погодився на путівку, яку люб’язно придбала мені фірма, до затишного курортного містечка на березі Азов­ського моря.

У квітні море було холодним і самотнім. Однак саме це найбільше пасувало до мого душевного стану. Кожен ранок я незмінно починав із прогулянки набережною. Спускався до берега, довго дивився на море і думав, що ні відстань, ні час не здатні загоїти моїх ран.

Тут, удалині від дому, про неї нагадував дощ, під яким ми колись так любили гуляти. А коли піднімався вітер, я згадував, як він розвіював їй волосся і як вона весело сміялась, поправляючи зачіску. Про неї нагадувало море, яке шуміло в унісон із її спокусливим голосом, коли вона, шаленіючи від пристрасті, притискалася до мене і шепотіла на вухо найніжніші слова.

Одного з таких вітряних дощових днів я побачив самотню дівочу постать, яка неспішно йшла набережною, не прикриваючись ані парасолькою, ані плащем.

– І не сидиться вам у теплому приміщенні, – звернулась до мене дівчина, усміхаючись. В її усмішці я помітив болісний сум.

– Якось невесело сидіти одному, – привітно відповів я. – Може, складете мені компанію?

– За умови, що ваше помешкання розташоване ближче, ніж моє. До речі, мене звати Ірина…

Корпус, у якому зупинилася Іра, був розташований трохи далі, ніж мій. І я радісно відреагував на цей знак долі.

– Доведеться виконувати обіцянку, – сказав я весело і взяв Ірину за руку. – Будемо пити чай і дивитися на море з вікна.

Три дні у курортному містечку йшов дощ. І весь цей час ми були поруч. Разом читали книжки, слухали музику, говорили про життя. А вночі, у повній темряві, розповідали одне одному страшні історії, як колись, у дитинстві, та слухали голос моря за вікном. Вночі ми теж були поряд…

Я боявся одного: закохатися в Ірину та дозволити їй полюбити себе. Бо ж знав: закінчиться відпустка – і ми роз’їдемося у свої міста. І не залишиться нічого, крім спогадів та ще однієї болісної втрати.

Ми обережно уникали тем, які стосуються особистого життя. І були щасливі від того, що так несподівано знайшли одне одного.

Прощаючись, я навмисне не взяв ні адреси, ні номера телефону Ірини. Навіть не дізнався її прізвища. Навіть не поцілував, а просто ніжно взяв за руку, як першого дня нашого знайомства. І вона зажурено усміхнулась у відповідь…

На початку травня, коли довкола все цвіло та пахло весною, я повернувся додому – і раптом зрозумів, що немає більше ні колишнього смутку, ні гіркого розчарування. Я прокидався від дзвінка будильника – і з радістю та вдячністю зустрічав кожен новий день. А ще з трепетом згадував проведену в санаторії відпустку. І розумів, що не загубив Ірину. Знав, що обов’язково зустріну її знову. Тільки всьому свій час…

Спекотного липня зателефонувала дівчина, яку я кохав і яка холодного лютневого дня назавжди зачинила за собою двері.

– Привіт, – наче нічого не сталося, безтурботно сказала вона. – Ти сумуєш за мною? Ось вирішила повернутися. Зрозуміла, що не можу без тебе. Пробач…

Я не тримав довгу паузу. Ніби передбачив цей дзвінок і підготувався до відповіді.

– Час лікує, – сказав їй тихо, але впевнено. – Спробуй і ти жити за цією порадою…

За півроку в нашу фірму влаштувалась нова співробітниця.

– Прошу любити і ставитись із повагою, – наголосив шеф. – Дівчина приїхала з іншого міста. Тож нехай набира­ється позитивних вражень.

Він вийшов у коридор і за кілька хвилин привів за руку молодого фахівця. Симпатичну та усміхнену дівчину. Мою Ірину.

Олена БАГРЯНЦЕВА

 

Може, й так…

Він – керівник міського масштабу, серйозний, застебнутий на всі адміністративні ґудзики. Його життя – виконком, «п’ятихвилинки», преса, економіка міста, яка вся на його плечах… Вона ж – цілком легковажна істота (так здається на перший погляд), тонюсінька, маленька, з довгим чорним волоссям, заплетеним у безліч кісок, непрактична і романтична до неймовірності.

У неї вдома – стелажі з книгами, пил на меблях і ляльки. Ляльки повсюди, бо вона їх майструє. А виготовивши, несе у мистецький салон. Останнім часом зробила товстезного доброго лісовика з сірого вельвету, зеленого бегемотика з піжонською краваткою, веселого дельфіна з біло-синього атласу й Арлекіна з сумними очима. І їх усіх купили! А нещодавно їй зателефонували з лялькового театру і замовили сімох гномів та Білосніжку. Отож ляльок у неї вдосталь. І повсюди клапті фетру, оксамиту, вуалі, мережива, клубки муліне, вовняних і шовкових ниток, поролон і скляночки з клеєм…

Вона любила все незвичайне, несподіване: внутрішні дворики, як у якомусь венеціанському палаццо; гойдалку у старому саду, на якій злітають у вись чиїсь діти; музеї, де стільки цікавих речей – старовинних срібних табакерок, мундирів з еполетами, вишуканих чорних віял із дивовижним пір’ям… Вона любила, щоб і її ляльки були так само незвичайними: ведмедя одягала у розкішний диригентський фрак, старого сажотруса – у білий шовковий циліндр, кенгуру тримала в лапах великий ридикюль у жовті горохи, а на голові мала капор, оздоблений яскравими бантами.

З нею завжди траплялося щось таке, що неможливо ні витлумачити, ні зрозуміти. Вона ламала підбори на всіх тротуарах, притулялася в поїздах столичного метро до тих дверей, до яких не можна було притулятися (і одного разу мало не випала на платформу станції «Дніпро» – ото поподорожувала!). Завжди переходила дорогу на червоне світло. Машина, мало не збивши її, гальмувала перед самим носом, водій брутально лаявся, а вона лише стенала плечима, на яких лежали врозсип численні кіски, і простувала далі. При цьому боялася натовпів людей, ліфтів, у яких часто застрягала, водопровідників ЖЕКу, громовиць, які іноді лютували над містом. А ще вона вміла ходити босоніж лісовою дорогою і без кінця співати якісь неримовані мелодійні пісні, котрі легко і швидко вигадувала…

Він… Він не боявся нічого, був дуже поважний і правильний. І ніколи не ходив босоніж. І в них – роман. Він зовсім не обтяжений шлюбом, вона – тим паче. З нею, окрім ляльок, живуть тільки тарган Казимир і мишка Зося (миші, до речі, її ніколи не лякали). У мами квартира в іншому кінці міста, і вона керує своєю неорганізованою донькою частіше телефоном, аніж безпосередньо.

Він приїжджає до неї на вихідні і дзвонить у двері умовним дзвінком: конспірація понад усе (хоч яка може бути конспірація, якщо всі довкола давно знають, до кого він приїжджає?). Вона відчиняє йому двері абсолютно щаслива, ледве встигнувши висушити волосся після душу, перетворити його на сотню кісок і поставити в розігріту духовку піцу – вони, як справжні італійці, вечеряють тільки піцою.

Він приїжджає зморений і зосере­джений. Любить міряти кроками її квартиру, не зважаючи на кумедних ляльок, які сидять і лежать повсюди, і про щось міркувати. Вона намагається йому не заважати. Потім вони вечеряють зовсім по-сімейному і обговорюють різні цікаві новини: зникнення в Чечні відомого журналіста, новий спектакль епатажного київського режисера, котрий повів своїх глядачів до собору, де мало бути (але не відбулося) вінчання героїв, а згодом потягнув їх усіх до зруйнованого будинку… Потім дивляться телевізор і йдуть спати. Деколи вона каже йому: «Ходімо подивимось на лаванду. Тут неподалік є поле, де росте справжня лаванда…». Або ж: «Покатаймося на санчатах. Учора завія засипала всі стежки, всі дороги, а сьогодні так тихо, іній сиплеться з дерев… Візьмемо санчата у Дениска, – (Дениско – сусідський хлопчина, який приносить зі школи самі двійки. Батьки-п’янички лупцюють його за ті двійки, він утікає з дому й від ранку до вечора тиняється на вулиці…). –Він добрий, позичить нам свої санчата…». Він тільки сміється у відповідь, і вони нікуди не йдуть. Зрозуміло ж, він так стомлюється від своїх загальноміських проблем, від економіки (вона так зручно вляглася йому на плечі), що йому не до дурниць…

Вона каже йому: «Хочеш, я навчу тебе слухати серце під музику бджіл?.. А хочеш, поїдемо разом до Львова, де сіро-зелені таємничі будинки стоять на відполірованій бруківці, де кам’яні леви сумують біля міської ратуші, і поблукаємо там серед завмерлого часу?..». Не хоче…

Вона малювала під виконкомом, під його вікнами, смішних поросят на першому блакитному снігу. Запалювала індійські пахощі. Усе даремно. З приводу поросят він суворо наказав двірнику: «Заметіть!» – і їх замели. Із фіміаму кепкував.

Вони ні разу не танцювали у парі. Він ніколи не казав їй чогось надзвичайного, ласкавого. «Це смачно», – хвалив її піцу й салат і жодного разу не сказав: «Яка ти красуня!». Хоча вона і так це знає (ось, наприклад, уже другій рік умивається лише дощовою водою, а це щось та значить). «Малечо!» – ось найтепліші слова, звернені до неї. Він ні разу не казав їй фраз «моя мила» чи «я так сумував без тебе»… Вона довго розмірковувала у і зрозуміла, що він таких слів просто не знає.

Якось вона несподівано розплакалася. Він запитав: «Чого ти плачеш?». – «Я тебе кохаю.» – «Дивно. Навіщо ж тоді плакати?». Він ніколи не дарував їй милих дрібничок, а завжди що-небудь корисне чи смачне: теплі вовняні шкарпетки чи повний горщик варених раків. Зовсім нещодавно приніс пляшку шампанського в оксамитовій бордовій сукні. Шампанське вона випила одна того ж вечора, а у пляшку поставила засохлу троянду.

Так триває вже три роки. Увесь перший рік вона жахливо страждала. «Коли він поруч, то не сміється… Я, певно, не приношу йому щастя. Чоловік увійшов у мою долю, а я не така… Навіщо він зі мною, якщо не кохає? – (У тому, що не кохає, сумнівів не було). – Він мені потрібний, а я йому наче й ні… Усе моє життя – суцільне «можливо». Можливо, він боїться мене втратити… Можливо, йому зі мною добре (просто він не каже)… Можливо, мене кохають…»

Це було справжнє божевілля. Ламаючи голову над цим усім, вона додумалася навіть до такого: «Я люблю чоловіка, якого не хотіла б любити. І це так боляче. Я його ненави­джу, ненави­джу тому, що палко кохаю. З ним завжди – як у невагомості. Коли він зі мною – все начебто добре. Він іде – і все почина­ється знову: вона сумніва­ється, тужить і, як заведена, майструє ляльки…» Якось вона розповіла йому про свої божевільні думки, а­дже завжди все розповідає – що слід і що не слід. «Ти одержима, – сказав він. – Так не кохають. Ти мене лякаєш…» Він вимовив це, і повітря розірвалося, як рветься шовк… Це намова. Вона абсолютно нормальна. Вона кохає саме так, як кохають. І чого йому її боятися? Але вона замислилася над його словами і почала розмірковувати про психоаналітика. Але чи віднайдеш його у їхньому місті? Так буває тільки за кордоном: ти приходиш до психоаналітика, лягаєш на кушетку, усе розповідаєш. Кілька сеансів – і ти одужала. Аналітика і кушетку він назвав черговою жіночою дурістю. Може, й так…

Їй здається, що йому зовсім не цікаво, що вона робить упродовж дня, коли чекає на нього, про що думає, над якою лялькою працює (якось вона зробила кавалера з супутницею у човні – його і себе, а він навіть не здогадався, що це вони…). А їй, навпаки, було цікаво, де він побував за день, із ким розмовляв, як самопочуття економіки міста, чи одягнув він тепле кашне… Вона у всьому прагнула йому допомогти. Якби він був військовим, вона б навіть навчилася розбирати і чистити його пістолет.

У її уяві він повинен задовольняти всі її примхи, обсипати її компліментами… Коли вони розсварені – страждати і надсилати шалені телеграми. Коли скривдив і побачив, що вона нещасна, – відразу просити вибачення. Нічого цього не було. Коли вони лаялися, вона носила йому листи до приймальні і з ніяковим виразом обличчя віддавала їх секретарці, старій карзі. Карга дивилася на неї безбарвними круглими очима, усе розуміла і обіцяла передати ті аркуші.

Жінок треба або обожнювати, або покидати. Він не робив ні першого, ні другого. Що за чоловік?!

Її бідна наївна мама усе чекала, що ось-ось він запропонує її доньці шлюб. «Це все повинно бути дуже гарно, – казала мама. – Ти у білій сукні, він із великим букетом квітів, звіддалік чути скрипку… Потім ви їдете до РАЦСу. На капоті машини сидять не банальні фабричні ляльки, а твої. На весілля покличемо тітку Зіну (вона ніяк не дочекається), Федора Івановича і весь муніципалітет…» Ой, мамо, мамо! Це ж нічого не змінює… Або кохання є, або його немає. Штамп у паспорті – лише для бабусь на лавочці, для тітки Зіни та Федора Івановича… Та виходити заміж він не пропонував, забаганок не задовольняв, шалених телеграм не надсилав…

Їй увесь час чогось не вистачає. За ці роки вона ні разу по-справжньому його не зраджувала, хіба що телефоном. Коли їй було особливо самотньо, вона телефонувала в інше місто одному чоловікові й плакала. Чоловік мовчав і слухав. Потім ставив касету з музикою Вівальді. Вона плакала ще нестриманіше. А тоді думала, що, мабуть, усе це дурощі юної гімназистки…

Їй постійно чогось не вистачає, а він ніяк не може збагнути чого. Усе ж добре, нормально – вважає він. З його боку є увага, турбота. До чого тут якісь гарні слова? Він допомагає їй в усіх неприємних ситуаціях (вона ж завжди потрапляє в усілякі неприємності…) Він тут, із нею, завжди поруч… Є надійність і стабільність у їхніх стосунках. Але увесь час їй чогось не вистачає. Чого?..

Вона виходила на балкон, затоплений сонцем, сідала на скриньку від якоїсь посилки і думала, думала… Як добре, що під її балконом звили собі гніздо ластівки – добрі пташата. Напевне, не варто навішувати на щастя позолоту, воно ж не новорічна листівка. Усе взагалі чудово. У неї є людина, якій можна довіритися в усьому. Як він до цього поставиться – інше питання. Вона давно вже нікому не телефонує. Усе добре… Вона безмежно лагідна – подає йому чистий рушник, коли він голиться у ванній, непомітно торкається його передчасно посивілого волосся, плаче від однієї лишень думки, що з ним може статися щось жахливе… А коли вони засинають, то обов’язково тримаються за руки.

А вчора він сказав їй: «Ти така дивна. Уперше за все життя зустріла справжнє кохання і не бачиш його».

Може, й так…

Лілія БОНДАРЕВИЧ-ЧЕРНЕНКО.

З білоруської мови переклали

Тетяна і Сергій Дзюби

 

РУСАЛКА

Найяскравіші спогади дитинства – це риболовля з татом. На світанку він відривав мене від сну, підіймав із затишного ліжка, і ми разом, узявшись за руки, йшли до широкої річки, де стояв прив’язаний човен. Мовчки сідали в нього та пливли назустріч сонцю. Тато веслував, а я стеріг рибаль­ське начиння, спостерігав за пробу­дженням природи, ловив блискучі бризки води.

…Після того, як тата не стало, я більше не рибалив. Суєта великого міста тільки зрідка дозволяла навідатися до бабусі в село. Туди, де розкинулась глибока річка мого дитинства. Здавалося, що вона кличе мене до себе. І якось я таки наважився піти за цим покликом.

– Бабусю, а де татків човен, на якому ми рибалили? – запитав я одного теплого серпневого вечора, відпочиваючи в селі під час короткої відпустки.

– А он же, стоїть у сараї. Цілий та непошко­джений, – відповіла бабуся. – А ти що, вирішив порибалити?

– Та міг би спробувати. Щось свіженької рибки дуже закортіло.

Бабуся усміхнулась і дала мені ключ від сараю. Уже за годину разом із сусідом Федором ми перенесли човен до річки та прив’язали його біля берега.

– Ходімо на світанку рибалити, – запросив я Федька. – Кажуть, саме зараз, у серпні, хоч куди закинь – усюди клює.

– Ех, не можу, брате. Зранку жінка поїде до міста, просила попорати господарство.

– Ну, тоді іншим разом, Федю. У мене ще тиждень відпустки. Встигнемо.

Вже о четвертій годині ранку я бадьорою ходою, взявши все потрібне, прямував до човна. Повільно, смакуючи кожну хвилину, плив широкою річкою, з якою було пов’язано так багато щасливих моментів.

У цнотливій передранковій тиші все здавалося таємничим і казковим, навіть риба, яка вилискувала під водою, видавалася золотою. Я подумав, що вирішив порибалити зовсім не заради щедрого улову, а щоб насититись цією красою і тишею. Як учив мене тато…

Раптом тишу порушив якийсь свист. Я обернувся – і побачив іще одного нічного рибалку. Він сидів на маленькому острівці серед річки і закидав вудочку саме там, де ми з татком мали найбільші улови. Такого, чесно кажучи, я не передбачав. А коли підплив ближче до свого конкурента, то здивувався ще більше. Рибалкою, який зайняв мою територію, виявилася… дівчина. Ніби русалка, вона вмостилась на ослінчику серед глибокої річки та зосере­джено ловила рибу.

– Агов, незнайомко! Як ви сюди потрапили? – запитав я, а­дже поряд не побачив човна, яким можна було б дістатися до острівця.

– Це таємниця. Якщо хочете, можете розгадати із трьох спроб, – усміхнулась дівчина.

– Ну, тут варіантів два. Або ви – справжня русалка, або вмієте ходити по воді.

– Ото у вас фантазія! Але мушу розчарувати: хвоста у мене немає і по воді я ходити не вмію.

– А от рибу ловити вмієте.

У відрі дівчини хлюпало аж п’ять ситих карасиків.

– Хочете, навчу? – грайливо запитала незнайомка. І я, звичайно ж, не міг не погодитись.

Прив’язавши човна до кущів на ос­трівці, я вийняв своє рибаль­ське знаряддя та всівся неподалік од дівчини – на відстані, якої зазвичай дотримуються рибалки і якої дотримувалися ми з татом. А ще, за правилами справжніх рибалок, нам довелося говорити нечасто і пошепки, щоб, бува, не розлякати риби. Хоча потім я гірко пошкодував, що дотримався цього правила. Бо, захопившись риболовлею, навіть як слід не познайомився із Тетяною – тільки й того, що дізнався її ім’я.

Коли зійшло сонце і освітило все довкола, ми вже мали по піввідра улову.

– Ну, що? Хто переміг? – Тетяна взялася рахувати моїх, а потім своїх карасиків.

– Зда­ється, перемогла дружба, – усміхнувся я. – Але можемо продовжити змагання.

– Ні, мені вже пора, – мовила Таня, озирнувшись і махнувши рукою молодому човняреві, який саме плив до нашого острівця.

– Бувай, – сказала вона, сідаючи в човен. – Може, ще побачимось.

Дивлячись услід Тетяні, я зрозумів, як вона потрапила серед ночі на острівець. Напевно, цей же хлопець відвіз її, а вранці повернувся. Тільки чому він не залишився з нею рибалити, якщо це його дівчина? А може, не його?.. Суперечливі питання крутилися в моїй голові, як карасики у відрі. Хоч би хто вона була – русалка чи дівчина, – але відтоді я ходив, мов зачарований, думаючи про Тетяну.

Коли бабуся помітила мій стан, одразу все збагнула.

– Чи ти, бува, не закохався?

– Не знаю, бабусю, але завтра знову піду рибалити.

Рибалив я цілий тиждень, сподіваючись побачити Тетяну. Але самотній острівець був порожнім. Не було на ньому ні дівчини, ні русалки, яка так легко мене причарувала. Двічі мені складав компанію Федір, але з ним ми більше балакали, ніж ловили рибу.

– Ти часом не знаєш у селі чорнявої дівчини Тетяни? – наважився я запитати сусіда. – Вона любить рибалити на світанку.

– Ні, не чув про таку. Може, вона з міста і гостює тут, як і ти?

– Може…

Отак і закінчилася моя відпустка, у якій кожен сніданок починався зі смажених карасиків. Бабуся загадково усміхалася:

– Приїж­джай іще. Рибки наловиш. Он яка смачна.

– Не знаю, бабусю. Роботи багато. Мабуть, уже й не вирвусь. Але човна поки що не відв’язуй. Хай Федір за ним пригляне.

І почалася звична суєта. Робота, холостя­цькі вечори у тісній квартирі. Турботи про буденне. Тільки на світанку, бувало, я прокидався, згадуючи ту дивовижну риболовлю з Тетяною. Чи, може, все це тільки приснилося?..

Одного дня, вже на початку вересня, зателефонував брат і попросив забрати племінника з дитсадка. Мовляв, вони з дружиною обоє затримуються на роботі, а бабусі з дідусями виїхали за місто. Тож уся надія тільки на мене. Я радо погодився, бо любив гратися з Тарасиком, кумедним п’ятирічним хлопчиком, відкритим до знань і пізнання всього нового.

Коли я зайшов до дитсадка, Тарас саме вдягав свою легеньку курточку.

– Ну що, ходімо їсти морозиво? – весело сказав я, беручи племінника за руку.

– Зачекай. Треба попрощатися з Тетяною Юріївною. Це наша вихователька.

– Ну, треба – то треба.

Я зазирнув до великої кімнати:

– Тетяно Юріївно! Я дядько Тараса. Ми вже йдемо. До побачення.

Вихователька, яка сиділа за дитячим столиком, обернулась до нас. І я побачив… русалку. Ту саму Тетяну, з якою рибалив теплої серпневої ночі і яку так довго шукав.

– Ну, по-перше, не до побачення, а добрий вечір, – усміхнулась Таня. – А по-друге, якщо ми вже зустрілися, то скажіть, чи смачна була ваша риба.

– Смачнішої ніколи у житті не їв.

– Я теж.

І раптом я запропонував:

– Ходімо завтра ввечері до суші-бару. Скуштуємо, яку там готують рибу.

– Ходімо, – усміхнулась вона.

Уже на вулиці, коли я, щасливий, весело перестрибував калюжі разом із Тарасом, він сказав:

– А ми в садочку граємо з Тетяною Юріївною у гру «Рибалка». Вона казала, що влітку їздила до брата у село і там наловила багато-багато справжніх карасів. Це правда?

– Правда, Тарасе, – сказав я, зрозумівши, хто ж був тим загадковим човнярем. – Хочеш, і тебе навчу рибалити?

– Хочу! – радісно вигукнув Тарас і заплескав у долоні.

Олена БАГРЯНЦЕВА

 

Хто розтопив Снігурочку?

Сніжана вийшла заміж за героя своїх мрій… Вона закохалася в нього ще студенткою, навчаючись в інституті, де він викладав у них історію. Святославом марили всі дівчатка молодших курсів, майже діти, щойно з-за шкільної парти. Отож і захоплювались ним іще по-дитячому, закохувалися, як інколи молоді дівчатка закохуються в кіноакторів чи спортсменів. Старшокурсниці, вже більш практичні, розуміли, що таке кохання не веде до серйозних взаємин, тож не марнували часу, позакохувались у своїх однокурсників і швиденько повиходили за них заміж.

Але Сніжана кохала не по-дитячому. Зустрівшись зі Святославом уперше, відразу зрозуміла, що перед нею той єдиний, суджений, дарунок долі, з яким вона може пов’язати своє життя. Дівчина підійшла до нього на перерві з банальним запитанням. Святослав звернув на неї увагу, побачив, які в неї великі карі очі під чорними дугастими бровами, які довгі густі вії, що кидають тінь на бліді округлі щоки. Побачив струнку точену фігурку, ніжні руки з довгими пальцями і… пропав! Закохався по вуха, як хлопчисько. Згодом марш Мендельсона сповістив про народження нової сім’ї – Святослава і Сніжани Мурашків.

Він заціловував її, стискав у міцних обіймах, пестив, а її пристрасть спала. Сніжана віддавалась тільки жертовно, зціплюючи зуби, щоб не видати своєї відрази до інтимних стосунків. Ні, ні, вона його кохала! Безперечно, кохала. Любила цілувати чоловіка, куйовдити його буйне золотисте волосся, гладити обличчя, але тіло її було холодним, як у Снігурочки, і цнотливим, як у монашки. Романтична закоханість, з якою дівчина виходила заміж і віддалася, не змогла розтопити того холоду, який дивно вживався з теплотою її серця, її душі. Сніжані треба було прикидатись, щоб потішити коханого, а вона й цього не зуміла. Бо відраза до інтимних зносин була сильнішою від неї. А відраза, як відомо, – найсильніше відчуття, дужче навіть од ненависті, бо є природною реакцією нашого організму.

– Хтось інший розбудить твою пристрасть! – говорив Святослав із легкою образою, не розуміючи, чому дружина ховається, як равлик у своїй черепашці, чому не відповідає на його почуття так, як він того хоче, чому така холодна. І вона поділяла його образу. Адже чоловік був такий привабливий, стрункий, високий, шляхетний. І мав право вимагати від неї пристрасних обіймів, палких поцілунків. А вона йому того всього не могла подарувати. Не могла себе пересилити. Відразу після любощів стрімголов бігла у ванну, щоб змити з себе уявну гидку оболонку… І це Святослава ображало, навіть обурювало. Сніжана любила його віддано, глибоко, не могла не любити, адже від нього отримала таїнство перетворення дівчинки на жінку, та все одно огида до інтимних відносин з часом не зникала, а навпаки – дужчала. І Сніжана у хвилини близькості вже починала відчувати до чоловіка ненависть і боялася того відчуття.

– Моя Снігурочка! – називав він її зі сумом і досадою, бо так і не зміг розбудити в коханій жінку, палку, пристрасну, розкуту, про яку нестямно мріяв. – Снігурочка, чиста і холодна, як сніг. Вже в самому твоєму імені закладені ця холодна поміркованість, сніжна незайманість і чистота.

Сніжана цілком погоджувалась із чоловіком. Шкодувала його. Інколи картала себе, що не вміла прикидатись, не вміла грати нестямну пристрасть, не вміла його потішити. Бо таки не вміла! Не виходила гра! Не артистка ж!

Згодом досада на себе переросла в досаду на Святослава. Як він міг, такий тонкий, делікатний, витончений, жадати її так низько, як міг носити в собі якісь дикі, звірині інстинкти, яких вона не розуміла? І щойно Сніжана відчула в собі зародження іншого життя, рішуче припинила статеві стосунки зі Святославом.

Чоловік сподівався, що материнство розбудить у ній жінку. Читав, що так часто буває. Але народження сина ще більше відштовхнуло Сніжану від нього. Бо тепер мала кого любити, бавити, колихати, мала про кого думати і ким піклуватися…

Тепер Сніжана думала тільки про одне: як звільнитися від мерзенних обов’язків заміжньої жінки. Вона була немов одержима цією думкою. Ні про що більше не могла думати. Ходила, мов сомнабула, і думала, думала… Доводячи себе до божевілля.

Нарешті придумала… І не придумала нічого кращого, як використати чоловікове патологічне почуття чесності і порядності. Вирішила «признатися» у зраді. Знала, що зради він їй не простить і більше ніколи до неї не доторкнеться.

– Святославе, – почала однієї ночі, завмираючи від страху, боячись його гніву, його реакції на те, що задумала йому повідомити. – Я тобі повинна дещо сказати… Я провинилася перед тобою.

– Провинилася? – чоловік підняв голову над подушкою. – В чому?

У Сніжани шалено забилося серце. Зараз вона вразить його, жорстоко і безжалісно. Швидко, щоб відрізати собі шлях до відступу, щоб не передумати, скоромовкою по-школярськи випалила:

– Я тебе зраджую!

Святослав аж засміявся – так це недоречно і фальшиво звучало, але, побачивши її залите слізьми обличчя, червоне від сорому, повірив і аж заціпенів від образи.

– Так-так, цікаво… Ну і хто той щасливець?

– Цього не скажу.

– Чому ж? Сказала «а», кажи й «б».

– Ні! Ім’я я тобі не назву.

– Я його знаю?

– Так!

– Скажи хто. Не бійся, на дуель я його не викличу. Часи дуелей канули в Лету. А шкода! Я б із задоволенням вліпив цьому негідникові кулю між брів!

– Він не негідник!

– А хто ж він?! Злодій, що краде чужу власність! А ти, а ти… – Святослав просто задихався від гніву. – Якби ти не народила моє дитя, то я б тобі розчерепив голову! Ти знаєш, що я можу з тобою зробити? На що такі, як ти, заслуговують? Знаєш?

– Знаю…

– Хто він?

Сніжана розгубилася. Такого запитання вона не чекала і не підготувалася. Але пауза надто затягнулася. Треба було відповідати, бо чоловік дивився суворо і вимогливо. Й жінка несподівано для себе бовкнула:

– Один із твоїх друзів.

Святослав оторопів. Такого він не сподівався. Мало того, що розчаровується в коханні, тепер повинен ще розчаруватися і в справжній чоловічій дружбі. Друзів мав небагато, але відданих, перевірених, яким повністю довіряв. За кожного міг поручитися, як за себе самого. І ось на тобі! Один із них, виявляється, справжнісінький мерзотник! Хто ж це? Хто? Святослав подумки перебрав усіх. Ні! Ніхто з них не був здатний на таку підступність, на таку витончену підлість! Але хтось із них це зробив!

Відтоді чоловік замкнувся в собі, став настороженим. Куди подівся веселий, життєрадісний балагур, душа товариства? Друзі його не впізнавали.

– Що з тобою коїться? – дивувався Орест, найкращий друг, із яким Свято­слава пов’язувало босоноге дитинство, а потім п’ять років навчання в університеті. – Я тебе не впізнаю! Що з тобою?

– Нічого! – звучала незмінна відповідь.

– Мені можеш усе сказати! Ти мене знаєш…

– Знаю, – покірно погоджувався Святослав, а всередині все кипіло. Він ладен був убити Ореста, видряпати його сині очі, які з таким співчуттям і готовністю допомогти дивилися на нього. Уявляв його або Віталія чи ще когось разом зі своєю Сніжаною в ліжку і ледве стримував себе, щоб не кинутись на котрогось із них і не зламати йому шию. Але чию шию повинен зламати, не мав найменшого уявлення.

– Сніжано! – не витримував уночі. – Сніжано! Скажи хто. Я прошу тебе. Я тебе заклинаю!

– Ні!

– Сніжано! Я йому нічого не зроблю! Я обіцяю. Я клянусь!

– Ні!

Мука!.. Святослав страждав немилосердно. Чоловікові здавалось, що, якби дружина назвала ім’я коханця, він відразу заспокоївся б! Не простив би, таке не прощають. Але тоді втратив би лиш одного друга, а так… втрачав усіх. Він схуд, перестав їсти, спати… Вночі, як правило, курив і думав, думав…

– Сніжано! – не витримував. – Сніжано! Скажи хто.

– Ні!

– Сніжано! Скажи! Бо я збожеволію!

– Ні!

– Сніжано!

– Ні!

Жінка добре розуміла, на які страждання прирікає Святослава своєю вигадкою і своїм упертим мовчанням. Але шляху назад не мала. Бували моменти, коли вона вже хотіла розповісти про все чесно і правдиво. Жалість до чоловіка розривала їй серце. Але спогад про огидний подружній обов’язок замикав їй уста, і вона, зціпивши зуби, мовчала. Та й хто знає, як Святослав сприйняв би правду? Зізнатися, що їй огидне те, що він, мабуть, уважав вершиною блаженства, сенсом життя, означало вразити Святослава як чоловіка, зневажити в ньому чоловіка, саму його чоловічу сутність. А таке не прощають нікому. Вже краще нехай він думає про неї казна-що, зневажає її і ненавидить…

Вони вже не спали в одному ліжку. Святослав оселився в кабінеті, де і спав на дивані. Сніжана могла тріумфувати. Вона добилася свого, отримала, що хотіла. Але відчуття перемоги не було. Зі сумом дивилася молода жінка на порожню подушку поряд, крутилася на своєму холодному ліжку, яке без коханого раптом виявилося таким широким. Уранці з тривогою вдивлялася в рідне схудле обличчя, намагаючись упіймати погляд, але чоловік старанно ховав від неї очі. Здавалося, не помічав її тривоги, її запобігливості, винуватих закличних поглядів, випадкових і невипадкових доторків руки. Святослав замкнувся, заховався від Сніжани, як рак у своєму непроникному панцирі, і як достукатись до нього, до його душі, вона не знала…

Іноді серед ночі, лежачи в ліжку, тривожно прислухалася до тихих розмірених кроків, якими чоловік міряв свій кабінет. Розуміла, що він теж не спить, підхоплювалась на рівні ноги, затамовуючи подих, навшпиньки підкрадалася до дверей, уже підводила руку, щоб постукати, і… безсило опускала… Майже фізично відчувала за дверима пульсацію якоїсь невидимої енергії, здавалося, що там хтось помирає і безмежно страждає… Відчувала його біль, наче свій. Знала, що може припинити ту повільну агонію, але не знаходила в собі сили для цього. А тим часом там, поранене її непримиренністю, непоступливістю, необачністю, обливаючись кров’ю, повільно вмирало кохання…

Cніжана щокою припала до дверей. Тиша, тиша за ними… Тривожна, жахна… Ступити крок, тільки крок… А як важко той крок зробити! Майже неможливо!

Зітхаючи, на самих пальчиках, немов балерина, Сніжана повернулась у порожню спальню. Сіла на ліжку. Ще прислухалась. Ні! Не чути кроків. Уже не ходить. Мабуть, ліг. Може, заснув. І їй треба спати. Завтра буде новий день, який принесе щось нове. Може, підкаже вихід. Може… Сніжана відкинула теплу ковдру, лаштуючись шмигнути під неї, аж раптом голосний незрозумілий звук пронизав тишу. Жінка навіть відразу не зрозуміла, що то за звук. Їй здалося, що в кабінеті Святослава хтось роздушив дверима горіх. Стрілою кинулась туди, широко відчинила двері. І зойкнула, немов від смертельного удару… Чоловік сидів у кріслі непорушно, з низько опущеною головою. Правицею, очевидно, ще останнім зусиллям затиснув пістолет. Зброя тьмяно виблискувала воронованою сталлю. Із дула ще струмував легенький сизий димок…

Лідія ПІДВИСОЦЬКА

 

Пригорща малини

Вона завжди телефонувала йому, коди він повертався додому з роботи. Мусила конче знати, на якому відтинку дороги зараз перебуває. Коли автівка наближалася до помешкання, вибігала надвір і збирала у долоні ягоди малини. Він опускав шибку, і вона простягала йому руки з гіркою малинових ягід, наповнених останнім осіннім сонцем і так щиро освячених її любов’ю…

Коли закінчувався сезон малини, вмикала свою вигадливість. Щоразу до вечері було щось нове. Можливо, невигадливе й незаморочливе своєю назвою, але приготоване щойно для нього-єдиного. Вийняте з печі, зняте з плити, остуджене з хлібопечі.

Іноді він надто швидко звикав до цього, і тоді вона змушена була робити перерву. Так, для годиться, на день-два завантажувала себе іншою роботою, й, повернувшись додому, він заставав на столі підігріті вчорашні страви.

Звісно, він розумів її натяки. Тож їв, бо таки було смачно. Дякував. А тоді за горнятком запашного чаю на їхньому балконі муркотів їй на вушко:

– Ти моя кулінарна фея. Приготуй, будь ласка, на завтра щось новеньке.

Двічі ніколи не доводилося просити.

Вранці після філіжанки кави, яку він дбайливо залишав на її столі, вона перегортала сторінки свого давнього кулінарного нотатника у пошуках чогось нового. У нагоді ставали й відомі куховарські книжки авторства Ольги Франко та Дарії Цвєк, які збереглися ще з часів юності мами та бабусі… Що приготувати, швидко вирішувала завжди. Іноді, щоправда, доводилося їхати до найближчої крамниці, аби поповнити продуктові запаси, але це ніколи не було для неї проблемою.

Часто у свій день народження обоє підбивали підсумки прожитого року. Що було зроблено, чого не встигли… Щось викреслювали зі свого життєвого плану, натомість дописували один чи два нові пункти.

Останні роки обоє проводили разом багато часу. Коли вже не було сили на всіляку додаткову роботу і врешті діти могли час до часу допомагати їм фінансово, вирішили подбати про своє здоров’я. Мандрували в гори, ніжились у теплих хвилях Світязя, вивчали околиці свого краю. Під час однієї з таких мандрівок вона запитала:

– Ми разом так довго… Що для тебе за всі ці роки було важливим? Не у глобальному плані. Мене цікавлять дрібниці, деталі. На що ти зважав? Що я робила правильно? Або ж не так, як ти цього очікував?

Він задумався. Помітно було, що перебирає у пам’яті сотні спогадів, перше ніж відповісти.

– Пригорща малини, – сказав ледь чутно. – Я ніколи цього не казав, але це був якийсь фетиш. Малина із твоїх долонь завжди була для мене дарунком богів. Звісно, були сотні приємних моментів. Ти завжди неймовірно куховарила, щодня мала просто бездоганний вигляд, з тобою завжди було цікаво спілкуватися, ти вміла дивувати словами і вчинками. Але пригорща малини завжди була чимось особливим…

Вона взяла його обличчя у свої долоні. Провела пучками пальців тоненькими борознами зморщок. Вона знала всі їх напам’ять. Кожну маленьку зморщечку любила й цілувала. Дивилася на чоловіка, який за всі ці роки став її половиною, якщо не більшою її частиною… Обійняла і поцілувала. Як же добре заслужити собі таку спокійну старість пригорщею малини в роки молодості…

Леся КІЧУРА

Щасливі

Хтось сказав, що всі щасливі – щасливі однаково, то лише біда в кожного своя. Вона не погоджувалася з цим. Знала: вони щасливі по-іншому. Зовсім не так, як усі люди, як пари, одружені роками. Вони – це окремий замкнутий простір, два світи, що розчинилися один в одному.

Вони ніколи не перенасичувалися одне одним. Уміли дивувати, розуміти та наповнювати свої світи. Допомагали й надихали. А ще вміли любити. Любити так, наче завтра когось із них може не стати. Наче той день останній у їхньому житті. Якщо не встигнеш докохати сьогодні – то завтра… Тому ніколи не відкладали слова і вчинки на потім. Просто вже мали досвід. Гіркий, але надто повчальний, аби нехтувати цим уроком.

Вони просто жили. Кохали. Раділи й розуміли, що теперішній відтинок їхнього життя – саме те, про що мріють мільйони, а отримують лише одиниці. Він нічого для неї не шкодував: ні одягу, ні парфумів, ні косметики. Якщо вподобала якусь річ – купував, не зважаючи на те, скільки грошей залишилося в гаманці. Любив її так, як тільки можна любити жінку. Іноді крадькома спостерігав за нею і ловив себе на думці, що вона й справді могла бути мрією для багатьох. Але ж ця мрія належить йому цілком і повністю. Від цих думок серце наповнювалося спокоєм.

Він ніколи не порівнював її в мистецтві кохання з іншими. Бо в цьому вона була неперевершена. Неначе вроджена жриця любові, вміла віднаходити на його тілі всі найчуттєвіші місця. Він міг годинами вивчати її шкіру. Знав, що любила його руки у своєму волоссі, тож дарував їй цю насолоду.

Вона розуміла, що ніхто ніколи не кохатиме її так, як він. Якось під час відвертої розмови сказала, що потребує уваги. Щодня і мало не щохвилини. Потребує отого відчуття своєї незамінності у житті іншого. Сказала, що має чути половину його думок про неї – тоді знатиме, що він її кохає саме так, як вона того очікує. Вислухав і зрозумів. Уже наступного дня відчула, що його любов стала такою, про яку вона мріяла. Шкода, що так довго не наважувалася пояснити, чого очікує від нього. А ще котрогось полудня він сказав, що на ній одній тримається весь його всесвіт, якби він її втратив, то втратив би сенс життя. І ця фраза збентежила її до глибини душі.

Зовні вони були звичайним подружжям. Мешкали в будиночку, виховували дітей, працювали. Їхнє щастя було в них самих, і вони не бажали хизуватися ним, не мали наміру роздаровувати його. Прикрашали будні щирими емоціями та приємними несподіванками, а все інше їм дарувала доля. Врешті, вони начебто заслужили в неї свій дарунок…

Леся КІЧУРА

МУЗИКА…

Вона неймовірно любила його музику.

Коли він сідав до улюбленого білого роялю, полишала будь-які справи, хоча ще за мить до того була переконана, що відкласти їх неможливо. Завмирала в приємному очікуванні. Спостерігала, як він підсував стілець, розминав пальці, розкладав ноти на пюпітрі. Здавалося, навіть повітря згущувалося, щоб дати змогу звукам заповнити простір, перемішатися і створити невловимо легкі мережива нових музичних піруетів.

Сідала поруч. Брала келих вина або ж горнятко теплого чаю й заплющувала очі від задоволення. Стежила за коханим з-під ледь піднятих повік. Все, що cтворювало музичний шедевр, димкою-пеленою огортало її свідомість, розчинялось у кожній клітині мозку, розгортало невидимі крила і несло душу в небесну далечінь.

Бачила найдрібніші його рухи і жести. Помічала, як змінюється міміка, погляд, як швидко рухаються пальці чорно-білими клавішами. Від тих клавішних мандрів отримувала найбільшу насолоду. Могла годинами дивитися, перегортаючи в уяві, наче барвисті слайди, казково прекрасні образи.

Вона відшукувала в нетрях усесвітньої мережі різноманітні музичні конкурси та концерти, переконувала коханого брати в них участь і завжди супроводжувала як імпресаріо. Дбала про кошториси, рейдери, квитки, житло, про різноманітні програми після виступу. Він знав: коли погодиться на чергову імпрезу – кохана все зорганізує на найвищому рівні.

Його музика справді вартувала її старань. У більшості випадків отримував гран-прі та великі гонорари.

З роками вона прискіпливіше обирала напрямки мандрівок. Якщо вони вже двічі бували в Відні чи Единбурзі, не бачила потреби їхати туди втретє. Прокладала шлях до Мельбурна чи Мехіко. Коли ставила перед собою мету – перешкод не існувало. Поразок не терпіла. Надсилала електронні листи, факси, запити… Результат перемовин мав бути один – запрошення на дві особи.

До кожного нового виступу купувала гарну вечірню сукню і робила вишуканий макіяж. Вигадливі зачіска та манікюр завжди слугували темою окремих бесід у світському товаристві. Але її мало цікавили плітки. Вона просто мала бути на висоті.

Затишними осінньо-зимовими вечорами вони багато часу проводили разом. Він готував нові композиції, вона впорядковувала альбоми зі світлинами з їхніх мандрівок і розробляла нові музичні проекти.

Щовечора, перш аніж піти спати, просила його зіграти її улюблену мелодію. Він не відмовлявся, хоча це тривало роками. Щоденно. Він просто не міг їй відмовити.

Сідала поруч і поринала у звуки. Він крадькома спостерігав за нею. Коли заплющувала очі від блаженства, йому здавалося, що вона справді насолоджується його музикою…

На жаль… Вона була глухою. Від народження. Просто її любов до нього мала неймовірне чуття до музики.

Леся КІЧУРА

Найкращі жіночі історії. Індекс – 68068. Неймовірні історії кохання та невигадані історії з життя, які ви не зустрінете в інших виданнях. Правдиві історії наших читачів та найрейтинговіших дописувачів. Хороша і недорога газета для кожного українця. Кожен передплатник газети не пошкодує, що передплатив «Найкращі жіночі історії». Виходить щомісяця.

Передплата онлайн тут:  https://peredplata.ukrposhta.ua/

Миколині походеньки

Оксана і Микола прожили більш аніж тридцять років разом. За цей час встигли народити і виховати двох дітей, відгуляти два весілля й дочекатися онуків. І все було б нічого, якби Микола не захопився “переосмисленням” життєвих цінностей.

Оксана не розуміла, яка муха вкусила його. Чоловік увесь час ходив насуплений і незадоволено бурчав. Не раз поривалася поговорити з ним, та що частішими і наполегливішими були її спроби, то категоричнішим ставав Микола. А одного дня просто зібрав сумку й, повідомивши дружину, пішов геть. Оксана не могла второпати, що сталося.

– Микола геть на старість здурів, – жалілася жінка чоловіковій сестрі Марійці. – Чого йому бракує?.. Все є! Чекай у гості дітей, тішся онуками, радій життю… А він… Може, ти, Марійко, напоумиш?.. Може, тебе послухає!

– Та не переживай ти так, – розраджувала невістку Марія. – Нікуди він не дінеться. Містечко невелике, до того ж живемо всі на одній вулиці. Походить-походить та й вернеться.

– А якщо захоче у вас залишитись? – бідкалася Оксана.

– Не розумію, чим ти переймаєшся? Нехай залишається, – усміхнулася Марійка. – А ти трохи відпочинеш…

Микола тим часом прямував до рідного дому, в якому, крім Марійки та її великої родини, – двох синів, невістки та трьох галасливих онуків, – жила ще й старенька Миколина мати.

– Доброго здоров’я, Марійко!

– Дякую. І тобі най Бог здоров’я дає, – відказала сестра, закінчивши телефонну розмову.

– Марійко, я то… можна до тебе?

– Ти знаєш: мій дім – твій дім. А що сталося, брате?

– Та набридло мені таке життя: все правильно, передбачувано, тихо, нудно… Завжди я ніби вирішую, а по-Оксаниному виходить… Діти виросли, онуки з’явились, а я… Розумієш?..

Марійка похитала головою. Незважаючи на те, що Микола був її братом, завжди підтримувала невістку. На її думку, братові занадто добре жилося: будь-чого їсти не буде, у будь-що не вбереться. А Оксана йому смаколиків наварить-напече, штани на кант випрасує, прибере, все припильнує і ніколи не нарікає. Ото Микола і брикається.

Чоловік неквапно рушив до хати.

– Ти їсти будеш? – запитала Марійка.

– Буду. А чим почастуєш? – поцікавився брат.

– Борщем із часниковими пампушками…

По хвилі вже сидів за кухонним столом, наминаючи свіжий обід.

– Одразу видно, що то ти борщ варила, а не мама, – пробурмотів невдоволено.

– Чого?.. – не зрозуміла жінка.

– Бо без фасолі. У справжньому борщі обов’язково має бути фасоля!

– Та ж Василь фасолі не любить, – відказала нервово.

– Ага! А зелений борщ, певно, також без щавлю варите, бо Василь не любить…

Марійка озирнулася на брата. Її обличчя починало наливатися багрянцем. А це вже була ознака того, що розмови краще не провадити далі. Осмисливши це, Микола прикусив язика і вже мовчки видзеленькував ложкою по тарілці. Не встиг доїсти страви, як до хати прибігла старенька мати.

– А шо то за торби і клунки тамка в куті? Микольцю, то твоє?..

– Моє, мамо, – відказав тихо.

І тут бабуся, не чекаючи відповіді, завела довжелезний діалог сама з собою:

– Йой, люди будут сі сміяли… Шо то на старості років сі робіт?.. Я би нігди не сказала, шо Оксана нездала… Чи, може, то ти їй шо повів?.. А як то далі буде?.. А де будеш жив?.. Чи ту, з нами, чи де інакше?..

Чоловік залишився у сестри, та спокою не було. Мати щодня бідкалася одним і тим самим, діти галасували, страви, що їх готувала сестра, не смакували, все довкола дратувало… Тож, погостювавши у Марійчиній родині тиждень, зателефонував до доньки і, зібравши речі, рушив до неї. Дорогою картав себе, що не відразу додумався до цього. Мар’яна вийшла заміж і тепер разом із чоловіком облаштовували власний будинок.

– Може, і я їм якою порадою допоможу? – тішив себе думкою Микола.

Та поради, як виявилося, молодій сім’ї було замало. Зять з донькою мали велику потребу у фізичній допомозі та чоловічій силі. Тож Миколу відразу долучили до робочого процесу – шліфування, шпаклювання, фарбування тощо.

Перші два тижні трудився з неабияким ентузіазмом. Прокидався о шостій ранку й разом із зятем розпочинав трудову діяльність: стукав, пиляв, мішав, шліфував…

Однак на третій тиждень його ентузіазм почав вичерпуватися. Лягаючи спати, чоловік подовгу не міг заснути. Йому виразно причувався гул шліфувальної машини, скрипіння столярного верстата, шум від електроінструментів і скрізь запах лаку, фарби та ацетону. Микола зрозумів, що такий обсяг фізичних навантажень і темп роботи зовсім не для нього… Тож вирішив не обтяжувати своєю присутністю доньку із зятем і подався до старшого сина.

Не встигла Мар’яна зачинити за батьком двері, як пролунав дзвінок мобільного.

– Привіт, Мар’янко, – почувся у слухавці стривожений Оксанин голос.

– Привіт, мамо.

– Мар’яночко, як там тато? Бо я йому телефоную, а він мені фиркає. Каже, що й без мого покровительства обійдеться, – мало не плачучи поскаржилася доньці.

– Не знаю, мамо. Щойно поїхав. Сказав, що в нас шумно, а йому на старості потрібна тиша.

– А куди пішов, не знаєш?..

– Не знаю, може, до Ігоря… Та він не пропаде. Не хвилюйся.

Микола й справді пішов до старшого сина, котрий жив недалеко. Трохи посидів, поговорив про те про се та й каже:

– Як би ви, діти, поставились до того, якби старий батько попросився з вами жити?

Молоде подружжя вже чуло про “батькові мандри” від Мар’яни, тож було готове до такого повороту.

– Ми не проти, тату, – відповів Ігор.

– Трохи онуків поняньчите, – додала усміхаючись невістка Наталка.

– Чом же ні? Звісно, няньчитиму. Ще й вас навчу! – вже бадьоріше відповів чоловік.

Хоч квартирка у молодої сім’ї була невелика, однак рідному батькові місце, звісно, знайшлося. Ігор з дружиною та двома малими близнятами потіснились в одній кімнаті, а Миколі віддали іншу.

Микола гарно провів вечір: трохи потупцював біля онуків, прийняв ванну, смачно повечеряв і пішов вкладатися спати. Однак сон уперто не навідував його. Втікав світ за очі через безперервний плач малят, в яких починали прорізатися зуби. Перша Миколина ніч у синовій оселі видалася безсонною. Та й друга не ліпшою.

Два дні по тому випадала субота. Ігор з Наталею отримали запрошення від друзів на забаву. Молоді довго вагалися, чи йти, та Микола запевнив їх у тому, що чудово впорається з обов’язками дідуся. Заспокоєні, втішені й безмежно вдячні за допомогу поспішили на святкування. А “досвідчений” дідусь залишився з онуками.

Лежати близнята вперто не хотіли, про спання не було й мови. Усі намагання заспівати онукам пісеньку породили лише обурливий протест у формі крику. Дві години, змарновані на спроби заспокоїти дітлахів, страшенно виснажили Миколу. Врешті, знеможений, гепнувся на диван, затуливши обидва вуха долонями. Однак абстрагуватися від реальності йому не вдалося – через потребу змінити пелюшки. До того ж одразу обом галасунам… Це було понад Миколині сили.

По хвилі він уже нишпорив у кишенях своєї куртки. За ті декілька секунд належно оцінив усі переваги мобільного зв’язку. Миттю набрав номер сина, однак його телефон озвався мелодією з іншої кімнати.

– От, халепа! – знервувався Микола. – Так поспішав із дому, що й мобільний забув. А може, зі мною за той час могло щось статися?.. Куди б мав дзвонити?.. Хто б мав мені допомогти?.. Про то вже не думали… А Наталчиного не знаю… Що робити?

Переглядаючи контакти у своїй телефонній книзі, зупинився, втупившись в екран. Галас не стихав. Миколі починало здаватися, що від цього крику та плачу розтріскаються стіни, а заодно і його заклопотана голівонька.

Повагавшись іще трохи, набрав номер. На екрані висвітилося звичне “Оксана”.

– Алло! – почув у слухавці.

– Е… А… Алло! Алло! Ти чуєш мене? – розгублено пробелькотів Микола.

– Звісно, – спокійно відповіла Оксана, інтуїтивно відчуваючи, що цього разу перевага на її боці.

– Оксаночко, я той… Ну… Ти б могла приїхати до Ігоря?

– Чого? – тамуючи сміх, запитала дружина.

– Та то… Вони пішли на забаву… Я з малими… Вони мене не слухають… А тут їх ще й перевдягнути, здається, потрібно…

– То ти в Ігоря?..

– А де ще? Ти можеш не тягнути гуми, а приїхати?..

– Добре. Зараз приїду, – погодилася Оксана.

Двадцять хвилин, упродовж яких Микола очікував на приїзд дружини, видалися йому безконечними. Оксана не розгубилась: миттю перевдягнула близнят, перестелила в ліжечках, нагодувала і тихенько заспівала колискової. Микола лише спостерігав, дивуючись і захоплюючись її вправністю. Незабаром один із малюків заснув на її руках, а інший – у ліжечку. Кімнату наповнила така бажана для Миколиних вух тиша, що він аж усміхнувся.

– А що в нас сьогодні на вечерю? – запитав по хвилі.

– Борщ, галушки і твій улюблений салат, – прошепотіла Оксана, боячись розбудити онуків.

– То, може, підемо додому, як діти повернуться? – трохи невпевнено озвався Микола.

Дружина кивнула на знак згоди.

“Недарма кажуть: що старе, що мале, що дурне…” – подумалося Оксані, поки втішений Микола поквапно збирав у сусідній кімнаті свої речі.

Олеся КОГУТИЧ

Незакінчена розмова

Їхні вечірні зустрічі були заквітчані пелюстками весняного саду, оповиті тишею та мріями, які наважувалися порушити хіба що спів цвіркуна чи гудіння хрущів. Ці повоєнні роки не були легкими, однак для молодих Марії та Петра все здавалося не таким уже важким і невиправним.

Марія була доброю та чуйною дівчиною. А про її працьовитість годі й казати. Робота на колгоспному полі ніколи не була медом. Проте дівчина, працюючи і за себе, і за матір, заслужила доброї слави поміж селян. Її, молоду та вродливу, помітив син головного агронома Петро. Марійці також припав до душі парубок.

А потім були вечірні прогулянки та трепетні прощання. Щоденна фізична праця, оповита очікуванням вечірньої зустрічі, видавалася Марії не такою вже й важкою. З часом молоді та закохані почали мріяти й про спільне майбутнє. І все було б гаразд, якби не втрутилася мати юнака, котра будувала щодо єдиного сина амбітні плани . Вона хотіла, аби син здобув освіту, обіймав високу посаду, жив у місті, а не опікувався різними бідачками, марнуючи свою молодість у селі.

– Та яка вона йому пара… Розмріялася… На чуже добро око поклала… Не бути цьому ніколи, – не раз категорично заявляла Петрова мати, стрівшись із жінками посеред сільської вулиці.

Згодом Марійка помітила, що Петра наче підмінили. Став чужим, холодним, не питав про зустріч, хоча перед тим присягався у вічному коханні.

– Петре, не тікай, прошу… – якось попрохала коханого Марія. – Поясни, чому уникаєш мене?

Та він лише опустив очі додолу і, не дивлячись на Марію, пішов геть.

– Петре, ми не закінчили нашої розмови, – вже крізь сльози прокричала вслід дівчина.

Та хлопця це не зупинило. Він зник за рогом вулиці, зник із її життя…

Марійці було важко на серці. Здавалося, кожен погляд односельців краяв його на шматки. Адже дівчина добре знала їхній зміст. Не раз бувало, що котрась із сусідок ще й штрикне гострим словом, згадавши поміж іншим і про колишнього коханого, мовляв, “Бачила Петра… одружився… господарством обзавівся… змужнів…”.

Марійка, зібравши всю мужність, лише байдуже усміхалася. І тільки вдома зі сльозами могла вилити весь біль.

– Чому люди такі жорстокі? – не раз плачучи запитувала себе. – Чому, бачачи біль або розпач ближнього, насолоджуються цим, смакують подробицями чиєїсь невдачі, розпинають без цвяхів і так зранену душу?

Однак не було кому поскаржитись, не було від кого чекати помочі чи поради. Це був тільки її біль…

Минали роки, а Марійка так і не змогла забути зради, пережити втрати й знову відкрити комусь своє серце. Раз у раз доводилось чути шепотіння жінок, що шлейфом стелились за нею, коли проходила сільською вулицею.

– Бач, до старих дівок засиділася, – говорила одна.

– Дотепер не може пережити того, що Петро покинув її і оженився з іншою, – додавала друга.

– А тепер кому вона потрібна? Он молодих дівчат скільки, одна краща за іншу… – не вгавала перша…

Такі розмови могли тривати без кінця. Адже схожі теми були улюбленими для всіх сільських молодиць. Хоча в дечому вони таки мали рацію. Роки брали своє… Марійці минуло вже сорок. Якось, їдучи до міста, познайомилася з водієм міжміського автобуса. Вільного місця в салоні не залишилося, тож він запропонував їй присісти поряд, на службове ремонт пральних машин. Спершу відмовлялася, але оскільки дорога була неблизькою і на кожній зупинці підсідало все більше й більше пасажирів, то, повагавшись, погодилась. Дорогою вони багато розмовляли про життя, роботу, політичну ситуацію, час од часу жартували і сміялися . Василь, а саме так звали водія, декілька разів наголошував на тому, коли повертатиметься у зворотному напрямку. Жартома натякнувши, що не поїде, допоки не дочекається її. Марійка, усміхаючись, погодилася прибути на автобусну зупинку вчасно.

Та справ цього дня у місті виявилося вдосталь. Тож вона, попри обіцянку, таки не встигла на автобус. Вечоріло. Зупинка була порожньою. Жінка розгублено роззиралася довкола. І раптом побачила той самий ранковий автобус, що весело сигналив, намагаючись привернути до себе увагу. Водій зупинив машину навпроти Марії й відчинив двері.

– Як же так? – здивувалась жінка. – Ви мали поїхати ще дві години тому…

– А ви обіцяли не спізнюватися, – усміхнено відповів Василь.

Чоловік розповів, що виникли проблеми із заміною колеса, тож усіх пасажирів довелося пересадити в інший автобус. Дорогою до села вони багато спілкувались, розповідали про власне життя. Василь захопив Марію своєю щирістю та прямотою, а вона відразу привабила його стриманістю та розважливістю.

Василь був удівцем. Мешкав у районному центрі з двома маленькими доньками, десяти і семи років. За півроку після знайомства, коли він запропонував їй одружитись, Марія довго думала, розуміючи всю важливість покладених на неї обов’язків.

Та більшість жіночих страхів і побоювань виявилися безпідставними. Дівчатка відразу прийняли її, підсвідомо шукаючи материнського тепла, уваги й опіки. Про спільних дітей думати було вже запізно, тому віддала Василевим донькам усю свою нерозтрачену любов та турботу.

Марія робила з ними уроки, відвідувала шкільні свята й батьківські збори. Пильнувала, щоб у дітей та чоловіка одяг завжди був бездоганно чистим і випрасуваним, вечеря – смачною, а у квартирі – прибрано та затишно. У їхній родині ніколи не було сварок чи суперечок. Хоча Василь був чоловіком емоційним, Марія в найбільш слушний момент уміла стримати себе. Згодом вони звикли одне до одного, навчилися слухати й цінувати те, що мають.

З роками їхній побут став звичним і розміреним, схожим на течію тихої ріки. Незчулася, як минуло двадцять років. Дівчата повиростали, здобули освіту. Згодом видали обох заміж, дочекалися онуків.

Однак усе на цьому світі має свій початок і кінець. Марія це добре розуміла, тому втрату чоловіка перенесла мужньо. Василеві доньки ставились до неї так само, як і за життя батька. Та з часом жінка відчула себе чужою. Старша Ірина разом із чоловіком виховувала двох маленьких дітей. А молодша готувалась стати мамою вже втретє. У будинку на три кімнати для такої великої родини бракувало місця. І це Марію страшенно гнітило. А відсутність Василевої підтримки ще більше додавало розпачу.

– Мамо, – сказала Ірина, коли Марія пакувала речі. – Ми вас не гонимо…

– Іринко, це моє рішення, – заспокоїла її. – Я хочу, щоб вам було добре, бо ви й мої діти також.

Скільки родина не намагалася переконати жінку, щоб залишилася, Марія була незворушною. Зібравши невелику сумку, зачинила за собою двері, залишивши за ними купу спогадів, радісних і сумних моментів, з яких у кожного на свій лад зіткане життя… Із найближчого таксофона набрала номер подруги, з якою товаришували понад двадцять років.

– Не хвилюйся, – заспокоювала її Надія. – Ти можеш мені довіряти. Тут тебе ніхто не образить і лихого слова не скаже.

– Я знаю, Надю, – сумно промовила у слухавку. – Адже мені більше немає куди їхати.

– От і добре, – вже веселіше відказала подруга. – Маршрут ти знаєш. А я зустріну тебе на кінцевій зупинці.

Перше, на що звернула увагу Марія, вийшовши з маршрутки, був заквітчаний сад, наповнений медовими пахощами. Однак цей аромат весняної свіжості разюче дисонансував із запахом у самій будівлі.

– Нічого. Ти звикнеш, – ніби читаючи Маріїні думки, заспокоювала коліжанка. – Я ж звикла. Інакше як би змогла стільки років працювати тут?

Надія віддала будинку престарілих усе своє життя. Знала все керівництво. Тож змогла домовитись про місце й для Марії.

– Зараз я покажу тобі кімнату. Вона хоч маленька, зате затишна. Влітку зможемо зробити ремонт. До тебе більше нікого не підселятимуть. Будеш сама собі господиня.

Проходячи коридором, їх супроводжувало декілька пар допитливих очей. Старенькі сиділи на потертому дивані й таких самих кріслах і дивились новини по телебаченню.

– Бачиш, тут можна і телевізор подивитись, і поговорити, – розраджувала подруга. – До речі, сусіди в тебе ненав’язливі.

– А хто вони? – запитала Марія.

– Ліворуч живе старенька бабуся Катерина. Вона багато молиться, читає релігійні книги… Виходить лишень до їдальні чи зрідка подивитись телевізор. Онука дивитись за нею не хоче. А донька вже багато років працює в Італії. Тож привезли бабцю сюди, до пансіонату.

– А з іншого боку?

– А там – немолодий чоловік. Знаю, що родом зі села. Хоч і має двох синів, та доля і його сюди завела. Після смерті дружини сини натякнули, щоб повертався у село. Послухав. Переїхав до старенької батьківської хати. Але самотність – не найкращий приятель. Тож почав випивати. Розказують, що якось прийшов напідпитку, закурив у хаті й заснув. Спалахнула пожежа. Сусіди вчасно побачили і витягнули бідолаху з полум’я. Хата згоріла дощенту. А сини з лікарні відправили батька відразу до нас. Живе тут уже понад п’ять років. Щоправда, відтоді спиртним не зловживає.

Надія подала подрузі ключ від кімнати:

– Ось, це тобі. Заходь, розпаковуй речі, облаштовуйся… А я побіжу, бо маю ще багато роботи… Увечері побачимось. Ні про що не хвилюйся.

Марія відчинила двері. Огорнута весняним сонцем кімната і справді виявилася затишною. У ній не було нічого зайвого: ліжко, шафа на одяг, столик і декілька поличок на книги чи інші дрібні речі. Усе псував їдкий запах білизни, яку використовували тут як універсальний засіб для чищення та миття… Марійка відчинила вікно, що виходило в сад. Звідти долинули весняні пахощі заквітчаних дерев. І від цього на душі стало спокійніше.

Трохи посидівши, почала розкладати свої речі. За цим заняттям не помітила, як почало сутеніти. Жінка, може б, і не виходила того вечора з кімнати, якби не обіцянка зустрітися з подругою.

На хвилину затрималася в коридорі, щоб зачинити двері.

– Доброго вечора, Марійко… – почулося за спиною. – Я впізнав тебе, коли ти йшла з Надією Михайлівною коридором.

Жінка озирнулася. Перед нею стояв старенький згорблений чоловік, обличчя котрого безжально помережила старість.

– Петре?.. – ледь чутно запитала.

– Впізнала… – усміхнувся беззубою усмішкою. – Я так завинив перед тобою… І ми не закінчили нашої розмови…

Їхня вечірня зустріч була встелена пелюстками весняного саду й оповита тишею, яку наважувалися порушити хіба що спів цвіркуна чи гудіння хрущів. Та вони не зважали. Адже їм так багато хотілось сказати одне одному.

Олеся КОГУТИЧ

 

Великоднє сподівання

Старенька Ганна шепотіла молитву… Хоч сили й покидали її, та все ж не полишала наміру спекти паску. Дарма, що сусідка декілька разів прибігала і, шкодуючи, пропонувала поділитись своєю гарною святковою випічкою чи допомогти з роботою. Жінка була незворушною. Зморшкуватими руками, пересилюючи слабкість і втому, намагалась якнайкраще вимісити пухке тісто.

Усе своє життя Ганна вчителювала у селі, розкриваючи перед сільськими дітлахами неперевершену красу української мови та велич рідного слова. Була вимогливою, проте ніколи привселюдно не вичитувала своїх учнів за незнання. Намагалась кожного почути, зрозуміти і дати змогу виправити незадовільну оцінку.

Жінка самотужки виховувала двох дітей – Ігоря та Оксану. Їхній батько загинув під колесами потяга. Відтак уся відповідальність за дітей стала лише її покликанням, завданням та обов’язком. Усе життя намагалася забезпечити їх усім, та насамперед виплекати у них любов, людяність, чуйність і співчуття до ближніх.

Прибігаючи з роботи, швиденько готувала вечерю, щоб нагодувати малих, допомагала їм виконати домашні завдання, а потім до півночі перевіряла учнівські зошити й готувала нові теми.

Минали роки. Діти закінчили школу. Ігорко, мріючи стати лісничим, вступив до лісотехнічного інституту, а Оксанка обрала фах телефоністки. Згодом влаштувалася в міське відділення поштового зв’язку.

Не встигла озирнутися, як довелося клопотатися, щоб справити весілля синові. Ігор одразу переїхав жити до дружини в інше село, плануючи у майбутньому звести власний будинок. А згодом видала заміж і Оксану. Красуня-донечка також не залишилася жити з матір’ю. Перебралися до районного центру, до чоловіка.

Ганна зосталася сама. Щодня дивилася на битий шлях, котрим ішли люди від автобусної зупинки до села. А щоп’ятниці старанно прибирала у старенькій хатині, готувала смачні страви й пекла пісочні тістечка із запеченою цукровою скоринкою.

– Завтра ж субота, – не раз говорила на радощах сусідці. – Може, діти приїдуть… Частуватиму їх…

А в суботу чи не з самого досвітку вибігала за ворота, пильно вдивляючись у поставу та обличчя кожного перехожого. До хати її заганяли вечірні сутінки…

– Може, якусь роботу пильну мали, що не приїхали, чи ще щось… – відганяючи від серця смуток, розраджувала собі жінка. – Бережи моїх діточок, Господи, та обдаруй їх Своїми небесними ласками.

Ігорко навідався лише за півроку, та й то на півдня. Попросив у матері, яка ще вчителювала, допомогти з грошима, щоб купити декілька тисяч цегли на нову хату. А згодом і Оксанка не забарилась. Плакалася мамі, що грошей на м’який куток бракує. Ганна, аби допомогти дітям, віддавала їм усю зарплату та частину пенсії.

Собі ж залишала рівно стільки, щоб заплатити за газ, світло й купити скромний набір харчів. Однак не засмучувалася. Сидячи на призьбі, плекала надії, як радітиме відвідинам дітей, як пеститиме онуків, як співатиме їм колискові, вчитиме молитов і розповідатиме про дива Богом створеного світу.

До сина в сусіднє село і до районного центру, де жила донька, їздила лише декілька разів: на хрестини, коли народились онуки. Щоразу просила сватів у гості, та так і не дочекалася. В одних – велика господарка, тож роботи багато, а інші – пани, вони до села не звикли.

З часом довелося покинути школу, звільнивши місце молодим філологам. Тоді взялася Ганна господарювати. Розвела більше курей, купила кізоньку, чималий шмат городу відвела на декілька великих грядок з полуницями. А що вже говорити про городину…

Якої тут тільки не було: і морква, і буряк, і капуста, і цибуля різних сортів, і огірочки з помідорами… А по обидва боки на височезних тиках заквітчана різними кольорами квасолька… І все це Ганна полола, обробляла, доглядала від ранку і до вечора, радіючи, що матиме чим частувати велику родину. Та виявилося, що син не потребує плодів її праці, адже має в декілька разів більший за площею город, і не один… А Оксанка була нечастою гостею в рідному домі.

– Оксаночко, – озвалась якось сусідка, скориставшись приїздом Ганниної доньки, – чому ж ви так рідко приїжджаєте до мами?

– Мама любить побути сама… Їй так краще… – без докорів сумління відказала Оксана.

– Та як же це? Вона щосуботи чекає вас. Без годинника знає, коли і який автобус приїздить…

– Та нам, цьоцю, якось часу бракує… Як не чийсь день народження, то хрестини, як не хрестини, то гості… А інколи й відпочити хочеться… – з байдужістю в голосі відповіла жінка.

– То хоч би малих на літо привезли. Для них же Ганна кізоньку купила і полуниць, як добрий фермер, насадила, і городини на будь-який смак насіяла… Дітям користь, бабі – втіха…

– Нема чого дітям у тому бруді та смороді товктися, – невдоволено озвався Оксанин чоловік. – День побули – і досить. Ліпше біля озера чи річки відпочити. У молодих має бути своє життя.

Обійнявши Оксану за плечі, рушив до машини, даючи красномовно зрозуміти, що розмову закінчено. Наказав дітям сідати на заднє сидіння, на переднє швидко посадив дружину, а сам рушив до водійського місця. За ними вибігла Ганна з банкою молока і кошиком духмяних, випещених сонцем яблук.

– Візьми, Степанчику, – благально звернулася до зятя. – Мало не забули…

– Нащо нам так багато того? У смітник викидатимемо, як почне псуватися… – невдоволено озвався кремезний чоловік.

– Та я ж так, – знітилася Ганна, – щоб ви собі не шкодували…

Степан нервово вирвав гостинці з рук старенької і кинув до багажника.

– Коли ще приїдете? – запитала, втираючи сльозу, жінка, та у відповідь почула лише норовисте гарчання двигуна.

Повернулася Ганна до хати лише тоді, коли курява від машини знову вляглася на розбите узбіччя.

З роками здоров’я почало підводити. Сили покидали, а болячки з’являлися. Підвестися з ліжка чи випростатися на грядці після важкої праці ставало дедалі важче. А ще невблаганний час помережав Ганнине обличчя та руки зморшками. Але жінка не покидала праці, думаючи лише про онуків і марячи їхнім приїздом.

Хіба знала Ганна, що Оксана з Ігорем часто сваряться телефоном, мало не жереб кидають, вирішуючи, чия черга їхати до мами. У кожного поважна причина, що унеможливлювала поїздку. Зате потім, по двох, а то й трьох місяцях відсутнього спілкування, Ганна довідувалася, що Ігор купив собі міні-буса, а Оксанин чоловік – іномарку, що донька з сім’єю відпочивала в Туреччині, а син два тижні насолоджувався перебуванням серед казкових карпатських гір гбо львів. Щоразу Ганна збирала для них чималі сумки, передаючи онукам, а з роками – і правнукам усе, що з Божою допомогою вдалося виростити працею натруджених рук.

А якось подарували Ганні на день народження мобільний телефон. Записали свої номери, навчили натискати на потрібні кнопки, показали, як підзаряджувати диво-пристрій, і поїхали. Відтоді старенька Ганна мала і розраду, і втіху. Хоча діти дзвонили нечасто. Та й вона їм не докучала.

– Часом можу відірвати їх від якоїсь пильної справи, то вони злостяться, – казала не раз сусідці Марисі.

Телефонуючи на Різдво, подовгу колядувала стародавніх колядок, віншуючи окремо кожного члена сім’ї, на Щедрий вечір – виводила щедрівок і таким голосом, наче дівчина. Відчуваючи зв’язок з рідними, вона й справді наче молодшала.

Перед Великоднем Ганна заслабла, та свого наміру спекти паску не облишила. Марися і відмовляла, пропонуючи свою (бо ж напекла багато), і бралася допомогти, але Ганна не поступалася.

– Того року, Марисю, я точно знаю, що приїдуть усі, – усміхаючись крізь силу, промовила Ганна. – Тому напечу багато: для дітей та онуків – великі паски, а для правнуків – у маленьких формочках. Може, хоч цього року їх нарешті побачу?

– Ви б, Гануню, наперед подзвонили. Сказали б, що зле почуваєтесь, – радила сусідка.

– Ні, Марисю. Телефон уже другий тиждень як поламався… Не вмикається… Та нехай уже там… – відказала старенька. – От тільки хотіла б просити, щоб ти посвятила й мені великодній кошичок.

– Та про що мова? Звісно! Будемо йти до церкви, то я до вас вступлю, а потому принесу вже освячене.

– Дай тобі, Боже, здоров’я, сусідонько, – якось аж надто жалісно промовила старенька.

– Дякую! Дай, Боже, і вам Ганнусю.

Марися повернулася із церкви після урочистого Богослужіння. Зайшла до Ганни, щоб віддати кошик із великоднім освяченим частуванням. Та на її величне й урочисте “Христос воскрес!” ніхто не відповів. Зазвичай, коли сусідка поверталася чи то з крамниці, де купувала Ганні продукти, чи з пошти, жінка завжди зустрічала її на ґанку. А не так на Великдень!

– Христос воскрес, Ганю! – озвалася вдруге, переступаючи сінешній поріг.

Мовчанка…

– Христос воскрес, Ганнусенько! – утретє промовила сусідка і зайшла до кімнати.

Стіл був застелений святковим, хоча й пожовклим від давності обрусом. А на ньому – з десяток великих пасок і маленьких пасочок. Та такі гарні, як намальовані. Біля них – відкритий обшарпаний альбом із чорно-білими знимками, з яких мило усміхалася школярка Оксанка й одягнений у військову форму Ігорко. На інших, уже кольорових фото – онуки: Ліля, Мар’яна, Назарко, Микола, Андрійко і правнуки. Однак їхні імена Ганна забувала, бо ніколи не бачила, а лише чула про них з розповідей рідних…

Сусідка перевела погляд зі столу на стареньку Ганну, що сиділа на дивані. Та раптом біль і жаль затаврувалися видимою печаттю на її обличчі, зробивши недоцільними будь-які слова, яких Ганна однаково не почула б.

Її душа вже втішалася небесними співами-величаннями Воскреслого Спасителя.

Олеся КОГУТИЧ

АБЕТКА МУДРОЇ БАБУСІ

Сповідь самотнього чоловіка

Повітря було насичене ароматом скошеного сіна. Терпким. П’янким. Десь закукурікав півень і подала свій хриплуватий голос корова. У садку було чутно одвічних трудівниць – бджоли збирали нектар, аби вкотре потішити свого господаря медом.

Дід Тарас, який працював на грядці, підвів погляд угору, до неба. Такої літньої спекотної пори, коли клопотів у господарстві стільки, що хоч греблю гати, йому так хотілося, аби пішов легенький дощик. Відчути на шкірі дотик прохолодної води. Помилувавшись декілька хвилин небесною блакиттю, чоловік повернувся до роботи. Старанно прополював грядки від бур’яну. Щоправда, сьогодні він був мовчазний. Зазвичай, коли перебував у доброму гуморі, розмовляв з рослинами, які вирощував. Ні, не просто вирощував, – леліяв і доглядав, як матір свого малюка. А сьогодні дід Тарас мовчав. І обличчя не полишав суворий вираз. Легкий смуток був у його теплих карих очах…

За роботою минав час і не зогледівся, як небо затягнули чорні важкі хмари, а на землю впали важкі краплини дощу. Чоловік усміхнувся. Не тікав, не ховався від негоди, як його сусіди. А коли не кваплячись доробив намічене, зібрав знаряддя праці й поважною ходою попрямував до своєї оселі. Гарним і затишним було його обійстя. Чисте, прибране подвір’я. Величні господарські споруди: хлів, погріб, курник і клітки для свійських тварин. Посеред двору стояла чималих розмірів хатина. Щоправда, дід Тарас не часто проводив у ній час. Усе клопотався в господарстві розсада полуниці. Можливо, таким чином ховався від своєї самотності, яка йому дошкуляла впродовж двох останніх десятків його життя. Здавалося, для кого старається, коли ні дружини, яка б стала окрасою його господи, ні дітей, які б поспішали до батьківського порога, в чоловіка не було.

А він старався для племінників, які раз на рік провідували старого. Приїдуть своїм дорогим авто, новинок техніки привезуть – то телевізор, то холодильник, то пральну машину, – а дід їм картопельки молодої, капусточки, огірочків, помідорчиків з грядки. А ще меду зо два бідони, яєчок домашніх. І все примовляє: «Беріть, беріть. Мені ж стільки самому не з’їсти. А тут вистачить і продати, і вас почастувати». У ті дні, коли з його двору лунає сміх та гамір, дід Тарас розквітає. Здається, що скидає з пліч життєвий тягар і молодшає років на тридцять. Усе в його руках кипить. А потім знову звична тиша. Аж до Різдва чекає на дорогих гостей. Племінники часто телефонують, питають, що і як, а він і цьому радіє, що не забувають про нього, коли своїх клопотів вистачає…

І нерідко, коли день котиться до заходу, він сідає на лавці під яблунею й обмірковує своє життя. І якби хто на зорі життя пояснив, розказав, що воно в цьому світі головне, якби дав пораду, аби будував свою долю не так. І так шкодує, що не винайшли машини часу, аби повернутися назад і не наробити тих доленосних помилок.

Дід Тарас колись був вродливим струнким чоловіком. І, чого гріха таїти, не одній молодиці розбив серце. Та образ однієї-єдиної проніс у серці крізь усі роки. Її звали Оленою. Звичайне ім’я. А йому й досі здавалося, що воно найкраще у світі, сповнене світла і тепла. Познайомилися у клубі на танцях. Він тоді був студентом юридичного вишу. Приїхав додому на канікули і зустрів її. Запросив на танець. Провів додому. Так банально розпочиналося їхнє кохання. Від друзів дізнався, що дівчина працює фельдшером у медпункті. Сама з далекого півдня України, а до них прийшла працювати за скеруванням. Нерідко друзі казали Тарасові, що розтопив серце Снігової королеви, адже раніше вона поводилася стримано, додому з танців ходила лише з подругами, а всі залицяння відхиляла. Тарас лише усміхався, бо знав її зовсім іншою – лагідною, турботливою, чуйною. Тарас часто запрошував Олену на побачення. Багато часу проводили разом. За тими побаченнями швидко летіли дні – й ось хлопець мусив їхати на навчання. Прощатися закоханим було важко. Обіцяли зберегти свої почуття. Писали одне одному довгі листи, розповідали, як минав кожен день, на папері будували мрії та ділилися найзаповітнішими думками.

На Новий рік Олена приїхала до нього у столицю. 14 днів тривало їхнє щастя. Здавалося, що світ створений лише для них. Багато обіцянок дав тоді Тарас дівчині, а вона ловила кожне його слово і не зводила з нього закоханого погляду. Знає, що вірила йому. А він… Коли через два місяці від дівчини надійшов лист, у якому вона писала, що вагітна, першим бажанням Тараса було їхати додому й одружуватися з коханою. Але тут його викликали в деканат і як кращому студентові-п’ятикурснику запропонували пройти переддипломну практику за кордоном. А потому обіцяли дати роботу в державній структурі. Тарас довго вагався: з одного боку, вдома чекала кохана дівчина, а з іншого – вирішувалася його доля. Знав, що вдруге йому такої пропозиції не зроблять.

Отож написав Олені, щоб позбулася дитини, бо це наразі недоречно. У листі додав, що кохає її, але не може одружитися, бо їде за кордон… Відповіді він так і не отримав. Поїхав за кордон, пройшов практику, повернувся додому. А коли захистив диплом, знову поїхав за кордон. Зарекомендував себе як чудовий фахівець, тож йому запропонували цікаву роботу з перспективами кар’єрного росту. Писав Олені листи, але вона не відповідала. А за півроку з дому прийшов лист. Його сестра Ірина написала йому, що Олена виїхала, адреси не залишила. Лише просила йому переказати, що, очевидно, його кохання було несправжнім. А ще просила додати, що прохання його виконала.

Тарас тоді полегшено зітхнув. Значить, не судилося. Рік минав за роком. Він повернувся на Батьківщину. Відкрив приватну практику у столиці. Допомагав рідним стати на ноги. Не зогледівся, як сивина торкнулася скронь. Увесь віддавався роботі. А коли сестра Ірина натякала, що час би й про сім’ю подумати, чоловік віджартовувався, що все чекає ту одну-єдину. Але ні до кого не відчував того, що до Олени. Не приходило у серце кохання. Потім намагався знайти Олену, та пошук був безуспішним. Коли вийшов на пенсію, фірму залишив племінникові, а сам повернувся у батьківську хату. Полагодив і почав господарювати. Так іще минуло декілька років.

Пізно Тарас зрозумів, що зробив неправильний вибір. Шкодував, але виправити нічого не можна.

…Наступного дня діда Тараса розбудив гавкіт собаки. Визирнув у вікно. Біля воріт припаркувалося авто. Одразу подумав, що племінники приїхали, але коли вийшов на ґанок, то був здивований. На його лавочці сиділа жінка. Вродлива. Струнка. Розумів, що бачить її вперше, але щось знайоме було в ній.

Вона не дала йому довго розмірковувати. Лише запитала, чи він господар оселі. Коли ствердно кивнув і поцікавився у непроханої гості, хто вона така, жінка довго мовчала. А потім випалила: «Не впізнаєте мене, тату?». Тарас аж сів на сходи від такої несподіванки. А жінка кинулася до відра з водою і подала йому склянку…

Коли вони сиділи за столом, а Тарас відійшов від шоку, гостя пояснила, що вона донька Олени Тамара. Саме Тамара повідала чоловікові, що коли її мама отримала того листа, то зібрала речі й поспішила переїхати. До батьків не повернулася відразу, щоб не ганьбити їх перед людьми. Лишень перед самими пологами сповістила, що вагітна. Про батька дитини сказала, що він помер. Олена померла під час пологів, а її, Тамару, виховували дідусь з бабусею. Усе життя вважала себе круглою сиротою. А тут нещодавно, розбираючи старі материні речі, знайшла листи, які писала вона Тарасові, коли була вагітна. Писала, що не може змиритися з його зрадою, писала, що не уявляє свого життя без нього і не може вбити їхню дитину. На одному з листів знайшла ось цю адресу. І нарешті наважилася приїхати. Слухаючи розповідь доньки, Тарас не стримував сліз, що лилися рікою.

– Я не тримаю на вас зла. Так уже сталося. І нічого не змінити. Але так хотілося побачити свого батька. Я уже сама скоро бабусею стану, тож вирішила познайомитися. Бо ж немає в житті нічого важливішого за сім’ю. А тепер хочу, щоб і ваша старість була обігріта сімейним теплом, – сказала.

Тарас нічого не відповів. Став перед нею на коліна й прошепотів:

– Пробач мені, доню! За все пробач!

Тамара накрила його руку своєю. І він відчув, як важкий тягар спадає з його серця. Він більше не самотній. Він залишить свій слід у житті. І решту віку, що відвів йому Господь, спокутуватиме свій гріх, а всю свою нерозтрачену любов та турботу подарує доньці та її родині. І навчатиме своїх нащадків одного золотого правила: ніколи ні заради чого не варто нехтувати справжнім коханням, бо його дано одне на все життя!

Анжела ДЗИЦЮК

 

ПРО ВИЦВІЛУ ХУСТКУ…

У залі засідань людей було зовсім мало. Увагу привертав кремезний чорнявий чоловік років сорока, який щось голосно пояснював своїй супутниці-блондинці, вбраній у все яскраве. Яскравими були навіть її манікюр та пишна зачіска. Поруч тихенько й непомітно сиділа старша жіночка у вицвілій хустині. Усіх трьох об’єднувало одне прізвище – Федоренко. Трохи пізніше довідалась, що позивачка – жіночка у вицвілій хустині – мати, а відповідачі – син і його дружина. Почалося слухання їхньої справи.

Старенька, спираючись на палицю, ледь підвелася, втерла кінчиком хустини сльозу й почала свою сповідь:

– Я на утриманні. Стара вже, хворію часто. Коли син буває вдома, то іноді й підкине копійчину, харчів завезе чи ліків… А так – у відрядженнях… Власне, він сам може сказати…

Голос чоловіка прорізав тишу:

– Все почалося після мого одруження. Моя кохана дружина з інтелігентної сім’ї, а мати моя – проста жінка. Жити разом не змогли. Я часто буваю у відрядженнях, а дружині хіба до неї, своїх справ вистачає. От і зібралися, аби вирішити і встановити належний відсоток для матері, щоб вона завжди і своєчасно отримувала допомогу, без нарікань.

До слова підвелася й інтелігентна невістка:

– Звісно, так буде менше всім клопотів, я згодна. Та й свекруху буду менше бачити. Вона якась несучасна, неохайна, не любить нових речей, власне, майже нових речей. Бо скільки разів я одягала ту кофтину – вирішила їй віддати, а вона не прийняла, а зі своїм шматтям не розлучається. Ви тільки подивіться на її хустку… Мені соромно. А ще й до сьогодні не зізнається нам, хто ж батько мого чоловіка, тобто її сина…

Після короткотривалої тиші старенька знову звелася на ноги й попросила слова.

– Мабуть, на все свій час. Та й не житиму вічно. А люди нехай не думають, що була я якоюсь непутньою чи гулящою. Мені час до часу дорікають, що не знаю, хто батько мого Івана. Так, не знаю. Та й матері його також не знаю… Жила я сама. Батьків рано поховала. Працювала на швейній фабриці в райцентрі. Якось пізно поверталася зі зміни й помітила картонну коробку під парканом. Та коробка ніби рухалася. А потім почулося, наче кошеня нявчить. Так і подумала, що хтось виніс до смітника ближче, а раптом хтось забере. Розгорнула ганчір’я і… заніміла, мало не втратила свідомість – немовля! Ухопила й мерщій додому. Помила, переповила. Гарненький чорнявий хлопчик. Ні записки, ні речей не знайшла. Пригорнула до грудей і не відпускала вже з рук. Добре, що мала молоко в холодильнику – прокип’ятила, погодувала. Коли хлоп’я заснуло, зайшла до сусідів порадитися, а вже потім не роздумуючи зібрала скромні пожитки, збереження й поїхала в село. Там купила козу, аби Іванкові здорове молоко було… А що вже хустка моя невістці не подобається, то й на те є причина. Цій хустці – чверть століття. Вона мені дуже дорога. Це Іванко мені на першу зарплатню подарував.

…Зворушений чоловік кинувся до старенької, впав на коліна, притис її до себе. Уперше він не приховував сліз, які просвітлювали йому душу.

Людмила ЧЕЧЕЛЬ

 

Дім, де він живе…

Максим навмання обрав маршрут – однаково до приїзду поїзда довелося чекати більш аніж півдня, тож вирішив оглянути околицю і поспілкуватися з тутешніми мешканцями.

Поїздка була вкрай утомливою і марною, тому мандрівка гірською місцевістю могла хоча б ненадовго відволікти від похмурних думок і визначитися, як діяти далі. Магія бурхливих потоків рік та шепіт столітніх сосен майже відразу полонили Максима, і хлопець, здавалося б, устиг забути, хто він і навіщо сюди приїхав.

Власне, ці, на перший погляд, дивні запитання виникли в нього нещодавно – того дня, коли він дізнався, що батьки, яких любив понад усе, насправді йому не рідні. Шок, розгубленість, злість на те, що його стільки років дурили, опанували душу хлопця. Зрештою, він ніколи б не довідався правди, якби не той фатальний аналіз крові. Факти були очевидними, тож батькам не залишалося нічого іншого, як розповісти подробиці його всиновлення. Правда боліла і шокувала: близько двадцяти років тому подружжя Іваненків вирішило взяти з дитбудинку хлопчика, оскільки, як запевнили їх медики, своїх дітей вони мати не могли. Ким були рідні батьки хлопця і чому вони відмовилися від дитини, залишалося загадкою.

– А Марічка? Її теж взяли з дитбудинку? – ледве оговтавшись від почутого, поцікавився хлопець.

– Ні, Марічка народилася у нас через три роки після того, як ми тебе всиновили…

Отже, Максим вирішив будь-що довідатися правду. Йому часто в дитинстві снилися гори. І шум бурхливої ріки. Як виявилося, це був не сон, а притлумлені пам’яттю спогади, яких не зумів стерти невблаганний час. Завдяки сприянню впливових знайомих вдалося розшукати документи, з яких він довідався про те, ким була його рідна мати і де вона жила. Але яким було здивування Максима, коли, приїхавши в гірське село, дізнався про те, що насправді такої жінки тут не було. Невже рідна мати збрехала, залишаючи дитину в дитбудинку, невже хотіла назавжди розірвати ту тоненьку ниточку, яка пов’язувала її з сином?.. У це було боляче вірити. Зрештою, Максим розумів, що доволі жорстоко поводиться з названими батьками, бо ж вони люблять його, як рідного, і він жодної миті не міг уявити, що насправді ці люди не мають із ним кровного зв’язку. Сестра вмовляла його схаменутися й не ворушити минулого, але він не міг. Не міг змиритися, не міг зрозуміти. Не міг пробачити…

Стежина серпантином вилася вгору, йти ставало дедалі важче. Ще сидячи на вокзалі, почув розповідь двох літніх жінок про старця, який живе в гірському селі. «А що, як гайнути до нього? Кажуть, він має особливий дар провидця й може допомогти у скрутних ситуаціях…»

Шорстка трава зміїсто вилася під ногами, квіти розливали навколо духмяний аромат. Врешті, після виснажливої мандрівки Максим опинився в селі, де жив знаний старець. Он і його хатина на самому вершечку гори – напевне, коли чоловік визирає з вікна, бачить хмари, які пливуть біля його хати.

– Є хтось удома? – гучно постукав кулаком у двері, але вони були зачинені. «Напевне, дід кудись поїхав, бо на подвір’ї немає ані душі», – подумав скрушно.

Максим сів на дерев’яну лаву, подумки вилаявся. І що за день сьогодні такий? Усі його мрії розбиваються об холодну кригу таємниць поліграфія львів. Ніби хтось угорі бавиться його долею, кепкує з хлопця, повсякчас залишаючи віч-на-віч із запитаннями, на які він не спроможний дати відповідь.

– Ти чого тут галасуєш? – сухий, як сторічне дерево, дід ішов, спираючись на ціпок. Довгу білу бороду розвівав вітер…

– Ви – старець Семеон? – запитав несміливо, бо чоловік виглядав дуже химерно, пропікав поглядом великих сірих очей.

– Ну, я, і що з того? Навіщо тривожиш мій спокій? Навіщо шукаєш чужий дім, якщо маєш той, де тебе чекають?

– Я хочу знати правду… Хочу знайти своїх рідних… – прошепотів пересохлими вустами парубок.

– У тебе є рідні – ті, хто сидів біля твоєї колиски, відмовлявся від шматка хліба заради тебе, але ти їм досі не можеш пробачити. Вони мовчали не заради свого егоїзму, а заради любові до тебе.

– А… моя рідна мати? Невже я ніколи не дізнаюся, хто вона?

– Їдь додому – там ти потрібен більше, ніж тут. А про ту, хто дав тобі життя, краще не знати. Але ти довідаєшся правду. Їдь додому… Твій дім там, де тебе люблять…

Максим поглянув в очі старця, відчув дивну млість – ніби щільна пелена закутала його погляд. За мить, коли прийшов до тями, старця поруч уже не було. Лише здалеку побачив огрядну постать літньої жінки.

– Скажіть, а куди пішов старець Семеон?

– Чи ти, хлопче, зовсім з глузду з’їхав? Старця Семеона вже більше ніж півроку немає серед живих…

Максим тоді довго не міг відійти від пережитих подій. Удома він і справді був потрібен більше, ніж будь-де, адже в його батька стався серцевий напад. Сидячи біля ліжка недужого, Максим молився, щоб тато оклигав. Хлопець пообіцяв, що більше ніколи не завдасть болю людям, які так сильно його люблять. А за якийсь час він дізнався правду – про це розповіла одна кровна далека родичка, яка випадково дізналася про його пошуки.

«Твоя мати зловживала алкоголем. Коли ти народився, покинула тебе в лісі самого, притрусивши землею та хмизом. Якби в той час не проходили неподалік лісничі, ти б не отримав шанс на життя. Доля поквиталася з нею за її злочин – твоєї матері більше немає… А про її гріх знає дуже мало людей. І вони мовчать, бо слова можуть інколи завдати більше болю, ніж лезо ножа…»

Ця правда була болісною і страшною – якби не названі батьки та сестра Марічка, хтозна, як відреагував би на цю звістку Максим. Та йому вистачило снаги впоратись зі своїм минулим. Адже повсякчас згадував слова старця Семеона, який з’явився йому біля свого будинку: «У тебе є рідні – ті, хто сидів біля твоєї колиски, відмовлявся від шматка хліба заради тебе. Твій дім там, де тебе люблять…»

Вікторія РАНОК

 

СУПЕРНИЦЯ

Аліна швидко йшла весняною вулицею. Обабіч асфальтованої дороги білими свічами горіли каштани та розпускалися кущі бузку. Аромат неймовірний. Дівчина на мить зупинилася. Вдихнула на повні груди. Хотілося розправити крила і летіти вгору, до сонця. Та вона пригадала, що у неї призначена зустріч, і вирішила поквапитися, бо спізнюватися не любила.

Якщо чесно, то Аліна не була в захопленні від майбутнього побачення. Вона підійшла до кафе, що в самісінькому серці міського парку, й одразу побачила людину, яка її сюди запросила. Ефектна блондинка сиділа за одним зі столиків на терасі. Вона ліниво потягувала вино з келиха, повсякчас озираючись довкола. Напевно, думала, що Аліна не прийде. Дівчина хотіла відмовитися від зустрічі. Ну, навіщо їй бачитися з дружиною свого колишнього? І про що їм розмовляти? Та потім подумала, що коли відмовиться, то виглядатиме лицеміркою та боягузкою. А їй не було чого приховувати і кого боятися. Вона давно поставила у стосунках з Романом велику крапку. Навіть більше, намагалася забути, наче сон. У них усе було банально просто: вона кохала Романа. Він її – ні. Тепер усе видавалося настільки далеким, що здається, наче відбувалося в іншому житті. Тому й дзвінок Зої, як і її прохання зустрітися, здивували Аліну. Вони пересікалися декілька разів у спільних знайомих, але трималися холодно та ввічливо…

Аліна присіла навпроти блондинки. Замовила собі ананасовий сік та порцію улюблених млинців з чорницею.

– Навіщо кликала? Про що хотіла поговорити? – Аліна пильно подивилася на співрозмовницю.

– Поговорімо як жінка з жінкою. Я все знаю про тебе і Романа. Він сам розповідав про ваші стосунки, про те, як ти була закохана у нього до безтями. Тільки зрозумій, тепер він зі мною. Ми разом живемо. Я його дружина. Дай йому спокій.

Аліна на хвилину втратила здатність говорити. Вона була шокована.

– А з чого ти вирішила, що я його переслідую?

– Я бачила твої смс, ти часто є в журналі дзвінків, і я читала ваше листування. Зрештою, я бачила вас разом на автобусній зупинці. Що ти робила на іншому кінці міста? Звісно, очікувала Рому. Таких почуттів не забувають. І він не той чоловік, якого просто так віддають суперниці. Та ти програла. Рома кохає мене.

– І тому ти досі дружина без штампа в паспорті, – Аліна іронічно всміхнулася. – Послухай, Зоє, я не знаю, що тобі розповів Роман, що ти собі нафантазувала, але між нами давно все скінчено. Бачу, ти не віриш. Я буду відвертою. Я справді його кохала. Думала, що він той один-єдиний. Роман майстер розповідати байки і прикрашати дійсність. Але повір мені, й половині з того, що він говорить, не варто вірити. Я не билася в істериках і не намагалася накласти на себе руки. Я хотіла бути з ним і декілька разів хотіла реанімувати стосунки, яких, по суті, й не було. Наш роман – це гра в одні ворота. І це я його покинула. Не могла більше терпіти. Він легковажний. І навіть коли Рома стоятиме на колінах і присягатиметься, що ніхто, крім тебе, йому не потрібний, ще не означає, що за тиждень він не прийде додому на світанні і, викурюючи цигарку, не розповість про те, як перевіряв сходи гречки з якоюсь кралечкою. Ні, вибач. Можливо, у вас усе інакше. Я буду лише рада. Так, ми бачилися, так, я можу привітати його з Новим роком чи Днем космонавтики, але це не вказує на те, що я хочу його повернути. І я тобі не суперниця, Зоє.

Аліна встала. На хвилинку задумалася. Дістала із сумочки декілька купюр і поклала на столик. Поряд із грошима залишила білий конверт. І пішла. Зоя лише чула, як стукають її каблуки доріжкою, вимощеною плиткою.

Вона розмірковувала над словами дівчини, котру вважала суперницею. Знала, що вона має рацію. Потягнулася до конверта. Відкрила і вийняла листівку. Відразу здогадалася, що тримає в руках. На титульній стороні були зображені молодята і красувався напис «Запрошуємо на весілля». І Зоя зрозуміла, що щойно зазнала поразки у війні, яку сама оголосила, в якій боролася сама зі собою. Вона думала, що проблема в Аліні, вважала її суперницею та головною лиходійкою. А насправді все було банально просто: Роман не створений для сімейного життя і не може бути вірним одній жінці. І як би вона не втішала себе думкою, що він зміниться, знала: це самообман. Деякі речі ніколи не змінюються.

Із запрошення, яке залишила Аліна, всміхалися щасливі наречені…

            Анжела ДЗИЦЮК

 

ПРОБАЧ МЕНІ, СИНУ!

Павло народився на радість неньці, але не міг іще того знати, наскільки недолюблюватиме його рідний батько…

– Нагуляла, то сама й рости. Дякуй Богові, що не вигнав тебе з дому із цим виродком, – лютував Степан.

– Що ти верзеш, чоловіче? Вигадуєш казна-що. Павлусь твій син, бо інших чоловіків, окрім тебе, ніколи не знала, – ображено плакала Ніна й пригортала до грудей ні в чому не винне немовля.

– Мій син, кажеш? У мене очі карі, у тебе – сірі, а у нього – сині, як небо вкрали. Такі, як у кума Михайла. Я давно підозрював, що між вами щось є…

– Ти вже геть здурів зі своїми постійними ревнощами! Наш кум – порядна людина, та й я не з тих жінок, аби з чужими чоловіками водитися. Четверо дітей тобі народила, а ти й досі не вгамуєшся. До кожного стовпа скоро ревнуватимеш. А очі в сина такі, як у твоєї покійної матері. Придивися ліпше.

– Не четверо дітей, а троє. Це щеня – не моє. І стули писок, бо зараз вдарю. Ніколи не бив, а тепер не втримаюсь.

Люто гримав дверима й тікав із хати. Так було майже щодня.

А Павлусь зростав розумним і допитливим. Мав добру й лагідну вдачу. Єдине, що його пригнічувало, – батькове ставлення. Той ніколи слова доброго до нього не мовив, не пригорнув і не сказав, що любить. Старших дітей голубив, а Павлика оминав. Не раз гірко плакав, а якось не витримав і запитав у мами:

– Чому тато мене не любить?

Ніна аж здригнулася, серце боляче стислось. Що сказати синові? Він дуже розумний і все розуміє, тож брехню одразу вловить.

– Із чого ти взяв, що він тебе не любить? Тато просто втомлюється на роботі, тому такий суворий.

– Не тому, мамо. Не треба обманювати…

Ніна переводила розмову в інше русло, сміялась, пригортала сина й лагідно куйовдила чуба. Намагалась відволікти його від гірких думок, втамувати смуток дитячого великого серця…

Час не стояв на місці. Павло виріс, змужнів. І що не рік ставав усе більше схожим на батька – ті ж звички, та ж статура, зовнішність. Лише очі – як у бабці Полі. Десь глибоко в душі Степан розумів, що помилявся, але жодного кроку до зближення із сином не робив. Та й не міг він раптом полюбити того, кого стільки років ненавидів. Тому й далі відвертався від сина. Єдиною втіхою були троє старших дітей – дві доньки та син, уже зовсім дорослі. Старша донька вийшла заміж, поїхала жити у велике місто. Вже он і молодша натякає про весілля. Степанові є біля чого клопотатися: свиней годує посилено, горілку жене та гроші перелічує. Усе ж має бути на найвищому рівні, щоб люди бачили, як він своїх дітей любить. Та й аби донька не ображалась на батьків, що бідно заміж оддавали. А там, гляди, ще й син одружиться, онуки з’являться… Про Павла навіть не думав. Ніби й не було хлопця…

А той закінчив восьмирічну школу з відзнакою, вступив до військового училища. Високий, широкоплечий, очі небом бризкали – у дівчат аж серця співали, коли бачили такого красеня. А він несподівано закохався. У доньку полковника. Той не розгнівався, навпаки – зрадів, що матиме такого зятя.

Великого весілля молоді не захотіли, тож скромно відсвяткували у тісному колі найближчих людей. Сестри, брат і мама також були. Не приїхав лише батько.

– Господарство залишився доглядати, – тихо мовила мати, ховаючи очі.

Молоде подружжя оселилось у квартирі, яку подарував тесть. За декілька років народився первісток Іванко, а незабаром – Настуся. Павло не тямив себе від щастя! З роботи, мов на крилах, летів додому, де на нього чекали найдорожчі люди.

Мати часто приїздила, привозила гостинці. І Павло не раз возив свою родину в село до батьків. Сподівався, що тато хоч онукам любові вділить. А той навіть не глянув, вийшов із хати, коли вони приїхали вперше. Дружина Інна лише збентежено кліпала очима, не розуміючи поведінки свекра. А коли приїхали додому – запитала про це. Павло коротко кинув:

– Не любить він мене. І ніколи не любив.

– А чому?

– Якби ж я знав…

Коли захворіла мама, Павло з дружиною щодня навідувались до лікарні, затрачали зусилля і кошти, аби лікарі врятували її. Не вдалося…

Степан зостався сам. Старші діти зовсім забули дорогу додому. А батько марнів, хилився під вагою туги за дружиною. Втрачав і сили, і бажання жити. Якби не Павло – то взяв би гріх на душу й пішов слідом за Ніною…

А завше ненависний син щовихідних приїздив із родиною до батька. Привезуть усілякої смакоти, перероблять усю роботу, онуки затуркотять дідові голову. Відтанула крига років у серці Степана. Іншими очима подивився на сина. Тепер помітив усю схожість зі собою, навіть родимку під лівим оком – достоту як у нього. І очі – зовсім, як у його покійної матері. Як це він раніше цього не бачив? Через безпідставні ревнощі зіпсував і синові, і дружині, й самому собі життя. Але ж доля така непередбачувана: ті, кого любив, як душу, забули про батька, а Павло вже дорогу вторував до рідного дому…

Вечір теплими очима зазирав у зіниці. Степан заворожено спостерігав, як сонце повільно закочується за обрій. Було затишно й спокійно на душі. Поруч бавились онуки, невістка ладнала вечерю. Павло саме йшов із городу з повним відерцем стиглих помідорів. Батько жестом зупинив.

– Сідай, сину, – тихо мовив. – Хочу щось тобі сказати.

Той мовчки перезирнувся із дружиною, сів на лавку біля столу.

– Ти пробач мені, сину. За все пробач. Не зумів я подарувати тобі батьківської любові, не вистачило на те розуму…

– Що було – минуло. Не будемо про те згадувати, – усміхнувся Павло.

Степан витер мокрі від сліз очі, теплим, сповненим запізнілого каяття поглядом зустрівся із очима сина й пригорнув онуків, що прибігли до нього й повмощувались на коліна.

– Ох ви ж мої пташенятка, – прошепотів крізь сльози. – Розкажу я вам якусь небилицю. Хочете?

Діти радісно закивали головами. І полилася тиха мова, сплітаючись із тонким серпанком вечора та духмяним ароматом стиглого плоду садів. Павло ніжно обійняв дружину й завмер у щасливій непорушності. Він був упевнений, що віднині у батьківському домі його чекатимуть з нетерпінням…

Ірина ЯСІНСЬКА

 

 

Вишні біля будинку

оралі вишень світилися на гіллі під вранішніми променями сонця. Подвір’я було заквітчане деревами, які рік у рік ставали дорослішими, проживали свої моменти радощів і тривог – так само, як і його господарі. Раніше тут жив дід Прохор: мав пасіку, декілька курей та козу Анфісу, яка чи не щодня робила шкоду сусідам, та коли діти забрали діда в місто й він усе своє господарство роздав родичам, а подвір’я спорожніло, з дідом ураз ніби зник якийсь важливий прошарок життя – ціла епоха, яка назавжди залишиться на скрижалях людської пам’яті, бо в одній людині інколи може вміститися весь світ з його планетами, галактиками, землями обітованими.

Потім на цьому обійсті оселилися Прокопчуки – це була далека родина діда Прохора: вже доволі літнє подружжя та їхній молодший син Дмитро. Обійстя, на якому жили раніше, Орест та Марія залишили старшій доньці та зятеві, самі ж оселилися в будинку, що стояв на самісінькому краю села. Увечері чи на світанку, визирнувши у вікно, можна було побачити, як сонце торкається жовтим крилом неба, як запалюються чи гаснуть на бузковому склепінні зорі, як падають у тиху заводь озера, здіймаючи ледь помітні кола. А воно дихає чи стиха зітхає, втомившись тримати на прозорих хвилях небо…

Найбільше клопоту мали Орест та Марія зі своїм сином Дмитром. Це був пізній подарунок долі – жінка народила його, будучи в доволі поважному віці, немовля було кволим та плаксивим, ані хвилини жінка не могла залишити малюка самого. Тримався за неї крихітними рученятами, ніби за життя, але так було лише в дитинстві. А потім, коли Дмитро підріс, хлопець почав зникати. Зв’язався з компанією таких же, як і він, волоцюг, і разом вони мандрували, грали на міських площах на химерних музичних інструментах, заробляючи собі на життя, жили в поїздах чи на горищах закинутих будівель.

Орест – хлібороб із діда-прадіда, не міг зрозуміти такого заняття сина, вважав його справжнім лайдаком та дурисвітом, соромився свого чада і, як умів, намагався напоумити. Бувало, навіть лозина танцювала спиною мандрівного музиканта, але все було марно: «Ви собі кажіть, що хочете, а я собі роблю, як знаю…» – міркував Дмитро, не прислухаючись до батьківських прохань чи погроз. Звісно, хлопець мав потяг до музики, але ж навчатися не хотів, жив собі, як живеться, не думаючи про завтрашній день, за грою на гітарі й посиденьками з друзями не помічаючи плину часу, материних сліз та батькового розпачливого погляду. Подейкували, потай бавився не лише спиртним, бо так заведено в його товаристві, а й наркотиками, тож зажура на обличчі батька не зникала, а глибокими зморшками проорала яри тривог та розбитих ілюзій.

Одного дня Дмитро навіть потрапив до в’язниці. Це сталося через безглузду смерть його товариша, який упав із даху будинку внаслідок пустощів. Тієї ночі наркотики зіграли з ним злий жарт, а жага життя без правил обернулася фатальною трагедією. «Це була випадковість – безглузда й страшна випадковість…» – пояснював Дмитро, обличчя якого стало білішим від стіни, і хоча син був непричетним до тієї історії, того дня загиблий товариш ніби забрав частину його душі. Хлопець більше не спілкувався зі своїми друзями-зірвиголовами, не мандрував містами й не співав на площах, заробляючи гроші, але й не мав запалу до жодної справи. Часто вночі йому снилося, що на тротуарі лежить не його друг, а він, і Дмитро прокидався й не міг заснути до ранку, міряючи кімнату важкими кроками. Згодом він таки зумів перебороти відчай і почав допомагати батькові в господарстві, а якось навіть сказав: «Я, тату, мабуть, піду навчатися. Хочу стати професійним музикою – ти ж не сердишся?..» Орест пригорнув сина й промовив: «Я підтримаю тебе в усьому, що не завдасть тобі шкоди… Ти маєш завжди пам’ятати про це, синку…»

Одного дня Марія повернулася додому дещо засмучена: «Отримала листа з міста – пишуть, що дід Прохор помирає… – сказала вона, змахуючи сльозу зі зморшкуватого обличчя. – Хоча йому далеко за вісімдесят, не мало прожив на світі, але однаково шкода… Лежить тепер у лікарні – кажуть, лік іде на дні…»

Був світанок, небо ледь-ледь рожевіло. Над будинком, заквітчаним деревами й кущами, кружляли бджоли та вранішні сновидіння. Марія прокинулася від того, що за вікном вчувалися чиїсь кроки. «Злодій або Дмитро знову взявся за старе…» – неспокійно закололо біля серця. Син спокійно спав у теплій постелі, тож вона почала будити чоловіка: «Прокидайся, Оресте, хтось ходить подвір’ям. Боюсь, аби знову не поцупили дерево або сільські п’янички не відрізали відро в криниці…» Чоловік похапцем вдягнувся, схопив рушницю, з якою час до часу ходив полювати на зайців чи інших дрібних звірів. Вискочив на вулицю (вранішня прохолода огорнула його тіло), звів рушницю в бік нерухомої постаті, що оперлась на стіну будинку, та відразу ж опустив її…

…Обличчя діда Прохора було білішим від стіни. Він звів на них утомлений погляд, у якому вже світилася вічність, легка усмішка враз освітила його обличчя, розгладила зморшки: «А я… я оце хотів подивитися, чи вродили цього року вишні. Чи не побив град або ж дощ, бо така негода була цього літа. Колись малим хлоп’ям залазив на самісіньку вершину, а смак тих ягід був солодшим від меду…» – сказав чоловік, обійнявши шорстку крону дерева – старого, як і він сам …

Ольга РОШ

 

Бал хризантем

Ранок настав без запізнень. Спочатку затормосив будильник за плече, а вже тоді й Зосі нагадав, що пора прокидатися. З кухні заклично долинав аромат свіжої здоби – то мама господарювала з першими промінчиками сонця. Дівчина потяглася солодко, одним махом відкинула ковдру і рушила до ванної. Усе, як завжди. Звичайний ранок звичайного дня.

– Доню, ти що там заплив організувала? На роботу запізнишся!

Згадка про роботу – удар нижче пояса. Зося з пірамідою рушника на голові сіла за стіл, додала молока в чай і взялася до рум’яних сирничків, філософствуючи:

– Розумієш, мам, щоб бути по-справжньому щасливим, треба мати таку роботу, від якої можна отримувати не тільки матеріальне задоволення, а ще й моральне. Але як знайти справу до душі й заробляти на життя? Питаннячко!

– Їж уже, розумнице ти моя!

Зося, дипломований спеціаліст з економічною освітою, усвідомлювала, що, попри непоганий заробіток, просто скніє у своєму войовничому колективі. Постійні жіночі склоки забирали стільки нервів, що додому поверталася знеструмлена і падала мертва. А вранці від згадки про роботу градус настрою різко понижувався. Уже декілька тижнів дівчина виношувала план втечі з ненависної контори із закінченням кар’єри заявою «за власним бажанням».

«І чому б це не зробити просто сьогодні?» Запитання так сподобалося, що відразу з’явилися крила. Зося акуратно заправила їх під свій червоненький плащик і не побігла, полетіла назустріч змінам.

Її начальниця уже втретє перечитувала заяву, а брови, як піднялися у здивуванні на її поораному зморшками лобі, так і трималися.

– Ну і? – запитально мовила. – Куди це ми, Горобець, зібралися, якщо не секрет?

– Секрет! – відрізала Зося. – То що із заявою, Любове Гнатівно?

– Ну дивися, щоб потім не казала, що тебе хтось примушував! – розмашистим підписом позначила фінішну риску.

– Сама, сама! Дякую! Хай щастить!

Зосі вже було байдуже, що там говоритимуть її коліжанки, як дивуватимуться. У неї сьогодні просто свято! Але спочатку дівчина вирішила забігти у квітковий магазин, повз який пробігала щодня.

Десь із місяць тому побачила на вітрині оголошення «Потрібен продавець». Саме тоді й вирішила позбутися своєї паперової рутини й присвятити себе тому, чого просить душа.

На звук «Музики вітру» до Зосі вийшов невисокий, на перший погляд непоказний чоловік і щиро усміхнувся.

– Гарного і вдалого дня! Можу вам чимось допомогти?

– Хотіла поспілкуватися із власником щодо роботи.

– Тоді це до мене, – чоловік простяг руку для знайомства. – Юрій Орел.

Дівчина розсміялася, потисла міцну руку Юрія і пояснила свою реакцію:

– Не зважайте, просто прізвище у вас цікаве.

– Та нормальне прізвище! – знітився чоловік. Але за мить віджартувався: – А те, що орел такий малий зростом, то, як кажуть, хворів у дитинстві.

– Та гарне у вас прізвище, неочікувано просто, бо моє – Горобець, – додала Зося, – то у нас такий з вами пташиний дует тут намальовується.

Тепер уже сміявся й Юрій. Дівчина йому сподобалася. Навіть більше – якось так гармонійно вписалася відразу в атмосферу його крамнички, ніби була невід’ємною її частинкою. Приходили й інші претендентки, але ця рудоволоса дівчина поза конкуренцією. Поки він розглядав її та рахував смішні веснянки на маленькому курносому носику, вона вивчала асортимент, запитувала, уточнювала, щось занотовувала у маленькому записничку. І невимушено набирала букет: пахучий горошок, бутони троянд, фрезії – елегантно лягали одна до одної в оригінальній композиції.

– Ось, десь так, – простягла Юрію сформований букет. – Не знаю, чи підходжу вам, бо насправді я не флорист, просто люблю квіти.

– Це помітно, але саме останнє і є визначальним для мене у виборі працівника. Гадаю, ви впораєтеся, Зосю. – Юрій задоволено потер руки. – Що ж, будемо вважати, що від сьогодні ви – королева «Балу хризантем».

– Дякую, приємно, – дівчина аж зашарілася. – А можна запитання – звідки така назва – «Бал хризантем»?

– Сам не знаю… люблю хризантеми, мабуть, тому і назвав так свою крамничку.

– Справді? Це і мої улюблені квіти! – Зося закружляла залом. – Ви не повірите, але коли з’явилася ця вивіска, у мене таке бажання було покинути все-все і влаштуватися сюди на роботу!

– Щоб правити балом хризантем? – Юрко ловив себе на думці, що дівчина помалу зачаровує його серце. – Пропоную ваш перший робочий день відсвяткувати в он тому затишному кафе навпроти! То як?

– Згода! А знаєш, – Зося і не помітила, як вони перейшли на «ти», – хризантема – це символ Сонця. Її ще називають осінньою трояндою…

Табличка на дверях повернулася на «Зачинено», а Юрко і Зося рушили на каву. За розмовами просиділи до вечора. Цікаво і тепло було обом. Юрко напросився провести дівчину додому.

Осінній вечір спонукав до відвертості. «Дивина, – подумав про себе чоловік, слухаючи щебетання руденького Горобчика, – ніколи не думав, що ось так можна захопитися з першого погляду!» Зося розповідала, що все життя мріяла працювати з квітами, а ще про дім, де б можна було вирощувати їх і продавати, і щоб дітлахи бігали там босоніж зеленою травою, а квіти – щоб від ранньої весни і до пізньої осені змінювали килим подвір’я.

– І знаєш, що найдивніше? – Зося зупинилася просто посеред вулиці. – Мені ніхто в житті не дарував квітів… не беремо до уваги подарунків на дні народження від колег… кажу про квіти, які б говорили про почуття… ніхто й ніколи не дарував… Розумієш?

Юркові зовсім не хотілося, щоб дівчина засмучувалася, не хотілося її взагалі відпускати, але час того вимагав.

– У тебе ще все буде, повір, – дружньо обійняв Зосю. – Завтра о дев’ятій чекатиму на тебе. На добраніч!

Зося довго не могла заснути. Спочатку вислуховувала істерики мами про свою безвідповідальність і необдуманий крок, потім думала про Юрка. Смішний він, але чудовий! Потім уявляла завтрашній робочий день, поки сон не зморив.

Уперше прокинулася не від будильника, а від вхідного дзвінка. Чула, як мама пішла відчиняти. «Дивно, хто це може бути в таку рань?»

За декілька хвилин мама навшпиньки зайшла в її кімнату. Приміщення враз наповнив гіркуватий аромат із легким квітковим відтінком. Зося розплющила очі. Поряд із ліжком стояв величезний кошик розкішних хризантем.

Мама розгублено розвела руками:

– Ось… принесли тобі. Там ще щось є, глянь!

На долоню випала маленька листівочка зі словами «Королеві хризантем, яка поселила в моєму серці надію». Зося притисла папірець до вуст. Усе тільки починається, це вона твердо знала. І недаремно вона так прагнула змін – найчастіше вони трапляються саме тоді, коли вони конче потрібні.

Анжела ЛЕВЧЕНКО

Справжній чоловік

Тарілка гепнулася в стіну, за тим дзвінко впала на підлогу і розбилася в друзки. Степан, котрий справно ухилився від посуду, запущеного в нього, тепер дивився на тарілку. На мить йому здалося, що то розбився не посуд, а руйнується його сімейне життя. Ось так стрімко і раптово дає тріщини. І нічого вже не склеїти й не змінити, що не кажи і як не намагайся.

Почув, як у кухні плаче дружина. Оксана затулила обличчя руками і гірко схлипувала. Вона сиділа на підлозі, впершись спиною в холодильник. Жінка мала вигляд скривдженої дитини, і йому так захотілося кинутися до неї, пригорнути, втішити й розрадити. Він навіть не злився за запущену в нього тарілку. Все ж таки кохав свою дружину, не зважаючи на сварки, які тепер були щоденною нормою, ні на докори, котрими щедро посипала його від ранку до вечора.

Степан хотів уже кинутися до дружини, та вона раптово підвела голову і зустрілася поглядом з його очима. Стільки холоду і неприязні було в тому погляді, що він ніби закляк на місці. Декілька безкінечно довгих хвилин вони свердлили одне одного очима. А потім Оксана підвелася, підійшла до нього і, чеканячи кожне слово, проказала:

– Ти зіпсував мені життя. Ні роботи в тебе нормальної, ні машини, ні квартири. А твоя зарплата – то мізер, якого вистачає лише на підгузки для донечки. Якби не мої батьки, то ми б з тобою пішли жебракувати. Ти – ганчірка, в яку всі витирають ноги.

– Оксанко, подумай, що говориш. Усі так живуть. Подумаєш, не купила нової сукні на день народження до мами. Та в тебе їх стільки, що можна щодня в іншій ходити. Я хотів їхати на заробітки, та ти ж сама сказала, що місце чоловіка біля дружини і дитини. Ось скоро аванс дадуть і купимо тобі обнову. – Степан дивився на кохану й не міг збагнути, коли для неї все матеріальне набуло такої ваги. До весілля вона ж бо була зовсім інша: чуйна, добра, весела. Невже правду говорять, що кохання розбивається об буденність і побут.

Жінка засміялася. А потім дала йому ляпаса.

– Ти – не чоловік. Не чоловік! У тобі немає нічого від справжнього чоловіка! – Ті слова настільки вразили Степана, що він більше не чув, що говорить йому Оксана. Він просто розвернувся й пішов.

Блукав рідним містом, розмірковуючи про своє життя. Хіба міг колись подумати, що та, котрій ладен був прихилити небо і покласти світ до ніг, кидатиме йому в обличчя такі гострі слова, що калічать душу. Хіба міг подумати, що його тихе сімейне щастя піде й не залишить і згадки про себе. На землю вже спускалися сутінки, а чоловік далі блукав містом, ніби в лабіринті, шукаючи вихід, тобто правильне рішення. Не хотів повертатися додому, та й до батьків іти не мав бажання. Навіщо зайвий раз турбувати їх своїми неприємностями? Зарадити – не зарадять, а серце буде краятись.

Раптом він зупинився перед рекламним щитом. На ньому був зображений чоловік у камуфляжі і напис «Сину, вставай на захист Батьківщини. Ти потрібен країні». Внизу маленькими літерами адреса найближчого військкомату та номер телефону. Рішення визріло саме.

Надворі народжувався новий день. За вікном сіріло. Степан кинув у сумку ще деякі речі. Прочинив двері міжкімнатні в дитячу кімнату, підійшов до колиски. Декілька хвилин милувався Софійкою. За тим нахилився і поцілував у чоло. На душі зашкребли кішки. Як же він буде без неї? Та все, що робить, заради неї – своєї донечки, свого сонечка. Аби вона пишалася батьком.

Нечутно вийшов з її кімнати. Прочинив двері у спальню. Оксана солодко спала. Він поклав поруч із нею білий аркуш. За хвилину за ним зачинилися двері.

Далі все відбувалося швидко. Написав заяву добровольцем і пішов служити на схід країни, де в розпалі була антитерористична операція. Уже рік він щодня доводить собі й бойовим побратимам те, що написав у записці дружині. Він – справжній чоловік.

Анжела ДЗИЦЮК

 

У КОЖНОГО СВОЯ ДОЛЯ…

Спочатку були листи. Скільки вона їх написала до різних редакцій – знає лишень Господь. А потім зателефонувала й запропонувала познайомитися ближче.

…Три години електричкою, ще п’ятнадцять хвилин маршруткою, а далі – через поле, понад ставком, попід вербами – всього три кілометри.

Приваблювали гарні ошатні будиночки. Побіля них, мов жаринки, чорнобривці й нагідки, гордовито застигли мальви та жоржини. Так і хотілося ступити через поріг – саме тут на мене чекають. Та ні, адреса була іншою.

І ось, нарешті, Маріїн дворик… Невже? Жінка писала, що гарно малює, вишиває, складає пісні, сама виконує їх зі сцени. Моя творча фантазія одразу уявила ошатну оселю, а в ній турботливу голубку. На жаль… Замість розмальованих воріт, як у сусідів, біля обійстя лежала купа хмизу. Двір неметений. Біля криниці присохлий кущик м’яти. А ось і господиня з городу нагодилася.

– Корівоньку щойно видоїла, – це моя годувальниця, – щебетала Марія. – А ви, мабуть, донька Дмитра, що писав мені з Полтави?

Побачивши моє здивування, Марія відразу ж виправилася:

– Ой ні, певно, ви сестра Миколи з Черкас?

А втім, їй було байдуже, хто і звідки: з радіо, газети чи журналу, їй кортіло висповідатися.

«…Дитино моя, я вже стільки листів написала, а долі ніякої. Оце Микола приїжджав. Непоганий чоловік. У костюмі, з краваткою. З дипломатом. Видний. А співає як! А потім розговорилися… Костюм дав брат, а дипломат у товариша позичив. На хату подивився та й каже: «Тут же роботи скільки…»

Ну, а ось Дмитро. На фото він не такий, у житті кращий. Але за вечерею сказав: «Ну, оце приїде сюди мій син, гляне, в якій хаті я живу…» На ранок і «до побачення» не сказав.

А Іван тут недалечко, в райцентрі живе. Гарні листи писав. Хоч на пюпітри клади. Багатообіцяльні. Ти тільки почитай хоч одного, для поняття. Але чомусь не їде й не їде. Я вже дві телеграми відправила, не дай Господи, як щось трапилось. А потім не втрималася, сіла на велосипед (Марії за рік сімдесят літ!) і сама за вказаною адресою прибула. Телеграми мої у дверях стримлять. Іще більше розхвилювалася. Та сусідка, дуже пишна пані, повідомила, що вони з дружиною до доньки в Карпати поїхали».

Марія дістала акордеон і, наче ревно ридаючи, затягла тужливу мелодію. За плечима – нелегке життя. Хто знає, чому так склалося. Років сорок, як чоловік пішов до іншої.

«…Уявляєш, так і сказав: «Тобі б тільки співати, а хата неметена, не білена, обід не готовий…»

«Чим же їй зарадити?» – думала, сидячи в задушливій від пилу й бруду кімнаті. Згадала, як сусідка дбайливо поливала квіти. Не втрималася, запитала:

– А чому б вам квітів попід хатою не насіяти, в хаті не побілити?

Та де там… Вона й слухати не хотіла. Знала твердо: «Десь же він є… Чоловік, який уміє господарювати, а головне, щоб гарно співав, щоб душа в нього була… І щоб років так на десять був молодший»…

Хто знає? Можливо, й справді у кожного своя доля…

Людмила ЧЕЧЕЛЬ

 

Обіймаю тебе крильми

«Сьогодні встала раніше. Чомусь сни останнім часом чорно-білі. І немає жодного бажання дивитися їх до світанку. Сумую без тебе, мій любий, але більше не плачу, як ти й просив. Бо знаю, що від моїх сліз тобі важко, болить твоя світла душенька, а хочеться, щоб вона знайшла прихисток і була спокійна…» Олеся поставила три крапки і закрила зошит.

День видався теплим і сонячним. У селі ніколи сидіти влітку. Роботи хоч відбавляй. Жінка прокинулася по п’ятій. Просапала грядки, попоралася в господарстві, підмела цементовані доріжки від тополиного пуху. Поки сонце не піднялося, бо потім потрібно ховатися, щоб не засмажитися на сковорідці дня. У хаті прохолодно. Тишу відмірюють тільки монотонні кроки годинника на стіні. Але ця мертва тиша рвала серце Олесі.

Три місяці минуло, як вона поховала чоловіка. Три місяці без світла, без сну, без думок, без серця… вона так звикла бути з ним поруч, завжди, що й тепер увесь час розмовляла вголос. Що б не робила, куди б не йшла – говорила і говорила зі своїм Михасем. Сусіди співчутливо хитали головами – геть розум втратила, ходить, усміхається сама до себе, але й розуміли – хіба ж можна безболісно пережити смерть близької людини?

Михайло з Олесею і не пожили для себе, не натішилися своїм тихим сімейним щастям. Рік усього, як одружилися, хатину в селі батьківську відремонтували. Щасливі були, як діти! Обсадилися, обсіялися мріями про майбутнє і жили б собі у парі хоч би й до ста років. Але у Господа свої плани, Він забирає молодих і красивих… бо навіщо Йому там, у раю, інакші янголи? Лише такі… лише най-, най-, най-…

Олеся дістала з шафи чоловікову сорочку, заплющила очі й вдихнула ще не вивітрений запах. Притисла до грудей і прилягла на диван. Перед очима – мов плівка з діафільму. Крутиш, крутиш ручечку, а кадри змінюються один за одним…

Вони познайомилися тут-таки в селі, коли Олеся, студентка педагогічного, приїхала на літню практику. Якось із дітьми на вулиці розважалися-гралися. Шкільний майданчик межував із чиєюсь присадибною ділянкою. Олеся тоді ще й не здогадувалася, що згодом це буде її двір. А тоді… звернула увагу на симпатичного хлопця, який косив на городі. Ішов легко, ніби плив, рівні покоси шовкової трави лягали йому під ноги, сонце витанцьовувало на міцних чоловічих руках і засмаглій спині. Дівчині аж подих перехопило, таким він видався їй надзвичайним і гарним. Дійшовши до краю, хлопець став підклепати косу, і вона змогла полюбуватися його обличчям. Він і гадки не мав, що за ним хтось так нахабно підглядає. Олеся підійшла до саморобного плоту, який позначав межу.

– Вибачте, хотіла запитати вас, – звернулася до косарика, але він ніяк не відреагував на її слова і далі преспокійно та впевнено гострив косу.

Дівчина спробувала голосніше, але реакція така ж. Аж розсердилася.

– А він глухонімий, – поруч вигулькнула білобриса голова одного з її учнів. – Його Михасем звати.

Дівчина розгублено так і стояла біля плоту. Глухонімий?

Михайло проклав іще один покіс і зупинився саме навпроти неї, усміхнувся так променисто, глянув в очі, ніби аж у саму душу, приклав долоню до серця і хитнув головою, вітаючись. І вона йому всміхнулася у відповідь… Так і почалася історія їхнього кохання.

Так і з’явився цей товстезний зошит, в якому Олеся писала йому про свої почуття, про свої бажання і мрії, в якому й досі ховаються теплі слова його зізнань і таємних бажань. Після одруження вони не розлучалися ні на день. Олеся постійно говорила, а Михась цілував її смачні вуста, і здавалося, щасливішого чоловіка в усьому світі не знайти. Замість тисячі слів, яких сказати не міг, він віддавав їй усього себе, свої дотики, палкі й ніжні водночас, свої погляди, свої цілунки. Олеся потроху вчилася його мови. Вдячно цілувала його пальці, які промовляли їй «кохаю тебе, моя єдина, і ніколи не покину». Ніколи не покину…

…Того чорного дня Михась поїхав зі сусідом до млина. Щоб скоротити шлях, гайнули навпрошки через поле. Дарма, що звечора дощ падав, дорога протряхла і вантажівка легко їхала ґрунтовкою. Але таки сіла в калюжі, яка лиш на перший погляд здавалася мілкою. Сусід почав газувати і ще більше погруз у багнюку. Жестами показав Михайлові, щоб той вийшов з кабіни, треба було підштовхнути, інакше ніяк. Михайлові не вперше. Своїм дужим плечем вперся у кузов. Ра-а-аз, два-а-а-а! Машина розгойдувалася і поволі піддавалася й рухалася вперед. Іще декілька хвилин і калюжа залишилася позаду. Михайло нагнувся, щоб сяк-так обтрусити штани. Знав би, що у цей момент сусід-роззява випадково дасть назад… машина на швидкості покотилася, глухий удар і Михайло залишився лежати у тій-таки калюжі. Переляканий водій замість того, щоб заглушити двигун і намагатися витягти постраждалого, щодуху натиснув на газ. Вантажівка смикалася в болоті вперед-назад і волочила за собою бездиханне тіло…

…Хлопцям з млина давно б уже час було повернутися. Олеся накрила на стіл і все чекала. Якесь недобре передчуття було. Якось млосно так у грудях. «Видно, дощ буде, що воно крутить мною», – заспокоювала свою тривогу. Загавкав собака у дворі. Жінка кинулася на поріг. Дружина Степана, сусіда, з яким Михась поїхав до млина, кинулася Олесі в ноги:

– Олесечко, рибочко, не губи нас, прости, серденько! Що ж воно тепер буде, горе ж яке!!! Горечко ж яке, що ж ти накоїв, Степане!!!

Жінка голосила. А Олесі світ поплив перед очима. Бігти! Кудись бігти, щось робити, рятувати!!! Вибігла за ворота. На траві сидів Степан, увесь мокрий, трясся, мов у лихоманці, й плакав, як дитина. Мов крізь сон його страшні слова «я ж не навмисно… а він же глухий… а я… в дзеркало… а борт… і все… і його… немає більше Михася… будь проклятим цей день!!! Я ж не навмисно… не думав же…»

І ніхто не думав. Спочатку ненависть накрила така, що думала сама Степана вб’є. Але то тільки біль і горе говорили у її серці. Після похорону хотіла, щоб Степана посадили, щоб відповів… а потім… подивилася на четверо діток, на дружину, на самого Степана, який просто зчорнів за ті дні… Що воно вже змінить? Михайлика їй ніхто не верне…

Сусіди виїхали з села. Хату продали. Господь усе розставить на свої місця.

«Де б я не був і що б зі мною не було, знай: ти – найкраще, що трапилося в моєму беззвучному світі. Одне тільки тебе прошу – ніколи не плач, бо своїми слізьми ти розриваєш мене навпіл. Якби ж я міг втішити тебе, сказати ті найсокровенніші слова, якими сповнена моя любов до тебе! Читай моє серце, воно про все розповість. Де б я не був і що б зі мною не сталося. Обіймаю тебе крильми. Навіки твій М.»

Анжела ЛЕВЧЕНКО

Матеріали сайту можна вільно використовувати лише за умови посилання на http://www.glife.com.ua Розміщення матеріалів у будь-яких друкованих ЗМІ без згоди редакції заборонено.

Газета “Життєві історії”

Правдиві історії з життя у кожному номері газети “Життєві історії”

Ознайомтеся з кількома останніми історіями і напишіть свій відгук..

ВЕЛИКІ ЗМІНИ

Коли Ілько підійшов до вікна, йому здалося, що дахи сусідніх будинків покриті позолотою – світло і волого виблискували на тлі вечірнього неба. І на шибках переливалося та блискотіло, мов ялинкова мішура. Цей дивний яскравий відблиск, ніби золотий пилок, притрусив усе в кімнаті: і журнальний столик, і скло книжкових шаф, і бильця крісел.

У кімнату зазирнула Поліна:

– Ти щось робиш? Мені потрібна твоя порада.

Ілько знав цей вираз стриманого свята – його чекала несподіванка. Загадково всміхаючись, дружина повела його до своєї спальні, стиснула в руках краї фіолетової штори.

– Бачиш? Не підходить!

У великому трельяжі, який лише вчора затягли сюди троє працівників сервісу, Ілько бачить себе з блідим обличчям, із синцями під очима та із синюватими губами. Це, мабуть, такий відтінок кидають на нього фіолетові штори.

– Ілле, бачиш, наскільки не в’яжеться…, не гармонує, – виправляє Поліна слово на елегантніше, – одне з іншим? Усі мої меблі застаріли! Вони не такі, як треба!

З неї просто вихлюпується енергія. Ілля знає свою дружину – невдовзі почнуться великі зміни. Серед речей, які вже «застаріли», стіл його бабусі. Свого часу через нього навіть сварилися. Поліна казала тоді, що не такий і важливий цей стіл, важливіше ставлення до неї і це ставлення вона нібито помітила ще з першого дня знайомства з Ільковою родиною. А тепер цей бабусин стіл треба винести у смітник.

– Це ж не дзеркала Анни Австрійської… – взялася в боки Поліна.

– І не ліжко графині Дюбаррі…

– Що?

– А в це трюмо точно дивилася Анна, а ззаду заглядав… Хто? Кардинал Рішельє?

Поліна стає поруч з Ільком, і ось вони обоє вже в тому дзеркалі.

– За півроку скажеш, що це дзеркало, як і стіл моєї бабці, – несмак, що ці дерев’яні завитки не належать до жодної епохи, що ніхто з відомих людей їх не бачив. І хоч що мені говори, я не бачу в цьому трюмо нічого оригінального. Тебе підніме від того, що колись у це люстро зазирала якась напудрена дама? А ти не бачиш рабства чи божевілля у прагненні бути подобою когось? Це просто моральна глухість і…

– Назви мене ще тупою і божевільною!

– Не розумію, як можна заносити в свою оселю чуже життя. А може, за цим трюмо чиєсь горе? Ці речі з чужих зниклих родів…

– А ти вважаєш, що сучасні поліровані коробки – це неабиякий смак? А тут… Тільки поглянь, яка краса! Це ж інша епоха!

– А ми в цю епоху вписуємося?

– А… Куди ти лише вписуєшся? Тут виражений стиль. Це інша епоха…

– Тьху… Причепилася до тієї епохи. Невчасно ти купила це дзеркало. Не боїшся, що ця річ змінить твою долю?

– А я б і хотіла її змінити, – бурмоче Поліна і виходить.

Шумить у кухні вода.

Ілько знає, що дружину не зупинять його судження. Її прагнення мати кумирів не має меж. Але світ, у якому Поліна живе, надто тісний для неї.

Телефонний дзвінок. Ілля одягає плащ.

– Я слухаю… А… Це ти? Зараз буду! Ти впевнена? Не важко бути впевненою, коли цього хочеш? Я тобі все розповім під час зустрічі. Це не телефонна розмова.

Ілля наперед відчуватиме свою провину. Такий він уже є. Така в нього натура.

– Я чекаю тебе! – і голос ледь тремтить.

А йому не шкода, йому образливо, що він повинен грати роль, хоча Поліна давно все знає.

– Хто телефонував? – гукає дружина з кухні, а потім з’являється й сама. – Ну, що скажеш?

Ілля бачить на її обличчі усмішку.

– Кожний заслуговує на те, що заробив! Але… Ти чоловік чи ганчірка? Немало років маєш за плечима.

– Ти про що? Це мені з роботи телефонували, – каже Ілля і виходить.

А надворі зима. Сьогодні справді дивне світло, якесь золоте, а мало б бути білим чи металевим, чи… Ілля переходить дорогу. Ще здалеку бачить, що біля одного з будинків стоїть жінка з маленькою дитиною. Молода жінка в хутряній шапці-вушанці. Невже вона з його епохи?

– Добридень!

Ілля зупиняється. Він чогось чекає.

Дівчинка стоїть на лижах, силується допомогти собі лижними палицями. Вона зовсім не звертає уваги на дорослих.

Ілля відчуває свою неповноцінність.

– Прогуляймося, – ледь чутно мовила жінка. – Я обіцяла Маринці, що підемо на казку. В будинку культури вистава для дітей.

– Ходімо, – вичавив із себе Ілля. – Але вона, здається, передумала, – кивнув на дівчинку, яка щосили намагалася впоратися з лижами.

Ну що ж, це в нього таке щастя. Для щастя, виявляється, не потрібно багато. Для щастя потрібне основне. І тоді не важко, а легко жити. А він живе так, ніби поспішає позбутися чогось, що йому заважає жити, зробити швиденько це, і це, і це, а вже потім взятися за основне. І не бачить, що позбувається радості життя. Життя – це не вибрані твори письменника чи якісь окремі дні людини, це кожна його мить. А ще є мірка, якою можна виміряти вчинки людини. Та мірка – це милосердя і любов.

У нього є донька. Невже це не щастя? Але чому досі живе з Поліною, яку давно не кохає? Це також рабство?

Раптом Ілля посерйознішав:

– Я не хочу жити в іншій епосі. Мені не треба антикваріату. Хочу жити з вами, – сказав спокійно. – Ніно, ти мене чуєш? Ти з Маринкою… Ви можете прихистити одного не надто молодого чоловіка? У мене немає за душею нічого…

– У тебе є донечка і я. І ми тебе любимо. У нас, звісно ж, не хороми, а невеличка хатинка, яку нам залишив дідусь, але в ній затишно та чисто. Я так довго чекала цих слів… Так довго… Ой! – скрикнула жінка, затулила руками обличчя, щоками побігли струмочки сліз.

Ілля пригорнув Ніну до грудей.

– Геть забув… Прошу притулку не лише для себе, є ще одне створіння, яке мене любить. Це мій собака. Будка для нього знайдеться?

– Авжеж! – засміялася Ніна.

У кожної людини настає момент, коли потрібно змінити своє життя, зосередитися на основному. «Ще не пізно все змінити!» – вирішив Ілля.

– Йдіть на виставу. А я піду додому… Тобто… Ну, заберу сяку-таку одежину і прийду! – промимрив чоловік і повернув на вулицю, що вела до його будинку.

– Де тебе носить?! – кинулася до нього Поліна. Ілля ще не встиг і дверей зачинити. – Ти ж на роботу не ходив. Я телефонувала Миколі… Я всім зателефонувала…

– Полю, я йду. Збери мої речі.

– Що? – вона дивилася на нього, мов на божевільного. – Ти що? Вивіяло останній розум? Чому шапку не одягнув?

– Я йду від тебе, Поліно! – повторив.

– Я не дам тобі нічого! Я стільки збирала! Нічогісінько не дам! – аж задихалася Поліна. – Ти думаєш, що я віддам тобі авто? Помиляєшся! Собаку свого забереш – і все.

Ілля пройшов у вітальню.

– Мені нічого не потрібно з твоєї епохи. Збери мені мою одежину і… собаку, – засміявся.

– Ти негідник! То це я – віджита епоха? Волосся сивіє, а голова шаліє… Старий волоцюга! Забув, скільки тобі років? То нарешті тебе переманила та твоя?.. А її байстря на себе запишеш?

– Мовчи! – гнівно перервав її Ілля. – Годі прикидатися! Ти добре знаєш, що дівчинка моя, а я давно вже довідався про твої таємні побачення з Миколою. Тож Ніну не займай! Навіть словами не чіпай!

Ілля всміхнувся. Мабуть, дзеркала допомогли йому побачити, що Поліна давно не його дружина. Жінка зневажливим поглядом пронизала його. Її дратував спокій чоловіка. Але то був не зовсім спокій, а покірність долі: сталося з ним щастя, не можна його проґавити. Не треба робити нічого такого, що на все життя може лягти тягарем на плечі! Не можна робити нещасними тих людей, які тебе люблять.

Валентина СІРА

 

БЕРЕЖІТЬ СВОЄ ЩАСТЯ!

Світлана Степанівна була щаслива. Та чи багато потрібно жінці для щастя? Чоловік подарував троянди бузкового кольору, її улюблені. Поставила квіти у вазу. А в голові промайнуло: все-таки кохає її Андрій, хоч не завжди має час на неї. Та й де того часу взяти? Добре, що робота є, інколи й після роботи залишається, щоб допомогти комусь автомобіль відремонтувати, а ще в селі чималий шмат городу, садок, будинок, який потрібно підтримувати в доброму стані…

Чоловік постійно дбає про сім’ю. Хоча діти вже дорослі, одружені, мають своїх дітей, постійно піклується про них. А десять років тому вона сама, власними руками мало не зруйнувала своє щастя…

Все почалося з дрібниці. Світлана випадково дізналася від подруги, що чоловікові ще декілька місяців тому підвищили зарплату. Здивувалася, бо Андрій приносив стільки ж, скільки й раніше, й нічого не говорив про це вдома. Почала спостерігати за чоловіком і побачила те, чого не помічала раніше. Все частіше Андрій затримувався на роботі, а у вихідні щоразу кудись ішов.

Якось син попросив у чомусь допомоги, і Андрій сказав:

– А якби мене не було, як би ти розв’язав свою проблему?

У Світлани всередині похололо: в чоловіка є коханка, він планує залишити сімʼю й піти до неї. Наступного дня поділилася цією думкою з подругою. Та порадила піти до ворожки:

– Хоч знатимеш, готуватися до найгіршого чи ще рятувати сім’ю.

Для жінки настали важкі дні. Не могла їсти, спати, боялася йти до ворожки, адже знала: якщо дізнається чоловік, то скандалу не минути. Врешті наважилась. Узяла фотографію Андрія, хлібину, гроші й рушила до чаклунки.

Стара жінка зустріла її на порозі, оглянула з ніг до голови. Від її погляду стало моторошно. На брудній скатертині розклала старі, затерті карти.

– Чекає на тебе розлука з чоловіком. Має він чорняву жінку, молоду, гарну, грошовиту, – сказала. – Тобі випадає дорога і хвороба, але не хвилюйся, все переживеш!

Додому Світлана повернулася збайдужіла до всього. Розлучення, інша жінка, яка з’явилася в Андрія, більше не хвилювали, їй усе стало байдуже.

Увечері, повернувшись із роботи, чоловік був здивований тим, що дружина не приготувала вечері. Коли запитав про це, Світлану прорвало:

– Що, їсти захотів? А коханка не нагодувала? – і зайшлася у плачі.

Андрій розгубився:

– Ти що? Яка коханка?

Їхня розмова була довгою і велась на різних тонах: то переходила у сварку, то стихала, коли чоловік та дружина заспокоювали одне одного. Нарешті вони порозумілися. І Андрій вже змушений був відкрити свою таємницю. Він нагадав Світлані про її мрію: власним авто поїхати з дітьми в Карпати, поставити намет, зійти на Говерлу, декілька днів дихати чистим повітрям і милуватися гірською красою.

Але для цього потрібен був автомобіль. Він знайшов підхожий, не новий, не надто дорогий. Тому й приховав той факт, що збільшили зарплату, працював у вихідні. І вже за декілька тижнів машина мала стояти в їхньому дворі.

Світлані стало ніяково: чоловік старався, готував для неї несподіванку, а вона… «Нічого, – заспокоїв її Андрій, – усе до кращого. Ми порозумілися, тож домовмося: більше ніяких таємниць, навіть якщо вони пов’язані з приємними несподіванками!»

Минуло багато часу, кожен намагався не згадувати про події, які мало не призвели до розлучення. Вони таки поїхали всі разом у Карпати, ця подорож принесла чимало задоволення.

А в сім’ї Світлани й Андрія відбулися значні зміни: обоє стали уважнішими одне до одного, почали відводити одне одному більше часу. А от несподіванки залишилися тільки приємні. Такі, як оці бузкові троянди, подаровані з любов’ю.

Галина КОСЮК

 

ЧИ БУВАЮТЬ СНІЖИНКИ ГАРЯЧИМИ?

 

– Мамо, а сніжинки бувають гарячими? – сполохало невеселі Ларисині думки запитання маленького Дмитрика.

Причин веселитися, незважаючи на близькі зимові свята, було мало: її невеликої зарплати якраз вистачило на оплату опалення і дитсадка. Нова сукня так і залишилася мрією. І тепер Лариса задіяла всі свої творчі здібності, щоб не лише вигадати новорічне меню, а й на півтори сотні гривень, що залишилися в гаманці, прожити два тижні.

Забравши сина з дитсадка, жінка вела його додому широкою засніженою вулицею. Іти треба було метрів вісімсот, тож хлоп’я шукало собі розвагу, спостерігаючи за першим снігом. Цьогоріч його чекали довгенько, зате діждалися гарного, пухнастого, справді із щедрого Миколаєвого мішка, бо випав саме напередодні цього гарного зимового свята. Випав і залишився частинкою їхнього буденного сільського життя.

Лариса гірко всміхнулася, подумки провівши паралель між снігом і власною долею. Невдале, мабуть, порівняння, але саме так одного разу, завітавши до неї, залишився на довге спільне життя її Максим. Знала, що не байдужа йому, ще від випускного вечора, коли освідчився їй прямо у вихорі прощального вальсу.

– Де ж ти раніше був? – ледь винувато усміхнулась тоді йому. А за декілька місяців вийшла заміж за Андрія…

Інститут їхньої сім’ї, либонь, не пройшов «акредитації», якщо орудувати сучасними термінами, і за два роки від вогнища палкої пристрасті залишилося лиш величезне попелище. А посеред нього – Лариса з дев’ятимісячною Богданою на руках і зі свідоцтвом про розлучення. Ось тоді й постукав якогось вечора у її вікно Максим. Зайшов на філіжанку кави, а наступного дня вже переніс до неї від батьків свої речі.

– Як же ти житимеш із ним, якщо не кохаєш? – дивувалася й тривожилась тоді подруга.

– Якщо він поважатиме мене і гарно ставитиметься до дитини, я покохаю його вже за це, – відповіла тоді просто й щиро. А з часом і справді зрозуміла, що вже не мислить себе без Максима. Тож Дмитрик, без жодного сумніву, дитя кохання.

Максим не розділяв дітей, обох любив, як рідних. На Богданине «тату» реагував незмінною лагідною усмішкою, до сина був вимогливішим: справжньому чоловікові, мовляв, не пестощі потрібні.

Та, напевно, на пестощі піддався й сам. Бо відколи в селі з’явилася нова завідувач клубу, чоловіка наче підмінили: шукав найменшого приводу, щоб навідатися туди, а у спілкуванні з Ларисою навпаки – найдрібнішої причини для сварки.

До жінки доходили неприємні чутки, але вона вірила не людям, а коханому. Проте після відвертої розмови сама зібрала його речі.

– Я не тримаю тебе, – мовила. – Саме тому, що кохаю, я відпускаю тебе. Не хочу й не можу завдавати тобі страждань. Бачу: твоє серце заполонила Ірина. Хоч як тяжко мені це говорити, але бажаю вам щастя.

…Боліла не душа – боліло навіть повітря, яким дихала, і весь світ теж болів. Єдиними ліками стали діти. Ними відтоді й жила. А вони трепетно оберігали мамин спокій кожне по-своєму: Богдана, вже студентка, телефонувала щодня, а Дмитрик ні на хвилину не залишав її на самоті з важкими думками. А цьогоріч написав зворушливого листа святому Миколаю: «Подаруй, будь ласка, мамі нову сукню. Мама в мене така красива! А ще, дідусю Миколаю, скажи татусеві, що ми його дуже любимо і чекаємо!».

Лариса, прочитавши дитяче послання, плакала всю ніч. Удосвіта пішла до сусідки з новеньким конвертом – і вже за декілька годин син радо витягував з-під подушки разом із цукерками лист від Миколая.

– «Сукню мамі твоїй, – читав по складах хлопчик, – мої помічники ще шиють. А татові я неодмінно передам твоє прохання, щойно доїду до Чернігова…» Мамо, у нас усе буде добре! – радісно застрибав малий. – Я ж у самого Миколая про це попросив!

Лариса щосили тамувала ридання, знала, що мусить стримувати себе заради дитини. Бо ж саме для цього й мудрували із сусідкою над листом…

Відтоді минуло десять днів, а малий щодня повторював, мов заведений:

– Тато неодмінно повернеться!

От і сьогодні: не встигли повернути у двір, як він із надією сказав:

– А може, татко на нас уже чекає?

Лариса не втрималася й заплакала:

– Невже ти не розумієш, що татко не прийде, що він тепер живе у чужої тітки? Ну, навіщо він тобі, якщо за рік навіть не згадав про тебе?

Малий насупився і мовчки поплентався до хати, важко загрібаючи сніг поношеними чоботятами…

Переддень Нового року почався клопітно: вдосвіта отелилася корова. Тож Лариса не мала й хвилинки вільної, то біля худоби, то в кухні. А надвечір тепло одягла сина, посадила на санчата – і гайнули до залізничної станції зустрічати з приміського потяга Богдану.

Хурделило, і Дмитрик весело воював з білими клаптями, що летіли зусібіч. Донька гралася з братиком, а Лариса обіймала поглядом обох, щаслива, що діти поряд. Ще здалеку побачила у вікнах веранди світло. Стривожилася: хтось чужий заліз? А ключі ж ось, у неї в кишені… Відчинила двері й завмерла: на тапчані сидів… Максим. Схудлий, потемнілий, але такий рідний!.. Лариса зупинилася, не в силах ступити й кроку, не спромігшись і на слово. Богдана стривожено примовкла коло матері. Зате Дмитрик весело підстрибнув, з якимось пташиним зойком-вигуком підбіг до батька і щасливо повис у нього на шиї. Чоловік рвучко обійняв дитину, заховав обличчя у білявому чубі сина, вдихнув у себе, здається, саму присутність рідних людей… Мовчанка затягувалася.

– Прости, – видихнув ледь чутно, підвівши погляд. – Прости, простіть… – говорили очі, шепотіла вся його постать…

А їй боліло. До крику, теж німого, але такого, що, здається, стогнало повітря навколо… Мовчала-кричала-німіла-боліла душа-свідомість-жіноча суть її…

– Я ж казав, казав вам, що татко повернеться! – щебетав син, не помічаючи напруги. Він переможно дивився на маму й сестру і тулився до батька. Тепер усі були тут, разом, і дитина нарешті почувалася щасливою.

Лариса струснула з хустки сніг. Сніжинки, що потрапили їй на обличчя, видались такими гарячими!

Леся ГУДЗЬ

 

А ви вірите в дива?

 

Кінець року – справжня суєта. Намагаєшся залагодити всі робочі справи, навести лад у домі, та й в особистому житті прибрати б, позбутися всього, що так не хочеться тягнути за собою в новий рік. От саме в такому стані перебувала зараз Ярина. На столі – невичитаний річний звіт, голова розколюється від телефонних дзвінків. І навіть улюблена кава не топить льоду, який за останні тижні вкрив серце красуні.

Ярина працює юристом у великій компанії. Забезпечена, успішна, красива. І куди ті чоловіки дивляться? Так любить повторювати, проводжаючи Ярину поглядом, їхня завідувач відділу кадрів, досвідчена жінка в літах. Напевно, занадто високо поставлена планка не давала шансу бодай одному претендентові дотягнутися до Ярини. Так, вона дуже вимоглива. І до себе, і до інших. Позаочі співробітники називають її сніговою королевою. Такий імідж створила собі цілеспрямовано. Офіс – не місце для флірту побачень.

– Дозволите? – у двері просунувся моторний товстун Антон, системний адміністратор. – Усе зробив, як ви й просили, Ярино Олександрівно.

– Дякую, Антоне, – відповіла, не підводячи погляду. Проте хлопець несміливо тупцяв біля столу. Ярина нарешті відірвалася від документів. – Ну, чого чекаємо? Щедрих чайових?

Антон зашарівся, незграбно повернувся і ненароком зачепив теку, яка лежала на столі. Папери розлетілися кабінетом.

– Я-а-а…. – хлопець прожогом вискочив у двері.

«Господи, як воно, таке недолуге, по землі ходить? – Ярина сердито збирала документи. – От незграба! Й так часу немає!» Гнівно кинула стос паперів на стіл і краєм ока побачила два квитки на різдвяний концерт «Океану Ельзи». Усміхнулася і набрала номер управління інформаційного забезпечення.

– Антоне, зайдіть до мене!

За мить хлопець знову несміливо постукав.

– Заходь уже, прошу, – вказала рукою на стілець навпроти. – Антоне, дякую, але я не можу прийняти від тебе такий подарунок.

– Ярино Олександрівно, – юнак двічі протер окуляри. – Я не… Ви можете піти з ким завгодно. Це щиро, правда…

– Ти мене такою вважаєш? Щоб я оце прийняла від тебе два квитки, а пішла з кимось іншим? Я із задоволенням пішла би з тобою на концерт, справді. Проте в цей час мене не буде в місті. Їду на відпочинок. Але я зворушена. І дуже хочу, щоб ти пішов на цей концерт не сам. Запроси хоча б Віруньку. Вона за тобою давно впадає, я помітила. Бажаю гарно відпочити!

– Гаразд, як скажете… – Антон тремтливою рукою взяв квитки і позадкував до дверей.

Ярина розсміялася. От тобі й черговий кавалер-залицяльник. Після останнього болісного розставання із, як думала дівчина, чоловіком своєї мрії Ярина вирішила дати серцю відпочинок. Треба заспокоїтися, наповнитися теплом та світлом. Святкові вихідні вирішила провести в Карпатах. Не хотіла метушні, гучних святкувань. Обрала невеличкий затишний готель із справді новорічною назвою – «Ялинка». Потяг сьогодні о 22-й. Речі спаковані. Залишилося прихопити гарний настрій – і вперед!

Легким рухом пересунула позначку настінного календаря на тридцяте грудня. Передостанній день старого року. Ярина з ентузіазмом взялася за звіт. Хотіла якнайшвидше завершити роботу й зануритися з головою в атмосферу свята.

Потяг прибув вчасно. А за годину дівчина вже розпаковувала речі в готельному номері. Невеличке селище в обіймах розкішного засніженого лісу здавалося по-справжньому казковим. Тиша аж різала вуха. Карпатське повітря було справді цілющим. Повечерявши, дівчина впала в обійми мʼякого ліжка.

Прокинулася від легкого стуку в двері. На порозі стояв портьє.

– Перепрошую, ви добре почуваєтесь?

– Загалом так. Щось трапилося?

– Просто ви не спустилися ні на обід, ні на вечерю. І на запланований масаж не прийшли…

Ярина глянула на годинник. Так можна проспати все на світі!

– Дякую, що розбудили. На святкуванні я буду!

Дівчині нікуди не хотілося йти. Але ж кажуть, що як зустрінеш рік, так і проведеш його. Хоча… Весь наступний рік байдикувати в розкішному номері? Чому б і ні!

О двадцять третій Ярина таки вийшла з номера. В коридорі зіштовхнулася із чоловіком зі сусідньої кімнати.

– Ви до святкової зали? – запитав незнайомець.

– Так, не порушуватиму традицій, – окинула його поглядом.

– Ну і як? – несподівано запитав чоловік, перехопивши її погляд.

– Що «як»?

– Мій вигляд? – розсміявся він і пояснив: – Просто ви поглянули на мене, як справжній оцінювач. – Ви одна сьогодні?

– А ви?

– То складемо одне одному компанію? По-сусідськи.

Ярина взяла під руку галантного сусіда, і вони рушили до святкової зали.

– Я став випадковим свідком, коли працівники готелю розшукували вас, тому знаю ваше ім’я й прізвище, – привітно усміхнувся чоловік. – А я Ростислав. То випʼємо шампанського за знайомство?

– Звісно! А чому ви сам? – Ярині подобався цей чоловік. – Де сім’я, друзі?

– Я б у вас запитав те ж саме, але розумію, що ми з вами тут, мабуть, з однієї й тієї ж причини.

– І не вір після цього у новорічні дива! – пробурмотіла собі під ніс Ярина, а трохи голосніше додала: – Тоді пропоную перейти на «ти». Що ж, святкуємо без розпитувань?

– Звісно! Тобі дуже личить сукня, – Ростислав уже вдруге наповнював келихи. – Випиймо за те, щоб після півночі ніщо не зникло…

– Боїшся, що я перетворюся на кабачок? – Ярині було легко і весело з ним.

– Боюся, щоб не втекла… Потанцюємо?

Голос Сальваторе Адамо так чуттєво розповідав про сніг і почуття, що неможливо було всидіти на місці. І Ярина не зчулася, як опинилася в обіймах Ростислава. А коли його рука торкнулася оголеної спини, дівчину мов струмом пронизало. Вона забула про все на світі й хотіла, щоб ця мить тривала вічно.

Музика цієї ночі не стихала, ніби відчувала, що цій красуні хочеться побути в обіймах свого кавалера. Вони танцювали, сміялися, жартували, пили вино, загадували бажання… А потім цілувалися під зоряним карпатським небом, як підлітки. Ця ніч не могла бути інакшою! Бо ті, кому судилося зустрітися, обов’язково зустрінуться! Ті, кому судилося бути щасливими, обов’язково будуть щасливими! Але обоє відчували, що все відбувається занадто стрімко. Хотілося зупинити цю мить… Ні, не зупинити, максимально продовжити! От!

Ростислав поцілував холодний носик Ярини:

– Ходімо пити чай. Уже шоста ранку…

Узявшись за руки, вони рушили порожньою вуличкою до готелю.

«Ялинка» височіла посеред сонного села, ніби вирвана з контексту якогось дорогого фільму. В готелі вирувало життя. Пожильці – декотрі вже прокинулися, а декотрі ще й не лягали – радісно вітали одне одного з Новим роком.

Ярина з Ростиславом зупинилися в коридорі біля своїх номерів.

– Тільки пообіцяй, – затримав дівчину біля дверей Ростислав, – пообіцяй, що не зникнеш…

Вона лише зітхнула, послала йому повітряний поцілунок і зникла за дверима. Впала на ліжко. Навіть думати ні про що не хотілося. Не покидало відчуття, що раніше десь бачила чоловіка. Згадати не могла, але зорова памʼять ніколи не підводила її.

Дівчина перевдягнулася і постукала в двері сусіднього номера.

– Заходь, я зараз! – почула голос.

Двері ванної були відчинені. Не стрималася, заглянула. Чоловік голився перед дзеркалом, стоячи спиною до неї. Ярина навшпиньки підійшла й ніжно обійняла його. Ростислав підхопив її на руки… Чай вони пили згодом.

Ярина слухала стукіт серця чоловіка. Її ж серце мовчало. Але тепер розуміла, чому Ростислав говорив про її втечу… Вона відчувала, що от саме зараз, цієї миті все її жіноче єство волає про втечу! Втечу від невідворотності чи від невідомості? Чи від того, що все аж занадто передбачувано?

– Про що ти думаєш? – стиха запитав чоловік.

– Мені здається, я знаю тебе дуже давно…

– Так і є… Ти справді мене не впізнала?

Ярина підперла голову рукою.

– Цікаво! І хто ж ти?

– Ростислав Ігорович Соколовський.

Ярині забракло повітря. Соколовський? Ну, звісно, як вона його могла не впізнати?! Давній друг генерального директора їхньої компанії. Щоправда, бачила його лише раз, і то вже давненько.

– А я вже справді повірила в те, що ось така випадкова зустріч може змінити все життя.

– Ти засмутилася? – Ростислав міцніше її обійняв. – Несподівані зустрічі особливо приємні, якщо заплановані завчасно. Коли я вперше побачив тебе, місця собі не знаходив. Але твій шеф сказав, що шансів у мене немає, бо ти ж снігова королева. Невдовзі життя дуже несподівано мене закрутило, я потрапив у такі перипетії, що думав, уже й не виберуся. Але не забував, що десь на світі є моя снігова королева, неприступна і холодна.

– Але ж минуло два роки!

– Так, я не втрачав надії. І десь місяць тому, коли твій шеф гостював у мене, обережно почав розпитувати про тебе. Він сказав, що ти, як і раніше, горда і неприступна. І додав, що їдеш на відпочинок у Карпати. Знала б ти, чого мені вартувало дізнатися, куди саме ти прямуєш!

– От же хитрун! І мовчав аж досі! – Ярина вдавано ображено кинула в чоловіка подушкою. – Спокусник ти, от хто!

– Я не думав, що ти мене не впізнаєш, чесно. А потім самому стало так цікаво. Уже й не хотів признаватися. Пробач! А ще я боявся, що, дізнавшись правду, ти розсердишся і втечеш! – чоловік обціловував кожен її пальчик. – Не проженеш мене?

– Не дочекаєтеся, Ростиславе Ігоровичу!

– Що ж, після всього я просто зобов’язаний запропонувати вам руку і серце! – чоловік посерйознішав і додав: – Ярино, я хочу, щоб магія цієї ночі тривала, а ти ніколи не зникала з мого життя. Ні, не кажи нічого. За декілька днів нам повертатися. І якщо ти дозволиш, ми проведемо цей час разом. А до цієї розмови повернемося згодом.

Дівчина й не думала відмовляти. Вперше її серце стукало чітко і врівноважено: «Так, так, так».

Тихо падав сніг… І лише схована між горами «Ялинка» була свідком справжнього дива, яке трапляється, якщо дуже-дуже хотіти й по-справжньому вірити в нього.

Анжела ЛЕВЧЕНКО

Наша компанія «Левгурт»  пропонує клієнтам якісні і довговічні міжкімнатні двері від виробника на вигідних умовах. Ми надаємо послуги від виміру отвору до установки конструкцій.

Якісні міжкімнатні двері ціна на нашому сайті ви можете купити міжкімнатні двері Львів від економ до люкс класу за низькими оптовими цінами.

У каталозі ви знайдете стандартні і розсувні варіанти дверей, виконані з масиву сосни, вільхи та дуба. Конструкції підходять для приміщень будь-якого призначення, будь то квартира або громадське місце. Широка колірна гамма і безліч варіантів дизайну оздоблення створюють можливість вибрати модель, яка підходить саме для вашого інтер’єру.

Магазин міжкімнатних дверей займається продажем конструкцій в наявності і на замовлення. Вся продукція є сертифікованою і виготовляється відповідно до встановлених стандартів та технічних регламентів. Сировина, матеріали і фурнітура проходять перевірки на відповідність якості, що виключає можливість виробничого браку. Завдяки сучасному автоматизованому устаткуванню з числовим програмним управлінням можливе виготовлення на дверному полотні як стандартних, так і унікальних малюнків.

Купити міжкімнатні двері Львів

Наша компанія надає повний спектр послуг безкоштовного виміру, оперативної доставки і професійної установки міжкімнатних конструкції. У нас ви зможете купити міжкімнатні двері від виробника у Львові швидко і недорого. Для цього доступна функція онлайн-замовлення на сайті.

Ми дбаємо про наших постійних клієнтів, тому ціни на міжкімнатні двері Львів від компанії “Левгурт” є максимально вигідними. Також наші фахівці розробили для вас гнучку систему акцій і знижок при замовленні партій певного розміру. Для уточнення більш докладної інформації, ви можете зв’язатися з нашими досвідченими менеджерами-консультантами за вказаними телефонами, або скористатися формою зворотного зв’язку.

НІЧ ПЕРЕД БОЄМ

 Віктор дивився на небо. Всіяне тисячами мерехтливих зір, воно нагадувало йому ночі в рідному селі. Як любив він, повернувшись із клубних танців, залазити на копицю сіна, що стояла в кінці садиби, і ось так замріяно дивитися в безмежну небесну темінь.

Як давно те було, хоча за календарем минуло якихось пʼять місяців. Тут, на війні, все по-іншому. І прожитий день за два йде. Тут Віктор дуже швидко подорослішав. Можна сказати, після декількох боїв, коли вперше побачив кров, страшні рани, шматки людського тіла, смерть.

Спочатку було страшно. До болю страшно. А потім звик до обстрілів, свисту куль, стогонів поранених, до землі, змішаної з кровʼю. Тільки не міг змиритися з втратами. Кожна нова смерть боляче ранила його.

В останньому бою «град» накрив його найкращих друзів. Тоді хотілося кричати від люті й безсилля. Та він зціпив зуби, стиснувши в руці маленького іграшкового солдатика, якого йому подарував племінник Василько. Коли прощалися, хлопчик сказав:

– Нехай він разом з тобою воює.

Побратими підсміювалися, щоразу запитуючи:

– Як воює іграшковий солдатик?

А тепер їх немає… У Сергія хоч син залишився. Андрій же зовсім юним був. Казав, що ще й цілуватися не навчився як слід. У нього була така гарна, щира усмішка. А як співав!..

Від цих думок біль струмом бив у голову – така ненависть проймала хлопця. Чому ворог прийшов на нашу землю? Хто дав йому право топтати її, нівечити, нищити?

На війні Віктор припинив мріяти. Одна розрада – дзвінки рідних. Хоч кілька слів почує – і вже душа тепліє, відігрівається. А на змореному обличчі зʼявляється усмішка.

Ось і зараз він дивиться на небо, а на обличчі грає та сама мрійлива усмішка. Радіє хлопець від новини. Сестра, Василькова мама, народила дівчинку. Назвали її Вікторією.

– На твою честь, синку, – повідомила мати.

Віктор дивився на небо, а думками був удома. Бачив, як сестра пригортає до грудей крихітну донечку, як Василько бігає біля неї, як заходить до хати Петро. Він почергово всіх обіймає, цілує. Вікторові так захотілося і собі мати сімʼю, сина.

Він уявив, як його Світланка схиляється над колискою, і в грудях щось боляче штрикнуло. Остання їхня зустріч закінчилася сваркою. Дівчина поспішала додому, бо жила в сусідньому районі, та ще й мама потрапила до лікарні. А він, Віктор, хотів, щоб кохана лишалася з ним, щоб провела його в далеку дорогу. Тож наговорив їй зопалу бозна-чого, образив дівчину. А тепер гірко каявся. «Повернуся додому і відразу поїду до неї. На колінах проситиму вибачення, – думав. – І обовʼязково освідчуся. Скажу: “Світланко, виходь за мене заміж. Нам не потрібно гучного весілля. На нього грошей треба багато, а де їх узяти? Ми тихо розпишемося. А ще я хочу сина. Щоб після мене лишився продовжувач роду”»…

Віктор мріяв і вже бачив свого сина. Русявого, кучерявого, з непокірним чубом, який постійно спадає на чоло, як у Василька. Ось вони вдвох ідуть до річки, щоб наловити риби. Віктор роздягається, щоб ще й скупатися. Хлопчик, побачивши у батька на грудях шрам, запитує:

– Татку, звідки це в тебе?

– Це, синку, я на війні був, – відповідає він.

– На війні? – здивовано перепитує малий. – Що це? Гра така?

– Ні, сину, все те було насправді…

Віктор чує гуркіт, постріли. І розуміє, що знову почався обстріл. Ворог укотре пішов в атаку. Мрії зникають, натомість тіло перетворюється на суцільний клубок нервів.

Бій був виснажливий і нерівний. І коли вже здавалося, що все скінчилося, посунули ворожі танки. Хлопець не відразу усвідомив, що ворожа машина йде прямо на нього. І лише коли зрозумів, що страшної зустрічі не уникнути, промайнула думка: «Я маю вижити, бо не встиг розповісти синові про війну»…

Коли побратими витягли Віктора з-під танка, то здивувалися, побачивши на його закривавленому й чорному від болю та землі обличчі світлу усмішку.

– Він живий! Дихає! – вигукнув хтось із хлопців, не вірячи побаченому. Адже танк двічі проїхав по солдату.

А юнак, провалюючись у чорну темінь, знову повертався до тями і бачив перед собою маленького русявого хлопчика, який протягував до нього руки. Він допомагав підвестися.

Людмила ПРОЦЮК-ЩЕРБАТЮК

 

Гіркий різдвяний пиріг

 Після розмови з братом у Дмитра на душі неприємний осад. Ні, той нічого поганого не сказав, але й нічого доброго чоловік від нього не почув. Живе сам по собі, зайнятий тільки своєю роботою, кар’єрою. І більше ніщо в цьому житті його не цікавить.

Робота в Іллі, щоправда, престижна, й отримує він стільки, що Дмитрові ніколи не заробити. Має дві квартири, дачний будинок, у якому можуть мешкати дві-три сім’ї. Тільки у тих хоромах нікого нема, бо Ілля так і не одружився, хоча йому вже 38 років. Здається, до братів має горнутись, адже їх у нього ще двоє, проте не поспішає.

Дмитро не раз помічав, з яким нехтуванням Ілля слухає про його життя. Воно його не цікавило, хоча в Дмитра троє дітей. Он найстарший уже скоро школу закінчуватиме.

Дмитро, як і годиться старшому братові, першим одружився. Взяв собі у дружини говірку й веселу Марійку. І хоча Ілля був середнім братом, молодшим від Дмитра на чотири роки, проте відважився сказати, що в дружини можна було б вибрати когось достойнішого. Дмитро тоді не знайшов, що відповісти братові. Придивлявся до своєї Марійки: а що брат у ній помітив не таке? Не розумів цієї загадкової фрази.

А потім і не намагався зрозуміти. Ніколи було, потрібно думати про сімʼю, про дітей, які у них народжувались одне за одним. Бачив, що брат до цього теж ставиться скептично: мовляв, спочатку треба забезпечити собі надійний матеріальний тил, а потім уже думати про дітей. Дмитро тоді проковтнув і цю гірку пілюлю. Хоча іноді, коли ставало нестерпно важко, думав, що, може, й справді Ілля має рацію, бо вже троє діток, а власної оселі немає, все в чужих квартирах. А коли розжились нарешті на своє житло, брат теж не міг стриматись: такій сімʼї в трикімнатній квартирі тіснувато.

Ілля ж не поспішав думати про сім’ю, у нього на першому плані робота, кар’єра. У 25 років він мав уже такі статки, що Дмитро навіть мріяти не міг. Інколи знову закрадались думки: а може, він неправильно живе? Може, й справді поспішив із дітьми? Може, таки треба було зачекати й подумати спочатку про матеріальне? Та коли сімʼя збиралась разом, коли його з усіх боків обсідали діти, коли він відчував їхню любов, їхню потребу у ньому, ставав від того щасливим. І всі сумніви щодо того, правильно він щось робив чи ні, вмить зникали.

А Ілля жив для себе і радів усіма своїми досягненнями. Спочатку Дмитро сприймав усе спокійно, а потім постійне братове хизування почало дратувати. Ілля відчув це і якось бовкнув, що Дмитро занадто заздрить йому. Сварки не було, проте стосунки між братами ставали дедалі холоднішими.

Ніби осторонь од них жив Іван, найменший брат. Вони спілкувались, приїжджали одне до одного в гості на свята. Проте Іван був аж на вісім років молодший від Іллі, а від Дмитра – на всі дванадцять. Вони ніби розійшлись у просторі й часі – у кожного свої проблеми, свої погляди на життя. Іванові вже 30 минуло, а досі нежонатий. За теперішніми мірками і не назвеш його занадто старим парубком, проте Дмитро хотів, щоб брат таки влаштував своє життя.

Меншого брата ніби сам Бог їм послав. Поки Дмитро переймався проблемами власної сім’ї, а Ілля – своєю кар’єрою і достатком, Іван жив у селі з батьками, які останніх років десять тяжко хворіли. Він був їм не просто за сина й помічника, а й за няньку, за лікаря, за ту людину, без якої їм було б ой як некомфортно в цьому житті. Бо йти жити до Дмитра не випадає: п’ятеро душ у трикімнатній квартирі – й так затісно. Тепер Дмитро думає, чи взяв би батьків до себе. Мабуть, усе ж таки взяв би. Коли вони з братами були малими, сім’я із п’яти осіб поміщалась у ще меншій хаті на дві кімнати. Та й Марійка в нього чуйна, не відмовила б, якби потрібно було. Та завдяки Іванові не довелося нікому тіснитись. Він і за себе відпрацював, і за двох старших братів.

Дмитро, коли міг відірватись від сімейних клопотів, навідувався в село, старався чимось допомогти братові, та часу мав небагато – день чи півдня, а інколи декілька годин. Хоча особливо й не було чим допомагати – в Івана і дрова завжди запасені, і прибрано, і випрано, і їсти наварено.

– От комусь поталанить із чоловіком, – казала Дмитрова Марійка.

Може, й поталанить, але ж Іван іще й досі сам.

Батьки пішли з цього світу. Дмитро чекав, що нарешті менший брат візьметься за власне життя, та він ніби й не думав про те. Іллі якось було байдуже: сам – то й сам, він теж сам, але ж комфортно почувається. Чому ж Іванові погано?

Перед Новим роком не вдалося поїхати до меншого брата, вони йшли святкувати до кумів. Дмитро вирішив навідатись до нього на Різдво. Зателефонував Іллі. Той довгенько думав, а потім відповів, що, звичайно, поїде, але ненадовго, бо має намір невдовзі одружитися з Настею, отож буде зайнятий. Хто така Настя, Дмитро не знав, проте був радий, що нарешті Ілля влаштує особисте життя, може, зміниться, стане не таким байдужим і жорстоким до людей, бо через кар’єру і наживання статків він нехтує навіть кровними узами.

Дмитро зателефонував Іванові й повідомив про їхній з Іллею намір приїхати до нього в гості. Брат дуже зрадів і все запитував, що ж їм такого приготувати, аби душі було радісно на свято.

– А що ти можеш приготувати? – казав Дмитро. – Навари картоплі, поставиш солених огірочків, помідорчиків, а все інше ми привеземо.

Потім перевів мову на те, що братові час і про власне життя подумати, про роботу, не просиджувати ж молоді роки в селі, де ні роботи, ні клубу, ні лікарні, навіть магазину немає. Іван мовчав, а потім відповів, що про все поговорять потім, а зараз йому треба йти козу годувати.

– Яку козу? – здивовано запитав Дмитро, бо знав, що батьки тримали корову.

– А ми з Лідкою помінялись: я їй – корову, вона мені – козу. Так і їй добре, і мені, – пояснив брат, – для її дітей молока вистачає, а мені небагато треба, та й мороки менше. Ну, добре, пішов я. Чекаю в гості.

Дмитро спантеличено слухав короткі гудки. Його брала злість на брата: це ж треба корову на козу виміняти! Ще він боявся, щоб ота Лідка не споганила Іванові життя. Вона його ровесниця, навіть в одному класі колись навчались. Тільки пішла в доросле життя вона занадто рано. Хоча чому «пішла»? Спосіб життя їхньої родини звів її на манівці. Дорослі проблемами не переймались, дівчина на них, здається, теж не надто зважала. А якщо і зважала, то не знала, що робити, бо нікому було навчити. Батьки жили, як заманеться: сьогодні є що їсти – добре, немає – то добрі люди дадуть, пожалівши дітей. З їхньої оселі ніколи не вивітрювався запах спиртного. Хоча вони були нібито й добрими людьми, ніколи нікому нічого поганого не заподіяли. Може, тому село їх отак підтримувало.

У тій байдужості до себе, до дітей і зростала Ліда. У 17 років уже мала доньку, а в 20 народила сина. Невдовзі її чоловік десь повіявся і зник. Жінка накидала оком на Івана. Та поки були живі батько й мати, він ніби противився тим стосункам. А тепер? Он уже корову на козу обміняв. Якщо пов’яже свою долю з Лідкою – пропаде.

У Дмитра було неспокійно на душі. Думка про те, що чекає його меншого брата в забутому людьми й Богом селі, не давала спокою. Швидше б поїхати до нього, поговорити. Може, він його до себе на роботу влаштує. Спершу нехай би пожив у них, а там підшукали б квартиру. Треба ж щось робити, інакше пропаде.

Ось нарешті настав час і до брата в гості ладнатись. Мабуть, поїдуть з Іллею машиною. Та брат повідомив, що приїде трохи пізніше. Що ж, доведеться теліпатись електричкою, а потім автобусом. Та Дмитрові не звикати. Діти з ним не поїхали, у кожного виявились термінові справи. Марійка теж не горіла бажанням гостювати в Івана. Ну, що ж, він таки поїде до брата. Хоча, як щойно подумав, треба було його до себе запросити…

Але хочеться самому переступити поріг батьківської хати, вдихнути з дитинства знайомий запах, хоч на кілька хвилин повернутись у той час, коли вони всі разом були такі щасливі, коли за столом усміхнені мати, батько й вони – троє братів, не розділені статками, зарозумілістю, байдужістю. Може, й добре, що Марійка з ним не поїхала. Вони сьогодні зберуться усі втрьох, поговорять, згадають, може, повернуться колишні теплі родинні стосунки, а то стають чужими.

Дмитро відчинив двері хати – нікого. Поставив важкі сумки, в які йому Марійка наклала всякої всячини. Походив кімнатами – нема Івана. Мабуть, доїть козу чи годує курей. І знову від думки, що у хліві замість Зірки стоїть якась рогата коза, Дмитрові стало кепсько. Оглянувся – все як за життя батьків. От тільки припало пилом. Не схоже то на Івана. Поки жили батьки, він таку чистоту підтримував, що деякі жінки могли позаздрити. А он і невипрані речі у закутку, ще й немиті горнятко і тарілка на столі.

Сполоснув посуд. Аж тут і брат у хату. Вже напідпитку, неголений, волосся скуйовджене. Дмитро зробив йому зауваження, той поспіхом розчесався, але голитись не захотів. Почали накривати на стіл. Іван витягнув захололу картоплю, поставив огірки, помідори, як і домовлялись, а все інше, варене й смажене, виставляв Дмитро.

– Скільки всього доброго! – мов дитина, радів менший брат.

Радий і Дмитро, що хоч якось скрасить одноманітні Іванові дні. А проте його вже гриз у душі черв’ячок, бо бачив, що затягує брата у трясовину, з якої не кожен може вибратись. Он як тхне від нього спиртним. Свято? Але ж із ким він пив, що за компанія?

Іван, ніби прочитавши його думки, промовив:

– А це ми з Лідкою за свято вже трішки випили.

Дмитро нічого не відповів, лише сердито засопів.

У цей час хтось відчинив двері. То Ілля. Дмитро чув, як підкотила якась машина, але не звернув уваги, а це, виявляється, брат. Привітались. Ілля прискіпливо оглянув хату, сів біля столу, виставивши на нього дві пляшки коньяку.

– Оце так випивка, оце так закуска, – радів Іван, – а нам з Лідкою довелось самогоночку за свято пити. Щоправда, в баби Ольки взяли, в неї вона добра, справжня.

Дмитро розлив у чарки коньяк.

– Я не буду, – відмовився Ілля, – я за кермом.

– А хіба ти не залишишся ночувати? – запитав Дмитро.

– Ночувати? Я ж не сам, Настя захотіла зі мною поїхати.

– То де ж вона?

– У машині чекає.

– Як чекає? Чому не запросив?

– Куди запрошувати? – сердито блимнув очима Ілля. – Та вона й сама не захотіла заходити. Так що мені хвилин десять залишилось.

Іван, який уже зранку заросився, байдуже слухав ту розмову. А Дмитрові стало прикро. Ніби стрепенувся під чиїмось поглядом – то мати з батьком із фотографії на стіні дивились на своїх дітей. І стільки смутку було в тих очах, що Дмитро мимоволі відвів від знімка погляд.

За десять хвилин Ілля і справді підвівся. Попрощались. Дмитро не захотів його проводжати. Образа на брата засіла у ньому. Він не міг з нею впоратись, відігнати її.

Загуділа машина – і тиша на вулиці. Навіть чомусь собаки не гавкають. Іван наминав ковбасу, коли хатні двері прочинились. На порозі… Невже то Лідка? На вигляд їй уже не 30, а цілих… Ні, тут і вік уже не визначиш. Видно, що чарки не цурається. Тулить до себе якийсь згорточок. Вітається, підходить до столу, кладе той згорток, у ньому, як каже, пиріг. Причастившись зі щедрого столу, пропонує скуштувати її випічку. Дмитро для годиться відламує маленький шматочок, кладе до рота і від несподіванки аж підстрибує:

– Що це таке?!

– Пиріг, – каже Лідка.

Поки Дмитро все випльовує, вона й собі кладе до рота шматок, не розуміючи, чому чоловік незадоволений. Лише скуштувавши, проказала:

– Це, мабуть, замість кориці я його перцем притрусила. Та то нічого, верх можна зрізати.

Той пекучий пиріг роздратував Дмитра. Він поклав його і ще дещо Лідці у пакет і випровадив її, мовляв, йому з братом треба поговорити. Невдоволена жінка подалася додому. Дмитро зачинив за нею двері і вирішив відверто поговорити з Іваном. Та з того вже нічого не виходило. Брат, надпивши з пляшки пива, вже мирно сопів на столі. Дмитро вклав його спати. Оце так свято, давно так не святкував.

Шкода Івана, добра він людина, а тут пропаде. Він же за Іллю й за Дмитра відпрацював удома, доглядаючи батьків, у той час як два старші брати влаштовували своє життя. Дивись, тепер скотиться на саме дно. Що в селі робити? Шукати відраду у пляшці? Треба його до себе забрати. А потім Дмитро уявив свою трикімнатну квартиру і п’ятьох осіб у ній, а ще Івана. Але ж він його на певний час візьме, а потім підшукає квартиру. Може, й особисте життя вдасться братові влаштувати. Бо де ті дівчата в їхньому селі? Лідка? Хіба що одна за віком підходить Іванові. Але він не хоче братові такої долі. Ні, не тільки тому, що в неї двоє дітей, а й тому, що її вже не виправиш, обоє так і пропадуть.

Іван мирно посапував на ліжку. Дмитро зачинив вхідні двері і собі приліг на дивані. Не міг заспокоїтись, треба щось вирішувати, він не може залишити брата сам-на-сам із бідою, яка заглядає у його долю.

Зателефонував Марійці, розповів їй про свої наміри. Дружина важко зітхнула, сказавши, що їм усім затісно буде.

– Я брата не залишу. Не тільки для нього це роблю, а й для нас. Який приклад буде нашим дітям, коли його в біді залишимо? А ти ж хочеш, щоб вони одне одного ніколи не покидали?

Врешті дружина погодилась. Дмитро зі спокійним серцем заснув, і чомусь снився йому Лідчин пекучий аж до гіркоти пиріг.

Встав ранесенько. Пішов до Лідки, завів їй козу. Домовився з тіткою Любою, в якої недавно біда трапилась – раптово корова здохла, що вона догляне їхню Зірку. Нехай забирає у свій хлів, бере корми. І їм добре, і їй молочко, сметанка, сир. А там видно буде. Віддав їй і курей, бо в Лідки вони ніколи не велися, мабуть, через недогляд.

Коли Іван прокинувся, з господарством усе було вирішено. Думав, брат буде проти, а той ніби зрадів, заглядав Дмитрові в очі, не вірячи, що таке справді може бути. Всі продукти з холодильника заніс Лідці. Та дякувала і бігла слідом, запитально поглядаючи йому в очі і весь час запитуючи:

– А ти повернешся?

Вони пішли до автобусної зупинки. Дмитро оглянувся: серед дороги стола Лідка й дивилась їм услід. «Бідна жінка, – подумав, – вона нормального життя ніколи не бачила. Та й чи побачить? Нема кому витягнути її з цієї прірви». Пригадав її різдвяний аж до гіркоти пекучий пиріг. Криво посміхнувся.

Автобуса не довелось довго чекати. Вони їдуть. Як буде далі? Хто знає. Але треба щось робити, треба рятувати брата.

Ніна ПЕТРЕНКО

Життя. Історії. Індекс – 49690. Нові життєві історії, історії кохання, кулінарія, сканворд. Цікава щотижнева газета для дозвілля. Найкращі дописувачі і улюблені журналісти наших читачів запрошують вас. Радість і сльози, зрада і вірність, жорстокість і ніжність…  Читайте щотижня газету «Життя. Історії».

Передплата онлайн тут:  https://peredplata.ukrposhta.ua/

Українські вірші

Шановні автори.

Газета “Життя” запрошує професійних авторів та творчу молодь надсилати свої вірші редакції. Професійне жюрі уважно вивчає кращі вірші дописувачів і публікує їх на сторінках тижневика “Життя”.

На жаль, ми не маємо змоги відписувати усім дописувачам. Проте, сподіваємося, що у вас шанс таки є…

Бажаємо усім творчих успіхів!

Наша електронна адреса: mksukr@gmail.com

**********************************

СПОЧАТКУ БУЛО СЛОВО

 

Було спочатку Слово і Майдан,

А потім сльози й повні ріки крові.

Шукали ми хоч крихітку любові.

Ішли на смерть, щоб жити без кайдан.

 

Сльозились біллю перли пурпурові

З роз’ятрених Вкраїни-неньки ран.

 

Вмивалось небо краплями роси,

Ми їх збирали, бо хотіли пити.

Стелилися під ноги оксамити

Свинцевих куль і чулись голоси

 

Ангеликів… А ми хотіли ЖИТИ!!!

Мій генерале, знов нас продаси?

 

Розкрають «Гради» на шматочки ніч,

Заквилять в рідній стороні трембіти….

Спинися, Доле! В нас же дома діти!

НЕ залишай їх, Боже, край узбіч.

 

Ох, скільки ще лишилось протиріч…

Іде війна…

Холодна смерть….

Граніти….

*****************

РОЗМОВА З ОСIННЮ

Здрастуй, подруженько-осене,

Радо заходь у мiймдiм.

Нiженьки, зрошенi росами,

Ти вiдiгрiєш у нiм.

Вкотре мене ти провiдаєш,

В рiднi вернувшись краї.

Про свої бiди повiдаєш,

Я розкажу про свої.

Долю пожурим-посудимо,

З келиха хміль надiп’єм

I про все горе забудемо,

В друзки журбу розiб’єм.

Сядем з тобою, присядемо,

Лiто згадаєм, тепло,

Поки ще цвiт листопадовий

Нам не опав на чоло.

Поки дощами розкосими

В серце печаль не вросла,

Давай у долi попросимо

Ще хоч краплину тепла.

 

 

ЛЮБЛЮ ТЕБЕ Я, ОСЕНЕ БАГРЯНА

Люблю тебе я, осене багряна,

Твою золоту жовтизну.

Коли все, сповите туманом,

Надiїплека на весну.

Коли хризантеми розкiшнi

Красою п’янять увесь свiт.

А вишнi, зажуренiвишнi

Лиш мрiють про буйний розквiт.

Люблю тебе, рiдна сестрице,

Хай дощ чи тумани, та все ж

В моєму ще серцiiскриться,

Що щастя менi принесеш.

 

 

ОСIННI МОТИВИ

Осiннiм подихом зiгрiтий,

Кружляє жовтий падолист.

Калина вбрала своївiти

В кораловi разки намист.

Гуляє вiтер на долинi,

Туман розлiгся по водi.

Похмурi верби в плеса синi

Впустили вiти молодi.

Журливо над гнiздом лелеки

Останнiй звершили полiт.

А дві зажуренi смереки

Прощально глянули їм вслiд.

Лідія НАУМЕНКО

Смак війни

Ви знаєте, яка на смак війна?—

Вона гірка, немов дитячі сльози.

Коли дзвінка чекаєш допізна

І засинаєщ з донею в знемозі.

Війна—гірка!

Вона солодка: Боже, подзвонив!

О п’ятій ранку на одну хвилину!

Немов знайшла у попелі війни

Життя ванільно-приторну зернину.

Війна—солодка!

Вона пекуча. То ужалить «Град»,

То вибух обпече червоним перцем.

Тут кожен день гірчичний зорепад

Все спалює в імбирнім ритмі скерцо.

Війна—пекуча!

Вона солона.  Від смертей і ран.

До діатезу, до каміння в серці.

Коли ідуть—кому ще не пора…

Так солоно!

Пекучо так!

…Хто б стер це!

Війна—солона!

Ви знаєте, яка на смак війна?!!

На лінії фронту

На лінії фронту

також посміхаються діти,

Ганяють м’яча,

хоч не всі добіжать до мети.

І їхнє дитинство,

осколками мін обігріте,

Пір’їнкою ангела

в сонячну вічність летить.

На лінії фронту

скалічені бродять собаки.

Потомлені вити—

знеможено в ніч скавучать.

Тут сіють не жито:

пекучо-карміннії маки!

В них душі шукають

до спокою неба ключа.

На лінії фронту

ще вірять у диво і Бога.

Тут ангели й смерть

розігрались з людьми у квача.

Дитинство сміється.

Собаки кричать до знемоги.

Що буде за мить—

це лиш Богу відомо в цей час.

***

Гаптує місяць росами стежину,

З подолу трусить на траву  бурштин,

Карміном підфарбовують жоржини

П’янкі уста, спираючись на тин.

І мліють мальви в сутінках цнотливо

Від доторку гульвіси-споришу.

В долонях липи зорі мерехтливо

Вистрибують із крапельок дощу.

Навпочіпки присівши біля хати,

Барвінок пне листочки в небеса.

І лиш будяк самотньо-волохатий

Свої голки у сутінках чесав.

Олена Іськова

************************************

Недоспівана пісня

Недоспівано літа ще пісню,

А вже осінь обтрушує листя

І кидає каштани на брук,

Тільки й чути їх стук-перестук.

 

Осінь з вітром удвох у тандемі,

Ну а ми… Де з тобою ми? Де ми?

Ніби сон, промайнуло прекрасне,

Плаче серденько, тужить і гасне.

 

Ми ж, як літечко, недоспівали,

Недослухались, недокохали…

Розгубили слова щонайкращі

У тижневих дорогах і хащах.

 

А вже осінь обтрушує листя,

Вітер тихо наспівує пісню.

І такі в ній знайомі слова –

Це ж до мене ти їх промовляв!

 

Осінній настрій

А дощ сьогодні ллє як з відра!

І що тут вдієш: осені пора.

Ридає осінь – на душі розпука.

З коханим літом їй прийшла розлука.

 

Не плач, кохана осене, не плач.

(До нитки вже промок мій сивий плащ.)

Красиво літу дай піти, змирися

Новою зустріччю живи і усміхнися!

 

Вплети у коси м’яти-рути листя

Ще й калиново-горобинове намисто,

Вдягни  багряно-золотаві шати,

Щоби хотіли тебе стоячи вітати.

 

Не плач, красуне осене, не плач…

(До нитки вже промок мій сивий плащ.

І парасолька не допомагає…)

Всміхнися, осене! Хай сонечко засяє.

Лідія ГІЙ-ШИШКА

 

Цілуйте жінку

Цілуйте жінку, цілуйте!

Цілуйте в обидві щоки.

Цілуйте жінку, цілуйте,

Щоб її не торкались роки.

 

Цілуйте жінку, цілуйте!

Даруйте барвисті квіти.

Цілуйте жінку, цілуйте!

Хай в душі її квітне літо.

 

Цілуйте жінку, цілуйте!

Цілуйте уста і очі!

Цілуйте жінку, цілуйте

Щодня… Щогодини… Щоночі.

 

Лідія ГІЙ-ШИШКА

 

 

Монологи

(диптих)

Як тебе бракує вдома, сину,

Твого сміху, погляду, розмов…

Вкотре запалило сонце днину,

Будні покрутили корбу знов.

 

Заросли в саду стежки-алеї,

На поталу кинуті дощам,

Як бракує помочі твоєї,

Як бракує кличу твого: «Мам!».

 

Край дороги купочка кубанків*…

Порубати б їх, та силоньки – овва…

Втома в тілі від самого ранку,

Ну а вересень – картопляний жнивар.

 

Днями борщику червоного зварила,

Як ти любиш, в тому казанку…

Для одної готувати не навчилась –

Розділила котику й Бровку.

 

Знову й знову тіло косить втома.

Все це від недоспаних ночей…

Як тебе бракує, сину, вдома,

Твого сміху, голосу, очей.

Вічністю вночі стають години,

Лиш молитва порятунок – більш ніхто.

Бережи, Пречиста, мого сина,

Щоб живим вернувся із АТО.

 

***

Змовкли смертоносні канонади,

До землиці промінь сонячний сягнув,

Потомилися ворожі «Буки» й «ГРАДи»,

І солдат в окопі зморений заснув.

 

Чи то снилась юнакові рідна хата,

Яблуневий сад і стежечка в’юнка,

Чи усміхнена хлопчині снилась мати

І черемха білопінна і п’янка?..

 

Щось хороше йому снилось:усміхався.

Чи то краєвиди рідних хат…

Та прокинувся і похапцем піднявся,

Обхопив міцніше автомат.

 

«Спав» свинець шалений ще допоки,

Із кишені воїн аркуша дістав.

На війні невизнаній в окопі

Син до матері листа свого писав.

 

«Здрастуй, дорогенька моя мамо!

Шлю тобі солдатський свій привіт.

Знаю: ти була сьогодні в храмі

І молилася за мене та за світ.

 

Як ти там сама, матусю, вдома?

Як справляєшся із купою робіт?

Чи картоплю позбирати дядько Роман

Допоміг, ріднесенька, тобі?

 

В мене, мамо, тут усе нормально.

Онде хлопці варять борщ у казанку.

Ще в нас друг з’явився неформальний –

По-простому його кличемо «Бровку».

 

Нині бачив, мамо, я птахів у небі…

Споглядав немов у перше їх політ.

(Боже правий, скільки часу треба,

Щоби смак забути кирзових чобіт?!)

 

Мамочко, одержим перемогу,

Я живий додому повернусь,

Сад насаджу ген, аж за дорогу!

Добудую дім і… одружусь».

Втихли смертоносні «Буки» й «ГРАДи»,

До землиці промінь сонця досягнув.

Вітер аркуші гортав на барикадах,

А солдат в окопі зморений заснув.

Лідія ГІЙ-ШИШКА

 

*кубанки – (розм.) кругляки, оцупок колоди під дрова.

********************************************

Стомленим війною

«Так часто стала звучать фраза «Люди устали от войны»… Дорогие люди, отдохните. Мы не устали и защитим ваш отдых. Мы не умеем уставать. И не нужно париться о пацанах, которые здесь! Вы ведь не просили Вас защищать. Вы вообще не понимаете, за кого мы здесь воюем. Но это не важно. Вы ведь устали. Отдыхайте».

02.12.2015                                                                              Олексій Болдарєв-«Малюк». Загинув 9 грудня 2015 року

 

Ви кажете, що стомлені війною.

А де вона?

Ви бачили її?!!

Які у неї очі після бою?

Афектно-ейфорійні

Чи сумні?

Вам важко в білосніжних покривалах

Дивитись в телевізорі про смерть.

А ви колись своїх братів ховали?

Щодня.

Навік.

Летіли шкереберть

Від хвиль ударних?

Билась кров джерельцем?

Чи відчували, люди, ви хоч раз,

Як небо сипле не дощем, а перцем,

А ти стоїш, бо в тебе є наказ.

Було вам важко відкупити сина?

Проте тепер спокійний у вас сон.

А в мене рік і мама, і дружина

На крок не відступають від ікон.

Ви потомились…

Що ж, ховайтесь в тіні.

Бо, хоч війна – то чилі, то полин,

Стерплю усе, щоб в мирній Україні

Зростав ще ненароджений мій син.

 

 

Небо в окопах

А небо теж ховається в окопи,

Тремтить від страху загнаним зайчам.

Коли на нього бризкають окропом,

Цілує небо руки копачам.

І наливає їм по кварті чаю,

Байдуже, що без цукру,

мов полин:

Коктейль із віри з присмаком одчаю,

Коли під «Градом» тиснеш Ф-1…

А за спиною посивіле небо

Лежить в болоті,

Мокре,

Долілиць.

Йому би сонця пригорщу хто-небудь

Приніс тихцем…

Та перебір дзвіниць

Його покличе знову на роботу –

Приймати нових ангелів увись.

Завиєш вовком,

Біль здереш із плоттю.

Поплеще небо по плечу:

«Держись!».

Олена ІСЬКОВА

Прохання до сина

Коли у тебе, дорогий мій сину,

Маленька донечка народиться колись,

Ти цю маленьку, крихітну перлину

Ім’ям назви моїм і… усміхнись.

Тоді я знатиму (упевненою буду),

Що доля шанс іще один дала,

Надія знов наповнить мої груди –

Віддам їй все, лише б вона взяла.

Віддам їй пісню ніжну, колискову,

Віддам їй казку дивно чарівну,

Віддам прекрасну солов’їну мову

І зоряницю – зірку осяйну.

Віддам удачу, віру, і надію,

Любов, і волю вистоять в бою(!).

Хібащо не віддам їй… свою мрію,

Вона-бо мрію матиме свою.

Маленьке диво,карооке чудо

Оберігатиму повсюди й повсякчас,

Мов ангел-охоронець поруч буду

й тоді, коли покличуть небеса.

І звідтіля, де все поза межею,

Де все розділено, де різні полюси,

Щоб доленька горнулася до неї,

Благатиму всесильні небеса.

Щоби була весела і щаслива,

Щоби кохала і коханою була,

Благатиму, щоб доленька примхлива

Дала їй те, чого мені не додала.

Я знаю те, що крихітка-перлинка –

Моя онучка, донечка твоя –

Із гордістю, мій дорогенький синку,

Своє (й моє) носитиме ім’я.

Друк візиток

Лідія ГІЙ-ШИШКА

Моїй незабутній матусі

Моїй мамі Ніні Олексіївні Поляковій присвячую

О, скільки в світі сказано про маму,

Написано пісень і складено віршів.

Своїй матусі хочу я так само

Подарувати серця свого спів.

В моєї мами сиве вже волосся

І зморшки вкрили хвильками чоло.

Немало їй в житті цім довелося

Зазнати болю і образ – усе було.

Скільки ночей ти, мамо, не доспала,

Скільки сліз ти пролила гірких

Й просила в Бога милості для них?!

Твоя молитва всі лікує рани

Душевні, бо життя – річ непроста.

За зморшки й сивину пробач кохана,

Моя матусю рідна і свята.

Цілую твої руки працьовиті,

Щемить в моїй душі якась вина…

Кладу до ніг твоїх земні всі квіти,

Люблю тебе, бо ти в житті одна.

Віктор ПОЛЯКОВ

Недоспівана пісня

Недоспівано літа ще пісню,

А вже осінь обтрушує листя

І кидає каштани на брук,

Тільки й чути їх стук-перестук.

Осінь з вітром удвох у тандемі,

Ну а ми… Де з тобою ми? Де ми?

Ніби сон, промайнуло прекрасне,

Плаче серденько, тужить і гасне.

Ми ж, як літечко, недоспівали,

Недослухались, недокохали…

Розгубили слова щонайкращі

У тижневих дорогах і хащах.

А вже осінь обтрушує листя,

Вітер тихо наспівує пісню.

І такі в ній знайомі слова –

Це ж до мене ти їх промовляв!

Осінній настрій

А дощ сьогодні ллє як з відра!

І що тут вдієш: осені пора.

Ридає осінь – на душі розпука.

З коханим літом їй прийшла розлука.

Не плач, кохана осене, не плач.

(До нитки вже промок мій сивий плащ.)

Красиво літу дай піти, змирися

Новою зустріччю живи і усміхнися!

Вплети у коси м’яти-рути листя

Ще й калиново-горобинове намисто,

Вдягни  багряно-золотаві шати,

Щоби хотіли тебе стоячи вітати.

Не плач, красуне осене, не плач…

(До нитки вже промок мій сивий плащ.

І парасолька не допомагає…)

Всміхнися, осене! Хай сонечко засяє.

Лідія ГІЙ-ШИШКА

НОВІ ВІРШІ

Дорогі наші читачі

Редакція газети “Життєві історії” запрошує усіх творчих та романтичних особистостей надсилати ваші вірші редакції. Можливо вони, наразі, ще непрофесійні, але у нас немає таких вимог. Ваші вірші мають бути щирими, душевними і головне ВЛАСНИМИ.

Якщо ж ви ще не прийняли рішення, тоді розкажіть про цю унікальну можливість вашим друзям і знайомим. Напевно, хтось із них залюбки надішле нам свої творіння. Ми гарантуємо, що кращі вірші будуть опубліковані на сайті, або сторінках газети “Життєві історії”. Де ще ви матимете таку можливість?

Перегляньте, будь ласка, нашу рубрику “Конкурси 2016”. Можливо тут ви зможете реалізувати себе?

Наш мейл: avtor.roku@gmail.com

************************

Лиш прислухайтесь – осінь чарівна

На роялі жоржиновім грає.

Тихо лине мелодія дивна

І зринає у небо безкрає.

Озирніться навколо – пейзажі

Соковитими барвами мріють.

Осінь творить яскраві колажі

Там, де квіти ясні майоріють.

Щось опалий листочок шепоче,

Мабуть, сон кольоровий наснився.

Ніжно голуб голубці туркоче –

Для закоханих час зупинився.

Помилуйтесь – у золоті липа,

Клен розкішним убранням чарує,

Зачудовано соняшник глипа

На пейзажі, що осінь малює.

Розсипає пил золота сонце,

Бринять струни тонкого проміння,

І прозоре небесне віконце

Бірюзовеє губить каміння.

Лиш вдихніть аромати осінні –

То ж настояні вина на травах,

То цілунків п’янке павутиння,

Що заплуталось у пізніх отавах…

І розносяться звуки чарівні –

Це ж природа сміється-співає,

Й пишно в злото убрана царівна

На роялі жоржиновім грає…

Ірина ЯСІНСЬКА

***********************************

Пелюстку сонця заховаю в душу,
Роменом білим слово проросте,
Сльозу безвольну на вітрах осушу,
Нехай вона у слові зацвіте.
Тобі, мій любий український краю,
Найкращу пісню в дар несу, тобі, —
Коли схиляєш голову в журбі,
Моя душа від болю завмирає.

 

*   *   *
Доле гірка України,
Ти смутком прийшла до мене,
Свічкою в головах стала,
В тузі схилила рамена.
Печаль тобі зір застилає,
Твій жаль мені душу мордує,
Твій біль — мою силу плекає,
А гнів — мою волю гартує.

*   *   *
І знову фальш… О Господи, коли
Всміхнеться доля до мого народу?
Безбожні, поманкурчені хохли
Кують кайдани на німу свободу.
І знову холод в серці, знов зима…
Бунтує кров у стовбурі калини:
Чи є вже Україна? — Ой нема…
Те, що в нас є, то ще не Україна.

*   *   *
Примарна істино,
чи я дійду до тебе
Через тумани і людські жалі,
Чи прихилю до серця клаптик неба
На стронцієм ураженій землі?
Народ мій убожіє щохвилини,
Свавільний світ несе потоки зла,
Дожити б до високої години,
Щоб воля справді волею була.

*   *   *

Холодять душу зачерствілі дні,
Журба голубить помертвіле поле…
Моя сувора посивіла доле,
Чи усміхнешся щиро ще мені?
Пече вогнем у серці гіркота,
Надій розбитих глибшає руїна.
Обкрадена, обдерта Україна
В святім терпінні зціпила уста.

*   *   *
Моя прекрасна українська мово,
Найкраща пісне в стоголоссі трав,
Кохане слово, наше рідне слово,
Що з небуття Шевченко підійняв.
Ти все знесла: насмішки і зневаги,
Бездушну гру ворожих лжеідей,
Та сповнена любові і відваги
З-за ґрат летіла птахом до людей.
Ти наш вогонь
на темнім полі битви
Священна кров, пролита в боротьбі,
Тебе вкладаєм тихо до молитви
І за спасіння дякуєм тобі.
*   *   *
Сама з собою впоратись не можу,
Душі незатишно у світі гіркоти,
Безжальна дійсність
сни мої тривожить —
Від неї не сховатись, не втекти.
Де грань між словом правди
і облуди?
Де грішні, а де праведні уста?
Гора Чернеча нас благає: «Люди,
Врятуйте Україну від хреста!».
*   *   *
Рубають все — і душі, і надії,
Оспівують спотворену красу.
Куди подіну нездійсненну мрію,
Кому свій біль нестерпний понесу?
Будують храми,
золотять престоли,
Чекає раю змучений народ.
Минають дні за сподіванням голим
Обіцянок і наших, і заброд.
У них портфелі і вінки лаврові,
Їм вигідна духовна пустота,
Поклони б’ють і накладають знову
Вінець терновий на чоло Христа.
*   *   *
Не говори, що згине Україна,
Топтати віру праведних не смій,
Настане час — поставлять на коліна
Нікчемних вбивць,
грабіжників, повій.
Я вірю в істину, далеку і химерну,
До неї йду крізь сутінки густі,
До тих широт, де на добро поверне
Любов, що не вмирає й на хресті.

Ольга Яворська

***

Любити, огортати пелюстками квітів,

Оберігати від полону порожнечі

І пам’ятати – ти одна у цьому світі,

Твій день і ніч, твій ранок і твій вечір.

Твоя печаль уже сутулить плечі.

Зігрій себе надією, теплом.

На жаль, від старості немає втечі,

Чи ти з двома, чи ти з одним крилом.

Валентина КРИВКО

Вересневе

Цілий місяць дощі. Ніде душу промоклу зігріти.

Як раптово й надовго пронизлива осінь прийшла!

По калюжах метнулось навтьоки перелякане літо,

Не лишивши на згадку про себе хоч трішки тепла.

Ти куди? Я з тобою іще попрощатись не встигла.

Залиши хоч промінчик! Я так ще не хочу зими.

Сіре небо дощить. Червоніє калина достигла.

Нам із нею лелеки прощально махнули крильми.

пресс для плитки

***

Десь палять листя. Терпко пахне дим.

Це заблукала осінь у саду,

Який недавно був ще молодим

У солов’їних трелях, у цвіту.

Усе минає: дні, роки, віки.

Опало листя. В кронах – вітру джаз.

І сад неначе не пусті гілки,

А голу душу виставляє напоказ.

Став світ прозорим: видно геть усе.

Що наболіло – то не утаїш.

І осінь листя по землі несе,

Достиглим яблуком народжуючи вірш.

Він буде, як погожий листопад, –

Барвистим, світлим, але все ж сумним.

Чому? Не знаю. Просто голий сад.

Десь палять листя. Терпко пахне дим.

Марина ЗАСТАВСЬКА

***

В любові немає останніх.

В коханні – всі перші завжди.

Чи цвіт, чи останнє дихання,

кохання на “ви” і на “ти”:

у Нього немає останніх,

у Неї – всі перші завжди.

Володимир КОМІСАРУК

***

Розцвів бузок, і аромат розкинувся вуаллю,

І б’є душа в гучний набат і радістю, й печаллю,

Бо солов’ї, ой, солов’ї! Заливисто співають,

І ті пісні, пісні свої, в росі ясній купають…

Цвіте бузок, цвіте земля – аж серце завмирає!

І знов весна, ясна краса, прийдешній день вітає…

Ірина ЯСІНСЬКА

***

Не відштовхуй любов, що неждано прийшла:

Найчистішу, несміливу, юну!

Тихим трепетом рук два рожеві крила

Опустились на плечі безшумно.

Свіжі звабні вуста ще не вміють віддать

Всю жагу і вогонь свого серця.

Очі сяють теплом, ніжним блиском горять,

Мов тремтливі зелені озерця.

Завмирають серця лиш від дотику рук:

І п’янить, і підносить, й хвилює.

Скільки радості й мук, скільки звуків і барв

У душі і у серці вирує!

Не згаси у очах золотого вогню,

Що промінням іскристим снується,

Не губи, не студи той тендітний росток,

Що до тебе несміло тягнеться.

Коли сплинуть літа і мине золота

Безтурботної юності днина,

У безсонні ночей тихим сумом очей

Та любов теплим спогадом сплине.

Лідія ДОЛІНСЬКА

schnellzeichner karikaturist

Я до землі вклоняюся вам, мамо

Я до землі вклоняюся Вам, мамо,

Та не лише сьогодні, а завжди.

За те, що молячись, вмивалися сльозами,

Щоб я не знала горя і біди.

Я до землі вклоняюся Вам, мамо.

За те, що мала іграшки й книжки,

За те, що пестили чоло моє устами,

Розказуючи перед сном казки.

За те, що Ви навчили полюбити

Паперу чистий аркуш, олівці.

В душі красу навчили відтворити

Й донести до людей через вірші.

Навчили матінку-природу не ганьбити,

Не нищити найменші пагінці…

А ще – різниці в людях не робити:

На “горді лебеді” і “сірі горобці”.

Вклоняюся низесенько Вам, мамо,

За свіжий хліб, духмяний на столі,

Що над усе любити научали

Поля пшеничні рідної землі.

За вишиваночку, що темними ночами

Сиділи й шили – а на пальцях кров…

Я до землі вклоняюся Вам, мамо,

За Вашу безкорисливу любов.

Двері міжкімнатні