Кіт Чудило

До нас у дитячий санаторій приблудилось котеня, і ми взялися його вчити. Хто його знає, як треба вчити котів, то ми й стали вчити його по-собачому.

«Ляж!» – і котик лягав і дивився на нас, що ми йому дамо за це. «Вперед!» – і котик біг уперед, що мав сили. «Назад!» – і малий повертався до нас. Тоді ми давали йому трошки сиру або риб’ячу голову. Так ми й вивчили котика по-собачому. Зробили нашийничок із старого ремінця, і став він зватися Чудило.

Так і бігав за нами кіт Чудило, немов собачка. Тільки не скрізь. У річку не ходив. Ми купаємося, а він сидить на березі, чекає. Ми до човна, а він не хоче, нявчить, бігає берегом, а до нас не пливе. Не люблять коти мокрого.

Одного разу поїхали ми човном вудити рибу. Кіт Чудило дійшов із нами до берега, а в човен не поліз, не захотів. Вибравсь на дошку, що коло неї перуть білизну, й сидить на тій дошці, над водою.

А під дошкою гуляють маленькі рибки-верховодки. Дивиться на них згори кіт Чудило: мабуть, смачні рибки, та в мокрому місці плавають. Дививсь, дививсь та й заснув на сонечку.

Наловили ми багато верховодок. Був у нас здоровенний синій глек, той, що в ньому воду ставлять коло вмивальника. Зачерпнули ми тим глеком води і напустили туди верховодок. І попливли човном додому.

Прокинувся кіт Чудило, протер лапками очі й дивиться, чи не привезли ми йому чогось смачненького. Полазив у нас по плечах, зазирнув у кишені – немає нічого. Тоді глянув у наш глек і закам’янів. Рибок у глеку так рясно, що води між ними не видко. Плавають, плутаються, одна на одну налазять – аж чорно в глекові.

Ми поставили глек на землю і трошки відсунулись, дивимось, що робитиме кіт Чудило. А він вибравсь на край глека, умостився й сидить. Сидить, дивиться вниз на рибку. Дивиться, дивиться й нахиляється нижче та нижче, уже й передні лапи в глекові. А тоді шубовсть – і вскочив у воду. Заметушився, заборсався, забивсь у воді – аж глек ходором ходить. І не вистрибує.

Ну, думаємо, пропав кіт Чудило – утонув, напився води, упавши догори ногами в глек. Уже хотіли його рятувати, коли ж вилазить. Мокрий, сердега, нечепурний, ніби цілу ніч під дощем був, але рибка в зубах. Виліз, рибку поклав долі, обтерся, облизався й почав їсти. Рибку з’їв, помурчав, витягнув ноги, ще раз облизався – і знову поліз на глек.

Отак і привчився кіт Чудило до мокрого. Іде з нами до річки, сам стрибає в човен, як мисливський собака, і зараз же до глека. Ми вудимо рибу, а він на глеку сидить, чекає. Як накидаємо у глек верховодок, тоді й він починає ловити рибу. Такий у нас був кіт – кіт Чудило.

Майк ЙОГАНСЕН

Мурашка Мар’яна

Жив-був на світі хлопчик Марко. Жив, не тужив. Любив прогулятися з матусею в рідному Чернігові мальовничим парком до чарівної річки Десни.

Одного разу хлопчик чимчикував парком і звернув увагу на розквітлу кульбабку, що спрагло тяглася золотавою голівкою до світла. Мерщій зірвав її і… засунув до рота. Але раптом відчув гострий біль і закричав так голосно, що матуся вмить опинилася біля дитини. Марко прожогом витягнув квітку й побачив на ній малесеньку мурашку. Здогадався, що це вона наробила лиха! Та ще більше він здивувався, коли крихітна істота озвалася людською мовою:

– Не вбивай мене, будь ласка, хлопчику! Залиши живою! Я розповім тобі багато цікавого про мурашиний світ. Запевняю, що не пожалкуєш! Хочеш, покажу наше підземелля?

– Хм… Як же я туди потраплю? Адже порівняно з тобою я Гулівер! – гордо відповів Марко.

– Авжеж, ти дуже великий, але не хвилюйся, я тебе проведу,  – запевнила мурашка.  – То що, приймаєш мою пропозицію чи ні? – обережно запитала.

Цікавість узяла гору, і Марко погодився. Але з умовою, що під час цієї дивовижної мандрівки нічого лихого з ним не трапиться. Наприклад, ніхто його не покусає…

– То що ми мусимо робити, аби потрапити до підземелля? – наважився хлопчик.

– Не турбуйся,  – заспокоїла мурашка.  – До речі, пора познайомитися. Мене звати Мар’яною. А тебе?

– Марко… – ошелешено відповів хлопчик.  – А що, у мурашок теж є імена, як у людей? 

– Звісно. А чому б і ні? Ми теж живі істоти. І у нас також є чому повчитися! Отож заплющ очі і дай мені руку. Так… Тепер зроби два кроки ліворуч і зачекай кілька хвилин…

Марко слухняно ступив крок, другий. І невдовзі відчув, що під ногами здригається земля…

– Тепер розплющ очі й подивися навколо,  – пролунав уже знайомий голос.

Хлопчик роззирнувся, вражено похитав головою. Поспіхом протер очі та так і завмер із відкритим ротом. Просто перед ним височіли багатоповерхові яруси з просторими кімнатами. Там лежали личинки, яких заклопотано годували працелюбні мурахи, схожі одна на одну, мов рідні сестри. Взагалі, цей незвичайний підземний палац був збудований так, щоб сюди не потрапляли ні вода, ні холод, а сонячні промені зігрівали житло.

Та ще більше здивувався Марко, не помітивши тут жодної комахи, так би мовити, чоловічої статі. Суцільне дівоче царство! А найбільше його вразила величезна цариця, якою дбайливо опікувалися її доньки, по-чудернацькому годуючи примхливу матінку просто зі своїх ротиків…

Побачив хлопчик і суворих солдаток, котрі невтомно охороняли вхід до своєї оселі від підступних мурахоїдів та інших небезпечних ворогів.

– Ну як, цікаво? – усміхнулася Мар’яна.

– Авжеж! Ціле царство наречених,  – промовив Марко, зачудовано роздивляючись навкруги,  – якими верховодить цариця…

Він торкнувся стін – міцних, немов виготовлених із цементу.

– Знаєш, у чому тут секрет? Ми ретельно пережовуємо шматочки листя, кори та землі. А потім викладаємо стіни, неначе з цегли. Їх скріплює наша слина,  – пояснила Мар’яна.

– От тобі й слина… – почухав потилицю Марко.

– Не лише заживляє рани, допомагає засвоювати їжу, а ще й цементує стіни! – гордо уточнила співрозмовниця.

Хлопчик дивувався все більше й більше. Який скрізь порядок! Повітря сухе і чисте, адже мурахи влаштували хитромудру вентиляцію. Тож жодної цвілі, як у добротному будинку.

– Кожна мураха народжується зі своїми обов’язками, тобто її тіло вже пристосоване до того, що вона робитиме,  – розтлумачувала Мар’яна.  – У нас залізна дисципліна! За непослух одразу ж виганяють зі сім’ї, взагалі з помешкання; а в іншу таку родину чужинку якщо навіть і приймуть, то лише безправною рабинею!

– Нічого собі… – похитав головою Марко, який звик бешкетувати вдома.

– Інакше не можна. Мусимо жити в злагоді, багато працювати. Тоді все буде гаразд! – усміхнулася Мар’яна.  – Наприклад, наші робітниці народжуються великими і вже за тиждень починають працювати няньками – терпляче доглядають личинки. А коли підростуть, добувають їжу. Таких у нас називають фуражирами. Дехто стає будівельником. А ті, що нездатні виконувати важкі роботи, охороняють запаси їжі. Вони менші, тонші, рухливі. Це комахи-воїни. Охороняють нас від загарбників. Втім, можуть принагідно поцупити личинки в іншій мурашиній колонії…

– Точнісінько, як люди! – здивувався хлопчик.  – Просто деякі дядечки й тітоньки мають звичку брати чуже. Мама говорить, що це дуже погано.

– Авжеж, люди мало чим відрізняються від мурах… – кивнула Мар’яна.  – Коли ті поцуплені личинки виростуть, то стануть рабинями.

– Тобто не матимуть нічого свого? – насупився Марко.

– Звичайно. Годуватимуть личинок, але чужих,  – пояснила мураха.

– Так нечесно,  – похитав головою хлопчик.  – Вони ж ні в чому не винні!

– Вони рабині,  – стенула плечима Мар’яна.  – У вас раніше теж таке було. Вивчатимеш у школі історію, то дізнаєшся. До речі, ми, мурахи, не змінювали свої закони вже мільйони років. А знаєш, які наші солдатки мужні й самовіддані? Коли наступає велике лихо і вже не можна врятувати мурашник, оголошують загальну евакуацію – колонія перебирається в інше місце. Це нелегко і небезпечно, але сестер охороняють солдатки, навіть ризикуючи власним життям. Наприклад, коли потрібно перейти водний рубіж – струмочок, джерельце,  – вони створюють живий міст із власних тілець, яким іде вся мурашина громада. І витримують це неймовірне навантаження кілька годин, доки остання комаха зійде на сушу й перебуватиме в цілковитій безпеці. Ну, що, ти вже стомився й хочеш до мами чи мені продовжувати екскурсію? – турботливо поцікавилася Мар’яна.

– Продовжуй! – поквапливо промовив хлопчик, який так захопився всім почутим і побаченим, що геть забув про свої пустощі.

– Добре,  – схвально усміхнулася співрозмовниця.  – Мураху не треба просити двічі! Отож, як працюють мої сестри, ти бачиш власними очима. І, думаю, вже збагнув, що наша цариця не має часу веселитися. Бо вона трудиться найбільше – відкладає яєчка, дбаючи про майбутні покоління мурах. У неї немає жодної вільної хвилинки, тож їсть буквально на ходу, приймаючи харчі від своїх донечок. Вони годують неньку спеціальною сумішшю зі своїх щелепних залоз за допомогою слини.

– У нас матусі теж годують немовлят, тільки грудьми,  – виявив ерудицію Марко.

– Так, немовлята смакують дуже поживним материнським молоком,  – погодилася Мар’яна.  – Втім, наша цариця не скаржиться – така її доля. Тож трудиться від зорі до зорі! А ще в мурашиних органах слуху є такі собі антени.

– Як у телевізорів? – запитав хлопчик.

– Щось таке… – підморгнула Мар’яна.  – Ми тремося животиками й видаємо звуки, які вловлюють сестри. Таким способом посилаємо сигнали тривоги. Тобто ми одне одного чуємо, а ворог – ні!

– Ми з моїм приятелем Петьком теж хочемо створити свою таємну мову, аби нас ніхто не зміг підслухати! – захоплено промовив Марко.

– Також завдяки своїм розвиненим зору та нюху ми непогано орієнтуємося в просторі,  – похвалилася мураха.  – Навіть мандруючи кілька діб, знаходимо дорогу додому. Причому і вдень, і вночі.

– Я теж так зможу, коли трохи підросту й випрошу в тата бінокль для нічного бачення. З таким біноклем нормальна дитина здатна гуляти навіть опівночі, бо від будь-яких вампірів п’ятами накиває! – запевнив хлопчик.

– А ще ми, як і люди, здатні відбраковувати зерно. Тобто тягнемо до мурашника лише смачненьке, поживне. Взагалі, якщо пропорційно порівняти розміри мурахи та людини, можна підрахувати: наші сестри протягом одного дня мандрують стільки, що вам і не снилося! Тобто для вас, людей, така наша подорож – це все одно, що пішки чимчикувати від Нью-Йорка до Сан-Франциско – 3951 кілометр! Уявляєш, скільки тобі довелося б швендяти? А ми проповзаємо таку відстань за день!

– Зате ми, люди, їмо більше,  – впевнено відповів хлопчик.

– Із цим можна посперечатися… – примружила оченята Мар’яна.  – Ми, мурахи, такі ненажери! Влітку за день з’їдаємо в 25 разів більше за власну вагу! Знаєш, як нас називають? Санітари природи. Бо ми невтомно поїдаємо отруйних комах.

– Молодці! – похвалив Марко.  – Хай вам смакує й далі! Слухай, а що це за дивні мурахи, бачиш, он там, схожі на малесенькі глечики?

– Є сестри, які заготовляють і зберігають мед у своїх черевцях. Справді, схожі на глечики,  – усміхнулася співрозмовниця.  – А є мурахи, котрі вирощують гриби. О, це справжні біологи! Знайдуть затишний куточок, наносять землі, свіжих листочків і чаклують собі. Старанно удобрюють власними органічними відходами… У такій «лабораторії» тепло, волого, от ґрунт і перегниває, а за кілька місяців з’являються гриби. О, це така смакота! Ними залюбки ласують і старенькі мурахи, і личинки!

– Неймовірно… – замислився хлопчик.

– Любий Марку, за цей час ти дізнався про нас стільки нового, що, сподіваюсь, тепер обережніше ставитимешся до мурах: не кривдитимеш нас, не тупцюватимеш по наших домівках. І друзям своїм розкажеш,  – з надією промовила Мар’яна.  – Так, ми маленькі, але, як і ви, хочемо жити. Маємо свої радощі. Невтомно трудимося й приносимо користь природі! Ну, що, ти живий-здоровий? Тебе ніхто не покусав? Зараз я тебе виведу на поверхню землі. Там тебе вже зачекалася матуся…

– Дякую! – схвильовано відповів хлопчик.  – Це була незабутня мандрівка. Обіцяю, що ніколи не кривдитиму мурах. І всім розповім, які ви незвичайні!

Мар’яна взяла Марка за руку й попросила його заплющити очі. А за мить знову задрижала земля – й хлопчик раптом опинився на поверхні. Примружив очі від яскравого світла і… побачив свою маму! Обоє заплакали від хвилювання та радощів. Ненька була щаслива, що знайшла свого синочка і з ним нічого лихого не трапилося.

– Як довго я тебе чекала! – схлипнула, ніжно пригортаючи хлопчика.

– Що ти таке кажеш, матусю? – здивувався Марко.  – Я ж був під землею лише кілька годин…

– Минуло три доби, відколи ти несподівано зник. Ми з татом не знали вже, що й думати! Що сталося, синку?!

– Я вам усе розповім, чесне слово,  – крізь сльози усміхнувся хлопчик.  – І… знаєш, тепер я буду слухняним!

– Добре, синку. Ходімо швидше додому, там тебе чекає друг, про якого ти стільки мріяв…

– Друг? – вражено запитав Марко.

– Так,  – усміхнулася матуся.  – Його звати Ліо. Це найкращий песик у світі!

Людмила ШУТЬКО.

З італійської переклав Сергій Дзюба.

Малюнки Марини Скоробагатько

Як циган був адвокатом

Жив собі один бідний чоловік. Мав пару коней, ними заробляв. Та мав він і пару лошат. Коли лошата виросли і стали кіньми, чоловік купив собі бричку і став візником – возив панів. І поволі позбувся злиднів.

Чоловіка знали всюди. І ніде не було такого заїзду чи корчми, щоб його не прийняли на ніч, не дали поїсти на віру.

Одного разу сталося так, що чоловік зайшов до корчмаря без грошей. Попросив їсти:

– Зваріть мені два яйця і дайте щось попити. Потім розрахуюся.

Випив чоловік, закусив і пішов своєю дорогою.

Сталося так, що не скоро він знову завітав до тої корчми. А корчмар чекав, чекав, не міг дочекатися боргу і почав собі рахувати: “Я йому поклав на стіл пару яєць. З тих яєць вилупилося б двоє курчат. Курчата виросли б і стали курми. Кури нанесли б тисячу яєць. Яйця я продав би. Отримав би за них вісімдесят золотих. Виходить, чоловік мені винен вісімдесят золотих”. І подав він до суду скаргу.

Покликали візника на суд і все розповіли йому. А того аж морозом вдарило – винен лише за питво та два яйця, а тут такі гроші!

Стоїть собі зажурений у коридорі. Раптом підходить до нього циган.

– Чому ви, чоловіче, так журитеся?

Розповів бідолаха про свою біду.

– Я буду вашим адвокатом. Ми виграємо справу! – мовив циган. – Коли вас покличуть, усе вислухайте, а потім скажіть, що прийде ваш адвокат.

Почався суд. Чоловікові присудили, щоб заплатив вісімдесят золотих.

– Ви щось маєте сказати? – питає суддя чоловіка.

– Зараз має прийти мій адвокат. Він за мене відповість.

Відчинилися двері, з’явився циган.

– Що ти, цигане, тут хочеш?

– Я адвокат підсудного.

– Якщо ти адвокат, то мав бути від самого початку судового засідання.

– Я не лише адвокат! Я ще й хлібороб.

– І хлібороб? А що робиш?

– Я ходив на поле поглянути, чи зійшла варена картопля. Моя жінка посадила її два тижні тому.

– Чи ти здурів? – дивується суддя.

– А хіба з вареного яйця могли вилупитися курчата? – запитує циган.

Суддя каже корчмареві:

– Які яйця ти поклав на стіл?

– Варені.

– Хто варив?

– Я.

– Ти, корчмарю, програв суд! Мусиш заплатити ще й судові витрати.

Візник подякував своєму адвокатові й далі взявся до улюбленої справи – возити людей.

Нічна красуня

У Наталочки в кімнаті росла загадкова квітка, яку всі називали Нічною Красунею. Ніхто ніколи не бачив, як вона цвіте. Дівчинка зі здивуванням спостерігала, як на цупкому стеблі виростає маленький пуп’янок. Потім збільшується, набухає. На ньому з’являються тріщинки, з яких визирає щось золотисто-біле… Здається, пуп’янок ось-ось розкриється, розцвіте чудовою квіткою, такою, як на малюнку в книжці. Але вранці, підійшовши до загадкової рослини, Наталочка завжди бачила тільки зів’ялі пелюстки якогось брудного, невиразного кольору. До ранку квітка помирала…

– Треба викинути її, – якось сказала мама. – Хоча рослина гарна, із цупкими блискучими листками, але цвіте тільки вночі, ніхто її квітів не бачить.

Нічна Красуня злякано затріпотіла своїми зеленими листочками. На них з’явилися прозорі краплинки роси, неначе сльози. Наталочці стало жаль квітку. Така гарна, зелена і… повинна померти!? Ні, ні! Цього не можна допустити! Нізащо! Й дівчинка вирішила не спати вночі, щоб подивитися, чому ж квітка в’яне.

Дуже важко було Наталочці не заснути. Повіки злипалися, наче їх хтось медом помазав. Сон нечутно підкрадався на м’якеньких лапках, щоб заколисати дівчинку у своїх обіймах. Ще трішки – й вона засне міцно-міцно. І спатиме до самісінького ранку. Раптом Наталочка здригнулася, підняла важку голову. Прислухалась. Що то за дивна музика лунає в кімнаті? Тихенька… Легенька… Що то за дивне сяйво в кутку? Які приємні пахощі навколо!

Дівчинка навшпиньки підійшла до вазона і побачила біло-золотисте диво! Квітка розпустилася і пахнула на всю кімнату. Вона була така гарна, така ніжна, що Наталочка не втрималась і поцілувала прозорі пелюстки.

– Чому ти розцвітаєш тільки вночі? – запитала вона квітку. – Чому не хочеш, щоб ми бачили таку дивовижну красу? Чому ховаєшся від нас?

– У моєму горщику, в землі, поселився огидний черв’як, який підточує моє коріння і не дає цвісти, – поскаржилась Нічна Красуня. – Вночі він спить, тож я можу розцвісти, а вдень прокидається і далі веде свою руйнівну роботу. Забирає в мене силу.

– Ах він клятий! – розсердилась дівчинка. – Не сумуй! Ми з мамою тобі неодмінно допоможемо. Пересадимо в більший горщик, а черв’яка викинемо! Я не знала, що вони такі шкідники!

– Черв’яки дуже небезпечні! – запевнила квітка. – Вони живуть не тільки в землі, можуть оселятися і в людських душах та в серцях. Це Злоба, Заздрість, Байдужість та Лінощі. Ці огидні паразити не дають розцвітати квітам Добра, Щирості, Любові й Милосердя…

Уранці мама зайшла до кімнати й побачила, що донька спить на підлозі.

– Ти чому не в ліжку? – здивувалась вона.

– Мамо! – вигукнула Наталя. – Я хочу сьогодні пересадити цю квітку в більший горщик, якщо ти мені допоможеш.

Наталя з мамою пересадили рослину й викинули ненажерливого черв’яка. Й відтоді білосніжна з золотистими зубчиками квітка пишно розцвітала вдень і милувала око. Але за звичкою її все одно називали Нічною Красунею.

А Наталочка стала справжньою маминою помічницею. Пам’ятаючи слова улюблениці, старанно вирощувала у своєму серці квіти Добра, Милосердя та Любові.

Лідія ПІДВИСОЦЬКА

Срібна монетка

Якось вийшла з карбування срібна монетка, світла та чистенька.

– Ура! Я вирушаю гуляти світом! – задзеленчала красуня й покотилася…

Дитина міцно стискала її в тепленькому кулачку, скупар молився на неї, старі люди уважно роздивлялися її, у молодих вона не затримувалася і швиденько котилася далі.

Цілий рік монета гуляла країною, аж одного разу опинилася за кордоном. І залишилася останньою рідною грошиною в гаманці мандрівника.

– Он як, – усміхнувся чоловік. – Іще маю пам’ятку з Батьківщини! Що ж, нехай подорожує разом зі мною.

Монетка радісно дзенькнула, коли в гаманці з’явилися іноземні подруги. Ті постійно змінювали одна одну, а вона залишалася на своєму місці. Це було почесно для красуні.

Срібляста заїхала дуже далеко, навіть сама не знала куди. Монетка чула від сусідок, що вони француженки, італійки… Іноземки розповідали про місця, де зупинявся мандрівник, але сама красуня нічого не бачила. Згодом засумувала й нарешті вирішила: “Хіба багато дізнаєшся, сидячи в гаманці?”. Тому за першої ж нагоди вислизнула у шпарину й опинилася в кишені штанів, які саме винесли в коридор, аби згодом почистити. Монетка випала з них і примостилась на готельній підлозі.

– Як добре! Відтепер можу знову вільно гуляти світом! Побачу нових людей, цікаві звичаї, – зраділа блискуча красуня.

– А що це за монетка? – почула тієї ж миті. – Мабуть, фальшива.

– Я ж срібна, чистого дзвону та справжньої чеканки! – виправдовувалася бідолашна, проте її ніхто не слухав.

– Позбудуся цього непотребу ввечері, – вирішив новий господар та так і вчинив.

Та наступного дня, роздивившись монетку, її знову почали лаяти.

– Бідолашна я, нещаслива! Чого варте моє срібло, коли ніхто не цінує? – зітхала вона.

Якось красуня опинилася в руках бідної жінки: трудівниця отримала гроші за важку щоденну працю.

– Я занадто бідна, щоб тримати у своєму тонкому гаманці фальшиву монету, – почала розмірковувати робітниця. – Доведеться когось обманути, хоч як неприємно про це думати…

Жінка завітала до крамниці багатого пекаря. Торговець дуже добре розумівся на грошах, тому відразу кинув підозрілу монету в обличчя жінці.

– Як гірко відчувати, що ти створена на біду іншим. Нещасній не дали за мене навіть хліба, – заплакала срібна красуня.

– Не хочу нікого обманювати, – вирішила жінка, повернувшись додому. – Проб’ю в монетці дірочку – нехай кожен знає, що фальшива. Хоча… Стривай, може, ти щаслива? Тоді одягну на шию сусідській дівчинці. Нехай носить на щастя.

Маленька радісно всміхалася сріблястій іграшці й заснула з нею на грудях. А зранку мати крихітки зважила монетку на долоні:

– Ти й справді щаслива? Зараз перевіримо!

Жінка пішла до продавця лотерейних квитків. Через великий натовп монетку не викрили, вона опинилася в купі таких, як і сама. Чи виграв квиток – невідомо, та зранку знову пролунало:

– Фальшива!

Срібляста переходила з рук у руки й усюди чула лайливі слова.

– Обманювати знову і знову… Як же це нестерпно, коли ти чесна! – плакала красуня.

Ніхто не вірив, що монета справжня…

Аж одного разу з’явився мандрівник. Йому також підсунули цю монетку, та коли він хотів нею розплатитися, навколо загукали:

– Підробка!!!

– Що це?! – засяяв чоловік. – Це ж наша рідна монетка, чесна громадянка моєї Батьківщини! А в ній пробили дірку та називають її фальшивою. Це ж треба! Заберу її додому.

– Знову мене вважають доброю та потрібною. Повернуся до країни, де знають, що я – срібна монетка справжньої чеканки.

Красуню загорнули в білий папір, і невдовзі вона повернулася додому.

– Закінчилися мої поневіряння! – раділа мандрівниця. – Повертається щасливе життя! Я ж срібна, чесного карбування. І зовсім не шкода, що в мені пробили дірку й назвали фальшивою: це не біда, якщо ти справжня! Треба лише мати терпіння – й усе минеться.

За Гансом Крістіаном АНДЕРСЕНОМ

Найкращий скарб

Японська народна казка

Колись давно жив могутній цар, який обожнював коштовні та незвичайні речі. Пасок бога грому, жмуток шерсті бородатого лева, безсмертний папуга – це лише крихітна частка тих незліченних скарбів, які він ховав у величезній коморі.

Володар дуже пишався незвичайною колекцією, тому обережно діставав цінності, здмухував із них пилинки, милувався й задоволено шепотів:

– Яке щастя, що ця фантастична річ належить мені!

Коли навідувалися гості, цар не втрачав нагоди похизуватися коштовностями. А найчастіше вихвалявся золотим півником. Хоча птах був виготовлений із металу, проте рухався, наче живий, і щоранку тричі співав: “Кукуріку!”.

Правитель мав вісьмох слуг, які також збирали незвичні речі. Отож одного дня він скликав їх і повідомив:

– Завтра влаштовую змагання. Нехай кожен принесе найрідкісніший скарб. Переможець отримає скриню золота та сувій найтоншого шовку.

Почувши новину, чоловіки радісно загомоніли.

– Конкурс коштовностей! Як оригінально! – вражено вигукнув один.

– Певен, що отримаю нагороду! – зухвало промовив другий.

– Мабуть, ти жартуєш! – зареготав третій. – Переможцем буду я!

Отак сперечаючись, слуги розійшлися по домівках.

Наступного дня у визначений час король чекав у розкішній залі на слуг. Незабаром завітав перший із них і пихато простягнув кіготь дракона. Другий приніс корону феї ельфів, третій – відьмин ліхтар. Четвертий хизувався чоботами для горобця, п’ятий показав пір’я вогняного птаха, шостий дістав із торбинки килим-літак, а сьомий – сукню веселки. Та не було ще одного слуги.

– Чому ваш приятель запізнюється? – насупився суворий правитель. – Почекаймо трошки, і я визначу переможця.

– Може, щось трапилося? – захвилювався найстарший слуга.

– Мабуть, йому нічим здивувати нас, – припустив бородань.

– Авжеж! Шкода… – поспівчував третій.

Доки суперники перемовлялися, до кімнати зайшов восьмий слуга. Він зняв капелюха і низько вклонився:

– Ваша Величносте, вибачте за спізнення.

– Пусте! Швидше покажи, що приніс, – нетерпляче потер руки цар.

– Але… – зніяковів чоловік, – я не маю рідкісної коштовності. Довго мізкував, що прихопити сьогодні. Тому взяв найзвичайнісінький скарб.

– Хіба це можливо? Дивина! – вражено вигукнули присутні.

– Я залишив його біля воріт.

– Неси хутчіше! – наказав правитель.

За декілька хвилин разом із чоловіком до зали вбігли чотири гарненькі дівчинки та чотири чудові хлопчики. Малюки стали парами та ввічливо вклонилися. Кімната засяяла від усміхнених дитячих облич.

– Отакої! – зітхнув король. – Справді, діти – найдорожчий скарб, поряд із яким коштовності й дива – сміття. Вітаю з перемогою!

Новорічний дарунок

Кожна людина зустрічає Новий рік із радістю і надією.

Сиділи за новорічною вечерею старий чоловік і три його доньки. Дівчата подали батькові склянку підігрітого вина. Він усміхнувся і сказав:

– Немає слів, наскільки я вам вдячний, дітки мої, за ваше піклування і догляд за нашою домівкою. Я підготував для вас дарунки. Вони скромні, але від усього серця. Ці дарунки дадуть вам змогу показати, на що кожна з вас здатна.

Підвівшись, старий відімкнув скриню і дістав звідти три вузлики. Отримавши дарунки, дівчата поцілували батькові руку, побажали йому доброї ночі й пішли у свою кімнату.

Коли старша сестра побачила свій подарунок, то скривилась у зневажливій посмішці:

– У старості наш батько став надто скупим. Лише три мідні монети подарував мені. Що на них купиш? Якби вони були срібні…

– І мені він подарував лише три мідні монетки. Вистачить хіба що на три порції морозива влітку! – сказала середульша.

– Будь-який дарунок від батька цінний. А ще цінніші – мудрі слова, які він сказав, даруючи нам новорічні подарунки! – мовила молодша, притуляючи вузлик до серця.

Минуло дванадцять місяців. Знову настав Новий рік. Цього разу батько подарував донькам барвисті шовкові пояси. Про тогорічні дрібні дарунки не було сказано жодного слова. Батько немов забув про них.

Минуло ще два роки. Дівчата підросли. Коли всі, живі та здорові, знову зійшлися до святкової вечері, старець випив склянку підігрітого вина і звернувся до доньок:

– Скажіть, дітки мої, що ви зробили з подарунками, які я дав вам три роки тому?

Старша донька розсміялася і сказала:

– Я, тату, і не згадую про ті монетки. Кудись їх поклала та й забула.

– Нічого не можу згадати про ті мідяки, крім того, що купила на них морозиво, яке відразу ж і з’їла, – мовила середня.

– Я дуже тобі вдячна, батьку, – озвалася наймолодша. – На ці мідні монетки я купила телицю, яка зараз стоїть у нас у хліві.

Її сестри здивовано перезирнулись:

– Хіба можливо придбати корову за три мідяки?

– Зараз розповім, – сказала дівчина. – На ці монетки мені вдалося купити лише жовтороте каченя. Я вигодувала його. Каченя перетворилося на дорослу качку. Все літо я продавала яйця, які вона несла. Восени купила на ті гроші порося. За рік воно виросло, стало великим і гладким. Коли я його продала, то отримала стільки грошей, що в змозі була придбати молоду теличку. Відтоді вона підросла, а за рік стане дорослою коровою, і щодня до сніданку в нас будуть молочко та сир. От що я зробила з трьома мідними монетками, які отримала до Нового року.

– Жити тобі у щасті й бути здоровою довгі роки! – зрадів батько, обійняв доньку і поцілував її. Для нього це був найцінніший новорічний дарунок.

Святий Миколай

Здається, Найда вже пережив щось таке торішньої зими. Засипані снігом, що не тане, вітрини крамниць прибралися в блискучі витребеньки, засяяли тисячами зірок. Аромат ялинки став якимось іншим: солодшим, ніж у квадратно підстрижених кущів біля школи. Людські потоки на вулиці тепер пахли поспіхом, турботами й передчуттям казки.

Було очевидно, що, як і торік, смітник невдовзі наповниться силою-силенною коробок, баночок і пакетів од найрізноманітнішої смакоти. Найда досі пам’ятає запашні кісточки з холодцю, шелесткі ковбасні шкурки, обрізки сиру та лушпиння од варених овочів… Трохи згодом він знаходив недоїдені перестояні страви: причерствілі бутерброди, ще не зовсім скислі рештки салатів і трохи несвіжі рибні котлети.

Згадавши про котлети, Найда гикнув: ні, несвіжі були вони таки не трохи. Але все одно пам’ятається лише приємне.

Цьогоріч, здається, щастити стало ще перед святами: біля розбитої скляної кульки Найда знайшов непочате морозиво: спасибі новому сніжкові, що прикрив свіженький льодок на тротуарі під магазином!

Хоч Найда і змерз, як цуцик, проте радів, як слон. Пожадливо (але ж і не допадешся, бо язик відмерзає!) лизькав білий солодкий скарб у шелесткій обгортці.

Його раювання перебив Миколка, що вихором вилетів із дверей школи.

– Дай п’ять!!!

Найда терпляче виконав ритуал урочистого руколапостискання і повернувся до свого бенкету. Проте Миколка й не думав давати йому спокій:

– Ти точно не знаєш, який сьогодні день!

Білий від снігу й солодких заморожених вершків день. Чого б це Найда не знав?

– Сьогодні день святого Миколая!

Найді почуте не пахло геть нічим, тож він і вухом не повів.

– А ти знаєш, що святий Миколай кладе дітям під подушки гостинці? – аж підстрибував Миколка у своїх протертих кросівках.

І як це пов’язано з ласощами на асфальті?

– Я теж не вірив! Запитав учительку, а вона каже: правда! Нашим усім до одного поприносив! І Катьці! І з паралельного класу всім! – захоплено торочив Миколка. – Ходімо додому!

Ага, вже розбігся! Найда ображено загарчав і ще з більшим завзяттям узявся за свою знахідку.

– А я ж під подушку й не зазирав! – Миколка нетерпляче тупцяв на місці.

Найда із жалем поглянув шелестку упаковку й рушив за господарем.

– Дурненький, не жалій: святий Микола приніс нам щось у сто разів краще! – заспокоював його Миколка.

Та сам заспокоїтись не міг. Хлопець усе пришвидшував крок і висловлював найрізноманітніші припущення:

– Якби я, дурень, раніше не пропускав уроків, то вже тоді знав би про святого Миколая! …Це ж може бути щось таке-е-е! Ну, велосипед, звичайно, під подушку не влізе, а от конструктор!.. Або торба цукерок! Чи нові кросівки!

Найда захекано дріботів поруч із Миколкою.

Що ближче хата, то більше кортіло дізнатись, що ж за гостинець ховається за її облупленими стінами й гіацинтовим віконцем, під заяложеною Миколчиною подушкою. І палкіше вірилось, що гостинець таки є. Не може святий Микола забути про хлопчика з таким самим, як у нього, святого, іменем!..

Марина ПАВЛЕНКО

Чому плакав веселий Сніговик?

У великому дворі, саме біля вічнозеленої красуні ялинки, діти зліпили Сніговика. Він був такий поважний, огрядний, у великому капелюсі з дірявого відра. Замість носа діти прилаштували йому яскраво-оранжеву морквину, замість очей – дві блискучі вуглинки, а рот зробили із лушпайки червоного буряка. В руку йому встромили велику мітлу. Стояв собі Сніговик і тішив перехожих. Кожен, хто проходить повз, неодмінно подивиться на нього і весело всміхнеться. Дуже вже кумедного Сніговика виліпили діти.

Перед Новим роком мешканці будинків, що оточували подвір’я з ялинкою, прикрасили красуню. Повісили на її зелені гілочки блискучі скляні кульки й засвітили яскраву гірлянду. А на верхівку почепили веселого янгола.

Вони це завжди робили, щороку, щоб не вирубувати ялинок, щоб даремно не нищити ліс.

Тільки-но великий годинник на міській ратуші пробамкав дванадцять разів, біля ялинки почалося свято. Сміх, веселі вигуки, музика оточили звідусіль Сніговика. Дорослі, мабуть, згадали своє безтурботне дитинство, бо стрибали і веселились коло ялинки від душі, немов діти. Тільки засмучений Сніговик стояв на місці, наче вкопаний, і сумно спостерігав за веселим хороводом. Йому теж дуже хотілося танцювати, та діти забули виліпити йому ноги. Сніговик сумував, навіть плакав. І гіркі сльози із вугільних очей котилися оранжевим носом і падали додолу великими чорними краплинами.

Малята! Я прошу вас, благаю! Коли ліпите сніговиків, не забувайте, будь ласка, про ноги! Щоб веселі сніговики більше ніколи не плакали!

Лідія ПІДВИСОЦЬКА

Мишача дружба

Англійська народна казка

Одного зимового дня, коли надворі тужливо завивав вітер, а снігу нападало стільки, що неможливо було відчинити двері, в коморі, в затишному куточку, на перевернутому догори дном кошику вмостилася сіренька мишка, на ім’я Піккі.

– Саме час повечеряти! – облизнулася гризунка.

Крихітка шмигнула на полицю, де господарі тримали харчі, й майстерно дістала з мишоловки шматочок ароматного сиру.

– Смакота! – притиснула ласощі до грудей.

Та щойно розкрила рота, як почула підозрілий шурхіт коло дверей. Зі швидкістю блискавки розумниця завбачливо заховала сир.

Невдовзі до комори, ледве пересуваючи лапки, заповзла гладка польова миша.

– Здрастуй, подруго! – зраділа зустрічі гостя.

– Ласкаво прошу, – стрибнула на підлогу Піккі. – Надворі хуртовина, важко долати кучугури. Мабуть, ти втомилася з дороги. Тебе чимось пригостити?

Оглянувши приятельку від вушок до кінчика хвоста, товстунка поспівчувала:

– Ні, подруго. Адже бачу, що тобі несолодко живеться. Така худенька. Здається, вітер дмухне – й полетиш.

Гостя ще довго хитала головою та зітхала, дивлячись на тендітну товаришку. Раптом розмову перервав кіт, який зненацька заскочив до комори.

– Няв, – облизнувся пухнастик, готуючись до стрибка.

– Стережися! – ледве встигла попередити подругу Піккі та зникла в дірці.

Неповоротка польова миша кинулася тікати. Та, на лихо, до жодної схованки товстунка не пролізала. Вона відчайдушно намагалася заскочити в порожню скляну банку, але мало не застрягла. Відчуваючи, що от-от опиниться в лапах вусаня, бідолаха розгубилася й затулила мордочку лапками.

– Зараз з’їм! – заволав кіт.

Раптом почувся неймовірний галас, шкереберть полетіло складене в кутку кухонне приладдя, з нестерпним грюкотом покотилися відра, попадали тарілки. Наляканий кіт чкурнув геть.

Виявилося, що то Піккі кинула під лапи вусаневі картопляну шкірку, й він послизнувся, зачепивши гору посуду.

Відшукавши серед побитих тарілок і глечиків приятельку, що тремтіла, наче листок на вітрі, гризунка всміхнулася:

– Тепер ти, мабуть, розумієш, що з таким сусідом безпечніше бути малою і худою.

Казка різдвяного Ангела

Вулицями засніженого міста літав різдвяний Ангел. Він був такий м’який і ніжний, весь зітканий з радості та любові. Ангел ніс у своїй торбинці цікаві різдвяні казки для слухняних, чемних дітей.

Шум його шовкових білосніжних крил нагадував прекрасну музику. Ангел хотів завітати до дітей, але скрізь зустрічав міцно зачинені вікна й холодне скло. Божий помічник засмутився, бо випадково вдарився об шибку і йому стало боляче.

Нарешті він побачив, як з однієї кватирки розвівається легеньке пасмо тоненької фіранки. Відчинено! Відчинено! Ангел, не довго думаючи, залетів туди. В напівтемній кімнаті на ліжку лежав маленький хлопчик. Він хрипло дихав. Його груди важко піднімалися й опускалися, а маленьке тільце горіло в гарячці. Над ним низько схилилася старша на декілька років дівчинка. Ангел нечутно підійшов до ліжка. Він одразу зрозумів, що хлопчик хворий, а біля нього сидить його сестричка. Яку ж казку для них дістати? Ангел розгубився. Чи є така казка на світі, що принесе цим дітям радість і щастя? Мабуть, немає…

Ангел широко розпростер свої крила, заповнив ними всю кімнату, і діти опинилася під захистом тих крил. Раптом у кімнаті загорілося безліч вогнів. Вони світилися, переливалися, як північне сяйво. Звідусіль лунала чудова музика. В кутку з’явилася святково вбрана ялинка і теж засяяла спалахами гірлянд. Перед очима здивованих дітей пропливали дивовижні картини. Вони бачили чудові міста, зелені ліси та поляни. На тих полянах розцвітали казкові барвисті квіти. Вони бачили повноводні ріки із зеленими берегами, чисті водоспади і безкрайні моря, над якими ширяли біленькі чайки.

І чийсь лагідний, ніжний голос, дуже подібний до голосу мами, говорив їм ласкаві слова.

Раптом срібно-срібно задзвеніли дзвони… “Христос народився! Христос народився!” – залунало звідусіль. Дівчинка впала на коліна. В своїй щирій молитві вона просила щойно народженого Ісуса вилікувати її братика, забрати від нього страшну хворобу. І білосніжний Ангел-хоронитель теж молився разом із нею.

– Милий Ангеле! – благально мовила дівчинка, – не йди від нас! Зостанься разом із нами назавжди! Нам страшно самим! Нам так самотньо! Наша мама торік померла від важкої хвороби, і ми залишилися зовсім самі.

– Дитино моя! – відповів Ангел. – Я знаю, як тобі страшно й гірко без мами, але я завжди поряд. Я завжди з вами, хоч ви мене не бачите. Я залишуся з вами назавжди, як і моя різдвяна казка. Можете спати спокійно!

Він ніжно поцілував хворого хлопчика та його сестричку в чоло. І вони вперше після маминої смерті міцно-міцно заснули… Вранці хлопчик прокинувся цілком здоровим.

Лідія ПІДВИСОЦЬКА

Поради для жінок

Дорогі жінки та дівчата

Газета “Абетка господині” запрошує усіх познайомитися ближче із нашим періодичним виданням. На сторінках газети “Абетка господині” ми постійно публікуємо чимало корисних і практичних порад, які стануть вам у пригоді вдома, на дачі, на присадибній ділянці.

Наші поради і рецепти страв ми ретельно перевіряємо і не публікуємо того, у чому не впевнені на 100 відсотків.

Передплатіть газету “Абетка господині” сьогодні і за деякий час, ви станете справжньою і неперевершеною господинею у себе вдома. І хоча наші чоловіки іноді не заслуговують на це, кожна жінка завжди прагне бути кращою за когось.

Передплатний індекс газети – 68056. Ціна – 1,67 грн на місяць.

Бажаємо усім жінкам бути неперевершеною!

З повагою,

редакція газети

АБЕТКА ГОСПОДИНІ

ОБИРАЄМО ДОБРИВО

Підживлення – обов’язковий етап догляду за кімнатними і садовими квітами. Але буває й так, що, підживлюючи рослину, ми лише завдаємо їй шкоди. Наші зелені улюбленці мовчазні, та й ми не завжди знаємо, які елементи їм потрібні.

Хоча прилавки квіткових крамниць вражають розмаїттям добрив, помилитися дуже легко. На жаль, не всі комплексні добрива універсальні, та й поділ їх на класи вельми умовний.

Уважно ознайомившись із текстом на етикетках, ви зрозумієте, що співвідношення трьох основних елементів – калію, фосфору й азоту – і є визначальним у виборі. Крім відмінностей у складі, баночки з “ласощами”, а часто й ліками, для рослини, відрізняються ще й ціною. Це іноді сильно бентежить, і ми хапаємо для улюбленця найдорожче, а отже, як нам здається, найкраще. І дивуємося, чому наш спатіфілум і далі сумує, опускаючи листочок за листочком. У чому ж річ?

Насамперед потрібно з’ясувати, що є у складі тієї чи іншої суміші. І дізнатися, як впливають на рослини калій, фосфор і азот.

Відомо, що калій – один із найпотрібніших для рослин елементів. Він допомагає адаптуватися до засухи, низьких температур, шкідників і грибних хвороб, сприяє розвитку кореневої системи і поліпшує транспортування речовин організмом рослини.

Якщо на краях листків починають утворюватися світло-зелені плями, потім вони стають коричневими, листя в’яне, значить, рослина просить калію. Але не поспішайте купувати будь-яке калійне добриво. Потрібно правильно дозувати цей мікроелемент. Наприклад, в одній книзі з корисними порадами вказано, що перед висіванням моркви в ґрунт потрібно внести калій: 20 грамів на квадратний метр ділянки. Пам’ятайте, що, купуючи калійне добриво, ви отримаєте не чистий калій, а калійну сіль з різними додатками. Серед найбільш популярних речовин, у яких є калій, можна згадати сірчанокислий калій (вміст чистого калію – 45–50%) і калійну селітру (вміст калію – 45%), а також кал-маг (16–19%).

Якщо листя рослини стало не просто світло-зеленим, а коричневим, що свідчить про серйозну нестачу калію, краще обрати добриво з умістом калію не менш аніж 45%.

Фосфор потрібен для розвитку генеративних органів рослини і нормального перебігу процесів репродукції. Якщо рослина не росте, ніби завмирає, її листя має забарвлення від темно-зеленого до синьо-зеленого, а стебла стали блідо-рожевими або коричнево-зеленими, не сумнівайтеся – вона просить пригостити її фосфором. На цей елемент вельми багатий лише подвійний суперфосфат (уміст фосфору – 45–50%).

Азот – найважливіший будівельний матеріал. Бере участь в утворенні білків і є складовою молекули хлорофілу – основного учасника фотосинтезу. Припинення росту рослини, зміна кольору листя на жовто-зелений або навіть червоний свідчать про серйозну потребу в азоті.

Однак дози азоту потрібно розраховувати дуже пильно, адже через передозування в ґрунті можуть накопичуватися нітрати й нітрити. Найбільш концентроване з азотних добрив – сечовина (карбамід), уміст азоту – 46%. А “найлегше” – кальцієва селітра (азотнокислий кальцій, нітрит кальцію, вапняна селітра), вміст азоту – приблизно 15%.

Якщо ви плануєте почастувати азотним добривом не кімнатних улюбленців, а вільних садових мешканців, робіть це восени. Азот, який ви внесете в ґрунт навесні, швидко вимиють талі води.

Отож, підходячи до полиці з барвистими баночками, не зважайте на написи на кшталт “Добриво для троянд”. Неквапом роздивіться все, порівняйте вміст того чи іншого елемента. Рослини не здатні розповісти, що їм потрібно, проте іноді їхні потреби зрозуміти неважко. Візьміть не “суперактиватор цвітіння”, як іноді дуже хочеться, а те, що допоможе вашим улюбленцям бути здоровими. Й кожна квітка стане ніжним “спасибі” за вашу вчасну і розсудливу турботу.

Олена КАЛЕНСЬКА, Житомирська область

ДИВО НА ІМ’Я РАДЕРМАХЕРА

Радермахеру китайську з родини бігнонієвих рідко можна побачити в квіткових крамницях, але мені пощастило стати власницею цього дива.

Рослина незвичайно приваблива: яскраво-зелена з маленькими глянцевими листочками. Цікаво спостерігати за її розвитком. Спочатку з’являються дві гілочки з малесенькими листочками, які дуже швидко ростуть. Гілки спрямовані вгору, потім розташовуються горизонтально, а коли рослина повністю сформується, опускають кінці донизу.

Радермахера невибаглива. Теплої пори року її потрібно рясно поливати, взимку – рідше. У мене вона стояла не дуже далеко від батареї, тож я частіше поливала свою улюбленицю й нерідко влаштовувала їй душ. Помітила, що радермахера гірше росте в кухні, їй потрібне чисте повітря.

Рослину доводиться щороку пересаджувати у вдвічі більший за попередній горщик, адже вона швидко росте. Грунтосуміш готую власноруч із універсального ґрунту, який купую в крамниці, городньої землі та річкового піску. На дно обов’язково кладу камінці, щоб забезпечити дренаж. Від весни до осені підживлюю радермахеру добривом для декоративнолистних рослин.

Дехто стверджує, що радермахеру потрібно оберігати від прямих сонячних променів. Насправді їй здатне зашкодити лише жарке полуденне сонце. Якщо ж тримати рослину в затінку, пагони витягуватимуться. Щоби стимулювати ріст бічних пагонів, радермахеру можна прищепити. Оскільки гілки в неї довгі, вийде розлоге деревце. Рослину розмножують живцями: висаджують їх у ґрунт, прикривши поліетиленовим пакетом.

Якщо ви придбали декілька рослин в одному горщику, краще одразу розсадити їх. Я купила три рослинки, й за рік одна з них, найсильніша, почала пригнічувати інші. Довелося негайно розсаджувати їх. Менші важко приживалися, скинули частину листя. Але згодом ожили й тепер тішать нових господарів.

Після пересаджування, якщо було пошкоджено кореневу систему, радермахера може скинути листя. Також листя опадає, якщо ґрунт перезволожений, якщо вазон стоїть на протязі або в приміщенні часто витає тютюновий дим. Вийміть рослину з горщика і перевірте коріння. Підгнилі корінці потрібно видалити, зріз присипати золою або товченим деревним вугіллям і пересадити квітку в свіжий ґрунт, додавши більше піску. Рослину накрити пакетом і щодня обприскувати, додаючи до води препарат-стимуляторів, наприклад циркон. Можна зробити щось на кшталт теплички: встромити в горщик за периметром декілька паличок, вищих від рослини, а них натягнути поліетиленовий пакет. Поки листя не відросте, поливайте рослину рідше, тільки коли просохне верхній шар ґрунту. А ще забезпечте своїй улюблениці вдосталь світла.

Олена КАЛЕНСЬКА, Житомирська область

ЯК ПОЧИСТИТИ СРІБЛО В ДОМАШНІХ УМОВАХ

Усі ми, жінки, любимо прикраси. Мені дуже подобаються вироби зі срібла. Але, на жаль, з часом вони темнішають, прикраси вкриває чорний, зеленуватий або синій наліт. Я перепробувала чимало способів очищення срібла. Хочу порадити вам декілька найефективніших.

Насамперед потрібно визначити, з якого сплаву срібла виготовлено прикраси: зі стерлінгового (92,5% благородного срібла та мідь), чорненого, філігранного, матового чи монетного. Будьте обережними, якщо у прикрасах є камені. Очищення виробів із бурштином, перлинами та коралами краще довірити фахівцям. Ці камені дуже примхливі, чутливі до кислот, лугів та інших хімічних розчинів.

– Якщо ваші прикраси забруднені піском, пилом, потом або косметикою, опустіть їх у гарячий мильний розчин. Замість мила можна використати засіб для миття посуду. Потім потріть м’якою зубною щіткою. Срібло стане чистим, щоправда, не блищатиме.

– Щоб освітлити срібні прикраси без каменів, покладіть їх у 10-відсотковий розчин лимонної кислоти або нашатирного спирту. Задля кращого результату розчин можна підігріти.

– А це чудовий народний спосіб. Сиру картоплю потріть і залийте водою. Опустіть на декілька хвилин у цю суміш срібні або мельхіорові прикраси. Сполосніть і відполіруйте вовняною тканиною. Вироби зі срібла можна опустити у відвар картопляних шкірок, а потім промити їх у воді.

– Потемніле столове срібне приладдя можна почистити розчином соди. Покладіть вироби в миску або каструльку, застелену харчовою фольгою. Всипте дві-три столові ложки харчової соди і накрийте фольгою. Залийте все окропом. За 10–15 хвилин промийте приладдя під прохолодною проточною водою.

– Підготуйте сіль, харчову соду, фольгу, контейнер і рідину для миття посуду. Застеліть контейнер фольгою, покладіть у нього одним шаром вироби зі срібла. Всипте сіль та соду і додайте декілька крапель рідини для миття посуду. Залийте прикраси окропом, а за 10 хвилин промийте під холодною проточною водою.

– Якщо у вас є прикраси зі срібними елементами, потріть їх звичайною канцелярською гумкою (краще світлою – вона менш абразивна).

– А цей рецепт добре відомий тим, хто цікавився, як почистити золото в домашніх умовах. В губній помаді є мікроскопічні абразивні компоненти, які очистять срібло, не залишаючи на ньому подряпин. Нанесіть помаду на м’яку тканину і відполіруйте метал, а потім вимийте в мильному розчині.

– Це засіб чи не найефективніший, проте агресивний. З’єднайте зубну пасту або порошок, харчову соду і нашатирний спирт. Нанесіть цю суміш на виріб зі срібла, потріть м’якою зубною щіткою, а потім змийте холодною водою. Зубна паста чудово відчищає чорноту. Не використовуйте цього засобу надто часто, оскільки на металі можуть з’явитися мікротріщинки. Соду додавати не обов’язково.

– Щоби почистити невеликі срібні вироби, приготуйте кашку з меленої крейди і нашатирного спирту. Нанесіть її на прикрасу, потріть м’якою зубною щіткою, а потім змийте під проточною водою.

Ірина ВЕНЦАК, Львівська область

ПРАКТИЧНІ ПОРАДИ ДЛЯ ГОСПОДИНЬ

Гель для миття посуду можна приготувати власноруч. Подрібнити на тертці з великими вічками світле господарське мило. Три столові ложки мильної стружки розчинити в склянці гарячої води. Додати три столові ложки гліцерину, сік половини лимона і чайну ложку горілки. Перелити в пляшку від використаного мийного засобу. Дешево і безпечно для здоров’я.

Щоб вивести плями на холодильнику, приготуйте такий засіб. З’єднати третину склянки оцту і таку саму кількість води, додати мильний розчин (столова ложка мильної стружки на півсклянки окропу), чайну ложку кукурудзяного крохмалю і сік половини лимона. Перемішати й перелити в пластикову пляшку з розпилювачем. Засіб ефективний проти плям на емальованих поверхнях.

З’єднайте оливкову олію та лимонний сік у пропорції 2:1, нанесіть на дерев’яну поверхню та відполіруйте м’якою ганчіркою.

Відмити скляний прозорий посуд можна сумішшю оцту і води (на літр води – півсклянки оцту).

З’єднайте соду й рідке мило у пропорції 2:1. Такою сумішшю можна відмити кахлі й пластикові поверхні.

Щоб усунути іржу, з’єднайте частину соди, частину нашатирного спирту і дві частини води.

Отже, не біда, якщо у вас закінчилася побутова хімія. Використайте продукти, які є в домі кожної господині.

Олена ЗЕЛЕНСЬКА, Дніпропетровська область

ОРХІДЕЇ. ПРАВИЛЬНЕ ПОЛИВАННЯ

Будь-яка рослина існує завдяки одержуваним із ґрунту мікроелементам. Проте коріння може ввібрати їх, тільки якщо ці мікроелементи розчинені у воді. Отож важливо правильно поливати рослину, щоб вона почувалася комфортно і не загинула від надмірної «турботи».

Орхідеї родом із тропічного поясу, вони потребують багато кисню. Ґрунт ні в якому разі не можна перезволожувати, адже корені почнуть гнити. Швидкість випаровування води з ґрунту залежить від температури повітря в приміщенні, тож часто я визначала, потрібна волога рослині чи ні, інтуїтивно. Але виявилося, що зробити це нескладно, – достатньо спробувати субстрат на дотик. Якщо ґрунт вологий, поливати не потрібно. Однак ліпше поливати рослини періодично, за встановленою схемою. Наприклад, якщо у вас орхідея середньої величини в горщику до 15 сантиметрів у діаметрі, то поливати її потрібно раз на тиждень. Ґрунт не пересихатиме, а коренева система не страждатиме від надміру вологи. Утім, можуть бути винятки. У літній період, коли дуже спекотно, або взимку, під час опалювального сезону, орхідеї потрібно додатково зволожувати – обприскувати листя. Якщо ж ваші квіти ростуть у кошиках, то можна не поливати їх, а на деякий час опустити у ємність із водою, щоб субстрат просочився.

Правила поливання не складні, але їх потрібно дотримуватися. Поливайте рослинки не часто, але рясно, і робіть це вранці. Саме ранкове поливання позитивно впливає на метаболізм орхідей. Оскільки рослини перебувають у кімнаті, то і вода має бути кімнатної температури. І, повторюю, не допускайте «заболочення» ґрунту – це основна причина загибелі рослин. І тоді орхідеї чудово розвиватимуться і рясно цвістимуть.

Олена КАЛЕНСЬКА, Житомирська область

КОРИСНІ ПОРАДИ ДЛЯ ТИХ, ХТО В’ЯЖЕ

Періть в’язані вироби вручну в теплій чи холодній воді, додавши до неї трішки солі (щоб речі не втратили кольору). Полощіть у холодній воді й сильно не викручуйте. Використовуйте м’які мийні засоби.

Щоб висушити в’язані вироби, розкладіть їх на рівній поверхні й розправте, щоб вони не деформувалися.

Манжети або планку виробу в’яжіть тоншим гачком, аніж весь виріб. Тоді речі менше розтягуватимуться.

Якщо ви в’яжете речі з ангори, додайте до основної нитки тонку швейну шовкову нитку такого самого кольору. Тоді вироби менше розтягуватимуться й довше вам слугуватимуть.

Дитячі вироби в’яжіть зверху донизу – тоді ви легко зможете подовжити поли, спинку і рукави.

Ірина ОМЕЛЬЧЕНКО, м. Київ

Дитячі перли

Даринка Каленська, 3 роки, м. Коростень

***

– Все, я сьогодні в садочок не піду!

– А хто тебе вдома годуватиме, виховуватиме?

– А нащо мене виховувати? Я що, сама цукерку не з’їм?!

***

Даринка підлещується до мене.

Я кажу:

– Ах, ти моя підлиза!

– Мамо, я не Лиза, я – Даринка!

 

***

Дарина підходить до тата з іграшковою коровою і, бавлячись, говорить:

– Му-у, я тебе з’їм!

– Не їж мене, я боюся.

– Не бійся, я з’їм тебе акуратно!

Даринка Скринжевська, 3 роки, с. Бічунь, Житомирська обл.

У дитячому садочку на обід подали варену рибу. Даринка каже обурено:

– А чого це риба? А де наша ковбаса? Що, у старшу групу полетіла?

Назарчик Григорчук, 3 роки, с. Маків, Хмельницька обл.

Після вечері мама запитує Назарчика:

– Сину, питимеш чай?

Він замислився на декілька секунд і сказав:

– Ні, мамо, я худну!

***

Проходить медогляд перед оформленням у дитячий садок. Побачивши величезні черги перед кабінетами лікарів, запитує маму:

– Ну ми у справі прийшли, а всі ці діти погано себе поводили, і їх привели укольчик зробити, так?

***

Назарчик разом із молодшим братиком Андрійком сидять і їдять кукурудзяні палички. Поки Андійко з’їсть одну-дві, Назарчик уже декілька штук схрумає, і все на братика позирає, а потім відсуває палички і каже:

– Андрійко, досить. Ти вже й так багато з’їв, а вони ж солодкі. У тебе лише п’ять зубів, і ті зіпсуєш.

***

У Назарчика день народження. Батьки подарували йому диван, бабуся з дідусем – одяг. Хлопчик усе приміряв, на дивані полежав, посидів і каже ображено:

– Це все добре, згодиться! Але у твоєї дитини, мамо, сьогодні день народження, і не має для мене жодного подарунка!

Вероніка Терещенко, 4 роки, с. Терноватка, Харківська обл.

Питаю Вероніку, як справи в дитячому садку. Розповідає:

– Мене сьогодні вихователька лаяла.

– За що? Ти погано поводилась?

– Ні, добре. Просто, коли всі малювали, я тихенько на столі стрибала.

***

Якось Вероніка прийшла до нас в гості і вперше побачила жуків, які повзали подвір’ям. Каже:

– Бабусю! Мухи повзають.

Я виправляю:

– Не мухи, а жуки.

Увечері розповідає татові:

– А в бабусі вдома МУЖИКИ повзали!

***

  • Мамо, нумо бавитися.

– Гаразд, а в що бавитимемося?

– У бігаючі кубики.

– А це як?

– Береш кубик і бігаєш!

***

Уранці Вероніка турботливо запитує маму:

– Мамо, в тебе спинка не болить?

Мама розчулено:

– Ні, доцю, не болить…

– Тоді посади мене на спину і покатай!

***

Літо. Вероніка прийшла в гості до дідуся. Той граблями борознить город.

– А що це в тебе? – запитує онука.

– Граблі.

– А є ще граблі?

– Є, а навіщо тобі?

– Буду грабити.

***

Мамо! Як мені твоя шуба подобається! Вона тобі личить: ти в ній на вівчарку схожа!

***

Мама Вероніки сушить волосся феном:

– Мамо, а ти вже пропилососилась?

В. Терещенко, бабуся, с. Терноватка, Харківська обл.

Отит найчастіше з’являється в немовлят

У холодну пору року зростає кількість хворих на отит – запалення середнього вуха, яке найчастіше виникає внаслідок респіраторних вірусних інфекцій. Про те, як уберегти свого малюка від ускладнень отиту та що робити, щоб запобігти цьому захворюванню, спілкуємося з кандидатом медичних наук, лікарем-педіатром вищої категорії, завідувачем відділення молодшого дитинства Ужгородської міської дитячої клінічної лікарні (Ужг МДКЛ), асистентом кафедри охорони материнства та дитинства факультету післядипломної освіти УжНУ, приватним педіатром Андріяною Янковською.

– Лікарю, що зазвичай провокує виникнення отиту і які найпоширеніші симптоми захворювання?

– Отит – це запалення середнього вуха (барабанної порожнини, в середині якої містяться звукові кісточки), – розповідає Андріяна Янковська. – Нормальна робота середнього вуха можлива лише тоді, коли тиск у барабанній порожнині дорівнює атмосферному. Лише за цих умов бувають адекватні коливання кісточок і барабанної перетинки. Належний рівень тиску існує завдяки особливому каналу – євстахієвій трубі, яка з’єднує глотку та барабанну порожнину. Під час ковтання труба відкривається, середнє вухо вентилюється, і тиск у ньому вирівнюється. Отит – це наслідок зміни тиску в барабанній порожнині.

Майже завжди ця недуга виникає як ускладнення запального процесу носоглотки, насамперед гострої респіраторно-вірусної інфекції, коли порушується прохідність євстахієвої труби. Отит виникає в дітей частіше, ніж у дорослих, оскільки малюки частіше хворіють на застудні та вірусні захворювання, більше плачуть і активно шморгають носом. Часто причиною отиту стають аденоїди, які стискають євстахієву трубу.

Симптоми захворювання зазвичай такі: підвищення температури, яку може супроводжувати загальна слабкість, нездужання, озноб. Рівень температури вказує на важкість процесу захворювання. Загальний стан завжди перебуває у прямій залежності від гарячки: порушується сон, апетит. Біль у вусі може бути відчутним або виявлятися спершу лише періодичними поколюваннями, відчуттям повноти й тиску у вусі. Через декілька годин від початку захворювання розвивається сильний біль, ніби у вусі стріляє, свердлить, пульсує, який часто віддає у відповідну половину голови. Біль періодично вщухає, особливо вдень, а потім, увечері, знову відновлюється з тією ж силою, позбавляючи хворого сну. Відчуття закладення, шум у вусі є обов’язковими симптомами отиту. Що стосується симптоматики в немовлят, то це різкий неспокій, плач, який посилюється під час смоктання, відмова від їжі, часті пробудження вночі, гарячка, при цьому можливі виділення з вуха.

– А які дітки найбільше схильні до цього захворювання?

– Найчастіше захворювання розвивається в немовлят. Чому? Бо через те, що вони постійно перебувають у горизонтальному положенні, в слухову трубку легко перетікає слиз. Щоб цього уникнути, годуйте дитину, тримаючи її в напіввертикальному положенні й, узагалі, частіше тримайте малюка у вертикальному положенні, особливо під час захворювання. Нежить малюка в разі ГРВЗ стає причиною частого зригування і навіть блювання – під час цього потрібно трохи нахиляти дитину, щоби уникнути потрапляння блювотних мас у носоглотку й порожнину середнього вуха.

У старших дітей запалення середнього вуха теж трапляється доволі часто. Цьому сприяють усі захворювання, в разі яких ускладнене носове дихання (гайморит, аденоїди, нежить), слабкий імунітет дитячого організму.

– Що мають робити мами, якщо запідозрили в малюка отит?

– Дитину якомога швидше повинен оглянути педіатр або лор. Це дасть змогу уникнути ускладнень, тобто запобігти іншим захворюванням. Гострого отиту можна ефективно позбутися за допомогою консервативного лікування – прийому антибіотиків упродовж п’яти-семи днів, паралельного лікування носоглотки, застосування вушних крапель. У разі будь-якого захворювання вух не можна лікуватися самостійно, а також самотужки намагатися усунути симптоми недуги, адже це може ускладнити його правильну діагностику.

Дуже важливо, щоб у дитини минув нежить: він є основною причиною виникнення дитячого отиту. Прості вушні краплі в лікуванні отиту допомогти не здатні. Вони можуть зняти біль завдяки тому, що містять знеболювальні засоби, насправді ж крапель, доволі ефективних для боротьби із захворюванням, поки що не існує. До того ж використання крапель може бути небезпечним, адже визначити, чи пошкоджена барабанна перетинка у вусі, може лише лікар. У разі її пошкодження краплі можуть потрапити в порожнину середнього вуха, вразити слуховий нерв, завдати шкоди слуховим кісточкам і, як наслідок, стати причиною погіршення слуху назавжди.

І пам’ятайте: запобігти недузі значно легше, ніж потім лікувати її. Частіше перевертайте дитину, в разі застуди очищуйте ніс і носоглотку малюка від слизу. Якщо у вашого чада виявили аденоїди, і воно часто хворіє на отит, їх краще видалити.

Після перенесеного отиту якийсь час не можна плавати, також потрібно стежити за тим, щоб у вухо не потрапляла вода. У холодну пору року обов’язково треба носити шапку.

У разі нежитю стежити, щоб дитина не сякалась обома ніздрями одночасно. Потрібно сякатися за чергою з кожної ніздрі, не дуже сильно, інакше гній із носоглотки перетече в слухову трубу. Не кладіть малюка відразу ж після годування на бік, потримайте його декілька хвилин у вертикальному положенні.

Якщо ви підозрюєте, що в дитини отит, у жодному разі не промивайте їй носа. Потрібно відсмоктувати слиз за допомогою груші, обережно, щоб слиз не перетік у слухову трубу й не виник крововилив у барабанну порожнину. Спеціальних способів профілактики отиту не існує. Треба проводити загальну профілактику ГРВІ, вакцинацію, годувати грудним молоком.

Якщо лікар перебуває далеко і немає змоги показати йому малюка, в разі виникнення симптомів гострого отиту в ніс потрібно закапати краплі, які сприяють звуженню судин. У вухо дитині можна ввести турунду (ватний валик), змочену борним спиртом. Угамувати біль можна парацетамолом, ібуфеном. І як би далеко не перебував від вас лікар, ви повинні викликати його в разі виникнення симптомів гострого отиту!

– А що порадите батькам, аби зміцнити дитячий імунітет?

  • Кожна мама мріє оточити дитину високою стіною, яка захистила б її від інфекцій. Щоб побудувати таку “фортецю”, зміцнюйте захисну систему дитини всіма доступними засобами. Але не купуйте препаратів для зміцнення імунітету самостійно. Особливо це стосується дітей, які не досягли річного віку. Не поспішайте відмовлятися від грудного вигодовування. Імунітет дітей “штучників” набагато слабший. Загартовуйте малюка. Проводьте з дитиною більше часу на відкритому повітрі, привчайте малюка до рухливих ігор. Дотримуйтеся режиму дня. Одним із важливих чинників зміцнення імунітету є здорове харчування.

Легкі застуди зміцнюють дитячий організм! Тому діти навіть зобов’язані хворіти. Основне, щоб недовго і без ускладнень. І не забувайте про щеплення!

Зоряна ГРАБАР

Казка про пригоди насінинки

Жила-була одна маленька насінинка. Вона добре не знала, як з’явилась на світ. Пам’ятала лише, як прокинулась, наче від довгого сну, на м’якенькій подушечці кульбабки. Спершу насінинка була маленькою і зовсім беззахисною, але потроху підростала і міцніла. Їй було весело проводити дні разом із такими ж насінинками як вона. Удень їх пестило сонечко, а коли холоднішало чи збиралось на дощ, квітка закривалася, отож насінинка не знала нічого про негоду, холод, та й про той великий світ, який її оточував, вона теж нічого не знала. Вона ніколи не бачила навіть галявинки, на якій росла кульбабка. Декілька листочків, кілька травинок і синє небо над головою – ото й увесь її світ. Світ, який вона знала і любила.

Щоправда, інколи вітерець розповідав насінинкам, що насправді світ дуже великий, що на ньому живуть й інші насінинки та квіти, але вони не надто йому вірили. Зрідка на кульбабку сідав і красень метелик, який любив побалакати. Він теж розповідав дивовижні речі про те, що був колись гидкою гусеницею, а потім перетворився на лялечку у твердому коконі, і всі думали, що він помер, але він народився вдруге з такими пречудовими крильцями і тепер гарніший за найкращі квіти. Метелик переконував насінинок, що вони з часом теж можуть змінитись і стати не схожими на себе теперішніх, але вони лише сміялись. Та минав час, і у нашої насінинки та в її подружок справді з’явився симпатичний білявий чубчик, схожий на парашутик.

– Незабаром ви помандруєте разом зі мною, – радісно скрикнув вітерець, зауваживши цю зміну.

– Ні, ми нікуди не полетимо, ми боїмось, ми загинемо, ми помремо, – залементували насінинки. Але вітерець лише весело засміявся у відповідь:

– Світ чудовий, і ви ще мені дякуватимете.

Та насінинки вперто не хотіли нікуди летіти, їм було добре вдома, і лише наша насінинка, яка була дуже допитливою, таки наважилась визирнути назовні. Її відразу ж підхопив вітерець і поніс угору, все вище і вище…

– Бідолашна наша сестричка, – плакали інші насінинки. – Вона пропала назавжди, вона померла.

Насінинки не знали, що насправді сталось із їхньою сестричкою, а те, чого ми не знаємо, часто лякає. Тепер вони ще боялись, що вітер теж їх підхопить і понесе кудись, що вони помруть, хоча насправді їх чекали захопливі мандри.

А наша насінинка здивовано, із захопленням роздивлялась навколо. Вона з’ясувала, що вітерець мав слушність: світ великий і прекрасний. Насінинка побачила багато цікавого, дізналась стільки нового, а коли втомилась мандрувати, зачепилась за листя шипшинового куща і потоваришувала з ягідками. Вони були ще маленькі та зовсім зелені й ніколи ніде не бували, вони з таким захопленням слухали розповіді насінинки, хоча вважали їх звичайними казками. А надворі все холоднішало, наближалась осінь, ягідки підростали і вже починали червоніти. Білий чубчик нашої насінинки вже геть пошарпався і став малим і сірим. Ночами вона мерзла і не мала сил більше мандрувати, їй хотілось спокою і затишку, і насінинка все частіше згадувала, як добре їй було жити в кульбабці разом із сестричками. Якось дощ падав декілька днів поспіль, і одного разу ягідки, прокинувшись, побачили, що насінинку змила велика холодна дощова крапля.

– Вона померла, її більше не буде, бідолашна наша насінинка. Вона була вже така стара і квола, і так мерзла. Нам дуже її бракуватиме, – плакали ягідки.

Вони не знали, що насправді сталось із насінинкою, а те, чого ми не знаємо, часто лякає.

А насінинка впала на землю, вона і справді дуже замерзла, тож навіть зраділа, коли на неї впало декілька листочків, а потім навіть грудка землі. Їй стало тепло і спокійно. Навколо було тихо-тихо. І насінинка задрімала. Вона лежала нерухомо, і здавалось, що вона й справді померла. Так минула зима. А коли пригріло сонечко, насінинка прокинулась і випустила маленький паросток, який потягся вгору і незабаром побачив сонечко.

– Я стала кульбабкою, – радісно засміялась насінинка. – Який дивовижний світ і скільки в ньому невідомого і незбагненного! Час готуватись до нових пригод. Не знаю, що чекає мене попереду, але тепер я вже не боятимусь того, що не знаю.

І наостанок, страх смерті в дітей не обов’язково провокує чиясь смерть. Причиною можуть стати розмови про кінець світу, про календар майя, про те, що астероїд може впасти на Землю, чи про погану екологію. А тому слідкуйте про що говорите, коли маєте поряд малого уважного слухача.

Наталя КОВАЛЬ

Складна розмова, або Як говорити з дітьми про смерть

Малюків недаремно називають “чомучками”. Їх цікавить усе. А часом своїми запитаннями вони заганяють нас у безвихідь. Особливо важко знайти правильну відповідь на запитання, яке рано чи пізно чують усі батьки: “Мамо, а чому люди вмирають?” і “Мамо, а я теж колись помру?” Втім, навіть якщо дитина не поставила вам такого запитання, то це ще не означає, що воно її не хвилює. На жаль, більшість батьків не готові до такої розмови.  Хоча неправильна відповідь або ігнорування проблеми може стати причиною дитячих неврозів і нав’язливого страху смерті.

Коли виникає запитання?

Інтерес до такого явища, як смерть, не з’являється в дитини нізвідки. Зазвичай цьому передує втрата когось із близьких або знайомих. Але малюк може просто побачити собаку, яку збила машина, чи звернути увагу на сцену у фільмі… Найчастіше це відбувається у віці три-п’ять років. Саме в цей час малюк починає усвідомлювати, що все живе вмирає.

Дуже важливо зрозуміти, що саме спонукало дитину до такої розмови. Якщо це втрата когось близького, яку малюк переживає важко, потрібно так побудувати розмову, щоб не травмувати дитячої психіки зайвими подробицями. Ваша мета – заспокоїти, розповісти про смерть як про позбавлення від хвороби (якщо померлий чоловік хворів) чи як про логічне закінчення щасливого життя (якщо померла літня людина). Тож треба зорієнтуватися, залежно від ситуації. Якщо ж малюк запитує з цікавості, можливо, його задовольнить загальна відповідь, а докладніше до цієї теми можна повернутися, коли він підросте.

Навіщо розповідати малюку про смерть?

А справді, навіщо? Можливо, краще, щоб іще декілька років він пожив безтурботно, не замислюючись над такими речами. Якщо побачите під час прогулянки мертву пташку, можна сказати, що вона втомилась і спить, а дідусь, який помер нещодавно, просто поїхав за кордон на лікування. Можна, та чи потрібно… Якщо дитина зрозуміє, що ви обманюєте, то почне нервуватись, намагатиметься з’ясувати все самостійно і ще більше налякається.

Окрім того, як це не парадоксально на перший погляд, страх смерті потрібний дитині. Він вмикає механізм самозбереження. Знаючи, що життя не вічне, що від деяких речей люди вмирають, малюк замислюватиметься над наслідками своїх вчинків і над можливою небезпекою.

Не ухиляйтесь від розмови

Якщо дитина запитує про смерть – значить це її хвилює і вона готова почути відповідь. Якщо запитання застало вас зненацька і ви не готові дати відповідь, спробуйте відтермінувати розмову (“Ми неодмінно поговоримо про це, але після прогулянки”), АЛЕ НЕНАДОВГО. Бо за час, поки ви “готуєтесь”, малюк може сам собі понавигадувати таких відповідей або нафантазувати такого, що ніякі розмови не переконають і не заспокоять його, особливо, якщо він зауважить, що ви розгубились чи налякались. Побачивши мамин страх, дитина може вирішити, що і їй потрібно боятися.

Говоріть чесно

Розкажіть усе, як є. Що рано чи пізно вмирає кожен, що коли-небудь умре і мама, і тато, і сама дитина. Але наголосіть, що, найімовірніше, це станеться ще нескоро.

Розповідь може буде приблизно такою: “Спочатку ти підеш до школи і там навчатимешся довго-довго, значно довше, ніж ти вже прожив. Потім, мабуть, вступиш до інституту, а там теж потрібно довго навчатись. А може, ти підеш одразу працювати, ти дорослішатимеш, а на це теж потрібно багато часу. Станеш високим, як тато, закохаєшся, одружишся. А перед тим, як одружитися, ви зустрічатиметесь, також довго, щоб добре вивчити одне одно. Потім нарешті ви одружитесь. Від так у вас народяться дітки. Вони знову ж таки будуть довго-довго рости. Ви їздитимете відпочивати, вони ходитимуть у дитячий садочок, і ти з ними бавитимешся. А потім вони підуть до школи. А тоді у вас народяться онуки. Дивись, у нас з татом ще онуків немає, і нам ще довго-довго на них чекати, а тобі ще довше. І тільки потім, коли ти будеш уже зовсім-зовсім старенький, через багато-багато років, коли ти станеш таким старенькими, як сусідський дідусь (або бабуся – наведіть приклад дуже старенької людини, яку дитинча знає чи бачило в кіно), ось тоді життя й закінчиться. Але цього не треба боятися. Це станеться ще дуже і дуже нескоро…”

Отже, стрижнем розмови має стати те, що попереду ще багато-багато років ЖИТТЯ, саме про це говоріть довго, а тоді коротко скажіть про смерть.

Не приховуйте від дитини, що інколи трапляється так, що вмирають і молоді люди від хвороб або від нещасних випадків. Заодно наголосіть, що треба себе берегти, лікуватися, коли захворієш, і бути обережним. Тут можете відразу перевести розмову на мультфільми, щоб трішки розрядити атмосферу. До прикладу, поясніть, що це лише в мультфільмах Джері може запхати хвіст багатостраждального Тома в тостер чи дати йому проковтнути вибухівку, а Том уже за хвилину як ні в чому не бувало й далі ганяється за капосним мишеням. У реальному житті такого не буває, і це небезпечно. Тому варто бути обачним і зважати на себе та інших.

Говоріть доступно

Розповідайте просто і зрозуміло. Не вдавайтеся до зайвих фізіологічних подробиць. Якщо дитині це буде цікаво, вона перепитає сама. Якщо ви вірите в Бога, то саме час пояснити синові чи дочці, що вмирає лише тіло, бо душа безсмертна. Коли людина вже старенька, то вона втомлена, її все болить. І вона помирає. Тіло кладуть у домовину й ховають на кладовищі. На могилі садять квіти, світять свічечки, а душа людини продовжує своє існування. Вона йде до Бога (чи стає зірочкою або живе на хмаринці, живе в нашому серці, можете використати ту версію, яка відповідає вашим релігійним переконанням), де їй дуже добре, і звідти продовжує посилати нам свою любов.

Придумайте історію, яка буде зрозуміла дитині, яка заспокоїть її, але при цьому намагайтесь не занадто давати волю фантазії і не вигадувати того, що не існує. До прикладу, не гарантуйте, що хтось із померлих рідних обов’язково насниться малюкові. Постарайтеся, щоб дитина ставилась до смерті як до природного процесу, пов’язаного не з болем і стражданнями, а з початком іншого існування, кращого і вищого. Ще раз нагадаю, акцентуйте увагу малюка на тому, що, перш аніж померти, він проживе довго і щасливо, що ви ще довго-довго будете разом.

Іще одна серія запитань дитини, очевидно, буде пов’язана з ритуалом похорону. Постарайтеся так само повно і доступно розповісти, як усе відбувається, пояснити, що люди плачуть не тому, що їм шкода померлого, а тому, що сумують, що більше не побачать його. Можливо, незайвим буде зазначити, що в деяких країнах похорон – це свято, на якому всі радіють і веселяться.

Як не треба розповідати?

  1. Оманливо-заспокійливо. Не можна говорити дитині: “Ти ніколи не помреш” або “Ти виростеш і придумаєш ліки проти смерті”.
  2. Не потрібно використовувати метафори, на кшталт “пішов від нас”, “заснув вічним сном”. Дитина сприйме ці слова буквально і потім боятиметься розлук (якщо дідусь пішов від нас і не повернувся, то мама, йдучи, теж може не повернутися) або боятиметься засинати, тому що в неї з’явиться страх не прокинутися. Водночас грамотно підібрані порівняння іноді допомагають малюкові легше усвідомити, що відбувається. Можететакож придумати гарні легенди, до прикладу, що, коли на небі з’являється веселка, це нам усміхається бабуся, а от зірочка – це дідусева любов.

Будьте готові до того, що після розмови поведінка дитини може змінитись, що вона ще довго може щось уточнювати. Що бавитиметься в похорони, особливо, якщо на ньому побувала. Може запитувати: “А від цієї ранки можна померти? А якщо тато застудився, то він помре?”  Не смійтеся і не сваріть малюка, навіть якщо його запитання вас уже дратують. Краще використайте ці розпитування з користю, відповідайте порівнюючи: “Від того, що ти стрибнув із табуретки, ти не помреш. Але от якщо вистрибнеш із вікна, то вже точно помреш. Тому ніколи не залазь на підвіконня!”

Уважно стежте за поведінкою свого чада. Якщо малюк боїться засинати, замкнувся в собі, погано спить уночі – значить його й далі щось тривожить. Поспілкуйтесь із дитиною ще раз. Дуже часто допомагає під час таких розмов казкотерапія. Можливо, вам стане у пригоді ось така казочка про пригоди насінинки.

Торт “Машинка”

  1. Спечіть чи купіть три бісквітних коржі (можна спекти одразу високий бісквіт і розрізати його на три частини).

Один із можливих рецептів:

Склад: 4 яйця, неповна склянка цукру, пакетик ванільного цукру, склянка борошна, чайна ложка порошку до випічки, потерта лимонна цедра, 4 ст. л. олії.

Приготування. Білки відділити від жовтків, додати щіпочку солі й ретельно збити до утворення густої піни. Потім додати цукор і знову старанно збити. Додати олію, жовтки, лимонну цедру, акуратно перемішати, додати просіяне борошно з порошком до випічки. Акуратно перемішати, вилити у змащену маслом та посипану борошном форму і поставити в нагріту духовку.

  1. Приготуйте сметанковий чи сирний крем. Розділіть на дві частини. До однієї (меншої) додайте кольорове желе або трішки морквяного (чорничного, смородинового…) соку. Але пам’ятайте, що крем має бути густим. Поставте його на декілька хвилин у холодильник.
  2. Відріжте з кожного боку коржів рівні півкола. Перемажте все білим кремом. До речі, для перемащування коржів можна використати й інший крем, які люблять ваші дітлахи.
  3. Поставте перемащені, склеєні половинки на основу. За допомогою кольорового та білого крему “замаскуйте” все під машину. Якщо перехід надто різкий, можна подрібнити печиво на кшталт “До кави”, перемішати його з кремом і викласти на боки.
  4. Колеса та фари можна зробити з готових магазинних льодяників чи з мармеладу. Пасажирів теж. Можна вирізати фото іменинника і приклеїти до торта чи попросити дитину намалювати обличчя.

Сподіваюсь, що вам теж є чим похвалитись, пишіть, надсилайте фото своїх маленьких кухарів та страв, а також діліться досвідом кухонних уроків.

Марія МАКСИМ’ЯК

Вітрильники із желе

Нам знадобляться декілька гарних великих апельсинів, пакетик вашого улюбленого желе, а також зубочистки, кольоровий папір та ножиці.

Вирізаємо разом із малюком з кольорового паперу декілька трикутників. Наприклад, він блакитного кольору, а ви помаранчевого. Не забудьте при цьому декілька разів повторити дитині, що його трикутнички блакитні, а ваші – помаранчеві. (Наступного разу його вітрила можуть бути трикутні, а ви вирізатимете, наприклад, квадратні). Попросіть дитину поскладати окремо його вітрила і ваші, зверніть її увагу на те, чим вони відрізняються (кольором) і чим схожі (за формою).

Розведіть желе відповідно до інструкції (краще робіть це самі, бо зазвичай потрібно заливати його окропом) і поставте, щоб охололо (бажано так, щоб дитина не могла його дістати та попектись).

Помийте апельсини, розріжте навпіл, виберіть серединки. (Дитина може помити фрукти і вибирати ложечкою м’якоть.)

Залийте шкірки апельсинів охололим желе, яке вже почало ледь гуснути, та поставте їх у холодильник. Дитина вам має допомагати. Якщо шкірки із желе нестійкі, можна покласти їх на порожні горнятка чи склянки.

Наколіть паперові вітрила на зубочистки.

Коли желе застигне, ножем, змоченим у гарячій воді, розріжте апельсинові шкірки із желе навпіл і доручіть дитині вставити вітрила. Попросіть її поставити окремо (парами, через один, завдання варіюйте залежно від власної фантазії та настрою малюка) кораблі з блакитними та помаранчевими вітрилами.

Разом наведіть лад у кухні. Похваліть помічника. І запрошуйте гостей до столу.

Можна ще також зробити для човників море (залийте желе у велику пласку посудину) з айсбергами (викладіть невеличкі горбики з морозива). Зверху розмістіть вітрильники.

Повірте моєму досвіду, ви з малюком усе з’їсте миттєво!

Готуємо разом, або Кухонні уроки

“Не заважай! Іди побався!” Як часто ми говоримо ці слова дітям, коли пораємось у кухні, а малюки наполегливо прагнуть нам допомогти! Щоб швидше впоратися й уберегти улюблене чадо від опіків та травм, ми не менш наполегливо випроваджуємо їх за межі кухонного царства. І часто досягаємо таких успіхів, що “загнати” їх потім назад просто неможливо.

Усіляко підтримуйте природне бажання малюка допомогти вам у захопливому процесі приготування їжі. Що б ви не готували, що б не робили в кухні, для малюка завжди можна знайти якесь доступне за віком заняття: помити овочі, почистити варені яйця і картоплю, прикрасити салат або бутерброди, а можливо, йому вже можна доручити й таку відповідальну справу, як нарізати овочі чи хліб. Бо хіба зіпсований шматок тіста, одяг із плямами чи брудна підлога – така вже велика плата за щасливі дитячі оченята та випнуті від гордості груди.

Крім того, залучаючи малюка до процесу готування, ми одразу вбиваємо декілька зайців: готуємо собі помічника, даємо малюкові зрозуміти його значущість і потрібність, навчаємо його самостійності й акуратності, а також вчимо МИСЛИТИ, МАЛЮВАТИ, РАХУВАТИ, ЛОГІЧНО МИСЛИТИ, СТЕЖИТИ ЗА ЧАСОМ, і ще багато-багато інший речей та навичок може отримати дитина під час спільного приготування сімейної трапези.

Та щоб усе минуло добре і принесло всім задоволення, потрібно:

  • пояснити малюкові правила поведінки в кухні і стежити за їх суворим дотриманням. Кухня – не місце для біганини та пустощів, тут дуже багато небезпечних предметів;
  • купити чи пошити для маленького кухаря персональний фартух (найкраще із церати);
  • прибирати разом із дитиною після закінчення роботи. До речі, зазвичай діти миють посуд із задоволенням;
  • не сварити дитину і не глузувати з неї, якщо їй щось не вдається;
  • не давати занадто багато порад одразу;
  • не залишати дитину без догляду;
  • спілкуватись.

Мабуть, найпростіше, що може приготувати дитина, – це канапки. Всі потрібні інгредієнти ви спершу можете нарізати самі, а малюкові довірити розкласти продукти на скибці хліба так, як підказує його фантазія. Думаю, що тут конкретних порад вам давати не треба. Впевнена, що дитина сама впорається.

А я пропоную вам декілька страв до святкового столу, які ви можете приготувати з малюком, наприклад, для дитячого свята.

Коли не думати про наслідки

Нещодавно до правоохоронців звернувся директор однієї зі шкіл міста Ковеля. Він повідомив, що колишній учень його школи побив вікна у класі, в якому учні саме складали іспит.

За підозрою у скоєнні хуліганства правоохоронці затримали 18-річного жителя Ковеляна Олександра М. Хлопець раніше не привертав увагу міліціонерів. Як згодом виявилося, на протиправний вчинок його підштовхнув друг, який складав екзамен. Олександр мав відволікти увагу вчителів: хлопці сподівалися, що в них з’явиться нагода списати невивчений матеріал.

Наразі місцевого шибеника відпустили додому. За необдуманий вчинок сина нестимуть адміністративну відповідальність батьки.

Наталя КОВАЛЬ

Захищайте дітей

Дозволяючи дітям пізнати, що таке поразка, захищайте їх від несправедливості. Ось яким прикладом із власного досвіду поділився батько дев’ятирічної Оксанки. У класі проводили конкурс-виставку дитячих малюнків, переможець мав отримати цінний подарунок. Оксанка готувала роботу декілька днів, а потім, горда, понесла її до школи. Але додому повернулась у сльозах. Як дівчинка з’ясувала у школі, всім решта дітям малювати допомагали батьки або навіть просто малювали за них. А тому на Оксанчину роботу вчителька навіть не звернула уваги. Погодьтесь, це було щось значно гірше за поразку.

Батько пішов до школи і поговорив із вчителькою, зателефонував іншим батькам. Разом вирішили, що малюнки на конкурс діти готуватимуть у школі. Оксанка так і не стала переможцем, але справедливість було відновлено, тож вона гідно прийняла програш.

І наостанок, будьте послідовними у своїх вчинках. Слова підтверджуйте діями. Бо не словами ми виховуємо дітей, а власним життям. Якщо хочете, щоб діти поважали вас, поважайте їх і їхні рішення.

Особливо, коли не йдеться про глобальні речі. Дозвольте їм піти з дому без парасолі чи одягнути на шкільний ранок ту сукню, яку хочуть вони. І навіть якщо це буде помилкою і вони змокнуть до нитки чи почуватимуться незручно, ви все одно виграєте. Бо ви таки мали рацію. І якщо вам вистачить тактовності промовчати про це, дитина сама пошкодує, що не послухала батьків, і наступного разу вже прислухається до вашої поради. Якщо ж дощ так і не впаде, а сукня і справді підібрана вдало, дитина теж буде вдячна вам за те, що ви дозволили їй обирати самостійно.

Не можна поступатись лише тоді, коли йдеться про принципові речі або про безпеку дитини, – тут ви маєте виявити тверду батьківську волю, щоб дитина не припустилась помилок, які неможливо виправити.

Поразка – гарний учитель

Не оберігайте дітей від поразок. Це також школа, її уроки дуже болючі, зате вони пробуджують силу духу, хоча й зачіпають дитяче самолюбство. Підтримайте дитину, наведіть приклад із власного життя чи із життя інших людей, але не обдурюйте, не змінюйте правил, дайте пізнати їй щось нове. І не звинувачуйте себе за те, що не вберегли дитину від поразки: негативний досвід теж вельми цінний.

Коли моя донька сказала, що перестане займатись легкою атлетикою, бо на змаганнях прибігла останньою на всіх дистанціях, я розповіла їй про Вільму Рудольф. Унаслідок перенесеної в дитинстві хвороби дівчинці паралізувало ліву ногу. Всі лікарі стверджували, що вона зможе ходити лише тоді, коли нога буде затиснена спеціальними металевими скобами. Та дівчинка в дев’ять років зняла їх і зробила перший самостійний крок, а через чотири роки почала бігати. Потім, у 13 років, вона вперше взяла участь у шкільних змаганнях: дівчинка прибігала останньою, і не просто останньою, вона набагато відставала від усіх. Але тренування і віра в себе зробили свою справу, Вільма почала перемагати. Коли дівчина вступила до університету, на її силу духу, віру та працелюбність звернув увагу відомий тренер, і колишня дитина-каліка стала олімпійською чемпіонкою в забігах на 100 і 200 метрів. А коли Вільма мала бігти фінішний відрізок естафети, то під час передавання естафетної палички випустила її з рук. І хоча її суперниця стартувала першою, Вільма все одно перемогла в цьому забігу.

– І знаєш, – додала я, – можливо, Бог послав тобі це випробування, щоб ти зрозуміла, як почуваються ті, хто через якісь обставини чи через нестачу здібностей програє, щоб ти могла їх підтримати і допомогти (донька була найкращою ученицею у класі й солісткою шкільного ансамблю). Лариса не стала першокласною легкоатлеткою, хоча в неї були й перемоги, до того ж останньою вона фінішувала після цього лише двічі. Але я бачила, як вона щоразу намагалась підбадьорити тих, хто долав дистанцію останнім.

Усі вчинки мають наслідки

На одному із занять у центрі “Родина” ми з батьками дійшли висновку, що просто зобов’язані любити дитину настільки, щоб дати їй змогу помилятись та відповідати за свої вчинки.

Для таких уроків не потрібні надзвичайні випадки. Нагоди трапляються щодня.

От тільки вчора моя донька, яка пізно повернулась із репетиції до виступу в хореографічній школі, попросила мене о 9-й годині вечора допомогти їй заповнити словник з англійської мови. Потрібно було знайти та виписати транскрипції до трьох десятків слів. Я розуміла, що вона втомлена, а робота механічна, а тому погодилась це зробити. Та попросила доньку сісти за інші уроки, щоб вчасно лягти спати. Коли я через декілька хвилин зазирнула до її кімнати, то побачила, що вона теревенить по телефону з подружкою. Я знову попросила її взятись до уроків, але дівчинка продовжувала говорити. Зачекавши ще 10 хвилин, я принесла їй словник і чистий аркуш паперу та мовчки вийшла з кімнати.

Ще один приклад навів батько 14-річного Сергія. Коли увечері син попросив допомогти підготуватись до контрольної, батько залюбки погодився зробити це, коли повечеряє. Минула година, друга. А син усе сидів біля комп’ютера, бавлячись у якусь новітню “стрілялку”, і на всі батькові нагадування казав: “Зараз”. Коли вже близько 11-ї вечора він підійшов-таки до тата і попросив допомогти. Той йому відмовив.

Мама 13-річної Софійки віддала акваріум із рибками, який донька довго випрошувала, знайомим. Коли побачила, що дівчинка вже декілька днів не змінює воду і не годує рибок. Спершу мати робила це сама, а потім, попередивши доньку про наслідки, наважилась на рішучий крок, хоча знала, що на неї чекають докори і сльози дівчинки.

Батько школяра-другокласника відмовився принести йому до школи альбом з малювання, який хлопчик забув удома, тому що ввечері декілька разів просив сина скласти портфель і навіть пропонував свою допомогу.

Ви, мабуть, помітили, що всі ці уроки з негативними наслідками (бо в підсумку діти отримують “двійки” чи зауваження в щоденник) мають щось таке, що їх об’єднує. Батьки не просто відмовляються допомогти дітям, а є вагома причина, чому вони цього не роблять.

А тому до кожного випадку треба підходити по-особливому.

Мати 13-річної Катрусі відмовилась написати записку вчительці та вигадати якусь причину запізнення дочки, коли дівчинка чотири рази переплітала коси, щоб “виглядати краще, ніж Софія”, але іншого разу дозволила пропустити два перших уроки, коли дівчинка допомагала доглядати дітей сусідки, яка зламала ногу, і не встигла підготуватись до уроків.

Ми щодня мусимо показувати дітям, що їхні вчинки завжди мають наслідки. Позитивні чи негативні, але мають. Це один із найважливіших уроків, які вони мусять засвоїти.

От лише позавчора діти впрохали мене лягти пізно, бо дуже хотіли переглянути “Володаря перснів”. Наступного дня з ліжок вставали, постогнуючи та нарікаючи самі на себе. Молодший син навіть дорікнув мені за те, що ми так засиділись.

Любіть дитину настільки, щоб… дати їй помилятися

Усі ми, звичайно, прагнемо, щоб наші діти були щасливими, і задля цього готові йти навіть якщо не на будь-які, то принаймні на значні жертви. Проте захоплива, хоча й нелегка мандрівка, яка називається “батьківством”, вимагає від нас насамперед не жертв чи зречень, а любові. Та погодьтесь, любов теж буває різною і, як це не парадоксально, вбивчою також. Вам, мабуть, як і мені, відомі приклади сліпої чи деспотичної батьківської любові, які робили дітей нещасними. Батьківська любов має буди мудрою. А мудрість не з’являється одразу, вона приходить із досвідом, а тому від помилок не застрахований ніхто. Втім, хочу поділитись із вами гарною новиною. Помилки потрібні для того, щоб на них учитись.

Помилки вчать не лише дорослих – вони повинні стати вчителями і для дітей. І найкраще, якщо свій перший досвід таких уроків дитина отримає в батьківському домі, де її підтримають, зрозуміють і з любов’ю допоможуть засвоїти та пережити негативний досвід.

Пальчикові ігри до сімейної скарбнички

Сорока-ворона  

Сорока-ворона кашку варила,

діток годувала.

(дорослий злегка лоскоче долоньку дитини, можна робити кругові рухи)

Цьому дала,

(масажує мізинчик дитини)

цьому дала,

(масажує безіменний пальчик)

цьому дала,

(масажує середній пальчик)

цьому дала,

(масажує вказівний пальчик)

а цьому не дала.

(масажує великий пальчик)

Бо він дров не рубав,

(загинає мізинчик)

Піч не топив,

(загинає безіменний)

Води не носив,

(загинає середній пальчик)

Діжі не місив.

(загинає вказівний пальчик).

Тобі (трясе великим пальцем) каші не дамо!

Гай-гай полетіли в гай. (дитина махає кистями, як крилами)

Моя родина

Знають всі, що в мене

Дружна є сім’я:

(дорослий масажує пальцем дитячу долоньку або лоскоче  легенько)

Це моя бабуся,

(загинає великий палець)

Це дідусь,

(загинає вказівний палець)

Це тато,

(загинає середній палець)

Це мама,

(загинає безіменний палець)

Це я.

(загинає мізинчик)

І між нами сварок ніколи нема.

(розгинає всі пальчики)

 Гроза

(для старших малюків, коли дитина вже може самостійно повторювати рухи за дорослим)

Краплі перші впали,

(злегка постукати двома пальцями кожної руки по столу)

Павуків перелякали.

(внутрішній бік долоні опущений;

пальці злегка зігнути і, перебираючи ними,

показати, як розбігаються павуки)

Дощик стукає сильніше,

(постукати по столу всіма пальцями обох рук)

Всі ховаймося скоріше.

(стиснути руку в кулачок).

Дощ полив як із відра,

(сильніше постукати по столу всіма пальцями обох рук)

Розбігаймось, дітвора.

(вказівний і середній пальці обох рук бігають по столу,

зображуючи чоловічків; інші пальці притиснуті до долоні).

В небі блискавки блищать,

(намалюйте пальцем у повітрі блискавку)

Грім сердито бубонить.

(барабанити кулаками, а потім поплескати в долоні)

Потім знов з-за хмари сонце

(підняти обидві руки з розімкненими пальцями)

Зазирнуло у віконце!

Вимовляти тексти пальчикових ігор дорослий повинен максимально виразно: то підвищуючи, то знижуючи голос, роблячи паузи, підкреслюючи окремі слова, а рухи виконувати синхронно з текстом або в паузах. Малюкам важко промовляти текст, їм достатньо виконувати рухи разом із дорослими або з його допомогою.

Про нашу Марічку

Стала Марічка (замість Марічки говоріть ім’я дитини)

Гостей скликати:

(загинайте за чергою пальчики дитини)

І, бабусю, прийди,

І, дідусю, прийди,

І ще, татко, прийди,

І, матусю, прийди,

І ти … (тут можна вставити будь-яке ім’я чи просто слово, до прикладу, кицюню, якщо вдома є кішка, чи Дмитрику, якщо так звати старшого братика) прийди.

Ну, будь ласочка! (Похитайте мізинчик, перш ніж загнути)

Стала Марічка (ім’я дитини)

Гостей частувати:

(Розгинайте кожен пальчик, натискаючи на подушечки)

І бабусі млинець,

Й дідусеві млинець,

Та ще й таткові млинець,

І матусі млинець.

А… –

Медове тістечко!

Стала (ім’я дитини)

Гостей проводжати:

(кожним пальчиком киваємо, наче робимо “па-па”)

Бабусю, бувай,

Дідусю, бувай,

І ти, татку, бувай!

І, матусю, бувай!

А ти, … ,

Побудь зі мною

Ще трішечки!

Пальчики-братики

Пальчик-хлопчик,

Де ти був?

З цим братиком

У ліс ходив.

З цим братиком

Борщ варив.

З цим братиком

Кашу їв.

З цим братиком

Пісні співав.

Наш хлопчик

(загинаємо пальчики за чергою)

Оцей пальчик – наш дідусь,
Оцей пальчик – баба,
Оцей пальчик – наш татусь,
Оцей пальчик – мама,
Оцей пальчик – хлопчик наш,
А зовуть його … !

А за допомогою наступної пальчикової гри можна робити масаж пальчиків на ніжках і рученятах зовсім маленької дитинки.

Масажуєте пальчики, починаючи від мізинчика, і промовляєте:

“Горошок, бобошок, тичка, пшеничка, а ти, старий бобище, марш за плотище (жартома “відриваємо” великий пальчик і викидаємо).

Ірина СКИТАЛІНСЬКА

Пальчикові ігри допомагають “розговорити” малюка

Молоді батьки зазвичай дуже ретельно і прискіпливо обирають брязкальця. Ще б пак, адже це перші іграшки малюка. А тому важливі й матеріал, із якого вони виготовлені, і фарби, і колір, і форма. І це правильно, та все ж, пропонуючи дитинці нову забавку, не варто забувати про те, що можна і треба (!) використовувати сторічний народний досвід. Адже пізнавати довколишній світ 3-4-місячний малюк починає через власне тіло, бавлячись своїми пальчиками, ручками, ніжками.

Розум дитини – на кінчиках пальців

Про те, що існує безпосередній зв’язок між тим, як дитинка рухає пальчиками, як у неї розвинена кисть, та тим, як вона мислить і розмовляє, китайські мудреці говорили ще у II тисячолiттi до нашої ери. Наш сучасник відомий педагог Василь Сухомлинський теж стверджував, що розум дитини перебуває на кінчиках її пальців. Пояснення цьому “феномену” просте – рука має найбільше “представництво” в корі головного мозку, а тому саме їй відведено важливу роль у формуванні головного мозку і становленню мови.  Тобто що краще працюють пальці й уся кисть, то краще дитина говорить. Рухи пальцями допомагають зняти загальне напруження, а також розслаблюють губи, що сприяє поліпшенню вимови звуків, розвитку мовлення дитини.

Нині всім також відомо, що кожна півкуля мозку має свої завдання і функції: права відповідає за образне сприйняття, цілісність, просторове мислення, музику, цілісну картину світу, мислення аналогіями, символіку, синтез та інтуїцію, а ліва – за такі важливі речі, як мова, читання, письмо, підрахунок, здатність до математичних дій, залежність від часу, аналіз, інтелект . І для того, щоб мозок функціонував нормально, мусить існувати своєрідний “місток” між ними. Наскільки міцним буде цей “місточок”, наскільки швидко і часто ним зможуть рухатись нервові імпульси, залежить саме від того, як розвинена так звана дрібна моторика вашого малюка. Якщо ви хочете, щоб дитина добре розмовляла, швидко і легко вчилася, з раннього віку починайте розвивати її рученята: пальці та кисті.

Допоможуть вам у цьому пальчикові ігри. Щоб побавитись із дитинкою, вам не потрібно ані бігти до крамниці, ані готувати самому якісь спеціальні матеріали, потрібні лише бажання та гарний настрій. Візьміть малюка на коліна чи посадіть поруч, обійміть, візьміть його долоньку у свою і починайте.

Найкраще, якщо ви не тільки масажуватимете пальчики та долоньку, а перетворите масаж на справжнє дійство. За допомогою старої і доброї “Сороки-ворони” малюк не лише краще і швидше навчиться говорити, а й усвідомить глобальні правила людського життя.

АБВГДейка малюка

Шановні батьки

Якщо ви прагнете бачити своїх дітей веселими, добрими, мудрими, кмітливими і дуже розумними – передплатіть газету “АБВГДейка малюка”.

Наше видання допомагає дітям у всебічному розвитку, розвиває кмітливість, навички до малювання, навчає думати, читати. Ваші маленькі розумники будуть надзвичайно щасливі.

Передплатний індекс газети “АБГДейка малюка” – 68055. Ціна – 1,67 грн на місяць.

Передплату можна оформити у кожному поштовому відділенні України.

АБВГДейка малюка

Термітова дієта

Розмовляв терміт з термітом:

– Їв я все за алфавітом:

Арки, арфи, абажури,

Бари, балки і бандури,

Віск, вугілля і вагони,

Гриз грант і грамофони,

Ґуму, ґудзики, ґринджоли,

Дрова, двері, діроколи,

Етажерки, етикетки,

Євробрус, євророзетки;

Жаб, жуків жував жирнючих,

Змій, звичайно ж, злих-презлющих –

Ич, а сам який худющий! –

Інтер’єри ідеальні

Їжакової їдальні,

Йогурти, йо-йо і йоржик,

Клей, кізяк, капусту, коржик,

Ліжка, ложки та лопати,

Маски, миски – малувато!

Наминав ножі та ноші,

Огірки та огорожі,

Парки, парти, пилорами,

Рахівниці, ручки, рами;

Смакував столи, скатерки,

Тюлі, тортівниці, тертки,

Умивальник з унітазом,

Фарфор із фаянсом разом.

Хрупав хрін (добрячу дозу!),

Цвяхи, цеглу, целюлозу,

Човен, чоботи і чашки.

Шахи шматував і шашки,

Ще – щітки, щоденник, щипці,

Юрту, юку – ту, при шибці,

Ядра, якорі та яхти…

– Ну, – спитав сусід, – і як ти?

– Ані раз не був я ситим.

– Ну, з таким-то апетитом

Мо’, шкідлива й справді є та

Рекламована дієта.

Плюнь на ту рекламу, друже,

Їж усе, бо схуд ти дуже!

Борис ЗАХОДЕР.

Переспівав С. Підлужний

Казочка про м’який знак

Цього літа вродило багато вишень, тож одного ранку Галка вирішила спекти булки. Вона підперезалася фартушком, пов’язала на голову квітчасту хустину і взялася до роботи. Найпершою це помітила сорока. Білобока була страшенною ледацюгою, але новини передавала найшвидше у лісі – про це знали всі. Тож за декілька хвилин звірята дізналися, що пополудні питимуть чай із смачними булочками. Всі дуже тішилися, адже Галка була вправною господинею (ви ж бо пам’ятаєте, що вона вже пригощала друзів смачними галушками).

Отож усі заметушилися. Горлиця нарвала Горішків, Качка принесла у дзьобі кетяг Калини, Мурашки зібрали М’яту до чаю, а Жук назбирав корисної Журавлини. Тільки Джміль ніяк не міг вирішити, що ж принести до святкового столу. Диню? Таж він не зрушить її з місця. Драже? Де ж його роздобудеш? Може, блискучий Диск, який хтось викинув на узліссі? А навіщо? Що ж робити? Думав він, думав і вирішив подарувати Галці Ь (М’який Знак). Адже він так схожий на крісельце – господині, мабуть, буде зручно на ньому сидіти. Прилетів на галяву, покружляв над пеньком і тільки хотів опуститися, та не втримав свою ношу – і М’який Знак упав просто на пень, на якому вже лежали гарячі рум’яні булочки.

Від несподіванки всі замовкли. На великому пеньку, де щойно лежали рум’яні БУЛКИ, нічого не було. Натомість у повітря здіймалися мильні БУЛЬКИ. Та друзі не засмутилися. Вони пили чай із М’ятою і Калиною, ласували Горішками та Журавлиною і дивувалися, яка ж важлива літера – М’який Знак, хоча з неї й не починається жодне слово.

Наталя Підлужна

Арифметична казочка

Жив у лісі Зайчик. І було йому дуже сумно та самотньо. Бо він був один маленький Зайчик в усьому великому лісі. (Малюнок зайця і поруч цифра 1)

Якось бігав Зайчик лісом і знайшов два гриби. (Малюнок двох грибів і цифра 2). Вони були дуже гарні й, мабуть, дуже смачні, але ж зайчики грибів не їдять. Сів наш Зайчик і задумався, а коли він думав, то завжди ворушив вушками, і вушок у нього було теж два, як і грибів. (Малюнок вушок і цифра 2).

Подумав наш пострибайчик, подумав і пригадав, що чув, начебто в сусідньому лісочку живуть два Їжачки, (малюнок їжачків і цифра 2) а от гриби там не ростуть. І вирішив Зайчик зірвати грибочки та віднести їжачкам – нехай поласують. (малюнок двох грибів і цифра 2 пунктиром, і напис: Намалюй цифру 2 суцільною лінією.)

А тим часом Їжачки саме готувалися пити чай. На Новий рік їм подарували три нових горнятка й три тарілочки (малюнок трьох горняток і цифра 3)(три тарілочки і цифра 3). Але Їжачків було лише двоє, а тому одне горнятко завжди залишалося самотньо стояти на полиці (горнятко на тарілочці і цифра 1). А ще у їжачків було три стільці (малюнок). І коли Їжачки сідали пити чай, один стілець завжди стояв порожній (малюнок) . А тому Їжачки часто сумували, бо хоча їх було двоє, але в них не було жодного друга.

Раптом у двері хатини постукали.

Заходьте, – запросили їжачки, хоча й були дуже здивовані, адже нікого не чекали в гості.

Рипнули двері й на порозі Їжачки побачили Зайчика, який тримав у лапках  грибочки (цифра 2 біля неї напис Намалюй два грибочки, які приніс Зайчик). За хвилинку на столі стояло вже три горнятка й три тарілочки. А навколо стола стояло три стільці, й жоден не був вільним, бо на них сиділи аж три звірятка.

Отак Зайчик та Їжачки потоваришували.  

А ми з тобою навчилися рахувати до трьох.

Батьківські збори

Шановні батьки! Ми дуже сподіваємося, що наше видання допоможе вам та вашим малюкам зробити перші кроки в країну знань без сліз і сварок та подарує чудові хвилини спілкування із дитиною. Вчіться не поспішаючи, не тільки вдома із ручкою чи олівцем у руці, а й на прогулянці в парку чи дорогою у гості. Наприклад, можна збудувати маленьку фортецю із снігу у формі літери О чи викласти букву А із шишок. Підтримуйте малюка та хваліть, повторюйте вже вивчене, а головне вчіться граючись і використовуйте кожну хвилину, щоби чогось навчити вашого малюка. Віршики вчіть з дитиною напам’ять. Тестів у нас мало, найчастіше це завдання, де треба розмалювати чи домалювати, знайти відмінності чи пограти гру кидаючи кубик. Сподіваємось, що наша інформація вас зацікавила.

Тож успіхів вам і вашим діткам.

Духовність

Ш а н о в н і  ч и т а ч і

Редакція газети “Духовність” запрошує вас познайомитись із важливим для кожного християнина періодичним виданням.

Газета “Духовність” прагне змінити духовний світ людини, показати читачам, що найважливіші цінності у житті – це ВІРА, НАДІЯ І ЛЮБОВ. Саме вони роблять нас по-справжньому щасливими і наближають до Бога.

Що ближче серцем і душею до власної родини будуть члени подружжя, то міцнішим, довшим і щасливішим буде їхнє сімейне життя. Лише така проста формула здатна принести у наш дім мир, здоров’я і достаток.

Передплатіть газету “Духовність”, прочитайте декілька абзаців і ви відчуєте, що зробили важливу справу для усієї родини.

Передплатний індекс газети – 68070. Ціна – 1,62 грн на місяць.Газета виходить у світ щомісяця. Передплата на газету у кожному поштовому відділенні України. 

ДУХОВНІСТЬ

Добрі історії

Навколо нас так багато людей, які змінюють цей світ на краще і дарують йому надію на майбутнє. Сьогодні декілька історій про людей, які зробили вибір на користь добра та милосердя.

Історія перша

Кенійська спортсменка Жаклін Кіплімо довго готувалась до участі у марафонському забігу, що відбувався у Малазії. Вона бігла у групі лідерів. Як відомо, пробігти марафонську дистанцію нелегко. Аби спортсмени не страждали від зневоднення, вздовж усього маршруту стоять столики із пляшками з водою. Коли на позначці 10 км Жаклін вирішила вгамувати спрагу, то побачила, що неподалік біжить хлопець, у якого немає двох рук. Було дуже спекотно, а неповносправний спортсмен не міг сам узяти воду, щоб напитися. Жаклін умить забула про те, як мріяла про перемогу, і вирішила допомогти хлопцеві. Спортсменка почала супроводжувати його, даючи пити, коли виникала потреба. Вони пробігли пліч-о-пліч 28 кілометрів і лише за чотири кілометри до фінішу, переконавшись, що хлопець зможе добігти самостійно, дівчина кинулася вперед. У підсумку Жаклін Кіплімо прийшла до фінішу другою серед жінок.

Після закінчення марафону дівчина заявила, що не бачить у своїх діях нічого героїчного і не шкодує про те, що не перемогла. У цьому світі існують значно важливіші речі, ніж золота медаль, – переконана Жаклін.

Історія друга

Шестирічний Крістіан Макфіламі якось побачив по телебаченню рекламний ролик госпіталю, в якому лікують онкохворих дітей. Вражений хлопчик вирішив відростити волосся та пожертвувати його на перуки для дітей, які через сеанси хіміотерапії облисіли. Зробити це було не так легко, як він думав. Хлопчикові два з половиною роки довелось терпіти знущання однокласників, які дражнили його дівчиськом. Інколи й дорослі, не з’ясувавши суті справи, дозволяли собі уїдливі зауваження та кпини. Та попри все Крістіан не здався і підстригся лише тоді, коли довжина волосся досягла потрібних 25 см.

Історія третя

98-річного жебрака з болгарського села Баілово, якого всі називають дідусем Добрі, можна чи не щодня зустріти біля собору Святого Олександра Невського у Софії. Щоранку він долає десятикілометровий шлях від села до столиці. Чоловік одягнений у домотканий одяг і стоптані шкіряні черевики. Про те, ким насправді є цей жебрак, люди дізнались випадково – завдяки журналістові болгарського телебачення. Він вивчав архіви собору і знайшов там неймовірну інформацію про те, що саме дідусь Добрі зробив найщедрішу пожертву з усіх, які отримував будь-коли собор, – 40 000 євро.

Старенький не витрачає на власні потреби жодної копійки з милостині. Він живе на пенсію (100 євро на місяць), а також не відмовляється від хліба та фруктів, які йому часом подають. А гроші він витрачає, наприклад, на оплату комунальних рахунків дитячого будинку, який одного разу мало не відімкнули за борги від тепла та світла, а також допомагає безхатченкам. Утім, про всі добрі вчинки дідуся Добрі люди дізнаються випадково, сам він ніколи про них не розповідає, тож достеменно не відомо, кому ще і як саме він допоміг.

Історія четверта

Індус Дашратх Манджхі увійшов в історію як людина-гора. І отримав він своє прізвисько не за велетенський зріст чи неймовірну силу, а за добре серце та неабияку самопожертву.

Усе своє життя Дашратх прожив у віддаленому глухому селі Гахлоур поблизу містечка Гая (штат Біхар, Індія). Від найближчого населеного пункту село відділяє пасмо гір. Щоб потрапити до школи, до лікарні чи на ринок, тамтешні жителі ще донедавна долали чималий шлях завдовжки майже 70 км.

Дашратх працював найманим сільськогосподарським робітником. Щодня, аби скоротити шлях, він долав крутий підйом, а потім спускався вниз. Одного разу його дружина, долаючи гору, щоб принести води чоловікові, зірвалась і сильно травмувалась. Вона померла, бо не отримала вчасно медичної допомоги. Того трагічного дня Дашратх вирішив сам прорубати шлях крізь гори, щоб більше ні з ким не сталося такого нещастя. 

Упродовж 22 років (від 1960 до 1982) чоловік лише за допомогою зубила, молотка та лопати вперто руйнував гору, прокладаючи шлях. І зрештою зробив у горі прохід завдовжки 110 метрів, завширшки 9,1 м і завглибшки 7,6 м. Спочатку селяни з нього кепкували, ні в кого навіть не виникло думки допомогти Дашрахтові. Але минали роки – і навіть найбільші скептики почали надавати йому підтримку. Хтось приносив їжу, хтось допомагав купувати нові інструменти. 

Завдяки титанічним зусиллям Дашратха відстань між районами Атри і Вазірганж округу Гая скоротилася із 75 кілометрів до кілометра. Цією дорогою щодня користуються жителі близько 60 довколишніх сіл.

Історія п’ята

Людям властиво нарікати на долю. А от двоє друзів-китайців – Цзя Хайся і Цзя Веньці– вирішили, що краще взятись за корисну справу, ніж журитись. Отож за останні десять років вони удвох посадили майже 10 тисяч дерев, аби убезпечити село від паводків та відновити родючість ґрунту. Утім, найдивовижніше те, що один із друзів сліпий, а другий безрукий. Цзя Веньці народився з вродженою катарактою на одному очі, а інше втратив унаслідок нещасного випадку на підприємстві, де працював, а  Цзя Хайся став інвалідом у трирічному віці. Однак, незважаючи на це, з них вийшла чудова команда танці львів. Веньці каже, що є руками для друга, а той – його очима.

 Грошей на саджанці в чоловіків немає, тому вони використовують живці, які Хайся зрізає на деревах. Потім вони разом садять, доглядають саджанці.

До речі, коли інформація про друзів з’явилась у ЗМІ, знайшлись благодійники, які готові оплатити операцію з видалення катаракти в Хайся.

ЛЮБОВ ДО БОГА В СЕРЦІ БЕРЕЖИ

Яка твоя простелиться дорога,

Чи сум, чи радість доля принесе,

Ти пам’ятай: усе в житті від Бога,

Тому і віра в Бога – над усе.

Якщо тобі не усміхнулась доля,

Ти не горюй і марно не тужи,

Та не забудь – на все Господня воля,

Й любов до Бога в серці бережи.

Як вирушаєш в нелегку дорогу,

То твердо йди – лише не похитнись,

Але найперше поклонися Богу

І щиро, беззавітно помолись.

Коли огорнуть смуток і тривога

Чи щастя стороною обійшло,

То не гнівись і уповай на Бога,

Від нього все – що буде й що було.

А може, ти і не багатий вволю,

Але, чим можеш, з ближнім поділись,

Смиренним будь, не нарікай на долю,

Й за все, що маєш, Богу помолись.

Коли печаль на серці чи знемога,

То не здавайся, гірко не смутись,

Лиш віддано й безмежно вір у Бога

Й до нього ти душею прихились.

Як хтось в біді й позве на допомогу –

Не відкажи, на поклик одзовись,

Завжди будь вірний та угодний Богу,

В житті ніколи з Ним не розлучись.

Шануй батьків ласкаво без упину,

За них болій, Всевишньому молись,

І в радості, і у тяжку годину

Завжди спіши до них, лиш не спізнись.

Якщо в житті ти зміг всього добитись,

То честі не згуби і не гордись,

Коли вже так не хочеться спинитись –

Ти все-таки на хвильку зупинись.

Забудь про все і помолись до Бога,

Й задумайся, чи з Богом ти живеш,

Чи праведна, чи вірна та дорога,

Що ти обрав, якою ти ідеш.

Як ти щасливий десь в краю чужому,

Не забувай, що є й свій рідний край,

В думках прилинь до батьківського дому,

Та де не був – про Бога пам’ятай.

У кожного в житті своя дорога,

Свій оберіг і зоряний свій час,

Але завжди надіймося на Бога –

Лиш Бог єдиний в кожного із нас.

Василь ГЛУХАНЮК

Святий Онисим один із сімдесяти

Окрім дванадцяти учнів, які скрізь слідували за Ісусом, Христос останнього року свого земного життя вибрав іще 70 апостолів. «Після того призначив Господь і інших сімдесят, і послав їх по двох перед Себе до кожного міста та місця, куди Сам мав іти. І промовив до них: “Хоч жниво велике, та робітників мало; тож благайте Господаря жнива, щоб робітників вислав на жниво Своє”» (Лк. 10:1–2).

На жаль, і серед дванадцяти, і серед сімдесяти були учні, які зрадили свого Вчителя та Його науку. Не всі, кого Ісус послав проповідувати, повернулись назад. А тому, як після зради Юди до числа дванадцяти апостолів долучили Матвія, так до числа 70 учнів зараховували згодом тих, хто ревно проповідував добру звістку, зокрема євангелістів Луку та Марка. 28 лютого Церква вшановує ще одного апостола із сімдесяти – святого Онисима.

За переказами, Онисим народився у заможній родині, яка мешкала в місті Тіятири. Його батько рано помер, а незабаром кредитори, щоб отримати назад свої гроші, продали юнака рабом на фабрику з виробництва пурпуру. Але хлопець був таким безвідповідальним, що незабаром головний розпорядник фабрики знову вивів його на торг. Так Онисим потрапив до Филимона – заможного християнина. Та юнак ніяк не міг забути колишнього вільного та щасливого життя, тож, хоча господарі добре ставились до своїх рабів, Онисим украв декілька золотих монет і втік до Риму. Та грошей на довго не вистачило. Тож він почав красти, згодом його спіймали і кинули до в’язниці.

Саме у цьому далекому від святості та чеснот місці Онисим зустрів апостола Павла, який теж відбував ув’язнення за проповідь доброї новини. Зустріч з апостолом Христовим не минула марно танці львів. Онисим навернувся та був охрещений. Неофіт усіляко намагався допомогти апостолові, якого тримали в кайданах, і доглядав його та служив йому, як син батькові.

Коли минув термін ув’язнення Онисима, апостол Павло, який особисто знав Филимона, написав тому листа з проханням простити раба-втікача і прийняти його тепер уже як брата.

Коли Онисим показав листа Филимонові, той не лише вибачив йому, а й відпустив на волю разом з іншими рабами-християнами. Онисим одразу повернувся до апостола Павла та всіляко допомагав йому, а згодом і сам навчав. Після смерті апостолів він багато років проповідував звістку про Царство в багатьох країнах і містах: в Іспанії, Карпетанії, в Колосах, у Патрах. А потім став єпископом в Ефесі. У часи правління імператора Траяна, який заборонив таємні зібрання та наказав страчувати християн за одне лише ім’я, Онисима знову ув’язнили. Щодо смерті апостола існують дві версії. За однією з них, Онисиму після жорстоких катувань відсікли голову мечем, за іншою – його каменували.
Пам’ять апостола Онисима Церква вшановує 28 лютого, а також 5 грудня разом зі святим Филимоном і 17 січня в Соборі Святих 70 апостолів.

ЯКЩО СЛАБКА ХРИСТИЯНСЬКА ВІРА…

Що не кажіть, але багато хто вдається до певних пересторог, які ще називають забобонами. То жінку зустріли з порожніми відрами (ні, щоб допомогти води набрати), то поспішаємо в нагальній справі, а назустріч священик (навпаки, привітайся за християнським звичаєм, отримай благословення – і все буде добре, а не оминай), то чорний кіт перебіг дорогу (а чому не сивий, він що, щасливий?.. Взагалі, чим котик завинив перед вами?..), то ластівка в хату залетіла і безпомічно б’ється об шибку вікна (невже Божа пташка може принести нещастя?)… Марновірство, та й годі! Усе ж, як з’ясували вчені, воно негативно впливає на психіку людини, пригнічує її, позначається на здоров’ї.

Справді, важливу нішу у світогляді українців ще з язичницьких часів займали (подекуди, на жаль, і тепер займають як пережитки минулого) вірування, пов’язані з пересторогами, обмеженнями, табу тощо. Отож декілька слів про них, але лише як про елементи народно-побутової культури, бо практикувати таке – великий гріх!

Наприклад, вірили (вірять), що недобрими є перші дев’ять днів березня. Але ж ми маємо дякувати Всевишньому за кожний прожитий день, за кожну мить, незалежно від того, сповнена вона радості чи горя! Тяжким уважали понеділок. (Якщо надто гучною видалася неділя, то так…). Застерігали: цього дня не варто пускати до хати сторонню жінку, тим паче, щось позичати, бо весь тиждень буде лихий. (А якщо в тієї жінки чи позичальника виникли нагальні потреби, невідкладні справи? Колись і тобі допоможуть!) Не смійся у п’ятницю, бо в неділю будеш плакати. (З чого б це?) У середу та в п’ятницю не можна когось проклинати, бо прокляття справдиться і ще на тебе повернеться. (Проклинати взагалі не можна, адже і це – важкий гріх!) Стверджують також, що лихі години (від ранку до обіду) бувають у лихі дні. Словом, що не день, то пересторога. Хоч сиднем сиди в хаті й нікуди не виходь.

Аби вберегтися від напасті та лихої години, застерігалися про всяк випадок приповідками: «У добрий час сказати, а в лихий промовчати», «В добру годину буде сказано». А чи не краще натомість прочитати молитву?!

Часто народна уява пов’язувала успіх або невдачу в господарстві з місяцем-молодиком. Якщо він з’явився на небі, тоді, мовляв, жодна справа «не піде» впродовж усього календарного місяця. Знову ж, не йміть цьому віри, надто коли йдеться про сезонні аграрні роботи. Тут щось важко вичікувати. Селяни добре знають: день рік годує!

Побутує чимало забобонів, дотичних до городництва і християнських свят. Наприклад, до Благовіщеня не торкалися (не орали) землі, бо «тоді нічого не зійде». На Іллі не можна йти в поле, бо «святий хліб спалить блискавицею». І знову ж – марновірство!

Навпаки, у батьків дружини садимо картоплю ще до Благовіщеня. Не дивуйтесь! Там піщані землі. Якщо рано не посадити, то нічого путнього не вродить. Зате до Спаса поле вже чисте. Завжди збираємо добрий урожай. Щодо Іллі, то о цій порі справді бувають грози, але їх аж ніяк не посилає святий пророк. Так само, як і Прокіп не палить кіп.

Церква застерігає: пересторогам вірить той, у кого слабка християнська віра. Отоді віддає себе не під опіку Божу, а лихому.

Тарас ЛЕХМАН

Про серйозне з усмішкою

Молода і гарненька дівчина засмагала на пляжі, коли десятирічний хлопчик підійшов до неї iз запитанням: «Перепрошую, чи ви вірите в Бога?». Здивована запитанням, вона відповіла, що так. Хлопець не вгавав: «А чи ходите до церкви щотижня?». Дівчина знову відповіла, що ходить. Дитина і не думала зупинятися: «Чи ви читаєте Біблію і молитеся щодня?». Дівчина знову відповіла: «Так». Маленький чоловік зітхнув із полегшенням і сказав: «Чи можете ви потримати мої гроші, поки я буду купатися?».
Хоч би якою дивною здавалася ця ситуація, люди й нині очікують від християн гарної поведінки…

***

Одного разу внаслідок нещасного випадку фермер зламав собі ноги та був не здатним обробляти власне господарство. Ситуацію ускладнювало те, що він мав багато дітей, а його дружина була вагітна.

Громада вирішила, що буде надзвичайно корисно, якщо всі мешканці згуртуються і помоляться за його одужання. Так і зробили. Ціле село зібралося та щиро молилося за швидке одужання хворого.

Служіння перервалося несподівано. Двері відчинилися, і молодий хлопець оголосив на всю церкву, що його тато не мав часу прибути на службу, але прислав свої молитви у возі. Коли християни вийшли на вулицю, то побачили віз, повний мішків картоплі, капусти, квасолі, моркви, м’яса, яблук та інших продуктів…

Пам’ятай день суботній святкувати

У Євангеліях декілька разів натрапляємо на згадки про те, як фарисеї звинувачують Ісуса в тому, що Він порушує заповідь про суботній день. Зокрема, саме в суботу Христос зцілює скорчену жінку (Лк. 13:10–17) та сухорукого чоловіка (Мт. 12,9–13). Щоб зрозуміти, наскільки серйозними були ці звинувачення, ми мусимо усвідомити, наскільки вагомою була для юдеїв заповідь суботнього дня і наскільки суворим було покарання за її порушення.

Біблія про день суботній

Старий Завіт містить дві традиції стосовно суботнього дня. Одну з них наведено у 20-й главі Виходу: «Пам’ятай день суботній, щоб святити його; шість днів працюй і виконуй [у них] усякі справи твої, а день сьомий – субота Господу, Богу твоєму…, бо за шість днів створив Господь небо і землю, море й усе, що в них, а на день сьомий спочив; тому благословив Господь день суботній і освятив його» (Вих. 20:8–11). У цьому уривку освячення суботи прив’язано до історії творіння світу, де Бог спочив на сьомий день. Саме цим аргументований суботній спочинок для євреїв, усіх домашніх і навіть худоби.

Друга традиція міститься у п’ятій главі Второзаконня: «Пильнуй день суботній, щоб свято зберігати його, як заповів тобі Господь, Бог твій…, і пам’ятай, що [ти] був рабом у землі Єгипетській, але Господь, Бог твій, вивів тебе звідти рукою міцною і силою великою, тому і повелів тобі Господь, Бог твій, дотримувати дня суботнього [і свято зберігати його]» (Втор. 5:12–15). Ця традиція обґрунтовує необхідність суботнього спокою згадкою про звільнення на волю з єгипетського рабства.

Щоби зрозуміти ставлення євреїв до суботнього дня, достатньо згадати випадок, описаний у Першій книзі Макавеїв. У середині другого сторіччя до н.е землі Юдеї та Єрусалиму захопив цар Антиох, який усіляко переслідував юдеїв та намагався навернути їх у еллінську віру. Тора стала забороненою книгою, всюди було встановлено ідолів, храмові скарби були конфісковані, а сам храм розграбовано.

Тих, хто дотримувався Закону, переслідували та жорстоко карали. Жінок, котрі давали до обрізання своїх дітей, згідно з наказом царя вбивали, прив’язавши їм до шиї немовлят. Убивали також їхніх слуг і тих, хто проводив обряд обрізання. Книги Закону спалювали. Частина юдеїв, рятуючись від смерті, втекла до пустелі та переховувалась у сховищах. Та за якийсь час війську Антиоха вдалось їх виявити. Оточеним запропонували здатись і зректися віри, за це їм обіцяли зберегти життя. Та втікачі відмовились, а оскільки все це відбувалось суботнього дня, то, коли вояки напали на них, вони не оборонялись і навіть не завалили входу до сховищ, «Нападали на них у суботи, і по­мерло їх, і дружин їхніх, і дітей їхніх з худобою їхньою до тисячі душ» (1Мак. 2:34–38). Святість суботи була настільки великою, що правовірні юдеї радше готові були вмерти. Щоправда, потім було зроблено поступку, і в суботу вже можна було брати до рук зброю для захисту, якщо ворог напав першим. Іще один випадок вірності дотримання суботньої заповіді наводить у своїй книзі «Юдейські старожитності» історик Йосиф Флавій (І ст. н. е). Він писав, що римський полководець Помпей зміг захопити Єрусалим лише тому, що юдеї дотримувались правила суботи. У ті часи Єрусалим був чудово укріпленим містом з неприступними мурами. Але Помпей наказав збудувати поблизу величезний земляний насип, з якого нападники потім спокійно змогли обстрілювати оборонців. Звісно ж, усі земляні роботи провадили в суботу, користуючись тим, що жоден юдей не наважувався взяти до рук зброю. Бо це було прямим порушенням Закону – вояки Птоломея не нападали, а лише копали та будували насип.

Фарисеї – охоронці традицій та заповідей

Дотримання заповіді про суботній день як чистоту юдейської віри впродовж сторіч старанно охороняли фарисеї. Свою функцію вони бачили в суворому і буквальному дотриманні законів, зокрема, закону про суботній спокій.

Складений Єрусалимський Талмуд містить 64 сторінки, а Вавилонський Талмуд – 156 подвійних сторінок специфічних правил і роз’яснень стосовно того, що є дозволеним або забороненим суботнього дня. Саме «завдячуючи» фарисеям субота з дня благословення перетворилась на тягар випробування. Законники напрацювали список із 39 справ, що їх не можна було робити в суботу. Свідоме порушення кожного з пунктів тягло за собою каменування, несвідоме – покаяння та жертву за гріх.

«Технічною мовою законників ці 39 пунктів називали «отцями», а похідні від них – «нащадками». Наприклад, заборона орати землю суботнього дня була «отцем», а копати – похідним від цієї заборони «нащадком». Тягнути стілець по землі було заборонено, бо він залишає слід, схожий на борозну, але тягнути той самий стілець твердою поверхнею було дозволено.

Перенесення вантажу було ще одним «отцем» з багатьма «нащадками». Носити зайвий одяг у суботи було заборонено. Швець мусив залишати вдома нитку та голку, а книжник не мав права носити за собою перо. Якщо у правовірного юдея в суботу загориться будинок, він не мав права нічого винести з вогню, крім власного одягу. Водночас одяг можна було виносити, по одному предмету одягаючи на себе. Потім треба було зняти раніше винесене, повернутися до будинку, охопленого вогнем, одягнути наступне і таким чином повторювати потрібну кількість разів…» (Роберт Л. (Боб)).

Ось іще декілька цікавих застережень. У суботу чоловік міг позичити в товариша глечик вина або олії – за умови, що він не скаже: «Позич мені…» (Shab. 23:1). Бо ця фраза означає угоду, а угода може вимагати письмової посвідки, а писати в суботу заборонено.

Якщо чоловік загасив лампу (в ніч проти суботу) зі страху перед язичниками, крадіями або злими духами, або якщо в домі хворий, що не може спати при світлі – він не винний у порушенні суботи. Але якщо чоловік загасив лампу, щоби вона довше прослужила, задля економії олії або ґноту – винний (Shab. 2:5).

Якщо говорити про ставлення до лікування в суботу (нагадаємо, що Ісус зцілював недужих суботнього дня), то це добре видно із заборони людині накладати оцет на зуб, щоби зменшити зубний біль. Але було дозволено вживати оцет у їжу, і «якщо тоді людина зцілилася – то зцілилася».

Та найгіршим було те, що для тогочасних фарисеїв цілковито зникла різниця між суботніми правилами, які встановили вони та Старозавітним Законом. І порушення будь-якого з цих правил вони розглядали як порушення всього Закону Божого, що вимагало негайного суворого покарання і нерідко закінчувалось каменуванням громадою винного.

Найвищий закон – любов

Із вчення Спасителя виростає зовсім інше уявлення про Бога, людину та спосіб життя. Писання, заповіді, закони, традиції, правила та устави – все залишилося на своєму місці. Змістився центр ваги. Сам собою жоден закон не має цінності, бо всі вони дані людині й для людини, вони допомагають, вказують правильні орієнтири і захищають від небезпек. Але найвищим законом стає любов.

Ірина Скиталінська

У наступному номері читайте, чому для більшості християн днем спокою стала неділя.

 

Історія про Надійку та гаманець

Теплого весняного дня Надійка поверталася після уроків додому. Дівчинка неквапливо йшла вулицею, радіючи золотавому сонечку, що весело світило на лазуровому небі. Вона милувалася деревами, вкритими ніжно-рожевим запашним цвітом. Перед самим носом Надійки продзижчав хрущ. Мала розсміялася, коли той від несподіванки впав на землю й кумедно задриґав лапками. Дівчинка не поспішала додому, вона з цікавістю дивилася на все, що траплялося на її шляху: на рудого кота, на веселу зграйку горобців, на людей, що йшли назустріч. Особливо подобалося Надійці роздивлятися вітрини крамниць.

«Ех, – думала дівчинка, затримавшись біля магазину, де продавали мобільні телефони. – Коли вже мені батьки подарують новенький телефон із фотокамерою?»

Така мобілка вже була в її найліпшої подружки Юлі. Надійка їй заздрила, проте батьки дівчинки не поспішали купити їй таку дорогу річ.

– От закінчиш рік із гарними оцінками, тоді подаруємо тобі мобілку, – пообіцяла Надійці мати.

Дівчинка сумно зітхнула: «Це буде нескоро. Та ще й доведеться постаратися, аби його отримати».

Надя підійшла до зупинки й сіла на лавку в очікуванні автобуса. Безтурботно наспівуючи веселу пісеньку, вона крутила на пальці зв’язку ключів з брелоком у вигляді метелика. Незграбний рух – і метелик разом із ключами полетів на землю. Надійка нахилилася, щоб їх підняти, й побачила під лавкою старенький коричневий гаманець. Вона взяла його й озирнулася: може, десь поруч є його власник. Але на зупинці нікого, крім неї, не було ремонт холодильників львів. Надя розкрила гаманець і побачила всередині купу грошей. Почала їх рахувати. Це була величезна для неї сума, астрономічна – майже півтори тисячі гривень. Таких грошей Надійка зроду в руках не тримала.

Мала не тямилася від щастя. Вона знову і знову перераховувала гроші, не в силах повірити, що такий скарб дістався саме їй. Подумки дівчинка вже почала їх витрачати. Спочатку вона купить собі морозива, цукерок та тістечок. Багато – стільки, скільки захоче. А потім… Надійка розгубилася від щастя, яке на неї раптово звалилося, й не змогла відразу придумати, що б їй купити.

«Вирішу пізніше», – подумала вона й стрімголов помчала до кафе, на вітрині якого красувалися чудові торти, прикрашені глазур’ю та квіточками зі солодкого крему.

Сидячи за столиком й запихаючи до рота вже четверте тістечко, яке вона замовила після двох порцій крем-брюле та літра кока-коли, Надійка почувалася кепсько. Від солодощів її вже нудило.

«Що ж собі придбати? – роздумувала маленька ласунка. – Що завгодно, тільки не тістечкa!»

Дівчинка вже дивитися в бік солодкого не могла. Після відвідин кафе в неї залишилася сила грошей, а вона так і не вирішила, як їх витратити. «Може, розповісти про знахідку Юльці?» Але Надійка відразу ж викинула цю ідею з голови. Чого доброго, доведеться з нею ділитися: «От уже ні! Обійдеться! Вона й так має класну мобілку, – сказала собі Надя й тієї ж миті в її голові промайнула думка: – Мобілка! От що я собі куплю! Придбаю такий телефон, що Юлька від заздрощів лусне».

У магазині дівчинка придбала собі гарний рожевий телефон. Чого тільки в ньому не було: багато цікавих ігор, радіо, МР3-плеєр та навіть фотокамера. Такого телефону жодна дівчинка з її класу не мала. Витративши майже всі гроші, Надійка поклала решту в гаманець і поїхала додому.

У своїй кімнаті Надя дістала телефон й узялася його роздивлятися. Двері раптово відчинилися. Мати стривожено поглянула на доньку, яка ледве встигла сховати мобілку за спиною.

– Ти часом не захворіла? Чому не йдеш обідати?

– Уже йду, – неохоче відповіла Надійка.

Дівчинку й досі нудило від тістечок, але вона змусила себе їсти борщ та гречану кашу, аби мама не запідозрила чогось, бо ж могла відібрати телефон і насварити доньку.

Зранку, як і завжди, мати зробила декілька бутербродів та поклала їх у портфель доньки. Там вона помітила рожевий телефон.

– Чий це телефон? – жінка розгублено покрутила в руках дорогу річ.

– Мені його Юля дала, – збрехала Надя, ховаючи очі від допитливого погляду мами.

– Треба негайно повернути, доки ти його не зламала. Я подзвоню батькам Юлі та сама віддам їм телефон.

– Ні! Не дзвони! – з відчаєм у голосі заперечила дівчинка.

Мати допитливо подивилася на неї, очікуючи пояснень.

Надійка почервоніла від сорому. Доведеться зізнатися мамі, що вона їй збрехала.

– Це моя мобілка, – тихо промовила вона.

– Ти її вкрала? – злякалася жінка.

– Ні! Купила.

Надя розповіла, як знайшла на зупинці гаманець і придбала собі цей телефон. Вона дістала з портфеля свою знахідку, щоб довести, що каже правду. Мати взяла до рук гаманець і уважно роздивилася його вміст. Окрім грошей, у ньому було пенсійне посвідчення на ім’я Матвія Степановича Фоміна та рецепт на ліки.

– Скільки грошей було в гаманці? – поцікавилася жінка.

– Півтори тисячі гривень.

– Ти все витратила на телефон?

– Так. А ще на тістечка та морозиво, – неохоче зізналася Надійка.

– Доведеться всі гроші повернути власникові гаманця.

– Не хочу! Не поверну! – Надя сердито топнула ніжкою, з очей бризнули сльози. – Я їх не вкрала, а знайшла. Отже, вони належать мені.

– Ні, вони належать хворому дідусеві. Якщо ти не повернеш грошей, Матвієві Степановичу не буде за що купити ліки. Залишити мобільний собі – те саме, що обікрасти стару, немічну людину, – жінка обійняла засмучену доньку й витерла сльози, що текли щоками малої. – Надю, треба повернути гаманець. Ти ж не крадійка, а добра дитина. Доню, ніколи не втрачай людяності. Завжди залишайся порядною та чесною людиною.

– Добре, я поверну гроші Матвієві Степановичу, – хоч як Надійці було шкода новенький телефон, але вона була погодилася з мамою. Вона має повернути те, що їй не належить.

Після уроків Надійка з мамою зайшли у магазин і повернули телефон. Дівчинка гірко зітхнула, останнього разу поглянувши на мобілку своєї мрії. Вона почувалася нещасною.

Не минуло й півгодини, як жінка з дитиною вже стояли на порозі будинку, де мешкав Матвій Степанович. Двері їм відчинив сивий дідусь, який спирався на милиці. Мати Надійки пояснила йому, що вони прийшли повернути гаманець, який знайшла її донька. Старенький розчулився від щастя, коли побачив, що всі гроші та документи на місці. Зі сльозами на очах він так щиро дякував Надійці, що жаль, який вона відчувала, повернувши телефон до крамниці, безслідно минувся. Тепер Надя знала, що вчинила правильно. В очах матері вона бачила гордість за неї й почувалася щасливою. Виявилося, що робити добрі вчинки приємно.

Ксенія ДЕРИЗЕМЛЯ

Подвиг Ірени Сендлер, або серце сповнене любові

Дивлячись на миле добре старече обличчя жінки на фото, важко повірити в те, що за її плечима участь у польському підпіллі, катівні гестапо, переслідування польської комуністичної влади. Її ім’я – Ірена Сендлер. Під час Другої світової війни вона врятувала 2500 життів.

Ірена Сендлер народилась у Польщі 1910 року. Її прадіда вислали до Сибіру за участь в антиросійському польському повстанні, батько завідував лікарнею в Отвоку. Вона виросла у домі, двері якого завжди були відчинені для тих, хто потребував допомоги незалежно від соціального статку та національності. Семирічною вона втратила батька, він помер від висипного тифу, заразившись від пацієнтів, яких відмовлятись лікувати більшість його колег. Незадовго до смерті він сказав Ірені:  «Якщо ти бачиш, що хтось тоне, треба кидатись у воду і рятувати, навіть якщо не вмієш плавати». Вони стали для неї дороговказом на все життя. Мотивація її вчинків не пов’язана із жодною релігією, вона, як сама зізнається, завжди керувалась лише тим, що підказувало серце.

Закінчивши школу, дівчина вступила до Варшавського університету. В тогочасній Польщі у вишах існувало правило відповідно до якого євреї могли сидіти лише на спеціально відведених місцях, найчастіше останніх рядах аудиторії. Ірена – надзвичайно чутлива до будь-якої несправедливості, разом з однодумцями перекреслили спеціальну відмітку у студентських квитках, яка дозволяла їм сидіти на місцях для поляків, і займали місця на так званому  «лавковому гетто» поруч зі студентами-євреями. Це був її перший виклик суспільству і знак солідарності з упослідженим та переслідуваними, наважитись на якій часто означало наразитись на несприйняття та навіть презирство. Та  Ірену це не лякало, вона не збиралась поступатись переконаннями.

Коли фашистська Німеччина окупувала Польщу, у Варшаві було створено єврейське гетто, свого роду найбільший проміжний концентраційний табір для євреїв Польщі та Німеччини. Більшість із тих, кого там утримували, згодом вивезли до Треблінки, де за час війни знищено майже мільйон осіб. Спочатку вихід із гетто без дозволу карали тюремним дев’ятимісячним ув’язненням, а потім його обгородили стіною і розстрілювали всіх, хто наважився його покинути. Злидні, голод (місячна норма хліба – два буханці), велика щільність – ідеальні умови поширення хвороб, зокрема висипного тифу, епідемії якого побоювались і німці, адже хвороба не перебирає жертвами. Тому нацисти дозволили польським медикам із відділення охорони здоров’я безперешкодно відвідувати гетто, щоб розподіляти ліки та робити щеплення. Серед них були Ірена Седлер та інші члени підпільної організації допомоги євреям, які щодня ризикували своїм життям, організувавши мережу для вивезення дітей за межі гетто.

Немовлятам давали снодійне, клали у ящики з-під інструментів, у яких робили дірки, щоб дитина не задихнулась, старших накривали брезентом і вивозили в машинах, які доставляли в табір дезінфекційні засоби. Водій машини завжди брав із собою собаку, яку навчив гавкати, коли проминали пункти пропуску, аби заглушити можливий шум чи плач. Декотрих дітей виводили через каналізаційні ходи та підвали будинків, які безпосередньо прилягали до гетто.

Рятувальні операції були чітко сплановані та розраховані до секунди. Один врятований хлопчик розповідав, що він, мав заховавшись за рогом будинку, зачекати поки пройде німецький патруль, а потім дорахувавши до 30 (не раніше і не пізніше) бігти до каналізаційного люку, який якраз у цей момент відкрили знизу його рятівники.

Навіть через багато років Ірина Сендлер з невимовним болем та співчуттям згадувала, який страшний вибір доводилося робити єврейським матерям. Вони мусили або віддати свою дитину незнайомій людині, яка жодним чином не гарантувала, що та буде врятована, ба більше, навіть чи вдасться вивезти її за межі гетто, або залишити малюка з собою, чудово усвідомлюючи, що ймовірність вижити мінімальна.  «Я була свідком жахливих сцен, коли, наприклад, батько погоджувався розлучитися з дитиною, а мати ні, – розповідала пані Ірена. – А наступного дня я дізнавалась, цю сім’ю вже відправили в концтабір».  

Врятованих дітей прилаштовували в «перевірені» польські сім’ї, які Сендлер називала  «швидкою допомогою». Старших, аби приховати їхнє походження, вчили хреститись і молитись. Часто виникали проблеми з мовою, багато дітей говорили тільки на ідиш. Переховувати таких дітей було особливо небезпечно, найчастіше їх прилаштовували у монастирях та дитячих притулках. Щоб врятувати одного єврейського малюка, потрібно було задіяти 12 людей поза гетто: водіїв транспортних засобів, священиків, які видавали підроблені свідоцтва про хрещення, службовців, які діставали продовольчі картки, тощо. Кожен із них ризикував життям, адже за допомогу євреям одразу ж розстрілювали.

Дані усіх дітей, яких вдалось вивезти з гетто, Ірена Сендлер записувала на вузьких смужках папіросного паперу і ховала у скляних пляшках, які закопувала у саду в подруги, щоб після війни вони могли розшукати своїх рідних.

20 жовтня 1943 Ірену заарештували за анонімним доносом «пильного та відповідального громадянина».  Аби дізнатись про підпілля випробували звичні прийом: тортури, побої та знущання. Жінці у кількох місцях перебили руки і ноги, але вона не зрадила нікого. Її мали розстріляти, але, на щастя, соратникам вдалось її врятувати, вони підкупили охоронців, які супроводжували ув’язнену до місця страти. Прізвище Сендлер внесли до списків розстріляних, а сама Ірена була змушена переховуватись до визволення Польщі.

Втім, навіть після закінчення війни Ірені загрожувала небезпека, нова влада звинуватила її у співпраці з урядом Польщі на еміграції та Армією Крайовою, які й справді допомагали підпільникам фінансово. Тиск був величезний, щоправда, більше моральний. Ірена була вагітною, дитина – хлопчик – народився недоношеним і помер через 11 днів. Вона була «невиїзною», її дітям не дозволили вступити на денне відділення університету. «Які гріхи на твоїй совісті, мамо?!» – запитувала потім її донька.

Після війни Сендлер розкопала свій сховок з даними про врятованих дітей і передала їх у Центральний комітет польських євреїв. Завдяки цьому вдалось розшукати багатьох дітей і передати їх родичам адвокат львів. Сиріт помістили в єврейські дитячі будинки. Згодом значну частину переправили до Ізраїлю.

Після падіння комуністичного режиму польський уряд нагородив Ірену Сендлер вищою відзнакою країни – орденом Білого Орла, а 2007 року її висунули на здобуття Нобелівської премії миру. Щоправда, отримав її тодішній кандидат у президенти США Альберт Гор за поширення знань про парниковий ефект.

Останні роки життя Ірена Сендлер провела у приватному варшавському пансіоні Єлизавети Фіковської, яку вона шестимісячною врятувала із гетто. Вона прожила 98 років, не любила, коли її називали героїнею.
«Кожна дитина, що врятувалася за моєї участі, – це виправдання мого буття на Землі, а не право на славу», – писала вона у листі до польського Сейму. «Я могла б зробити більше, врятувати більше дітей… і цей жаль за незроблене переслідуватиме мене до кінця мого життя»’.

Ірена Сендлер прожила важке, проте чудове життя. Життя сповнене величезної любові, неймовірної мужності, відваги і доблесті.

«Ми і майбутні покоління повинні пам’ятати про людську жорстокість і ненависть, яка керувала тими, хто здав своїх сусідів у руки ворога, ненависть, яка штовхнула їх на вбивство… Моя мрія – щоб пам’ять про це стала попередженням світу і людство ніколи надалі не повторило цієї трагедії».

Оксана Максимяк

Наша довідка

Варшавське гетто – єврейське гетто у Варшаві, що його створила окупаційна німецька влада під час окупації Польщі. За час існування гетто його населення зменшилося з 450 тисяч до 37 тисяч осіб (більшість вивезли у табір смерті Треблінка). Говорячи про причини створення гетто, нацисти стверджували, що євреї є переносниками інфекційних захворювань і ізоляція їх допоможе захистити неєврейське населення від епідемій. У березні 1940 року декілька міських районів Варшави з високою концентрацією єврейського населення оголосили карантинною зоною. З цих районів було виселено близько 113 тисяч поляків, а на їхнє місце заселено 138 тисяч євреїв з інших місць.

У гетто перебувало 440 тисяч осіб (за кількістю приблизно 37 % населення міста), хоча площа гетто становила 4,5 % площі Варшави.

Офіційно встановлені продовольчі норми були розраховані на загибель жителів від голоду. У другій половині 1941 року продовольча норма для євреїв дорівнювала 184 кілокалоріям. Однак завдяки нелегальному постачанню реальне споживання було вищим. Найгірше становище було в євреїв, переселених з інших районів Польщі.

Від 19 квітня до 16 травня 1943 року у Варшавському гетто відбулося збройне повстання, яке придушили війська СС. Під час повстання було вбито близько 7000 захисників гетто та близько 6000 згоріли живцем внаслідок того, що німці масово підпалювали будівлі. Приблизно 15000 жителів гетто, які ще залишились живими, вивезли в Треблінку. 16 травня гетто було остаточно ліквідовано.

Отець Тихон Кульбака: «Ненависть завжди потрібно перемагати любов’ю»

«Моліться за своїх ворогів», – із цим проханням 43-річний священик УГКЦ Тихон Кульбака щоденно звертається до всіх вірних під час проповіді, сповіді чи духовної розмови. Із власного досвіду знає, що це не так легко. Адже 12 діб провів у полоні бойовиків «ДНР», сповна пізнавши людської жорстокості, злоби та ненависті.

У хворого на цукровий діабет о. Тихона забрали всі ліки, годували лише хлібом та водою, тричі виводили на розстріл, врешті довели до діабетичної коми. І лише міцна віра у Господа та палка молитва допомогли йому вижити.

Незважаючи на весь пережитий жах, о. Тихон закликає любити тих, хто приніс біль, сльози та приниження…

– Отче, ви родом із Донеччини… Пригадуєте, які настрої переважали у вашій родині?

– Я є донеччанином у шостому поколінні. Навчався в радянській школі, вивчав українську мову. Я пам’ятаю, як їздив у село до бабці і діда. І можу вам з упевненістю сказати, що донецькі села завжди були україномовні. Тобто я з малку знав, що є українцем. Але завдяки Майдану і торішнім подіям я ще й зрозумів, наскільки це є важливим: бути українцем, бути в Україні, і щоб Донецьк також був частиною України!

– Після перших резонансних подій на Майдані ви почали проводити активну діяльність. Як реагували донеччани?

– Від початку минулого року ми організували свій Донецький майдан. Звісно, він не налічував тисячі осіб. Однак 100–300 людей приходили завжди. А у березні на наш Майдан вийшло близько 10 тисяч людей, щоб підтримати Донецьк в Україні і Україну в Донецьку. Такого ніколи досі не було!

Першого дня Великого посту ми зорганізували Молитовний майдан. Домовились виходити щовечора на площу Конституції, розташовану на березі річки Кальміус, і молитися за єдність і мир в Україні. Ініціаторами цієї спільної молитви виступили греко-католики, римо-католики, православні Київського патріархату і багато протестантських церков. Потім до нас долучилися мусульмани і буддисти. Приходили навіть атеїсти і казали: «Я не знаю, как молится, можно я просто вместе с вами постою?!» – «Нужно!».

Ми домовились збиратись аж до Великодня. Але згодом, побачивши, що ситуація не покращується, розбили на цьому місці невеликий намет, встановили хрест. Протягом дня до нас завжди підходили люди. Увечері на молитву збиралося 200–250 осіб. Вони тримали в руках плакати із написами: «Здесь моляться за Украину!». На той момент уже не можна було ходити Донецьком з українською символікою. Єдиним місцем, де ще майорів синьо-жовтий стяг, був наш Майдан. За декілька метрів від нас – проїзна дорога. Були моменти, коли водій якогось авто пригальмовував, діставав синьо-жовтий прапорець, махав нам, а потім ховав його і їхав далі. А було й таке, що крізь прочинені вікна у нас жбурляли камінням.

До речі, цей молитовний марафон триває і досі, але вже у підпіллі.

– Невже ніхто з бойовиків не звернув на це увагу?

– Звісно, наша діяльність не могла залишитися непоміченою. Одного разу, коли на Майдані перебувало п’ятеро-шестеро осіб чоловік, прийшло 150 озброєних «ДНРівців» і почали вимагати, щоб ми припинили «ето безобразне в центре новоросии». Хрест поламали, прапор викинули в річку, намет зірвали. Один із хлопців, бачачи все це, став навколішки і почав молитися… просто… своїми словами… «Господи, наверни цих людей…». І раптом жінка зі зброєю, в камуфляжі, котра прийшла разом із «ДНРівцями», впала на бруківку і почала кричати, щоб той хлопець замовк.

Отож ми мусимо знати і пам’ятати, що за цим усім стоїть ворог нашого спасіння.

Потім мені почали приходити есмески з погрозами. Був випадок, коли до мене підійшов невідомий чоловік і почав фотографувати. Уже тоді я зрозумів, що перебуваю під прицілом. А за два тижні до полону мою машину розмалювали свастикою та зі всіх боків написали «Смерть бендеровцам». Добре, що та червона олійна фарба не встигла засохнути і мені вдалося її змити.  

– А як так сталося, що ви потрапили у полон?

– 4 липня дорогою до церкви я зупинився в центрі Донецька біля одного зі супермаркетів. Вийшов з авто. Тоді саме поряд припаркувався інший автомобіль, з якого вийшло четверо в камуфляжі. Ми звикли, що містом уже певний час ходили зі зброєю і в балаклавах… Однак цього разу я побачив, що вони йшли саме до мене, і не помилився… Посадили мене у мою ж машину, піднесли до обличчя ганчірку з ефіром – і я втратив свідомість. Що зі мною було потім, не знаю…

Отямився у маленькій кімнатці. Віконце замальоване білою фарбою. На долівці лише матрац. Згодом до мене прийшов охоронець і сказав одягнути на очі пов’язку. Це була обов’язкова умова.

Я не бачив, куди саме мене привели. Але було таке враження, що це або колишній табір, або база відпочинку. На вулиці вчувався запах лісу і прілого листя. Я одразу відчув цей запах, бо дуже його люблю.

– Вам дозволяли виходити на вулицю?

– Ні. Мене виводили туди на «розстріл». Я спілкувався з багатьма полоненими і практично до всіх застосовували метод «імітації розстрілу». Це робили задля того аби зламати людину психологічно.

На п’яту, шосту та сьому добу перебування у полоні я також пережив імітацію розстрілу… Мене із пов’язкою на очах виводили надвір, наказували стати обличчям до стіни і молитися. Я молився в думці, а вони вимагали, щоб я молився вголос. Я починав молитися і тут – кулеметна черга. Кулі пролітали настільки близько, що можна було почути гаряче повітря десь біля самого вуха. У волосся сипалася штукатурка та цегляні осколки. Першого разу від страху та нервового перенапруження втратив свідомість. Мене відлили холодною водою. Коли повернувся до тями, перше, що почув, – це сміх. Весь у багнюці, мокрий повернувся до кімнати.

Коли мене виводили на розстріл удруге і втретє, зізнаюсь чесно, я молився і просив у Бога смерті. Це було настільки важко, що хотілося, аби це все якнайшвидше закінчилося.

– А що було потім? У чому ж вас звинувачували?

– На восьму добу приїхала людина з явно вираженим московським акцентом, обізнана в усіх церковних справах. Можу припускати, що це був якийсь співробітник ФСБ. Основний меседж, який я вловив із наших «розмов», це те, що «новоросия – территория, где не будет места униатам, расскольникам и сектантам». Зрозуміло, що «уніати» – це католики, «раскольники» – православні Київського патріархату, а «сектанти» – це всі протестанти. Тобто місця для таких в новоросии немає.

Моя провина полягала лиш у тому, що я – греко-католицький священик.

– Важко уявити, що ви пережили у ці дні…

– Так. Це було не лише психологічним, а й фізичним потрясінням. У мене сильно підвищився рівень цукру, пішли камені з нирок, почався напад мерехтливої аритмії… Ліки від діабету, які у мене завжди були під рукою, забрали. Єдине, що залишили, – то це вервичку на пальці. Я почав молитися і за 15 хвилин – у мене нормалізувався серцевий тиск. Раніше з такими симптомами я тиждень пролежав у реанімації під крапельницями. А тут 15 хвилин молитви на вервичці врятували моє життя!

Потім, після звільнення, я розповів про це нашому сімейному кардіологові. За її словами, з погляду медицини це – неможливо, але Бог сотворив чудо!

– Хто перший забив на сполох і почав вас розшукувати?

– Через добу забив на сполох брат. Мене почали шукати друзі: греко-католицький священик, римо-католицький священик, мусульманський муфтій і протестант. Обдзвонили лікарні, морги і зрозуміли, що мене кудись забрали.

До цього часу на окупованій території діють декілька банд. Усі вони автономні. Тож доводилось контактувати з ватажками цих формувань. Одні говорили, що мене в них немає, інші робили припущення, що мене могли забрати на примусові роботи. А коли з’явилася інформація про те, що я, ймовірно, в полоні у «Русской православной армии», самі ж бойовики сказали «Ето беда. Они совсем обезбашены».

Я справді потрапив до них. Родичі та друзі намагались вести з ними «діалог», натомість вони почали такі собі ігри: обіцяли, що відпустять мене, а потім просто відмикали телефон. Усі, хто мене розшукував, були в розпачі. Адже ніхто не знав, де я і що зі мною. Дякувати Богу, мене таки вдалося визволити.

– Тепер ви перебуваєте у Львові. Що відчуваєте?

– Я живу при монастирі Святого Альфонса. Розповідаю людям про свій досвід. Закликаю до молитви. Звісно, сумую за своїми парафіянами із Донецька. Багато моїх прихожан залишились на окупованій території. Здебільшого це люди похилого віку. Їм важко придбати продукти, ліки, товари першої потреби. Адже у них зовсім немає готівки. Намагаємося хоч якось їм допомагати. Створили організацію «Спільнота біженців з Донецька та сходу України».

У Маріїнці, де тривають запеклі бої, поховані шість поколінь із моєї родини. Там – могили моїх батьків. Але хтозна, чи вдасться мені ще туди повернутися.

– На вашу думку, чому Господь допускає такі випробування?

– Я пам’ятаю, як у лютому в центрі Донецька на нас напали «тітушки». Мого знайомого повалили на землю й жорстоко били. Міліція, побачивши це, демонстративно відвернулася, а журналісти просто стояли і знімали все це на камери. І ніхто не заступився за нього.

Наша біда в тому, що між нами немає єдності. На жаль, ми досі не можемо оцінити Божого дару – жити у вільній незалежній державі.

– Отче, в багатьох бійців, котрі перебувають у шпиталях, поранені не лише тіла, а й душі… Як можна їм допомогти?

– Я із власного досвіду знаю, що таке страх і яка це сильна емоція. Тому дуже добре розумію наших хлопців. Нещодавно серед інших документів привезли з Донецька мій диплом психолога, який отримав 1995 року в Московському державному гуманітарному університеті. Ця освіта допоможе працювати з нашими солдатами. Бо якщо цього не робити, то за півроку матимемо десятки тисяч молодих юнаків із посттравматичним афганським синдромом. Я відчуваю за них відповідальність і як священик, і як психолог, і як людина із власним досвідом.

– Як після всього пережитого і побаченого можна милосердно ставитись до наших ворогів?

– Згадаймо Фатіму, 1917 рік… Матінка Божа закликала молитися за навернення Росії, за подолання облуди, що становила загрозу війни для всього світу. Бачимо, що вже вдруге відбувається здійснення цих пророцтв. Адже тепер стоїмо на порозі третьої світової війни. А рецепт один – «Моліться за навернення». Коли ми за когось молимось, то своєю молитвою намагаємось цю людину навернути. Інколи чуємо: «Як можна молитися за владу?». За владу можна і треба молитися, адже тільки так можемо просити Господа про їхнє навернення. Ненависть ніколи не можна подолати ненавистю чи злом.

У нас є потужний інструмент подолання цієї проблеми – наша любов. У людей, котрі воюють проти нас, єдиною мотивацією є ненависть до українців, до всього українського… У нас же зовсім інша мотивація, адже боронимо свою землю з любові до батьків, дітей, батьківщини, землі. Про це постійно потрібно пам’ятати і казати нашим воїнам: «Ви ідете воювати не тому, що люто ненавидите росіян чи Путіна, а тому, що любите своїх рідних і свою Батьківщину». Про це потрібно говорити. Бо любов завжди є більшим стимулом, аніж ненависть. Адже заради любові люди здатні робити неймовірні речі. Ми не можемо користуватися тим самим інструментом, що й наш ворог. Чим ми тоді кращі? Потрібно молитися за навернення!

– Але ж коли навколо жорстокість, вбивства і насилля, дуже важко молитися…

– Довіряйте Богові! Людськими зусиллями цього неможливо досягнути. Це є Ласка Божа і про це мусимо просити Господа. Зізнаюсь чесно, коли. будучи в реанімації, на третю добу почав усвідомлювати, що відбувається, мене охопили ненависть, страх і жага помсти. Від цього лікарі ніяк не могли стабілізувати рівень цукру. Я не міг заснути, незважаючи на те, що приймав транквілізатори.

Я три доби молився із примусу, я змушував себе молитися. Емоції казали «ні», але я розумів, що Господь заповідав так робити. І Бог дав мені ту Ласку. Він мене перемінив! Я не скажу, що люблю своїх кривдників, але мені шкода їх як хворих людей. Я розумію, що хвора людина може наробити фатальних дурниць. Саме це і відбувається. Зцілити їх можна тільки молитвою. Іншого шляху не існує.

Знаєте, молитва – як автомобіль, який не хоче заводитись. Якщо ми хочемо зрушити той автомобіль із місця, то починаємо прикладати всіх зусиль: збираємо до купи всі сили, впираємося і штовхаємо його вперед. І тут, несподівано для всіх, він заводиться і їде! Так само і в молитві: людина збирає усі духовні і фізичні сили, навіть примушує себе. Але потім настає такий рубікон, коли не потрібно докладати до молитви зусиль. Людина починає відчувати Ласку Божу і отримувати від неї задоволення. Отак і в кожній духовній справі.

На тлі великого емоційного стресу та цукрового діабету в отця Тихона відкрилася виразка. На жаль, лікарям не вдалося «затягнути» її медикаментозно. Тож попереду у нього – складна операція.

Від імені всього редакційного колективу прошу кожного небайдужого молитися за здоров’я отця Тихона. Адже молитва і віра в Боже милосердя, як відомо, здатні зрушувати гори.

Спілкувалась Олеся Когутич

Я пообіцяла самому Господу…

Наш інтернат розташований на околиці міста, тож гості зазвичай приїжджають навідати дітей перед святами або ж, як це заведено в наших чиновників, перед виборами. Буквально за два-три дні після таких візитів у місцевих газетах з’являються яскраві фотографії, на яких видно, як усміхнені чиновники дають дітям подарунки і як вони, оті товстосуми, дбають про щасливе дитинство тих, хто зазвичай не має батьків або ж має таких, які ведуть аж ніяк не гідний спосіб життя. Тож поява в нас жіночки середнього віку, яку привезло таксі і водій якого вийняв вісім коробок із «Пташиним молоком», нас, відверто кажучи, здивувала. Бо ж одягнена гостя була, м’яко кажучи, дуже скромно. З того одягу відразу було видно, що жіночка – жителька сільської місцевості.

– Ой, дивися, вона ж у калошах, – приснула сміхом Лада, наша юна медсестра, яка лише цьогоріч закінчила медучилище і прийшла до нас на роботу. – Мабуть, із тих, глухих сіл, де іншого взуття і не знають…

Наче відчувши, що йдеться про неї, жіночка, розрахувавшись із таксистом, попрямувала до нас.

– Доброго дня, дівчатка! – привіталася вона і привітно усміхнулася. – Чи не підкажете, де шукати директорку?

– Вона поїхала в облвно, – відповіла я. – Якщо у вас щось термінове, то я зателефоную і повідомлю, що ви приїхали….

Гостя радо погодилася на пропозицію, однак Марія Тимофіївна слухавки не підняла. Тож гостя присіла на лавочку неподалік коробок із цукерками.

– А ви теж тута робите? – запитала вона. – Так?

– Так, – відповіла я, відчуваючи симпатію до цієї жінки. – Я – вихователь. А ви, мабуть, у гості до когось приїхали? То, можливо, скажіть прізвище дитини, а я пошукаю її…

– Та ні, – жіночка знов усміхнулася, і я зауважила, що її усмішка була такою щирою, світлою, наче в дитини. – Я взагалі тут вперше в житті. І нікого тута не знаю. Просто… пообіцяла Богу, що всі гроші віддам на дітей, то й купила ось цукерки для них…

«Вона наче не сповна розуму, – промайнуло в моїй голові. – Чи що з нею… Про яку обіцянку Богові вона торочить?»

– Та ви не думайте, що я з глузду з’їхала, – наче прочитавши мої думки, знову усміхнулася вона. – Просто… я вам розповім, що зі мною трапилося вчора, і ви самі все зрозумієте… Я живу в одному із сіл, що межують із Білоруссю. Там такі ліси непрохідні, що є й місця, де ще не було людської ноги. І трясовини такі, що тільки бовтнеш – і крикнути не встигнеш. Кажуть, що в роки Великої Вітчизняної війни німці на узліссі піймали дівчину. Наказали вести їх до села, і вона повела. Щоправда, в зовсім протилежний бік. Туди, де непрохідні мочарі, болота і трясовини. І завела в таку даль, що дороги далі не було – німці й так ледве рухалися мочарами, а декого вже й витягували з трясовини. Зрозумівши, що далі дороги немає, дівчина зняла з себе хустку, прив’язала її до гілочки і пішла болотом. Та буквально за декілька кроків вона вступила в трясовину – і на очах німців зникла. Вони тоді зрозуміли, куди вона їх завела, однак вибратися звідти вже не змогли.

У нас і нині такі болота, що інколи в них і пропасти можна. Таке лихо ледве не трапилося вчора зі мною. Я пішла по журавлину, і ледве не засмоктала мене трясовина. Як же я перелякалася. Почала кричати, кликати на допомогу, та раптом зрозуміла, що це марна справа. Бо ж місцевість глуха і через ті мочарі туди й по ягоди не кожен піде. «Господи, – кричу, – допоможи мені! Ти сам знаєш, що після смерті Тараса я сама з двома дітьми ледве раду даю. А коли й мене не стане, то мої донечки круглими сиротами залишаться. Врятуй мене, Господи, а я всі гроші, які вторгую за журавлину, віддам на дітей в інтернат…»

Жінка на мить замовкла. Було видно, що подію вчорашнього дня вона переживає і досі.

– І раптом чую, що під ногами з’явилося щось тверде, – повела далі. – Отак я і вибралася… Вхопила корзини і мерщій додому. Впала перед образами на коліна і ніяк не надякуюся Богові за порятунок. У мене чоловік три роки тому помер від раку, а ми з ним сироти, то я добре знаю, як рости без батька-матері. То й дякую Богові, що моїх діток сиротами не залишив. А нині вдосвіта приїхала на ринок продати журавлину. І так Бог дав, що розібрали її, на диво, дуже швидко… Ну, то я на ринку відразу і купила цукерки дітям і приїхала сюди. Обіцянки потрібно виконувати…

Я дивилася на її натомлені від важкої роботи руки і думала про те, як часто ми, просячи в Бога допомоги й обіцяючи змінитися або ж зробити щось, дуже швидко забуваємо про це. До прикладу, коли моя старша донька потрапила під колеса авто, я проводила в реанімації дні й ночі і просила в Бога, аби врятував її. Навіть обіцяла кинути курити. І виконувала свою обіцянку декілька місяців, а тоді рука знову потягнулася до цигарки. А ця сільська жінка, яка на хліб та до хліба змушена заробляти такою нелегкою працею, не думала про те, що оті декілька сотень гривень могла витратити на своїх дітей. Вона пообіцяла потратити їх на вихованців інтернату і, щойно отримала гроші, відразу повезла дітям солодощі.

– Знаєте, я, мабуть, піду, бо ж мені ще до райцентру добиратися три години, а звідти до села, – мовила раптом незнайомка. – То ви вже віддасте цукерки дітям, добре?

– Зачекайте, – схопилася я. – Скажіть хоч ваше ім’я, прізвище та з якого ви села. Наша директор вам обов’язково зателефонує…

– А навіщо? – вона знову усміхнулася і пильно подивилася мені в очі. – Я не задля слави це зробила… Просто дала обіцянку і виконала її… Ну, бувайте здорові. Нехай вас Господь береже…

Вона пішла, а я, дивлячись їй услід, подумала, що було б чудово, якби й наші чиновники так само непомітно і тихо творили добро. Без помпезності, без свити журналістів і похвальних од їхній доброті на шпальтах газет… І від щирого серця…

Олена ОГОРОДНИК

Вальчина брехня

Дорогою додому Валька все вирішила. Тепер вона знала, куди має втекти від співчутливих поглядів рідних, кпинів недоброзичливців і запитань знайомих. Вона їде до бабусі. Врешті-решт, життя триває, і Валька ще доведе всім, що вступити до медичного інституту можна і власними силами. Була б голова на плечах. Здаватись дівчина не мала наміру, от тільки треба було якось пережити перші два місяці, коли всі запитуватимуть, чи вона вже студентка.

Село зустріло дівчину теплом і спокоєм. Мліли під серпневим сонцем городи, порпались у поросі розбишаки горобці, очима східних одалісок ліниво поглядали корови. Здіймаючи хмари куряви, якесь босоноге хлопченя котило дорогою обруч від діжки. Вгледівши Вальку, на мить спинилось, підтягнуло штанці, проказало поважно «Слава Йсу!» і, шморгнувши носом, залопотіло геть босими п’ятами по теплому й м’якому поросі.

  • Боже, мов і не ХХІ сторіччя тепер, – Валька й собі зняла босоніжки. Нагріта сонцем земля ніжно приголубила втомлені довгою дорогою ноги.

«І чого це кажуть, що земля грішна, – усміхнулась подумки, – це в нас у місті вона грішна, а тут свята. –Нахилилась, зірвала стебло м’яти, розтерла пальцями. – І парфумів не треба», – вдихнула на повні груди і засміялась весело і дзвінко, забувши враз про всі труднощі та неприємності останніх місяців.

  • Агов, є хто вдома? – навмисне голосно грюкнула хвірткою. На вікні хитнулася фіранка, і з нього визирнуло добре бабусине обличчя. А за мить старенька, витираючи руки об фартух, уже дріботіла стежкою назустріч Вальці.

Потім, коли вони полуднували теплим молоком і смачнючими млинцями з медом, дівчина розповіла бабусі, що приїхала на місяць-два, готуватиметься до вступу і допомагатиме в господарстві.

  • Я, бабусю, й на довше залишилась би у вас, але ж не сидіти мені на вашій та маминій шиях?! Шукатиму роботу в місті.

Та десь за місяць, коли вже зібрали городину, бабуся сповістила новину:

  • Валю, чуєш мене? Та відклади ж ти ті свої талмуди! – відсунула онуччині книжки на край столу. – Старий Павло, знаєш, той, що пошту в нас носив… Ну, рябий такий, мов мухи його пообсідали, – пояснювала нетерпляче, – виїхав ото до сина, і тепер у нас листоноші нема. То мене Петрович запитував, чи ти б ото трохи пошту селом не поносила, поки когось іншого знайде. І людям користь, і тобі копійка…

***

Так і стала Валька сільською листоношею. Село невелике. І з роботою можна було б упоратись за дві-три години. Але Вальці так ніколи не вдавалося. У селі майже самі пенсіонери, молодь до міст повиїжджала чи за кордон на заробітки. Десятки хат пустками стоять і лупають порожніми вікнами, як сова на сонце. Школу замкнули, учнів (шістьох!) у сусіднє село возять на навчання. А старі за внуками та дітьми сумують. Цілий день у господарстві пораються, а ввечері й погомоніти, окрім телевізора, ні з ким. Тож Валька за всіх «віддуватися» мусить: із дідом Тимком – про політику, з дядьком Петром – про погоду, а зі старенькою і напівглухою бабою Стефанидою – про кінець світу та «скрегіт зубовний».

***

Стара баба Лиганенчиха щодня чекала на Вальку біля хвіртки:

–  Ну що, нема нам письма? – запитувала, тереблячи у тремтячих руках хустинку, якою витирала сльозливі та вже декілька років незрячі очі.

– Нема, бабо Мотре, – зітхала Валька.

  • Не пише Стьопочка. Часу немає. Та воно й да. Він же тепер директор! На авіаціоннім заводі! То тобі, Валько, не город скопать чи газєткі розносити, – підносила вгору пальця і кивала дівчині.
  • Донька моя із зятем, царство їм небесне, на машині розбились, як онук іще карапузом був. То ми його з дідом і ростили. Ох і смишльоний був… А тепер директор, – усміхалась гордо баба, а за мить зітхала тужно, – от тільки не пише і не приїжджає…

Часами баба допитувалась, чи не буває так, щоб на пошті листи губились, і все просила Вальку пильнувати: «як прийде їм письмо од Стьопки, то й серед ночі нести». Для неї, мовляв, що ніч, що не ніч, весь час темно, бо вже шостий рік як осліпла.

  • Приїде Стьопочка, а я, Валько, й побачити не зможу: забрав Господь очі. Та я його, голубчика, хоч по голівці погладжу. Він, знаєш, які мав кучері, всі дівки за ним озиралися. Я води, було, нагрію, любистку запарю, ромашечки додам, – баба Мотря усміхалась спогадам, як породілля немовляті. – А тепер би хоч дотронутись…

Старий Лиганенко, коли розмова затягувалась, теж підходив до хвіртки. Нахмурений і непривітний, буркне «добрий день», візьме газети, інколи й на бабу нагримає, щоб людину не затримувала.

  • Іди собі, Валько, йди. Тобі за розговори гроші не платять. А ти, стара, повертайся до хати, зараз новості тобі почитаю.

Валька діда побоювалась, а бабу шкодувала і листа від того непутнього Стьопки чекала не менше, ніж вона.

***

У середині грудня баба Мотря злягла:

  • Ти ж, Валько, заходь, – просила дівчину, – воно веселіше, як є хтось у хаті. А як письмо прийде, то буде кому й прочитать одразу. Мені, ясочко, от тільки б Різдва дочекаться, Стьопка на Різдво завсігда пише. Слухай, діда нема? – запитала, раптом боляче стиснувши дівчині руку.
  • Нема, бабо, пішов дрова рубати.
  • От і славно. Як прийде, то ти кахикни, бо він не хоче, щоб я кому розказувала. Ото на торішнє Різдво, – пожвавішала баба, – прийшла откритка. Поздравив нас онук та написав, що переїжджає на нову квартиру. Дід відписав, а письмо повернулось, адресат вибув. Може, якась біда тепер у Стьопки, а ми й адреси не знаємо? – зайшлася старенька тихим плачем.

***

Перед Різдвом Валька ходила як у воду опущена.

  • Поробив хтось дитині, – бідкалась бабуся, раз у раз прикладаючи руку дівчині до чола.
  • Та здорова я, – відмахувалась Валька, в голові якої загніздилась одна чудернацька ідея та не давала дівчині спокою. Валька відганяла її і так, і сяк, а вона знову і знову поверталась – набридлива, як муха у Спасівку. І тільки відвідавши старих Лиганенків, дівчина таки поїхала до міста, купила листівку, сама написала вітання «від Стьопки» і кинула у скриньку. Наступного дня послання було вже на сільській пошті. Валька дивилась на своє «творіння» і не знала, що з ним робити: порвати чи таки віднести старенькій. Урешті, запхнула до сумки, на місці з’ясує.

***

– А… то ти, Валько, заходь. Пошту принесла, – зсутулений дід Мефодій підвівся з лави, забрав газети. – А моя стара, бач, помирати зібралась… – махнув приречено рукою.

Баба Мотря лежала і тихо стогнала – маленька, худенька – час од часу надсадний кашель рвав старечі груди. Почувши, що зайшла листоноша, стрепенулась, підняла голову:

– Нема письма? – чи то спитала, чи ствердила.

  • Як нема, є, – Валька намагалась говорити радісно і бадьоро, щоб не виказати себе. – Ану вставайте і танцюйте.

Листівку «від Стьопочки» довелось читати разів із десять, а потім старенька притулила її до грудей і довго мовчки пестила, немов то не аркуш паперу, а голівка коханого онука.

***

Після «откритки» стару Лиганенчиху трохи попустило. Вона підводилась уже з постелі й навіть зрідка виходила надвір. Вальку інакше, як донечкою, тепер не називала:

  • Ох і ловко ж написав, – хвалилась щоразу дівчині. – А основне – обіцявся ще писать. Почитай іще разок, потіш бабу.

І Валька читала. А потім, кленучи себе на чому світ стоїть, написала бабі «откритки» від Стьопки і на Восьме березня, і на Великдень.

Померла стара Лиганенчиха за тиждень після Великодня – тихо та безболісно, заснула і не прокинулась більше. У труні лежала умиротворена та спокійна. Коли дівчина підійшла ближче, щоб попрощатись із покійницею, то побачила, що під старечою зморщеною рукою акуратно перев’язані блакитною стрічкою лежать «откритки».

***

Після похорону Валька рішуче повідомила Петровичеві, що їде до міста, бо наближаються іспити і їй треба вчитись. Та насправді причина була в іншому. Не могла вона більше залишатись у селі – і край. Коли заходила на обійстя Лиганенків і бачила осиротілого старого діда Мефодія, ладна була крізь землю провалитись і понад усе боялася, що тепер уже він запитає її, чи немає листів.

***

Лист від Стьопки старому Лиганенку надійшов останнього Вальчиного робочого дня. Справжній лист, від справжнього Стьопки. Сподіваючись на те, що дід не надто сваритиметься, коли вона розповість йому всю правду, ледь тамуючи страх та хвилювання, дівчина несміливо переступила поріг:

  • Діду, лист вам, – сказала тихо, – від онука вашого, від Степана.

Старий пильно глянув на Вальку з-під кущуватих нахмурених брів, узяв конверт:

  • Що, справжній?
  • Справжній… – прошепотіла Валька, щоки якої враз спалахнули маками. – Я… розумієте… баба Мотря… вона так чекала… і я тоді… а ви знали, одразу знали, що то я пишу? – спитала, ледь стримуючи сльози та не сміючи звести очей на діда.
  • Знав, – на голову їй лягла жорстка стареча долоня. – Не плач, Валько, ти все зробила правильно. А це… – чоловік покрутив у руках конверт, – це вже тепер не потрібно нікому. Свій скарб, онукові листи, – усміхнувся гірко, – баба моя в могилу забрала… З легким серцем до Бога пішла. А я вже якось тепер сам.

Дід зітхнув і подер листа на дрібні клаптики.

Оксана СТЕПАНЕНКО